Мітляр

Жив собі бідний мітляр. Вдень рубав березину, вночі віники робив, а жінка ті віники продавала і шматок хліба додому приносила.
Одного разу мітляр рубав березове пруття й почув людські голоси. Виглянув з гущавини і побачив перед скалою дванадцятьох розбійників.
Старший розбійник підняв угору два пальці і вигукнув:
— Марисю, відчинися!
Скала відчинилася. Розбійники ввійшли, а за пару хвилин вийшли, і старший наказав:
— Марисю, зачинися!
Скала зачинилася.
Коли розбійники зникли в хащі, мітляр і собі підвів два пальці догори і сказав ті слова, що й розбійники.
Скала відчинилася. Зайшов мітляр у печеру, взяв мішок золотих грошей, вийшов і наказав скалі зачинитися.
Приніс мітляр золото додому, а жінка нарадуватися не може:
— Треба їх поміряти, — каже вона. — Піду мірку позичити.
Побігла до багатого сусіда. Той мірку позичив, але дно у ній змазав смолою: дуже хотів знати, що бідні мітлярі міряти будуть.
Повернули багачеві мірку. Придивляється він — а до дна золото поприлипало. Здивувався, звідки в бідняка гроші, і каже до жінки мітляра:
— Просив би я твого газду, аби до мене прийшов.
Прийшов мітляр, а багач говорить:
— Я знаю, що ти золото міряв. Скажи, звідки в тебе багатство?
— Що ти від мене хочеш, сусідо? — відмахнувся бідняк.— Хіба моє ремесло?
— Не мудруй, а відповідай. Бо передам до суду, що ти гроші вкрав.
Мусив мітляр розказати про чарівну скалу.
Запріг багач воли, сів із жінкою на воза і поїхав за золотом. Зупинився перед скалою і наказав:
— Марисю, відчинися!
Зайшов у печеру, мішки з золотом виносить та жінці на віз подає.
Взявся й до останнього, найбільшого, а підняти не може. Покликав жінку, та удвох мішок волочать. Поки мудрували, як на віз його висадити, повернулися розбійники. Старший вигукнув:
— Ось хто наше золото краде!
Схопили багача та його жінку, пов’язали і допитуються:
— Де той мішок, що ви вчора вкрали?
Як дізналися розбійники про мітляра, вирішили помститися. Багача та його жінку вбили і в село збираються. Дорадилися для безпеки сховатися в мішки. Як надумали, так і зробили. Позав’язував старший мішки з розбійниками, зложив їх на багацький віз і їде. Коло хати мітляра зупинив волів і попросився на ніч. Впізнав господар гостя. Порадився з жінкою, запросив його до хати, ще й мішки допоміг занести в сіни. Мішки заворушилися, га мітляр вдає, що нічого не знає.
Зайшов розбійник до хати і пляшку горілки на стіл поставив. Жінка мітляра знайшла ще одну. Сіли гоститися. Але ні господар, ні господиня не п’ють, а непомітно під стіл виливають. Гість уже добре підпив, коли жінка каже до мітляра:
— Йди ти, чоловіче, та принеси ще горілки. Лиш наперед коровам пійло віднеси, бо я не подужаю.
І підморгує розбійникові. А мітляр горшки з окропом у сіни носить.
Далі один мішок пальцем пошкрябав. Звідти почулося:
— Чи вже п’яні мітлярі? Бо ми подушимося.
— Зараз вас випущу, — відповідає мітляр і на голову розбійнику окріп виливає. Так усіх попарив, поки жінка в хаті залицялася до старшого.
Тоді приніс горілки, і знову сіли гоститись. Випили, а жінка просить:
— Заграй нам, чоловіче, але довгої, бо я хочу з паном потанцювати.
Грає мітляр на скрипці, а жінка з гостем танцює. Скоро п’яний розбійник змучився і впав серед хати. Зв’язали його і на суд людям передали.
Мітляр забрав золото з чарівної скали і між бідними поділив.

