Дочки бідняка

В одного бідняка було три дочки, й усі три дуже вродливі. Одна гарно ткала, друга — шила красиві наряди, а третя була майстринею на всілякі вигадки. Тільки й багатства в бідняка, що старенька хатина, триніжок з домашнього вогнища та порожня скриня. Тому й обминали женихи оселю бідняка. Що візьмеш з чоловіка, який неспроможний справити й весілля дочці.
Довго міркував бідняк, як йому заробити грошей і справити дочкам весілля. Думав-гадав і вирішив взяти у бая в оренду землю, посіяти пшеницю. І якщо пшениця вродить — продати урожай і на уторговані гроші видати дочок заміж.
Прийшов бідняк до бая і розказав йому про свій намір. Бай був дуже жадливий і хитрий. Він уже давно запримітив дочок бідняка. Дуже вже йому хотілося задарма дістати і клапоть землі, на якому стояла хатина бідняка, і трьох красунь-майстринь… Вислухав бай бідняка та й каже:
— Я згоден дати тобі землю, коня, плуг і зерно для сівби. За усе це ти віддаси мені половину врожаю, але якщо пшениця не вродить — ти віддаси мені свою хату, а сам з дочками підеш до мене у найми.
Як не упирався бідняк, але довелося погодитися з умовами бая. Викликав бай муллу, скріпив угоду молитвою і відвів бідняку клаптик найгіршої землі, на якій не тільки пшениця, а й трава в посушливі роки не росла.
Почав бідняк орати землю, а вона затверділа, як камінь, ледве плуг шкрябає зверху. Цілісінький день працював бідняк не покладаючи рук, а увечері не витримав, сів на горбик, заплакав і звернувся до Бога: «Господи, якщо ти бачиш мої страждання, якщо ти чуєш мій голос, допоможи мені, моїм дочкам, і ми вік будемо славити твоє ім’я». Сказав він так, підвівся, пройшовся наостанок плугом по горбку, а під ним була глибока яма, на дні якої лежав глечик, повний золота.
Виліз бідняк із ями і заквапився додому, притискаючи до грудей глечик. Дорогою йому трапився мулла, і бідняк розповів йому про свою вдалу знахідку і замовив молитву на знак подяки. Не встиг бідняк прийти додому, як примчав бай і силоміць вирвав у цього з рук глечик:
— Яке ти маєш право привласнювати собі багатство, що лежить у моїй землі?! Хочеш, щоб я подав на тебе до суду і запроторив до в’язниці?..
Нічого не відповів бідняк баю, навіть не став з ним сперечатися. Залишившись наодинці з дочками, розповів їм усе і, як доказ, показав єдину золоту монету, затиснуту в кулаці. Найменша дочка й каже батькові:
— Не журіться, тату, я придумаю, як помститися жадібному баю.
Минуло небагато часу, і по селу пішли чутки, що до моря на лікування їдуть дочки іранського шаха, що дівчата — одна гарніша за іншу, і що вони обов’язково проїдуть через село. Почув про це бай і вирішив будь-що запросити до себе в гості відомих красунь, аби чутки про його гостинність долинули до вух самого шаха.
Наступного дня, увечері, біля будинку бая зупинився просторий фаетон, з якого вийшли три багато вбрані дівчини. Бай вибіг їм назустріч і низько поклонився. Найменша дівчина й каже:
— Шановний жителю села, ми — дочки іранського шаха, випередили наш караван, який прибуде сюди завтра вранці. Нам хотілося б орендувати або купити гарний будинок, щоб було де переночувати…
— О ваші високості! — упав на коліна бай. — Мій дім до ваших послуг. Для мене буде високою честю зробити послугу для прекрасних дочок іранського шаха.
Дівчата увійшли в дім і відрекомендувалися господарю:
— Мене звати вашою мовою «Така, як я», — сказала найстарша дочка.
— Мене звати вашою мовою «Та, що гірша від мене», сказала середульша.
