Брехун і підбрехач

Жили собі брехун та підбрехач. Брехун ішов завжди наперед, а підбрехач за ним пізніше, в ту саму сторону, і цей останній підтверджував, що перший сказав, а заробивши гроші, приходили додому і ділилися.
Раз увійшли вони обидва до одного села. Своїм звичаєм брехун ішов наперед, а підбрехач залишився позаду. Найбільше любили вони заходити до панів, бо там найліпше вдавалося їм їх ошукати і великі гроші видурити. Прийшов брехун до двора та й іде просто до кухні. То було надвечір.
— Добрий вечір! — каже він.
— Дай боже здоров’я! – сказала кухарка.
— Чи приймете мене на ніч? — каже брехун.
— Приймемо, — сказала кухарка. — Просимо, сідайте на лаві та й постеліться, бо, може, ви з далекої дороги.
І дала брехуну миску варениць. Брехун так їв, що аж хавки тріщали, а очі наверх виходили, а попоївши, сів собі та й приглядається, як кухарка голубці робить. Кухарка мала в мисці листки з капусти і завивала крупи. А брехун встає з лавки і бере по листочку капусти і кидає на землю.
— А ти що робиш, чоловіче?
— Кидаю траву!
— Що за траву? Та я роблю голубці не з трави, а з капусти.
— Та то капуста? Бодай же вас! То капуста не може бути. У нас така капуста, що з головки, як усічуть, то є 12 бочок.
Кухарка як то почула, побігла до пана й розповіла, що якийсь чоловік каже, що у них така капуста, що з однієї головки 12 бочок. Пан наказав його покликати до себе і спитав його, чи то правда. Брехун сказав, що може сам пан спитати якогось чоловіка з тих сторін і сам переконається.
— Як ти правду казав, чоловіче, то дістанеш 25 ринських (Ринський — австрійська монета), а як брехню, — то 25 буків, — сказав пан.
Пан зараз послав слугу, щоб шукав чоловіка якого з тих сторін. Іде слуга та й здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села, — каже підбрехач.
— А є у вас така велика капуста? — питає слуга.
— Такої капусти я не видів, — відповів підбрехач,— але бачив качан з капусти, який 12 волів тягло до млина на вал.
— То ходіть до пана!
Прийшов підбрехач і сказав пану те саме, що й слузі.
– Добре, — каже пан брехуну, — бери своїх 25 ринських.
Взяв брехун гроші і вийшов з двора, а підбрехач за ним.
— Будем ділитися, – каже підбрехач.
— О ні! Аж дома, — каже брехун.
І знов брехун пішов на друге село, а підбрехач за ним. Приходить він до другого пана, а кухар перебирає горох.
— А ви що робите? — питає брехун.
— Горох перебираю! — каже кухар.
— А то горох! У нас такий горох, що з одної чверті зерна можна зварити суп для двадцяти людей.
Кухар почувши те, сказав панові, а пан каже:
— Як то правда, дістанеш тридцять римських, а як брехня, — тридцять буків.
— Я пристаю, — каже брехун.
Пан послав лакея, щоб довідався від людей з того села, чи то правда. Лакей пішов і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— 3 такого-то села!
— А що там чувати?
— Що чувати, то і видати.
— А є у вас такий горох, що з одної чверті можна наварити для двадцяти людей супу?
— Такого гороху я не бачив, але бачив лупину, що під нею дванадцять фір сховалось від дощу.
«Це ще ліпше», подумав лакей.
— Ходіть до двора, там ви потрібні.
Підбрехач прийшов, а пан його питає, чи є у них такий горох. Підбрехач сказав панові те саме, що й лакеєві.
— Твоя правда, – каже пан до брехуна. І дав йому обіцяних тридцять ринських.
Вийшли вони обидва з двору та сміються, що пана обдурили. Брехун пішов до другого села, а підбрехач лишився ззаду.
Дивиться брехун, а коло двора голубник і а нього вилітають голуби. Брехун бере патик і б’є голубів. Уже вбив кільканадцять голубів, аж тут вибіг панський посіпака та й каже:
— А ти що, чоловіче, робиш?
— Мухи б’ю! — каже брехун.
— А, то хіба мухи, та то голуби!
— А, голуби! У нас такий голуб, що як сяде на паркан та розложить крила, то закриє ціле обійстя.
