Як соловейко чоловіка розуму навчив

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі у великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри!»
Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він (соловейко) хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».
Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, щось дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, — неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж у мені можеть ся велика перла помістити?!»
Та й полетів собі.

Як півник та курочка рвали горішки

Були півень і курочка. Півень каже до курочки:
— Ходім горішки рвать!
От вони ідуть. Увійшли у горішник. Півень каже до курочки:
— Рви ти горішок! А курочка каже:
— Рви ти…
Півень вирвав та й кинув курочці. Вона з’їла. Другий кинув — та в глазок, та й вибив. Іде курочка та й плаче. Іде вовк та й питає:
— Чого ти, курочко, плачеш?
— Мені півник глазок вибив.
— Ну, ходім до півника… Півнику, півнику, нащо ти курочці глазок вибив?
— А чого мені горішничок ножки подрав?
— Ну, ходімо до горішничка… Горішничку, нащо ти півнику ножки подрав?
— А чого до мене в двір гуси ходять?
— Ну, ходімо до гусей… Гуси, гуси, чого ви до горішничка у двір ходите?
— А чого нас пастух не пасе?
— Ну, ходімо до пастуха… Пастуше, пастуше, чого ти своїх гусей не пасеш?
— А чого мені свиня вар перекинула?
— Ну, ходім до свині… Свине, свине, нащо ти пастуху вар перекинула?
— А чого мені собачка поросятка поїв?
— Ну, ходім до собачки… Собачко, собачко, нащо ти в свині поросятка поїв?
— А я їсти схотів!..

Як сова мстилася чоловікові

Бо то чула сова, що то люди хрестять діти. І вона хотіла свої охрестити, і бере летить у світ за ксьондзом. Летить, летить, надибає лиса. І питається його: «А ти що за їден?» — «Я, — каже, — лис! Або тобі кого треба?» — «Мені треба ксьондза». — «Нащо тобі ксьондза?» — «Ой, я чула, що то люди діти хрестять». Лис каже: «Та же і я вмію хрестити». Сова каже: «То ходи та охрестиш».
Ну, бере лис іде, а вона летить. Прийшов лис до її гнізда, і вона йому знесла їдно. Дала. Той її бере і їсть. А вона ся і не дивить; полетіла по друге. Досить того, що він всі поїв, тільки що ся но їдно лишило тоє, що ще було на гнізді. І вона вже знесла остатнє і каже: «А ну, тоє хрести ще! Я побачу, як ти хрестиш».
Лис вже наївся і так там тоє обмацує, і хап в писок, і з’їв! Сова каже: «А ти ж що робиш?» — «Та ж я хрустаю!» Сова каже: «А я ж тобі казала похрестити, а ти похрустав!» Лис каже: «Я до хрещення нічого не знаю, тільки до хрущення».
І бере лис іде. Сова сіла йому на голову і дзьобає його з тої злості. Лис втікає, а вона його дзьобає! Лис прибіг до своєї ями і пішов, а вона ся лишила на берегу.
Але дивиться: іде пес. Вона пса перебігла і зачинає його просити, щоби він їй злапав лиса. Пес каже: «Коли я вже старий! То не знаю, чи злапаю. І знов їсти хочу». — «Ну, я тобі ся їсти постараю». Пес каже: «Як?» — «Отак: там в селі повиймала баба хліб з печі, то ти піди і влізь до сіней, а я влечу до хати. І я буду літати по хаті, а вона буде мене лапати, а ти прийдеш коло порога і злапаєш у зуби двоє хліба і втечеш, і я знов за тобою втечу».
Пес прибіг до сіней, став за дверима, а сова влетіла до хати і вилетіла на піч. А баба за нею з дітьми! А пес підійшов помалу, взяв два буханці хліба і пішов з тим хлібом. А сова вибила вікно і втекла. Приходить до пса, дивиться: вже пес доїдає хліба і вже наївся добре. І каже сова: «А що? Вже злапаєш?» — «Ні, ще». — «Чому так?» — «Бо я ще хочу пити». — «Ну, знаєш ти що? Там доять дівки молоко в дворі, то я піду і сяду одній на голову. То вони будуть мене лапати, то ти скочеш в казан і нап’єшся». — «Ну, добре».
Бере сова летить, а він іде. Прийшли на дзі-дзінець, і сова сіла одній дівці на голову, а друга дівка лапає. А пес прибіг, впав у тоє молоко, обпився добре, виліз з молока і вже каже сові, що злапає. Прийшов він над тую яму і заснув. Лис вибіг і втікає. Сова каже: «Гейжо! Гейжо!» Пес за ним. Але дивиться: їде чоловік на троє коней. І сова каже: «Чоловіче! Бий там лиса!» Той хтів вдарити лиса, та вдарив пса і забив.
Та (сова) сіла йому на голову і дзьобає. Той хтів вдарити її, та себе — по голові! І розбив собі голову, і кров іде. Вона сіла на одного коня. Той зі злості хтів її забити — і забив коня. Досить, що всі троє коней забив. Сова полетіла наперед до його хати, і влетіла до хати, і сіла на голову дитині, і дзьобає. Його жінка хотіла забити сову. Та дитину — по голові! І забила дитину. Приходить додому чоловік і питається жінки: «Що тут чути?» Жінка йому розповіла, що, каже, «хотіла-м сову злапати, бо була дитині сіла на голову, та й вдарила-м по голові (дитину) і забила-м!» Він їй каже, що «я там забив всі троє коні».
Але тая баба злапала-таки тую сову…

