Три ремесла

Був де не був один багатий піп, багатий, як граф. Він мав стадо корів, волів, свиней, овець, коней…
Біля нього жив худобний церківник з жоною і трьомахлопцями.Той сарачисько, церківник, бідував, хоснував фарськуземлю…
Коли його сини підросли — старшому минуло чотирнадцять, середущому тринадцять й молодшому дванадцять років, — каже йому піп:
— Неборе, церківниче. Ти не маєш нічого. Ти худобний. Дай своїх хлопчиків до школи, аби вйвчилися на щось і годні були жити. Як вивчаться, хай собі роблять, що їм бог судив…
Радиться церківник з жоною:
— Небого, записати би нам наших синів до школи.
— Та запишім… Добре буде, як вивчаться на когось. Спечу їм хліба, покладу в тайстру і хай ідуть з богом…
Наладила мати їсти на путь, і хлопці зібралися і йдуть.
Ідуть, ідуть, ідуть. Прийшли на розпуття. Наймолодший — він був з них наймудріший — говорить:
— Браття, якщо ми прийшли ід сьому розпуттю, так підемо далі: старший правою дорогою, середущий — середньою, а я — лівою.
Коли розлучалися, сказали собі:
— Через три роки тут маємо стрітитися. Якщо декотрий з нас скорше прийде, мусить других дочекати…
І старший пішов своїм путьом і вивчився за шустера [шевця, чоботяра], середущий за кравця, а наймолодший попав до одного панаі почав учитися на… розбійника. Пан полюбив хлопця, бо був дуже шіковний…
Минув рік. Каже пан:
— Но, хлопчику, зараз йдемо у ліс, і я увиджу, на що тиздатний…
Прийшли в ліс. Увиділи гніздо:
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Мусиш вилізти на дерево, взяти яйця з гнізда так, аби пташка тебе не втямила і не вчула.
Хлопчик виліз на дерево і взяв яйця так, що пташка його не почула і не увиділа…
Пан похвалив його:
— Хитро ти вчинив… Но тепер поклади яйця на місце…
Хлопець знову виліз на дерево, айбо коли клав яйця, пташка його вчула і полетіла…
— Ще ти, хлопче, не досить хитрий. Ще мусиш вчитися.
Минув другий рік. Пан знову привів хлопчика в ліс…
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Вибери яйця, аби пташка тебе не вчула, не втямила…
Хлопець вибрав.
— Ну, поклади яйця на місце.
Поклав так, що його не вчула, але коли спускався з дерева на землю, пташка вчула і полетіла.

Continue reading

Відповів по щирості

Прислали денщика офіцеру, а він був дуже злий та зараз же:
— Почему это тебя, такую гадость, ко мне прислали? Разве там не было лучших?
А денщик йому і відмовляє по щирості:
— Добрих, ваше благородіє, і послали добрим, а мене до вас, і я ніяк не винен, ваше благородіє.

Песиголовці

Давно по лісах і по селах ходили песиголовці. Коли напали на самого чоловіка, вкрали його і з’їли. Не можна було лишити у хижі саму жінку.
У Горінчеві була баба Головканя. Раз вона пекла хліб. Подивилась у вікно і бачить — їде на коні песиголовкиня і повернула в їх двір. Баба скоро прикрилася простирадлом і лягла у постіль.
Песиголовкиня зайшла до хижі і бачить: лежить жінка на постелі.
— Що ти там робиш?
— Лежу, бо хвора я з дитиною. У мене мала дитина.
Песиголовкиня жінку не чіпала. Лише каже:
— Дай мені їсти!
— Іди та глядай собі.
— Чи є в тебе капуста?
— Там стоїть у сінях.
Песиголовкиня пішла до сіней, розкрила бочку і забилася головою у бочку.
А баба Головканя, як побачила, що песиголовкиня нагнулася, скоро взяла сокиру і пересікла їй поперек.
Вбила песиголовкиню, посікла і склала у бочку. Вночі бочку поклала на віз і повезла у ріку.
А кінь песиголовкині з бесагами грошей лишився бабі.
Це була чиста правда.

Флотська акуратність

Капітан старого флоту видав по кораблю наказ, щоб з його матросів ніхто не тільки вина не пив, а навіть не нюхав.
Якось він робив огляд корабля і знайшов пляшку, а на дні трохи горілки.
Зібрав він команду і почав:
— Єжелі срєді вас єсть честниє люді, то оні прізнаются, кто піл, не то вся команда будєт отвєчать!
Матроси переглядаються. А один вискакує з строю і каже:
— Дозвольте сказати, що ця пляшка не нашої команди!
— Почєму ти так думаєш?
— Бо наші коли п’ють, то ні каплі не залишають, а тут ще он скільки горілки!

