Як лисиця з вовком їла м’ясо та в монастирі висвячувалася

Бігла лисиця, зустріла вовка, а він і питає її:
— Де ти була?
— Я скрізь ходила. Я, — одказує, – отеє наїдалася м’яса, бо завтра п’ятниця.
Вовк і каже:
— А я б їв, хоч і п’ятниця.
— Ну, — обзивається лисиця, — ходім, я в одному місці знаю, то й наїсишся.
— Ходім, — каже вовк.
Приходять вони туди, де була пастка. Тільки вовк нагнув туди голову, а дубок (з пастки) і потяг його вгору. Лисиця прибігла, вхопила м’ясо з пастки, сіла та й їсть. Вовк тоді й каже їй:
— Ти ж казала, що п’ятниця, а тепер сидиш і їси?
— Е, тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не дістанеш!
Знялась лисиця й пішла лісом. Зайшла в монастир, де ченці живуть. Прийшла, роздивилась, кудою можна влізти. Потім задушила двоє гусей. А гуси й наробили крику. Вибіг чернець із сучковатою патерицею і почав нею лисицю висвячувати. Так висвятив, що й курці нема де носом клюнути.
Вирвалась вона звідти й побігла лісом. Зустріла другого вовка, а він і питає її:
— Де ти була, сестричко?
— У ченців. Я там присвятилась. Я тепер свята!
А той вовк і каже:
— Де ж воно? Піду й я, може, і я присвячусь.
— Йди, — каже. — Мені давав чернець дві гуски з’їсти, потім дав меду, а потім патерицею посвятив.
Приходить вовк до монастиря. Туди вліз, а назад і не може вилізти. Задушив одну чи дві гуски, а гуси й наробили крику.
Виходить чернець та як закричить! А вовк злякався та прожогом в дірку та й зачепився за гвіздок вухами. То він там вуха собі й поодтягував. І з того часу всі вовки вухаті.

Як лис розводив курята

Одна лисиця мала сина, і була вона дуже стара, не могла ходити за курми, посилала свого сина, молодого лиса. Ходив він, ходив, заким не докучилося, бо годував маму і себе — треба було доста курей. Аж раз каже:
— Мамо, знаєте ви, як би я зробив? Агіт якось люди викохують кури; може, би я собі викохав, та би-м не ходив по чужих подах та курниках?
А вона каже:
— Ну, як ся вдасть, то іди та й зроби так.
Жвавий лис як загадав, так зробив. Пішов до одного ґазди на під, страшно очима засвітив, кури ся поперестрашували, зачали кричати. А лис вхватив щось кількоро яєць і приніс, зробив гніздо в дірі і каже:
— Ще йду раз принесу яєць, може би, більше курят було.
А стара каже:
— То йди, лиш уважай, аби тя хто не зловив, бо я би відтак не збанувала.
Пішов він, виліз на під, але вже до другого ґазди, взяв знов щось кількоро яєць і так само приніс та й каже:
— Ну, вже яйця є, коби ще курячу маму придбати.
Пішов вже до третього ґазди та й якраз трафив, що квочка сиділа коло тої діри, що кури лазять, а діра була не заткана, бо ґаздиня забула заткати. Витяг він квочку, пішов до своєї мами та й каже:
— Но, вже є і мама куряча.
І квочку наповів, каже:
— Вважай, якби-с ми недобре сиділа, то тя з’їм.
Квочка прирекла, же буде сидіти, та й сиділа цілий тиждень.
Але одного разу спацирували собі попри ту нору два коти та й занюхали яйця в тій дірі. Прийшли, наполошили квочку і випивають яйця. Аж вже накінці вилизують шкаралупу. Лис ся пробудив, учув, що є злодії в його дірі, забіг їх другою дірою; мама дала шнурка, і він пов’язав їх за ноги і повісив на гіллі крислатого дуба, а сам пішов досипляти, бо три ночі не спав. Заткав діру та й спить і нічо не чує. Але коти дуже жалісно вавкали, а тхір надійшов, і вони як зачали тхора просити, тхір їх повідв’язував, та й коти поутікали. Лис устав, подивився — нема котів, і жаль йому було, що тілько працював на яйця і на квочку та й нічого з того нема. Відтогди не хотів ся вже з тим заходити та й носив мамі аж до смерті кури.

