Ой вже було три морози, аж ся вода здула,
Любила я козаченька, а тепер забула.
Ой вже було три морози, аж ся вода знесла,
Любила я козаченька, біда го понесла.

Ой вже мені не ходити зеленим потоком,
Та вже мені не любити козака під боком.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою,
Я такеє закохане ношу під п’ятою.

Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину,
А я тебе так навиджу, як жид солонину,
Ти гадаєш, козаченьку, що ся тобов тішу,
А я з тебе шкіру злупю, на вербу повішу.

Нещаслива тота лава, що я на ній спала,
Стояв козак під віконцем, я того не знала.
Нещаслива тота лава тай тота лавиця,
Стояв козак під віконцем, як ясна зірниця.

Ой козаче, козаченьку, чо ти ся волочиш,
Коли другим повідаєш, що мене не хочеш.
Скажи ж мені, козаченьку, щирую правдоньку,
Чи ти мене вірно любиш, чи но на зрадоньку?

Розвивай сї, сухий дубе, зелений бодаче,
Прошу тебе, не зрадь мене, молодий козаче.
Не буду я пива пити, бо те пиво квасне,
Не зрадь мене, козаченьку, таке дівча красне.

Нікому ся не дивую, тілько сама собі,
Щом ся дала намовити, козаченьку, тобі.

Ой козаче, козаченьку, тамтось мені милий,
Як у лісі при дорозі волупок зогнилий.

Ой мала я миленького з чорними очима,
А щоби був ще файнійший, том го намочила.
Мокни, мокни, козаченьку, три дні і три ночі,
Бодай тобі викапали чорненькії очі.

Ой що б ті був, козаченьку, ясний перун забив,
Я була си дівка файна, ти мі віку збавив.

Бодай тебе, козаченьку, тілько било громів,
Що ві Львові і Кракові мурованих домів.

Бодай тебе, козаченьку, спалив світ біленький,
Сім раз я-м ті вчарувала, а ти здоровенький.

Яка була дівчинонька висока, тоненька,
Пішла марно з сього світа через козаченька.

Така була дівчинонька, як права рученька,
Пішла вона марне з світа через козаченька.

Ой зродила черешенька ягідки, ягідки
Полюбилам козаченька, та не знаю звідки.

Я козака полюбила, за козака піду,
Бо в козака сивий коник, я на нім поїду.

Ой на дубю кора груба, на дубю, на дубю,
Не знаєш ти, козаченьку, як я тебе любю.
Не знаєш ти, козаченьку, як я тя кохаю,
Через тебе в день роботи, в ночі сну не маю.

Похилив ся дуб на дуба, явір на калину,
Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину.

Ой на горі на високій орел воду носить,
А дівчина козаченька на вечерю просить.
Прийди, прийди, козаченьку, на ту вечероньку,
Зарізала стара мати білу лебедоньку.
Як не прийдеш вечеряти, прийди хліба з’їсти,
Аби тобі нудно було із іншою сісти.

Ой козаче, козаченьку, яка в тебе думка?
Як я тебе не любила, булам як галунка.
Як я тебе, козаченьку, зачала любити,
Зачала ми до серденька туга доходити.

Погадай но, козаченьку, як то було зразу,
Мила була розмовонька коло перелазу.
Погадай но, козаченьку, як то було торік,
Мила була розмовонька коло моїх воріт.
Погадай но козаченьку, як ми ся любили,
Оріховим зеренцем, а ми ся ділили.

Ой сиділа дівчинонька під новим острішком,
Годувала козаченька волоським орішком.
Як сиділи, так сиділи, так си говорили :
Кажи, кажи, козаченьку, щоб тебе женили.
Кажи, кажи, дівчинонько, щоб тебе віддали,
Щоби мене молодого за зятя прийняли.

Чия, чия коровонька по полю літає,
Чи то того козаченька, що жінки не має?
Ожени ся, козаченьку, будеш жінку мати,
Буде вона коровоньки тобі заганяти.

Там на горі, на Самборі камінь крупи меле,
Питає сї козак дівки: Чи підеш за мене ?
Ой не піду, ой не піду, з далекогось краю,
Будеш бити, катувати, я роду не маю.
Ні я роду, ні я плоду, ні я родиноньки,
Будеш бити, Катувати, що день-годиноньки.

На городі під віконцем ґришпан зелененький,
Занадив сї до дівчини козак молоденький.
На городі під віконцем зеленая тоя:
Скажи, скажи, дівчинонько, чи будеш ти моя ?
А я тебе, козаченьку, раджу і не раджу,
Я з тобою тутай стою, а за єнчим гляджу.
Вирвало би твою мать з твею порадою,
Я до тебе щирим серцем, а ти з неправдою.

Ой бодай ти, козаченьку, тоді оженив ся,
Як у лісі при дорозі сухий дуб розвив ся.
Ой бодай ти, дівчинонько, тоді замуж пішла,
Як у лісі при дорозі суха рута зійшла.

Ой по горі, но долині горох покотив ся,
З України до дівчини козак поклонив ся.
Вона ему дарувала коня вороного,
А він її хустку купив з єдвабу самого.
Хустко моя єдвабная, країв ті не знати,
Любко моя любенькая, жаль тя покидати.

Ой по горі, по високій, тройзїль похилив сї,
З України до дівчини козак поклонив сї.
Поклонив сї козаченько з коня вороного:
Не забувай, моямила, мене молодого.

Ой на ставу, на ставочку, з’їли качки ряску,
Загубивісь, козаченьку, у дівчини ласку.
Не знаєш ти, козаченьку, як ласки дістати:
Обіймити, притулити, та й поцілувати.