На злодїю шапка горит

Була одна баба ворожков у селі; що кому хибувало, то йшов до неї ворожити; в тім селі був пан; у того пана три злодії удерли си до хати і вкрали мідний збанок злота грошей. Пан сказав слугам: Ідіт тоту бабу приведіт, най мені поворожит, де мої гроші. — Пішли слуги, привели бабу перед пана, а пан каже бабі: — Достас людем ворожила до тепер, а тепер мусиш поворожити мені, де мої гроші си діли! — Баба сказала
до пана: Я вже нині другим ворожила, а вам буду аж завтра. — Баба рада була си видурити від пана, аби втекла, бо не знала, що сказати. А пан сказав бабу заперти до арешту до другого дня. Ночує баба в арешті, а злодії говорят собі: Треба йти слухати, шо баба ме у арешті говорити. — Прийшов оден в опівночі під арешт, а когут у тот час запіяв, а баба в арешті сама до себе: А Богу дякувати, вже є оден! — Баба казала за когута, а злодій гадав, що за нього. Надійшов другий ид тому, когут знов запіяв, а баба знов каже: Вже є другий. — Прийшов третий, а баба каже: Вже є третий, — як запіяв когут. Злодії гадали,
що баба говорит за них, та й говорят собі: Ся баба добре знає за нас; вона скаже панови, та ми будемо потрачені. — Зачинают вони крізь вікно бабу просити: Будь така добра, не скажи на нас, бо ми погинемо; ми гроші принесемо і підвержемо; закопаємо коло стайні кінскої у гній, а ти скажеш панови, та меш мати плату від пана, тай ми тобі дамо, шо сама хоч, лиш на нас не віповідж! — Баба як сесе вчула, на них си з’острила: Та я, сякі такі, абих через вас у арешті сиділа?! Як мені ни дасте, що я хочу, а гроші не покладете, то будете потрачені! — Ой ми дамо, що ти хоч, та й гроші покладемо! — Кинули бабі крізь грати 30 червоних, тай панські гроші принесли, закопали в гній там, де казали. Другий день пустили бабу з арешту. Пан імив муху у кулак, тай держив і спитав бабу: Угадай, що я маю у кулаці ? — А баба сказала: О тепер сарака мушка упала си панови в руки! — А пан муху пустив, та й сказав: Добре ся баба знає! — А баба називала си Мушка. Баба як уздріла, що на тім виграла, та й каже панови: Я скажу панови й за гроші, де вони, але за який пай? То мені треба заплатити. — Пан узяв, що баба сказала то заплатив, а баба сказала: Ідіт, ваші гроші закопані коло вашої стайні у кінськім гною! — І пішли, відкопали і гроші найшли. Баба не знала нічо, а як Бог схотів, то бабу не погубив,
бо бабі було пообіцяно, що буде страчена.

Хрещення Ольги

У 955 році поїхала Ольга в Грецію і прибула до Царгорода. А був тоді царем Костянтин, син Лева. Побачивши, що вона гарна з обличчя і дуже розумна, цар подивувався і, розмовляючи із нею, сказав:
– Ти гідна царювати й цьому місті з нами, – маючи намір одружитися з нею.
А вона зрозуміла та відповіла:
– Язичниця я; якщо хочеш охрестити мене, то охрести сам; а якщо ні, то я не охрещуся.
І охрестив її цар із патріархом. А будучи охрещена, зраділа душею і тілом, а патріарх навчив її віри та сказав їй:
– Благословенна ти серед руських князів, що полюбила світло, а зоставила тьму; благословлятимуть тебе руські сини до останнього покоління твоїх онуків.
І навчив її церковного правила, повідав і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про збереження чистоти тіла. А вона, схиливши голову, стояла і вбирала в себе, як губка, слухаючи науки, й, поклонившися патріархові, сказала:
– За твоїми молитвами, владико, нехай заховаюсь від ворожих тенет.
Й надали їй в хрещенні ім’я Олена, як звалась і давня цариця, мати великого Костянтина. І поблагословив її патріарх, і відпустив її. І по хрещенні закликав її цар і мовив:
– Хочу взяти тебе за жінку.
І вона відповіла:
– Як же ти хочеш узяти мене за жінку, коли ж сам охрестив і назвав донькою? А в християн нема такого закону, як сам знаєш.
І сказав цар:
– Перехитрила ти мене, Ольго.
І дав їй багато дарунків: золота, срібла, дорогоцінних тканин, різного посуду, і відпустив, назвавши її своєю дочкою.

