Золоте яблуко

Кримськотатарська казка

Жив колись давно падишах, якого Бог обдарував трьома синами. Бзш цей правитель людиною сильною, войовничою і щороку боровся з кимось із сусідів. Ті, не знаючи, як угамувати свого войовничого сусіда, звернулися до Всевишнього і попросили, аби той послав на падишаха заспокоєння.
Ніхто не знає — чи вплинули молитви сусідніх владарів, чи хвороба підкосила падишаха, — він осліп. Осліп і відразу перестав ходити на сусідів походами, повернув завойовані землі, вибачився перед сусідами і поклявся, що коли Бог допоможе йому позбутися сліпоти, він до останніх днів своїх житиме тихо й мирно.
Одного разу до палацу прийшов пастух. Сказав, що хоче бачити падишаха. А коли підвели до падишаха, то він вклонився, дістав із саквів саджанець і передав до рук сліпого:
— Славний падишах! Я викопав цей саджанець високо в горах. Самітник, який живе на вершині, сказав, що це деревце має чарівну силу, і плоди його можуть зцілити найзнедоленіших.
Промовивши ці слова, пастух пішов. Падишах хотів подякувати йому, вручити нагороду, а того й слід пропав.
Падишах звелів посадити деревце в царському саду та берегти його як зіницю ока.
Минуло сім років, і на деревці з’явилося перше яблуко. З кожним днем наливалося воно соком. І не простим, а золотим. У той день, коли садівник мав зірвати яблуко і віднести його правителю, яблуко зникло. Падишах хотів покарати садівника, але передумав. Украсти яблуко з царського саду, обнесеного високим муром, простий смертний не міг…
Кожного наступного року падишах готувався скуштувати золоте яблуко, випробувати його цілющу силу, але щоразу невидимий злодій прихитрявся напередодні зробити свою чорну справу.
Якось восени, коли яблуко ось-ось повинно було дозріти, падишах покликав старшого сина і наказав йому:
— В тебе пильне око і міцна рука. Тільки тобі я можу довірити оберігати золоте яблуко.
Озброївся старший син і ввечері пішов вартувати. Всю ніч сидів під яблунею не заплющуючи очей, та варто було на світанку на якусь мить задрімати, як яблуко зникло. Прийшов син до батька і розповів йому все як було. Розхвилювався падишах, але синові докоряти не став.
Наступного року падишах довірив охороняти яблуко середульшому сину. Той не тільки добре озброївся, а й обніс яблуньку високою колючою загорожею. Але й вона не допомогла. Варто було на мить задрімати — яблуко зникло!
На третій рік прийшов до падишаха найменший син і попросив довірити йому оберігати яблуко, але батько відмовив йому:
— Цього разу я поставлю надійних охоронців, і якщо вони не спіймають злодія — накажу відрубати їм голови!
Найменший син так образився на батька, що з очей у нього покотилися сльози. Пожалів його батько і погодився:
— Гаразд, дозволяю тобі спробувати щастя… Мабуть, не судилося мені покуштувати золотого яблука.
Настав час найменшому синові йти на варту. Зарядив він рзшіницю, нагострив шаблю і прийшов у сад. До ранку ходив довкола дерева і, коли почали злипатися очі, провів пальцем по гострому лезу шаблі — сон як рукою зняло.
Аж раптом над деревом з’явилась невелика хмарка, з якої висунулася рука й потяглася до золотого яблука, схопила його… Царевич прицілився і натиснув на гачок рушниці. Рука зникла, а хмарка почала віддалятися. Царевич помітив, як з хмарки падають на землю краплинки крові… Скочив він на коня і помчав услід за хмаркою.
Вже й сонце зійшло, а найменшого сина все немає. Наказав султан старшим синам відпізжати найменшого і привести додому. Старші сини помітили в саду слід крові і спрямували своїх коней туди, куди він вів. Наздогнали вони найменшого брата і продовжили шлях разом з ним.
Кривавий слід привів братів до глибокої криниці, з якої піднімалося гаряче повітря. Старші брати відмовилися спуститися в криницю, а спустили туди найменшого. Три аркани довелося зв’язати докупи, перш ніж ноги принца торкнулися дна. На дні криниці він помітив лаз і сміливо пішов уперед.
Ішов він, ішов і зупинився біля кованих залізом дверей. Штовхнув плечем — двері відчинились, і він опинився у світлій кімнаті, де сиділа красива дівчина і ткала килим.
— Де той чоловік, який украв золоте яблуко? — запитав він.
— Не знаю, — відповіла дівчина. — Може, середня сестра знає. Вона в сусідній кімнаті.
Середня сестра послала принца до сестри найменшої. Увійшов принц до третьої кімнати, бачить — на килимі дівчина незвичайної краси грається золотим яблуком.
— Як ви сюди потрапили? — здивувалася дівчина. — Це володіння триголового змія. Він нещодавно повернувся пораненим і зараз відпочиває у себе в печері. Ідіть геть звідси! Якщо він вас побачить, розірве на сорок частин! Він викрав нас, трьох сестер, і ми тепер ніколи більше не побачимо сонця.
— Я вб’ю його! — сказав юнак і вийняв з піхов гостру шаблю…
— Рятуйтесь, поки не пізно! — почала благати його дівчина. — Вбити його неможливо. Щоб його вбити, треба знати, де він ховає свою смерть.
Навчив царевич дівчину, як можна вивідати у змія його секрет. Прийшла дівчина в печеру і почала гірко плакати. Змій прокинувся і запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
— О повелителю! Приснився мені страшний сон, ніби семиголовий змій убив вас, а нас, усіх трьох, забрав до себе. Мені дуже страшно за ваше життя, я дуже боюсь.