Як лис попався в руки

Летіла сорока понад воду, злапала собі рака. Але ворона вздріла, же вона злапала, та й собі хтіла злапати. І таки злапала. Але летить посеред води та й сорока каже: «Сорока пані, сорока пані». А ворона посеред води сказала: «Та й я пані». А рак упав у воду. Каже тогди сорока до ворони: «Видиш, ти велика, а я мала, але ти однако дурна, бо я тебе змудрувала».
Зачали ся гризти. Каже сорока: «Здаймося на суд, аби нас хто розсудив. Здаймося на крука, аби нас розсудив». Прилетіли до крука, а крук їм відповів: «Здайтеся на орла, бо то є старший пан від мене». Прийшли до орла они, а орел каже: «Я є заслабий до розсудження, здайтеся на лиса».
Під одним ліском ґазда оре, але за ним бігає борознов лис та й збирає черваки, миші. Але ворона і сорока як уздріли лиса, кажуть: «То добре, що ми тебе здибали, ми за тобов шукаємо». Лис каже: «Ходіть сюда близенько та мені скажете, бо там є пес і кіт на возі та аби не учули». Але кіт учув та й каже: «Урвав». А пес каже: «Гай, гай».
Як вони ся зближили д лисові, а лис їх злапав обох і з’їв. А пес тогди собі скочив з воза: «А не ліпше, аби ти мені був одну дав?» А лис тогди відповідає до него: «У твого ґазди є доста гусей, курей, качок, та би-с злапав та би-с ще мені одну дав». А пес до него відповідає: «Ходи та злапаєш та і мені даш, бо мене на то ґазда отримує, щоби я його не обдирав, але обганяв».
Отже, лис пішов з ним до того ґазди подвір’я. Він його запровадив до курника, показав де; той злапав дві курки, а пес тогди ґаздиню викликав і з газдинев обоє: пес злапав за шию, кіт скочив на голову, ґаздиня лиса б’є, а лис тогди відповідає: «Вдає тут кільком ся наробив шкоди, збитків, ніхто мене не змудрував, аж пес та й кіт через дурну сороку й ворону. Тут дурний лис мусить загибати через свій дурний розум».
Служу государю і Богу,
І кладу у петлю ногу,
І держу вірно і кріпко,
Поки скажуть годі, –

і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить, і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.

Баба і чорт

Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо і я сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, діждалися весни. Баба і каже:
— Ну, діду, треба нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене городу чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їжа.
Найняли чоловіка, він виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля як уродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і згодився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
— Дай мені трошки покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо, — каже чорт, — маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулак. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй, — каже, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак.
На третю весну баба й каже:
— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
— Так ти у мене вже й не хочеш жити?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
— Поняла, — каже.
— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
— Я, — каже, — так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда…
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.
— Будь ласка, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Ні, — каже, — носи, поки не переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, — каже, — мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
— Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
— Неси мене у мою хату…
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!

Як лис вовкові масло показав

Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса й каже йому:
— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.
Лис як те почув та й одказує:
— Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?
— Ой, — каже вовк, — чому б ні! Неси його сюди!
Лис і каже:
— Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.
— Добре.
Привів його лис до великого ставка та й каже:
— Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та такого того масла багато, що ти його й з’їсти не зможеш.
А вовк таки й не розпитував багато, та — хляп, хляп, хляп — хлепче собі воду, щоб добути масла.
Хлептав, хлептав, а далі й не зміг, бо став — як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.
Біжать, біжать, вже лис коло своєї нори, а вовк — хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:
— Слава Богу, — каже, — що вхопив за корінь, а не за ногу!
А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за корінь.
А лис — скік у нору, заховався та й зареготав.

