Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Про бідного чоловіка і лисицю

Був собі бідний чоловік. А мав багато дітей. Вже вдарили морози, й чоловік зібрався в ліс по дрова. Як прийшов у хащу, спочив, потім узяв сокиру й почав рубати дрова. Чує, а там у хащі щось пищить. Підійшов ближче, а то ведмідь вхопив зайця та хоче його з’їсти. Чоловік розмахнув сокирою, ведмідь налякався та й випустив зайченя.
— Чоловіче, ти мене полуденка лишив, то тепер тебе мушу з’їсти.
— Добре,— каже чоловік,— лиш най си дрова відвезу додому, аби діти в студені не повмирали
— А прийдеш назад?
— Прийду.
— Но, так вези дрова, лиш не обдури ня!
Прийшов чоловік назад, а ведмедя не було.
Приходить лисиця й питає:
— Що ти, чоловіче, так ся зажурив?
— А дай ми спокій, хіба ти мені поможеш?
— А може, щось і поможу, лиш розкажи, яка біда.
Чоловік розповів, і тоді лисиця каже:
— Я тобі поможу. Ци є в тебе кури?
— Є!
— Ти мені кури, а я тобі — добру пораду.
— Най буде так.
— Но, слухай, чоловіче, добре. Я піду геть. Піду й буду край лісу трубіти. Ведмідь запитає, що то є, а ти скажеш, що то гайники йдуть дичину стріляти. Тоді ведмідь налякається і буде хотіти заховатися. Але де? І ти тоді йому покажеш свій мішок. Зрозумів?
— Айно, зрозумів.Так і було. Коли ведмідь учув звук, одразу спитав:
— Що то є?
— Гайники йдуть на дичину.
— Но, тепер і мене вб’ють. Заховай ня!
І чоловік зав’язав ведмедя до міха.
Коли лисиця прийшла, все вже було готове. Тоді вона посміхнулася та й звідає:
— А що у тебе там у міху?
— А, там головня.
— Бери сокиру та потрощи!
Чоловік взяв сокиру й зарубав ведмедя у міху.
— А я до тебе завтра, чоловіче, прийду по курочки. Ти ще не забув?
— Ні, приходь, я тобі всі віддам.А сам прийшов додому та й журиться.
— Чоловіче, що з тобою? — звідає його жона.
— Дай ти мені спокій…
І чоловік почав розповідати про свої пригоди.
— Но, чоловіче, та я легко тобі тут допоможу.
Коли повечеряли, жона каже:
— Як прийде лисиця, зразу не пускай її до хижі, доки я дітей не покличу.
Раз лиш вночі чує чоловік, що лисиця до шибки стукає.
— Хто там?
— Я. Прийшла по курочки.
— Чекай, чекай, най ся одягну… Чекай, най ся обую.
А жона тихенько покликала дітей, усі полізли під постіль, аби їх не видна. І тільки тоді чоловік запалив лампу.
А діти:
— Гав, гав!
А стара:
— Га-а-ау-у-у…
Лисиця звідає:
— Що то, чоловіче, у тебе там є?
— То, небого, стара собака наплодила малих. Не знаю,як тя пустити до хижі, бо уже тя завітрили.
— Йой, тоді краще не відчиняй двері. Не треба мені й курей.
І лисиця пішла собі геть.

Як яка свинка

Одного разу сидить Тарас Григорович Шевченко в театрі і чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа, як тріска, і висока, як стеблина. Барині треба було сідати рядом з Шевченком — так квиток попався. От бариня тоді і каже барину:
— Треба якось цього мужика прогнати, щоб не сидів рядом.
А Шевченко був одягнений попросту.
Барин посидів трохи, а тоді і каже Шевченкові:
— У вас, дядьку, почім свині у селі?
А Шевченко підслухав, що вони з баринею говорили про нього, і одказує барину:
— Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому.

Солдат і смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому відставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і другу копійку. Надвечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
— А що ж я, — каже, — буду просити? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб трубку не накладати і не закурювати, а як згадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
— Добре, служивий, іди собі з богом.
Ото сказали, та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, — думаю, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей. Сів ото спочиваючи, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е, — каже, — і це добре!
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Так ті качки туди й загули. От приходить він у місто, а в тому місті та в багатого купця був дім такий, що в ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я, — каже, — можу вигнати чортів.
— Як, — каже, — виженеш, то я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить, гримотить, поміст лопнув, вилазить чорт.
— Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з’їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:
— Пусти!.. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити!
Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
— Положіть зі мною неодмінно люльку і торбинку.
То поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
— Що, — питає, — горілка є?
— Є.
— Табак є?
— Є.
— Вогонь є?
— Є.
— От рай, так рай.
Ходить по пеклу, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити!
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупимо того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От вимірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру; як ударять, а солдат:
— Ах у поход, у поход!
За амуніцію — та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, — де там той рай у бога, — бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До бога, служивий.
— За чим?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить до бога.
— Прийшла, — каже, — боже, смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже бог, — морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
— Велів бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде, питається.
— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.
Приходить до бога.
— Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робить.
— Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей. Він і роздумавсь:
«Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
— Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий, — та й пішла. Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!
— Спитай, служивий, що ще мені робити?
Він пішов.
— Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити.
— Хай, — каже бог, — мертвить самих маленьких дітей. Він і згадав, що у нього є онуки; виходить та й каже:
— Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не угледів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла — то й пожалілась, за що її бог голодом карає.
— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертвити.
От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Почім свині у селі

Одного разу сидить Тарас Григорович Шевченко в театрі і чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа, як тріска, і висока, як стеблина. Барині треба було сідати рядом з Шевченком — так квиток попався. От бариня тоді і каже барину:
— Треба якось цього мужика прогнати, щоб не сидів рядом.
А Шевченко був одягнений попросту.
Барин посидів трохи, а тоді і каже Шевченкові:
— У вас, дядьку, почім свині у селі?
А Шевченко підслухав, що вони з баринею говорили про нього, і одказує барину:
— Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому.

