Як лисиця зробила чоловіка багачем

Був Іван найбідніший в селі, бо лиш мав три курці, і за тото ся з него посмівали і казали, що він багач. А він не мав хати, лиш сидів в застайці (колибі) та й там тримав свої кури. Раз приходить лисиця і каже: «Іванчику-багачику, дай мені одну курочку, та покладу тебе на багача». Він дав. Лисиця з’їла курку та й знов іде до него й каже: «Іванчику-багачику, дай мені другу курку, та покладу тебе на багача». Він дав. Лисиця з’їла і тоту курку. Та знов іде до него і каже: «Іванчику, дай мені третю курочку, та покладу тебе на такого багача, як сама Горголиця». Дав він, лисиця з’їла. Іде знов до него і каже: «Веди мене на ярмарок». Він повів, а лисиця каже: «Знаєш, що ти маєш правити за мене?» Він каже: «Ні». А вна каже: «Аби-с правив триста палиць».
Приводить на ярмарок, а йому кажуть: «Що ти хочеш за лисицю?» А він каже: «Триста палиць». Вни дали, він взяв та й пішов. Лишень прийшов під застайку, а лисиця за ним цуп! Він як пішов, а лисиця поїла тим руки, що її купили, та й утекла за ним. Вна каже: «Бери мене, Іване, на ярмарок!» Він взяв, а вна каже: «Аби-с за мене правив триста рукавиць».
Приходить на ярмарок, а йому кажуть: «Що хочеш за лисицю?» Він каже: «Триста рукавиць». Вни дали, він взяв та й пішов. Лишень він під застайку, а лисиця за ним цуп! А вна так, як перше, поїла руки тому, що купив, та й утекла. Вна каже: «Бери мене, Іване, на ямарок та аби-с правив за мене триста шапок». Він взяв, приводить на ярмарок, йому кажуть: «Що ти хочеш за лисицю?» Він каже: «Триста шапок». Вни дали, він взяв та й пішов, а лисиця за ним в застайку цуп! Вна поїла тому, що купив, руки та й втекла.
Вна каже: «Бери, Іване, та й ідім до царя в старости!» А то був цар та мав таку доньку, що над ню не було. А то і цар був такий, що над него не було багатшого на цілий світ. Іван каже: «Та же ми бідні!» А вна каже: «Не бійся того, лиш бери палиці, шапки і рукавиці». Взяли вни та й пішли. Приходять над ріку, а там ся купала царівна в долині на ріці. Каже лисиця: «Мечім отут все, а вна ме гадати, що то ми ся затопили. Бо ми, як прийдем до царя, то він ме казати, чого ми ідемо до него в старости такі бідні. То ми будем казати, що ми були багачі, що лиш хіба цар такий багатий, але нас вода потопила».
Прийшли до царя, а цар каже: «Чого ви, такі бідні, прийшли до мене?» А лисиця каже: «Ми в старости». А цар каже: «Та же ви бідні, а де ж би я дав доньку за вас?» А лисиця каже: «Та же, гм… хіба лиш цар були такі багаті, як ми, але нас вода потопила таки перше». А царівна каже: «Так єсть, тату, я сама виділа, як ся купала, що то таке несло, що аж страх». Цар повірив, бо вна правду казала; вода несла тоті рукавиці та тото, що вни наметали в воду. А цар каже до слуг, аби внесли шовкове лудиння. Внесли, а лисиця каже: «Ні, не таке, краще було в нас». Цар сказав внести срібне. Внесли. Лисиця каже: «Ні, ще краще було в нас». Цар казав внести золоте, що найкраще лудиння в нього. Внесли, а лисиця каже: «Отаке саме в нас було». Цар каже: «Но, коли так, то я дам за тебе свою доньку». Лисиця каже: «Добре». Висватали, зробив цар весілля, і Іван также і своє весілля. А відтак каже до лисиці: «А я тепер де приведу молоду?» Лисиця каже: «Не бійся, ми приведемо до Горголиці». І вибралися. Взяв Іван княгиню з собов, та й цар також пішов.
Ідуть, а лисиця напереді. Аж пасуть стадарі стадо товара, а лисиця ся питає: «Чиє стадо пасете?» А вни кажуть, що пані Горголиці. А лисиця каже: «Не кажіть, що пані Горголиці, але Івана-багача, бо іде цар Филистин та й вас вистинає». А Іван лиш ся подивив на свою застайку та й прийшов. Іде цар та й Іван і бояри, аж стадарі пасуть стадо товара. Питає цар: «Чий товар?» Стадарі кажуть, що Івана-багача. Цар каже: «Добре!» Та й прийшли дальше. А лисиця іде дальше наперед та де найде слуги Горголиці, та все каже, аби казали, що Івана-багача. «Як не мете так казати, як я кажу, то іде цар Филистин та й вас вистинає». Цар іде та ся все питає: «А чиї ви пасете худоби?» А вни всі кажуть, що Івана-багача. Цар все каже: «Добре!» А Іван лиш ся сміє з радості. Аж набігає лисиця до пані Горголиці, а там двори багато крашені, як у самого царя, а слуг та служниць більше, як у царя на весіллі народа було. А лисиця каже: «Чиї се хати?» Вни кажуть, що пані Горголиці. А лисиця каже: «Не кажіть, що пані Горголиці, бо іде цар Филистин, то вас всіх вистинає». А Горголиця з печі каже: «Та й мене?» А лисиця каже: «Та й тебе, пані Горголице!» — «А де я вере бих ся сховала?» Лисиця каже: «В дуба». Горголиця послухала та й пішла в дуба. Приходить цар, а то слуги та служниці наварили їсти та пити більше, як у самого царя. А цар каже: «Чиї се хати?» А слуги, служниці і лисиця кажуть, що Івана-багача. Сіли за стіл, п’ють та їдять, а далі кажуть: «А де стріляти?» А лисиця каже: «В дуба».
Взяли стріляти в дуба, розстріляли Горголицю в дубі, лиш гній став з Горголиці. А Іван став паном на Горголичиних маєтках. Отак лисиця за три курці поклала Івана багачем. Та вни жили, доки жили.

