Сеї ночі в опівночі горіх розвивав сі,
В Станіславі байда грала, любко вибирав сі.
Та як же він вибирав сі, з низенька вклонив сі,
На цісарскім кониченьку сльозами умив сі.

Ой летіла зозуленька, тай казала куку;
Подай, подай, дівчинонько, на коника руку.
Ой хіба б я дурна була, розуму не мала,
Та щоби я на коника руку подавала.

Закувала зозуленька, учинила: куку !
Подай, подай, серце моє, на коника руку !
Рада би я, мій миленький, рада вбі подати,
Не казала, не веліла моя стара мати!
На що мою руку просиш, коль ся віддаляєш?
Будь щаслива тва доріжка, куди погадаєш!
На що й ти мі ручку даєш, уже не вернеш ся,
Щасливая доріжечка, куди повернеш ся!

Ти мій милий чорнобривий, напиши ми карту,
Чи ті добре відбувати в Станіславі варту.
Напишу ті, моя мила, най перейду Відню,
Віддавай сі за кого хоч, бо я вже не вийду.
Напишу ті, моя мила, най перейду гори,
Віддавай сі за кого хоч, не прийду ніколи.
Згадай мене, мій миленький, коня сідлаючи,
А я тебе тай згадаю спати лягаючи.
Згадай мене, мій миленький, хоть раз на дорозі,
А я тебе тай згадаю сім раз на порозі.

Ой коню мій вороненький, я на тя сідаю,
Дай, миленька, хустку в руку, най ся повтираю.

Бувай любко здоровенька, я вже маширую,
Приступи сє до коника, най те поцілую.

Та сів жи я на коника, а шабилька впала:
Чи далеко файна любка, шоби мі подала?
Не далеко, не далеко, стоїт над водою,
ІІротираї очінєта фустков золотою.
Та не тою золотою, що по золотому,
Али тою золотою, що по червоному.

Ой дівчино, дівчинонько, жаль ми за тобою,
Я попрошу капітана, возьму тя з собою.
Я попрошу капітана тай пана старшого,
Возьму я тя, білявино, на коника свого.

Ой розпука, пани брати, розпука, розпука,
Бо я їду до цісаря, з дівчинов розлука.
Плаче отець, плаче мати, плаче вся родина,
Куда ходе, руки ломе молода дівчина.
Подивлю сі на батенька та й на матіноньку,
А як гляну на дівчину: дайте мі радоньку!
Ой дайте мі, люди, раду, бо з коника впаду,
Лишить сі дівчинонька ворогам на зраду.
Стрільбо моя набитая, що с тобов робити?
Через любку солоденьку прийде сі забити.

Ой Господи милосердний, коби то так було,
Аби завтра до полудні райтшулі не було.
Ой райтшулі як не буде, підем на спацирку,
По полудні дві години підем на зицирку.
Ой підемо на зицирку, визицируєм сі,
Як увійдем до касарні, сльозами вмиєм сі.

Тай ніхто так не бідує, як жовнір бідує,
Ой чи сльота, чи погода, а все маширує.
А ніхто так не бідує як жовнір бідує,
Ідут люди до косьцьола, він коня пуцує.
Ідут люди до косьцьола, ідут з ними діти,
Жовнір коня випуцує, іде до візити.

А вишеньки, черешеньки з під споду гладенькі,
Чому ви сі ее женили, хлопці молоденькі?
Всі сі хлопці поженили, но сі їден зістав,
А він буде в Бережинах на конику свистав.

Всі ся хлопці поженили, тілько я ся зістав,
А хто буде на цісарськім кониченьку свистав?

Ходилисмо, пане брате, ходили, ходили,
Тепер будем пуцувати цісарскі кобили.

Мене взяли, тай віддали до коня, до коня,
Ой що буде робитоньки дівчинонька моя?

Не диви ся, дівчинонько, на мене, на мене,
Ведут коня з Тарноноля під мене, під мене.
Ведут коня з Тарноноля, коня вороного,
Гей під мене легіника, хлопця молодого.

Стара нене, стара нене, не свари на мене,
Ведут коня з Тернополя, либонь то під мене.
Ведут коня з Тернополя, коня вороного,
Ой здає ся, що під мене, хлопця молодого.

Ведут коня з Тернополя під мене, під мене,
А шабелька коло боку на чорнім ремені.

А як мене відобрали до коня, до коня,
Виплакала сиві очі білявина моя.

Ой як мене востригли до коня, до коня,
Ніхто за мнов не заплаче, но дівчина моя.

Ой заплачеш, моя мила, заплачеш, заплачеш,
Як ти мене на воронім конику зобачиш.
Тогди будеш, моя мила, за мною тужити,
Як я сяду і поїду цісару служити.

Ой кувала зозулечка, як я їхав возом;
Ой заплачеш, дівчиночко, на свій дурний розум.
Ой заплачеш, дівчиночко, заплачеш, заплачеш,
Та як мене па цісарськім конику побачиш.

А я піду до цісаря тай буду служити,
Дасть мі цісар кониченька, буду сі возити.

Як єсте мі відобрали, я си сів на ґанку,
Далисти мі кониченька, дайти мі коханку.

Ой як мене відобрали у місті на ринку:
Колисти ми коня дали, дайте ми Маринку.

Ой усі сі поженили, лише я сі зістав,
Ой дав мі цісар коня, щоб на нього свистав.

Задзвонили в монастирі йа в дванаціть дзвонів,
Та вивели жовнярика з мальованих дворів.
Та вивели, та вивели тай стали гадати:
Ці подобен молод жовнір на коня сідати ?
Ці подобен, не подобен, на коня сідати,
За ним дівча вірміночка зачала вмлівати.

Взяли мене за жовніра, хлопця молодого,
Дали мені муштрувати коня вороного.