Як солдат царя обдурив

Це було тоді, коли в солдатах служили по двадцять п’ять років. Один солдат прослужив в армії і не довелося йому побачити царя. І він рішив, що б там не було, побачити царя і пішов прямо до царського палацу. Вартові, що стояли там, не пропускають його, але він свариться і все ж намагається пройти до царя.
В цей час цар гуляв у вільному одязі по дворі і, побачивши, що якийсь солдат з вартовим сперечається, наказав:
— Пустіть його в двір!
Потім запитав солдата:
— Чого ти хочеш?
— Нічого я не хочу, — відповів солдат, — лише побачити царя.
Цар сказав, що зараз він вийде, і пішов переодягатись в царську одежу, а коли вийшов, запитав солдата:
— Чого ти хочеш, служивий?
Солдат йому відповів:
— Служив я двадцять п’ять років і не бачив вас.
— Так, — промовив цар, — то чим би я тебе нагородив? Може, тобі
щось подарувати за твою службу.
— Ні! Нічого не хочу. Якщо царська ласка, подаруйте мені стару
кульбаку від сідла.
— Що ж ти з нею робити будеш? — здивувався цар. — Краще я
тобі дам нове сідло.
— Ні, нічого я не хочу, дайте мені стару кульбаку, — прохав солдат.
Цар засміявся і сказав своєму слузі:
— Біжи, знайди де-небудь і видай цьому служивому стару кульбаку.
— Коли ви вже даруєте мені цю кульбаку, то дайте мені і документ
такий, що це саме ви мені її подарували.
Цар швидко написав, що дійсно стара кульбака подарована ним цьому служивому, геть печатку царську поставив.
Подякував солдат цареві і пішов. А як вийшов у поле, закинув стару кульбаку у бур’ян, а документ заховав глибше в кишеню і пішов у той край, де був великий маєток одного графа під назвою Стара Кульбака.
З цим царським документом солдат вигнав графа з маєтку і зостався там жити.
Небагато часу пройшло, як граф писав цареві:
«Ваша величність! Що я вам зробив, в чому провинився перед вами. Я остався без хазяйства, а ви його подарували солдату».
Цар зрозумів, що солдат його обдурив, що він видав документ не на стару кульбаку від сідла, а на маєток графа під такою назвою.
Довго думав цар і вирішив таке: зібравши великий бал, запросити на нього своїх гостей і цього хитрого солдата і тут відібрати в нього документ і повернути маєток графові.
Встановили порядок проведення балу такий: хто п’є до кого чарку, той мусить ударити ложкою його, а коли кому прийдеться пити і бити царя по лобі, той мусив уже попрощатися з своїми маєтками.
Слуги розсадили гостей за столом так, що солдатові прийшлося пити до царя, і це значило позбутися свого маєтку. Солдат пустився на хитрощі. Став розповідати всім присутнім одну пригоду, яка нібито була в його житті.
— Одного разу я їхав з батьком до млина, але на дорозі мені трапилась калюжа, через яку не можна ніяк переїхати, а коли переїжджати, то треба позбутися коней. Коли об’їхати цю калюжу, то треба набавити дороги в два рази більше. Ну, що мені було краще зробити? Чи їхати через калюжу і занапастити коні, чи об’їхати калюжу в два рази далі? — запитав солдат.
Всі відповіли, що краще об’їхати, хоч і далі, ніж позбутись коней. Цар також погодився, що краще об’їхати дальше…
— Ну, то коли краще об’їхати калюжу, то й тут мені краще обминути
царя й пити до другого. — І він, проминувши царя, вдарив по лобі іншого і випив до нього.
Так солдат обдурив царя і панів.

