Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Золоте яблуко

Кримськотатарська казка

Жив колись давно падишах, якого Бог обдарував трьома синами. Бзш цей правитель людиною сильною, войовничою і щороку боровся з кимось із сусідів. Ті, не знаючи, як угамувати свого войовничого сусіда, звернулися до Всевишнього і попросили, аби той послав на падишаха заспокоєння.
Ніхто не знає — чи вплинули молитви сусідніх владарів, чи хвороба підкосила падишаха, — він осліп. Осліп і відразу перестав ходити на сусідів походами, повернув завойовані землі, вибачився перед сусідами і поклявся, що коли Бог допоможе йому позбутися сліпоти, він до останніх днів своїх житиме тихо й мирно.
Одного разу до палацу прийшов пастух. Сказав, що хоче бачити падишаха. А коли підвели до падишаха, то він вклонився, дістав із саквів саджанець і передав до рук сліпого:
— Славний падишах! Я викопав цей саджанець високо в горах. Самітник, який живе на вершині, сказав, що це деревце має чарівну силу, і плоди його можуть зцілити найзнедоленіших.
Промовивши ці слова, пастух пішов. Падишах хотів подякувати йому, вручити нагороду, а того й слід пропав.
Падишах звелів посадити деревце в царському саду та берегти його як зіницю ока.
Минуло сім років, і на деревці з’явилося перше яблуко. З кожним днем наливалося воно соком. І не простим, а золотим. У той день, коли садівник мав зірвати яблуко і віднести його правителю, яблуко зникло. Падишах хотів покарати садівника, але передумав. Украсти яблуко з царського саду, обнесеного високим муром, простий смертний не міг…
Кожного наступного року падишах готувався скуштувати золоте яблуко, випробувати його цілющу силу, але щоразу невидимий злодій прихитрявся напередодні зробити свою чорну справу.
Якось восени, коли яблуко ось-ось повинно було дозріти, падишах покликав старшого сина і наказав йому:
— В тебе пильне око і міцна рука. Тільки тобі я можу довірити оберігати золоте яблуко.
Озброївся старший син і ввечері пішов вартувати. Всю ніч сидів під яблунею не заплющуючи очей, та варто було на світанку на якусь мить задрімати, як яблуко зникло. Прийшов син до батька і розповів йому все як було. Розхвилювався падишах, але синові докоряти не став.
Наступного року падишах довірив охороняти яблуко середульшому сину. Той не тільки добре озброївся, а й обніс яблуньку високою колючою загорожею. Але й вона не допомогла. Варто було на мить задрімати — яблуко зникло!
На третій рік прийшов до падишаха найменший син і попросив довірити йому оберігати яблуко, але батько відмовив йому:
— Цього разу я поставлю надійних охоронців, і якщо вони не спіймають злодія — накажу відрубати їм голови!
Найменший син так образився на батька, що з очей у нього покотилися сльози. Пожалів його батько і погодився:
— Гаразд, дозволяю тобі спробувати щастя… Мабуть, не судилося мені покуштувати золотого яблука.
Настав час найменшому синові йти на варту. Зарядив він рзшіницю, нагострив шаблю і прийшов у сад. До ранку ходив довкола дерева і, коли почали злипатися очі, провів пальцем по гострому лезу шаблі — сон як рукою зняло.
Аж раптом над деревом з’явилась невелика хмарка, з якої висунулася рука й потяглася до золотого яблука, схопила його… Царевич прицілився і натиснув на гачок рушниці. Рука зникла, а хмарка почала віддалятися. Царевич помітив, як з хмарки падають на землю краплинки крові… Скочив він на коня і помчав услід за хмаркою.
Вже й сонце зійшло, а найменшого сина все немає. Наказав султан старшим синам відпізжати найменшого і привести додому. Старші сини помітили в саду слід крові і спрямували своїх коней туди, куди він вів. Наздогнали вони найменшого брата і продовжили шлях разом з ним.
Кривавий слід привів братів до глибокої криниці, з якої піднімалося гаряче повітря. Старші брати відмовилися спуститися в криницю, а спустили туди найменшого. Три аркани довелося зв’язати докупи, перш ніж ноги принца торкнулися дна. На дні криниці він помітив лаз і сміливо пішов уперед.
Ішов він, ішов і зупинився біля кованих залізом дверей. Штовхнув плечем — двері відчинились, і він опинився у світлій кімнаті, де сиділа красива дівчина і ткала килим.
— Де той чоловік, який украв золоте яблуко? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла дівчина. — Може, середня сестра знає. Вона в сусідній кімнаті.
Середня сестра послала принца до сестри найменшої. Увійшов принц до третьої кімнати, бачить — на килимі дівчина незвичайної краси грається золотим яблуком.
— Як ви сюди потрапили? — здивувалася дівчина. — Це володіння триголового змія. Він нещодавно повернувся пораненим і зараз відпочиває у себе в печері. Ідіть геть звідси! Якщо він вас побачить, розірве на сорок частин! Він викрав нас, трьох сестер, і ми тепер ніколи більше не побачимо сонця.
— Я вб’ю його! — сказав юнак і вийняв з піхов гостру шаблю…
— Рятуйтесь, поки не пізно! — почала благати його дівчина. — Вбити його неможливо. Щоб його вбити, треба знати, де він ховає свою смерть.
Навчив царевич дівчину, як можна вивідати у змія його секрет. Прийшла дівчина в печеру і почала гірко плакати. Змій прокинувся і запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
— О повелителю! Приснився мені страшний сон, ніби семиголовий змій убив вас, а нас, усіх трьох, забрав до себе. Мені дуже страшно за ваше життя, я дуже боюсь.
