Спільник

Раз Іван побачив таке: лисиця тягнула рака в кущі, а рак лисицю — в ставок.
Хлопець недовго думав, зловив їх і в мішок кинув. Несе до пана і прикидає, що пан дасть.
Назустріч ішов багач. Побачив, що мішок ворушиться, гарчить, і спитав:
— Що в тебе там?
— Такого дива й діди твої не бачили, й діти не побачать,— похвалився Іван і показав свою здобич.
— А куди йдеш? — допитувався багач.
— Ніби й не знаєш, що за таке диво пан найліпше заплатить.
Багач давно хотів заслужити панової ласки.
— Іванку, відпродай мені половину чуда. Підемо разом до пана. Ти будеш торгуватися, а платню поділимо наполовину. Я буду твоїм спільником.
Купив багач в Івана за десять золотих половину чуда, і обидва до пана йдуть. В дорозі багач почав виривати мішок від Івана.
— Дай, бо я собі купив! — кричав він.
— Цить, я дарую тобі й свою половину, — втішав Іван багача.
Прийшли до пана. Багач нараз почав кланятися:
— Я приніс до вас, пане, велике диво. Тут воно, в Івана.
— Не бреши, бо приніс я, — каже Іван. — Ти лише мій спільник.
— То що б ви хотіли за таке диво? — питає пан.
— Нам не випадає просити, — каже багач і штовхає ліктем Івана.
— Ти мовчи, — каже Іван, — я маю торгуватися. Ми не хочемо грошей, най нам дасть пан по двадцять п’ять палиць.
Мусив багач лягати на стілець. Панським слугам не треба було два рази казати. Багач ледве встав, як вирахували йому двадцять п’ять палиць.
— А тепер ти, Іване, лягай,— наказує пан.
— Я б ліг, — відповідає Іван. — Та мав я із своїм спільником догоду, що й мою половину платні він дістане.
Мусив багач ще раз на стілець лягати.
А Іван пішов радий, що провчив багача.

Здорово дурнів купують

Одному чоловікові та треба було у місті купити дьогтю. От, не потрапив він куди треба та й зайшов у таку крамницю, де всякі хвиги-миги продають.
Увійшов, мазницю поставив біля ніг та й дивиться.
А в крамниці тільки один крамарчук, і питається він того чоловіка:
— А чого тобі?
— А дивлюсь, — каже чоловік, — що тут продається…
— А тобі ж чого?
— Та мені дьогтю!
— Та не дьоготь же, а дурні, дурні тут продаються!
Подививсь чоловік на його та й каже:
— Оце ж як тих дурнів здорово купують — тільки один усього зостався!..

Садівник Лазар

Де не глянеш — сади й сади. Розлогі, кучеряві, замріяні. Навесні не видно села — все заховане в білозеленому океані духмяного цвіту. Пройдеш все Прикарпаття вздовж-впоперек, та не знайдеш кращих садів, а смачніших фруктів і з тридесятими землями не знайдеш. Ці сади — краса і гордість села, вирощених працелюбними трудівниками на пісних неврожайних землях, що зуміли перетворити свою оселю в райський куточок. А зветься це село Старі Кути, що в минулому було пристановищем для всіх, хто ховався від панської неволі, кому була дорожчою за життя мати-свобода.
В давнину тут росли одні верби. Першим розвів фруктові сади мудрий кріпак Лазар, що все знав, все вмів зробити, з розумом якого ніхто не міг зрівнятися: ні з кріпаків, ні вчених панів. Був він підданим лихого пана Дябельського, що хоч рахувався найрозумнішим серед панства, проте не міг вистояти його розум проти хлопського.
Тоді був Лазар молодим парубком, сиротою без батька, без роду. Платив панові данину медом, хутром з куниць і водяних видр, рибою з Черемошу, бо сам був неабияким пасічником, мисливцем і рибалкою.
Одного сонячного дня, спускаючись з гори Сокільський, він побачив, як панова дочка Уршуля, прив’язавши коня до смереки, роздягнулася і кинулася в Черемош. Поки плавала біля берега, все було гаразд. Наколи хвилі віднесли її на середину ріки, сталося лихо. Пінисті габи, злісно зареготавши, почали крутити нею, мов веретеном.
— Рятуйте! — закричала панянка страшним голосом.
Шалений крутіж тягнув її на дно. Вона зникла серед розгуляних хвиль, тільки її русяві коси билися на поверхні, немов гірська риба.
Лазар, не роздумуючи, рисем скочив з берега в розгніваний Черемош. Намотавши її коси на свою дужу руку, ледве притягнув дівчину до берега. Витрясши з неї воду, він довго-довго зачарованими очима дивився на голу панянку, що чарівною русалкою лежала на піску у своїй справжній неповторній красі. Не витерпів легінь. Поцілував її раз, другий, третій…палко, пристрасно, шалено…
Затрубили мисливські роги. Дивну пару обступили панські слуги на чолі з паном, що вертав з полювання.
— Що робиш, хаме! — закричав пан. — Повісити його!
— Він мені, тату, врятував життя, — тихо проказала панянка.
— Що ж, завтра приходь по нагороду. А тепер марш додому!
На другий день став Лазар перед паном.
— Даю тобі сто дукатів за те, що врятував мою дитину.
А за те, що ти посмів бачити її голу, та ще й осквернити панські вуста хлопськими губами, накажу виколоти очі.
— Сховайте, пане, дукати доньці в придане. Не моя вина, що побачив її голою. Я ж її не роздягав. Інший на моїм місці теж би не витримав.
Все одно залишишся без очей за свою зухвалість.
— Цю пригоду бачитиму і незрячим. Вона не в очах, а в пам’яті.
— Бачу, що ти не лише відважний, але й хитрий. Відпущу тебе з кріпацтва на волю, але перш за все поший моїй доньці хутро з тварини, яка живе не на землі, ні під землею, ні на воді, ні під водою і не в повітрі. Ти, кажуть, добрий мисливець.
— Гаразд, пане. Але назвіть мені ту тварину. Я її вполюю і пошию з неї хутро.
— От, хлопська бестія! — здивувався пан. — Приведи мені коня, та такого, щоб не був ні чорний, ані білий, ні буланий, ні вороний, не сивий, ні червоний… Тоді поїдемо удвох на полювання і я тобі покажу ту тварину.
— І це зроблю, ясний пане. Лише скажіть, в який день привести вам такого коня. Бо цей день не буде ні понеділок, ні вівторок, ні середа, ні четвер, ні п’ятниця, ні субота, а неділя тим більше ні. Це святковий день.
Здивувався пан з хлопського розуму, однак панська пиха брала своє.
— Приймай, хлопе, останню умову. Бачиш оцю вербу, що біля мого подвір’я? Зародить вона груші, відпущу тебе на волю. Якщо ні, то сконаєш такою страшною смертю, що й Луципер здригнеться від твоїх мук!
Лазар попросив принести йому пилку, ножик, смоли і бджільного воску. Обрізавши гілля, він розколював залишені стовбури ножиком, впихав у розколини якісь патички і засмолював їх розтопленою смолою з воском. Прийшла весна і недавня верба налилася молоденькими зеленими грушами, що при кінці літа стали жовті, як віск, з медовим запахом.
Задавили хлопські груші панське горло. Сам Луципер прийшов по душу пана Дябельського. Пані з дочкою, залишивши свій двір, втекла до Варшави, заказуючи всім панам, не пхатися в це село, де живуть небезпечні чарівники, ще все вміють і нікого не бояться.
А садівник Лазар жив ще довгі роки, навчаючи своїх односельчан розводити фруктові сади.
Навесні дівочиться діброва, Голубу запаску одяга.
Не сумуй за мною, чорноброва, Солоденька любко дорога.
Кресну громом барткою об скелю, викрешу я іскорки-зірки.
Синій плай до тебе ними встелю й розсію зоряні квітки.
Я для тебе, верховинко гожа, Білу хмару простелю до ніг.
І Черемош сивий заворожу, Зупиню його нестримний біг.

