Як лисі чоловіки посварилися

Кримськотатарська казка

Жили колись у селі Джаманак дев’ять лисих чоловіків і в кожного була корова. Зібралися якось лисані разом, один з них, найрозумніший, і каже:
— У нашому селі всіх кіз, овець та корів випасає один пастух, і добре справляється зі стадом. Хіба ж ми дурніші за наших односельців? Давайте і ми наймемо для своїх корів чередника.
Думали-міркували лисані і погодились. Найняли чередника, а самі всілися на пагорбі та й рахують корів, щоб жодна не загубилася. За цією роботою застав їх лисий чоловік із села Такилди. Дізнався він, що сусіди найняли чередника, і каже:
— Чи не візьмете до своєї череди і мою корову? Тоді б і я сидів поряд з вами і займався такою серйозною справою.
Погодилися лисані, і стало в череді на одну корову більше. Щоправда, рахувати корів стало важче, але це не засмутило лисих. Та ось настав час розраховуватися з чередником, і лисань з Такилди відмовився платити, сказавши, що його корова була десятою — отож йому доводилося рахувати більше від усіх. Накинув він на роги своїй корові налигач і повів її додому.
Довго міркували лисі чоловіки із села Джаманак, як їм провчити непокірливого сусіда, і придумали: зрубали тополю, зробили з неї добрячу ломаку, поклали її на плечі і вирушили до села Такилди. Дорогою їх наздогнав хлопчисько і питає:
— Куди ви, дядечки, йдете?
Зупинилися лисані, скинули свій нелегкий вантаж на землю і відповідають:
— Бачиш цю велику ломаку? Так ось, біжи в село Такилди і скажи лисому, який там живе, що ми йдемо його лупцювати. Нехай виходить на вулицю і чекає нас.
Дізнався лисань з села Такилди про наказ лисих чоловіків із села Джаманак, налигав корову за роги і повів її з дому геть.
Минув якийсь час, і лисі з Джаманака дізналися, що їхній сусід повернувся додому і пригнав не одну, а десять корів! Здивувалися лисі, подумали-поміркували та й вирушили в село Такилди.
Прийшли до сусіда і почали вмовляти його відкрити їм секрет, як це йому вдалося з однієї корови зробити десять? А той і каже:
— Після того, як я пішов із села, моя корова об’їлася полину і здохла. Я здер з неї шкуру, вичинив її, нарізав рівно сто ременів і відніс їх на базар у місто Сімферополь. Ремені продав, а на вторговані гроші купив десять корів. Ще й на нові штани гроші залишились.
Повернулися лисані в село Джаманак, сіли та й задумались. День сидять, два сидять, а на третій день один з них і каже:
— Якщо ми заріжемо дев’ять корів і наріжемо з їхніх шкур по сто ременів, скільки грошей уторгуємо?
— Трохи менше, ніж на сто корів! — відповідає другий.
— Ви забули про м’ясо, котре нам лишиться! — додає третій.
А найрозумніший з-поміж усіх ось що каже:
— А якщо ми з кожної шкури наріжемо не по сто, а по двісті ременів, то купимо стільки корів, що усе село не перелічить!
Задумали — зробили. Зарізали лисані своїх корів, нарізали ременів і вирушили в місто Сімферополь. Прийшли, коли тільки-но почало розвиднюватись, на базар, цілісінький день простояли під пекучим сонцем, але жодного ремінчика не продали. Наступного дня бредуть вони по місту, вимахують реміняччям і горлають: «Кому ременя! Кому ременя! Кому ременя!».
Злякалися городяни, поскаржилися стражникам. Стражники відібрали у лисанів товар, а їх самих прогнали з міста. Повернулися лисі чоловіки додому, довго міркували, як їм помститися сусідові. Думали-гадали — вигадали. Відкопали свою ломаку, узяли її на плечі і вирушили в село Такилди. Дорогою їх наздогнав юнак і питає:
