Коломийки про козаків (VII)

Ой вже було три морози, аж ся вода здула,
Любила я козаченька, а тепер забула.
Ой вже було три морози, аж ся вода знесла,
Любила я козаченька, біда го понесла.

Ой вже мені не ходити зеленим потоком,
Та вже мені не любити козака під боком.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою,
Я такеє закохане ношу під п’ятою.

Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину,
А я тебе так навиджу, як жид солонину,
Ти гадаєш, козаченьку, що ся тобов тішу,
А я з тебе шкіру злупю, на вербу повішу.

Нещаслива тота лава, що я на ній спала,
Стояв козак під віконцем, я того не знала.
Нещаслива тота лава тай тота лавиця,
Стояв козак під віконцем, як ясна зірниця.

Ой козаче, козаченьку, чо ти ся волочиш,
Коли другим повідаєш, що мене не хочеш.
Скажи ж мені, козаченьку, щирую правдоньку,
Чи ти мене вірно любиш, чи но на зрадоньку?

Розвивай сї, сухий дубе, зелений бодаче,
Прошу тебе, не зрадь мене, молодий козаче.
Не буду я пива пити, бо те пиво квасне,
Не зрадь мене, козаченьку, таке дівча красне.

Нікому ся не дивую, тілько сама собі,
Щом ся дала намовити, козаченьку, тобі.

Ой козаче, козаченьку, тамтось мені милий,
Як у лісі при дорозі волупок зогнилий.

Ой мала я миленького з чорними очима,
А щоби був ще файнійший, том го намочила.
Мокни, мокни, козаченьку, три дні і три ночі,
Бодай тобі викапали чорненькії очі.

Ой що б ті був, козаченьку, ясний перун забив,
Я була си дівка файна, ти мі віку збавив.

Бодай тебе, козаченьку, тілько било громів,
Що ві Львові і Кракові мурованих домів.

Бодай тебе, козаченьку, спалив світ біленький,
Сім раз я-м ті вчарувала, а ти здоровенький.

Яка була дівчинонька висока, тоненька,
Пішла марно з сього світа через козаченька.

Така була дівчинонька, як права рученька,
Пішла вона марне з світа через козаченька.

Коломийки про козаків (VI)

Сонце гріє, вітер віє, вербами хитає,
Не женить ся козаченько, на мене чекає.

Лугом іду, коня веду, розвивай ся луже:
Сватай мене, козаченьку, люблю я тя дуже.
Ой коби ти, дївчинонько, була богатенька,
Взяв би я тя за рученьку, повів до батенька.
Ой коби я, козаченьку, була богатенька,
Не дивилаб ся на тебе, на твого батенька.

Тай червоний бурачок тай червона гичка,
Любив мене козачок, хоч я невеличка.
Ой червоний бурачок по плоті повив ся,
Любив мене козачок, зо мною вженив ся.

Ой у млині на камені кукіль не вродив си,
Старий козак, як собака, до днесь не вженив си.

Не вір, дївчи, козакови, та що люльку курит,
Бо він мовит, що тє возьме, а він тебе дурит.

А в дівчини заручини, козак в полю оре,
Нема кому дати знати до козака в поле.

Коло млина конюшина червоно зацвіла,
А дівчина за козаком тяжко затужила.

Ой козаче, козаченьку, жовтого волосся,
Не псуй мені мешканенько, бо то не здало ся.

Он вийду я на город, махну я рукою:
Ой верни ся, козаченьку, тужу за тобою.
Ой верни ся, козаченьку, верни ся, гультаю,
Ой може я твоя буду, ще сама не знаю.

Ой до Гути дороженька, до Гути, до Гути,
Мені козак не родина, тєжко го забути.
Мені козак не родина, ані єго мати,
Я козака не забуду, хоч буду вмирати.

Ой піду я заспіваю від села до села,
Чогось моя головонька смутна, не весела.
Як же ж моїй головоньці веселою бути,
Полюбила козаченька, тяженько забути.
Полюбила козаченька, того світового,
А я його не забуду, доки життя мого.

Коломийки про козаків (V)

Ой зродила черешенька ягідки, ягідки
Полюбилам козаченька, та не знаю звідки.

Я козака полюбила, за козака піду,
Бо в козака сивий коник, я на нім поїду.

Ой на дубю кора груба, на дубю, на дубю,
Не знаєш ти, козаченьку, як я тебе любю.
Не знаєш ти, козаченьку, як я тя кохаю,
Через тебе в день роботи, в ночі сну не маю.