— Не бійся, не вб’є мене семиголовий змій, я свою смерть з собою не ношу. Ніхто не знає, що вона лежить в глибині печери, на дні золотої шкатулки у залізній скрині… Тільки ти одна знаєш тепер мою таємницю. Отож заспокойся і бережи свою красу…
Дівчина розповіла усе юнакові, заховала його в скриню і, коли змій полетів на полювання, вони разом кинулися в печеру, туди, де стояла кована скриня. Довго довелося поморочитися юнакові із замком, перш ніж зміг відімкнути. Не встиг царевич відкрити й золоту шкатулку, як до печери залетів триголовий змій. Юнак роздавив у кулаці голубине яйце, котре знайшов у шкатулці. Змій ойкнув і впав набік, лише кінчик хвоста з золотистою китичкою волосся продовжував підмітати підлогу печери. Царевич відрізав китичку і сховав до кишені.
Довго чекали старші брати біля криниці найменшого. І коли вже втратили всяку надію, помітили, як заворушився, кінець вірьовки. Зраділи брати, потягли і витягли старшу з сестер. За нею — середню, потім молодшу, а коли черга дійшла до найменшого брата, вони, пошепотівшись, кинули аркана в криницю.
Забув царевич лік дням і ночам, блукаючи по численних залах підземного палацу, поки не потрапив до кімнати, в якій стояла залізна клітка, а в клітці сидів у неволі могутній орел. Юнак визволив птаха з неволі, допоміг йому дістатись до криниці і, прив’язавши до лапи кінець аркана, підштовхнув угору, до світла.
Виліз царевич з криниці, відв’язав і відпустив орла в небо. Повернувся юнак у рідне місто, поселився на околиці в коваля, найнявшись до нього в помічники. Вирішив, перш ніж повернутися до палацу, дізнатися, як живуть брати і що сталося з трьома прекрасними дівчатами.
Якось на майдані він почув гучний голос палацового оповісника:
— Жителі нашої чудової столиці! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! За нашим давнім звичаєм, старший син падишаха оголошує свої права на прекрасну пері, з якою він хоче одружитись. Якщо хтось з вас претендує на її руку, приходьте в п’ятницю на майдан і позмагайтеся з царевичем у стрільбі з лука, але пам’ятайте, перший постріл — за старшим сином падишаха!
Довго не міг заснути помічник коваля, все думав, як йому покарати старшого брата. Згадав про китичку. Дістав її з кишені, потримав у руках, висмикнув волосину… і раптом перед ним з’явився дідок заввишки з вершок:
— Що побажає син змія? Я готовий виконати будь-яке твоє доручення.
— Дай мені чорного коня, одяг, який не проб’є стріла, і лук з тупою стрілою…
У п’ятницю зібралося багато людей. Старший брат царевича вивів прекрасну пері на східці палацу, й оповісник, озирнувши юрбу поглядом, запитав, чи є бажаючі позмагатися з царевичем? Помічник коваля виїхав на чорному коні на майдан і прийняв виклик.
Першим стріляв старший брат. Стріла, випущена його рукою, влучила в груди меншого і застрягла в одязі. Менший брат натягнув свій лук — і тупа стріла з такою силою вдарила старшого, що той не втримався й упав до ніг нареченої. Менший брат сів на свого коня і помчав геть.
Через тиждень оповісник оголосив, що середній син падишаха вирішив одружитися й оголошує свої права на прекрасну пері…
У п’ятнищо середній брат вивів на східці палацу середульшу з сестер, і, щойно пролунало оголошення оповісника, як на майдан виїхав юнак на білому коні та, поранивши тупою стрілою нареченого, помчав з майдану.
Минув ще тиждень. Цього разу оповісник оголосив, що син візира бажає одружитися з прекрасною пері і готовий позмагатися з будь-ким, хто прийме його виклик. Цього разу на майдан виїхав юнак на золотистому коні і після пострілу сина візира пустив у нього стрілу і вбив його.
Варта, котра заздалегідь оточила майдан, кинулась до юнака, але той направив коня до палацу і постав перед падишахом. Батько, пізнавши голос сина, обійняв його.
— Ти живий, сину? Брати сказали, що ти загинув у надрах змія…
— Здрастуйте, тату! Я убив змія і визволив з полону трьох пречудових пері. Брати, вирішивши позбутися мене, залишили мене помирати в глибокій криниці. А сьогодні хотіли видати заміж дівчину, яку я покохав, завдяки якій я переміг триголового змія і приніс тобі золоте яблуко. З’їж його і ти впізнаватимеш нас не лише по голосу, а й в обличчя.
З’їв падишах золоте яблуко — і зір знову повернувся до нього. Він знову побачив блакитне небо над головою, яскраве сонце, побачив обличчя синів. Побачив та й каже:
— Незважаючи на негідний вчинок братів, ти здійснив подвиг і залишився живим. Я оголошую тебе своїм спадкоємцем, і твоє право — покарати братів чи помилувати їх.
— Ні, тату, вони твої сини і мої брати. Я прощаю їм провину, і, якщо ти дав мені таке право, я наказую: віднині у нашому царстві відмінити смертні вироки. Нехай панують милосердя та справедливість.
Так відповів батькові найменший син. А згодом у столиці султанату відбулися три весілля, і все місто зібралося на майдані, щоб привітати царевичів. Більше за всіх радів коваль, адже він віднині став головним ковалем країни. А з дерева, котре щороку родило по одному яблуку, нинішня господиня дерева — дружина принца — зривала чарівний плід, розрізала його на вісім частин і давала їсти тим сліпим, які ніколи не бачили блакитного неба і яскравого сонця.

Про того царя, що був під землею

Був-то собі такий цар. От той цар зібрав військо і пішов війною на чужу землю і звоював її, а після пішов у другу, а там люди були такі, що руки у них, як серпи, а ноги, як списи. То вони ногами хилять, а руками зрізають, як, сказано, серпом. І ніхто цих людей не міг звоювати. Спочатку і цей цар їх не міг звоювать, але сниться йому, що як буде на них пускати сірку, а після пустить огонь, то всіх попалить і постріляє.
От цар на другий день так і зробив — всю землю забрав.