Яка різниця між мужиком і свинею

Колись одному мужикові треба було кудись поїхати залізницею. Поїхав він, але на якомусь вокзалі, де він пересідав на другий поїзд, хотілось йому поїсти. Шукав, шукав місце коло столу — ледве знайшов, бо народу була сила.
Тільки почав там їсти, як тут де не візьмись якийсь вертлявий панок з склянкою чаю в руці. Став біля мужика та й дивиться на нього, ніби каже: «А уступи-но, мужиче, місце для пана».
Але мужик був собі не з боязких — їсть, і ні гадки. Тоді панок і каже голосно, так, щоб мужик почув, до інших панків, що сиділи кругом:
— А скажіть-но, вельможні панове, яка різниця між мужиком і свинею? — І, сьорбаючи чай навстоячки, дивиться на мужика.
А мужик, не довго думаючи, та:
— Різниця є, пане!
— Яка?
— Та така, що мужик їсть сидячи, а свиня стоячи.

Який товар, така і плата

Увійшов мужик у крамницю та й гука до крамаря:
— А подай лиш мені оту баньку з цукерками!
Той і подав. Мужик понюхав-понюхав та:
— Ні, не такі! Подай оту!
Той перемінив Мужик знову, понюхавши, не вподобав.
— Подай аж он ту! — знов гукає.
Крамар уже розсердився, але перемінив і третю. Не донюхався й звідсіль нічого мужик, поставив баньку та йде з крамниці. Взяло зло крамаря, що дурно панькався стільки часу, та й кричить до мужика:
— Куди ж ти, а гроші давай!
— За що? — питає мужик.
— А за те, що нюхав, — відказує крамар.
Мужик вернувсь, дістав гроші з кишені та й стука об стіл. Постукав, постукав та й сховав. А крамар тоді:
— На що ж ти сховав гроші?
— А як же, — відказує той, — яка купля, така й плата: я понюхав, ти послухав, от і квити!

Плодівник

Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка.
Та вовк вовком — Іванову вівцю задушив.
І надумав Іван продати його.
Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
— Іване, що то в тебе за собака? — питає пан.— Скільки живу, а такої породи не бачив.
— Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? — дивується Іван. — Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
— Продай, Іване, плодівника,— просить пан.— В мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
— Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
— Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.

Зате ж аршин малий

Один багач орендував у пана млина, де й хліб молов і сукно валив. За помол брав він з людей міру — корець збіжжя, а за сукно — платню від аршина.
Корець був у нього дуже великий. Люди стогнали та скаржились, а він і слухати нічого не хотів.
От пішли люди скаржитись до пана. Викликає пан багача та й виговорює його:
— Що ж ти, такий-сякий, зазнався: більше від пана береш! Чому в тебе такий корець великий?
— Та ж, пане, — каже багач, — що з того, що в мене корець великий, зате ж аршин малий!
— Бачите? Чого ж ви хочете? — звертається пан до скаржників. — За те ж у нього аршин малий!