Як лисиця з вовком їла м’ясо та в монастирі висвячувалася

Бігла лисиця, зустріла вовка, а він і питає її:
— Де ти була?
— Я скрізь ходила. Я, — одказує, – отеє наїдалася м’яса, бо завтра п’ятниця.
Вовк і каже:
— А я б їв, хоч і п’ятниця.
— Ну, — обзивається лисиця, — ходім, я в одному місці знаю, то й наїсишся.
— Ходім, — каже вовк.
Приходять вони туди, де була пастка. Тільки вовк нагнув туди голову, а дубок (з пастки) і потяг його вгору. Лисиця прибігла, вхопила м’ясо з пастки, сіла та й їсть. Вовк тоді й каже їй:
— Ти ж казала, що п’ятниця, а тепер сидиш і їси?
— Е, тепер тобі п’ятниця, бо п’ятами землі не дістанеш!
Знялась лисиця й пішла лісом. Зайшла в монастир, де ченці живуть. Прийшла, роздивилась, кудою можна влізти. Потім задушила двоє гусей. А гуси й наробили крику. Вибіг чернець із сучковатою патерицею і почав нею лисицю висвячувати. Так висвятив, що й курці нема де носом клюнути.
Вирвалась вона звідти й побігла лісом. Зустріла другого вовка, а він і питає її:
— Де ти була, сестричко?
— У ченців. Я там присвятилась. Я тепер свята!
А той вовк і каже:
— Де ж воно? Піду й я, може, і я присвячусь.
— Йди, — каже. — Мені давав чернець дві гуски з’їсти, потім дав меду, а потім патерицею посвятив.
Приходить вовк до монастиря. Туди вліз, а назад і не може вилізти. Задушив одну чи дві гуски, а гуси й наробили крику.
Виходить чернець та як закричить! А вовк злякався та прожогом в дірку та й зачепився за гвіздок вухами. То він там вуха собі й поодтягував. І з того часу всі вовки вухаті.