— Не бійся, не вб’є мене семиголовий змій, я свою смерть з собою не ношу. Ніхто не знає, що вона лежить в глибині печери, на дні золотої шкатулки у залізній скрині… Тільки ти одна знаєш тепер мою таємницю. Отож заспокойся і бережи свою красу…
Дівчина розповіла усе юнакові, заховала його в скриню і, коли змій полетів на полювання, вони разом кинулися в печеру, туди, де стояла кована скриня. Довго довелося поморочитися юнакові із замком, перш ніж зміг відімкнути. Не встиг царевич відкрити й золоту шкатулку, як до печери залетів триголовий змій. Юнак роздавив у кулаці голубине яйце, котре знайшов у шкатулці. Змій ойкнув і впав набік, лише кінчик хвоста з золотистою китичкою волосся продовжував підмітати підлогу печери. Царевич відрізав китичку і сховав до кишені.
Довго чекали старші брати біля криниці найменшого. І коли вже втратили всяку надію, помітили, як заворушився, кінець вірьовки. Зраділи брати, потягли і витягли старшу з сестер. За нею — середню, потім молодшу, а коли черга дійшла до найменшого брата, вони, пошепотівшись, кинули аркана в криницю.
Забув царевич лік дням і ночам, блукаючи по численних залах підземного палацу, поки не потрапив до кімнати, в якій стояла залізна клітка, а в клітці сидів у неволі могутній орел. Юнак визволив птаха з неволі, допоміг йому дістатись до криниці і, прив’язавши до лапи кінець аркана, підштовхнув угору, до світла.
Виліз царевич з криниці, відв’язав і відпустив орла в небо. Повернувся юнак у рідне місто, поселився на околиці в коваля, найнявшись до нього в помічники. Вирішив, перш ніж повернутися до палацу, дізнатися, як живуть брати і що сталося з трьома прекрасними дівчатами.
Якось на майдані він почув гучний голос палацового оповісника:
— Жителі нашої чудової столиці! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! За нашим давнім звичаєм, старший син падишаха оголошує свої права на прекрасну пері, з якою він хоче одружитись. Якщо хтось з вас претендує на її руку, приходьте в п’ятницю на майдан і позмагайтеся з царевичем у стрільбі з лука, але пам’ятайте, перший постріл — за старшим сином падишаха!
Довго не міг заснути помічник коваля, все думав, як йому покарати старшого брата. Згадав про китичку. Дістав її з кишені, потримав у руках, висмикнув волосину… і раптом перед ним з’явився дідок заввишки з вершок:
— Що побажає син змія? Я готовий виконати будь-яке твоє доручення.
— Дай мені чорного коня, одяг, який не проб’є стріла, і лук з тупою стрілою…
У п’ятницю зібралося багато людей. Старший брат царевича вивів прекрасну пері на східці палацу, й оповісник, озирнувши юрбу поглядом, запитав, чи є бажаючі позмагатися з царевичем? Помічник коваля виїхав на чорному коні на майдан і прийняв виклик.
Першим стріляв старший брат. Стріла, випущена його рукою, влучила в груди меншого і застрягла в одязі. Менший брат натягнув свій лук — і тупа стріла з такою силою вдарила старшого, що той не втримався й упав до ніг нареченої. Менший брат сів на свого коня і помчав геть.
Через тиждень оповісник оголосив, що середній син падишаха вирішив одружитися й оголошує свої права на прекрасну пері…
У п’ятнищо середній брат вивів на східці палацу середульшу з сестер, і, щойно пролунало оголошення оповісника, як на майдан виїхав юнак на білому коні та, поранивши тупою стрілою нареченого, помчав з майдану.
Минув ще тиждень. Цього разу оповісник оголосив, що син візира бажає одружитися з прекрасною пері і готовий позмагатися з будь-ким, хто прийме його виклик. Цього разу на майдан виїхав юнак на золотистому коні і після пострілу сина візира пустив у нього стрілу і вбив його.
Варта, котра заздалегідь оточила майдан, кинулась до юнака, але той направив коня до палацу і постав перед падишахом. Батько, пізнавши голос сина, обійняв його.
— Ти живий, сину? Брати сказали, що ти загинув у надрах змія…
— Здрастуйте, тату! Я убив змія і визволив з полону трьох пречудових пері. Брати, вирішивши позбутися мене, залишили мене помирати в глибокій криниці. А сьогодні хотіли видати заміж дівчину, яку я покохав, завдяки якій я переміг триголового змія і приніс тобі золоте яблуко. З’їж його і ти впізнаватимеш нас не лише по голосу, а й в обличчя.
З’їв падишах золоте яблуко — і зір знову повернувся до нього. Він знову побачив блакитне небо над головою, яскраве сонце, побачив обличчя синів. Побачив та й каже:
— Незважаючи на негідний вчинок братів, ти здійснив подвиг і залишився живим. Я оголошую тебе своїм спадкоємцем, і твоє право — покарати братів чи помилувати їх.
— Ні, тату, вони твої сини і мої брати. Я прощаю їм провину, і, якщо ти дав мені таке право, я наказую: віднині у нашому царстві відмінити смертні вироки. Нехай панують милосердя та справедливість.
Так відповів батькові найменший син. А згодом у столиці султанату відбулися три весілля, і все місто зібралося на майдані, щоб привітати царевичів. Більше за всіх радів коваль, адже він віднині став головним ковалем країни. А з дерева, котре щороку родило по одному яблуку, нинішня господиня дерева — дружина принца — зривала чарівний плід, розрізала його на вісім частин і давала їсти тим сліпим, які ніколи не бачили блакитного неба і яскравого сонця.

Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…

Безрука сестра

Був собі чоловік та жінка і було в них двоє дітей: хлопчик та дівчинка. От батько вмер, а тоді й мати вмерла — зосталися ті діти сиротами. Брат був старший, а сестра трохи менша. І живуть вони вдвох, і так вони любляться обоє так одне одному годять, що і не сказати. От як дійшов брат уже літ то й каже сестрі:
— А що, сестро, чи не лучче б мені одружитися? Тоді й тобі лучче було б жити на світі: і на роботу легше, і веселіше.
— То й одружись, — каже сестра, — а я з вас радітиму.
Послав брат старостів, висватали вони дівчину; відгуляли весіллі та й живуть собі втрьох. Він же з ними гарно живе, обох любить по правді з ними робить, а жінка його та й не злюбила тієї сестри. Як уже та сестра їй не годила, як до неї не примилялася, а як не злюбила, то й не злюбила. Та працює, ночей не досипаючи, а ця каже, що нероба й нехлюя, і братові на неї набріхує. А брат тому віри не діймає.
Ото кудись там брат від’їздить, а жінка взяла та й повідрубувала лапи хортам. Приїздить брат, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як ти поїхав, то вона твоїм хортам лапи повідрубувала.
— Дарма! — каже він, — сестра дорожча за хортів. — Та нічого й не
сказав сестрі.
От виїздить він вдруге, а жінка взяла шаблю та найкращому його коневі ноги повідрубувала. Він вертається, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як поїхав ти, вона твоєму найкращому коневі ноги повідрубувала.
— Дарма! — знов каже, — сестра дорожча за коня.
Та й знов нічого сестрі не сказав.
Ото вже він утретє їде. А вона, його жінка, саме сина привела, та й того не пошкодувала (така люта на сестру була): відрізала йому голівку, а сама послала навздогін за чоловіком. Приїздить він, а вона йому й хвалиться:
— Не вірив ти мені, яка в тебе сестра люба та мила, а як найшовсь у мене син, то вона й того не пошкодувала, голівку йому відрізала. Повір же тепер хоч на своїй дитині!
Отоді вже й брат на сестру розгнівався. Сестра присягається, що не винна вона, так де там!
— Коли не ти, так хто ж його занапастив? Уже ж мати своїй дитині життя не збавлятиме.
Та й віддав її на суд. Почали судді судити, яку б їй кару скласти.
Один каже:
— Запакуймо її навік до тюрми!
Другий каже:
— Скараймо її на горло (на смерть)!
А третій каже:
— Повтинати їй ті руки, що ними вбивала, та й пустити так. Тоді вже нікого не вбиватиме.
Як присудили, так і вчинили: повідрубували бідолашній дівчині білі руки аж по лікоть, повкидали ті руки в торбинку, торбинку на шию почепили та й прогнали дівчину.
Пішла безщасна степами-лісами… На силу знемагає, кров із ран сліди заливає… Горе! От, ішовши довго, і добилась вона до великого саду. Пішла тим садом, аж стоїть там яблунька з золотими яблучками. І одно яблучко низько висить. Схотілося їй їсти, вона підійшла та й з’їла те яблучко. А тоді пішла далі, бачить — криничка. Вона хотіла води напитися, перехилилася через цямриння, та якось не вдержалася та й упала грудьми в воду. І та торба з її руками в криничку впала.
І тільки впала, то так відразу ті руки до неї й приросли, бо то була цілюща вода. Встала вона вже з руками, напилася води та й пішла собі далі, богові дякуючи. Коли це бачить — іде короленко, пишний та ясний. Він же зараз до тієї яблуньки, глянув, що нема одного яблучка, та й питається:
— А хто це в мене золоте яблучко вкрав?
Вона тоді, теє почувши, та й вийшла з-за кущів та й каже:
— Я взяла яблучко.
Ну, він став її розпитувати,— відкіля вона й що,— вона тоді розказала все, як було. Вона ж розказує, а він на неї дивиться, що така вона красна та люба, що як до саду вступила, то й сад сяевом осіяла.
— Ой дівчино, — каже, — чи підеш за мене заміж?
Глянула вона на нього, що він гарний та ласкавий, та й подала слово.
Ну, то вже той короленко посватав її та й узяв за себе заміж. Живуть вони вже рік, чи й більше, любо та мило. А то прийшло так, що треба короленкові до чужої землі їхати. Поїхав він, а жінка сама лишилася та й повила йому сина, красою пишного, а на лобі в нього зоря сяє. Тоді вона така рада та й посилає зараз до чоловіка та й пише до нього: «Породила я, — каже, — сина красою пишного, а на лобі в нього зоря ясно сяє». А той посланець став на дорозі ночувати та й заїхав саме в хату до брата. Почала братова в того чоловіка розпитувати, чого він та куди їде,— той і розказав. Вона зараз і догадалася, що то зовиця, та й не каже нічого чоловікові. А як полягали спати, то вона того листа до короленка вкрала, а свого положила, а в ньому написала: «Породила я сина, як пса, з пеською головою». Той устав другого дня та й поїхав з тим листом до короленка. Короленко як прочитав, то розсердився дуже та й відписав, зараз: «Синові голову відтяти, а матір прогнати». Здивувалися всі старці в тій державі, та нічого не можна зробити: прогнали бідну жінку, тільки вже сина-дитинку пожаліли вбивати та їй віддали.
Пішла безщасна знов у світи. ї довго вона ходила, по людях живучи та хліба собі наймами заробляючи. І вже син у неї підріс, хлопчик такий жвавий бігає.
А короленко як вернувся додому та довідався, якого він сина мав, то аж за голову береться, що так ізробив. Занудив світом, тільки про жінку й думає, та й поїхав по всьому світу її шукати. Довго їздив, сумуючи, — ніде нема; а далі таки й заїхав у ту слободу, де вона жила.
Схотів відпочити в холодку та й сів під хатою. А те прибігло, стоїть проти нього та й дивиться: звісно, йому дивно на короленка. А той бачить, що хлопчик гарний, та й покликав його до себе та й розпитує:
— А як твій батько зветься?
— Мій,— каже, — батько короленко.
— Оце, — каже короленко, — ще що вигадай! А де ж він живе?
— Не знаю, — хлоп’я каже, — бо батько прогнав мою матір ще тоді, як я був маленький.
— А як же твоя мати зветься?
Хлопчик сказав, та як зачав розказувати про свою матір, то все розказав: як їй руки відрубано, як її короленко за жінку взяв, як її прогнано з палацу… Той тоді короленко розгорнув йому на лобі волосся, аж там зоря сяє!.. Він тоді:
— Веди мене швидше до матері!
Як побачив, то так і пізнав її. Зраділи так, що й не сказати. Зараз він її забрав і сина та й поїхали додому. Тут тоді вже й той посланець признався, що він до братової заїздив. Звелів короленко брата й невістку покликати. Невістка як побачила у такому щасті сестру, то не витримала: сама собі зо зла й смерть заподіяла. А брат зостався з сестрою жити. Так вони собі й живуть, щастя та долі зазнають.