Тут він іде в третю землю. Приходить туди, аж там люди такі, що половина чоловіка, а половина собаки, і їх не може звоювати. Сниться йому знову: «Ці люди не чули зроду музики, як вони полягають в кріпості спати, то ти вели своїм музикантам заграти, то вони з радості самі себе заїдять».
На другу ніч люди полягали спати, цар зібрав свою музику. Як заграють вони — ті попросипались і не знають, що це такеє, бігають, крутяться по кріпості, а далі — давай один одного гризти. Гризли, гризли, аж поки всіх там осталось десять чи там двадцять… От уже і третю землю цар завоював.
Тут вертається він із своїм військом назад, до своєї, значить, землі. Іде дорогою та й іде — коли дивиться, аж земля завалилась — нікуди далі йти. От цар велів зробить собі ланцюг, та такий довгий, щоб на той світ дістав. Зробили цей ланцюг, спустили в ту провалину, цар сам і поліз, щоб то, бачте, побачить, що там і на тім світі робиться. А як він ліз, то сказав своїм генералам, щоб коло того ланцюга день і ніч стояла варта.
— Як я, — каже, — потягну за ланцюг, щоб тягли. Я буду сидіть, то мене і витягніть на цей світ.
От цей цар іде там уже під землею та й іде, коли дивиться, аж стоїть палац і нікогісінько не видно, тільки один палац стоїть та й годі.
От він і заходить туди. Ходить по покоях — нікого не видно. Заходить в другий, чи, може, там в десятий — аж сидить панна. Та така ж то хороша, така хороша, що й сказати не можна. От вона його й питає:
— Чого ти, чоловіче, сюди прийшов? Тут змій живе, він тебе з’їсть. Він і мене взяв на тому світі та й держить у себе за жінку. Він такий сильний, що його ніхто не може звоювати. Тільки постій, чоловіче добрий! Може, Бог дасть, що ти його подужаєш, то ти мене од біди врятуєш. Візьмеш мене з собою, може, ми таки вернемось коли-небудь на той світ.
— Добре, — каже.
— Слухай же, чоловіче: у змія є дві бочки — в одній вода сильна, а в другій — безсильна. Як він з ким б’ється, то сам п’є сильну воду, а другому дає безсильну. От ми перекотимо ту бочку, що з сильною водою, на те місце, де стоїть безсильна, а бочку з безсильною водою перекотимо на те місце, де стоїть сильна вода. Він як нап’ється безсильної води, а ти сильної, то ти його звоюєш.
От тільки що вони перекотили бочки, аж тут летить уже змій. Так, аж горить од його! Цар скорій сховався під ліжко. Прилітає змій, увійшов у палац:
— Фе, фе! Прісну кість чути!
— Та де там тобі, — каже панна, — тут прісна кість узялась! Сюди прісного чоловіка і ворон кості не занесе! А що б ти, — каже, — робив, якби мого брата зобачив?
— Що ж би я, — каже, — робив, — я би бився з ним.
— Ну, — каже панна, — вилазь, нічого робить.
От ідуть вони на мідний плац битися.
Як пхне змій царя, то так він по коліна й загрузне в мідь, як пхне цар змія, то змій і з місця не зрушить.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходім одпочинем.
Пішли одпочили трохи, напились води з бочок, але цар той напився води сильної, то в нього сили зразу прибуло — так, що аж горить, а змій напився безсильної води, то й ту силу загубив.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходімо битися — вже відпочили трохи.
Приходять вони знову на той самий плац.
Як пхне цар змія, так він по коліна в мідь загруз. Як пхне змій царя, так той і з місця не зрушить. От цар загнав його у мідь аж по самі пахви, а після взяв та й голову стяв йому.
Приходить він до панни, та питає його:
— А що, чи звоював?
— Звоював, — каже, — і голову одтяв.
— Ну, добре. Тепер же ходім.
От ідуть вони, а панна і каже:
— Тут ще є моя сестра, чи не можна як-небудь і її визволити?
— Добре, — каже цар, — може, як-небудь і твою сестру визволимо.
Пішли. Ідуть та й ідуть, ідуть та й ідуть, коли дивляться — аж стоїть такий палац великий та здоровий, такий, як буває у царя якого-небудь або генерала. Заходять вони туди, знайшли сестру і кажуть їй:
— Як би тут твого чоловіка звести зі світу?
— Добре, — каже та. — У нього там-то і там-то лежить два камені — один сильний, а другий безсильний. Перекотимо сильний камінь на місце, де лежить безсильний, а безсильний туди, де лежить сильний, то він, як прийде одпочить, лизне безсильного каменю, тоді ти його звоюєш.
Перекотили камені, коли дивляться, аж летить уже змій, аж ліс гуде, аж іскри з нього сиплються. Царя сховали під ліжко і прикрили, щоб не видно було. Прилітає змій, заходить у палац:
— Фе, фе! Прісну душу чути!
— Та де там тобі тут, — каже його жінка, — візьметься прісна душа? Сюди і ворон кості прісної не занесе. А що б ти, — каже, — робив, якби побачив мого брата?
— Що б же я, — каже, — робив? Бився!
— Ну, що ж робить, — каже вона, — вилізай, чоловіче!
Виліз той із-під ліжка, і пішли на срібний плац воюватись. Як ударить змій царя, то він по коліна в срібло загрузне, а як ударить цар змія, змій і з місця не зрушить.
— Ну, тепер, — каже змій, — ходім одпочинем.
— Ходімо, — каже цар.
Пішли. Там чи одпочили, чи ні, веде змій до каменя.
— Лижи, — каже.
Цар лизнув і став такий, як огонь! Лизнув і змій другого каменя — пропала у нього і та сила, що була. Пішли битись.
Що ударить змій царя — цар і з місця не зрушить. Як ударить цар змія, так той по коліна в срібло йде. Загнав його в срібло по самі пахви і голову зняв.