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
— У нашому краї всі мужики розумні.
— А пани?
— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
— А я розумний?
— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
— Най буде, — мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
— Що сталося, чоловіче?
— Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
— Ой, якби в нас був хоч один пес!
— А то чому? — спитав пан.
— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
— Ти, чоловіче, сам загавкай.
— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
— Що це ви шавкаєте?
— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
— На котрого?
— Та на того, що в корчах.
— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.

Голос на сливі

Жили-були чоловік та жінка. Малися добре, бо ґаздівство у них було велике. Та хотіли мати ще більше, тому дуже скупилися. Наварить жінка квасолі з капустою, годує нею слугу цілий тиждень. Доки іншої сьорбанки не приготує, ще гіршої.
Думав слуга, як перехитрити ґаздиню й ґазду. Бо вже набридло їсти щодня одну страву. Виліз якось увечері слуга на сливу в саду, рве сливки й кидає в хату. Почув чоловік, вибіг на двір і питає:
— Хто на сливі?
Слуга мовчить. Сливками кидає.
— Хто на сливі? Озвися, бо встрілю!
— Я глас божий!
— Та що тобі треба?
— У вас служить сирота. Ви мучите його страшним голодом! Великий гріх маєте. Бог вас покарає. Підете на жебри.
Налякався чоловік, повернувся зажурений до хати.Слуга тим часом доки ґазда думав, зліз з дерева, махнув до хліва в ясла і ніби спить.
Чоловік з острахом каже жінці:
— Ой жінко-небого, прогнівили ми святого бога.
— Що сталося?
— Я стояв під сливою і чув божий голос.
— А що тобі казав?
— Казав, що ми збиткуємо сироту — голодом його мучимо, а самі скоро на жебри підемо.
— Ой, ой!.. — заплакала жінка. — Що нам чинити, де нам ся подіти?!
— Небого, як видно, мусимо слугу честувати, — сказав ґазда і тут же побіг до хліва. Жінка тим часом взялася швидко вечерю готувати.
— Іване, Іване!
— А що, пане газдо?
— Ходи, небоже, вечеряти!
— Я вже вечеряв, пане газдо!
— Та що ти там вечеряв?
— Квасольку з капустою.
— Та ходи знову вечеряти.
— Я не голоден!
— Ходи, небоже, ходи!
— Дайте мені спокій! Я ситий.
— Ходи швидко, бо охолоне вечериця.
Взяв ґазда хлопця за руку, підняв з ясел, бо думав, що той твердо заспаний.
Посадила жінка слугу до столу. Поклала на тарілці яєшню, ще й паленки ґазда знайшов.
— Їж, дитинко, їж!
Поїв смачно Іванко, хоче йти спати знову до хліва. А ґаздиня — ні. Застелила чисте ліжко і вже не випустила слугу з хати.