— А куди це ви знову несете свою велику ломаку?
Зупинилися лисані, скинули на землю свій нелегкий вантаж і відповідають:
— Ми йдемо вбивати лисого з села Такилди. Якщо ти зустрінеш його раніше, скажи нехай вийде на вулицю й чекає нас.
Дізнався лисий чоловік з села Такилди про намір сусідів, вийшов на вулицю та й чекає. Підійшли до нього ті з ломакою, скинули на землю свій вантаж та й кажуть:
— Бачиш цю ломаку? Так ось знай: цього разу ми вирішили вбити тебе. Сядь вище на горбик і молись, щоб ми не промахнулися.
А сусід їм відповідає:
— Навіщо вам самим убивати мене, брати гріх на душу?! Ви краще купіть скриню, посадіть мене туди — і зіштовхніть у море. Якщо я потону — гріх ляже на морського царя.
Подумали-поміркували лисані, та так і вчинили. Притягли на берег стару скриню, посадовили туди сусіда, зачинили віко, щоб він не втік, а самі пішли до лісу нарізати жердин, щоб і скриню зіштовхнути у воду, і ніг не замочити.
Сидить лисий у скрині і чує, що мекають вівці. Почекав трохи — і як загорлає;
— Не потрібна мені дочка бая! І золота з перлами не треба!
Підійшов до скрині чабан, відчинив віко і запитує:
— Від чого це ти відмовляєшся?
Лисань йому й каже:
— Хочуть мене оженити на дочці бая. Пропонують скриню золота, корови, вівці, верблюди, а я не згоден! Нехай мене ріжуть, нехай збивають…
— А що, дочка бая така некрасива? — запитує чабан.
— Та ні! — відповідає лисань. — Дівчина непогана, навіть вродлива. Але я кохаю іншу і ні на кого її не проміняю.
В чабана від жадоби загорілися очі:
— Тоді давай я сяду в скриню. Я згоден оженитися на дочці бая. А ти бери моїх овець.
Чабан заліз до скрині, лисань причинив віко, а сам погнав отару додому.
Не встигли лисі чоловіки повернутися в село, як до них дійшли чутки, що їхній сусід вже повернувся до села Такилди. І повернувся не з голими руками, а пригнав отару овець. Подумали-поміркували лисані й пішли до села Такилди. Прийшли й умовляють сусіда відкрити їм секрет свого багатства. Той і відповідає:
— Хіба, маючи таких друзів, як ви, важко розбагатіти! Спустився я на морське дно, а там тих овець, як камінців на березі! Бачили, як я бульки пускав? Це ж я овець рахував. Тут лиш незначна частина того, що я налічив. Доведеться вам ще раз відправляти мене туди…
— Е-е ні… — мовив один лисань, — тепер наша черга…
І вирішили лисані придбати велику скриню і вирушити в море по багатство. Найрозумніший з-поміж них подумав-подумав та й каже:
— Якщо попливемо в одній скрині, нам дістанеться всього лиш одна отара. А якщо кожен попливе у своїй скрині, то кожному буде по отарі!
Схвально відгукнулися лисі односельці на мудре рішення свого друга і вирушили в Джаманак. Повернулися кожен зі скринею на спині. Поставили скрині біля води, залізли до них і просять сусіда зіштовхнути їх у море. Лисань з села Такилди й каже:
— Зроблю це з великим задоволенням. Адже це ви допомогли мені розбагатіти. А за добро треба відповідати добром. Ось повернетеся й ви багатими — і ми ніколи вже більше не будемо сваритися.
Зіштовхнув лисань скрині у воду, набігла хвиля і понесла їх у море. В селі Джаманак і досі вірять, що настане день, коли їхні лисі чоловіки повернуться. А як на морі з’являються білі «баранці» — люди кажуть: «Це наші лисані женуть своїх овець…»