Посіпака йде до пана й каже, що якийсь чоловік повбивав панських голубів і казав, що він не знав, що то голуби, а думав, що то мухи. Пан наказав закликати його до себе. Брехун сказав панові те саме, що й посіпаці.
— Як то правда, — каже пан, — то за те, що мені таку звістку дав, дістанеш сорок ринських, а як брехня, — то сорок буків.
— Згода, — каже брехун. — Але нехай пан переконаються і спитають якогось чоловіка з моїх сторін.
Пішов посіпака і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села.
— А у вас є такі голуби, що як сяде на пліт, то крилами подвір’я закриває?
— Я таких голубів не бачив, — каже підбрехач, — але бачив, що котили одне яйце дванадцять людей на котел до гуральні.
«На що ліпше», подумав посіпака, і обидва пішли до двора. Пан, почувши правду, сказав:
— Маєш сорок ринських, виграв.
Вийшли вони обидва на двір, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки вже маємо грошей, аби добре поділити.
Йдуть вони далі — брехун наперед пішов, а підбрехач ззаду лишився. Брехун дивиться, а на полі косить косар гречку. Брехун став на другім боці ниви, та й б є патиком по гречці.
— Гей, чоловіче, а що ти робиш? — питає косар.
— Б’ю якусь пусту траву! — каже брехун.
— Та хіба то трава, та то гречка.
— Що ти кажеш? У нас гречка така, що хлопці лізуть по бадилині наверх, а з одного маленького стебла є три міхи гречки.
— Ходіть до пана, — каже косар, — бо я в дворі служу. Ви скажете панові, а він вам за те щось дасть.
— Добре.
Прийшли до двора, а косар все розповів панові. Пан наказав брехуна до себе закликати, ще раз розпитав його та й каже:
— Я хотів би мати таку гречку, скажи лиш мені, де вона росте, а я тобі дам за те п’ятдесят ринських, а як брешеш, то п’ятдесят буків.
— Добре, — каже брехун, — лише запитайте такого чоловіка, що з тих сторін, а він панові скаже.
Послав пан слугу питати, чи нема де такого чоловіка з того і того села, й здибав підбрехача.
— А ви звідки? — питає слуга.
— Я з того і того села.
— Добре! А чи ви знаєте, що у вас росте така гречка, як дерева?
— Я скажу вам правду, — каже підбрехач, — я такої гречки великої не бачив, але бачив стебло, що з нього нарубали сажень дерева на опал.
— Коли так, то ходіть зі мною до двора, там вас треба.
Прийшли до двора, а пан питає:
— Чи то правда, що у вас є така гречка?
Підбрехач сказав панові те саме, що й слузі, і пан дав брехунові виграних п’ятдесят ринських. Вийшли вони обидва, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки уже маємо грошей, що маємо ділитися, подивися, чи не загубив?
— Ні, ні, — каже брехун.
І знов пішов наперед, а підбрехач лишився ззаду. Приходить брехун до села, допитався до двора та й просто суне до кухні:
— Слава Ісусу Христу! — каже.
— Слава навіки! — каже челядь, що була у кухні. — А що нам скажете, чоловіче?
— Чи не приймете ви мене на ніч?
— Добре, сідайте та й кажіть нам, що нового у ваших сторонах.
— У нас нема нічого такого нового, хіба те, що будують у нас церкву.
— А велику? — питає челядь.
— Велику таку, що на престолі можна обертати возом і дванадцять пар коней, а високу таку, що, приложивши драбину сажневу на дах, вилізете до неба.
Челядь розказала те панові. Пан наказав його до себе покликати.
— То ти, чоловіче, казав, що у вас така церква велика та й висока?
— Я, — каже брехун.
— А ти звідки?
— З того і того села!
— Як то правда, — каже пан, — то дістанеш сто римських, а як брешеш, то сто буків.
— Згода, — каже брехун. — Але прошу пана переконатися в тому.
Пан послав лакея, щоб попитав, чи нема де такого чоловіка з такого і з такого села, йде лакей, здибав чоловіка — підбрехача.
— А ви звідки? — питає лакей.
— З того і того села.
— А що у вас чути?
— Що чувати, те й видати.
— А чи у вас є така і така висока і велика церква?