Як лис розсудив ворону з сорокою

Були ворона й сорока і мали на однім дубі обидві гнізда: ворона вище, а сорока нижче. Але ворона виділа, що сорочаче гніздо ліпше, та й вона собі його дуже сподобала і хотіла його від сороки вкрасти.
Одного разу полетіла сорока та й лишила молоді свої діти в гнізді. А ворона як уздріла, що сорока полетіла десь далеко, взяла малі сороки та й кинула лисові, що стояв під дубом, а гніздо перенесла і вклала на своє гніздо. Прилітає сорока до гнізда, а то нема ні гнізда, ні її дітей. Зачали ся сварити й кусати. Каже: «Я лишила тебе, аби-с мені пильнувала мого гнізда, а то нема гнізда. Скажи, де ти його поділа?»
Але чув лис, що вони ся сварять, та й слухає, а відтак каже до сороки: «Я твої діти з’їв, мені твоя сусіда кинула, а твоє гніздо під нев». Тогди сорока каже: «Коли ти мені зробила збитки, я зроблю тобі ще більші». Та й полетіла. Але усе дивилася, як ворона буде де летіти. Ворона знала, що сорока мусить щось їй зробити, та й уже пильнувала.
Але щось у кілька день забула та й полетіла далеко. А сорока тогди узяла гніздо перевернула, гніздо упало. Тогди вона злетіла, понесла гніздо та й кинула в ріку, що була недалеко, і тото гніздо поплило з водов.
Прилітає ворона до гнізда, а гнізда вже нема. Вона тогди в плач. А лис учув, що ворона плаче, прийшов під дуба та й каже: «Не маєш що плакати, бо ти їй зробила збитки, а вона тобі. Та я тебе можу порадити, але що мені за то даш?» А вона каже: «Не маю тобі тепер що дати. Як добре порадиш, то буду тобі носити, що зможу, цілий місяць». Лис на тото пристав та й каже: «То ви з сим обидві мусите шукати такого, щоби вас розсудив». А ворона каже: «Хто би нас розсудив?» А лис каже: «То мусите летіти аж за синє море. Там є такий дуже великий птах, та й він вас розсудить».
І тогди ворона полетіла за сороков шукати. Найшла її та й каже до неї: «Я тобі зле зробила, а ти мені, то мусим іти, щоби нас хтось розсудив». Сорока не хотіла йти, а ворона як зачала, та й сорока послухала, і полетіли аж за синє море. Шукають, а то нема того птаха. Зачали вони ся питати других, тих, що були за морем. А тоті кажуть: «Тут є такий суддя, але аж у лісі».
Прилетіли вони в ліс, здибують лиса та й питаються його, ци він не видів такого птаха, що розсуджує. А лис каже: «Дурні ви. Тут нема такого птаха, що розсуджує. Я сам розсуджую, я вже дуже багато розсудив, та й мені усі дякують за то, що я нікому кривди не роблю». А вони кажуть: «То, може, би ви й нас розсудили? Але, — кажуть, — може, ви нас хочете з’їсти?» Лис каже: «Я би того не зробив, бо мене Бог зіслав, щоби я робив розправу межи його сотворінням. Якби я кого з’їв, в той би-м час умер».
Вони повірили, що він так ласкаво до них балакав, та й розказали, як то було. А він каже: «То так, ти, вороно, сама найбільше завинила. Знаю, що ви вже тепер дуже бідні і не маєте з чого класти собі гнізд, то я вже вас сам споможу, чим зможу. А тепер ходіть до мої хати, трохи відпочинете та й собі підете. Але туда, — каже, — аби-сте уже не йшли, бо то далеко відси, я не можу далеко йти, бо уже старий».
Показав їм багато пір’я та й каже: «А що, се буде добре на гніздо?» А ворона каже: «Добре буде для мене, а для неї треба ще м’якшого».
І що балакали, балакали, а лис заткав діру, аби не повтікали, задушив одну й другу та й так їх розсудив.