Пан та художник

Приходить пан до художника:
— Намалюй мені на моїй люльці мене з собакою в будці, але так, щоб собака ховався, як я на нього дивлюся. Він так завжди робить — мене боїться.
— Добре, пане! Тільки дасте дві тисячі за це!
— Як намалюєш, то дам!
Приходить пан через три дні. Дивиться на люльку… Є він, є будка, а собаки нема…
— Де ж собака?
— Що ж, пане, ви дивитеся, от він і сховався, а коли одвертаєтесь, — вилазить з будки!
Довелося панові дві тисячі заплатити.

Мудра дівчина

Було собі два брати — один убогий, а другий багатий.
От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Ну бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив? Як кіт наплакав — тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто — ні, — то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!
— Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете та скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
— Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона усіх годує і напуває;
прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане,— кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:
— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші
хорти, а миліш над усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан.
Тоді до вбогого:
— Ану ти!
— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
— Правда, правда! — каже пан.— Ну, а прудкіш що?
— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
— Так! Ну, а миліш? — питає він.
— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?
— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо!
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила і вигодувала курчата, а ти щоб їх спекла йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу та й каже, що так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо!
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й кинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю обдуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб обдурити»…
Потім думав, думав та й каже чоловікові:
— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала, ні боса, ні взута, ні з гостинцем, ні без гостинця. А як цього не зробить, то лихо буде!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
— Ну що, дочко, будем робити? Пан загадав так і так.— І розказав їй усе. Маруся каже:
— Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу взула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
— Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась і каже:
— Ось вам, пане, гостинець.
Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх — та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:
— Чого вам, люди добрі?
Один каже:
— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня — моя! Розсудіть нас, пане!
От пан, думав, думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней. До якої лоша побіжить — та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,— взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
— Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не зробить, і відпустив її.

