Як вовк приятелював із зайцем

Йшов заєць дорогов та й здибається з вовком. Заєць уздрів, що вовк іде, і уступився йому з дороги. Приходить ближче вовк ід зайцеві та й його ся питає: «Чого ти мені ся з дороги вступаєш?» — А заєць сказав до него: «Я трохи менший та й борше ся уступлю з дороги, як вовк мені». Тогди вовк каже до зайця: «От ходи зо мнов та й будем оба кумпанувати». Заєць каже до вовка: «То най буде, я буду з тобов тримати кумпанію».
Ідуть собі оба, надибають лиса. Вовк скочив до лиса та й лиса розбив. Вже бере вовк та й обідає і каже до зайця: «А чому ти не їш?» Заєць відповідає до вовка: «Я се не уживаю». Вовк питається зайця: «Чим ти жиєш?» А заєць відповідає до него: «Я лишень їм крижівочки з капусти». А вовк каже: «Відки ж ми озьмем крижівочок тобі?» А заєць каже: «Знаєш що? Зараз ходім до села та й десь у городі найдем». Вовк каже до зайця: «Зараз ідем, коби-м пообідав». А заєць каже до вовка: «Ти борше їж, бо я їсти хочу».
Вовк устав. Уже ідуть. Зайшли в город; вовк став та й дивиться, аби хто не вийшов з хати, а заєць прийшов до капусти та й гризе. Вже заєць пообідав; ідуть оба та й собі балакають. Каже вовк до зайця: «Та ти не голоден?» А заєць каже до вовка: «Я би ще щось з’їв». — «Но то ходім, зараз щось найдем».
Ідуть вони та й надибають молодого зайчика. «Чо ти, небоже, вийшов на поле?» А зайчик каже до вовка: «Я вийшов на спацир». Вовк відповідає: «Но, то я маю тут тебе з’їсти». — «Як хоч ня їсти, то їж». Вовк лапнув зайчика у писок і пролиг. Та й ідуть вони далі.
Ходять вони та й не можуть нічо найти. Вовк каже до свого товариша: «Но, то я тебе хочу зараз з’їсти». — «Та ми оба кумпанували, а ти мене хоч з’їсти?» Вовк каже до него: «Їсть вовк вовка, як нема що іншого. А чо ти ся, небоже, за мнов волочеш?» Заєць каже: «Та же ти досі казав, що я твій приятель». — «Тепер мені, – каже, — приятеля не тра, коли я голоден». Та й злапав зайчика, роздер і з’їв.
Як то добре тримати з таким приятелем, коли як нема що їсти, упав на него та й з’їв!

Як вовк виколядував у діда семеро овечок, коника-жеребчика і бичка-третячка

Жили собі дід да баба, у їх був солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик.
Прийшов вовк до їх та й каже: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да семеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок».
Дід крутивсь-вертівсь, а оддать треба. Взяв та й оддав.
Вовк пішов у ліс, з’їв. На другий день оп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да п’ятеро овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»
Дід взяв та й оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв і вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да троєчко овечок, да коник-жеребчик. Давай, діду, пару овечок!»
Дід взяв та й оддав. На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да одна овечка, да коник-жеребчик. Давай, діду, послідню овечку».
Дід крутивсь-вертівсь, а давати треба. Взяв та й оддав… На другий день вовк приходе та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок, да коник-жеребчик. Давай, діду, жеребчика!»
Дід хоч і пожалів, але оддав. Вовк пішов у ліс, з’їв. А на другий день вп’ять приходе і кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка, да бичок-третячок. Давай, діду, бичка-третячка!»
Дід взяв і оддав… На другий день вовк вп’ять приходе та й кричить. Але в це врем’я дід каже бабі: «Ти іди до сусідів, а мене замаж під піччю». Бабка так і зробила. А вовк прийшов та й кричить: «Солом’яний хлів-хлів, солом’яна хатка, тіко дід да бабка. Давай, діду, бабу!» Аж жде вовк, пожде — аж ніхто не іде, вовку бабу не несе. От вовк шукав-шукав їх, не найшов та й пішов, не солоно хльобавши. Після цього дід і баба стали жить-поживать та й добра наживать.

Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.
— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, – рішуче махнув рогами віл.
От і рішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
«Та хіба я гірший від коня? Хіба я не докажу те, що кінь?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило те, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.
«Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною», — бідкався тепер віл.
Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий.
— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..
Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім зі сльозами в очах став просити та благати:
— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.
— Не бійся, я тобі допоможу, — відповів лагідним тоном чоловік.
Потім побіг скоренько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл. Спустився бічним ходом на дно ями, прив’язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.
— Ніколи більше не буду швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу та і по сьогоднішній день воли ніколи швидко не бігають і не спішать…

Як білка допомогла ведмедеві

У лісі жив ведмідь. Зарозумілий та себелюбивий. Одного разу він лежав голодний під дубом і дивився, як грається маленька білочка. Переборюючи голод, він заснув. А білочка якось стрибнула на гнилий сучок. Він відламався, а вона впала прямо у ведмежі лапи. Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той відпустив. Говорить, що колись ведмедеві у пригоді стане. На це господар лісу розсміявся і викинув білочку геть. Вона весело пострибала знову на дерево.
Ведмідь почвалав по лісі. Але бачить, що лежить м’ясо. Схопив його лапою, але петля затягнулась, і він попався. Ведмідь страшенно заревів. Почула це білочка, швиденько пристрибала, перегризла петлю і звільнила ведмедя з полону.
Отже, маленьке, а може зробити діло важненьке.

