Юрза-Мурза і стрілець-молодець

Був собі стрілець — гарний молодець. Пішов він раз на полювання. Дивиться — аж на тополі сидять три орлиці, три сестриці. Він зараз узяв та виміривсь на найстаршу, вона й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі в пригоді стану!
Він узяв та знов виміривсь у середущу, а та йому й каже:
— Не бий мене, то я тобі в пригоді стану.
Він узяв та виміривсь на найменшу, а та й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі за жінку стану!
Він і каже їй:
— Ну, то злазь же!
Вона злізла, та як стрепенеться, то стала така панна, що ні в казці сказати, ні пером написати. Взяли вони та й пішли жити у печеру.
Живуть вони та й живуть. У того стрільця-молодця борода виросла аж до пояса:
От раз він і каже:
— Піду я в місто; мене тепер ніхто й не пізнає.
Пішов він у місто, а солдати пізнали його та й повели до царя.
Цар і каже:
— Йди та вбий шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. С трілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я вбив шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
А жінка дала йому срібного персника й рушничка та каже:
— Удар персником по скелі, то я тут замуруюсь, а ти тоді кликни змія, та як він прилетить, то ти його рушником уб’єш.
Він ударив персником по скелі, а та печера, де сидить його жінка, і замурувалась. Він тоді як крикне:
— Ей, змію, виходь!
Той змій і летить, тільки вуса покручує, та тільки-но роззявив рота, щоб стрільця-молодця з ’їсти, а стрілець як махне рушником, так усі шість голів відразу й злетіли. Він тоді узяв, повирізував усі шість язиків та й поніс до царя. Цар як побачив — дуже здивувавсь, та й каже:
— Ну, ще йди вбий дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія.
Стрілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Знов загадав цар, щоб я вбив дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
— Вб’єш, тільки знов удар персником по скелі, щоб я замурувалась.
Він узяв, ударив: печера й замурувалась.
Він тоді й крикнув:
— Ей, змію, виходь!
Той змій так летить та вуса покручує, та й каже:
— То ти мого брата вбив, а мене не вб’єш, я тебе з’їм.
Та тільки-но роззявив рота, щоб його з ’їсти, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів відразу й злетіли. Він тоді взяв та всі дванадцять язиків повідрізував та й поніс до царя.
А цар каже:
— Коли ти таких зміїв побив, то йди туди, не знать куди, візьми таке, не знать яке!
Той стрілець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я йшов туди, не знать куди, узяв таке, не знать яке.
А жінка дала йому клубочка та й каже:
— Іди за цим клубочком, куди він тебе заведе.
Він узяв та кинув того клубочка на землю, він покотивсь та покотивсь, а він усе іде за тим клубочком. Той клубочок прикотивсь у такий яр, що тільки небо та земля, та й там став. Коли дивиться стрілець — аж там найстарша орлиця. Він хотів її застрілити, а вона стрепенулась, стала панною та й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди задумав іти?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб взяти те, не знать яке!
— Ну, я тобі в пригоді стану.
Та як свисне!.. Коли тут біжить усякий звір — і вовки, і ведмеді!..
А та панна питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, та взяти ге, не знать яке?
— Ні, не знаємо.
— То біжіть собі по своїх місцях.
А стрільцеві-молодцеві каже:
— Я кликну сестру, то та, може, знає.
Та як крикне:
— Орличко, середня сестричко! Прибудь до мене!
Та орличка зараз і прилетіла; стрепенулась та й стала панною, ще кращою за старшу. От вона й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди бог несе?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб узяти таке, не знать яке.
— Ну, я тобі в пригоді стану!
Та як свисне!.. То так гад усякий: і жаби, і миші, і щурі, і веретільниці, і гадюки — позлазились усі. Панна і питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, узяти те, не знать яке?
— Не знаємо, може, та крива жаба знає, але ще її немає.
Коли трохи згодом, аж і та жаба шкутильгає. Питається панна її.
— Ні, не знаю, — каже жаба, — моя сестра скакуночка-лапушечка знає.
— А де ж вона?
— У синім морі, під білим каменем піну їсть.
— Скажи їй, щоб зараз тут була.
Та жаба зараз і пошкутильгала. Коли грохи згодом та скакуночка-лапушечка й біжить, така здорова, як хата, а хвіст такий, як найвища сосна. Панна й каже їй:
— Заведи цього чоловіка туди, не знать куди, щоб він узяв те, не знать яке.
Та скакуночка-лапушечка каже стрільцеві-молодцеві:
— Сідай на мене.
Він сів. Та скакуночка-лапушечка як ступне, то миля, а як плигне, то дві. От біжить, а далі каже:
— Ану, залізь мені на хвіст та подивись, чи не видко?
Задерла хвіст, він і поліз, подивився:
— Ні,— каже,— не чутно й не видно!
Вона знову біжить та й біжить та знов задерла хвіст та каже:
— Ану знов залізь та подивись!
Він виліз, подивився та й каже:
— Якась хатка на курячій ніжці вертиться.
— Ну, то злізь та йди в ту хатку, то візьмеш те, не знать яке.
Він зліз та й пішов у ту хатку. Дивиться він — нема нічого, тільки посеред хати лежить стерво; він його узяв та й сховав у грубу. Коли трохи згодом прилітає змій з дванадцятьма головами.
— Еге, еге! — каже. — Руська кров пахне!
А те стерво перекинулось такою панною, що й у світі нема кращої, та й каже:
— То ти, мій миленький, по світу налітався, руської крові напахався.
— А може, й так! — каже змій. — Юрзо-Мурзо! — каже до тієї панни. —
Щоб було мені їсти й пити!
Та Юрза-Мурза зробила так, що всякі наїдки й напитки стали перед тим змієм. Змій сів та й їсть, а Юрза-Мурза йому послуговує.
Пообідавши, змій полетів, а Юрза-Мурза поприбирала все те та й хотіла зробитися знов стервом, а стрілець-молодець виліз із-під груби
та й каже:
— Юрзо-Мурзо, щоб було їсти й пити на двох!
Юрза-Мурза зробила так, що, чого тільки душа забажає,— все стало на столі. Стрілець-молодець сів та й каже:
— Юрзо-Мурзо, сідай та обідай зі мною та будеш мені за сестру.
Та Юрза-Мурза сіла з ним та пообідала, а стрілець-молодець і каже:
— Зроби так, щоб для нас двох була карета, та поїдемо зі мною.
Юрза-Мурза зробила так, що перед ними стала карета. Сіли вони та й поїхали.
Приїздять вони до моря. Юрза-Мурза зробила човен, та й пливуть вони собі. А той дванадцятиголовий змій як оглядівся, що нема Юрзи-Мурзи, та за ними в погоню. Як догнав їх та тільки роззявив рота, щоб їх проглинути, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів і злетіли! А ті поплили собі далі.
Переплили вони море та заїхали до якогось діда на ніч. А в того діда був капшук, що як розшморгнеш, то які схочеш коні вискочать,
Дід той і каже стрільцеві-молодцеві:
— Дай мені Юрзу-Мурзу, а я тобі дам цього капшука.
Стрілець-молодець і не хоче, а Юрза-Мурза шепче йому нищечком:
— Бери! Я від нього утечу до тебе, то в тебе і я буду, і капшук.
Стрілець-молодець помінявся з дідом. Тільки-но стрілець виїхав в поле, а Мурза втекла до нього, поїхала до царя та зараз побила царя і його слуг.

