Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.

Яка різниця між мужиком і свинею

Колись одному мужикові треба було кудись поїхати залізницею. Поїхав він, але на якомусь вокзалі, де він пересідав на другий поїзд, хотілось йому поїсти. Шукав, шукав місце коло столу — ледве знайшов, бо народу була сила.
Тільки почав там їсти, як тут де не візьмись якийсь вертлявий панок з склянкою чаю в руці. Став біля мужика та й дивиться на нього, ніби каже: «А уступи-но, мужиче, місце для пана».
Але мужик був собі не з боязких — їсть, і ні гадки. Тоді панок і каже голосно, так, щоб мужик почув, до інших панків, що сиділи кругом:
— А скажіть-но, вельможні панове, яка різниця між мужиком і свинею? — І, сьорбаючи чай навстоячки, дивиться на мужика.
А мужик, не довго думаючи, та:
— Різниця є, пане!
— Яка?
— Та така, що мужик їсть сидячи, а свиня стоячи.

Який товар, така і плата

Увійшов мужик у крамницю та й гука до крамаря:
— А подай лиш мені оту баньку з цукерками!
Той і подав. Мужик понюхав-понюхав та:
— Ні, не такі! Подай оту!
Той перемінив Мужик знову, понюхавши, не вподобав.
— Подай аж он ту! — знов гукає.
Крамар уже розсердився, але перемінив і третю. Не донюхався й звідсіль нічого мужик, поставив баньку та йде з крамниці. Взяло зло крамаря, що дурно панькався стільки часу, та й кричить до мужика:
— Куди ж ти, а гроші давай!
— За що? — питає мужик.
— А за те, що нюхав, — відказує крамар.
Мужик вернувсь, дістав гроші з кишені та й стука об стіл. Постукав, постукав та й сховав. А крамар тоді:
— На що ж ти сховав гроші?
— А як же, — відказує той, — яка купля, така й плата: я понюхав, ти послухав, от і квити!

Плодівник

Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка.
Та вовк вовком — Іванову вівцю задушив.
І надумав Іван продати його.
Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
— Іване, що то в тебе за собака? — питає пан.— Скільки живу, а такої породи не бачив.
— Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? — дивується Іван. — Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
— Продай, Іване, плодівника,— просить пан.— В мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
— Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
— Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.

Зате ж аршин малий

Один багач орендував у пана млина, де й хліб молов і сукно валив. За помол брав він з людей міру — корець збіжжя, а за сукно — платню від аршина.
Корець був у нього дуже великий. Люди стогнали та скаржились, а він і слухати нічого не хотів.
От пішли люди скаржитись до пана. Викликає пан багача та й виговорює його:
— Що ж ти, такий-сякий, зазнався: більше від пана береш! Чому в тебе такий корець великий?
— Та ж, пане, — каже багач, — що з того, що в мене корець великий, зате ж аршин малий!
— Бачите? Чого ж ви хочете? — звертається пан до скаржників. — За те ж у нього аршин малий!