Брехун і підбрехач

Жили собі брехун та підбрехач. Брехун ішов завжди наперед, а підбрехач за ним пізніше, в ту саму сторону, і цей останній підтверджував, що перший сказав, а заробивши гроші, приходили додому і ділилися.
Раз увійшли вони обидва до одного села. Своїм звичаєм брехун ішов наперед, а підбрехач залишився позаду. Найбільше любили вони заходити до панів, бо там найліпше вдавалося їм їх ошукати і великі гроші видурити. Прийшов брехун до двора та й іде просто до кухні. То було надвечір.
— Добрий вечір! — каже він.
— Дай боже здоров’я! – сказала кухарка.
— Чи приймете мене на ніч? — каже брехун.
— Приймемо, — сказала кухарка. — Просимо, сідайте на лаві та й постеліться, бо, може, ви з далекої дороги.
І дала брехуну миску варениць. Брехун так їв, що аж хавки тріщали, а очі наверх виходили, а попоївши, сів собі та й приглядається, як кухарка голубці робить. Кухарка мала в мисці листки з капусти і завивала крупи. А брехун встає з лавки і бере по листочку капусти і кидає на землю.
— А ти що робиш, чоловіче?
— Кидаю траву!
— Що за траву? Та я роблю голубці не з трави, а з капусти.
— Та то капуста? Бодай же вас! То капуста не може бути. У нас така капуста, що з головки, як усічуть, то є 12 бочок.
Кухарка як то почула, побігла до пана й розповіла, що якийсь чоловік каже, що у них така капуста, що з однієї головки 12 бочок. Пан наказав його покликати до себе і спитав його, чи то правда. Брехун сказав, що може сам пан спитати якогось чоловіка з тих сторін і сам переконається.
— Як ти правду казав, чоловіче, то дістанеш 25 ринських (Ринський — австрійська монета), а як брехню, — то 25 буків, — сказав пан.
Пан зараз послав слугу, щоб шукав чоловіка якого з тих сторін. Іде слуга та й здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села, — каже підбрехач.
— А є у вас така велика капуста? — питає слуга.
— Такої капусти я не видів, — відповів підбрехач,— але бачив качан з капусти, який 12 волів тягло до млина на вал.
— То ходіть до пана!
Прийшов підбрехач і сказав пану те саме, що й слузі.
– Добре, — каже пан брехуну, — бери своїх 25 ринських.
Взяв брехун гроші і вийшов з двора, а підбрехач за ним.
— Будем ділитися, – каже підбрехач.
— О ні! Аж дома, — каже брехун.
І знов брехун пішов на друге село, а підбрехач за ним. Приходить він до другого пана, а кухар перебирає горох.
— А ви що робите? — питає брехун.
— Горох перебираю! — каже кухар.
— А то горох! У нас такий горох, що з одної чверті зерна можна зварити суп для двадцяти людей.
Кухар почувши те, сказав панові, а пан каже:
— Як то правда, дістанеш тридцять римських, а як брехня, — тридцять буків.
— Я пристаю, — каже брехун.
Пан послав лакея, щоб довідався від людей з того села, чи то правда. Лакей пішов і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— 3 такого-то села!
— А що там чувати?
— Що чувати, то і видати.
— А є у вас такий горох, що з одної чверті можна наварити для двадцяти людей супу?
— Такого гороху я не бачив, але бачив лупину, що під нею дванадцять фір сховалось від дощу.
«Це ще ліпше», подумав лакей.
— Ходіть до двора, там ви потрібні.
Підбрехач прийшов, а пан його питає, чи є у них такий горох. Підбрехач сказав панові те саме, що й лакеєві.
— Твоя правда, – каже пан до брехуна. І дав йому обіцяних тридцять ринських.
Вийшли вони обидва з двору та сміються, що пана обдурили. Брехун пішов до другого села, а підбрехач лишився ззаду.
Дивиться брехун, а коло двора голубник і а нього вилітають голуби. Брехун бере патик і б’є голубів. Уже вбив кільканадцять голубів, аж тут вибіг панський посіпака та й каже:
— А ти що, чоловіче, робиш?
— Мухи б’ю! — каже брехун.
— А, то хіба мухи, та то голуби!
— А, голуби! У нас такий голуб, що як сяде на паркан та розложить крила, то закриє ціле обійстя.
