Коломийки про козаків (I)

Сухий дубе, сухий дубе, нїчо з тя не буде,
Ой а з мене березочки колясочка буде.
Колясочка мальована, коник вороненький,
Ой як сєде, так поїде козак молоденький.

Курила сї доріженька гаєм зелененьким,
Курив її козаченько конем вороненьким.

Іде козак дорогою, ноженьками креше,
За ним, за ним дівчинонька чорні коси чеше.

Іде козак з України, в підківочки дзень, дзень,
За ним, за ним дівчинонька, як біленький день, день.
Іде козак з України, в підківочки креше,
За ним, за ним дівчинонька жовті коси чеше.

Ой з-за гори високої буйний вітер віє,
Ой там козак молоденький пшениченьку сіє.
Ой він сіє пшениченьку від краю до краю,
Ой виходить дівчинонька з зеленого гаю.
Та як вийшла дівчинонька, взєла сї під боки:
Не стидай сї, мій миленький, то загін широкий.

З гори, коню, з гори, коню, з гори на долину,
Як наважив єден козак на мою дївчину.

Ой трісе сі трісавидє, трісе сї ліщина,
Ой трісе сї за козаком молода дївчина.

А на воді два лебеді, обидва біленькі,
Є в дівчини два козаки, оба молоденькі.

На городі вишня, вишня, з під коріння вишня,
Грає козак на дудочку, щоб дівчина вийшла.
А дівчина вийшла, вийшла, і си з боку стала:
Не грай, не грай, козаченьку, бом сї нагнівала. (Іванівна).

Ой на грушці білий цьвіт, та вже опадає,
Любив козак дівчиноньку, та вже покидає,
Ой нехай же покидає, як сам собі знає,
Щасливая дороженька, куда він думає!

Половина цьвіта цвіте, половина в’яне:
Ходив козак до дівчини, тепер не загляне.

Жовнірські коломийки – XII

Сеї ночі в опівночі горіх розвивав сі,
В Станіславі байда грала, любко вибирав сі.
Та як же він вибирав сі, з низенька вклонив сі,
На цісарскім кониченьку сльозами умив сі.

Ой летіла зозуленька, тай казала куку;
Подай, подай, дівчинонько, на коника руку.
Ой хіба б я дурна була, розуму не мала,
Та щоби я на коника руку подавала.

Закувала зозуленька, учинила: куку !
Подай, подай, серце моє, на коника руку !
Рада би я, мій миленький, рада вбі подати,
Не казала, не веліла моя стара мати!
На що мою руку просиш, коль ся віддаляєш?
Будь щаслива тва доріжка, куди погадаєш!
На що й ти мі ручку даєш, уже не вернеш ся,
Щасливая доріжечка, куди повернеш ся!

Ти мій милий чорнобривий, напиши ми карту,
Чи ті добре відбувати в Станіславі варту.
Напишу ті, моя мила, най перейду Відню,
Віддавай сі за кого хоч, бо я вже не вийду.
Напишу ті, моя мила, най перейду гори,
Віддавай сі за кого хоч, не прийду ніколи.
Згадай мене, мій миленький, коня сідлаючи,
А я тебе тай згадаю спати лягаючи.
Згадай мене, мій миленький, хоть раз на дорозі,
А я тебе тай згадаю сім раз на порозі.

Жовнірські коломийки – XI

Ой ніхто так не бідує, як жовняр бідує,
Руський нарід йде до церкви, він коня райбує.
Ідут старі, йдут молоді, ідут малі діти,
Жовняр коня вирайбовав, веде до візити.

А в цісарськім маґазині світят сі ліхтарні,
Сама дівка приходила до мні до маштарні.

Ой служив я у цісара, пуцував два коні,
При штирнастім риґімеіті а в шестій шкадроні.

Ой сяду я на коника, поїду на Венґри,
Тай попрошу капітана, най ми любку верне.

Ой червоний мій миленький, червоний, червоний,
Пани си го сподобали тай взяли до коней.