Як наймит качку ділив

Один пан спік качку та й ніяк не міг її поділити між своїми синами й дочками. А був у нього наймит Хома. Пан покликав його та й каже:
— Поділи нас!
Узяв Хома качку, одрізав у неї голову і дав панові:
— Це вам, пане, бо ви — всьому голова.
Далі відрізав шию й дав пані, бо вона близько коло голови. Відрізав крильця й дав двом паннам, щоб у танцях літали, як на крилах. Дві качині ноги дав паничам, щоб добре верхи їздили.
— А тобі, Хомище, буде туловище! — сказав сам до себе. За качку та й пішов, а пан тільки рота роззявив.

Як мужик пару волів виграв

Бідний мужик та заложився з багачем і каже, що буде з паном обідати.
— Ну, добре, як пообідаєш, то я тобі пару волів дам!
Приходить бідний до пана, вклонився низенько.
— Пане, я ще нікому о тім не казав, але перше до пана прийшов… Що б коштував отакий кусень золота? — і показав йому на руку.
Той нічого йому не каже, крикнув, щоби йому принесли горілки, напоїв його. Подають обідати, той сідає і обідає з паном. Пан аж горить, — хотів би дізнатися, де той кусень золота, та й питає:
— Де він є? Принеси!
— Та що ж, пане, в мене нема, я питаю, щоб б він був вартий, якби його мати.
— Ото, дурень!
— Я не дурень, пане, коли тим способом виграв пару волів.

