Ой ви, хлопці, славні запорожці

Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Та по великому жалю.
Та не знали, кому покоритись
Та якому царю.

Поклонімся тому турасові*,
А що і під ним добре жити.
Тільки за те дуже гірко,
Що брат брата вбито.

Летять бомби аж від москаля
Та й посеред Січі впали.
Кругом церкви січової
Та й караули стали.

Кругом церкви січової
Та й караули стали,
Священику отцю Владимиру
Служити не дали.

* – “турас” – турок.

Не жур мене, стара нене

Не жур мене, стара нене,
Бо я журбу і сам знаю:
До Дунаю приїжджаю,
З кониченька не вставаю,
В піхву шаблю не ховаю,
Все з Дунаєм розмовляю:
«Чом ти, Дунай, став так смутен,
Став так смутен, каламутен?
Що, Дунаю, тебе збило,
Чи галочки чорнокрилі,
Чи коники воронії,
Чи козаки молодії?»
Ой чом коні гетьманськії
Не п’ють води дунайської?
Ой не п’ють, но спочивають,
Все на той бік поглядають,
Де козаки кіньми грають,
Шабельками повертають.

По синьому морі хвиля грає

По синьому морі хвиля грає,
Козацький корабличок розбиває,
Гей, козацький корабличок розвиває;
Сорок тисяч війська витопляє,
Гей, сорок тисяч війська, ще й чотири;
Гей, то ж їхали козаченьки та із України,
Гей, то ж їхали козаченьки та із України.
Попутали коників у долині,
Гей, попутали коників у долині,
Самі посідали на могилі,
Гей, самі посідали на могилі,
Викресали вогнику, закурили,
Гей, викресали вогнику, закурили,
Розпустили пожар по долині,
Гей, розпустили пожар по долині,
Попалили діточки соловині;
Гей, которії старшії, полетіли,
Которії меншії, — погоріли.
Прилетіла матінка соловина:
«Бідна ж моя головонька, нещаслива!»

Ой умирав козак

Ой умирав козак,
Та козаченько,
Край дунайської води.
Ой його стріла
Та з коня зняла,
Ой стріла ж, стріла
Розпроклятої орди.
Ой біля нього та кінь його,
Та старий його слуга,
Та прощається,
Та й питається
У хазяя-друга:
«Ой куди ж мені,
Та мій хазяю»,
Без тебе вдаваться:
Чи в край рідний,
У степ вільний,
Чи з кручі вбиваться?»
«Ой ти ж, коню мій,
Та старий слуга мій,
З кручі не вбивайся,
Ой тікай ти в край поля,
А татарам не дайся!
Ой гуляй коню мій,
Та в чистому полю,
Бо вже тобі, коню,
Та не буде ласки
Та й ранішнеї волі.
А може ж ти, коню,
Та доскочиш, коню,
Та й у край-слободку,
Ой там ти побачиш
Батька мого й матір,
Меншую сестричку.
А ще як побачиш
Та мою дівчину,
То дівчині скажеш,
Хай йде вона заміж,
Бо нам не видаться;
Та сирая земля —
Ото моя, теща,
Я в неї за зятя».