Посіпака йде до пана й каже, що якийсь чоловік повбивав панських голубів і казав, що він не знав, що то голуби, а думав, що то мухи. Пан наказав закликати його до себе. Брехун сказав панові те саме, що й посіпаці.
— Як то правда, — каже пан, — то за те, що мені таку звістку дав, дістанеш сорок ринських, а як брехня, — то сорок буків.
— Згода, — каже брехун. — Але нехай пан переконаються і спитають якогось чоловіка з моїх сторін.
Пішов посіпака і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села.
— А у вас є такі голуби, що як сяде на пліт, то крилами подвір’я закриває?
— Я таких голубів не бачив, — каже підбрехач, — але бачив, що котили одне яйце дванадцять людей на котел до гуральні.
«На що ліпше», подумав посіпака, і обидва пішли до двора. Пан, почувши правду, сказав:
— Маєш сорок ринських, виграв.
Вийшли вони обидва на двір, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки вже маємо грошей, аби добре поділити.
Йдуть вони далі — брехун наперед пішов, а підбрехач ззаду лишився. Брехун дивиться, а на полі косить косар гречку. Брехун став на другім боці ниви, та й б є патиком по гречці.
— Гей, чоловіче, а що ти робиш? — питає косар.
— Б’ю якусь пусту траву! — каже брехун.
— Та хіба то трава, та то гречка.
— Що ти кажеш? У нас гречка така, що хлопці лізуть по бадилині наверх, а з одного маленького стебла є три міхи гречки.
— Ходіть до пана, — каже косар, — бо я в дворі служу. Ви скажете панові, а він вам за те щось дасть.
— Добре.
Прийшли до двора, а косар все розповів панові. Пан наказав брехуна до себе закликати, ще раз розпитав його та й каже:
— Я хотів би мати таку гречку, скажи лиш мені, де вона росте, а я тобі дам за те п’ятдесят ринських, а як брешеш, то п’ятдесят буків.
— Добре, — каже брехун, — лише запитайте такого чоловіка, що з тих сторін, а він панові скаже.
Послав пан слугу питати, чи нема де такого чоловіка з того і того села, й здибав підбрехача.
— А ви звідки? — питає слуга.
— Я з того і того села.
— Добре! А чи ви знаєте, що у вас росте така гречка, як дерева?
— Я скажу вам правду, — каже підбрехач, — я такої гречки великої не бачив, але бачив стебло, що з нього нарубали сажень дерева на опал.
— Коли так, то ходіть зі мною до двора, там вас треба.
Прийшли до двора, а пан питає:
— Чи то правда, що у вас є така гречка?
Підбрехач сказав панові те саме, що й слузі, і пан дав брехунові виграних п’ятдесят ринських. Вийшли вони обидва, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки уже маємо грошей, що маємо ділитися, подивися, чи не загубив?
— Ні, ні, — каже брехун.
І знов пішов наперед, а підбрехач лишився ззаду. Приходить брехун до села, допитався до двора та й просто суне до кухні:
— Слава Ісусу Христу! — каже.
— Слава навіки! — каже челядь, що була у кухні. — А що нам скажете, чоловіче?
— Чи не приймете ви мене на ніч?
— Добре, сідайте та й кажіть нам, що нового у ваших сторонах.
— У нас нема нічого такого нового, хіба те, що будують у нас церкву.
— А велику? — питає челядь.
— Велику таку, що на престолі можна обертати возом і дванадцять пар коней, а високу таку, що, приложивши драбину сажневу на дах, вилізете до неба.
Челядь розказала те панові. Пан наказав його до себе покликати.
— То ти, чоловіче, казав, що у вас така церква велика та й висока?
— Я, — каже брехун.
— А ти звідки?
— З того і того села!
— Як то правда, — каже пан, — то дістанеш сто римських, а як брешеш, то сто буків.
— Згода, — каже брехун. — Але прошу пана переконатися в тому.
Пан послав лакея, щоб попитав, чи нема де такого чоловіка з такого і з такого села, йде лакей, здибав чоловіка — підбрехача.
— А ви звідки? — питає лакей.
— З того і того села.
— А що у вас чути?
— Що чувати, те й видати.
— А чи у вас є така і така висока і велика церква?