Селезень

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.
Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.
Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.
Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.
Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.
І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…
Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.
Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.
Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.
Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.
Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.
Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.
Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.

Як лис розводив курята

Одна лисиця мала сина, і була вона дуже стара, не могла ходити за курми, посилала свого сина, молодого лиса. Ходив він, ходив, заким не докучилося, бо годував маму і себе — треба було доста курей. Аж раз каже:
— Мамо, знаєте ви, як би я зробив? Агіт якось люди викохують кури; може, би я собі викохав, та би-м не ходив по чужих подах та курниках?
А вона каже:
— Ну, як ся вдасть, то іди та й зроби так.
Жвавий лис як загадав, так зробив. Пішов до одного ґазди на під, страшно очима засвітив, кури ся поперестрашували, зачали кричати. А лис вхватив щось кількоро яєць і приніс, зробив гніздо в дірі і каже:
— Ще йду раз принесу яєць, може би, більше курят було.
А стара каже:
— То йди, лиш уважай, аби тя хто не зловив, бо я би відтак не збанувала.
Пішов він, виліз на під, але вже до другого ґазди, взяв знов щось кількоро яєць і так само приніс та й каже:
— Ну, вже яйця є, коби ще курячу маму придбати.
Пішов вже до третього ґазди та й якраз трафив, що квочка сиділа коло тої діри, що кури лазять, а діра була не заткана, бо ґаздиня забула заткати. Витяг він квочку, пішов до своєї мами та й каже:
— Но, вже є і мама куряча.
І квочку наповів, каже:
— Вважай, якби-с ми недобре сиділа, то тя з’їм.
Квочка прирекла, же буде сидіти, та й сиділа цілий тиждень.
Але одного разу спацирували собі попри ту нору два коти та й занюхали яйця в тій дірі. Прийшли, наполошили квочку і випивають яйця. Аж вже накінці вилизують шкаралупу. Лис ся пробудив, учув, що є злодії в його дірі, забіг їх другою дірою; мама дала шнурка, і він пов’язав їх за ноги і повісив на гіллі крислатого дуба, а сам пішов досипляти, бо три ночі не спав. Заткав діру та й спить і нічо не чує. Але коти дуже жалісно вавкали, а тхір надійшов, і вони як зачали тхора просити, тхір їх повідв’язував, та й коти поутікали. Лис устав, подивився — нема котів, і жаль йому було, що тілько працював на яйця і на квочку та й нічого з того нема. Відтогди не хотів ся вже з тим заходити та й носив мамі аж до смерті кури.