Як лисі чоловіки посварилися

Кримськотатарська казка

Жили колись у селі Джаманак дев’ять лисих чоловіків і в кожного була корова. Зібралися якось лисані разом, один з них, найрозумніший, і каже:
— У нашому селі всіх кіз, овець та корів випасає один пастух, і добре справляється зі стадом. Хіба ж ми дурніші за наших односельців? Давайте і ми наймемо для своїх корів чередника.
Думали-міркували лисані і погодились. Найняли чередника, а самі всілися на пагорбі та й рахують корів, щоб жодна не загубилася. За цією роботою застав їх лисий чоловік із села Такилди. Дізнався він, що сусіди найняли чередника, і каже:
— Чи не візьмете до своєї череди і мою корову? Тоді б і я сидів поряд з вами і займався такою серйозною справою.
Погодилися лисані, і стало в череді на одну корову більше. Щоправда, рахувати корів стало важче, але це не засмутило лисих. Та ось настав час розраховуватися з чередником, і лисань з Такилди відмовився платити, сказавши, що його корова була десятою — отож йому доводилося рахувати більше від усіх. Накинув він на роги своїй корові налигач і повів її додому.
Довго міркували лисі чоловіки із села Джаманак, як їм провчити непокірливого сусіда, і придумали: зрубали тополю, зробили з неї добрячу ломаку, поклали її на плечі і вирушили до села Такилди. Дорогою їх наздогнав хлопчисько і питає:
— Куди ви, дядечки, йдете?
Зупинилися лисані, скинули свій нелегкий вантаж на землю і відповідають:
— Бачиш цю велику ломаку? Так ось, біжи в село Такилди і скажи лисому, який там живе, що ми йдемо його лупцювати. Нехай виходить на вулицю і чекає нас.
Дізнався лисань з села Такилди про наказ лисих чоловіків із села Джаманак, налигав корову за роги і повів її з дому геть.
Минув якийсь час, і лисі з Джаманака дізналися, що їхній сусід повернувся додому і пригнав не одну, а десять корів! Здивувалися лисі, подумали-поміркували та й вирушили в село Такилди.
Прийшли до сусіда і почали вмовляти його відкрити їм секрет, як це йому вдалося з однієї корови зробити десять? А той і каже:
— Після того, як я пішов із села, моя корова об’їлася полину і здохла. Я здер з неї шкуру, вичинив її, нарізав рівно сто ременів і відніс їх на базар у місто Сімферополь. Ремені продав, а на вторговані гроші купив десять корів. Ще й на нові штани гроші залишились.
Повернулися лисані в село Джаманак, сіли та й задумались. День сидять, два сидять, а на третій день один з них і каже:
— Якщо ми заріжемо дев’ять корів і наріжемо з їхніх шкур по сто ременів, скільки грошей уторгуємо?
— Трохи менше, ніж на сто корів! — відповідає другий.
— Ви забули про м’ясо, котре нам лишиться! — додає третій.
А найрозумніший з-поміж усіх ось що каже:
— А якщо ми з кожної шкури наріжемо не по сто, а по двісті ременів, то купимо стільки корів, що усе село не перелічить!
Задумали — зробили. Зарізали лисані своїх корів, нарізали ременів і вирушили в місто Сімферополь. Прийшли, коли тільки-но почало розвиднюватись, на базар, цілісінький день простояли під пекучим сонцем, але жодного ремінчика не продали. Наступного дня бредуть вони по місту, вимахують реміняччям і горлають: «Кому ременя! Кому ременя! Кому ременя!».
Злякалися городяни, поскаржилися стражникам. Стражники відібрали у лисанів товар, а їх самих прогнали з міста. Повернулися лисі чоловіки додому, довго міркували, як їм помститися сусідові. Думали-гадали — вигадали. Відкопали свою ломаку, узяли її на плечі і вирушили в село Такилди. Дорогою їх наздогнав юнак і питає:
— А куди це ви знову несете свою велику ломаку?
Зупинилися лисані, скинули на землю свій нелегкий вантаж і відповідають:
— Ми йдемо вбивати лисого з села Такилди. Якщо ти зустрінеш його раніше, скажи нехай вийде на вулицю й чекає нас.
Дізнався лисий чоловік з села Такилди про намір сусідів, вийшов на вулицю та й чекає. Підійшли до нього ті з ломакою, скинули на землю свій вантаж та й кажуть:
— Бачиш цю ломаку? Так ось знай: цього разу ми вирішили вбити тебе. Сядь вище на горбик і молись, щоб ми не промахнулися.
А сусід їм відповідає:
— Навіщо вам самим убивати мене, брати гріх на душу?! Ви краще купіть скриню, посадіть мене туди — і зіштовхніть у море. Якщо я потону — гріх ляже на морського царя.
Подумали-поміркували лисані, та так і вчинили. Притягли на берег стару скриню, посадовили туди сусіда, зачинили віко, щоб він не втік, а самі пішли до лісу нарізати жердин, щоб і скриню зіштовхнути у воду, і ніг не замочити.
Сидить лисий у скрині і чує, що мекають вівці. Почекав трохи — і як загорлає;
— Не потрібна мені дочка бая! І золота з перлами не треба!
Підійшов до скрині чабан, відчинив віко і запитує:
— Від чого це ти відмовляєшся?
Лисань йому й каже:
— Хочуть мене оженити на дочці бая. Пропонують скриню золота, корови, вівці, верблюди, а я не згоден! Нехай мене ріжуть, нехай збивають…
— А що, дочка бая така некрасива? — запитує чабан.
— Та ні! — відповідає лисань. — Дівчина непогана, навіть вродлива. Але я кохаю іншу і ні на кого її не проміняю.
В чабана від жадоби загорілися очі:
— Тоді давай я сяду в скриню. Я згоден оженитися на дочці бая. А ти бери моїх овець.
Чабан заліз до скрині, лисань причинив віко, а сам погнав отару додому.
Не встигли лисі чоловіки повернутися в село, як до них дійшли чутки, що їхній сусід вже повернувся до села Такилди. І повернувся не з голими руками, а пригнав отару овець. Подумали-поміркували лисані й пішли до села Такилди. Прийшли й умовляють сусіда відкрити їм секрет свого багатства. Той і відповідає:
— Хіба, маючи таких друзів, як ви, важко розбагатіти! Спустився я на морське дно, а там тих овець, як камінців на березі! Бачили, як я бульки пускав? Це ж я овець рахував. Тут лиш незначна частина того, що я налічив. Доведеться вам ще раз відправляти мене туди…
— Е-е ні… — мовив один лисань, — тепер наша черга…
І вирішили лисані придбати велику скриню і вирушити в море по багатство. Найрозумніший з-поміж них подумав-подумав та й каже:
— Якщо попливемо в одній скрині, нам дістанеться всього лиш одна отара. А якщо кожен попливе у своїй скрині, то кожному буде по отарі!
Схвально відгукнулися лисі односельці на мудре рішення свого друга і вирушили в Джаманак. Повернулися кожен зі скринею на спині. Поставили скрині біля води, залізли до них і просять сусіда зіштовхнути їх у море. Лисань з села Такилди й каже:
— Зроблю це з великим задоволенням. Адже це ви допомогли мені розбагатіти. А за добро треба відповідати добром. Ось повернетеся й ви багатими — і ми ніколи вже більше не будемо сваритися.
Зіштовхнув лисань скрині у воду, набігла хвиля і понесла їх у море. В селі Джаманак і досі вірять, що настане день, коли їхні лисі чоловіки повернуться. А як на морі з’являються білі «баранці» — люди кажуть: «Це наші лисані женуть своїх овець…»

