На злодїю шапка горит

Була одна баба ворожков у селі; що кому хибувало, то йшов до неї ворожити; в тім селі був пан; у того пана три злодії удерли си до хати і вкрали мідний збанок злота грошей. Пан сказав слугам: Ідіт тоту бабу приведіт, най мені поворожит, де мої гроші. — Пішли слуги, привели бабу перед пана, а пан каже бабі: — Достас людем ворожила до тепер, а тепер мусиш поворожити мені, де мої гроші си діли! — Баба сказала
до пана: Я вже нині другим ворожила, а вам буду аж завтра. — Баба рада була си видурити від пана, аби втекла, бо не знала, що сказати. А пан сказав бабу заперти до арешту до другого дня. Ночує баба в арешті, а злодії говорят собі: Треба йти слухати, шо баба ме у арешті говорити. — Прийшов оден в опівночі під арешт, а когут у тот час запіяв, а баба в арешті сама до себе: А Богу дякувати, вже є оден! — Баба казала за когута, а злодій гадав, що за нього. Надійшов другий ид тому, когут знов запіяв, а баба знов каже: Вже є другий. — Прийшов третий, а баба каже: Вже є третий, — як запіяв когут. Злодії гадали,
що баба говорит за них, та й говорят собі: Ся баба добре знає за нас; вона скаже панови, та ми будемо потрачені. — Зачинают вони крізь вікно бабу просити: Будь така добра, не скажи на нас, бо ми погинемо; ми гроші принесемо і підвержемо; закопаємо коло стайні кінскої у гній, а ти скажеш панови, та меш мати плату від пана, тай ми тобі дамо, шо сама хоч, лиш на нас не віповідж! — Баба як сесе вчула, на них си з’острила: Та я, сякі такі, абих через вас у арешті сиділа?! Як мені ни дасте, що я хочу, а гроші не покладете, то будете потрачені! — Ой ми дамо, що ти хоч, та й гроші покладемо! — Кинули бабі крізь грати 30 червоних, тай панські гроші принесли, закопали в гній там, де казали. Другий день пустили бабу з арешту. Пан імив муху у кулак, тай держив і спитав бабу: Угадай, що я маю у кулаці ? — А баба сказала: О тепер сарака мушка упала си панови в руки! — А пан муху пустив, та й сказав: Добре ся баба знає! — А баба називала си Мушка. Баба як уздріла, що на тім виграла, та й каже панови: Я скажу панови й за гроші, де вони, але за який пай? То мені треба заплатити. — Пан узяв, що баба сказала то заплатив, а баба сказала: Ідіт, ваші гроші закопані коло вашої стайні у кінськім гною! — І пішли, відкопали і гроші найшли. Баба не знала нічо, а як Бог схотів, то бабу не погубив,
бо бабі було пообіцяно, що буде страчена.

Три ремесла

Був де не був один багатий піп, багатий, як граф. Він мав стадо корів, волів, свиней, овець, коней…
Біля нього жив худобний церківник з жоною і трьомахлопцями.Той сарачисько, церківник, бідував, хоснував фарськуземлю…
Коли його сини підросли — старшому минуло чотирнадцять, середущому тринадцять й молодшому дванадцять років, — каже йому піп:
— Неборе, церківниче. Ти не маєш нічого. Ти худобний. Дай своїх хлопчиків до школи, аби вйвчилися на щось і годні були жити. Як вивчаться, хай собі роблять, що їм бог судив…
Радиться церківник з жоною:
— Небого, записати би нам наших синів до школи.
— Та запишім… Добре буде, як вивчаться на когось. Спечу їм хліба, покладу в тайстру і хай ідуть з богом…
Наладила мати їсти на путь, і хлопці зібралися і йдуть.
Ідуть, ідуть, ідуть. Прийшли на розпуття. Наймолодший — він був з них наймудріший — говорить:
— Браття, якщо ми прийшли ід сьому розпуттю, так підемо далі: старший правою дорогою, середущий — середньою, а я — лівою.
Коли розлучалися, сказали собі:
— Через три роки тут маємо стрітитися. Якщо декотрий з нас скорше прийде, мусить других дочекати…
І старший пішов своїм путьом і вивчився за шустера [шевця, чоботяра], середущий за кравця, а наймолодший попав до одного панаі почав учитися на… розбійника. Пан полюбив хлопця, бо був дуже шіковний…
Минув рік. Каже пан:
— Но, хлопчику, зараз йдемо у ліс, і я увиджу, на що тиздатний…
Прийшли в ліс. Увиділи гніздо:
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Мусиш вилізти на дерево, взяти яйця з гнізда так, аби пташка тебе не втямила і не вчула.
Хлопчик виліз на дерево і взяв яйця так, що пташка його не почула і не увиділа…
Пан похвалив його:
— Хитро ти вчинив… Но тепер поклади яйця на місце…
Хлопець знову виліз на дерево, айбо коли клав яйця, пташка його вчула і полетіла…
— Ще ти, хлопче, не досить хитрий. Ще мусиш вчитися.
Минув другий рік. Пан знову привів хлопчика в ліс…
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Вибери яйця, аби пташка тебе не вчула, не втямила…
Хлопець вибрав.
— Ну, поклади яйця на місце.
Поклав так, що його не вчула, але коли спускався з дерева на землю, пташка вчула і полетіла.