— Я добре не придивився, — каже підбрехач, — але лише бачив, що як майстер оббивав баню бляхою та у нього упав молоток, то поки він долетів до землі, ручка зігнила, а як на баню вилетів півень, то дзьобав зірки з самісінького неба!
— Коли так, то ходіть до двора, бо вас там треба.
— Я йду, — каже підбрехач.
І прийшли вони в двір.
— А чи то правда, — питає пан, — що у вас є така церква, що півень з бані зірки дзьобає?
— А є, — каже підбрехач.
— Коли так, — каже пан, — то твої, чоловіче, сто ринських. – І дав їх брехунові.
Вийшли вони обидва з покою, а підбрехач каже:
— Тепер маємо триста ринських, ходім та й зразу поділимося.
Прийшли вони додому та й поділилися, але нестало підбрехачеві три крейцери (Крейцер — австрійська монета вартістю близько одної копійки).
— Пам’ятайте, куме, щоб ви не забули! — каже підбрехач.
— Прийдете за тиждень, то я вам віддам.
Приходить підбрехач за тиждень та й побачив, що брехун втік з хати і сховався в яму від бараболі. Підбрехач входить до хати та й питає його жінку:
— А де ваш чоловік?
— Нема дома! — каже жінка.
— А де ж?
— Не знаю, де пішов.
Підбрехач вийшов з хати, став перед дверцями ями, в котрій сидів брехун, та й зачинає рикати, як віл, і руками дряпати по дверцях, ніби б’є рогами.
Брехун думав, що то віл, та й обзивається з ями:
— Гей ти, маленький!
— А то ви, куме? — каже підбрехач.
— Я, — каже брехун.
— Виходіть та віддайте три крейцери.
— Не маю, прийдете за тиждень.
Минув тиждень. Приходить знов підбрехач. Брехун, побачивши його, ліг на лаву, ніби він умер, а жінка накрила його полотном і ніби лементує, що її чоловік умер. Підбрехач бачив, як він лягав на лаву, але нічого не каже, лише просто суне до хати, схиляється перед ним і молиться. Потім взяв свічку, приліпив брехунові до рук і запалив. Коли жінка вийшла на двір, він приліпив свічку до носа. Як свічка добре припекла, брехун схопився і сів.
— А то ви вже встали? — каже підбрехач. — Дай вам, боже, вік довгий, але віддайте три крейцери.
— Ой, не маю, куме, прийдете через тиждень.
Приходить підбрехач через тиждень. Брехун, побачивши його перед вікнами, втік другими дверима на дорогу, а дорогою в ліс.
— А де чоловік? — питає підбрехач.
— Не знаю, десь пішов.
Підбрехач, побачивши, що брехун городами зникає, вийшов з хати і пустився слідом за ним. Брехун біжить, а підбрехач теж біжить; брехун іде поволі, то і підбрехач поволі. Нарешті зайшли в ліс. В тім лісі мали розбійники палату. Брехун втік до покою і сховався під нари. Розбійників тоді не було дома. Підбрехач побіг за брехуном і заліз теж під нари.
— Віддайте, — каже, — три крейцери, що винні.
— Віддам, але чекайте, може нам удасться що тут в замку виграти.
Незадовго надійшли розбійники, посідали і зачали міряти і ділитися грішми, що награбували. Розбійників було дванадцять, і кожний дістав по гелетці грошей. Брехунам було дуже заздрісно, ось чому й закричали обидва в один голос:
— Ловіть!
Розбійники думали, що то солдати десь сховалися, якнайскоріше втекли, а гроші лишили.
Вийшли наші брехуни і зачинають тими грішми ділитися, а за міру служить їм шапка. Коли уже переміряли, каже підбрехач до брехуна:
— Куме, а три крейцери дайте.
— А тобі не досить цих грошей?
— Ні!
— То бери собі шапку за три крейцери!
— Я не хочу!
А брехун підбрехача луп у висок; той його також, і зачали битися так, що страх.
Один розбійник, що залишився під дверима, щоб придивитися, хто буде іх гроші забирати, побіг скорше до товаришів та й каже:
— Браття! Втікайте. Ми ділилися по гелетці, то нам було досить, а їх є так багато, що кожному навіть по три крейцери нестає. І ще б’ються і один другому дає за три крейцери шапку.
Учувши те, розбійники повтікали далі в ліс, а наші брехуни забрали гроші, принесли додому й розбагатіли на все село.
А підбрехач доти ходив до брехуна за три крейцери, аж поки брехун не вмер. Як брехун умер, то підбрехач жалував ще, що пропали три крейцери.