Пан та художник

Приходить пан до художника:
— Намалюй мені на моїй люльці мене з собакою в будці, але так, щоб собака ховався, як я на нього дивлюся. Він так завжди робить — мене боїться.
— Добре, пане! Тільки дасте дві тисячі за це!
— Як намалюєш, то дам!
Приходить пан через три дні. Дивиться на люльку… Є він, є будка, а собаки нема…
— Де ж собака?
— Що ж, пане, ви дивитеся, от він і сховався, а коли одвертаєтесь, — вилазить з будки!
Довелося панові дві тисячі заплатити.

Мудра дівчина

Було собі два брати — один убогий, а другий багатий.
От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Ну бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив? Як кіт наплакав — тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто — ні, — то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!
— Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете та скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
— Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона усіх годує і напуває;
прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане,— кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:
— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші
хорти, а миліш над усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан.
Тоді до вбогого:
— Ану ти!
— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
— Правда, правда! — каже пан.— Ну, а прудкіш що?
— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
— Так! Ну, а миліш? — питає він.
— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?
— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо!
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила і вигодувала курчата, а ти щоб їх спекла йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу та й каже, що так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо!
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й кинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю обдуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб обдурити»…
Потім думав, думав та й каже чоловікові:
— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала, ні боса, ні взута, ні з гостинцем, ні без гостинця. А як цього не зробить, то лихо буде!
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
— Ну що, дочко, будем робити? Пан загадав так і так.— І розказав їй усе. Маруся каже:
— Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу взула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:
— Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась і каже:
— Ось вам, пане, гостинець.
Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх — та й вилетів у відчинене вікно!
А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:
— Чого вам, люди добрі?
Один каже:
— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня — моя! Розсудіть нас, пане!
От пан, думав, думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней. До якої лоша побіжить — та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,— взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
— Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не зробить, і відпустив її.