— Я добре не придивився, — каже підбрехач, — але лише бачив, що як майстер оббивав баню бляхою та у нього упав молоток, то поки він долетів до землі, ручка зігнила, а як на баню вилетів півень, то дзьобав зірки з самісінького неба!
— Коли так, то ходіть до двора, бо вас там треба.
— Я йду, — каже підбрехач.
І прийшли вони в двір.
— А чи то правда, — питає пан, — що у вас є така церква, що півень з бані зірки дзьобає?
— А є, — каже підбрехач.
— Коли так, — каже пан, — то твої, чоловіче, сто ринських. – І дав їх брехунові.
Вийшли вони обидва з покою, а підбрехач каже:
— Тепер маємо триста ринських, ходім та й зразу поділимося.
Прийшли вони додому та й поділилися, але нестало підбрехачеві три крейцери (Крейцер — австрійська монета вартістю близько одної копійки).
— Пам’ятайте, куме, щоб ви не забули! — каже підбрехач.
— Прийдете за тиждень, то я вам віддам.
Приходить підбрехач за тиждень та й побачив, що брехун втік з хати і сховався в яму від бараболі. Підбрехач входить до хати та й питає його жінку:
— А де ваш чоловік?
— Нема дома! — каже жінка.
— А де ж?
— Не знаю, де пішов.
Підбрехач вийшов з хати, став перед дверцями ями, в котрій сидів брехун, та й зачинає рикати, як віл, і руками дряпати по дверцях, ніби б’є рогами.
Брехун думав, що то віл, та й обзивається з ями:
— Гей ти, маленький!
— А то ви, куме? — каже підбрехач.
— Я, — каже брехун.
— Виходіть та віддайте три крейцери.
— Не маю, прийдете за тиждень.
Минув тиждень. Приходить знов підбрехач. Брехун, побачивши його, ліг на лаву, ніби він умер, а жінка накрила його полотном і ніби лементує, що її чоловік умер. Підбрехач бачив, як він лягав на лаву, але нічого не каже, лише просто суне до хати, схиляється перед ним і молиться. Потім взяв свічку, приліпив брехунові до рук і запалив. Коли жінка вийшла на двір, він приліпив свічку до носа. Як свічка добре припекла, брехун схопився і сів.
— А то ви вже встали? — каже підбрехач. — Дай вам, боже, вік довгий, але віддайте три крейцери.
— Ой, не маю, куме, прийдете через тиждень.
Приходить підбрехач через тиждень. Брехун, побачивши його перед вікнами, втік другими дверима на дорогу, а дорогою в ліс.
— А де чоловік? — питає підбрехач.
— Не знаю, десь пішов.
Підбрехач, побачивши, що брехун городами зникає, вийшов з хати і пустився слідом за ним. Брехун біжить, а підбрехач теж біжить; брехун іде поволі, то і підбрехач поволі. Нарешті зайшли в ліс. В тім лісі мали розбійники палату. Брехун втік до покою і сховався під нари. Розбійників тоді не було дома. Підбрехач побіг за брехуном і заліз теж під нари.
— Віддайте, — каже, — три крейцери, що винні.
— Віддам, але чекайте, може нам удасться що тут в замку виграти.
Незадовго надійшли розбійники, посідали і зачали міряти і ділитися грішми, що награбували. Розбійників було дванадцять, і кожний дістав по гелетці грошей. Брехунам було дуже заздрісно, ось чому й закричали обидва в один голос:
— Ловіть!
Розбійники думали, що то солдати десь сховалися, якнайскоріше втекли, а гроші лишили.
Вийшли наші брехуни і зачинають тими грішми ділитися, а за міру служить їм шапка. Коли уже переміряли, каже підбрехач до брехуна:
— Куме, а три крейцери дайте.
— А тобі не досить цих грошей?
— Ні!
— То бери собі шапку за три крейцери!
— Я не хочу!
А брехун підбрехача луп у висок; той його також, і зачали битися так, що страх.
Один розбійник, що залишився під дверима, щоб придивитися, хто буде іх гроші забирати, побіг скорше до товаришів та й каже:
— Браття! Втікайте. Ми ділилися по гелетці, то нам було досить, а їх є так багато, що кожному навіть по три крейцери нестає. І ще б’ються і один другому дає за три крейцери шапку.
Учувши те, розбійники повтікали далі в ліс, а наші брехуни забрали гроші, принесли додому й розбагатіли на все село.
А підбрехач доти ходив до брехуна за три крейцери, аж поки брехун не вмер. Як брехун умер, то підбрехач жалував ще, що пропали три крейцери.