Похилив ся дуб на дуба, явір на калину,
Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину.

Ой на горі на високій орел воду носить,
А дівчина козаченька на вечерю просить.
Прийди, прийди, козаченьку, на ту вечероньку,
Зарізала стара мати білу лебедоньку.
Як не прийдеш вечеряти, прийди хліба з’їсти,
Аби тобі нудно було із іншою сісти.

Ой козаче, козаченьку, яка в тебе думка?
Як я тебе не любила, булам як галунка.
Як я тебе, козаченьку, зачала любити,
Зачала ми до серденька туга доходити.

Погадай но, козаченьку, як то було зразу,
Мила була розмовонька коло перелазу.
Погадай но, козаченьку, як то було торік,
Мила була розмовонька коло моїх воріт.
Погадай но козаченьку, як ми ся любили,
Оріховим зеренцем, а ми ся ділили.

Ой сиділа дівчинонька під новим острішком,
Годувала козаченька волоським орішком.
Як сиділи, так сиділи, так си говорили :
Кажи, кажи, козаченьку, щоб тебе женили.
Кажи, кажи, дівчинонько, щоб тебе віддали,
Щоби мене молодого за зятя прийняли.

Чия, чия коровонька по полю літає,
Чи то того козаченька, що жінки не має?
Ожени ся, козаченьку, будеш жінку мати,
Буде вона коровоньки тобі заганяти.

Коломийки про козаків (IV)

Погадай, подумай, молодий козаче,
Не їдная дівчинонька через тебе плаче.

Стоїт явір над водою, на воду схилив ся,
На козака невгодонька, козак зажурив ся.
Не рад явір хилити ся, вода корінь миє,
Не рад козак журити ся, само серце ниє.

Ой на горі жито, жито, там козака вбито,
Та червонов китайчинов личенько накрито.
Ішли дївки жито жати та й пожалували,
Підоймили китаєчку та й поцілували.

Їде бричка невеличка, коник вороненький,
Козаченько чорнобровий, то-то мій миленький.

Ой козаче, козаченьку, солодкий медочку,
В вікні сиджу, тебе виджу в вишневім садочку.

Ой козаче, козаченьку, я тя прикрасила,
Мавісь штани без кишені, я тобі пришила.

Де ти їдеш, мій козаче, така заверуха?
А до тебе, дівчинонько, позич ми кожуха.
Не позичу, не позичу, бо но оден маю,
Бо як прийде зимна нічка, ним ся накриваю.

Ой козаче, козаченьку, родила тя мати,
А як станеш на камени, підківоньки знати.

На городі дві лободі, до купоньки гнуть ся,
А за мною молодою козаченьки б’ют ся.
Не бийте ся, козаченьки, бо я вже не ваші,
Оден узяв за рученьку, а другому засі.

Ой козаче жовтокосий, любила-м тя доси,
А тепер тя занехаю, бо другого маю.
Ой козаче, козаченьку, любила-м тя страшно,
А тепер тя занехаю, най тя перун трасне.

Ой я жита не сіяла, само жито сходить,
Я козака не зарвала, сам до мене ходить.
Я не вміла чарувати, ані моя мати,
Навчила мя сусідонька із третьої хати.

Коломийки про козаків (III)

Там на горі, на Самборі камінь крупи меле,
Питає сї козак дівки: Чи підеш за мене ?
Ой не піду, ой не піду, з далекогось краю,
Будеш бити, катувати, я роду не маю.
Ні я роду, ні я плоду, ні я родиноньки,
Будеш бити, Катувати, що день-годиноньки.

На городі під віконцем ґришпан зелененький,
Занадив сї до дівчини козак молоденький.
На городі під віконцем зеленая тоя:
Скажи, скажи, дівчинонько, чи будеш ти моя ?
А я тебе, козаченьку, раджу і не раджу,
Я з тобою тутай стою, а за єнчим гляджу.
Вирвало би твою мать з твею порадою,
Я до тебе щирим серцем, а ти з неправдою.

Ой бодай ти, козаченьку, тоді оженив ся,
Як у лісі при дорозі сухий дуб розвив ся.
Ой бодай ти, дівчинонько, тоді замуж пішла,
Як у лісі при дорозі суха рута зійшла.

