Вітрова донька

Бідного парубка Тимофія напала кортячка женитися. Він кинув очима поміж дівчатами, залицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ні хліба, ані до стайні що загнати.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.
Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
— Тепер я піду твою доньку сватати!..
Йому причулася вітрова відповідь:
— У-у-ху-ху, прихо-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
— Я хочу побратися з вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.
— Що, хочеш шукати вітру в полі? — питали. — Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свою мізерію, прив’язав торбину до патика і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.
— Як тобі віддячити за те, що ти врятував життя моїй дитині? — спитала зайчиха з-за корча.
— Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
— О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, — відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.
Вийшли з лісу, йдуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою — здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
— Що ти дієш, чоловіче? — спитав дивака.
— Зцілюю і воскрешаю дерева.
— А ти хто будеш?
— Я — Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
— Я — Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
— І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
— Ходім.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався.
Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.
— Ти отворяй, — промовив Тимофій.
— Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, — відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.
Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.
— Чого вам, люди, треба? — спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
— Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
— Добре, най буде так. А тобі чого треба? — спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:
— Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
— Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
— Так і так, — заговорив Тимофій, — я прийшов сватати вашу доньку.
— Ха-ха-ха! — розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло. — Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука і як цей віник стане виноградною лозиною, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потяглась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.
— Ади, — промовив він до жандарма, — Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілку в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, — що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.
І пішли.
— Пане, — шептав корчмар дідичеві. — Тимофій збудував хату на вашій землі.
— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…
У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його, шеверногого і перконосого.
Дідич крикнув, аби привели Тимофія.
— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки Тимофій переступив поріг.
— З широкого світу.
— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
— Ага, з того, — кепкував Тимофій.
— А мого тата не видів там?
— Як би ні? Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
— Так і так, — сказав, — дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.
— Не журись, зятю, — втихомирив його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка порохів, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов услід за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.
У темряві печери дзоркнув замок і показався чорт.
— Чого ти хочеш, Тимофію?
— Витягни сюди на хвилину тата нашого Дідича.
Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.
Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:
— А що робив мій татуньо?
— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.
Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив дідич до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.
У темряві печери дзоркнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.
— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.
— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся як вітер до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:
— Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!»
Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба. Тимофій крикнув:
— Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Як покумалися лисиця з вовком