Дев’яносто дев’ять золотих

Кримськотатарська казка

Сусідили в одному селі багатий та бідний. Щоразу, коли вони приходили до мечеті молитися, наприкінці бідний неголосно промовляв: «Господи, прояви свою милість, пошли мені сто золотих, та тільки рівно сто — і жодним золотим менше! Якщо ти виконаєш моє прохання, я принесу в жертву десять овець і запрошу на подячний молебен усе село».
Набридло багатому слухати щоразу одне й те ж саме прохання і вирішив він зло пожартувати з сусіда. Багатий поклав до свого парчевого гаманця дев’яносто дев’ять золотих і наказав слузі, щоб той, коли в хаті бідного нікого не буде, прокрався і підвісив гаманець до стелі.
Повертаються сусіди з мечеті, бідний заходить до оселі і помічає гаманця, що звисає зі стелі. Зняв бідний гаманець, висипав золото, порахував — дев’яносто дев’ять золотих! Помолився бідний Богу і заквапився до сусіда-багатія похвалитися Божим подарунком. Багатий уже вкотре висміював його перед односельцями. Бідний показав багатому гаманця і каже:
— Хочеш переконатися в Божій милості? Ти весь час сміявся наді мною, що Бог мою молитву ніколи не почує. А він почув і послав мені гаманець із золотом!
— Але ж у гаманці дев’яносто дев’ять золотих, а ти прохав сто! І щоб на жодного золотого менше…
— А ти звідки знаєш, скільки в гаманці золотих? — запитує бідний.
Багатий йому відповідає:
— Це я вирішив трохи покепкувати з тебе! Перевірити, чи візьмеш ти дев’яносто дев’ять золотих, чи ні. Ти ж клявся, що менше ніж сто золотих не візьмеш… Отже, ти, до того ж, обманив іще й Всевишнього!
— Але ж ти забув додати сюди ще й вартість гаманця, адже він парчевий і коштує не менше ніж золотий, поглянь на нього!
Багатий відповідає:
— Що мені на нього дивитися, це мій власний гаманець! І якщо ти не повернеш мені гаманця із золотом, доведеться мені відвезти тебе в місто до судді, нехай він нас розсудить!
— Гаразд, — відповів бідний, — я згоден поїхати до судді, нехай він розсудить нас.
Холодного морозного ранку поїхали сусіди в місто. Багатий — в теплій овечій шубі, підперезаний дорогим поясом, верхи на доброму коні, а бідний у рваному халаті, верхи на своєму старому худому віслюку. Не проїхали вони й півдороги, як бідний зупинився;
— Все, я далі не поїду. Я промерз до кісток і повертаюсь додому. Тобі добре, ти в теплій шубі.
Нічого робити, довелося багатому віддати свою шубу бідному. Шуба ж бо коштувала менше ніж один золотий.
Одягнув бідний шубу, підв’язався дорогим поясом, а багатий одягнувся у рваний халат. Ідуть вони, їдуть, вже й місто замаячило вдалині, а бідний знов зупиняє свого віслюка:
— Все, я далі не поїду! Я пішки повертаюся додому. Тобі добре: ти на коні, під тобою сідло, а я іду на ребристій спині віслюка — і в мене вже всі кісточки болять.
Нічого не вдієш, довелося багатію поступитися сусідові своїм конем. Адже ж коня можна було купити лише за один золотий. Виліз бідняк на коня, багатий осідлав віслюка, і незабаром вони в’їхали в місто та прийшли до міського судді. Суддя наказав кожному з них викласти свою скаргу.
Першим, усе як було з гаманцем, розповів багатий. А по всьому й каже:
— О шановний суддя! Цей бідняк не тільки гаманець, а, видно, й коня мого хоче привласнити!
А бідний лиш посміхається:
— Бачте, шановний і справедливий суддя! В цього брехуна повертається язик називати мене бідним! Його послухати, то й моя нова шуба і цей дорогий пояс також належать йому…
Багатий вкрай розлютився:
— Ти хочеш сказати, що цей порваний халат, який на мені, це не твій халат, а мій?! Ах ти, голодранцю нещасний! Та я тебе…
Але суддя не дав багатому договорити:
— Якщо ти й далі ображатимеш цього високоповажного добродія, то я накажу аскерам прив’язати тебе до стовпа і всипати сорок палиць…
I щоб остаточно вирішити, хто ж із цих двох усе-таки правий, суддя попросив показати йому гаманця із золотом.
Бідний подав йому гаманець. Суддя переконався, що в ньому й справді дев’яносто дев’ять золотих, і, дивлячись на арабський напис, вишитий на гаманці, запитав:
— Хто з вас мені скаже, який вислів вишитий на цій парчі?
Багатий знизав плечима, його ніколи не цікавило, що ж вишито на його гаманці. А от бідний посміхнувся. Колись тут, у місті, він проходив повз базарний ряд, де продавали гаманці, і запитав, скільки ж коштує такий зелений гаманець, який бачив у багатія. Продавець назвав ціну. Тоді бідний спитав: а що означає вишитий на гаманці візерунок? Продавець відповів, що це слова з молитви, і в перекладі з арабської означає: «Бережи тебе Аллах!»
Посміхнувся бідний і каже:
— Шановний суддя! На цьому гаманці вишиті слова, які в перекладі з арабської мови звучать так: «Бережи тебе Аллах!»
Суддя присудив бідному парчевий гаманець із золотом, а багатого за богохульство, за його наклеп на достойну людину наказав покарати сорокома ударами палиць. Вирок тут же виконали.
Повернулися сусіди в село. Багатий ліг на м’яку постіль і лежав доти, доки не загоїлися на його спині рани від палиць. А бідний, як і обіцяв, зарізав десять овечок та й запросив усе село на подячну молитву.