Як Гаврило бариню обдурив

У одного пана було дуже багато землі, і був у нього робітник Гаврило. Возить він дрова, а тут пройшла бариня по двору. А Гаврило і каже:
— Якби я бариню хоч раз поцілував, я оддав би послідні свої воли.
Вона це вчула, призвала його в кімнату:
— Так невже ти оддав би воли?
— Оддав би!
Зараз поставила йому горілки графинчик.
— Ну, ходім поцілуємось!
А Гаврило до неї каже:
— У вас лице таке хороше, таке біле, що аж жаль його цілувати. Цілуйте ви мене уперед.
Ну, поцілувала вона його, а тоді й каже:
— Ну що, віддаси тепер воли? Я ж тебе поцілувала!
— Дак, за що ж я віддам? Якби я вас поцілував.
Сердиться бариня, але терпить.
— Ну, а тепер, — каже, — ти мене поцілуй
Побесідували вони, він її поцілував…
— Ну що, оддаси тепер воли?
— За що ж я оддам? Ми ж розрахувалися! Ви мене раз поцілували, і я вас?
— Дак цілуй ще раз, а воли давай!
Ну, погуляв він з нею, як схотів, і віддав воли.
Вийшла бариня на двір і наказала своїм робітникам поставити воли Гаврила у сарай. А Гаврилові не хочеться оддавати воли. Вийшов він до воріт, сів і зажурився. Коли іде барин з міста:
— Здоров, Гаврило! Чого ти журишся?
— Да барині не вгодив, мало дров привіз, дак забрала за це воли!
— Ет, дура! — Заїжджає барин у двір і наказує віддати воли. А бариня сердиться, але мовчить.
— Підожди ж ти, сукин син, я ж тебе провчу!
Через місяць кличе вона своїх слуг і Гаврила (бо це ж для нього і скликає їх) і дає їм наказ, щоб вони повисиджували курчат. Дала усім яєць; деяким по два десятки, деяким по півсотні, а Гаврилові аж п’ятсот.
Набрав Гаврило повну корзину яєць, привозить додому. А жінка:
— Де ти стільки яєць набрав?
— Е, де не взяв, а жар яєшню!
Нажарили, поїли, на другий день на базар повезли сот дві і так розійшлися всі яйця.
Зове бариня своїх слуг спитати, чи повисиджували уже курчат. Приходять усі і кожен розказує. Той каже — хороші, тільки треба пшона. Вона усім і видає: тому пуд, тому два, а Гаврилові шість, бо у нього найбільше.
На другий раз знову прийшли за кормами. Всі хваляться, що курочки добрі, а Гаврило каже:
— У мене такі курчата, що всю хату захрясли. Мені треба проса десять пудів. П’ятсот курчат це велике діло!
Получив Гаврило просо, приносить додому, а жінка аж очі вилупила:
— Де ти береш оце все?
— Е, де беру, дак беру! Я бариню дою!
Через два місяці поїхав Гаврило знов по пайок. На цей раз бариня видає гречку: тому три пуди дала, тому чотири. «А тобі, Гаврило, скільки?»
— А мені п’ятнадцять пудів!
— Не багато буде?
— Ні, там курчата зате дуже важні!
Коли на осінь стала вимагати курчат бариня, всі попривозили курчат, а Гаврило щось не везе. Визиває вже вона його окремо.
— Ти чого, Гаврила, курчат не везеш?
— Що ж, бариня, у мене курчата самі півники, як заспівають: “Кукаріку, дурбило, цілувалась бариня з Гаврилом!” Дак я можу їх принести зараз!
А бариня тоді:
— Не вези їх краще! Нехай вони тобі виздихають, де хоч дінь їх, а то мені наспівають!
Отак Гаврило бариню обдурив!

Як пани ночували

Поверталися пани з ярмарку. їхав з ними й Іван.
Довелося всім далеко від села ночувати. Іван навмисне почав розповідати про опришків та злодіїв панам. Час уже й спати, а ніхто не хоче скраю лягти.
— Лягайте головами на купину, — радить Іван.— Тоді всі будете посередині. Лише зв’яжу вам волосся, аби ніхто вночі на край не скотився.
Полягали пани. Іван волосся їм зв’язав і купинку потихеньку розворушив.
Повилізали мурашки, кусають панів, а ті не можуть встати — волосся зв’язане. Смикають один одного, лаються.
— Паскудо, ти в мене вошей напустив, — кричить один.
— Сам ти вошивий, — огризається другий.
Лише вранці пани побачили, що то мурашки їх гризли. А Івана вже й близько не було.