Шлюб горобця з мишею, що довів до війни між звірями

От горобець собі літав, — як-то зимової пори, — по дорогах, от де кінь ся випас, оже горобець собі там лізає і порпає, і збирає там, де що є… Оже миш вилізла з діри та й приближується до того горобця і каже: «Може б, ми ся побрали?» Та й каже до него: «Знаєш ти що? Що ти тут ходиш по дорогах! Іди-но ти за мною, подивишся на мої добра», — миш так. Оже горобець трохи ся сторонить у діру лізти (бо він собі так десь попід стріхами; то він має звичай). Але далі собі роздумав: «Піду». Але миш у діру, горобець за мишою, і вона привела його до своїх добрів. Є пшениця, є говес, є гречка — що хочеш, то всьо миш має. Горобець собі роздивився, же є всього много, оже вони собі ся побрали. Оже горобець каже так: «Маєм що їсти задосить, іно нема що пити… Знай ти, жінко, що — ти маєш збіжа много — ставлю бровар, будем робити горілку, будем пити собі і будем ся любити».
Поставили вони той бровар, наробили горілки, понапивалися — так горобець напився і бере миш і йде спати, хоче лягти з нею трохи. Оже миш не приймає горобця. «Ти, смердюху, — каже, — ти такий, ти сякий, я годна з тобою спати лягти?» Оже горобець без пару ночів сам лягав спати і розізлостився: «Що то миші за то зробити злого?» Взяв запалив її бровар.
Той бровар зачав горіти. Горобець сюди-туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миш ся попекла досить — біда. Ну, що робити? Іде миш горобця позивати. Але дали взнаки до круля… Так присудили, же становитися бити на пляц. Каже горобців цар: «Горобець не винен ніц. Як вони ся побрали, то повинні лягти собі обидвоє спати». А мишачий цар каже: «Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити».
Оже на пляц, становити ся бити. Але зібрала миш своє войсько, горобець своє, і пішли на пляц і зачали ся бити. Так ся вони били, що вибилися чисто, іно зостався лев і гриф, обидва царі. Оже так ся б’ють обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, жо лев не здужає ходити. Але лев розмислив собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив догори […] Як злапав грифа за крило, і вломив йому. Як уломив, так уже гриф не міг летіти. І лев забрався, пішов. «Видиш, — каже, — таки я виграв, а ти тепер гинь тут!..»

Чорногуз

В однім селі загорілось кілька хат. Хати були пошиті соломою і загорілись скоро одна за другою. Ніяк було вже рятувати. Люди забирали дітей і утікали на поле.
Загорілась також одна клуня, на котрій було гніздо чорногузів. Бідний чорногуз хотів урятувати своїх дітей і перенести їх десь на друге місце, але чорногузенята були вже затяжкі для нього, хоч самі ще не уміли злетіти. Тим часом вогонь вже дібрався до самого гнізда…
Що ж тоді робить чорногуз? Бачить, що дітей не вирятує, упав, бідний, на гніздо, прикрив дітей крилами та й згорів враз з ними.
Отак-то кожне створіння любить своїх дітей, що й смерті задля них не боїться.

Чому кіт і пес ненавидяться

Здибає пес кота: «Ти куда ідеш?» — «Та іду, бо мене прогонять, що-сми постарів, там не годен вже службу робити». Каже пес: «Ходи зо мнов, будемо товаришами».
Ідуть вони, аж дивляться — а то щось ся блищить над окопом. Приходять они ближче, а то гадина. «А ви, — каже гадина, — де ідете?» Кажуть они: «Ми ідемо у світ». — «Но, то, може, би ви і мене узяли?» — «Чому ні? Озьмемо. Ходи!»
Но вже є їх троє. Ідуть они, ідуть та й здибають мишаче весілля. Імила гадина свашку, а кіт матку, а пес молоду — та й по весіллю. Але вийшла мишача мама та й каже: «Бійтеся Бога, пани! Не розбивайте весілля; що схочете, то вам дамо, лиш лишіть нас у спокою». Каже пес: «Ми ніц не хочемо, лиш аби-сте нам таке дали, аби ми через море перейшли». Каже миш: «Я вам дам таке, що погадаєте, то то буде; як от прийдете над море, то скажете: «Камінчику, дай, Боже, щоби на цім морі золотий міст став». Як то скажете, то так буде». Но, пустили они то весілля та й пішли.
Ідуть они, ідуть, та й пес забув геть, як то ся каже. Але ніц. Прийшли они над море, а пес каже до кота: «Но, сідай, — каже, — на мене, то я тебе перенесу, бо ти знаєш, що ми лиш два, бо гадина ся нам загубила; а цей камінчик бери у рот і держи, аби-с го не загубив».
Сів кіт на пса, та й пес його несе. Но, несе він його, несе, аж на середині моря питається пес кота: «А маєш, брате, камінчик?» Каже кіт: «Маю!» Та й як створив рот се слово казати, та й камінчик тот упав з рота у море. Кіт дуже задумався, як то ся стало; але однако ніц не каже, лиш заєдно думає, що робити. Наколи лиш пес море переплив — кіт штрик на ялицю, лиш очима засвітив. Але пес сів та й думає: «Гій, де ся дів кіт?» Так він ся тим засмутив, що аж заплакав. Але він глип, а кіт на ялиці. Пес ся утішив та й каже: «Скажи мені, брате, чо-с ся сховав від мене, а ходи сюди». Кіт каже: «Я тот камінчик упустив у море та боюся, аби ти мене не передер». Каже пес: «Ходи, не бійся!» Але кіт каже: «Склади передо мнов лапки навхрест і поцілуй, що мене не тинеш, то я д тобі піду». Але пес каже: «Ходи, не бійся!» Та й кіт не хотів, а пес пішов собі геть. Та й від тогди они не жиють у згоді.