Continue reading

Не злодій, а ґазда

Вуйна Марчиха, заламавши руки, сипнула прокльонами, аж небо почорніло:
— Аби тобі руки всохли по самі лопатки! Абес ходив п’єтами наперед, покив тебе не вдавит тото єблучко, шо за-родит нашя щепа. А коли виб’єш копитами, то аби тебе свєта земниця не приймила, злодію поганий!
З хати вийшов заспаний вуйко Марко.
— Чого ти зранку розкудкудакаласи, єк перепужена квочка?
— А сто болєчок на твій дурний єзик! Де нашя щепа?
Марко, протерши заспані очі, не дорахувався однієї щепи.
— Та-а-ак, нема.
Уважно попорпався в чорній ямці.
— Йди на міліцію! Най прийде з кутюгов. Може би найшли злодія.
— На міліцію, кажеш? Але це був не злодій, а газда. Дивися, єк файно викопав. Не врубав ні одного корінчика.
Марчиха, сплеснувши руками, вибігла на дорогу.

Хитрий Конон

Як жив собі Конон, Улас та Антон. Пішли вони до пана коней красти. А у пана було семеро коней — усім по парі, а один лишній. Кожному хочеться взяти лишнього коня, а Конон і каже:
— Постійте, я піду пана поспитаю. — Пішов, одкотив лакея від пана, ліг на його місце сам і каже:
— Ох, пане, а яку я чув новинку: жив собі Конон, Улас та Антон; пішли вони коней красти до пана; а у пана сім коней — усім по парі, а один лишній. Кому той лишній? Кононові?
— Да, Кононові, — відповів пан.
Взяв Конон трьох коней, продав і пішов додому. Проснувся уранці пан та й питає лакея:
— Це ти мені казав — як жив собі Конон, Улас та Антон?
А лакей каже:
— Ні.
Кинулись, а коней нема. Покликав пан Конона та й питає:
— Ти, Конон, покрав коней?
А Конон каже:
— Я!
— Укради же у мене ще одного коня на конюшні, — каже пан.
— Украду, — відповів Конон і пішов додому.
Поставив пан на ніч біля коня сторожів. Чотирьом дав по нозі, п’ятому — хвіст, шостому — гриву, сьомому — голову, а восьмому — повода.
Уночі прийшов Конон, подавав тим, що держали ноги, по дрючку, тим, що держали хвіст та гриву — прядива, тому, що держав голову – пеньок, тому, що держав поводи — мотузок, а сам сів на коня та й поїхав додому.
На другий день уранці призвав пан Конова і каже:
— Украдь у мене бариню.
— Добре, — каже Конон, — украду.
Через скількись днів поїхала бариня до міста, а їхати треба було лісом.
Конон узнав про це, побіг у ліс і почепився на вербі недалеко від дороги.
Побачила бариня і каже кучеру:
— Слава тобі, господи, уже один Конон повісився.
А Конон перебіг та на другому сучку почепився. Бариня і каже:
— Уже другий Конон завісився. Ану, піди, кучер, подивись, чи і третій Конон повісився?
Тільки кучер устав з тарантаса, а Конон сів на його місце, одвіз бариню до озера і вкинув її в воду.

Про крадія Амета і кишенькового злодія Мемета

Кримськотатарська казка

Жила колись давно в одному великому місті дівчина, яку звали Зейнеб. Померли в неї батьки і залишили в спадок будинок. І щоб заробити собі на прожиток, вирішила вона здати частину будинку комусь у винаймання. Одного разу прийшов до неї чоловік на ім’я Амет і сказав, що він найме в неї собі житло за однієї умови: кімнату він займатиме лише удень. Удень спатиме, а вночі ходитиме на роботу.