Брехун і підбрехач

Жили собі брехун та підбрехач. Брехун ішов завжди наперед, а підбрехач за ним пізніше, в ту саму сторону, і цей останній підтверджував, що перший сказав, а заробивши гроші, приходили додому і ділилися.
Раз увійшли вони обидва до одного села. Своїм звичаєм брехун ішов наперед, а підбрехач залишився позаду. Найбільше любили вони заходити до панів, бо там найліпше вдавалося їм їх ошукати і великі гроші видурити. Прийшов брехун до двора та й іде просто до кухні. То було надвечір.
— Добрий вечір! — каже він.
— Дай боже здоров’я! – сказала кухарка.
— Чи приймете мене на ніч? — каже брехун.
— Приймемо, — сказала кухарка. — Просимо, сідайте на лаві та й постеліться, бо, може, ви з далекої дороги.
І дала брехуну миску варениць. Брехун так їв, що аж хавки тріщали, а очі наверх виходили, а попоївши, сів собі та й приглядається, як кухарка голубці робить. Кухарка мала в мисці листки з капусти і завивала крупи. А брехун встає з лавки і бере по листочку капусти і кидає на землю.
— А ти що робиш, чоловіче?
— Кидаю траву!
— Що за траву? Та я роблю голубці не з трави, а з капусти.
— Та то капуста? Бодай же вас! То капуста не може бути. У нас така капуста, що з головки, як усічуть, то є 12 бочок.
Кухарка як то почула, побігла до пана й розповіла, що якийсь чоловік каже, що у них така капуста, що з однієї головки 12 бочок. Пан наказав його покликати до себе і спитав його, чи то правда. Брехун сказав, що може сам пан спитати якогось чоловіка з тих сторін і сам переконається.
— Як ти правду казав, чоловіче, то дістанеш 25 ринських (Ринський — австрійська монета), а як брехню, — то 25 буків, — сказав пан.
Пан зараз послав слугу, щоб шукав чоловіка якого з тих сторін. Іде слуга та й здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села, — каже підбрехач.
— А є у вас така велика капуста? — питає слуга.
— Такої капусти я не видів, — відповів підбрехач,— але бачив качан з капусти, який 12 волів тягло до млина на вал.
— То ходіть до пана!
Прийшов підбрехач і сказав пану те саме, що й слузі.
– Добре, — каже пан брехуну, — бери своїх 25 ринських.
Взяв брехун гроші і вийшов з двора, а підбрехач за ним.
— Будем ділитися, – каже підбрехач.
— О ні! Аж дома, — каже брехун.
І знов брехун пішов на друге село, а підбрехач за ним. Приходить він до другого пана, а кухар перебирає горох.
— А ви що робите? — питає брехун.
— Горох перебираю! — каже кухар.
— А то горох! У нас такий горох, що з одної чверті зерна можна зварити суп для двадцяти людей.
Кухар почувши те, сказав панові, а пан каже:
— Як то правда, дістанеш тридцять римських, а як брехня, — тридцять буків.
— Я пристаю, — каже брехун.
Пан послав лакея, щоб довідався від людей з того села, чи то правда. Лакей пішов і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— 3 такого-то села!
— А що там чувати?
— Що чувати, то і видати.
— А є у вас такий горох, що з одної чверті можна наварити для двадцяти людей супу?
— Такого гороху я не бачив, але бачив лупину, що під нею дванадцять фір сховалось від дощу.
«Це ще ліпше», подумав лакей.
— Ходіть до двора, там ви потрібні.
Підбрехач прийшов, а пан його питає, чи є у них такий горох. Підбрехач сказав панові те саме, що й лакеєві.
— Твоя правда, – каже пан до брехуна. І дав йому обіцяних тридцять ринських.
Вийшли вони обидва з двору та сміються, що пана обдурили. Брехун пішов до другого села, а підбрехач лишився ззаду.
Дивиться брехун, а коло двора голубник і а нього вилітають голуби. Брехун бере патик і б’є голубів. Уже вбив кільканадцять голубів, аж тут вибіг панський посіпака та й каже:
— А ти що, чоловіче, робиш?
— Мухи б’ю! — каже брехун.
— А, то хіба мухи, та то голуби!
— А, голуби! У нас такий голуб, що як сяде на паркан та розложить крила, то закриє ціле обійстя.