Жила-була собі лисичка в однім лісі. Пішла вона в село, залізла до одного чоловіка в комору, вкрала ковбасу і принесла до своєї нори. Приходить вовк і говорить:
— Як у тебе тут файно пахне ковбасою! Я так би їв, що аж слина з язика цяпає.
А лисичка каже:
— Давай покумаємося, будемо вірні друзі, і я тебе поведу, де можна доста ковбаси їсти.
От вони й покумалися. Веде лисичка вовка у село. Приходять до хати. Вікно в коморі було відчинене. Лисичка плиг у вікно — і в комору, а вовк — за нею. Лисичка роздивилася, понатягала ковбаси на шию — і в ліс, там сховала і бігом назад до комори. І так усю ковбасу поносила. А вовк добрався до шинки, солонини і давай їсти. Їсть та їсть і наїв такий бебех, що почав лізти у вікно і не пролазить. Сів собі й почав вити:
— Ву-у-у-у! Ву-у-у-у!
А в хаті почули і як набрали хто ціп, хто сокиру, довбню та давай вовка плющити по бебехові, по хребту, по голові. Вовк із комори заскочив до хати, а з хати як собою гепне у вікно, вікно розбилося, і вовк утік.
Ледве живий іде вовк дорогою. А лисичка-кума намастилася медом, викачалася в паздір’ї і суне навстрічу кумові-вовкові. Вовк скаржиться їй:
— Ой кумо, як мене били!
— Слабо тебе били, куме, — обізвалася лисиця. — Мене били, то з мене, глянь, аж кісточки стирчать!
Вовк пожалів лисицю й каже:
— Сідай, кумо, на мене, я тебе понесу.
Лисичка-кума вискочила на вовка, і той несе її. А вона собі приспівує:
— Несе битий небитого, у вереті завитого.
А вовк і каже:
— Що ти, кумо, так співаєш?
— Та то, куме, мене дуже болить, і я собі приспівую, і здається тоді, що не так болить. — І знову співає: — Несе битий небитого, у вереті завитого. Несе битий небитого, у вереті завитого.
Вовк почав уважно прислухатися і розібрав, що лисиця співає. Скинув її з себе і каже:
— Ах ти, сяка-така кумо, я тебе роздеру!
Лисиця так кинулася навтіки, що лиш закурилося за нею. А вовк пустився доганяти. Прибігла лисиця до обриву, над яким росли дерева, заскочила в нору і сидить собі. Нора була вузенька. Вовк не міг туди вміститися. Сягає він за лисицею лапою. Коли вовк схопить куму за ногу, лисиця говорить:
— Тягни, дурню, корінець!
І вовк відпустить ногу. А коли схопить за корінь і тягне, думаючи, що то лисиця, вона кричить:
— Ой, болить, ногу мені поламаєш!
А вовк тягне, тягне і ніяк не може витягнути лисицю з нори. Як намучився добре, лишив свою куму в тім обриві й пішов собі в ліс. Через деякий час лисичка вибралася звідти і подалася далі добувати собі поживу. Йде дорогою й бачить: їдуть сани з кіньми. (А то було зимою). На санях — два риболови везуть рибу, яку наловили у ставку. Лисиця лягла на дорогу і прикинулася дохлою. Чоловіки підійшли і говорять:
— Диви, дохла лисиця лежить.
Взяли вони лисицю та й кинули на сани до риби. Поганяють коней і не оглядаються назад. А лисиця тим часом бере рибу і кидає на дорогу.
Як виметала всю рибу, сама скочила на дорогу і давай рибу хапати і носити у свою нору. А ті риболови прийшли додому, дивляться, а на санях ні риби, ні лисиці. Повернули назад по тій дорозі, але нічого не знайшли.
Небагато часу пролетіло, і приходить вовк до куми-лисички в гості. Бачить, лисичка собі рибу їсть. Вовк просить її:
— Дай мені, кумочко, хоч трохи рибки, бо я дуже голоден.
— Еге, який ти розумний, — каже лисиця. — Готове і дурень буде їсти. Я дуже тяжко ловила рибу. Іди й ти собі налови.
— Я не знаю, де і як ловити, — каже вовк.
— Я тебе навчу, — погодилася лисичка-кума.
І повела лисичка вовка ловити рибу. А там біля села текла річка. А в річці люди зробили ополонку і звідти носили воду. Лисиця привела вовка до ополонки і каже:
— Сідай тут, хвіст опусти у воду і приспівуй собі: «Ловися, рибко, мала й велика! Ловися, рибко, мала й велика!». Але скоро не витягуй хвоста, посиди, щоб якнайбільше наловилося.
Сидить вовк, сидить. Попробував хвіст тягнути, а хвіст уже замерзає у воді. Він думає собі: «Ще не тягну, бо мало наловилося. Ще потримаю». Як посидів зо дві години, а хвіст так і примерз до води. Тягне вовк, тягне — ніяк витягнути не може. Сіпає хвостом то в один бік, то в другий — нічого не виходить. І мусив вовк сидіти до рана. Вранці люди ідуть по воду, видять — на льоду вовк — і давай кричати:
— Вовк! Вовк!
Похапали в руки палиці, довбні, вила, хто що міг, обступили вовка і так били, що той ледве вирвався і без хвоста втік до лісу. Відтоді лисичка-кума більше не зустрічалася зі своїм кумом-вовком.

Як на печі вовни поменшало, то й полегшало

Була собі така ледача жінка, що ніяк не хотіла вовни прясти.
— Щось мені, чоловіче, нездужається,— каже вона,— перечула я через люди, що якби ти взяв оцю вовну, що на печі, та попалив, мені б полегшало.
Чоловікові, звісно, шкода жінки: підпалив він у печі і давай ту вовну смалити. Як посмалив уже з половину, то вона тоді:
— Бач, як на печі вовни поменшало, то й полегшало. Годі вже, чоловіче, смалити, а то мені й на свиту нічого не зостанеться.

Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем

У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.
— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, — він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я, — думає, – рік, вислужив день поля на рік, — що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан… чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я, — каже, — те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?…» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить:
— Пане, — каже, — любий, пане, — каже, — милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре, — каже, — виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну, — думає, – я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, — я йому дам!» От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!
Та як замахнеться…
— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком… А вона проситься:
— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!
— Ну гляди!
Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає…»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити, — пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.
— Впустіть, — каже цар.
Її й пропустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати…
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте! Лаяв їх, лаяв…
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось, — радяться: як їм того змія повоювати? Радились-радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, — як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як звоює, – каже, — то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: як звоює, – каже, — змія, то віддам. Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?…
— Нічого, звоюєш: мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.
— А баштан, — каже, — на кого покину? Вона як почала його вмовляти, — пішли.
Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, — каже, — постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братику!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби, — каже, — далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому: цар тебе не пізнає… А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу, — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач, — каже вона, — а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки: він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.

Як лисиця оженила діда на царській дочці

Жили собі дід та баба. От баба наплодила собі курей повен хлів. От вона як умирала, то казала дідові: «Як хто буде курей красти, так лови та голови одрубуй».
От лисиця унадилась до курей, а дід засів та й піймав її, а вона стала проситься у діда: «Не убивай мене, я тобі принесу панських шапок».
От вона пішла на дорогу, лягла, ноги розкинула, хвіст простягла. А шапочники їдуть та й кажуть: «От славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. От вона продрала дірку, начала викидати шапки; навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських чобіт». Він дав їй курочку.
Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьте нежива. А чоботарі йдуть та й кажуть: «Еге! Славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. Продрала вона дірку, начала викидати чоботи. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських шуб». Дід дав їй курку.
Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьте нежива. А це йдуть торгачі з панськими шубами. А вона лежить. От первий уздрів та й крикнув: «Ага, ось дивіться, братці, яке добро лежить на дорозі! Буде на могорича. От усі ізійшлись, подивились та й кажуть: «Що ж це таке, не одного щастя, а всіх; возьміть її положіть на який-небудь віз, та десь продамо, та гуртом і проп’ємо». Та й поїхали.
А лисиця продрала дірку і начала викидати шуби. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я піду тобі цареву дочку засватаю». Дід зрадівся, дав дві.
Пішла лисиця понад лісом, дивиться — сидять два вовки. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» –
«До царя на обід». — «Возьми й нас». — «Цур вам пек! Через вас та й мені не дадуть». — «Ні, возьми!» — «Та йдіть».
Прийшли вони. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де будуть обідати давати. Пішла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». — «Які ж вони?» Утаскала вона два вовки в хлів. «Що ж вони їдять?» — «Та вкиньте їм хоть барана».
Прийшла вона до діда, а дід і питається: «Ну, що казали?» — «Та ще щоб і завтра прийшла». Пішла вона понад лісом; сидять два медведі. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» — «До царя на обід». — «Возьми і нас!» — «Цур вам пек! Через вас та й мені не квас». — «Ні, возьми!» — «Та йдіть».
Прийшли вони до царя. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де обідати будуть давати. Прийшла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». — «Що там таке за пан, що таких звірів присилає?»
Увела вона їх в хлів. Цар і питається: «Що ж вони їдять?» — «Хліб, булочку та горілочку п’ють. Це пан хоче, щоб ви за його оддали дочку свою». — «Можна за такі гостинці».
Пішла вона од царя. Іде — пасуть череду і табун. Питає: «Чиї ви?» — «Змійові». — «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже». Іде дальше — пасуть вівці, свині, індики, гуси і кури. Питає: «Чиї ви?» — «Змійові». — «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже».
Пішла вона од їх. Іде дальше — стоять трьохетажні дома. Увійшла вона туда, а там сама змія.
Лисиця і каже змії: «Ховайся, а то цар як їхатиме, то він тебе заруба».
Пішли вони із змією в ліс, дивляться — стоїть дуб з дуплом. Змія і улізла туди, а лисиця підпалила дуб, змія і згоріла.
Цар як їхав, то спитався пастухів; вони кажуть, що пана. А лисиця діда перевела в змійові дома, убрала його; він став молодий. Цар приїхав до домів, аж і в його не такі. Вони повінчались та й живуть.