Спільник

Раз Іван побачив таке: лисиця тягнула рака в кущі, а рак лисицю — в ставок.
Хлопець недовго думав, зловив їх і в мішок кинув. Несе до пана і прикидає, що пан дасть.
Назустріч ішов багач. Побачив, що мішок ворушиться, гарчить, і спитав:
— Що в тебе там?
— Такого дива й діди твої не бачили, й діти не побачать,— похвалився Іван і показав свою здобич.
— А куди йдеш? — допитувався багач.
— Ніби й не знаєш, що за таке диво пан найліпше заплатить.
Багач давно хотів заслужити панової ласки.
— Іванку, відпродай мені половину чуда. Підемо разом до пана. Ти будеш торгуватися, а платню поділимо наполовину. Я буду твоїм спільником.
Купив багач в Івана за десять золотих половину чуда, і обидва до пана йдуть. В дорозі багач почав виривати мішок від Івана.
— Дай, бо я собі купив! — кричав він.
— Цить, я дарую тобі й свою половину, — втішав Іван багача.
Прийшли до пана. Багач нараз почав кланятися:
— Я приніс до вас, пане, велике диво. Тут воно, в Івана.
— Не бреши, бо приніс я, — каже Іван. — Ти лише мій спільник.
— То що б ви хотіли за таке диво? — питає пан.
— Нам не випадає просити, — каже багач і штовхає ліктем Івана.
— Ти мовчи, — каже Іван, — я маю торгуватися. Ми не хочемо грошей, най нам дасть пан по двадцять п’ять палиць.
Мусив багач лягати на стілець. Панським слугам не треба було два рази казати. Багач ледве встав, як вирахували йому двадцять п’ять палиць.
— А тепер ти, Іване, лягай,— наказує пан.
— Я б ліг, — відповідає Іван. — Та мав я із своїм спільником догоду, що й мою половину платні він дістане.
Мусив багач ще раз на стілець лягати.
А Іван пішов радий, що провчив багача.

Урочище Кам’яне

Давно колись жив дуже багатий пан. Дітей у нього не було і не було кому передати в спадок своє багатство. А пан був дуже зажерливим і все накопичував і накопичував своє багатство.

Одного ранку він не зміг вийти із свого будинку – так багато всіляких золотих речей стояло скрізь. Пан намагався у всьому цьому звалищі знайти двері чи бодай вікно, але так нічого й не вийшло. І тоді він сів і гірко заплакав. Раптом з’явилась перед ним його Доля і каже:

– Якщо хочеш жити, то відмовся від свого багатства, інакше ти загинеш разом з ним!

Проте пан не захотів відмовитися від свого золота. І тоді Доля зникла, а весь його будинок провалився крізь землю разом із своїм володарем. На поверхні залишилась лише велика кількість каміння.

З тих пір те місце звуть урочищем Кам’яним. Безліч людей намагалося знайти під тим камінням бодай золоту монету, однак все марно. Моя бабуся казали, що її дядько колись ходив у тій місцині і натрапив на камінь із золотою підковою на ньому. Він вирішив, що саме під цим каменем треба копати, але в нього не було з собою заступа. Тому він взяв палку і провів нею глибоку лінію аж до дороги, щоб потім не заблукати. Разом із своїм братом вони взяли лопати і пішли на те місце. Але яким же було здивування дядька, коди він не знайшов ні своєї лінії, ні тим більше, каменя із підковою. Не раз він потім за своє життя намагався йти так, як тоді, але все марно.

А ще кажуть, що видно вночі на тих каменях вогники. Але тільки спробуєш копати під тим каменем, де горів вогник, як він перескакує на інший.

