Скрипка, бубон і сопілка

Йшла собі дорогою Скрипка і несла на спині футляр, у якому зберігалися всі її пісні.
Стомилася Скрипка, сіла на камінь, і стало їй дуже сумно від того, що вона одна на цілому світі, що в неї немає друзів і що всі пісні в неї журливі… Посиділа, поплакала та й пішла далі.
Йшла вона, йшла і почула якесь торохтіння. Дивиться, аж то котиться з гірки Бубон. Він так гримотів, ніби бігло стадо буйволів. Помітив Бубон Скрипку, зупинився. Втомлений, вкритий пилом, обідраний.
— Добридень, Скрипко. Куди прямуєш?
— Світ за очі, — відповідає Скрипка.
— І я теж туди. Ходімо разом, — запропонзшав Бубон. — Удвох веселіше буде.
Ідуть вони гірською стежкою і чують тиху жалібну мелодію. Підійшли ближче, дивляться — сидить під кущем Сопілка і насвистує якусь мелодію.
— Добридень, Сопілко, — сказали разом Скрипка і Бубон. Що трапилось? Чому ти так жалібно співаєш?
— А чого радіти, — відповіла Сопілка. — Вовки отару порізали і пастуха загризли. Тому мені й сумно.
— Ходімо з нами, — запропонував Бубон. — Утрьох буде веселіше.
Ішли вони, йшли і вже в сутінках вийшли на лісову галявину. Розіклали багаття, зігрілися й вирішили заспівати разом пісню. Подивитись, що з цього вийде.
Першою почала Скрипка, вслід стомлено бухнув бубон і, вторячи їм, журливо засвистіла Сопілка. Від їхньої музики в лісі стало так сумно і так журно, що згасло багаття, перестали в траві сюрчати коники, погасли в небі зірки.
Другого дня на їхньому шляху трапилося село. У цьому селі зібрали багатий врожай, засипали його в засіки і готувалися відсвяткувати іменини Золотої Осені. Звідусіль гостей запросили, на столи різних страв приготували. П’ють, їдять, а не весело їм… Чогось не вистачає, а чого — й самі не зрозуміють…
Ось тут і з’явилися Скрипка, Бубон і Сопілка. І всі відразу зрозуміли, що справжнє свято тоді, коли лунає музика. Зустріли друзів широ. Нагодували, напоїли і попросили заграти щось веселе, таке, щоб ноги самі пішли в танок.
Радісно заспівала Скрипка, весело засвистіла Сопілка, гучно й завзято ударив Бубон — і почалися такі веселощі, яких ніколи не було в цьому селі.
До ранку люди співали й танцювали, а потім розійшлися по своїх домівках і селах і рознесли по всій окрузі добру славу про веселих музик: Скрипку, Бубна і Сопілку.
Того року стояла довга тепла осінь. У кожному селі святкували, справляли весілля, влаштовували гуляння, і друзям ніколи було сумувати.
Коли в домі достаток, коли усі живі-здорові, коли засіки переповнені різними запасами, коли худоба нагодована й доглянута, — люди стають щедрими й гостинними. Проводжаючи музик, жителі сіл щедро нагороджували їх за працю, за старання, за принесену радість. Усе, що заробляли, друзі складали в одну велику торбу…
Друзі у складчину купили клаптик землі, спорудили будинок, заклали сад… Кожен, хто проходив повз великий і чепурний будинок, посміхався і промовляв: «Цей будинок належить Скрипці, Бубну і Сопілці».
Одного разу друзів запросили на багате й пишне весілля, яке тривало цілий тиждень. Радісно виспівувала Скрипка для нареченої та її подружок. Сопілка — для нареченого і його дружків. Голосно заохочував Бубон парубків, які виходили в коло помірятися силою. Відгриміло весілля. Батько нареченого насипав друзям за роботу золота. Повний бубон. Повернулися вони додому і вирішили розділити золото на три частини. Висипали вони монети на стіл, сіли довкруги, і кожен почав брати з купки по золотій монеті й класти біля себе, поки не залишилась одна монета.
Дивляться на неї друзі і не знають, як їм розділити одну монету на трьох. Тоді Бубон і каже:
— З-поміж вас я найгучніший і найважливіший, отже, монета мусить належати мені.
— Ні, — заперечила Скрипка, — в кого найніжніший, найзадушевніший голос? У мене. Отже, монета моя.
— Яка несправедливість! — образилася Сопілка. — А хто грав для нареченого і його дружків? Я. Тож золото мусить належати мені.
Довго сперечалися вони, але так і не дійшли згоди, кому повинна належати золота монета. Вирішили закопати її в саду під деревом і запитати поради в людей: нехай скажуть, хто з них найголовніший і кому слід віддати монету.
