Про смерть Пинті

Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чебрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чебрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п’яту. Ішов, смутно співаючи:

Біжком, хлопці, біжком, бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути й до Ясіня повернути,
До Ясіня та до Річки, до Дзвінкової Марічки.

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?

Марічка одвічала:

— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую.
Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.

Пинтя се слово зрозумів і сказав:

— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?

А Марічка одвічала:

— В мене двері остолові, а замки в ня оцільові.

Пинтя каже:

— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.

Та як підклав Пинтя лівоє плече:

Стали замки полівляти.
А як підклав правоє плече:
Стали двері попущати.


Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки з вінця стрілив прямо
в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом.
Тоді Пинтя собі заспівав:

— Було тобі не вірити й правду не казати,
Бо через твою бесідицю в землю повертати.

Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, айбо не хотів. Тіль¬
ки сказав своїм товаришам:

— Беріть мене на топори, несіть мене в Чорні гори,
Най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють.
Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.

Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді
зайшов сам у яму і сказав:

— Сріблом-златом поділіться, по домівках розійдіться.

І з цими словами вмер, і його казка скінчена.

Песинський, жабинський, сухинський і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мала собі три дочки.
І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
— Це бог плаває.
— Де там тобі бог? То цар плаває,— каже друга.
А третя каже:
— Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.
Старша каже:
— Коли б мене той бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
— Коли б мене,— каже друга,— цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
— Коли б мене,— каже третя,— той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, під’їхав та й каже:
— Здорові були, дівчата! Боже поможи!
— Здорові, спасибі!
— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
— А там,— кажуть,— ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
— Як же,— каже,— це так?
— Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
— Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!
Осідлав коня й поїхав. Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:
— Оце,— каже,— сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А та сидить на печі та й не чує і не бачить.
— А що, дядьку,— питає царевич,— де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
— Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,— каже,— з мене смієтесь.
— Ні, покажи, покажи!
— Ось,— каже,— дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
— Оце,— каже царевич,— моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
— Гляди ж,— каже,— щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина.
Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Їде царевич, а та баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,— а вона песинського привела.
— Нехай,— каже,— буде!
Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
— Гляди ж,— каже — тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина. Баба їй очі зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— а
тепер привела жабинського.
— Нехай,— каже,— і це буде.
Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:
— Гляди ж , бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху, суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.
Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,— аж воно сухе-сухе та погане таке,— лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік!
Стрічає їх цар і питається:
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,— каже,— зробили міст аж сюди.
— Певно, моя жінка,— каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
— Зайдіть,— каже,— чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба. Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:
— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
— А що,— каже,— братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,— каже,— так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються.
От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…
— Ах,— каже царевич,— це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
— Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

Вірний друг

Один чоловік посіяв просо. Через якийсь час прийшов подивитися, як воно зійшло. Глянув — усе просо заросло бур’янами. Махнув чоловік рукою та й каже: «Най його чорти полють». А чорти сиділи під межею і чули це. Чоловік поїхав, а вони всі зібралися та й випололи просо.
Через деякий час поїхав той чоловік знову на свою ниву. Приїхав, дивиться, просо виполене і вже високе виросло. Підходить він до проса, аж тут звідкись узявся чорт і спиняє його. «Це ж моя нива, — каже чоловік, — чого ж ти мене не пускаєш?» — «Нива то твоя, але обробив її не ти. Як хочеш, щоб я віддав тобі це просо, то приведи і покажи мені свого найвірнішого друга».
Поїхав чоловік додому і задумався. Кого вести до чорта, хто найвірніший друг? Тільки власна жінка. І повіз чоловік свою жінку.
Приїхали вони в поле, чекали, чекали чорта, а його нема. Настав вечір. Чоловік випряг коні, дав їм їсти і ліг з жінкою під возом. Заснули вони, аж тут підходить чорт і тихенько будить жінку. Вона прокинулась і хотіла крикнути, а чорт їй: «Тихо, не кричи. На тобі оце золото і вбий свого чоловіка. А як уб’єш, то дам ще більше». Та й дав їй ніж. Узяла жінка ніж і замахнулася на чоловіка. І в цю мить чорт розбудив його. Прокинувся чоловік, вибив у жінки ніж, закинув його і давай молотити жінку!
Чорт каже: «Бачиш, це не вірний твій друг».
Поїхав чоловік додому і думає: «Хто ж мій вірний друг?» Думав він, думав і не міг додуматися. Та взяв Рябка, прив’язав його ззаду до воза і знов поїхав до свого проса. І знов чекав аж до вечора, і застала його ніч. І знов ліг чоловік спати під возом.
Заснув чоловік, а до воза підходить чорт. Приступив чорт до собаки і простягнув йому кавалок ковбаси, щоб не гавкав. А собака почав гавкати і збудив хазяїна. Той встав, а чорт показав на собаку і каже: «Оце твій надійний і вірний друг».
І чорт віддав хазяїнові просо.