— Мене звати вашою мовою «Де ми будемо танцювати», — сказала найменша.
Бай приготував для дівчат багату вечерю і сам почав їм прислуговувати.
Старша дочка й каже:
— За дорученням нашого батька, іранського шаха, ми повинні взнати ім’я людини у вашому краю, якій найбільше поталанило. І якщо така людина знайдеться, на неї очікує подарунок від самого шаха і гаманець з тисячею золотих динарів.
Як тільки-но бай почув ці слова, він розхвилювався і сказав:
— О ваші високості! Мабуть, сам Бог направив ваш фаетон до воріт мого дому! Два тижні тому я викопав на своїй землі глечик із золотом і вважаю, що мені найбільш поталанило в нашому краю!
Дівчата здивовано перезирнулись, і бай, відчувши, що вони йому не вірять, кинувся до сусідньої кімнати, виніс глек і поставив його перед дівчатами.
— Виходить, ви і є той чоловік, який буде удостоєний подарунка від самого шаха і одержить гаманець з тисячею золотих динарів, — сказала найстарша дочка.
Усю ніч пригощав бай знатних гостей. Він і не помітив, як найменша дочка підсипала йому в напій снодійного. Бай заснув мертвим сном, а дівчата зав’язали у вузол батьків скарб, приготувалися вийти, і тут найменша дочка помітила на полиці коробочку, в якій лежала бритва для гоління. Дівчина дістала її з коробочки і зі словами; «Я хочу залишити пам’ять цьому гостинному господареві…» — відрізала йому півбороди.
— Я також не хочу залишатися перед ним в боргу, — сказала середня і поголила баю вуса з одного боку.
— Хіба я менше в боргу перед ним, ніж ви? — сказала найстарша і, взявши з рук середульшої гостру бритву, поголила баю півголови.
Дівчата поклали на місце коробочку з бритвою і, сміючись, вийшли з дому, сіли у фаетон і поїхали, помахавши на прощання слугам.
Бай прокинувся, протер очі, дивиться, а від гостей і сліду нема. На столі стоїть красивий глек, а поряд гаманець, набитий монетами.
Бай тремтячими руками взяв глек і висипав з нього суху землю. Розв’язав гаманець, а там лежали кінські каштани… Бай вибіг надвір і схопив за плечі слугу:
— Куди поділася така, як ми?
— Такої, як ви… я в житті не бачив, — пробелькотів сторопілий слуга, зі страхом позираючи на бая.
— А та, котра гірше від мене?! — не вгавав бай.
— Гірше від вас навряд чи є хтось на білому світі, — відповів слуга.
Збіглися усі слуги і з острахом дивляться на бая. А той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?! Де, я вас запитую!
— Де хочете, — відповідають слуги, — зараз ми покличемо музикантів…
— Не потрібні мені музиканти! — заревів бай. — Ловіть їх! Ловіть, я вам наказую!
— Кого ловити? — запитують сторопілі слуги.
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, що гірша від мене!
Слуги вирішили, що їхній господар збожеволів, і заперли його в комірчині. Той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?
Прийшла дружина бая, глянула на нього і розвела руками:
— У такому вигляді ви ще збираєтесь танцювати? Справді збожеволів, — підтвердила вона догадку слуг і наказала не випускати чоловіка з комірчини.
Подейкують, що бай і досі сидить у комірчині і кричить:
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, котра гірша від мене!
Відтоді його прозвали «Божевільним баєм». А щодо бідняка, то той залишив свою хатину родичам, а сам з дочками перебрався в далеке село, де купив собі будинок, повидавав дочок заміж і доглядає внуків. Кажуть, він любить повторювати: «Ніколи не відбирай у людини те, що їй подарував Господь Бог…»

