Песинський, жабинський, сухинський і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мала собі три дочки.
І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
— Це бог плаває.
— Де там тобі бог? То цар плаває,— каже друга.
А третя каже:
— Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.
Старша каже:
— Коли б мене той бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
— Коли б мене,— каже друга,— цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
— Коли б мене,— каже третя,— той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, під’їхав та й каже:
— Здорові були, дівчата! Боже поможи!
— Здорові, спасибі!
— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
— А там,— кажуть,— ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
— Як же,— каже,— це так?
— Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
— Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!
Осідлав коня й поїхав. Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:
— Оце,— каже,— сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А та сидить на печі та й не чує і не бачить.
— А що, дядьку,— питає царевич,— де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
— Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,— каже,— з мене смієтесь.
— Ні, покажи, покажи!
— Ось,— каже,— дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
— Оце,— каже царевич,— моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
— Гляди ж,— каже,— щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина.
Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Їде царевич, а та баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,— а вона песинського привела.
— Нехай,— каже,— буде!
Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
— Гляди ж,— каже — тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина. Баба їй очі зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— а
тепер привела жабинського.
— Нехай,— каже,— і це буде.
Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:
— Гляди ж , бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху, суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.
Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,— аж воно сухе-сухе та погане таке,— лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік!
Стрічає їх цар і питається:
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,— каже,— зробили міст аж сюди.
— Певно, моя жінка,— каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
— Зайдіть,— каже,— чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба. Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:
— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
— А що,— каже,— братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,— каже,— так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються.
От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…
— Ах,— каже царевич,— це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
— Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

Вірний друг

Один чоловік посіяв просо. Через якийсь час прийшов подивитися, як воно зійшло. Глянув — усе просо заросло бур’янами. Махнув чоловік рукою та й каже: «Най його чорти полють». А чорти сиділи під межею і чули це. Чоловік поїхав, а вони всі зібралися та й випололи просо.
Через деякий час поїхав той чоловік знову на свою ниву. Приїхав, дивиться, просо виполене і вже високе виросло. Підходить він до проса, аж тут звідкись узявся чорт і спиняє його. «Це ж моя нива, — каже чоловік, — чого ж ти мене не пускаєш?» — «Нива то твоя, але обробив її не ти. Як хочеш, щоб я віддав тобі це просо, то приведи і покажи мені свого найвірнішого друга».
Поїхав чоловік додому і задумався. Кого вести до чорта, хто найвірніший друг? Тільки власна жінка. І повіз чоловік свою жінку.
Приїхали вони в поле, чекали, чекали чорта, а його нема. Настав вечір. Чоловік випряг коні, дав їм їсти і ліг з жінкою під возом. Заснули вони, аж тут підходить чорт і тихенько будить жінку. Вона прокинулась і хотіла крикнути, а чорт їй: «Тихо, не кричи. На тобі оце золото і вбий свого чоловіка. А як уб’єш, то дам ще більше». Та й дав їй ніж. Узяла жінка ніж і замахнулася на чоловіка. І в цю мить чорт розбудив його. Прокинувся чоловік, вибив у жінки ніж, закинув його і давай молотити жінку!
Чорт каже: «Бачиш, це не вірний твій друг».
Поїхав чоловік додому і думає: «Хто ж мій вірний друг?» Думав він, думав і не міг додуматися. Та взяв Рябка, прив’язав його ззаду до воза і знов поїхав до свого проса. І знов чекав аж до вечора, і застала його ніч. І знов ліг чоловік спати під возом.
Заснув чоловік, а до воза підходить чорт. Приступив чорт до собаки і простягнув йому кавалок ковбаси, щоб не гавкав. А собака почав гавкати і збудив хазяїна. Той встав, а чорт показав на собаку і каже: «Оце твій надійний і вірний друг».
І чорт віддав хазяїнові просо.