Ніхто не хотів розставатися зі своїм багатством. Кожен забрав своє золото з собою. Йшли вони, йшли і вночі натрапили на багаття, довкруж якого бенкетували розбійники. Помітили розбійники музикантів, зраділи. Затягли їх у коло і наказали грати. А музиканти стоять і мовчать. «Ви що, — розсердився ватажок розбійників, — не бажаєте нас потішити?!» Тоді Скрипка їм відповідає:
— Панове розбійники, ми вас потішимо, але ви спочатку повинні вирішити нашу суперечку: хто з нас найголовніший, кому мусить належати золота монета?
— Перш ніж вирішити суперечку ми повинні побачити цю золоту монету.
Цей ватажок розбійників був хитрий, як чорт, він відразу ж зрозумів, чим тут пахне…
Скрипка розчинила футляр, де лежало її золото, і при світлі багаття монети засяяли, неначе зірки. Угледіли розбійники золото, накинулися на Скрипку. Порвали струни, поламали вушка, натовкли боки… Таку бійку зчинили за те золото, що друзі ледве-ледве втекли.
Через деякий час у горах Скрипка, Бубон і Сопілка помітили табунників, які сиділи понуривши голови. Табун коней, котрих вони за наказом хазяїна гнали на продаж, злякавшись вовків, кинзшся в безодню. Сиділи табунники й міркували, що вони тепер скажуть хазяїнові.
Привіталися вони з музикантами і попросили їх заграти. Але музиканти стоять і мовчать. Тоді найстарший табунник і каже:
— Ви не хочете разом з нами розділити наше горе?
А Сопілка йому й відповідає:
— Панове табунники, ми заграємо вам, але спочатку ви мусите вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найголовніший, кому повинна дістатися золота монета
— Де вона, ця золота монета? — важко зітхнзш табунник.
— Може й не варто через неї сперечатися.
Не втрималась Сопілка, розв’язала торбу і висипала перед табунниками свій скарб. Побачили вони золото, забули про все на світі й накинулися на монети. Сопілка розсердилась, кинулась рятувати своє багатство, але її та її друзів зіштовхнули у глибоке провалля.
Вранці вони ледь вибралися з того провалля, дісталися до великого шляху і побрели ним, підтримуючи одне одного.
Ідуть вони побиті, сумні, а назустріч — сільські борці. Теж всі у синцях. Ідуть босі, в самих шароварах. Їздили вони на ярмарок з іншими борцями силою помірятись, головний приз вибороти. Але поки вони боролися, в них і віз, і коней, і одяг злодії вкрали. І головний приз їм не дістався. Ось і повертались вони у своє село, піймавши облизня. Ішли й думали, як їм тепер у рідному селі показатися…
Помітили борці музикантів, оточили їх і попросили заграти щось веселеньке. Музиканти стоять і мовчать. Розгнівався старший борець:
— Ви що, без грошей і грати не хочете?
— Ми вам заграємо, — відповів Бубон, — але ви спочатку допоможіть вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найкращий, кому з нас повинна дістатися золота монета…
Переглянулись поміж собою борці. Старший з них і каже:
— Перш ніж вирішити вашу суперечку ми повинні переконатися, що ця золота монета — справді золота, а не якась підробка…
Не втримався Бубон, розв’язав торбу і висипав на дорогу усе своє багатство. Як побачили борці золото, так всі гуртом і накинулися на нього. Бубон хотів було відтягнути їх від золота, та де там! Йому так попід боки надавали штурханів! Сорочку шкіряну порвали і закинули його самого так далеко, що друзі ледве розшукали його у придорожній канаві.
Повернулися музиканти додому, відкопали монету, через яку стільки горя і принижень дістгілося їм, і пішли на базар. Прийшли до ремісників, де їх швидко привели в належний порядок. Скрипці вставили нові, перламутрові вушка, натягли нові струни, покрили лаком пом’яті боки. На Бубон натягли новеньку шкіряну сорочку, а з боків зробили отвори і вставили в них мідні тарілочки — щоб голоснішим був! Сопілці промили янтарним соком очі, підфарбували, причепурили.
Зійшлися друзі разом, дивляться одне на одного і не впізнають: такі вони стали нарядні й красиві. Першою не втрималася Скрипка: заграла новими струнами. Слідом за нею заспівав свою мідну пісню Бубон. Їх підтримала дзвінка Сопілка. Всі люди, які були того дня на базарі, зійшлися послухати веселих музикантів.
Відтоді друзі більше на сварилися. Жили мирно і дружно. І досі так живуть. Ходять із села в село грати на весіллях, розважають людей. Вони завжди там, де радість, де пісня, де лунає Хайтарма. І нема в нашому краю шанованіших і відоміших музик, ніж Скрипка, Бубон і Сопілка…