Зейнеб гадала, що цей чоловік спатиме вдень тому, що вночі він десь вартуватиме. Де саме, Зейнеб не запитувала.

Через тиждень до Зейнеб прийшов ще один чоловік. Він назвався Меметом і сказав, що хоче найняти в неї житло, але за однієї умови: вдень його не буде, він приходитиме лише на ніч. Зейнеб була дівчиною тямовитою: вона відразу зміркувала, що може одне й те ж саме житло найняти відразу двом і одержати подвійну плату. Так вона й зачинила.

Одного не знала Зейнеб, що не сторожем працює Амет, а просто він — нічний крадій і тому вдень відсипається, а вночі виходить на промисел. А стосовно Мемета — що той був кишеньковим злодієм. З раннього ранку і до пізнього вечора вештався він по міських базарах і крав гаманці в багатих купців.

Сподобалася квартирантам молода господиня, котра завжди зустрічала їх з усмішкою, смачно готувала, тримала напоготові чисту постіль. Закохалися Амет і Мемет у дівчину й почали залицятися до неї. Один пропонував їй руку і серце до заходу сонця, другий — після.
Коли Зейнеб дізналася, чим займаються її залицяльники, задумалась і пообіцяла кожному, що вийде заміж, якщо той облишить свій небезпечний промисел. Зейнеб вирішила, що так вона зуміє зберегти квартирантів і позбудеться непрошених женихів.

Якось прибіг додому Амет, сказав, що йому на якийсь час потрібно зникнути з міста. Зейнеб порадила змінити одяг, відрізала на дорогу окраєць хліба, півкруга сиру, дала голівку часнику і провела за міську браму.

Не встигла Зейнеб вернутися додому, як прибіг зляканий Мемет і також сказав, що він повинен залишити місто. І другого жениха Зейнеб спорядила в дорогу та провела за ту ж браму. І поспішив Мемет тією ж самою дорогою.

Тим часом утомлений Амет розташувався під деревом біля джерела, вийняв із торбини хліб, сир, часник та приготувався було підкріпитися, як тут підійшов Мемет. Він привітався з Аметом, розташувався поряд і теж дістав з торбини хліб, сир і голівку часнику. Амет здивовано помітив, що торби у них однакові, з одним і тим же візерунком, хліб — половини одного буханця, сир — половини одного кругу, і навіть голівки часнику такі ж завбільшки і такого ж кольору.

Амет запитав у нового знайомого, хто він і куди йде.

Мемет розповів докладно, звідки він, назвав дівчину, будинок, в якому живе його наречена.

— Стривай-но, шановний! — вигукнув Амет. — Так це ж я живу в цьому домі, а дівчина, яку ти назвав, — моя наречена!

Здивований Мемет не повірив своїм вухам. Він узяв обидва окрайці хліба, стулив їх один до одного — і вийшов буханець. Стулив половинки сиру — вийшов круг…

Довго не надходило жодних вістей від женихів, та ось якогось чудового дня вони з’явилися. Зрозуміла Зейнеб, що цього разу їх годі позбутися, і ось що вона їм сказала:

— Я згідна вийти заміж за того, хто виявиться кращим у своїй справі!

Погодилися залицяльники з умовами дівчини. Мемет зголосився першим пройти випробування і вирушив у супроводі Амета на міський базар. Там він наглядів одного багатого іноземця, який розплатившись з міняйлом, поклав золоті до гаманця і сховав за пазуху.

— Тепер дивись, що я робитиму! — сказав Мемет Аметові.

По цих словах він підійшов до іноземця і так спритно витягнув у нього гаманець, що той нічого й не помітив. Зайшовши у провулок, Мемет порахував золото, дев’ять золотих залишив собі, а решту висипав назад у гаманець та ще й поклав туди свій срібний перстень з печаткою.

— А тепер, — сказав він Амету, — дивись, що буде далі!

Він наблизився до іноземця, котрий ходив між лавками, поклав йому гаманець за пазуху й одійшов убік. Затим знову підійшов до цього чоловіка й ухопив за комір:

— Ах ти, шахрай! — заволав він на іноземця. — Як ти посмів пограбувати мене, чесного купця! Гей, варто! На допомогу! Кривдять підданих нашого султана!

Підбігла варта, і Мемет поволік іноземця, що пручався, до судді:

— О мудрий і непідкупний суддя нашого міста! — Мемет репетував так, щоб чули всі довкола. — Цей нечестивий чужинець привласнив мого гаманця з золотом!