Скрипка, бубон і сопілка

Йшла собі дорогою Скрипка і несла на спині футляр, у якому зберігалися всі її пісні.
Стомилася Скрипка, сіла на камінь, і стало їй дуже сумно від того, що вона одна на цілому світі, що в неї немає друзів і що всі пісні в неї журливі… Посиділа, поплакала та й пішла далі.
Йшла вона, йшла і почула якесь торохтіння. Дивиться, аж то котиться з гірки Бубон. Він так гримотів, ніби бігло стадо буйволів. Помітив Бубон Скрипку, зупинився. Втомлений, вкритий пилом, обідраний.
— Добридень, Скрипко. Куди прямуєш?
— Світ за очі, — відповідає Скрипка.
— І я теж туди. Ходімо разом, — запропонзшав Бубон. — Удвох веселіше буде.
Ідуть вони гірською стежкою і чують тиху жалібну мелодію. Підійшли ближче, дивляться — сидить під кущем Сопілка і насвистує якусь мелодію.
— Добридень, Сопілко, — сказали разом Скрипка і Бубон. Що трапилось? Чому ти так жалібно співаєш?
— А чого радіти, — відповіла Сопілка. — Вовки отару порізали і пастуха загризли. Тому мені й сумно.
— Ходімо з нами, — запропонував Бубон. — Утрьох буде веселіше.
Ішли вони, йшли і вже в сутінках вийшли на лісову галявину. Розіклали багаття, зігрілися й вирішили заспівати разом пісню. Подивитись, що з цього вийде.
Першою почала Скрипка, вслід стомлено бухнув бубон і, вторячи їм, журливо засвистіла Сопілка. Від їхньої музики в лісі стало так сумно і так журно, що згасло багаття, перестали в траві сюрчати коники, погасли в небі зірки.
Другого дня на їхньому шляху трапилося село. У цьому селі зібрали багатий врожай, засипали його в засіки і готувалися відсвяткувати іменини Золотої Осені. Звідусіль гостей запросили, на столи різних страв приготували. П’ють, їдять, а не весело їм… Чогось не вистачає, а чого — й самі не зрозуміють…
Ось тут і з’явилися Скрипка, Бубон і Сопілка. І всі відразу зрозуміли, що справжнє свято тоді, коли лунає музика. Зустріли друзів широ. Нагодували, напоїли і попросили заграти щось веселе, таке, щоб ноги самі пішли в танок.
Радісно заспівала Скрипка, весело засвистіла Сопілка, гучно й завзято ударив Бубон — і почалися такі веселощі, яких ніколи не було в цьому селі.
До ранку люди співали й танцювали, а потім розійшлися по своїх домівках і селах і рознесли по всій окрузі добру славу про веселих музик: Скрипку, Бубна і Сопілку.
Того року стояла довга тепла осінь. У кожному селі святкували, справляли весілля, влаштовували гуляння, і друзям ніколи було сумувати.
Коли в домі достаток, коли усі живі-здорові, коли засіки переповнені різними запасами, коли худоба нагодована й доглянута, — люди стають щедрими й гостинними. Проводжаючи музик, жителі сіл щедро нагороджували їх за працю, за старання, за принесену радість. Усе, що заробляли, друзі складали в одну велику торбу…
Друзі у складчину купили клаптик землі, спорудили будинок, заклали сад… Кожен, хто проходив повз великий і чепурний будинок, посміхався і промовляв: «Цей будинок належить Скрипці, Бубну і Сопілці».
Одного разу друзів запросили на багате й пишне весілля, яке тривало цілий тиждень. Радісно виспівувала Скрипка для нареченої та її подружок. Сопілка — для нареченого і його дружків. Голосно заохочував Бубон парубків, які виходили в коло помірятися силою. Відгриміло весілля. Батько нареченого насипав друзям за роботу золота. Повний бубон. Повернулися вони додому і вирішили розділити золото на три частини. Висипали вони монети на стіл, сіли довкруги, і кожен почав брати з купки по золотій монеті й класти біля себе, поки не залишилась одна монета.
Дивляться на неї друзі і не знають, як їм розділити одну монету на трьох. Тоді Бубон і каже:
— З-поміж вас я найгучніший і найважливіший, отже, монета мусить належати мені.
— Ні, — заперечила Скрипка, — в кого найніжніший, найзадушевніший голос? У мене. Отже, монета моя.
— Яка несправедливість! — образилася Сопілка. — А хто грав для нареченого і його дружків? Я. Тож золото мусить належати мені.
Довго сперечалися вони, але так і не дійшли згоди, кому повинна належати золота монета. Вирішили закопати її в саду під деревом і запитати поради в людей: нехай скажуть, хто з них найголовніший і кому слід віддати монету.