Посіпака йде до пана й каже, що якийсь чоловік повбивав панських голубів і казав, що він не знав, що то голуби, а думав, що то мухи. Пан наказав закликати його до себе. Брехун сказав панові те саме, що й посіпаці.
— Як то правда, — каже пан, — то за те, що мені таку звістку дав, дістанеш сорок ринських, а як брехня, — то сорок буків.
— Згода, — каже брехун. — Але нехай пан переконаються і спитають якогось чоловіка з моїх сторін.
Пішов посіпака і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села.
— А у вас є такі голуби, що як сяде на пліт, то крилами подвір’я закриває?
— Я таких голубів не бачив, — каже підбрехач, — але бачив, що котили одне яйце дванадцять людей на котел до гуральні.
«На що ліпше», подумав посіпака, і обидва пішли до двора. Пан, почувши правду, сказав:
— Маєш сорок ринських, виграв.
Вийшли вони обидва на двір, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки вже маємо грошей, аби добре поділити.
Йдуть вони далі — брехун наперед пішов, а підбрехач ззаду лишився. Брехун дивиться, а на полі косить косар гречку. Брехун став на другім боці ниви, та й б є патиком по гречці.
— Гей, чоловіче, а що ти робиш? — питає косар.
— Б’ю якусь пусту траву! — каже брехун.
— Та хіба то трава, та то гречка.
— Що ти кажеш? У нас гречка така, що хлопці лізуть по бадилині наверх, а з одного маленького стебла є три міхи гречки.
— Ходіть до пана, — каже косар, — бо я в дворі служу. Ви скажете панові, а він вам за те щось дасть.
— Добре.
Прийшли до двора, а косар все розповів панові. Пан наказав брехуна до себе закликати, ще раз розпитав його та й каже:
— Я хотів би мати таку гречку, скажи лиш мені, де вона росте, а я тобі дам за те п’ятдесят ринських, а як брешеш, то п’ятдесят буків.
— Добре, — каже брехун, — лише запитайте такого чоловіка, що з тих сторін, а він панові скаже.
Послав пан слугу питати, чи нема де такого чоловіка з того і того села, й здибав підбрехача.
— А ви звідки? — питає слуга.
— Я з того і того села.
— Добре! А чи ви знаєте, що у вас росте така гречка, як дерева?
— Я скажу вам правду, — каже підбрехач, — я такої гречки великої не бачив, але бачив стебло, що з нього нарубали сажень дерева на опал.
— Коли так, то ходіть зі мною до двора, там вас треба.
Прийшли до двора, а пан питає:
— Чи то правда, що у вас є така гречка?
Підбрехач сказав панові те саме, що й слузі, і пан дав брехунові виграних п’ятдесят ринських. Вийшли вони обидва, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки уже маємо грошей, що маємо ділитися, подивися, чи не загубив?
— Ні, ні, — каже брехун.
І знов пішов наперед, а підбрехач лишився ззаду. Приходить брехун до села, допитався до двора та й просто суне до кухні:
— Слава Ісусу Христу! — каже.
— Слава навіки! — каже челядь, що була у кухні. — А що нам скажете, чоловіче?
— Чи не приймете ви мене на ніч?
— Добре, сідайте та й кажіть нам, що нового у ваших сторонах.
— У нас нема нічого такого нового, хіба те, що будують у нас церкву.
— А велику? — питає челядь.
— Велику таку, що на престолі можна обертати возом і дванадцять пар коней, а високу таку, що, приложивши драбину сажневу на дах, вилізете до неба.
Челядь розказала те панові. Пан наказав його до себе покликати.
— То ти, чоловіче, казав, що у вас така церква велика та й висока?
— Я, — каже брехун.
— А ти звідки?
— З того і того села!
— Як то правда, — каже пан, — то дістанеш сто римських, а як брешеш, то сто буків.
— Згода, — каже брехун. — Але прошу пана переконатися в тому.
Пан послав лакея, щоб попитав, чи нема де такого чоловіка з такого і з такого села, йде лакей, здибав чоловіка — підбрехача.
— А ви звідки? — питає лакей.
— З того і того села.
— А що у вас чути?
— Що чувати, те й видати.
— А чи у вас є така і така висока і велика церква?