Приходить у палац, його й питають.
— А що, чи звоював змія?
— Звоював, — каже.
— Ну, тепер ходім же, — кажуть, — на той світ, може, й дійдемо як-небудь.
Пішли. На дорозі згадала панна, що у змія в кишені є такі ключі, що як оббігти кругом палацу з ними, то палац звернеться в трубочку, а як махнуть ключами навхрест, то знову палац розвернеться і стане таким, як і перше був. Змій так часто робив.
— Оце, було, летить із дому, зверне палац, візьме в кишеню, а мене тут покине, і я сиджу одна, як палець, на дощі.
Вернулись, одкопали його, вийняли з кишені ключі, забрали в кишеню палац і пішли далі з царем.
Там, через місяць чи й більше, приходять вони аж до ланцюга.
От цар і прив’язує одну панну, потряс ланцюгом, і її потягнули на білий світ. Витягли ту, спустили ланцюг і за другою, а після і за ним спустили.
От він і думає:
«Може, яка зрада буде, прив’яжу я перше камінь, то тоді побачу».
От він і прив’язав камінь. Потягнули його вгору — а сам одійшов. Коли так, як до половини дотягли, а далі — як пустять! Упав камінь і розсипався, як пісок, бо де то… Така висота, що господи! Кинули і ланцюг.
От той цар плаче, бідний, що вже не може вийти на білий світ, іде та й плаче. Ходив він дуже довго — коли дивиться, аж стоїть дерево, та таке ж то високе, що й сказать не можна, а на тім дереві у гнізді лежать дітки грифа. А тут така хмара надходить, таке збирається, що не доведи, Господи! Він узяв, скинув з себе свиту, прикрив діток, щоб їх не залила вода. Коли прилітає старий гриф і питає своїх діток:
— Хто це вас прикрив? Я готовий тому дати, чого він забажає, або його на радощах з’їсти.
— Ні, — кажуть, — як не з’їси, то ми скажемо. Ондечки сидить чоловік під деревом, цей нас укрив свитою.
От гриф прилетів до нього і питає:
— Кажи, що хоч тобі дам, або на радощах з’їм тебе.
— За що ж ти мене будеш їсти? За те, що твоїх діток визволив од смерті?
— Ну, добре. Кажи, — що тобі треба, я тобі все дам, бо це перший раз у мене діти од дощу остались живі. Я полечу, а тут діти в гнізді і заллються.
— Ну, добре, — каже цар, — винеси мене на той світ.
— Ну, добру ти мені, — каже, — загадку загадав. Я тебе винесу, але і тобі загадаю загадку. Я тобі дам дванадцять кадовбів, щоб ти мені назбирав м’яса повнісінькі кадовби. Як назбираєш повні, тоді до мене їх поприв’язуєш, сам сядеш коло шиї, і я тебе понесу на білий світ. Як я тільки поверну голову назад, щоб ти мені зараз і вкинув у пащу кусок м’яса, а то як не стане чого їсти на дорозі, то я не долечу — упаду.
— Добре, — каже цар.
От приніс гриф кадовби, а цар уже пішов скоріше збирати м’ясо. Де що заб’є — чи там зайця, чи лисицю — все в кадовб несе. Там, може, через місяць чи через два назбирав повнісінькі кадовби.
Прилітає гриф, от він поприв’язував усі кадовби, сів сам коло шиї, і летять. Що повернеться назад — цар йому в пащу і вкине, що там попаде під руку — чи козу, то й козу, чи зайця, то й зайця. От-от уже долітають на білий світ, уже навіть видно світ білий. Обертається гриф раз — нема чого кинуть, обертається уже й другий — цар одрізав кусок литки і кинув йому в пащу.
От гриф вилетів уже на білий світ і питає:
— Яке це ти мені останнього разу дав м’ясо — а добре-то ж, добре таке, що я б усе їв та й їв.
— Е… я б тобі, — каже, — сказав, та боюсь, щоб ти мене не з’їв.
— Не з’їм, — каже, — тільки скажи.
Тоді цар показав йому свої ноги:
— Дивись, — каже, — звідкіля воно.
Гриф подивився. Йому жалко стало бідного царя, виплюнув його литку, звелів притулити до ніг, а сам полетів і приніс живлющої і цілющої води, помочив трохи зверху — воно так, як і було. І не знати навіть того місця, де зрослося.
От цар подякував грифові та й пішов своєю дорогою, а тут по всій землі розійшлася чутка, що нібито царя давно вже і на світі нема.
Царем обібрався його головний генерал, і то б треба йому одружитися на цій панні, що із-під землі витяг ланцюгом. Він-то дуже хоче, але вона не хоче за нього вийти — думає, що ще вернеться цей цар, що од змія визволив її, — і вередує та й вередує. Скільки вже шевців у царстві не було, ніхто їй не догодить черевиків зшити. Принесе, пані каже:
— Зрізать йому голову!
Де б хто якого шевця не запобіг у царстві — зараз його ведуть до неї і заказують черевики.
От цар приходить до одного шевця та й проситься, щоб той його прийняв до себе за помічника.
— Чоловіче добрий, — каже хазяїн, — якби ти знав, що для мене вже смерть готується, то ти б до мене не просився.
— Як? — каже.
— Да так: царівна заказала мені черевики, щоб на завтра були готові. Як сподобає, то добре заплатить, а як не сподобає — голову одрубають. Та де там мені догодити їй? Не такі вже шевці шили, як я, та й то не догодили, а то б то я догодив!
— Не журись, чоловіче добрий, — каже цар. — Якось-то воно буде, може, як-небудь догодимо.
От швець взявся за черевики та так плаче, що й сказать не можна — йому, бідному, не хочеться і вмирати самому, і діточок дрібнесеньких не хочеться покинути сирітками. А цар каже:
— Не плач, чоловіче, я колись трохи учився шить, може, як-небудь і догодимо цариці. Лягай спать.