Як собака знайшов собі господаря

Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.
Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіря. Надумав ото так та й іде собі. Коли зустрічає свого найближчого родича — великого, дужого, злого вовка.
— Куди йдеш, собако? — питає вовк.
— Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш?
Вовк згодився, й собака пішов за ним.
Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув з стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.
— Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?
— Хіба не бачиш? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з’їсти може!
Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:
— Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!
Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди… Глянув ведмідь з-за дерева — та мерщій і собі тікати далі в ліс.
— Ох, невчасно я сюди прийшов! — каже він до собаки. — Тут уже лев господарює.
— А хто ж то такий лев?
— Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!
— Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіря.
Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.
Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіря в лісі й ніхто собаку не насмілювався зобідити.
Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився… Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку — та назад.
— Що таке, господарю? — запитав здивований собака.
— Людина сюди йде… Треба тікати швидше, бо лихо буде!
— Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!
І пішов собака до людини.
З того часу служить собака в людей.
Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.

Як пес із вовком воював

Вовк і пес жили, як два брати. Що сталося в лісі, вовк доповідав псові, а що сталося в селі, то пес доповідав вовкові.
Настав час, що вовк дуже постарів, бо вже й зубів не мав і не міг собі поживу найти в лісі. Прийшов у село до пса і скаржиться, що він не годен собі їсти роздобути і най йому дещо поможе.
Пес каже:
— У мого хазяїна льоха має малі пацята. Можеш звідти взяти двоє пацят, і то не буде слідно й видно, що там хибить, лише аби не було ніякого крику.
Вовк прийшов до стайні і взявся пролізати через вікно, а там почали коні іржати, корови бриніти, свині квічати, вівці бляяти. Ціла війна сталася у стайні. Пес дуже напудився і зігнав хазяїна своїм гавканням. Той устав, вийшов на двір, увидів, що в стайні є вовк, узяв рушницю і поранив вовка. Вовк забрався в ліс. Через місяць прийшов до пса і знову говорить йому:
— Ти в мене не брат і не друг. Ти мене прозрадив, і твій хазяїн мене постріляв. Я ледве за місяць вилікувався. Я тобі оголошую на двадцяте число війну. Під великим дубом будемо битися.
Забрався вовк знову до лісу глядати собі звірів, які б допомогли йому воювати із псом. А пес із переляку, що треба воювати, захворів, порозкидав ноги, голову і зробив голодовку, щоб іздох, щоб не йшов воювати з вовком. Хазяїн закликав ветеринарного лікаря, аби провірив, на яку хворобу захворів пес, що з ним сталося. Лікар оглянув: пес здоровий.
Підходить до пса кіт і каже:
— Що з тобою, що не хочеш їсти?
– Іди ти від мене геть, — каже пес, — бо все одно не допоможеш мені. Лікар не знав, що мені є, і ти не знатимеш.
Однак кіт не відступав від пса, докучав доти, що той сказав:
— У мене велике нещастя. Мені треба двадцятого числа йти з вовком воювати. Але нема з ким іти, а сам сили не маю.
Кіт говорить псові:
— Візьми з собою мене, качура й гусака, і підемо на війну.
Настав час, вовк узяв собі ведмедя, дику свиню, лисицю, і пішли до того великого дуба. Тут свиня зарилася у листя під ліщину, лисиця сіла під дуба, ведмедя вовк загнав на дуба, аби позирав, коли буде йти противник, а сам вовк став збоку на горбочку. Чекають. Вовк гойкає на ведмедя:
— Чи йдуть уже?
— Ні, ще не видно, — відповідає ведмідь.
Через деякий час вовк знову до ведмедя:
— Ну як там?
– Ідуть, ідуть, — гукає ведмідь. — Іде один карабінер (пес), другий іде мінометник (гусак, бо він голову несе вверх, як міномет), а третій іде кулеметник (качур) і вже стріляє: «То-то-то-то-то, то-то-то-то-то, то-то-то-то-то!» А четвертого (кота) не можна визначити, що то є.
Прийшли під дуба, а дика свиня закрутила хвостом у листі. Кіт подумав, що то миша, скочив і відкусив хвіст. Свиня зі страху швидко піднялася і втікла. Кіт теж перелякався, бо ще таку велику мишу не видів, наїжачився і скочив на дуба, де сидів ведмідь. Той почав тікати горі дубом до верха. Але став на тонку галузку. Галузка вломилася, ведмідь упав на лисицю, що була під дубом, і відірвав їй хвіст. І так усі четверо: вовк, ведмідь, дика свиня і лисиця тікали до лісу, що й не оглядалися. Зупинилися на одній поляні і стали розбирати, яка то була страшна війна. Свиня говорить:
— Як шаблею рубанув мене, то й хвоста не стало.
— Як тебе рубанув, то скочив на дуба і за мною, — каже ведмідь. — Я дерся горі дубом, дерся, галузка вломилася, і я полетів. Легко було летіти, та тяжко було приземлятися, бо тепер мене дуже кістки болять.
А лисиця каже:
— А на мене бомба впала і хвіст відірвала.
— Я все бачив, — зізнається вовк, — як ви воювали, але не міг чекати до кінця, мусив утікати, бо я вже старий. Від того дня пес і вовк не дружать, бо пес виграв війну.