Про бідного парубка і царівну

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собаку ведеш?
— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
— Не вішай її, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ти хочеш за неї?
— А ти що даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чом же ти не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ж ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!
— Ти б, — каже, — мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за нього!
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якогось чорта купив?
— Купив,— каже.
— Нащо ж ти купив?
— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться— б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав!
— Купи,— каже,— продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі. Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх такого, що страх!
— Щоб мені, — каже їм, — був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на
другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав — усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.
На другий день устає він — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона — якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме на мене прийшлась.
— Добре,—каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку — зараз слуг найшло такого, що страх!
— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
— Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку,— так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою — несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
— А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко; так від неї й сяє.
— Ну — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
— Я вже міст бачила — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що, — каже, — є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
— Ходім! — каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
— Ти, — каже, — зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре, — каже собачка. — Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так — скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду — поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
— А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать — усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре, — каже собачка, — ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять їі, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, — такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку,— зараз і явились слуги. От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

Про смерть Пинті

Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чебрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чебрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п’яту. Ішов, смутно співаючи:

Біжком, хлопці, біжком, бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути й до Ясіня повернути,
До Ясіня та до Річки, до Дзвінкової Марічки.

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?

Марічка одвічала:

— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую.
Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.

Пинтя се слово зрозумів і сказав:

— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?

А Марічка одвічала:

— В мене двері остолові, а замки в ня оцільові.

Пинтя каже:

— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.

Та як підклав Пинтя лівоє плече:

Стали замки полівляти.
А як підклав правоє плече:
Стали двері попущати.


Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки з вінця стрілив прямо
в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом.
Тоді Пинтя собі заспівав:

— Було тобі не вірити й правду не казати,
Бо через твою бесідицю в землю повертати.

Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, айбо не хотів. Тіль¬
ки сказав своїм товаришам:

— Беріть мене на топори, несіть мене в Чорні гори,
Най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють.
Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.

Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді
зайшов сам у яму і сказав:

— Сріблом-златом поділіться, по домівках розійдіться.

І з цими словами вмер, і його казка скінчена.

Песинський, жабинський, сухинський і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мала собі три дочки.
І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
— Це бог плаває.
— Де там тобі бог? То цар плаває,— каже друга.
А третя каже:
— Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.
Старша каже:
— Коли б мене той бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
— Коли б мене,— каже друга,— цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
— Коли б мене,— каже третя,— той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, під’їхав та й каже:
— Здорові були, дівчата! Боже поможи!
— Здорові, спасибі!
— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
— А там,— кажуть,— ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
— Як же,— каже,— це так?
— Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
— Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!
Осідлав коня й поїхав. Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:
— Оце,— каже,— сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А та сидить на печі та й не чує і не бачить.
— А що, дядьку,— питає царевич,— де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
— Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,— каже,— з мене смієтесь.
— Ні, покажи, покажи!
— Ось,— каже,— дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
— Оце,— каже царевич,— моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
— Гляди ж,— каже,— щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина.
Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Їде царевич, а та баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,— а вона песинського привела.
— Нехай,— каже,— буде!
Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
— Гляди ж,— каже — тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина. Баба їй очі зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— а
тепер привела жабинського.
— Нехай,— каже,— і це буде.
Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:
— Гляди ж , бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху, суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.
Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,— аж воно сухе-сухе та погане таке,— лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік!
Стрічає їх цар і питається:
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,— каже,— зробили міст аж сюди.
— Певно, моя жінка,— каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
— Зайдіть,— каже,— чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба. Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:
— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
— А що,— каже,— братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,— каже,— так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються.
От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…
— Ах,— каже царевич,— це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
— Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.