От чоловік ліг спати, а цар вийшов надвір, подивився, що нема нікого кругом, скоріш махнув ключами навхрест.
Став палац такий, як і був під землею.
Він тоді скоріше всередину — як почав по кухрах ритись, як почав, та аж поти рився, поки не знайшов черевичків в одному кухрі. Вискочив із палацу, махнув ключами — і знов палац звернувся у трубочку. Він узяв його в кишеню, черевички зав’язав у хусточку і поставив на столі.
Вранці чуть стало на світ благословляться — проснувся хазяїн, дивиться, аж приймак його спить і черевиків не видно.
— Що ж ти, — каже, — чоловіче, зі мною наробив? Я ж тепер пропащий навіки — осиротив ти моїх діточок.
— Не плач, чоловіче, я вже черевики пошив, ти тільки понеси їх та оддай.
От він як розвернув хустинку, так у хаті аж засвітило. Він тоді зрадів, сердешний, скорій одягнувся і поніс.
Приніс. Вона побачила і пізнала, що цар уже вибрався на цей світ, і каже:
— От що до ладу, так до ладу! Добрі черевики! Ну, коли ти такий майстер, так зроби мені до шлюбу ще сукню.
От цей чоловік вертається додому та знов плаче — плаче сердешний так гірко, як мала дитина.
— Оце вже, — каже, — захотілось їй мене зі світу звести. Я швець і то поганий, а вона мені загадала кравецьку роботу. Я зроду і голки в руках не держав.
Приходить додому і розказує.
— Ти, чоловіче, мене од смерті відрятував уже, а тепер уже не вирятуєш — загадала мені шить сукню, а я й голки не вмію в руках держать.
— Не журись, — каже йому наймит, якось пошиємо.
— Е… де там тобі пошиємо! Тут, певно, й матерії не можна дістать такої, щоб їй подобалась. Піду куплю.
Пішов, приніс там якої міг знайти луччої, і плаче, сердешний.
— Не плач, — каже йому цар, — якось воно буде. Лягай спати. Може, я пошию.
От як усі лягли спать — він знову вийшов надвір, махнув навхрест ключами — став знову палац такий, як був під землею. Він скоріше кинувся по кухрах, знайшов сукню таку, що їй більш усього до смаку приходилась, оббіг кругом палацу три рази з ключами, палац звернувся в трубочку, він взяв у кишеню і ліг спати.
Встає хазяїн вранці, уже б то й треба нести тую сукню, а тут ще й досі висить на кілочку та матерія, що вчора набрав! Плаче, сердешний.
— Чого це ти плачеш? Я уже сукню пошив, тільки однеси.
— А де ж вона?
— Та он в хустці на столі. — Той як розвернув, аж у хаті засіяло. От він зрадів, одягнувся і поніс.
— Оце, — каже панна, — сукня якраз мені до смаку прийшлась. Ну, коли ти такий майстер, то зроби ж мені до завтра міст од мого палацу аж до самої церкви. Я завтра піду вінчаться.
Пішов той швець, плачучи, додому. Цар його побачив і питає:
— Чого ти, — каже, — плачеш?
— Як же мені не плакать, коли мені знов загадала будувати на завтра міст од палацу аж до самої церкви.
— Не журись, я тобі в помочі стану. Лягай лучче спати.
Цар вийшов надвір, як уже всі спали, махнув ключами — зробився палац. Він туди пішов, знайшов той міст — складений був, розміряв — якраз вистачило. Тоді взяв сокирку — ходить по містку, стукає то сям, то там.
Цариця дивиться у вікно вранці ранесенько — аж міст готовий. Тоді вона одяглась, вийшла на міст, стала придивлятися до того майстра, що стукав сокиркою, пізнала на руці свій перстень, що вони помінялись, як виходили на цей світ. Зраділи обоє, поцілувались, пішли до церкви і взяли шлюб.
А того генерала, що хотів з нею шлюб узяти, цар скарав, а сам став, як і перше, царювати.

Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.
— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!
Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».
— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!
— Бог простить.
— І в другий раз.
— Бог простить всі три рази.
— Що ж ти, бабусю, знаєш?
— Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.
Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.
От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.
От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:
— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.
— Що ти, стара, можеш?
— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п’є, а огонь їсть — ото і твій.
Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.
— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.
Пустив він його. Через три зорі летить кінь.
— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.
От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.
— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси, — каже, — повище комишу.
От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.
Прилетіли до змія, змій і пита:
— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?
— Та вже ж битися.
От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:
— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.
— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?
— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.
Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.
От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:
— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!
Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:
— Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб’є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап’юсь, одужаю, так я царевича вб’ю сам.
От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:
— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.
Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.
От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:
— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — в півдерева.
Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.
Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.
— А що, — пита цариця, — подужчав?
— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.
Цариця тоді до царевича розжалобилась:
— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.
Пішов він до коня та й розказує:
— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.
От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:
— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — повище дерева.
Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.
Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.
— Дай, бабко, води напитись.
— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з’їсть її, то й дасть напиться.
Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.
Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.
— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!
От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б’є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.
— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.
Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.
От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.
Попив змій тієї крові.
— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.
(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)
Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:
— Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.
Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.
А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.
Батько як дізнався:
— Е, — каже, — чорт чорта і виведе! — (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)
От вони як трохи підросли, то й кажуть:
— Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!
Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.
Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться — вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.
— Це ж, — кажуть, — наш батько.
— Іди ж ти у село, — каже один, — та візьми де коняку, та уб’ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.
От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:
— М’ясо! М’ясо! — та й сіда.
А орел:
— Кром, кром, не сідай, бо вхопить.
Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.
— А що? Я ж казав, що те ж і буде, — каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.
— Ні, — кажуть брати, — добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.
— Добре, — каже.
Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.
— Як це живлюща, — каже, — та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.
— Ні, — каже орел. — Це я вас дурив. Треба справді летіти.
А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.
От прилетів орел — давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів — і набрав.
От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.
— Ху, — каже, — як я довго спав!
Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.
Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.
— Як, — кажуть, — з’їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять.
Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Про богатиря Буха Копитовича

Був собі купець і в купця дочка. За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито. І любилася та дівчина із тим Копитом — з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина і сховала його, щоб мати або батько не дізнались, а сама лежить хвора. Вночі, як старі поснули, запріг Копито коні в коляску, взяли дитину і поїхали вони в степ. Верст за сімдесят від’їхали. Тоді вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а він так і бухнув. От вона й сказала:
— Будь ти по імені Бух, а по батькові Копитович.
А дитина, як тільки народилася, то вже й говорила. І нема на ній шкіри, а все тіло, наче копито. Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:
— Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.
Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад — скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.
Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів.
Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знову назад. І росте той Бух Копитович не часами, а хвилинами, і в ширину і в вишину.
Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:
— Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?
Він і каже:
— Не треба, мамо, у мене і за шаблю і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.
І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце — куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:
— Що ти таке?
— Я Бух Копитович. А ви хто такі?
— Ми богатирі.
— Не може бути, щоб ви були богатирі.
— Ні, богатирі.
— Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!
Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.
— Ми тебе, — кажуть, — з лиця землі зітремо.
— Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися — оце мені сьомий рік пішов, — а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.
— Ти втечеш!
— Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.
Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:
— Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?
— Чи ви усі богатирі? — питає.
— Усі, — кажуть вони.
— Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!
Вони так і скипіли.
— А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.
— Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?
— Ми — як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.
— Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича — сьомий рік йому пішов, а він з ними став воюватися.
Поскладали вони свою зброю, підходять до нього і кажуть:
— Хто ж буде починати? Ми до тебе приїхали, як у гості, то ти і починай. Бух Копитович, випробовуй перше ти нас.
— Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити, чи в груди, чи в плечі?.
— Як знаєш?
— Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.
І стали вони в один ряд усі, в один бік.
— Ану, — кажуть, — нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.
Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.
— Ну, йди, — каже він на того, що був за свідка,— дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.
Той підійшов, подивився.
— Які там живі, вони вже давно неживі!
— Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.
Вирив той яму, повкладали, позагортали.
— Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?
— Ні, не чув і не бачив.
— А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.
Богатир поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку: і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок — як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв — одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
— Чи тут є хто, озовися!
— Є… дівчинка Лебідка, — відповідає хтось тихенько, — а ти хто?
— Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла-вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
— Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
— Можна, — каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
— Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, — каже Лебідка, — що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
— Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
— Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
— Пий!
Вона відмовляється.
— Пий,— він каже.
Вона випила та й каже:
— Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав він мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
— Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
— Згодна, — каже, — я свого старого хазяїна-змія кину, а лучче вам служити буду.
— Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
— Є, — каже, — у мене дванадцять чоловік музикантів.
— Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
— Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється.
А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали, довго-недовго, дякує Бух Копитович:
— Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
— Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
— Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
— Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
— Я давно згодна.
— Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.
З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни та дванадцять аршин у того стовпа обіймиці, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита.
Гукнув він:
— Лебідко, чи ти тут?
— Я тут, — каже.
— Це моя шапка?
— Ваша.
— Як би її дістати?
— Я полізу скину, вона не розіб’ється.
Полізла, скинула. Він подивився, а там написано: «Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».
Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.
— Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.
Вона розкинула. Тоді він каже:
— Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…
Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:
— Скільки вас є?
— Нас, — кажуть, — сто сімдесят чоловік.
— Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі — сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
— Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
— Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
— А я, — каже Бух Копитович, — можу його своїм кулаком розбити.
Розсиплеться він на дрібен мак.
— Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.
— Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіка, і щоб знали зміну, — хоч по тижнях хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
— Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
— Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
— Що, чули?
— Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
— То, — каже Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
— Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіка зостались. Відпочили.
— Тепер у дорогу, — каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий, чи що, і кричить:
— Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
— Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
— Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
— Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
— Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
— Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
— Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — вкиньте його у карету, нехай
собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. їдуть далі.
— От мого колишнього хазяїна сад, — каже Лебідка, — найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
— Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, — каже Лебідка, — а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий — з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять — ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
— Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них — лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
— Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! — каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.

Юрза-Мурза і стрілець-молодець

Був собі стрілець — гарний молодець. Пішов він раз на полювання. Дивиться — аж на тополі сидять три орлиці, три сестриці. Він зараз узяв та виміривсь на найстаршу, вона й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі в пригоді стану!
Він узяв та знов виміривсь у середущу, а та йому й каже:
— Не бий мене, то я тобі в пригоді стану.
Він узяв та виміривсь на найменшу, а та й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі за жінку стану!
Він і каже їй:
— Ну, то злазь же!
Вона злізла, та як стрепенеться, то стала така панна, що ні в казці сказати, ні пером написати. Взяли вони та й пішли жити у печеру.
Живуть вони та й живуть. У того стрільця-молодця борода виросла аж до пояса:
От раз він і каже:
— Піду я в місто; мене тепер ніхто й не пізнає.
Пішов він у місто, а солдати пізнали його та й повели до царя.
Цар і каже:
— Йди та вбий шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. С трілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я вбив шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
А жінка дала йому срібного персника й рушничка та каже:
— Удар персником по скелі, то я тут замуруюсь, а ти тоді кликни змія, та як він прилетить, то ти його рушником уб’єш.
Він ударив персником по скелі, а та печера, де сидить його жінка, і замурувалась. Він тоді як крикне:
— Ей, змію, виходь!
Той змій і летить, тільки вуса покручує, та тільки-но роззявив рота, щоб стрільця-молодця з ’їсти, а стрілець як махне рушником, так усі шість голів відразу й злетіли. Він тоді узяв, повирізував усі шість язиків та й поніс до царя. Цар як побачив — дуже здивувавсь, та й каже:
— Ну, ще йди вбий дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія.
Стрілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Знов загадав цар, щоб я вбив дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
— Вб’єш, тільки знов удар персником по скелі, щоб я замурувалась.