Як солдат трьох дурнів знайшов

Був такий ротний командир, може, де в другому, не в нашому полку, і такий він був, що собі денщика зроду не вибере. Прийде до нього солдат, а він дасть йому чарку горілки й питає його:
— Що, — каже. — хороша?
Той йому:
— Хороша!
Він йому й почне давати:
— От я тобі ще кращої дам! — І дасть йому кружкою по зубах і прожене. І так він усю роту перебрав і перебив. Аж ось у роті знайшовся один такий:
— Я, — каже, — як піду, то я буду в нього за денщика.
Пішов до нього.
— Ти, — каже, — обідав?
— Обідав.
— А ти горілку пив?
— Ні!
— Ну, то випий!
Випив, а ротний його і питає:
— А що, — каже, — хороша?
— Не розібрав, ваше благородіє!
Він дав йому й другу випити, і знову питає:
— А що, хороша?
— Не розібрав, ваше благородіє!
Дав йому випити чайним стаканом.
— А що, – питає, — хороша?
— Так, трошки що розібрав, ну, все ж таки не розібрав — чи солодка, чи гірка.
Дав йому другий чайний стакан. Він упився і нічого не може балакати. Вранці встає.
— А що, хороша?
— Ні, погана!
— А що?
— Голова, — каже, — болить.
Той дав йому похмелитися.
Подобався тому ротному денщик. У ротного ж була наймичка, а солдат за щось полаявся з нею та й побив, а вона пішла жалітися ротному, а ротний доложив полковому чи там батальйонному.
— Як він її раз ударив, то придержіть, — сказав начальник, — нехай вона ударить його десять разів. Вони помиряться між собою.
Придержали, вона вдарила так, як присудили.
Через скільки там часу ротний і посилає свого денщика:
— Піди ти, — говорить, — знайди ти мені три дурака.
Іде він і думає: «Ну, де ж я знайду їх, трьох дурнів?»
Коли глянув, аж іде підпрапорщик — собаки його обступили, шашка при боці, а він зняв шапку і відбивається від них.
«Ну це, — думає солдат, — є один дурак».
Підходить солдат до того підпрапорщика й каже:
— Ваше благородіє, такий-то офіцер вас требують.
Привів того офіцера на квартиру, пішов докладувати, що знайшов трьох дурнів.
— Де ж вони? — питає офіцер: — То тільки один.
А солдат йому каже:
— Сейчас, ваше благородіє, всі три будуть.
— Ну, говори, по какому же он случаю дурак?
— Так, — говорить, — ваше благородіє, іде, шашка висить при боці, собаки гавкають, а він зняв шапку і давай шапкою собак відганяти.
— Ну, ато, — говорить, — дурак. А другий де?
— Я, — каже, — ваше благородіє!
— А чого ти, — каже, — дурак?
— Що, — каже, — пішов дураків шукати!
— А третій де?
— Третій, — каже, — ви дурак, ваше благородіє, що ви посилали мене дураків шукати.

Шевченко, генерал і собака

Їхав одного разу Шевченко в поїзді разом з генералом. Їхали і мовчали, скоса позираючи один на одного. Шевченко читав книжку, а генерал то дрімав, то грався з своїм цуциком.
Коли Тарас поклав поруч себе розгорнуту книжку і собака понюхав її, генерал, намагаючись покепкувати з поета, звернувся до цуцика:
— Учись, учись — поетом будеш.
Шевченко тут же додав:
— А недоучишся — генералом будеш.

Дотепний жарт

Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на сівбу.
— Не можу,— каже дука,— бо тобі треба позичати на вічне оддавання.
— А чому б то я й не віддав? — питає убогий.
— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила Хто знає, може, убогий ще з більшими почестями і повагою сидітиме за столом у будь-кого, ніж багатий.
— Та же, так! Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука. — То я у яку б хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
— Як тебе посадять, то мене й поготів,— зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшій повазі, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів: коли, значиться, убогого приймуть краще, ніж його, то він повинен віддати убогому пару волів. Коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий.
— Ходімо до попа,— промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
— Виорю, батюшко.
— А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
— Ну, то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
— Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручніше буде.
— Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім-усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє… Лучче вже тут, Семене.
— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
— Е ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П’ють собі та закусують. Але Семен п’є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «За здоров’я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує, аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
— Так ви ж тут теє… поки я принесу золото.
— Добре, добре,— каже піп,— тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею, — тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
— Гей, воли, цабе, гезан, уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірі, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує!
А піп ждав, ждав Семена з золотом та й жданки поїв.