Як звірі голосили по бабі

В одного лісного сторожа умерла баба. По звичаю по покійниці треба було голосить, а голосить було нікому. Родичів ніяких не було і сусідів теж ніяких, бо він же був у лісі, жив далеко од села. Самому тужить не було охоти та й не вмів по-баб’ячому причитувать, і в додаток — ніколи, треба було справляться з ділами. Пішов дід на село, обійшов всі хати — ні одна баба не согласилась іти до його голосить по покійниці, бо всі добре знали, що він чоловік небагатий, а друге те, що сидіть одній біля покійниці — та ще в лісі — буде дуже моторошно. Розгнівавсь дід на баб, плюнув і пішов до своєї хати. Дорогою він думав: «Не хочете йти до мене — і чорт з вами. Я собі найду плачку в лісі. Цілий вік прожив з звірями і помирать буду з ними. Найму медведя або вовка, вони поголосять за моєю старухою».
Увійшов старик у ліс, дивиться — назустріч йому йде медвідь. Старик каже: «Медведику-братику, приходь до мене голосить; у мене старушка умерла, а голосить нікому по покійниці. Сусідів у мене нема і рідні ніякої. Приходь, спасибі тобі, я тобі заплачу». — «А що ти мені даси?» — «Та як ти зумієш гарно поголосить, так получиш три паляниці і полумисок меду». — «Добре, дідусю, ходім, попробуєм».
Пішли вони в хату. Медвідь схилився до старухи і затяг:
У старика була старуха,
Він її не люби-и-и-в,
Вона його гризла,
Він її добив…

— Не так, не так, медвідь, не вмієш ти тужить, геть од мене. Тікай з хати, а то живо сокири одкуштуєш!
Медвідь злякавсь, вискочив з хати і побіг.
Старий вийшов з хати і дума: «Кого б се іще присогласить?» Коли дивиться — біжить вовк. Старий гукнув на його: «Ей, заверни сюда, я тобі щось скажу!» Вовк спинивсь. Дід каже: «Вовчику-братику, у мене бабуся умерла, а тужить нікому, сусідів нема, а з села ніхто не йде. Приходь хоч ти поголоси». — «А що ж ти мені за те даси?» — «Та як зумієш гарно поголосить, так я тобі дам порося». — «Добре, дідусю, ходім, попробую».
Пішли вони в хату. Вовк нахилився до бабуні і затяг своїм товстим голосом:
Бідна ж ти моя старушечка,
Праведна твоя буде душечка!
Та не будеш ти терпіть
На тім світі мук,
Бо не сама померла,
А полягла од дідових рук.

— Не так, не так, брешеш ти, вовче, ти не вмієш голосить. Убирайся од мене к чортовому батькові, а то я тобі покажу, як плести нісенітницю!
Вовк вискочив з хати і побіг без оглядки.
Вийшов дід з хати і дума: «Бодай його так не жить, плачки і то ніде взять. Оставить покійницю одну в хаті без плачки не годиться, і плачку ніяк не достану!» Трохи згодом дивиться дід — біжить неподалеко од хати лисиця. Він гукнув на неї: «Ей, лисичко, погоди, заверни до мене, я тобі щось скажу». Лисиця стала, потім направилась до діда. Дід каже: «Лисичко-сестричко, запоможи моєму горю». — «А яке в тебе горе, дідусю?» — «Та у мене умерла старуха, а голосить нікому. Мені треба одлучиться на село, заказать там домовину і батюшці заявить, а дома біля покійниці оставить нікого». — «Та вона ж нежива, з хати не втече, можна і одну оставить», — каже лисиця. — «Ні, лисичко, так не годиться; кажуть старі люди, що покійницю одну оставлять без плачки гріх. Може, ти, лисичко, согласишся поголосить по моїй бабусі, а я тим часом схожу на село». — «А чого ж, для тебе, дідусю, я уважу, ти наш чоловік, ми скільки років живем з тобою мирно, лиха нам ти ніякого не заподіяв. Для хорошого чоловіка я рада услужить». — «Так от, будь ласкава, оставайся голосить». — «А що ти мені, дідусю, за те даси?» — «Та як зумієш гарно голосить, так я тобі пару курей дам, а як не зумієш, тоді получиш бича по ребрах». — «О, дідусю, я зумію, мені не первина голосить». — «Ну, ходім попробуєм».
Увійшли вони в хату, лисиця припала до покійниці і затягла тоненьким голосом:
У діда була бабуся,
Рано вставала,
По три скалки в день пряла,
Борщ, кашу варила,
Дідуся кормила.
Та навіщо ж ти, милая,
Дідуся спокинула?
Та чи він тебе не любив,
Та чи він тебе не кохав?