Брат і сестра в лісі

Був собі один чоловік, та вмерла в нього жінка, а в нього двоє дітей зосталося — хлопчик і дівчинка.
От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку.
Ота мачуха та так не злюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає:
— Або віддай їх кому-небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.
Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже:
— Ну, відвезу вже, бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.
А діти це й почули.
На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабирали за пазуху попелу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелу прийшли знов додому.
От та мачуха знов до чоловіка:
— Відвези їх, та й відвези знов!
Узяв він їх ізнов та й повіз: а вони й тепер попелу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв.
От вони вже й не знають, як додому вернутися, та так і зосталися в лісі.
Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю.
Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити і зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її застрілити, а вона йому й каже:
— Не стріляй мене, то я тобі вовченя дам,— воно колись тобі в пригоді стане!
Він не стріляв; от вона й дала йому вовченя. Так він собі добув іще всяких звірів: зайця, ведмедя й лиса — цілий звіринець у себе завів; а вони так, як собаки: як покличе, то за ним і йдуть.
Пішов він раз на полювання. Іде та йде, іде та йде. Коли ж дивиться: стоїть над річкою такий палац прездоровий, тільки ніде в ньому дверей знизу нема, а на другому поверсі — чутно: собачка бреше. Він ходив, ходив округ,— не знайшов дверей та взяв та й виліз якось туди нагору. Дивиться — нема нікого, тільки баба стара сидить. Він і питає її.
— Хто тут живе?
А вона йому й каже:
— Тут розбійники живуть, та тільки їх тепер дома нема. От коли хоч, то втікай швидше, поки їх нема, бо як вернуться, то вони тебе вб’ють.
— Нічого,— каже,— я їх не боюся.
Коли ж чує він — аж щось гуде: аж то ті розбійники йдуть. Прийшли та й почали з ним битися. Він усіх їх побив, і бабу ту вбив, тільки найстаршого одного лишив та й розіп’яв його на стіні в коморі, гвіздками поприбивав. Пішов він ото, забрав свою сестру й звірів та й перебрався в той палац.
Іде він раз у ліс та й говорить до сестри:
— Піду ж я оце звіра стріляти, а ти тут сиди, пильнуй, усюди собі ходи, тільки не ходи он у той хлівець (де він того розбійника розіп’яв).
Жде його сестра цілий день — нема брата; от уже й ніч — нема.
А його-то якийсь розбійник, чи що, стрів та й голову йому відрубав. От на другий день взяла вона, випустила звірів, щоб його шукали. Вони й побігли. Прибігають— аж він без голови лежить. Вовк зараз уловив десь кобилу, роздер її, а заєць уліз у середину та й сидить.
Прилітають ворони на те стерво, а заєць одну й ухопив:
— Принесеш цілющої води?
— Принесу,— каже.
Він пустив ту ворону, вона й принесла їм цілющої води. Вони оживили його, та й пішов він додому.
А тим часом сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди. Дивиться, аж там той розбійник, і живий іще: та й просить у неї води. От вона дала йому води так, може, з горнець чи що; випив він та зараз давай відриватись від стіни: одну руку відірвав, потім другу, а далі ногу одну, тільки за одну ногу прибитий зоставсь; просить у неї ще води. Тільки що вона хотіла подати, аж бачить — брат іде. Вона швидше замкнула та й пішла. Приходить брат і питає її:
— А що,— каже,— не ходила ти в ту комору?
— Ні,— каже,— не ходила.
На другий день іде він знов на полювання, а сестра зараз до того розбійника — води йому принесла. Він як напився, зараз і відірвався зовсім та й говорить до неї:
— Убиймо,— каже,— твого брата, то зі мною житимеш.
А вона й каже:
— А як же його вбити?
— Замкни,— каже,— куди його звірів та питай його, чи сильний він; та так, начебто щоб спробувати, зв’яжи йому пальці-мізинці шовком, та тоді скажи мені, то я його вб’ю.
Ось прийшов її брат; вона звірів зачинила в льох за дванадцятеро дверей, за дванадцять замків, та й питає тоді брата:
— Чи дуже ти, — каже, — брате, сильний?
— Або що? — каже той.
— А дай, — каже, — я тобі мізинці шовком позв’язую,— чи ти розірвеш?
Узяла шовку, так ниток удвадцять, чи в скільки там, а він так тільки — лусь! та й розірвав. А вона тоді:
— Ану, дай, — каже, — ще.
Та взяла вже тепер шовку утридцятеро, чи що, та й обмотала знов.
Потяг він, а воно так йому в тіло й в’їлось.
— Ну, годі,— каже,— розв’яжи, не жартуй, бо болить.
А вона тоді до того розбійника:
— Вилазь! — каже. Той виліз.
— От тепер ми тебе вб’ємо,— каже до її брата. А той проситься:
— Дозвольте ж мені,— каже,— перед смертю хоч на свою сопілку заграти.
А то в нього така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.
Сестра каже:
— Не треба, обійдеться.
А розбійник:
— Нехай собі,— каже,— заграє.
От він грав-грав — нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить:
— Ну, годі, буде вже грати!
— Дайте ж мені,— каже,— хоч богу помолитись!
— Ну, молись,— кажуть,— та хутче.
Молиться він, аж ось і звірі вже вибились, прибігли. Заєць зараз до нього,— той шовк перекусив, от він і вбив того розбійника.
А сестрі своїй дав залізну палицю, залізні черевики і в’язку сіна та й каже:
— Як оце сіно з’їси і ці черевики й цю палицю сходиш, то тоді до
мене прийдеш.