— О високоповажний суддя! — сказав іноземець. — Цей чоловік обманює тебе. У мене за пазухою лежить мій власний гаманець. Я закликаю всіх бути свідками і вручаю вам цей гаманець.

Переконайтеся самі, що він мій.

— Скажи мені, чужоземцю, — звернувся до нього суддя, — скільки золотих монет у твоєму гаманці?

— Їх там рівно тисяча, вельмишановний. Це може підтвердити міняйло. Я відмовлюся він цих грошей, якщо там буде хоч на піастр менше!

— Ну, а ти, — запитав суддя в Мемета, — скільки по-твоєму червонців у цьому гаманці?

— Клянуся Всевишнім! — вигукнув кишеньковий злодій.

— В гаманці має бути дев’ятсот дев’яносто один червонець і перстень з моєю печаткою!

Суддя висипав золоті монети на тацю і неквапом порахував. Як же він здивувався, коли переконався, що червонців справді дев’ятсот дев’яносто один та ще й срібний перстень з печаткою.

Суддя, згідно із законом, віддав червонці й перстень Мемету, а зухвалому іноземцю наказав усипати тридцять ударів палицею.

Повернулися женихи додому. Мемет докладно розповів Зейнеб історію з гаманцем і, на підтвердження своїх слів, висипав золото їй прямо в пелену.

Це золото, — сказав він, — доказ спритності моїх рук!

Зейнеб похвалила Мемета і сказала, що, мабуть, ще жоден кишеньковий злодій на світі не перевершив його в цьому ремеслі.

— Тепер твоя черга, — звернулася до Амета. — Йди і покажи своє вміння!

Амет дочекався ночі, взяв мотузки з гаками і, прихопивши з собою Мемета, пішов прямісінько до палацу султана. Як тільки-но вони підійшли до високої стіни, Амет закинув гаки, заліз на стіну, витяг туди Мемета. Потім рушили на пошуки приміщення, де була державна скарбниця.

З жахом дивився Мемет на дії сміливого крадія. А той, діставши відмички, відчинив ними масивні залізні двері. Вони увійшли до сховища, й Амет з усього багатства вибрав найкрасивішу шкатулку, наповнену коштовностями. Коли проходили через султанову їдальню, Амет поклав до рук занімілого Мемета смажену гуску, глечик з вином і два келихи з султанським гербом.

Коли вони дісталися до вікон царської спочивальні, Амет наказав Меметові причаїтися і чекати його під вікном.

— Аллахом тебе заклинаю, — зашепотів Мемет, ледь живий од страху, — відпусти мене додому. Бери, будь ласка, цю дівчину собі за дружину, я згоден.

— Знаємо ми вас! — засміявся Амет. — Зараз відмовляєшся, а варто повернутися додому, як ти про все забудеш. Ні, вже краще я запитаю в самого султана, хто з нас двох гідний бути чоловіком цієї дівчини!

Амет шмигнув у вікно і без шуму проник у спальню. Там він побачив султана, який лежав на канапі за шовковою завісою і дрімав, а біля нього сидів молодий євнух, що чухав йому п’яти. Євнух час від часу клював носом і, щоб не заснути, жував запашну мастику. Амет підкрався до євнуха, підсунув попід ніс понюхати снодійне.

Коли євнух міцно заснув, Амет підняв його, поклав у великий кошик, що стояв поряд, і підвісив на гак у стелі. А сам усівся на його місце і почав чухати султанові п’яти.

— Володарю мій, — вкрадливо звернувся Амет до напівсонного султана, — прокинься на хвилинку, я розповім тобі казку.

Султан трохи розплющив очі і, не розгледівши переміну, сказав у напівсні:

— Розказуй, я слухаю…

Амет почав розповідь з того, як вони з Меметом зустрілися. Як дівчина поставила їм умову, що вийде заміж за того, хто виявить найбільшу спритність і дотепну витівку. В цей час Мемет, цілком утративши з великого переляку розум, став голосно молитися Аллахові.

— Ти ліпше попробуй гуску, чи її, бува, не пересмажили, — погукав йому зі спальні Амет і продовжив розповідь.

Він розповів султану, як спритно Мемет пошив у дурні на базарі чужинця, як вони разом пробралися в палац і обчистили скарбницю. Розповів, як він прокрався до спальні султана і приспав євнуха.

— Ось сидить цей крадій Амет і чухає султану п’яти, розповідає йому цікаві казки. Спи, володарю, спи, і нехай ніщо не потурбує твого сну, — і обернувшись, запитав Мемета: — Ну, як там гуска, вона гідна султанового столу?