— Я добре не придивився, — каже підбрехач, — але лише бачив, що як майстер оббивав баню бляхою та у нього упав молоток, то поки він долетів до землі, ручка зігнила, а як на баню вилетів півень, то дзьобав зірки з самісінького неба!
— Коли так, то ходіть до двора, бо вас там треба.
— Я йду, — каже підбрехач.
І прийшли вони в двір.
— А чи то правда, — питає пан, — що у вас є така церква, що півень з бані зірки дзьобає?
— А є, — каже підбрехач.
— Коли так, — каже пан, — то твої, чоловіче, сто ринських. – І дав їх брехунові.
Вийшли вони обидва з покою, а підбрехач каже:
— Тепер маємо триста ринських, ходім та й зразу поділимося.
Прийшли вони додому та й поділилися, але нестало підбрехачеві три крейцери (Крейцер — австрійська монета вартістю близько одної копійки).
— Пам’ятайте, куме, щоб ви не забули! — каже підбрехач.
— Прийдете за тиждень, то я вам віддам.
Приходить підбрехач за тиждень та й побачив, що брехун втік з хати і сховався в яму від бараболі. Підбрехач входить до хати та й питає його жінку:
— А де ваш чоловік?
— Нема дома! — каже жінка.
— А де ж?
— Не знаю, де пішов.
Підбрехач вийшов з хати, став перед дверцями ями, в котрій сидів брехун, та й зачинає рикати, як віл, і руками дряпати по дверцях, ніби б’є рогами.
Брехун думав, що то віл, та й обзивається з ями:
— Гей ти, маленький!
— А то ви, куме? — каже підбрехач.
— Я, — каже брехун.
— Виходіть та віддайте три крейцери.
— Не маю, прийдете за тиждень.
Минув тиждень. Приходить знов підбрехач. Брехун, побачивши його, ліг на лаву, ніби він умер, а жінка накрила його полотном і ніби лементує, що її чоловік умер. Підбрехач бачив, як він лягав на лаву, але нічого не каже, лише просто суне до хати, схиляється перед ним і молиться. Потім взяв свічку, приліпив брехунові до рук і запалив. Коли жінка вийшла на двір, він приліпив свічку до носа. Як свічка добре припекла, брехун схопився і сів.
— А то ви вже встали? — каже підбрехач. — Дай вам, боже, вік довгий, але віддайте три крейцери.
— Ой, не маю, куме, прийдете через тиждень.
Приходить підбрехач через тиждень. Брехун, побачивши його перед вікнами, втік другими дверима на дорогу, а дорогою в ліс.
— А де чоловік? — питає підбрехач.
— Не знаю, десь пішов.
Підбрехач, побачивши, що брехун городами зникає, вийшов з хати і пустився слідом за ним. Брехун біжить, а підбрехач теж біжить; брехун іде поволі, то і підбрехач поволі. Нарешті зайшли в ліс. В тім лісі мали розбійники палату. Брехун втік до покою і сховався під нари. Розбійників тоді не було дома. Підбрехач побіг за брехуном і заліз теж під нари.
— Віддайте, — каже, — три крейцери, що винні.
— Віддам, але чекайте, може нам удасться що тут в замку виграти.
Незадовго надійшли розбійники, посідали і зачали міряти і ділитися грішми, що награбували. Розбійників було дванадцять, і кожний дістав по гелетці грошей. Брехунам було дуже заздрісно, ось чому й закричали обидва в один голос:
— Ловіть!
Розбійники думали, що то солдати десь сховалися, якнайскоріше втекли, а гроші лишили.
Вийшли наші брехуни і зачинають тими грішми ділитися, а за міру служить їм шапка. Коли уже переміряли, каже підбрехач до брехуна:
— Куме, а три крейцери дайте.
— А тобі не досить цих грошей?
— Ні!
— То бери собі шапку за три крейцери!
— Я не хочу!
А брехун підбрехача луп у висок; той його також, і зачали битися так, що страх.
Один розбійник, що залишився під дверима, щоб придивитися, хто буде іх гроші забирати, побіг скорше до товаришів та й каже:
— Браття! Втікайте. Ми ділилися по гелетці, то нам було досить, а їх є так багато, що кожному навіть по три крейцери нестає. І ще б’ються і один другому дає за три крейцери шапку.
Учувши те, розбійники повтікали далі в ліс, а наші брехуни забрали гроші, принесли додому й розбагатіли на все село.
А підбрехач доти ходив до брехуна за три крейцери, аж поки брехун не вмер. Як брехун умер, то підбрехач жалував ще, що пропали три крейцери.