Як святі сметану їли

У попа був робітник Іван. Попи, як звичайно, робітників годували погано. Хліб давали завжди черствий, навіть сухий.
Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван піддивився, де служанка хліб положила, що привіз цей багатий…
Іван увечері цю хлібину забрав і в свою конурку заніс. І думає Іван: що я за дурний, тільки один хліб їм?
— Стоп! подамся за сметаною у погріб.
Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у погріб. Сів біля сметани і їсть. Наївся і пішов.
Але в темряві накапав на підлогу сметаною. На ранок матушка відкриває погріб і бачить: хтось сметану поїв. Матушка й починає попу жалітись:
— У нас починає Іван шкодити.
Піп кличе Івана і каже:
— Іван, що ж ти — починаєш шкодити?
Іван і каже:
— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я шкодив?
Піп і каже:
— Ну, що ж там — святі були?
Іван і каже:
— А хто зна, може й святі.
На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани, пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає святих у церкві сметаною мазати. Понамазував усіх по одному разу, а Миколаєві угоднику, так як він старший усіх, вимазав і бороду. Закрив церкву і пішов.
На ранок матушка схватилась у льох, а там макітри зовсім немає; вона й докладає попові:
– Іван знову краде, заніс навіть макітру.
Піп кличе Івана:
— Іван, це ти наробив?
Іван каже:
— Ні.
Піп знову:
— Чого ні, що ж там — святі були?
Іван говорить:
— Так, святі!
Попові якраз треба було до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь: всі святі в сметані…
Закриває піп церкву і каже сторожеві:
— Не дзвони!
Прибігає додому й каже матушці:
— Справа погана: святі сметану поїли.
Піп з матушкою і Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:
— Стій! Іван, бери батіг!
Іван бере батіг, доходить до церкви, відкриває піп церкву. Зайшли до церкви. Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному разу, а Миколу угодника бий разів два. Це він направив їх.
Іван б’є святих по разу, а Миколі угоднику — три рази одсипав.
Пішли додому…
На другу ніч Іван прийшов, взяв ключик від церкви, пішов у церкву, одкрив, усіх святих познімав і поховав на горищі. Піп на ранок просипається, якраз було свято.
Заходить у церкву: ні одного святого немає, всі вийшли з церкви. Піп злякався:
— Що таке, святі втекли з церкви?
Прибігає додому і кричить:
— Іван, ти не видав?
— Що? — каже Іван.
— Та святі пішли.
— Видав, — каже Іван, — вони зайшли в двір, ви ховались, хвилювались, хотіли вас побачити, але ви спите і не стали будити, образились і пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду:
— Слухай, ти не видала?
— Видала! Ось за горку пішли, — говорить жінка.
А за горку йшли селяни ділити землю, так що жінка не знала, про кого піп питає.
Піп ускакує у двір та й кричить:
— Іван, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть — дам, аби вернулись!
Іван сідає верхи на коня і їде. Заїхав за бугор, бачить — там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і назад їде.
— Ну, що? — питає піп.
— Та вони, батюшка, ображаються. Сказали так: «Не будемо вертатися, поки піп нам не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколу угодника шість карбованців та ще четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде соромно.
Піп і каже:
— Добре! Поганяй скоріш і кажи, що все зроблено, тільки нехай вертаються.
Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, знову приїхав і каже:
— Сказали, вернемося тільки вночі. Хай готують горілку і закуску серед двору.
Піп усе наготовив. Приготував і гроші й чекає. Матушка, крім того, поставила макітру вареників.
Чекають. Уже дванадцять годин, а святих нема та й нема.
Піп говорить:
— Іван, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть!
Піп і захропів… Іван із сторожем повечеряли сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а самі лягли відпочивати. Піп прокинувся, спохватився:
— Що таке, що Іван мене не будить?
Піп дивиться, що Іван спить, а сметана з’їджена, і будить Івана.
— Іван, Іван, вставай!!!
Іван просипається. Піп і питає:
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попили й поїли та мене почастували та й пішли в церкву!
Піп:
— А чого ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Микола угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки сильно заснув, буде ображатись».

Дід квочкою

Сімдесятилітній дід Панас був уже не годний до тяжкої роботи і найнявся до глитая на літо стерегти баштан. Хазяйка відвідувала баштан щотижня. Звичайно чим годували наймитів — хліб, сіль та жменя пшона, оце і все. Отже дідок примушений був і йти на хитрощі. — Слухай, моя господине, кавунці ростуть великі, роботи такої мені немає, давай я висиджу тобі курчат. Замість того, щоб там з квочкою морочитися тобі вдома, я зразу висиджу сот шість або сім.
— Та й справді, — каже господиня, — завтра привезу тобі яєць.
Привезла вона аж цілих вісімсот. Дідок усміхнувся, приймаючи яйця.
— Через три тижні приїжджайте за курчатами, — каже дід.
Не встигла вона від’їхати від баштана, як голодний дідок накинувся на здобич. Пік він, варив, смажив ті яйця цілих три тижні, а ось і строк прийшов. Дідок заглядів, як на фургоні до куреня котить господиня за курчатами. Дід не розгубився, мерщій запалив куреня, а сам біля вогнища давай квоктати і бігати кругом, як квочка. Підскочила і господиня до пожежі, але від діда ніякої речі не можна було добитись. Дід безперестанку квоктав, а хазяйка, переконавшись в його щирості, співчутливо сказала:
— Що то мати, що то діти.

Чудеса і звичка

На уроці закону божого піп питає студента:
— Ви вірите в чудеса?
Студент відповідає:
— В природі чудес не буває.
— А ось вам приклад: з високої дзвіниці упав чоловік і залишився живий. Це що таке, не чудо?
Студент відповідає:
— Ні, просто випадок.
— Припустимо. Цей же чоловік другий раз вилазить на дзвіницю, падає і знову залишається живим. Це, по-вашому, не чудо?
— Ні, просто «совпадєніє».
— Припустимо! А ось цей чоловік втретє вилазить на дзвіницю, падає і знову залишається живим. Це що, повашому, чорт вас візьми, чудо, чи ні?
— Просто звичка!