Дочки бідняка

В одного бідняка було три дочки, й усі три дуже вродливі. Одна гарно ткала, друга — шила красиві наряди, а третя була майстринею на всілякі вигадки. Тільки й багатства в бідняка, що старенька хатина, триніжок з домашнього вогнища та порожня скриня. Тому й обминали женихи оселю бідняка. Що візьмеш з чоловіка, який неспроможний справити й весілля дочці.
Довго міркував бідняк, як йому заробити грошей і справити дочкам весілля. Думав-гадав і вирішив взяти у бая в оренду землю, посіяти пшеницю. І якщо пшениця вродить — продати урожай і на уторговані гроші видати дочок заміж.
Прийшов бідняк до бая і розказав йому про свій намір. Бай був дуже жадливий і хитрий. Він уже давно запримітив дочок бідняка. Дуже вже йому хотілося задарма дістати і клапоть землі, на якому стояла хатина бідняка, і трьох красунь-майстринь… Вислухав бай бідняка та й каже:
— Я згоден дати тобі землю, коня, плуг і зерно для сівби. За усе це ти віддаси мені половину врожаю, але якщо пшениця не вродить — ти віддаси мені свою хату, а сам з дочками підеш до мене у найми.
Як не упирався бідняк, але довелося погодитися з умовами бая. Викликав бай муллу, скріпив угоду молитвою і відвів бідняку клаптик найгіршої землі, на якій не тільки пшениця, а й трава в посушливі роки не росла.
Почав бідняк орати землю, а вона затверділа, як камінь, ледве плуг шкрябає зверху. Цілісінький день працював бідняк не покладаючи рук, а увечері не витримав, сів на горбик, заплакав і звернувся до Бога: «Господи, якщо ти бачиш мої страждання, якщо ти чуєш мій голос, допоможи мені, моїм дочкам, і ми вік будемо славити твоє ім’я». Сказав він так, підвівся, пройшовся наостанок плугом по горбку, а під ним була глибока яма, на дні якої лежав глечик, повний золота.
Виліз бідняк із ями і заквапився додому, притискаючи до грудей глечик. Дорогою йому трапився мулла, і бідняк розповів йому про свою вдалу знахідку і замовив молитву на знак подяки. Не встиг бідняк прийти додому, як примчав бай і силоміць вирвав у цього з рук глечик:
— Яке ти маєш право привласнювати собі багатство, що лежить у моїй землі?! Хочеш, щоб я подав на тебе до суду і запроторив до в’язниці?..
Нічого не відповів бідняк баю, навіть не став з ним сперечатися. Залишившись наодинці з дочками, розповів їм усе і, як доказ, показав єдину золоту монету, затиснуту в кулаці. Найменша дочка й каже батькові:
— Не журіться, тату, я придумаю, як помститися жадібному баю.
Минуло небагато часу, і по селу пішли чутки, що до моря на лікування їдуть дочки іранського шаха, що дівчата — одна гарніша за іншу, і що вони обов’язково проїдуть через село. Почув про це бай і вирішив будь-що запросити до себе в гості відомих красунь, аби чутки про його гостинність долинули до вух самого шаха.
Наступного дня, увечері, біля будинку бая зупинився просторий фаетон, з якого вийшли три багато вбрані дівчини. Бай вибіг їм назустріч і низько поклонився. Найменша дівчина й каже:
— Шановний жителю села, ми — дочки іранського шаха, випередили наш караван, який прибуде сюди завтра вранці. Нам хотілося б орендувати або купити гарний будинок, щоб було де переночувати…
— О ваші високості! — упав на коліна бай. — Мій дім до ваших послуг. Для мене буде високою честю зробити послугу для прекрасних дочок іранського шаха.
Дівчата увійшли в дім і відрекомендувалися господарю:
— Мене звати вашою мовою «Така, як я», — сказала найстарша дочка.
— Мене звати вашою мовою «Та, що гірша від мене», сказала середульша.
— Мене звати вашою мовою «Де ми будемо танцювати», — сказала найменша.
Бай приготував для дівчат багату вечерю і сам почав їм прислуговувати.
Старша дочка й каже:
— За дорученням нашого батька, іранського шаха, ми повинні взнати ім’я людини у вашому краю, якій найбільше поталанило. І якщо така людина знайдеться, на неї очікує подарунок від самого шаха і гаманець з тисячею золотих динарів.
Як тільки-но бай почув ці слова, він розхвилювався і сказав:
— О ваші високості! Мабуть, сам Бог направив ваш фаетон до воріт мого дому! Два тижні тому я викопав на своїй землі глечик із золотом і вважаю, що мені найбільш поталанило в нашому краю!
Дівчата здивовано перезирнулись, і бай, відчувши, що вони йому не вірять, кинувся до сусідньої кімнати, виніс глек і поставив його перед дівчатами.
— Виходить, ви і є той чоловік, який буде удостоєний подарунка від самого шаха і одержить гаманець з тисячею золотих динарів, — сказала найстарша дочка.
Усю ніч пригощав бай знатних гостей. Він і не помітив, як найменша дочка підсипала йому в напій снодійного. Бай заснув мертвим сном, а дівчата зав’язали у вузол батьків скарб, приготувалися вийти, і тут найменша дочка помітила на полиці коробочку, в якій лежала бритва для гоління. Дівчина дістала її з коробочки і зі словами; «Я хочу залишити пам’ять цьому гостинному господареві…» — відрізала йому півбороди.
— Я також не хочу залишатися перед ним в боргу, — сказала середня і поголила баю вуса з одного боку.
— Хіба я менше в боргу перед ним, ніж ви? — сказала найстарша і, взявши з рук середульшої гостру бритву, поголила баю півголови.
Дівчата поклали на місце коробочку з бритвою і, сміючись, вийшли з дому, сіли у фаетон і поїхали, помахавши на прощання слугам.
Бай прокинувся, протер очі, дивиться, а від гостей і сліду нема. На столі стоїть красивий глек, а поряд гаманець, набитий монетами.
Бай тремтячими руками взяв глек і висипав з нього суху землю. Розв’язав гаманець, а там лежали кінські каштани… Бай вибіг надвір і схопив за плечі слугу:
— Куди поділася така, як ми?
— Такої, як ви… я в житті не бачив, — пробелькотів сторопілий слуга, зі страхом позираючи на бая.
— А та, котра гірше від мене?! — не вгавав бай.
— Гірше від вас навряд чи є хтось на білому світі, — відповів слуга.
Збіглися усі слуги і з острахом дивляться на бая. А той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?! Де, я вас запитую!
— Де хочете, — відповідають слуги, — зараз ми покличемо музикантів…
— Не потрібні мені музиканти! — заревів бай. — Ловіть їх! Ловіть, я вам наказую!
— Кого ловити? — запитують сторопілі слуги.
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, що гірша від мене!
Слуги вирішили, що їхній господар збожеволів, і заперли його в комірчині. Той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?
Прийшла дружина бая, глянула на нього і розвела руками:
— У такому вигляді ви ще збираєтесь танцювати? Справді збожеволів, — підтвердила вона догадку слуг і наказала не випускати чоловіка з комірчини.
Подейкують, що бай і досі сидить у комірчині і кричить:
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, котра гірша від мене!
Відтоді його прозвали «Божевільним баєм». А щодо бідняка, то той залишив свою хатину родичам, а сам з дочками перебрався в далеке село, де купив собі будинок, повидавав дочок заміж і доглядає внуків. Кажуть, він любить повторювати: «Ніколи не відбирай у людини те, що їй подарував Господь Бог…»