Ґульджіан

Колись, дуже давно, країну, яка лежала біля самого моря, спіткало велике нещастя. Якось із-за моря прилетів Дракон, покритий весь яскравою металевою лускою. Очі його метали блискавиці, із пащеки виривався стовп вогню і диму, а від величезних залізних пазурів не було порятунку жодній живій душі.
Пролетів-пронісся над селами і містами, перетворив людські оселі в попелища, випалив сади, поля, луки, недорахувалися селяни тисячі овець, корів, верблюдів…
Минуло три роки, і люди вже почали забувати про Дракона, як він зненацька з’явився знову. Найсильніші, найхоробріші палвани намагалися знипщти Дракона, та ніякі луки, ніякі стріли не могли пробити його залізну кольчуіу. Султан цієї країни зібрав величезне військо, умільці змайстрували луки- самостріли, котрі випускали по страховиську величезні стріли, спорудили катапульти, котрі могли метати на ворога цілі валуни. Та навіть це військо не змогло знищити Дракона. Султан пообіцяв півцарства тому, хто порадить, як можна розправитися із заморським чудовиськом.
Одного разу до палацу прийшла бабуся з палицею і зажадала, щоб до неї вийшов сам султан. Султан вийшов, а старенька йому й каже:
— Не потрібно мені твого півцарства, не потрібно золота і коштовного каміння. Я хочу допомогти своєму народові й підказати тобі, хто може справитися із залізним чудовиськом. Високо в горах живе коваль на імення Азіз. Ти повинен змусити його здійснити цей подвиг.
Промовила ці слова бабуся і зникла. Ніби її й не було. Наказав султан своїм слугам відшукати й привести до палацу коваля. Привели. Султан йому й каже:
— Ти мусиш розплавити залізного Дракона, який загрожує нашому царству, нашому народу. Даю тобі сорок днів на роздуми. Поміркуй і виріши, як ти це зробиш. Подолаєш Дракона — озолочу, не справишся — позбудешся голови. Йди і добре подумай!
Повернувся коваль додому, зустрічає його дочка Ґульджіан. Дивиться здивовано на батька і запитує:
— Що трапилось, тату? Чому ти такий зажурений, чому в тебе на скронях побіліло волосся?
Розповів коваль дочці, чого від нього вимагає султан. Задумалась Ґульджіан. Як допомогти батькові, як виконати наказ султана й урятувати народ і всю країну від лиха…
Згадала Ґульджіан, як у дитинстві розповідала їй бабуся, що в горах, порослих лісом, є чарівна галявина, яка рятує людей від страждань. Та мало кому вдавалося розшукати цю галявину.
Одного дня Ґульджіан сказала батькові, що піце в гори, аби назбирати кизилу та горіхів. І пішла. Довго ходила вона гірським лісом. Їла дикий виноград, яблука, груші, пила воду з чистих джерел, і під кінець сьомого дня натрапила на галявину. Впала вона на коліна та й каже:
— Чарівна галявино, порятуй мого батька від смерті, допоможи йому здолати Дракона. Я нічого не пошкодую заради цього.
Раптом на галявині з’явилася згорблена бабуся з палицею в руці. Підійшла вона до Ґульджіан і каже:
— Слухай мене уважно, дівчино. Ця гора закінчується високою скелею, а під скелею є глибока улоговина, поросла червоною травою. Щоразу, перш ніж полетіти за море, Дракон ночує в цій улоговині, потрібно її наповнити густим багном, зверху покласти важкі залізні ланцюги, довкола улоговини накидати дрова, вугілля, смолу і усе це підпалити. Вночі Дракон погано бачить, згори йому буде здаватися, шо на дні улоговини червоніє трава… Але й це ще не все: щоб Дракон розплавився, хтось з людей повинен пожертвувати собою, зістрибнути зі скелі на спину Дракона і розбити об його панцир оцей ось глечик з чарівним зіллям, — сказала старенька і зникла, ніби її тут і не було. Лишився тільки глечик.