— «Так, так, лисичко, молодець, умієш голосить. Получиш пару курей, ще й на придачу кусок сала дам. Продовжай так і далі, а я збігаю на село, домовину закажу».
Дід пішов на село, а лисичка прийнялась глитать бабусине м’ясо. Обгризла все м’ясо, остались одні кістки та трибуха. Потім хотіла було втекти з хати, а далі згадала про курей і задумалась: «Е, ні, підожду діда, треба получить з його обіщаних курей, тіко треба убрать бабині кістки, щоб можна було одурить діда». Вибігла лисиця за двір, дивиться — іде по дорозі вовк. Вона гукнула: «Вовчику-братику, ти хочеш їсти?» — «Хочу». — «Ну, так іди, забери там у хаті бабині кістки, посмакуй трохи. Я оце заморила черв’яка і тобі оставила. Тіко ти їх волочи подальше в гущину ліса, а то дід скоро вернеться з села». Голодний вовк схопив бабині кістки і попер їх подальше од хати в невилазну гущину.
Вернувся дід з села, дивиться — на столі пусто, бабусі нема. Дід спитав лисицю: «А куда ж ти дівала покійницю?» — «Ох, дідусю, не бачив ти, яке тут чудо було. Я як почала голосить та Бога просить, щоб збавив бабусю од гріхів, та так усердно, та так жалібно просила, що Бог одразу почув мою молитву. Ото я голосю та й голосю, коли дивлюсь — розступилась стеля, улетіли два анголи, взяли бабусю на руки і понесли на небо, а мені сказали: «Гарно ти, лисичко, умієш голосить. Твої слова до Бога доходять. Опісля того я вся тремтіла, бо дуже злякалась». — «А іще що вони тобі казали?» — «Та вони іще щось казали, та я з переляку забула. Погоди трохи, я спомню. Ага, он що вони казали! Вони казали, що як умре дідусь, так щоб і по тобі я голосила, тоді і тебе візьмуть на небо. Там будеш вмісті з бабусею жить в раю». — «Так і сказали?» — здивовано спитав дід. — «Та так і сказали, я тобі брехать не буду». — «Ну, на ж тобі, лисичко, вмісто двох — три курочки і кусок сала. А коли оголодаєш, приходь до мене, я тобі всього дам. Тіко, будь ласкава, як я умру, приходь голосить, а то я боюсь, щоб нас не розлучили на тім світі з бабусею». — «Не бійся, дідусю, я свого слова не зміню, прийду непремінно. Тіко от що я хотіла тобі сказать. Ти, дідусю, не запирай на ніч курника, а то я прийду до тебе в гості, а тебе, може, дома не буде, тоді що ж я повинна робить, іти назад не солоно хльобавши?» — «Добре, лисичко, для тебе всякий час двері будуть одчиниті».
А лисиці того й треба було. Вона щоночі приходила до діда в гості і брала собі по одній куриці, поки — всіх поїла, а потім і на очі не показувалась дідові.

Як дядько ведмедя рябим робив

Єдного часу мужик орав на полі рябою кобилою. Приходить до нього медвідь і каже: «Що ти хочеш, чоловіче, щоби я такий рябий був?» — «А що? Ніц не хочу, тільки от запряжу тебе в плуг і буду орати три дні, то будеш такий таркатий, як та кобила». — «Ну, добре».
Як запряг медвідя до плуга, давай бити. Шерсть летить, як полова, а той тягне. Нарешті оглядається по собі медвідь; а він вже такий писаний, що не треба і малювати! «Стій! — каже. — Вже я сорокатий!» — «О, ні! Не така згода була, треба три дні».
Як він походив у плузі назначений час, то вже добре був писаний. І більше не хтів бути сорокатим, бо то з великою кривдою шкіри дістається.