Він узяв, ударив: печера й замурувалась.
Він тоді й крикнув:
— Ей, змію, виходь!
Той змій так летить та вуса покручує, та й каже:
— То ти мого брата вбив, а мене не вб’єш, я тебе з’їм.
Та тільки-но роззявив рота, щоб його з ’їсти, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів відразу й злетіли. Він тоді взяв та всі дванадцять язиків повідрізував та й поніс до царя.
А цар каже:
— Коли ти таких зміїв побив, то йди туди, не знать куди, візьми таке, не знать яке!
Той стрілець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я йшов туди, не знать куди, узяв таке, не знать яке.
А жінка дала йому клубочка та й каже:
— Іди за цим клубочком, куди він тебе заведе.
Він узяв та кинув того клубочка на землю, він покотивсь та покотивсь, а він усе іде за тим клубочком. Той клубочок прикотивсь у такий яр, що тільки небо та земля, та й там став. Коли дивиться стрілець — аж там найстарша орлиця. Він хотів її застрілити, а вона стрепенулась, стала панною та й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди задумав іти?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб взяти те, не знать яке!
— Ну, я тобі в пригоді стану.
Та як свисне!.. Коли тут біжить усякий звір — і вовки, і ведмеді!..
А та панна питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, та взяти ге, не знать яке?
— Ні, не знаємо.
— То біжіть собі по своїх місцях.
А стрільцеві-молодцеві каже:
— Я кликну сестру, то та, може, знає.
Та як крикне:
— Орличко, середня сестричко! Прибудь до мене!
Та орличка зараз і прилетіла; стрепенулась та й стала панною, ще кращою за старшу. От вона й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди бог несе?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб узяти таке, не знать яке.
— Ну, я тобі в пригоді стану!
Та як свисне!.. То так гад усякий: і жаби, і миші, і щурі, і веретільниці, і гадюки — позлазились усі. Панна і питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, узяти те, не знать яке?
— Не знаємо, може, та крива жаба знає, але ще її немає.
Коли трохи згодом, аж і та жаба шкутильгає. Питається панна її.
— Ні, не знаю, — каже жаба, — моя сестра скакуночка-лапушечка знає.
— А де ж вона?
— У синім морі, під білим каменем піну їсть.
— Скажи їй, щоб зараз тут була.
Та жаба зараз і пошкутильгала. Коли грохи згодом та скакуночка-лапушечка й біжить, така здорова, як хата, а хвіст такий, як найвища сосна. Панна й каже їй:
— Заведи цього чоловіка туди, не знать куди, щоб він узяв те, не знать яке.
Та скакуночка-лапушечка каже стрільцеві-молодцеві:
— Сідай на мене.
Він сів. Та скакуночка-лапушечка як ступне, то миля, а як плигне, то дві. От біжить, а далі каже:
— Ану, залізь мені на хвіст та подивись, чи не видко?
Задерла хвіст, він і поліз, подивився:
— Ні,— каже,— не чутно й не видно!
Вона знову біжить та й біжить та знов задерла хвіст та каже:
— Ану знов залізь та подивись!
Він виліз, подивився та й каже:
— Якась хатка на курячій ніжці вертиться.
— Ну, то злізь та йди в ту хатку, то візьмеш те, не знать яке.
Він зліз та й пішов у ту хатку. Дивиться він — нема нічого, тільки посеред хати лежить стерво; він його узяв та й сховав у грубу. Коли трохи згодом прилітає змій з дванадцятьма головами.
— Еге, еге! — каже. — Руська кров пахне!
А те стерво перекинулось такою панною, що й у світі нема кращої, та й каже:
— То ти, мій миленький, по світу налітався, руської крові напахався.
— А може, й так! — каже змій. — Юрзо-Мурзо! — каже до тієї панни. —
Щоб було мені їсти й пити!
Та Юрза-Мурза зробила так, що всякі наїдки й напитки стали перед тим змієм. Змій сів та й їсть, а Юрза-Мурза йому послуговує.
Пообідавши, змій полетів, а Юрза-Мурза поприбирала все те та й хотіла зробитися знов стервом, а стрілець-молодець виліз із-під груби
та й каже:
— Юрзо-Мурзо, щоб було їсти й пити на двох!
Юрза-Мурза зробила так, що, чого тільки душа забажає,— все стало на столі. Стрілець-молодець сів та й каже:
— Юрзо-Мурзо, сідай та обідай зі мною та будеш мені за сестру.
Та Юрза-Мурза сіла з ним та пообідала, а стрілець-молодець і каже:
— Зроби так, щоб для нас двох була карета, та поїдемо зі мною.
Юрза-Мурза зробила так, що перед ними стала карета. Сіли вони та й поїхали.
Приїздять вони до моря. Юрза-Мурза зробила човен, та й пливуть вони собі. А той дванадцятиголовий змій як оглядівся, що нема Юрзи-Мурзи, та за ними в погоню. Як догнав їх та тільки роззявив рота, щоб їх проглинути, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів і злетіли! А ті поплили собі далі.
Переплили вони море та заїхали до якогось діда на ніч. А в того діда був капшук, що як розшморгнеш, то які схочеш коні вискочать,
Дід той і каже стрільцеві-молодцеві:
— Дай мені Юрзу-Мурзу, а я тобі дам цього капшука.
Стрілець-молодець і не хоче, а Юрза-Мурза шепче йому нищечком:
— Бери! Я від нього утечу до тебе, то в тебе і я буду, і капшук.
Стрілець-молодець помінявся з дідом. Тільки-но стрілець виїхав в поле, а Мурза втекла до нього, поїхала до царя та зараз побила царя і його слуг.

Ґульджіан

Колись, дуже давно, країну, яка лежала біля самого моря, спіткало велике нещастя. Якось із-за моря прилетів Дракон, покритий весь яскравою металевою лускою. Очі його метали блискавиці, із пащеки виривався стовп вогню і диму, а від величезних залізних пазурів не було порятунку жодній живій душі.