Як п’яниця записав душу чортови і як визволив си з того

Отже, був такий оден, що був п’яниця, та йшов з коршми та й погадав собі що коби мині дав хто тілько грошей, що-бим міг за то пити, то яби записав душу свою. Недалеко прийшов, та й зострітив єго пан, а то в ночі. Каже до нього: Щось гадав перше? — Каже: Що-м гадав? Що коби хто тілько грошей дав, абих мав за що їсти й пити, то бих душу дав! — А той каже: Йди до дому, підпиши си мині, та копай собі яму в коморі. — Він прийшов домів, ще собі закликав сусіда, аби му поміг викопати яму і пішов спати. Виходит рано, дивит си до комори, є насипано повна яма грошей ; він пішов поскликав сусіди, приніс напою, їсть, п’є, є за що. Вело си, кілько вело, довгий час пив і сусід забавлявв. При тих пиятиках сусідам сказав, як то є. Сусіди си єго збояли і говорили один до другого: Та ми з ним як мемо пити, то не тяжко, аби і наші душі не пішли! — От ніхто не приходит, кого кличе, не хоче йти. Та смутно єму самому. Приходять до нього два старці, та просять си на ніч, а він з охотов каже: Ой, я би вас приймив, хоть би й вас кілько було, бо мене якось люде си сцурали, що не хочут д’мині приходити
і забавляти си. — Він файно тих старців погостив, давав їсти й пити, переночували, він хоче, аби вни си з ним забавили — а вони хотят відходити. Кажут до нього: Ми си бавити не будемо, бо ми є подорожні, але що ти від нас хоч, що ти нас так файно гостив? — Він каже: Я від вас не хочу нічо, хоть-бисте й тиждень сиділи зо мнов, то я від вас нїчо не хочу. — Вони кажут: Жадай від нас що, то ми тобі дамо! — Каже: Я би від вас жадав, коби ви мині то дали, аби як я скажу, кому де сісти, то аби сидїв, доки я не скажу встати, аби не встав, та й абих як такі кліщі, кого ймут, то аби держили, доки я не скажу пустити! — Кажут тоті старці: Будеш мати тото! — Отже прийшов тот час, коли мали єго брати; стрітив єго на дорозі знов тот, що був з ним у ночі. Каже: Вже приходит тобі час іти зо мнов, знаєш щос-си записав. — Він каже: Я знаю, але ходім ид’хати, най си роздякую з жінков. — Прийшли д’хати, він сказав тому чортови: Сідай на лаву! — Сів, сидів так довго, тот ни казав уставати, а він не вставав, аж зачав си просити: Пусти мене, я вже більше по тебе приходити не буду. — Він єго пустив, чорт пішов; чорти на него другі сварили: Чому ти єго не припровадив? тай післали другого за ним. Другий як прийшов ид’нему, то він сказав: Доків я си зрихтую, то генди є грушка та вилізь
на грушку та їж грушок. — Чорт виліз на грушку — а він сказав,
до него: Сиди ж там! — Сів на грушку та й сидів у ніч і в день. Хлопці камінем метали, єго збиткували так, що там аж просив си, казав: Дарую тобі всьо, лиш пусти мене відси! — Він єго пустив, а вони прислали за ним третього, того, котрий був найстарший межи ними, на ногу кривий. І тот май ліпше си взяв до нього і сказав до нього: Що ти будеш мудрувати коли ти си підписав?! — А він каже: Я не хочу з тобов нічо мудрувати, поможи мині коня підкувати! — Пішов, зібрав кліщі, свій варстат, який мав, дав чортови ногу держати, імив чорта тими кліщами, кліщі приклав до кузні так, що він ходит собі куди треба, а чорт у кліщах сидит. І зачав си у нього просити, що вже по нього ніхто не буде приходити. Сказав тот коваль до чорта: Віддай
мині письмо тото, котре я вам си підписав, та тогди тя пущу! — Тот взяв віддав єму письмо. І напив си і наїв, своєв смертев вмирав і ще свої кліщі на тот світ забрав і казав смерти : Веди мене до пекла! — Смерть го повела; чорти, як уздріли, що вона го веде, двері позамикали і не хотіли єго там пустити, бо казали: Ти нас збиткував там, та й тут бись з нами таке робив! та й не пустили.

Багач, що народив теля

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
— Ти за тиждень народиш теля!
— Жартуєш, Леську…
— Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
— Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
— Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, — подумав багачисько, — вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
— Пустіть заночувати!
Господар питає:
— А ти хто будеш?
— Подорожній.
— Куди йдеш?
— До Коломиї корову купувати.
— Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
— Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
— Відведи в ліс вовкам, — порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
— Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
— Аякже!
— А яке воно?
— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
— А потім?
— Я схопився і — драла додому.
Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!
— Не поїду, жінко. Мені соромно.
— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і — гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
— Накрий мене веретою.
Багачка — до хати.
— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
— А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.
— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.