Ой віддали мого хлопця, віддали, віддали,
Посадили на коника, як відмалювали.

Ой як взяли миленького на велику зраду,
Дали їму черевички та й востроги з заду.

Відобрали мого любка та на вояченька,
Та дали єму сивого того кониченька.
Ой сивого, моя донько, сивого, сивого,
Тілько ему доганочки, що не кованого.

Ой кувала зозуленька, кувала волоська,
Та вже мого миленького віддали до войська.
Ой віддали миленького та за вояченька,
Якого ж ти, мій миленький, дали кониченька?
Ой сивого, моя мила, сивого, сивого,
Та я хлопець молоденький лиш здібен до нього.

Ой кувала зозуленька, кувала волоська,
Нема мого миленького, віддали до войська.
Ой віддали та й віддали, віддали, віддали,
Нема мого миленького, лиш золоті пави.

А на мому миленькому волосенько руде,
А як сяде на коника, дивуют ся люде.
А як сяде на коника, коник вороненький,
То всі люде завидуют, що то мій миленький.

Жовнірські коломийки – X

Ой коню мій вороненький, я на тя сідаю,
Дай, миленька, хустку в руку, най ся повтираю.

Бувай любко здоровенька, я вже маширую,
Приступи сє до коника, най те поцілую.

Та сів жи я на коника, а шабилька впала:
Чи далеко файна любка, шоби мі подала?
Не далеко, не далеко, стоїт над водою,
ІІротираї очінєта фустков золотою.
Та не тою золотою, що по золотому,
Али тою золотою, що по червоному.

Ой дівчино, дівчинонько, жаль ми за тобою,
Я попрошу капітана, возьму тя з собою.
Я попрошу капітана тай пана старшого,
Возьму я тя, білявино, на коника свого.

Ой розпука, пани брати, розпука, розпука,
Бо я їду до цісаря, з дівчинов розлука.
Плаче отець, плаче мати, плаче вся родина,
Куда ходе, руки ломе молода дівчина.
Подивлю сі на батенька та й на матіноньку,
А як гляну на дівчину: дайте мі радоньку!
Ой дайте мі, люди, раду, бо з коника впаду,
Лишить сі дівчинонька ворогам на зраду.
Стрільбо моя набитая, що с тобов робити?
Через любку солоденьку прийде сі забити.

Ой Господи милосердний, коби то так було,
Аби завтра до полудні райтшулі не було.
Ой райтшулі як не буде, підем на спацирку,
По полудні дві години підем на зицирку.
Ой підемо на зицирку, визицируєм сі,
Як увійдем до касарні, сльозами вмиєм сі.

Тай ніхто так не бідує, як жовнір бідує,
Ой чи сльота, чи погода, а все маширує.
А ніхто так не бідує як жовнір бідує,
Ідут люди до косьцьола, він коня пуцує.
Ідут люди до косьцьола, ідут з ними діти,
Жовнір коня випуцує, іде до візити.

Жовнірські коломийки – IX

Ой тай мене відобрали хлопцї молодого,
Дали менї пуцувати коньи вороного.
Ой ти коню вороненький, білий, копитистий,
Перебриди бистру річку, камінь каменистий.

Віддали ня за жомніра, хлопця молодого,
Казали ми пуцувати коня вороного.
А я коня випуцував, шабельку пристрою,
Як приїде пан капітан, я го ся не бою.

А як мене відобрали хлопця молодого,
То дали ми пуцувати коня вороного.
А я коня випуцую, а я коня гоя.
Де кватира підхилена, там дівчина моя.
Де кватира підхилена, де двері підперті,
Ото ми сі сподобала дівчина теперкі.

Ой я коня випуцую, припну до драбини,
А шабельку припинаю, йду до білявини.

А як мене молодого асентирували,
Посадили на коника, як намалювали.

А шабельку уціпили, білий ремінь дали,
Посадили на коника, як відмалювали.

А як мене відобрали до коня білого,
А я хлопець молоденький придав ся до нього.