Ні живий, ні мертвий сидів Мемет протягом цієї розповіді, притиснувши до себе гуску. Він уже бачив себе на гострій палі. А тим часом Амет схилився над султаном і запитав пошепки:

— О мудрий султане, скажи, хто з цих двох спритників гідний руки і серця красуні Зейнеб?

І султан, напівсонний, відповів:

— Звичайно ж, нічний крадій! Він з честю переміг у змаганні і виборов право стати чоловіком красуні.

— Ти чув рішення султана? — звернувся Амет до кишенькового злодія.

— Чув, чув, — зашепотів, клацаючи зубами, Мемет. — Бери її, заради Аллаха, вона твоя, тільки пішли геть звідси!

Переконавшись, що суперник поступається йому місцем, Амет виліз через вікно зі спальні, і вони з Меметом повернулися додому. Як доказ своєї перемоги, поклав Амет перед нареченою шкатулку, смажену гуску і глечик вина зі срібними келихами.

Коли султан вранці прокинувся, то з подивом помітив, що його вірний євнух спокійнісінько спить у підвішеному до стелі кошику. Він наказав дістати його відти.

— Як ти потрапив до кошика? — запитав суворо.

Євнух витріщив очі і забурмотів, що він нічого не пам’ятає.

Тільки тоді й зрозумів султан, що все це не приснилося йому, тільки тоді здогадався, хто йому чухав п’яти і розповідав казки. Він негайно ж викликав усіх своїх візирів, розповів їм про надзвичайну подію і, переконавшись, що з державної скарбниці пропала його улюблена шкатулка, наказав будь-що розшукати злодія.

Весь тиждень ходили по майданах, ринках і вулицях оповісники і читали указ султана про те, що він простить чоловікові, який учинив сміливу крадіжку, і навіть обіцяє йому нагороду.

Амет порадився з молодою дружиною, взяв шкатулку і пішов до палацу. Султан зустрів Амета з посмішкою і сказав:

— Розкажи мені, найвправніший з грабіжників моєї країни, що змусило тебе вчинити такий сміливий вчинок? Кажи і не бійся мого гніву!

Амет розповів знову все як було. Коли закінчив розповідати, султан довго сміявся і ось що сказав:

— Не діло такому спритнику пропадати на дрібних крадіжках і шахрайстві. Ти гідний зайняти місце головного охоронця державної скарбниці, і я впевнений, що віднині звідти не пропаде жодної монети!

Так Амет став одним з візирів султана. У помічники до себе він, звичайно ж, узяв Мемета і наказав йому розшукати іноземця та повернути йому гаманця з тисячею золотих.

Як багач злодія за носа поводив

В одному селі були три багачі та до того ж і дурні. От вони на спаса поїхали в Липове на ярмарок волів продавати. Один швидко продав за шістсот карбованців, і в нього зразу ж витягнули гроші.
Другий продав у обід. Гроші теж витягнули в обід. А третій теж продав у обід, а гроші в нього витягнули, але ввечері.
От той, що в нього гроші витягнули ввечері, приїжджає додому і хвалиться жінці:
— От дурні мої куми! Вони тільки продали, у них зразу гроші й витягли.
— А в тебе? — питає жінка.
— Е, ти думаєш, що я дурний? Я їх поповодив за носа! Попомучив! У кумів зразу гроші витягнули, а у мене аж увечері! Не на такого напали!

З того боку, що й ви, батюшко!

Жив собі піп, та такий той піп був жаднючий, що ніде нічого не упускав. Іде оце бувало селом, лежить черевик — за черевик та в пазуху, — мовляв пригодиться на набойку, чи там ще до хомута на супоню. Узнав він, що у громадському гамазеї можна красти жито. Він і почав. Оце тільки повечеріє — іде з мішечком, а там розбере стінку, влізе, набере, скільки понесе, і додому хода.
Сусід його теж був попової вдачі. Побачив, що піп носе жито — та й собі. Піп набере, а за попом він.
Так вони довго носили. Одного разу піп причащав свого сусіда.
— Ну, православний, признавайся, як перед богом, які гріхи маєш? — питає піп сусіда.
Сусіда м’явся, м’явся:
— Та от хіба що клунок жита вкрав у гамазеї…
Спалахнув піп:
— Як? Красти громадське добро? Як тобі не стидно! Бога боїшся?
— Ну що ж, батюшко, — каже сусіда, — я з того боку, що й ви.