Як святі сметану їли

У попа був робітник Іван. Попи, як звичайно, робітників годували погано. Хліб давали завжди черствий, навіть сухий.
Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван піддивився, де служанка хліб положила, що привіз цей багатий…
Іван увечері цю хлібину забрав і в свою конурку заніс. І думає Іван: що я за дурний, тільки один хліб їм?
— Стоп! подамся за сметаною у погріб.
Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у погріб. Сів біля сметани і їсть. Наївся і пішов.
Але в темряві накапав на підлогу сметаною. На ранок матушка відкриває погріб і бачить: хтось сметану поїв. Матушка й починає попу жалітись:
— У нас починає Іван шкодити.
Піп кличе Івана і каже:
— Іван, що ж ти — починаєш шкодити?
Іван і каже:
— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я шкодив?
Піп і каже:
— Ну, що ж там — святі були?
Іван і каже:
— А хто зна, може й святі.
На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани, пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає святих у церкві сметаною мазати. Понамазував усіх по одному разу, а Миколаєві угоднику, так як він старший усіх, вимазав і бороду. Закрив церкву і пішов.
На ранок матушка схватилась у льох, а там макітри зовсім немає; вона й докладає попові:
– Іван знову краде, заніс навіть макітру.
Піп кличе Івана:
— Іван, це ти наробив?
Іван каже:
— Ні.
Піп знову:
— Чого ні, що ж там — святі були?
Іван говорить:
— Так, святі!
Попові якраз треба було до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь: всі святі в сметані…
Закриває піп церкву і каже сторожеві:
— Не дзвони!
Прибігає додому й каже матушці:
— Справа погана: святі сметану поїли.
Піп з матушкою і Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:
— Стій! Іван, бери батіг!
Іван бере батіг, доходить до церкви, відкриває піп церкву. Зайшли до церкви. Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному разу, а Миколу угодника бий разів два. Це він направив їх.
Іван б’є святих по разу, а Миколі угоднику — три рази одсипав.
Пішли додому…
На другу ніч Іван прийшов, взяв ключик від церкви, пішов у церкву, одкрив, усіх святих познімав і поховав на горищі. Піп на ранок просипається, якраз було свято.
Заходить у церкву: ні одного святого немає, всі вийшли з церкви. Піп злякався:
— Що таке, святі втекли з церкви?
Прибігає додому і кричить:
— Іван, ти не видав?
— Що? — каже Іван.
— Та святі пішли.
— Видав, — каже Іван, — вони зайшли в двір, ви ховались, хвилювались, хотіли вас побачити, але ви спите і не стали будити, образились і пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду:
— Слухай, ти не видала?
— Видала! Ось за горку пішли, — говорить жінка.
А за горку йшли селяни ділити землю, так що жінка не знала, про кого піп питає.
Піп ускакує у двір та й кричить:
— Іван, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть — дам, аби вернулись!
Іван сідає верхи на коня і їде. Заїхав за бугор, бачить — там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і назад їде.
— Ну, що? — питає піп.
— Та вони, батюшка, ображаються. Сказали так: «Не будемо вертатися, поки піп нам не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколу угодника шість карбованців та ще четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде соромно.
Піп і каже:
— Добре! Поганяй скоріш і кажи, що все зроблено, тільки нехай вертаються.
Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, знову приїхав і каже:
— Сказали, вернемося тільки вночі. Хай готують горілку і закуску серед двору.
Піп усе наготовив. Приготував і гроші й чекає. Матушка, крім того, поставила макітру вареників.
Чекають. Уже дванадцять годин, а святих нема та й нема.
Піп говорить:
— Іван, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть!
Піп і захропів… Іван із сторожем повечеряли сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а самі лягли відпочивати. Піп прокинувся, спохватився:
— Що таке, що Іван мене не будить?
Піп дивиться, що Іван спить, а сметана з’їджена, і будить Івана.
— Іван, Іван, вставай!!!
Іван просипається. Піп і питає:
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попили й поїли та мене почастували та й пішли в церкву!
Піп:
— А чого ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Микола угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки сильно заснув, буде ображатись».