Ніхто не хотів розставатися зі своїм багатством. Кожен забрав своє золото з собою. Йшли вони, йшли і вночі натрапили на багаття, довкруж якого бенкетували розбійники. Помітили розбійники музикантів, зраділи. Затягли їх у коло і наказали грати. А музиканти стоять і мовчать. «Ви що, — розсердився ватажок розбійників, — не бажаєте нас потішити?!» Тоді Скрипка їм відповідає:
— Панове розбійники, ми вас потішимо, але ви спочатку повинні вирішити нашу суперечку: хто з нас найголовніший, кому мусить належати золота монета?
— Перш ніж вирішити суперечку ми повинні побачити цю золоту монету.
Цей ватажок розбійників був хитрий, як чорт, він відразу ж зрозумів, чим тут пахне…
Скрипка розчинила футляр, де лежало її золото, і при світлі багаття монети засяяли, неначе зірки. Угледіли розбійники золото, накинулися на Скрипку. Порвали струни, поламали вушка, натовкли боки… Таку бійку зчинили за те золото, що друзі ледве-ледве втекли.
Через деякий час у горах Скрипка, Бубон і Сопілка помітили табунників, які сиділи понуривши голови. Табун коней, котрих вони за наказом хазяїна гнали на продаж, злякавшись вовків, кинзшся в безодню. Сиділи табунники й міркували, що вони тепер скажуть хазяїнові.
Привіталися вони з музикантами і попросили їх заграти. Але музиканти стоять і мовчать. Тоді найстарший табунник і каже:
— Ви не хочете разом з нами розділити наше горе?
А Сопілка йому й відповідає:
— Панове табунники, ми заграємо вам, але спочатку ви мусите вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найголовніший, кому повинна дістатися золота монета
— Де вона, ця золота монета? — важко зітхнзш табунник.
— Може й не варто через неї сперечатися.
Не втрималась Сопілка, розв’язала торбу і висипала перед табунниками свій скарб. Побачили вони золото, забули про все на світі й накинулися на монети. Сопілка розсердилась, кинулась рятувати своє багатство, але її та її друзів зіштовхнули у глибоке провалля.
Вранці вони ледь вибралися з того провалля, дісталися до великого шляху і побрели ним, підтримуючи одне одного.
Ідуть вони побиті, сумні, а назустріч — сільські борці. Теж всі у синцях. Ідуть босі, в самих шароварах. Їздили вони на ярмарок з іншими борцями силою помірятись, головний приз вибороти. Але поки вони боролися, в них і віз, і коней, і одяг злодії вкрали. І головний приз їм не дістався. Ось і повертались вони у своє село, піймавши облизня. Ішли й думали, як їм тепер у рідному селі показатися…
Помітили борці музикантів, оточили їх і попросили заграти щось веселеньке. Музиканти стоять і мовчать. Розгнівався старший борець:
— Ви що, без грошей і грати не хочете?
— Ми вам заграємо, — відповів Бубон, — але ви спочатку допоможіть вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найкращий, кому з нас повинна дістатися золота монета…
Переглянулись поміж собою борці. Старший з них і каже:
— Перш ніж вирішити вашу суперечку ми повинні переконатися, що ця золота монета — справді золота, а не якась підробка…
Не втримався Бубон, розв’язав торбу і висипав на дорогу усе своє багатство. Як побачили борці золото, так всі гуртом і накинулися на нього. Бубон хотів було відтягнути їх від золота, та де там! Йому так попід боки надавали штурханів! Сорочку шкіряну порвали і закинули його самого так далеко, що друзі ледве розшукали його у придорожній канаві.
Повернулися музиканти додому, відкопали монету, через яку стільки горя і принижень дістгілося їм, і пішли на базар. Прийшли до ремісників, де їх швидко привели в належний порядок. Скрипці вставили нові, перламутрові вушка, натягли нові струни, покрили лаком пом’яті боки. На Бубон натягли новеньку шкіряну сорочку, а з боків зробили отвори і вставили в них мідні тарілочки — щоб голоснішим був! Сопілці промили янтарним соком очі, підфарбували, причепурили.
Зійшлися друзі разом, дивляться одне на одного і не впізнають: такі вони стали нарядні й красиві. Першою не втрималася Скрипка: заграла новими струнами. Слідом за нею заспівав свою мідну пісню Бубон. Їх підтримала дзвінка Сопілка. Всі люди, які були того дня на базарі, зійшлися послухати веселих музикантів.
Відтоді друзі більше на сварилися. Жили мирно і дружно. І досі так живуть. Ходять із села в село грати на весіллях, розважають людей. Вони завжди там, де радість, де пісня, де лунає Хайтарма. І нема в нашому краю шанованіших і відоміших музик, ніж Скрипка, Бубон і Сопілка…