Ой як мене відобрали до коня сивого,
Кінь вороний, я молодий придав сі до нього.
Ой як мене відобрали з четвертої кляси,
Дали мені білий ремінь, червоні кутаси.

А я сяду на коника, нагайки не маю,
Цісарскими острогами коня потискаю.

А я сяду на коника, острогами стисну,
Штири милі до милої, за годину свисну.

А як сяду на коника потисну шпорнами,
Перебирай, сивий коню, кривими ногами.

А я коня випуцував, кабат забружений,
Стоїт капраль наді мною, а я засмучений.

Жовнірські коломийки – VIII

А вишеньки, черешеньки з під споду гладенькі,
Чому ви сі ее женили, хлопці молоденькі?
Всі сі хлопці поженили, но сі їден зістав,
А він буде в Бережинах на конику свистав.

Всі ся хлопці поженили, тілько я ся зістав,
А хто буде на цісарськім кониченьку свистав?

Ходилисмо, пане брате, ходили, ходили,
Тепер будем пуцувати цісарскі кобили.

Мене взяли, тай віддали до коня, до коня,
Ой що буде робитоньки дівчинонька моя?

Не диви ся, дівчинонько, на мене, на мене,
Ведут коня з Тарноноля під мене, під мене.
Ведут коня з Тарноноля, коня вороного,
Гей під мене легіника, хлопця молодого.

Стара нене, стара нене, не свари на мене,
Ведут коня з Тернополя, либонь то під мене.
Ведут коня з Тернополя, коня вороного,
Ой здає ся, що під мене, хлопця молодого.

Ведут коня з Тернополя під мене, під мене,
А шабелька коло боку на чорнім ремені.

А як мене відобрали до коня, до коня,
Виплакала сиві очі білявина моя.

Ой як мене востригли до коня, до коня,
Ніхто за мнов не заплаче, но дівчина моя.

Ой заплачеш, моя мила, заплачеш, заплачеш,
Як ти мене на воронім конику зобачиш.
Тогди будеш, моя мила, за мною тужити,
Як я сяду і поїду цісару служити.

Ой кувала зозулечка, як я їхав возом;
Ой заплачеш, дівчиночко, на свій дурний розум.
Ой заплачеш, дівчиночко, заплачеш, заплачеш,
Та як мене па цісарськім конику побачиш.

А я піду до цісаря тай буду служити,
Дасть мі цісар кониченька, буду сі возити.

Як єсте мі відобрали, я си сів на ґанку,
Далисти мі кониченька, дайти мі коханку.

Ой як мене відобрали у місті на ринку:
Колисти ми коня дали, дайте ми Маринку.

Ой усі сі поженили, лише я сі зістав,
Ой дав мі цісар коня, щоб на нього свистав.

Задзвонили в монастирі йа в дванаціть дзвонів,
Та вивели жовнярика з мальованих дворів.
Та вивели, та вивели тай стали гадати:
Ці подобен молод жовнір на коня сідати ?
Ці подобен, не подобен, на коня сідати,
За ним дівча вірміночка зачала вмлівати.

Взяли мене за жовніра, хлопця молодого,
Дали мені муштрувати коня вороного.

Жовнірські коломийки – VII (Кавалерія)

Ой в Марії чорні очі, в Марії, в Марії,
Мене взяли тай приймили до кавалерії.
Мене взяли тай приймили до кавалерії,
Зрана коня випуцую, в вечер до Марії.

Ой то я си файний хлопець від кавалерії,
Ой сідаю на коника, їду до Марії.

Ой що мені біда вдіє при кавалерії?
Коника си випуцую, а сам до Марії.
Ой піду я до Марійки: Марійко, Марійко,
Ой то мені упадає через тебе гірко.

Ей що мені біда вдіє при кавалерії?
Я си коня випуцую, сам йду до Марії.
Я си коня висїдлаю, сам на него седу,
Таки моя дівчинонька, як си напосєду.

А щож мині біда вдіє при каваліврії?
Коника си випуцую, я йду до Марії.
А щож мені біда вдіє, я буду служити,
Даст мі цісар кониченька, буду си возити.