Про мудрого віслюка

Кримськотатарська казка

Жив колись давно в одному місті гончар. Був у нього старий, навчений досвідом, віслюк. Гончар дуже любив свого віслюка і щоразу, сидячи в кав’ярні за чашечкою кави, не пропускав нагоди похвалитися ним.
— Мій віслюк, хай подовжить Всевишній його дні, в сто разів розумніший від слуг нашого повелителя падишаха!
Тим, хто не вірив йому, він пропонував битися об заклад: вантажив на свого віслюка горщики і глечики та й виводив його на шлях. Через годину сперечальники приходили на базар, а віслюк зі своєю поклажею уже чекав господаря в гончарному ряді!
Одного разу повантажив гончар свій крихкий товар на віслюка і вирушив на базар. Дорога пролягала повз падишаховий палац, що стояв над річкою, над якою вивищувався міст. А вже за мостом починався базар і знаменитий іподром, на якому щороку влаштовували перегони найпрудкіших у державі скакунів. І щороку сам падишах був присутній на цих перегонах.
Йде гончар і гонить попереду себе віслюка, навантаженого дзвінкою глиною. Біля входу на міст він заплатив за прохід срібний дирхем і ледве наздогнав віслюка, як той провалився ногою в щілину, упав, на нього наштовхнувся гончар і, звичайно ж, весь їхній вантаж, весь посуд — на дрізки!
Довелося гончару повертатися додому з порожніми руками, і цілий місяць сім’я їла тільки хліб та воду. Через місяць гончар повантажив на віслюка новенькі горщики та глечики і знову вирушив на базар. Та як тільки вони дійшли до мосту — віслюк став як укопаний! Господар його вмовляв, тягнув за повід, штурхав попід боки — але віслюк не зробив ані кроку вперед!
Розізлився гончар і давай гримати на віслюка:
— Ах ти, вперта тварюко! Я розумію, що ти в сто разів розумніший од візирів нашого падишаха, хай Аллах продовжить його царювання! Але ж ти повинен розуміти, що вдома немає ні крихти хліба! Чи не хочеш ти, щоб я просив, стоячи на мосту, милостиню чи заліз кому-небудь до кишені? Це наші дурні візирі можуть грабувати нас за кожен прохід мостом і не піклуватися про його стан!
У цей час на балкон свого палацу вийшов сам падишах і почув, як погано відгукується про його візирів якийсь там бідний гончар. Падишах розізлився і наказав привести крикуна.
Привели гончара, поставили перед падишахом на коліна, а той йому й каже:
— Хто дозволив тобі ображати моїх вірних візирів? Як ти можеш порівнювати свого облізлого віслюка з цими мудрими людьми! — і наказав варті всипати цьому зухвалому нечестивцю сто палиць і кинути його в зіндан!
Та не злякався гончар падишахового гніву і каже:
— О наймудріший з мудрих володарів! Адже я неспроста кажу, що мій віслюк, хай буде благословенний час його народження, розумніший, аніж твої улюблені візирі. Повір, що моїми устами говорять ангели, які літають над твоїм палацом. Їхав я місяць тому на своєму віслюку через міст — і проломився під ним прогнилий настил. Віслюк ледве не поламав собі ногу, я розбив голову, а всі мої глечики розлетілися на дрізки! Відтоді мій мудрий віслюк, як ти бачив сам, не погоджується ступити ногою на цей міст. На нього не діють ні ласка, ні погрози. Більше того, це він напоумив мене, що незабаром у нас розпочинаються кінні перегони на іподромі, змагання найпрудкіших та найспритніших вершників. І що ти, о ясновельможний, на своєму, подібному до блискавки, скакуні помчиш по цьому мосту, поспішаючи на свято. І не дай, Аллах, нехай береже він твоє дорогоцінне життя, потрапить твій улюблений скакун копитом у гнилу деревину на мосту — впаде, поламає собі ноги, а наша благословенна країна залишиться без свого славетного повелителя. Адже це слуги візира збирають за проїзд по мосту не одну тисячу дирхемів упродовж білого дня. То хіба ж не можна було досі, виявляючи турботу про твою безцінну особу, поміняти настил? І як я можу після цього порівнювати свого мудрого віслюка з цими дурнями, котрі думають лише про власні кишені!
Вислухав падишах гончара і наказав слузі збігати на міст і перевірити, чи правду той каже. Слуга збігав і, повернувшись, підтвердив мовлене гончаром.
Нічого не залишалося падишаху, як погодитися з гончаром. Падишах щедро нагородив його і відпустив з миром.
Подейкують, що на мосту за одну ніч зробили новий настил з міцних, як залізо, дубових колод, котрі пережили не тільки самого падишаха, а й усіх його наступників!

Спільник

Раз Іван побачив таке: лисиця тягнула рака в кущі, а рак лисицю — в ставок.
Хлопець недовго думав, зловив їх і в мішок кинув. Несе до пана і прикидає, що пан дасть.
Назустріч ішов багач. Побачив, що мішок ворушиться, гарчить, і спитав:
— Що в тебе там?
— Такого дива й діди твої не бачили, й діти не побачать,— похвалився Іван і показав свою здобич.
— А куди йдеш? — допитувався багач.
— Ніби й не знаєш, що за таке диво пан найліпше заплатить.
Багач давно хотів заслужити панової ласки.
— Іванку, відпродай мені половину чуда. Підемо разом до пана. Ти будеш торгуватися, а платню поділимо наполовину. Я буду твоїм спільником.
Купив багач в Івана за десять золотих половину чуда, і обидва до пана йдуть. В дорозі багач почав виривати мішок від Івана.
— Дай, бо я собі купив! — кричав він.
— Цить, я дарую тобі й свою половину, — втішав Іван багача.
Прийшли до пана. Багач нараз почав кланятися:
— Я приніс до вас, пане, велике диво. Тут воно, в Івана.
— Не бреши, бо приніс я, — каже Іван. — Ти лише мій спільник.
— То що б ви хотіли за таке диво? — питає пан.
— Нам не випадає просити, — каже багач і штовхає ліктем Івана.
— Ти мовчи, — каже Іван, — я маю торгуватися. Ми не хочемо грошей, най нам дасть пан по двадцять п’ять палиць.
Мусив багач лягати на стілець. Панським слугам не треба було два рази казати. Багач ледве встав, як вирахували йому двадцять п’ять палиць.
— А тепер ти, Іване, лягай,— наказує пан.
— Я б ліг, — відповідає Іван. — Та мав я із своїм спільником догоду, що й мою половину платні він дістане.
Мусив багач ще раз на стілець лягати.
А Іван пішов радий, що провчив багача.