Про чорта і багацьку торбу

Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандибуркою [картоплею]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.
Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть.
Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.
«Що ж робити?» — бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.
«Я передам його чортові, — сказав сам до себе. — Це буде хабар — най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»
Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.
Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:
— Це тобі, чорте!
Загриміло, а наймит тим часом проговорив:
— Тобі, дідьку, торба, а мені — золото!
Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:
— На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.
Знову загриміло, і знову наймит сказав:
— Не руш, чорте! Торба твоя, а золото — моє!
Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:
— Бери собі, чорте! Колись порахуємось.
Загриміло, а наймит закричав:
— Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото — моє!
Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.
Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос:
— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.
У наймита волосся дибом стало. Він засунув голову під рядно і ледве дихав від страху.
Другої ночі хтось знову постукав у шибку і прохрипів:
— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити…
Наймит цілу ніч хрестився, якось дочекався ранку і потім цілий день стояв на колінах перед образами. Але це не допомогло, бо третьої ночі хтось сердито ударив кулаком у шибу, серед хати посипалося золото.
Більше дідько не приходив. Наймит зібрав гроші, купив собі новеньку торбу, постоли і топірець… На цьому казочці кінець.

Про старця-скупаря

При архімандриті печерському Єлисеї Плетенецькому був один старець хворий у Печерському монастирі у Троїцькій лікарні, і мав він трохи своїх грошей. Коли ж помирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідуючи його, запитав:
— Коли що забув, чи через сором несповідане залишив отцю твоєму духовному, чи коли речі які власні свої маєш, то скажи йому.
Він же рече:
— Усе, що пам’ятати міг, виповів і речі, які мав, віддав духовному своєму вітцю, — і, сказавши це, помер.
За звичаєм, окутали тіло його й понесли до гробу, і коли вже провід співали і архімандрит був тут, прийшов до архімандрита больничар, несучи сумку грошей у руках, та й каже:
— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, опрятуючи постіль, знайшов це і приношу до тебе, куди велиш віддати?
Той же, побачивши, почудувався, вельми опечалився й рече:
— Горе тобі, окаянна душе, коли не сповідався про це, отже, у святотатстві відійшла ти на суд, — і спитав духовника його, чи про ці гроші сповідався йому — там-бо й духовник на погребі був.
Дізнавшись від нього, що не сповідав йому, заволав, сказавши:
— Уже загинув він, о горе мені! Горе, братіє, і цьому окаянному, що з Ананією та Сапфірою, сховавши срібляники, осудився!
І повелів їм перестати відспівувати, кажучи:
— Візьміть окаянне це тіло і вкиньте його у гроб, воно недостойне християнського поховання.
І вкинули його у гроб, архімандрит же, узявши гроші, із плачем жбурнув їх на тіло у гроб і рече:
— Оскільки, як Ананія та Сапфіра перед апостолами, сховав їх, не сповідавши духовним отцям, срібло твоє буде з тобою в погибель!
Тоді напав страх на всіх, і невдовзі розійшлися усі, дорікаючи собі і сльозячи, у свої келії, не здійснивши погребного відспівування. Писано у літо 1629, місяця жовтня, 12 дня.

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
— Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
— Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
— Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
— Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
— Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, — попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
— Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
— Це пусте, — каже старший чорт. — У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
— А я в одному селі заткав ізвор, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
— Добре зробив, — каже старший чорт. — Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
— Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази — і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
— Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
— Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
— Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору — і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
— Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:
— Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.
Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:
— Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.
Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.
Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.