Як лисиця з вовком їла м’ясо та в монастирі висвячувалася

Бігла лисиця, зустріла вовка, а він і питає її:
— Де ти була?
— Я скрізь ходила. Я, — одказує, – отеє наїдалася м’яса, бо завтра п’ятниця.
Вовк і каже:
— А я б їв, хоч і п’ятниця.
— Ну, — обзивається лисиця, — ходім, я в одному місці знаю, то й наїсишся.
— Ходім, — каже вовк.
Приходять вони туди, де була пастка. Тільки вовк нагнув туди голову, а дубок (з пастки) і потяг його вгору. Лисиця прибігла, вхопила м’ясо з пастки, сіла та й їсть. Вовк тоді й каже їй:
— Ти ж казала, що п’ятниця, а тепер сидиш і їси?
— Е, тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не дістанеш!
Знялась лисиця й пішла лісом. Зайшла в монастир, де ченці живуть. Прийшла, роздивилась, кудою можна влізти. Потім задушила двоє гусей. А гуси й наробили крику. Вибіг чернець із сучковатою патерицею і почав нею лисицю висвячувати. Так висвятив, що й курці нема де носом клюнути.
Вирвалась вона звідти й побігла лісом. Зустріла другого вовка, а він і питає її:
— Де ти була, сестричко?
— У ченців. Я там присвятилась. Я тепер свята!
А той вовк і каже:
— Де ж воно? Піду й я, може, і я присвячусь.
— Йди, — каже. — Мені давав чернець дві гуски з’їсти, потім дав меду, а потім патерицею посвятив.
Приходить вовк до монастиря. Туди вліз, а назад і не може вилізти. Задушив одну чи дві гуски, а гуси й наробили крику.
Виходить чернець та як закричить! А вовк злякався та прожогом в дірку та й зачепився за гвіздок вухами. То він там вуха собі й поодтягував. І з того часу всі вовки вухаті.

Як лис розводив курята

Одна лисиця мала сина, і була вона дуже стара, не могла ходити за курми, посилала свого сина, молодого лиса. Ходив він, ходив, заким не докучилося, бо годував маму і себе — треба було доста курей. Аж раз каже:
— Мамо, знаєте ви, як би я зробив? Агіт якось люди викохують кури; може, би я собі викохав, та би-м не ходив по чужих подах та курниках?
А вона каже:
— Ну, як ся вдасть, то іди та й зроби так.
Жвавий лис як загадав, так зробив. Пішов до одного ґазди на під, страшно очима засвітив, кури ся поперестрашували, зачали кричати. А лис вхватив щось кількоро яєць і приніс, зробив гніздо в дірі і каже:
— Ще йду раз принесу яєць, може би, більше курят було.
А стара каже:
— То йди, лиш уважай, аби тя хто не зловив, бо я би відтак не збанувала.
Пішов він, виліз на під, але вже до другого ґазди, взяв знов щось кількоро яєць і так само приніс та й каже:
— Ну, вже яйця є, коби ще курячу маму придбати.
Пішов вже до третього ґазди та й якраз трафив, що квочка сиділа коло тої діри, що кури лазять, а діра була не заткана, бо ґаздиня забула заткати. Витяг він квочку, пішов до своєї мами та й каже:
— Но, вже є і мама куряча.
І квочку наповів, каже:
— Вважай, якби-с ми недобре сиділа, то тя з’їм.
Квочка прирекла, же буде сидіти, та й сиділа цілий тиждень.
Але одного разу спацирували собі попри ту нору два коти та й занюхали яйця в тій дірі. Прийшли, наполошили квочку і випивають яйця. Аж вже накінці вилизують шкаралупу. Лис ся пробудив, учув, що є злодії в його дірі, забіг їх другою дірою; мама дала шнурка, і він пов’язав їх за ноги і повісив на гіллі крислатого дуба, а сам пішов досипляти, бо три ночі не спав. Заткав діру та й спить і нічо не чує. Але коти дуже жалісно вавкали, а тхір надійшов, і вони як зачали тхора просити, тхір їх повідв’язував, та й коти поутікали. Лис устав, подивився — нема котів, і жаль йому було, що тілько працював на яйця і на квочку та й нічого з того нема. Відтогди не хотів ся вже з тим заходити та й носив мамі аж до смерті кури.