Пролетів-пронісся над селами і містами, перетворив людські оселі в попелища, випалив сади, поля, луки, недорахувалися селяни тисячі овець, корів, верблюдів…
Минуло три роки, і люди вже почали забувати про Дракона, як він зненацька з’явився знову. Найсильніші, найхоробріші палвани намагалися знипщти Дракона, та ніякі луки, ніякі стріли не могли пробити його залізну кольчуіу. Султан цієї країни зібрав величезне військо, умільці змайстрували луки- самостріли, котрі випускали по страховиську величезні стріли, спорудили катапульти, котрі могли метати на ворога цілі валуни. Та навіть це військо не змогло знищити Дракона. Султан пообіцяв півцарства тому, хто порадить, як можна розправитися із заморським чудовиськом.
Одного разу до палацу прийшла бабуся з палицею і зажадала, щоб до неї вийшов сам султан. Султан вийшов, а старенька йому й каже:
— Не потрібно мені твого півцарства, не потрібно золота і коштовного каміння. Я хочу допомогти своєму народові й підказати тобі, хто може справитися із залізним чудовиськом. Високо в горах живе коваль на імення Азіз. Ти повинен змусити його здійснити цей подвиг.
Промовила ці слова бабуся і зникла. Ніби її й не було. Наказав султан своїм слугам відшукати й привести до палацу коваля. Привели. Султан йому й каже:
— Ти мусиш розплавити залізного Дракона, який загрожує нашому царству, нашому народу. Даю тобі сорок днів на роздуми. Поміркуй і виріши, як ти це зробиш. Подолаєш Дракона — озолочу, не справишся — позбудешся голови. Йди і добре подумай!
Повернувся коваль додому, зустрічає його дочка Ґульджіан. Дивиться здивовано на батька і запитує:
— Що трапилось, тату? Чому ти такий зажурений, чому в тебе на скронях побіліло волосся?
Розповів коваль дочці, чого від нього вимагає султан. Задумалась Ґульджіан. Як допомогти батькові, як виконати наказ султана й урятувати народ і всю країну від лиха…
Згадала Ґульджіан, як у дитинстві розповідала їй бабуся, що в горах, порослих лісом, є чарівна галявина, яка рятує людей від страждань. Та мало кому вдавалося розшукати цю галявину.
Одного дня Ґульджіан сказала батькові, що піце в гори, аби назбирати кизилу та горіхів. І пішла. Довго ходила вона гірським лісом. Їла дикий виноград, яблука, груші, пила воду з чистих джерел, і під кінець сьомого дня натрапила на галявину. Впала вона на коліна та й каже:
— Чарівна галявино, порятуй мого батька від смерті, допоможи йому здолати Дракона. Я нічого не пошкодую заради цього.
Раптом на галявині з’явилася згорблена бабуся з палицею в руці. Підійшла вона до Ґульджіан і каже:
— Слухай мене уважно, дівчино. Ця гора закінчується високою скелею, а під скелею є глибока улоговина, поросла червоною травою. Щоразу, перш ніж полетіти за море, Дракон ночує в цій улоговині, потрібно її наповнити густим багном, зверху покласти важкі залізні ланцюги, довкола улоговини накидати дрова, вугілля, смолу і усе це підпалити. Вночі Дракон погано бачить, згори йому буде здаватися, шо на дні улоговини червоніє трава… Але й це ще не все: щоб Дракон розплавився, хтось з людей повинен пожертвувати собою, зістрибнути зі скелі на спину Дракона і розбити об його панцир оцей ось глечик з чарівним зіллям, — сказала старенька і зникла, ніби її тут і не було. Лишився тільки глечик.
Вернулася Ґульджіан додому, а в батька вся голова стала білою від переживань. Розповіла йому Ґульджіан, як можна здолати залізного звіра. Розповіла про все, окрім глечика…
Сто днів і ночей возили люди в улоговину густе й тягуче багно. Сто днів і ночей возили дрова, вугілля, смолу. Сто днів і ночей коваль кував важкі ланцюги, котрі за день до прильоту Дракона опустили в тягучу глину.
Знову в країну, якою правив султан, прилетів ненаситний Дракон, спалив немало міст і сіл. Проковтнув немало овець, корів, верблюдів. І коли почало сутеніти, полетів до своєї улоговини. Долетів він до улоговини і здивувався, що нинішнього року трава така яскрава. Стомлений Дракон важко опустився в улоговину. Ледь поставив він свої величезні залізні пазурі на тягучу глину, як відчув, що повітря наповнюється нестерпною спекою. Стиснув розлючений Дракон пазурі і намертво ухопився за важкі ланцюги. Змахнув він крилами, але й крила застрягли в глині. І в цю мить на вершині скелі з’явилася Ґульджіан з глечиком у руці. І всі, хто був знизу, почули дзвінкий голос дівчини:
— Прощавайте, тату! Прощавай, мій народе! Пам’ятайте, не забувайте мене!
Вигукнула і кинулася у вогонь, прямо на залізну спину Дракона! До самого неба здійнявся фонтан вогню, і гаряче полум’я розплавило залізне чудовисько.
Так дівчина врятувала від загибелі свою країну, свій народ, свого батька. В тій країні й понині розповідають дітям казки про красиву і відважну дівчину Ґульджіан. Складають і співають про неї пісні…

Язик змія

Ото раз на заводі прибіг якийсь чоловік верхи. Скочив з коня, кинув повід на клячок і не прив’язував, усипав коню три міри чистої пшениці, а сам війшов у хату і сів вечеряти. А попоївши,— знов на коня, та не піском, а прямо на воду звернув. Тільки й бачили. Через три дні вертається і везе язик, що одрубав змію. Це, значить, змій з їх острова в чергу цього богатиря утік, так він, наздогнавши, убив його, а своїм язик повіз, щоб знали, що він справді переміг того змія.