Брат і сестра в лісі

Був собі один чоловік, та вмерла в нього жінка, а в нього двоє дітей зосталося — хлопчик і дівчинка.
От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку.
Ота мачуха та так не злюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає:
— Або віддай їх кому-небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.
Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже:
— Ну, відвезу вже, бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.
А діти це й почули.
На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабирали за пазуху попелу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелу прийшли знов додому.
От та мачуха знов до чоловіка:
— Відвези їх, та й відвези знов!
Узяв він їх ізнов та й повіз: а вони й тепер попелу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв.
От вони вже й не знають, як додому вернутися, та так і зосталися в лісі.
Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю.
Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити і зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її застрілити, а вона йому й каже:
— Не стріляй мене, то я тобі вовченя дам,— воно колись тобі в пригоді стане!
Він не стріляв; от вона й дала йому вовченя. Так він собі добув іще всяких звірів: зайця, ведмедя й лиса — цілий звіринець у себе завів; а вони так, як собаки: як покличе, то за ним і йдуть.
Пішов він раз на полювання. Іде та йде, іде та йде. Коли ж дивиться: стоїть над річкою такий палац прездоровий, тільки ніде в ньому дверей знизу нема, а на другому поверсі — чутно: собачка бреше. Він ходив, ходив округ,— не знайшов дверей та взяв та й виліз якось туди нагору. Дивиться — нема нікого, тільки баба стара сидить. Він і питає її.
— Хто тут живе?
А вона йому й каже:
— Тут розбійники живуть, та тільки їх тепер дома нема. От коли хоч, то втікай швидше, поки їх нема, бо як вернуться, то вони тебе вб’ють.
— Нічого,— каже,— я їх не боюся.
Коли ж чує він — аж щось гуде: аж то ті розбійники йдуть. Прийшли та й почали з ним битися. Він усіх їх побив, і бабу ту вбив, тільки найстаршого одного лишив та й розіп’яв його на стіні в коморі, гвіздками поприбивав. Пішов він ото, забрав свою сестру й звірів та й перебрався в той палац.
Іде він раз у ліс та й говорить до сестри:
— Піду ж я оце звіра стріляти, а ти тут сиди, пильнуй, усюди собі ходи, тільки не ходи он у той хлівець (де він того розбійника розіп’яв).
Жде його сестра цілий день — нема брата; от уже й ніч — нема.
А його-то якийсь розбійник, чи що, стрів та й голову йому відрубав. От на другий день взяла вона, випустила звірів, щоб його шукали. Вони й побігли. Прибігають— аж він без голови лежить. Вовк зараз уловив десь кобилу, роздер її, а заєць уліз у середину та й сидить.
Прилітають ворони на те стерво, а заєць одну й ухопив:
— Принесеш цілющої води?
— Принесу,— каже.
Він пустив ту ворону, вона й принесла їм цілющої води. Вони оживили його, та й пішов він додому.
А тим часом сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди. Дивиться, аж там той розбійник, і живий іще: та й просить у неї води. От вона дала йому води так, може, з горнець чи що; випив він та зараз давай відриватись від стіни: одну руку відірвав, потім другу, а далі ногу одну, тільки за одну ногу прибитий зоставсь; просить у неї ще води. Тільки що вона хотіла подати, аж бачить — брат іде. Вона швидше замкнула та й пішла. Приходить брат і питає її:
— А що,— каже,— не ходила ти в ту комору?
— Ні,— каже,— не ходила.
На другий день іде він знов на полювання, а сестра зараз до того розбійника — води йому принесла. Він як напився, зараз і відірвався зовсім та й говорить до неї:
— Убиймо,— каже,— твого брата, то зі мною житимеш.
А вона й каже:
— А як же його вбити?
— Замкни,— каже,— куди його звірів та питай його, чи сильний він; та так, начебто щоб спробувати, зв’яжи йому пальці-мізинці шовком, та тоді скажи мені, то я його вб’ю.
Ось прийшов її брат; вона звірів зачинила в льох за дванадцятеро дверей, за дванадцять замків, та й питає тоді брата:
— Чи дуже ти, — каже, — брате, сильний?
— Або що? — каже той.
— А дай, — каже, — я тобі мізинці шовком позв’язую,— чи ти розірвеш?
Узяла шовку, так ниток удвадцять, чи в скільки там, а він так тільки — лусь! та й розірвав. А вона тоді:
— Ану, дай, — каже, — ще.
Та взяла вже тепер шовку утридцятеро, чи що, та й обмотала знов.
Потяг він, а воно так йому в тіло й в’їлось.
— Ну, годі,— каже,— розв’яжи, не жартуй, бо болить.
А вона тоді до того розбійника:
— Вилазь! — каже. Той виліз.
— От тепер ми тебе вб’ємо,— каже до її брата. А той проситься:
— Дозвольте ж мені,— каже,— перед смертю хоч на свою сопілку заграти.
А то в нього така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.
Сестра каже:
— Не треба, обійдеться.
А розбійник:
— Нехай собі,— каже,— заграє.
От він грав-грав — нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить:
— Ну, годі, буде вже грати!
— Дайте ж мені,— каже,— хоч богу помолитись!
— Ну, молись,— кажуть,— та хутче.
Молиться він, аж ось і звірі вже вибились, прибігли. Заєць зараз до нього,— той шовк перекусив, от він і вбив того розбійника.
А сестрі своїй дав залізну палицю, залізні черевики і в’язку сіна та й каже:
— Як оце сіно з’їси і ці черевики й цю палицю сходиш, то тоді до
мене прийдеш.