Про чорта і багацьку торбу

Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандибуркою [картоплею]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.
Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть.
Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.
«Що ж робити?» — бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.
«Я передам його чортові, — сказав сам до себе. — Це буде хабар — най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»
Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.
Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:
— Це тобі, чорте!
Загриміло, а наймит тим часом проговорив:
— Тобі, дідьку, торба, а мені — золото!
Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:
— На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.
Знову загриміло, і знову наймит сказав:
— Не руш, чорте! Торба твоя, а золото — моє!
Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:
— Бери собі, чорте! Колись порахуємось.
Загриміло, а наймит закричав:
— Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото — моє!
Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.
Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос:
— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.
У наймита волосся дибом стало. Він засунув голову під рядно і ледве дихав від страху.
Другої ночі хтось знову постукав у шибку і прохрипів:
— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити…
Наймит цілу ніч хрестився, якось дочекався ранку і потім цілий день стояв на колінах перед образами. Але це не допомогло, бо третьої ночі хтось сердито ударив кулаком у шибу, серед хати посипалося золото.
Більше дідько не приходив. Наймит зібрав гроші, купив собі новеньку торбу, постоли і топірець… На цьому казочці кінець.

Про старця-скупаря

При архімандриті печерському Єлисеї Плетенецькому був один старець хворий у Печерському монастирі у Троїцькій лікарні, і мав він трохи своїх грошей. Коли ж помирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідуючи його, запитав:
— Коли що забув, чи через сором несповідане залишив отцю твоєму духовному, чи коли речі які власні свої маєш, то скажи йому.
Він же рече:
— Усе, що пам’ятати міг, виповів і речі, які мав, віддав духовному своєму вітцю, — і, сказавши це, помер.
За звичаєм, окутали тіло його й понесли до гробу, і коли вже провід співали і архімандрит був тут, прийшов до архімандрита больничар, несучи сумку грошей у руках, та й каже:
— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, опрятуючи постіль, знайшов це і приношу до тебе, куди велиш віддати?
Той же, побачивши, почудувався, вельми опечалився й рече:
— Горе тобі, окаянна душе, коли не сповідався про це, отже, у святотатстві відійшла ти на суд, — і спитав духовника його, чи про ці гроші сповідався йому — там-бо й духовник на погребі був.
Дізнавшись від нього, що не сповідав йому, заволав, сказавши:
— Уже загинув він, о горе мені! Горе, братіє, і цьому окаянному, що з Ананією та Сапфірою, сховавши срібляники, осудився!
І повелів їм перестати відспівувати, кажучи:
— Візьміть окаянне це тіло і вкиньте його у гроб, воно недостойне християнського поховання.
І вкинули його у гроб, архімандрит же, узявши гроші, із плачем жбурнув їх на тіло у гроб і рече:
— Оскільки, як Ананія та Сапфіра перед апостолами, сховав їх, не сповідавши духовним отцям, срібло твоє буде з тобою в погибель!
Тоді напав страх на всіх, і невдовзі розійшлися усі, дорікаючи собі і сльозячи, у свої келії, не здійснивши погребного відспівування. Писано у літо 1629, місяця жовтня, 12 дня.

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
— Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
— Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
— Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
— Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
— Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, — попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
— Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
— Це пусте, — каже старший чорт. — У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
— А я в одному селі заткав ізвор, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
— Добре зробив, — каже старший чорт. — Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
— Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази — і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
— Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
— Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
— Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору — і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
— Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:
— Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.
Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:
— Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.
Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.
Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.