Як покумалися лисиця з вовком

Жила-була собі лисичка в однім лісі. Пішла вона в село, залізла до одного чоловіка в комору, вкрала ковбасу і принесла до своєї нори. Приходить вовк і говорить:
— Як у тебе тут файно пахне ковбасою! Я так би їв, що аж слина з язика цяпає.
А лисичка каже:
— Давай покумаємося, будемо вірні друзі, і я тебе поведу, де можна доста ковбаси їсти.
От вони й покумалися. Веде лисичка вовка у село. Приходять до хати. Вікно в коморі було відчинене. Лисичка плиг у вікно — і в комору, а вовк — за нею. Лисичка роздивилася, понатягала ковбаси на шию — і в ліс, там сховала і бігом назад до комори. І так усю ковбасу поносила. А вовк добрався до шинки, солонини і давай їсти. Їсть та їсть і наїв такий бебех, що почав лізти у вікно і не пролазить. Сів собі й почав вити:
— Ву-у-у-у! Ву-у-у-у!
А в хаті почули і як набрали хто ціп, хто сокиру, довбню та давай вовка плющити по бебехові, по хребту, по голові. Вовк із комори заскочив до хати, а з хати як собою гепне у вікно, вікно розбилося, і вовк утік.
Ледве живий іде вовк дорогою. А лисичка-кума намастилася медом, викачалася в паздір’ї і суне навстрічу кумові-вовкові. Вовк скаржиться їй:
— Ой кумо, як мене били!
— Слабо тебе били, куме, — обізвалася лисиця. — Мене били, то з мене, глянь, аж кісточки стирчать!
Вовк пожалів лисицю й каже:
— Сідай, кумо, на мене, я тебе понесу.
Лисичка-кума вискочила на вовка, і той несе її. А вона собі приспівує:
— Несе битий небитого, у вереті завитого.
А вовк і каже:
— Що ти, кумо, так співаєш?
— Та то, куме, мене дуже болить, і я собі приспівую, і здається тоді, що не так болить. — І знову співає: — Несе битий небитого, у вереті завитого. Несе битий небитого, у вереті завитого.
Вовк почав уважно прислухатися і розібрав, що лисиця співає. Скинув її з себе і каже:
— Ах ти, сяка-така кумо, я тебе роздеру!
Лисиця так кинулася навтіки, що лиш закурилося за нею. А вовк пустився доганяти. Прибігла лисиця до обриву, над яким росли дерева, заскочила в нору і сидить собі. Нора була вузенька. Вовк не міг туди вміститися. Сягає він за лисицею лапою. Коли вовк схопить куму за ногу, лисиця говорить:
— Тягни, дурню, корінець!
І вовк відпустить ногу. А коли схопить за корінь і тягне, думаючи, що то лисиця, вона кричить:
— Ой, болить, ногу мені поламаєш!
А вовк тягне, тягне і ніяк не може витягнути лисицю з нори. Як намучився добре, лишив свою куму в тім обриві й пішов собі в ліс. Через деякий час лисичка вибралася звідти і подалася далі добувати собі поживу. Йде дорогою й бачить: їдуть сани з кіньми. (А то було зимою). На санях — два риболови везуть рибу, яку наловили у ставку. Лисиця лягла на дорогу і прикинулася дохлою. Чоловіки підійшли і говорять:
— Диви, дохла лисиця лежить.
Взяли вони лисицю та й кинули на сани до риби. Поганяють коней і не оглядаються назад. А лисиця тим часом бере рибу і кидає на дорогу.
Як виметала всю рибу, сама скочила на дорогу і давай рибу хапати і носити у свою нору. А ті риболови прийшли додому, дивляться, а на санях ні риби, ні лисиці. Повернули назад по тій дорозі, але нічого не знайшли.
Небагато часу пролетіло, і приходить вовк до куми-лисички в гості. Бачить, лисичка собі рибу їсть. Вовк просить її:
— Дай мені, кумочко, хоч трохи рибки, бо я дуже голоден.
— Еге, який ти розумний, — каже лисиця. — Готове і дурень буде їсти. Я дуже тяжко ловила рибу. Іди й ти собі налови.
— Я не знаю, де і як ловити, — каже вовк.
— Я тебе навчу, — погодилася лисичка-кума.
І повела лисичка вовка ловити рибу. А там біля села текла річка. А в річці люди зробили ополонку і звідти носили воду. Лисиця привела вовка до ополонки і каже:
— Сідай тут, хвіст опусти у воду і приспівуй собі: «Ловися, рибко, мала й велика! Ловися, рибко, мала й велика!». Але скоро не витягуй хвоста, посиди, щоб якнайбільше наловилося.
Сидить вовк, сидить. Попробував хвіст тягнути, а хвіст уже замерзає у воді. Він думає собі: «Ще не тягну, бо мало наловилося. Ще потримаю». Як посидів зо дві години, а хвіст так і примерз до води. Тягне вовк, тягне — ніяк витягнути не може. Сіпає хвостом то в один бік, то в другий — нічого не виходить. І мусив вовк сидіти до рана. Вранці люди ідуть по воду, видять — на льоду вовк — і давай кричати:
— Вовк! Вовк!
Похапали в руки палиці, довбні, вила, хто що міг, обступили вовка і так били, що той ледве вирвався і без хвоста втік до лісу. Відтоді лисичка-кума більше не зустрічалася зі своїм кумом-вовком.

Заєць-посланець

В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.
Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!
– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!
– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:
– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.
Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.
– Чого рюмсаєш? – питає Сова.
Заєць й розказав про свою біду.
– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.
Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.
– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.
Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.
Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:
– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.
– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.
З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.