Закоханий вуж

Жила в їднім селі дівчина краси неписаної, з лицем як молоко паране, з довгою косою, аж до п’ят, та така, що ни тико хлопци, а й гинчи дівки та й діди задивлєлися. Їдні кажуть – Марусею звали, а другі – що Ганкою. Та як би там ни було, вдатною дівка та виросла.
От пуйшла вона в ліс по ягоди. Збирає, збирає, а там неї вуж побачив, та такою вона йому любою, красивою здалася, що вуж у неї залюбився. Повз за нею, доки дівка збирала ягоди, а потім одстав. Та з тих пір життє йому нимиле стало без неї. Сумує, мишей ни ловить ци яку комаху й ту ни хоче.
І рішив до села поповзти, тамечки знайти тую дівчину, щоб на неї ще хоч раз подивитися. Повзав од хати до хати, все виглядав, котра дівчина на двір вийде, та все ни та. Але до крайньої хати приповз, дивиться, а там волоссє миє, та таке пишне – вона. Глядить на неї вуж, од любові мліє. А дівка взяла відро, до сусіцького колодязя пушла води набрати, щоб волоссє, в любистку скупане, пополоскати. Та там подружку стрітила, та про хлопця свого стала розказувати, то й заговорелисє.
А тим часом неїн молодший брат, теї дівчини, надвір вийшов та змію побачив. Схопив дрючка і ну того вужа бити. Як зовсім забив, до хати побіг, кричить: «Мамо, мамо, я гадюку вбив!» Мати вийшла, дивеця та й каже: «То, синку, ни гадюка, а вуж, онде й корона вужача на голові». А в нього й справді корона на голові намальована, бо то був ни простий вуж, а син вужачого царя.
Коли чують якийсь крик наче на вулиці, а тоді щось шелестіти стало. Дивляться, а на двір другий вуж заповзає та до того першого, мертвого, пудповз, голову на него поклав і собі вмер.
– Ой, синку, що ж ти наробив, то ж, певно, його вужова наречена! – закричала мати.
Рішили однести тих вужів на край лісу. А як вернулися, дивляться, а дівчини їхньої ніде нима. Скіко ни кликали – ни озивається. Тут мати й врозуміла – то ж їхня дочка була, що на вужє голову поклала. Заголосила, заплакала. Отака сильна любов у тех змій, кажуть люде.
Та ни супся, внучку, чого ж ти дрижеш, моє маленьке? У лісі ожив той вужик, бо батько-цар траву таку знав, що оживлєти вміє. Тико вуж дівку-вужицю, що тоже ожила, ни одпустив – що правда, то правда.

Як лис попався в руки

Летіла сорока понад воду, злапала собі рака. Але ворона вздріла, же вона злапала, та й собі хтіла злапати. І таки злапала. Але летить посеред води та й сорока каже: «Сорока пані, сорока пані». А ворона посеред води сказала: «Та й я пані». А рак упав у воду. Каже тогди сорока до ворони: «Видиш, ти велика, а я мала, але ти однако дурна, бо я тебе змудрувала».
Зачали ся гризти. Каже сорока: «Здаймося на суд, аби нас хто розсудив. Здаймося на крука, аби нас розсудив». Прилетіли до крука, а крук їм відповів: «Здайтеся на орла, бо то є старший пан від мене». Прийшли до орла они, а орел каже: «Я є заслабий до розсудження, здайтеся на лиса».
Під одним ліском ґазда оре, але за ним бігає борознов лис та й збирає черваки, миші. Але ворона і сорока як уздріли лиса, кажуть: «То добре, що ми тебе здибали, ми за тобов шукаємо». Лис каже: «Ходіть сюда близенько та мені скажете, бо там є пес і кіт на возі та аби не учули». Але кіт учув та й каже: «Урвав». А пес каже: «Гай, гай».
Як вони ся зближили д лисові, а лис їх злапав обох і з’їв. А пес тогди собі скочив з воза: «А не ліпше, аби ти мені був одну дав?» А лис тогди відповідає до него: «У твого ґазди є доста гусей, курей, качок, та би-с злапав та би-с ще мені одну дав». А пес до него відповідає: «Ходи та злапаєш та і мені даш, бо мене на то ґазда отримує, щоби я його не обдирав, але обганяв».
Отже, лис пішов з ним до того ґазди подвір’я. Він його запровадив до курника, показав де; той злапав дві курки, а пес тогди ґаздиню викликав і з газдинев обоє: пес злапав за шию, кіт скочив на голову, ґаздиня лиса б’є, а лис тогди відповідає: «Вдає тут кільком ся наробив шкоди, збитків, ніхто мене не змудрував, аж пес та й кіт через дурну сороку й ворону. Тут дурний лис мусить загибати через свій дурний розум».
Служу государю і Богу,
І кладу у петлю ногу,
І держу вірно і кріпко,
Поки скажуть годі, –

і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить, і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.