Як бог десятерицею віддав

В одного дядька вмерла жінка, а в хазяйстві осталось тільки й добра, що телиця та діти. Пішов до попа, щоб поховати, а він і каже:
— Віддай мені телицю, вона ж у тебе одна, а в мене дев’ять, то й буде десять, а тобі бог десятерицею поверне.
Що ж будеш робити, віддав дядько останню телицю, бо жінку треба хоронити.
Ось раз попові телиці сполошились і всі забігли до цього дядька у двір за дядьковою телицею, а дядько їх і зачинив у хлів.
Приходить піп.
— Віддай телиці!
— Е ні, дзуськи, — каже дядько,— це ж мені бог десятерицею віддав.

Як чоловік і кінь перехитрили лева

Іде лев понад водою, а риба втікає. А він питається: «Чого ти, рибо, втікаєш?» Вона каже: «Я боюсь мужикових хитрощів». Лев каже: «Які ж ті хитрощі?» Риба каже: «Він возьме горох, начепить на гак та й тягне мене до верху».
А лев пішов ізнов до чоловіка на поле да й питається чоловіка: «Які-то твої хитрощі?» А чоловік каже: «А які ж твої?» А лев каже: «Як я дмухну, то на дереві лист пооблітає». А чоловік каже: «Як я батогом витну, то гілля поодсікаю». А той каже: «Як я зареву, то дерева з землі повискакують». А чоловік каже: «Як я свисну по очах, то, — каже, — тобі очі повискакують». А той і утік від чоловіка. «Ти, — каже, — хитріший».
А він іде, той лев, аж кінь скирту їсть. А він каже: «Які твої, коню, хитрощі?» А кінь питає: «А які твої?» А він каже: «Я як розженусь, то поперек скирти пробіжу». — «А як я розженусь, то вздовж пробіжу».
Та й утік.

Як хлопець учив вовка грати й танцювати

Був млин такий, що мельник через днину молов, а на ніч боявся йти до него, бо приходив вовк ночев. Муку порозсипає, наїсться і собі йде. І приходить мельник рано і то позапрятує і знов меле. Але надійшов якось там, трафив му ся хлопчина. «А, — каже, — може, би ти, небоже, в мене наймився на ніч молоти у млині? Дам тобі заплату, що ся жадаєш, лиш аби ти за мене заступив на ніч». І той парубчак умів на скрипку грати. Згодився. І насипав мельник, млин замкнув і меле. Чує хлопець нараз — іде вовк. А він ся там скрив десь і лапнув скрипочку до рук і грає. Гадає си: «Най собі заграю, доки мене вовк з’їсть». — «Не бійся, хлопчику, не ховайся від мене. Мені ся уподобало, що ти файно граєш, я тобі шкоди не зроблю, я тебе не з’їм. Я би-м рад, аби ти мене навчив танцювати і грати». — «І, пане вовк, та у вас грубі пальці до грання». — «Ну, і що ж робити, аби були тонші?» — «Чекайте, пане вовк, я вам пораджу».
Стояв дуб під млином. А він пішов, того дуба розколов, посеред дуба забив клин. «Ходіть сюда, пане вовк, та й пхайте тут свої пальці. І глибоко пхайте. Чим дальше запхаєте, тим тонші будуть вам до скрипки. Як я сю охоту (він каже, що то клин — охота) кину, то ви пхайте далі». Так він далеко лаби запхав, через цілого дуба, поки ся розкололо. Тим часом він клин витяг, а вовк скаче, аж реве, танцює. «О, тепер ти мене навчив, — каже, — танцювати. О, тепер я потанцюю. Я вже грати не годен, лиш вже потанцюю».
І так їм перейшла ціла ніч. І надходить рано ґазда-мельник та й собі гадає, що його вже вовк із’їв. Хлопець грає, вовк скаче, танцює. «А що ж ти, хлопче, робиш? Та я гадав, що тебе вовк з’їв». — «Їй, пане ґаздо, я вовка учу танцювати». — «І, та я виджу, як ти умієш з вовком ся обходити. Ти — добрий хлопець. Тепер ти мельником, не я мельником, бо я не умію вовка учити танцювати, а ти навчив; то твоє діло, твій млин». І тепер вовк каже: «Я гадав, що я буду ще грати, але я не хочу уже грати, досить мені танцю».
Так хлопець з мельником ся взяли з патиками до вовка, вовка убили, шкіру обдерли і продали і тогди робили міїни того хлопця.