Ой по горі, но долині горох покотив ся,
З України до дівчини козак поклонив ся.
Вона ему дарувала коня вороного,
А він її хустку купив з єдвабу самого.
Хустко моя єдвабная, країв ті не знати,
Любко моя любенькая, жаль тя покидати.

Ой по горі, по високій, тройзїль похилив сї,
З України до дівчини козак поклонив сї.
Поклонив сї козаченько з коня вороного:
Не забувай, моямила, мене молодого.

Ой на ставу, на ставочку, з’їли качки ряску,
Загубивісь, козаченьку, у дівчини ласку.
Не знаєш ти, козаченьку, як ласки дістати:
Обіймити, притулити, та й поцілувати.

Коломийки про козаків (II)

Ой убита дороженька, убита, убита,
Ой ввик козак до дівчини, як голуб до жита.

Два козаки не однакі, не одної масти,
Оден пішов до Ганусї, другий пішов красти.

І ти козак і я козак, обасьмо єднакі,
Ти хороший, я без грошей, обасьмо гуляки.

Бувай здоров, і я з тобов, ти славний козаче,
Тай не єдна дівчинонька за нами заплаче.
Ой не єдна тай заплаче, не єдна затужит:
Ой десь моє закохане цїсареви служит.

Ай відкиж ти, дївчинойко, та відки, та відки?
Бо я козак молоденький з нової Слобідки.

Ой чого ти, місяченьку, так обколував ся,
Ой чого ти, козаченьку, так засумував ся?
Ой колує місяченько, колує, колує,
Там десь моя дівчинонька без мене сумує.

Козак коня напував, Дзюба воду брала,
Козак собі заспівав, Дзюба заплакала.
Не плач Дзюба, моя люба, не тужи за мною,
Як поїду на Вкраїну, заплачеш за мною.
Як жи Дзюбу не любити, коли Дзюба ладна,
Є на Дзюбі коралики, хусточка відвабна.

Козак коня напував, Дзюба воду брала,
Козак собі заспівав, Дзюба заплакала.
Не плач, Дзюбо, не плач любо, поки я з тобою,
Як поїду на Вкраїну заплачеш за мною.
Ой заплачеш, Дзюбо любо, заплачеш, заплачеш,
Та як мене на цісарськім конику побачиш.

Ой на горі жито, жито, на долині просо,
Заручив ся в ходаках, оженив ся босо.
Ой на горі жито, жито, тоненькі покоси,
А хто буде розплітати дівчиноньці коси?
Козак буде розплітати, козак буде плести,
Козак буде дівчиноньку до шлюбоньку вести.

Коломийки про козаків (I)

Сухий дубе, сухий дубе, нїчо з тя не буде,
Ой а з мене березочки колясочка буде.
Колясочка мальована, коник вороненький,
Ой як сєде, так поїде козак молоденький.

Курила сї доріженька гаєм зелененьким,
Курив її козаченько конем вороненьким.

Іде козак дорогою, ноженьками креше,
За ним, за ним дівчинонька чорні коси чеше.

Іде козак з України, в підківочки дзень, дзень,
За ним, за ним дівчинонька, як біленький день, день.
Іде козак з України, в підківочки креше,
За ним, за ним дівчинонька жовті коси чеше.

Ой з-за гори високої буйний вітер віє,
Ой там козак молоденький пшениченьку сіє.
Ой він сіє пшениченьку від краю до краю,
Ой виходить дівчинонька з зеленого гаю.
Та як вийшла дівчинонька, взєла сї під боки:
Не стидай сї, мій миленький, то загін широкий.

З гори, коню, з гори, коню, з гори на долину,
Як наважив єден козак на мою дївчину.

Ой трісе сі трісавидє, трісе сї ліщина,
Ой трісе сї за козаком молода дївчина.

А на воді два лебеді, обидва біленькі,
Є в дівчини два козаки, оба молоденькі.

На городі вишня, вишня, з під коріння вишня,
Грає козак на дудочку, щоб дівчина вийшла.
А дівчина вийшла, вийшла, і си з боку стала:
Не грай, не грай, козаченьку, бом сї нагнівала. (Іванівна).

Ой на грушці білий цьвіт, та вже опадає,
Любив козак дівчиноньку, та вже покидає,
Ой нехай же покидає, як сам собі знає,
Щасливая дороженька, куда він думає!

Половина цьвіта цвіте, половина в’яне:
Ходив козак до дівчини, тепер не загляне.