Вернулася Ґульджіан додому, а в батька вся голова стала білою від переживань. Розповіла йому Ґульджіан, як можна здолати залізного звіра. Розповіла про все, окрім глечика…
Сто днів і ночей возили люди в улоговину густе й тягуче багно. Сто днів і ночей возили дрова, вугілля, смолу. Сто днів і ночей коваль кував важкі ланцюги, котрі за день до прильоту Дракона опустили в тягучу глину.
Знову в країну, якою правив султан, прилетів ненаситний Дракон, спалив немало міст і сіл. Проковтнув немало овець, корів, верблюдів. І коли почало сутеніти, полетів до своєї улоговини. Долетів він до улоговини і здивувався, що нинішнього року трава така яскрава. Стомлений Дракон важко опустився в улоговину. Ледь поставив він свої величезні залізні пазурі на тягучу глину, як відчув, що повітря наповнюється нестерпною спекою. Стиснув розлючений Дракон пазурі і намертво ухопився за важкі ланцюги. Змахнув він крилами, але й крила застрягли в глині. І в цю мить на вершині скелі з’явилася Ґульджіан з глечиком у руці. І всі, хто був знизу, почули дзвінкий голос дівчини:
— Прощавайте, тату! Прощавай, мій народе! Пам’ятайте, не забувайте мене!
Вигукнула і кинулася у вогонь, прямо на залізну спину Дракона! До самого неба здійнявся фонтан вогню, і гаряче полум’я розплавило залізне чудовисько.
Так дівчина врятувала від загибелі свою країну, свій народ, свого батька. В тій країні й понині розповідають дітям казки про красиву і відважну дівчину Ґульджіан. Складають і співають про неї пісні…

Язик змія

Ото раз на заводі прибіг якийсь чоловік верхи. Скочив з коня, кинув повід на клячок і не прив’язував, усипав коню три міри чистої пшениці, а сам війшов у хату і сів вечеряти. А попоївши,— знов на коня, та не піском, а прямо на воду звернув. Тільки й бачили. Через три дні вертається і везе язик, що одрубав змію. Це, значить, змій з їх острова в чергу цього богатиря утік, так він, наздогнавши, убив його, а своїм язик повіз, щоб знали, що він справді переміг того змія.

Богатир на лимані

В селі Меловому на Херсонщині в одного чоловіка був жвавий хлопчина, з яким батько завше рибальчив. Коли він став уже парубком, то батько його взяв з собою на лимани тягати невода. Невід був такий здоровий, що ледве тридцять чоловік могли його потягти. Один раз тягли зимою по льоду. Був дуже холодний вітер, а тягти доводилось проти вітру. Як найжвавішого, мелівського парубка поставили попереду. Всі поодвертались од вітру та й тягнуть собі абияк, а далі дехто почав пускать, але невід усе йшов та йшов. Тоді дехто давай навмисне кидать, а невід усе йде. Кинули всі 29 чоловік, а той мелівський один усе тяг. Тоді всі як крикнуть з дива. Він почув, оглянувся, аж він сам за тридцятьох тягне. Всім стало відомо, що се богатир. Він тоді як побачив, що вже його пізнали, кинув і собі ляму, плюнув та й каже: «Отеє ж ви мене тепер з’їли!» Ще, кажуть, заплакав і пішов на високу могилу, що стояла недалеко. Увечері всі бачили, як до тої могили летів змій, страшенно сиплячи іскрами. Ідучи на боротьбу до змія, богатир вирвав собі з землі тридцятипудовий якір, обламав йому лапи і тим бився зі змієм. Але йому не було ще 20 літ і не доля йому була побити змія. Бились вони так, що земля трусилася, рибалки цілу ніч не спали, молились за богатиря богу.
Але коли пішли, як сонце зійшло, то побачили, що могилу вороги розрили аж донизу і тут же лежали обидва мертві.