Про козу

Коза – невдала спроба чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьому чорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопив козу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди з одірваним хвостом.

На доказ створення кози чортом кажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вона навіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде.

Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїм створінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, у стайнях, – в такому разі він кидає мучити коней.

Або дику козу чорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: “тебе десь чорт сплодив на дикій козі”.

Дурний вовчисько

Кримськотатарська казка

Жив колись на світі Вовк. Був він злий і ненажерний: в овечу отару залізе — всіх овець переріже, до корів у загін забереться — всіх корів і телят подушить, в курник проникне — всіх курей загризе. Як не намагались селяни вистежити його, нічого не виходило: Вовк зробить свою чорну справу, наїсться уволю й піде далеко в ліс, куди мисливці не дістануться.
Якогось разу Вовк тяжко захворів: що не з’їсть — у животі починає пекти, ніби хтось вогнище в кишках запалив. «Мабуть, це від того, — подумав Вовк, — що я дуже багато худоби занапастив. Ось і покарав мене Бог». Помучився-помучився Вовк і поклявся: «Якщо одужаю, то клянусь, що більше не торкнуся жодного барана, жодного теляти, жодної гуски».
Минув час. Вовк видужав і пішов полювати. Йде він лісом, аж дивиться — на галявині Бичок пасеться. Бичок злякався, кинувся тікати, а Вовк наздогнав його та й каже:
— Не бійся мене, я тебе не чіпатиму. Я дав слово, що жодної тварини більше не занапащу.
Не повірив Бичок Вовкові, але Вовк пробіг мимо і не доторкнувся до нього. Йшов Вовк, йшов, а назустріч йому два барани. Злякались барани і — навтіки. Вовк наздогнав їх та й каже:
— Не бійтеся мене, я вас не чіпатиму. Я дав слово, що жодного барана не занапащу.
Не повірили барани Вовкові, але той подався собі геть. Ішов Вовк, ішов, а назустріч йому Кінь. Злякався Кінь Вовка і кинувся навтікача. Вовк наздогнав Коня та й каже йому:
— Не бійся мене, Коню, я тебе не чіпатиму. Слово таке дав і порушувати його не буду.
Не повірив Кінь Вовкові, але той пішов собі геть. Довго блукав Вовк лісом, спробував ягоди жувати, плоди, опалі з дерев, — нічого не смакує. Повернувся Вовк до свого лігвища, впав та й лежить. Лежить і чує, як в животі бурчить од голоду, як він стає безсилим. Лежав, лежав та й подумав: «І чого це я вирішив бути таким доброчинцем. І діди мої з полювання жили, і батьки. Чи ж я не Вовк? Піду я та й пообідаю тим дурним Конем».
Як вирішив Вовчисько, так і вчинив. Добрів до Коня і каже йому:
— Послухай, Коню, я передумав, вирішив з’їсти тебе.
— Вирішив — так вирішив, — відповів Кінь, — тільки хочу тебе застерегти: мені в заднє копито попав залізний цвях, ти спочатку витягни його відти, а потім уже їж…
Підійшов Вовк ззаду до Коня. Кінь копита підняв та як вдарить голодного Вовка в груди — той і розтягнувся на землі. Довго він лежав, поки не прийшов до тями, а потім вирішив пообідати баранами. Ледве добрів до них та й каже:
— Барани, я передумав, вирішив з’їсти вас…
— Будь ласка, — кажуть барани, — їж, якщо так вирішив. Але спочатку ти повинен розв’язати нашу суперечку.
— А через що сперечаєтесь? — здивувався Вовк.
— Покійний батько залишив нам у спадщину ось цю землю, і ми ніяк не можемо розділити її. Проведи між нами межу, розділи землю на дві частини, — сказали барани і розійшлися врізнобіч.
Вовк став між баранами і думає-гадає, як йому землю розділити, а барани в цю мить як розбіжаться та як ударять рогами з двох боків Вовка, той ледь Богові душу не віддав.
Прийшов до тями та й думає: «От дурні барани, ледь не вбили мене. Піду я краще Бичком поживлюся»…
Ледве на ноги звівся Вовчисько і побрів далі. Дістався до Бичка та й каже йому:
— Бичок, я вирішив з’їсти тебе.
— Якщо ти такий голодний, їж, будь ласка, — каже Бичок, — тільки спочатку зніми у мене з шиї обруча з дзвіночком.
Вчепився Вовк за шкіряний обруч і ну тягнути його, а дзвіночок — як задзвенить.
Почули селяни — і мерщій на галявину. Оточили дурного Вовчиська і давай лупцювати — тут йому настав кінець. Отож, дивись, якщо дав слово — тримай його!

Зустріч із сірим гостем

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.
Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.
– Бака, – сказав я. – Песьо.
Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.
Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.
«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано:
– То ж вовк, дитино!
Бабця почала казати до вовчиська щось лагідно-докірливе. Чи то докірливо-лагідне. Йди, мовляв, сірячисько, своєю дорогою, у лісі є багато смачненьких зайчиків, а хлопчики тобі ні до чого. Бо хлопчика не тре’ чіпати, нашо він тобі малейкий, він не з вашої породи. Вовк глянув якось тужливо й погрозливо водночас. І таки пішов, поплентався, щоб більше не приходити.
– То ж вовк, дитино!
Я не раз потім думав, чому вовк не зачепив мене, навіть дався погладити. Може, відчув довіру до малого, будучи самотнім, потребував спілкування чи просто був по-літньому ситим? Хтозна. Того вовка, певно, давно нема на світі, щоб запитати, чого так сталося.
Бабуся тоді подорікала, поойкала, взяла слово, що остерігатимусь сам далеко заходити, а потім розказала історію про вовка. Потім були ще й іще, бо чогось ця тема мене зацікавила. Швидше за все, тому, що то були таємничі історії про зустріч людини й вовка. Про пригоди вовчі. Про вовкулаку. Чи вовкуна, як бабуся казала.

Чому Господь благословив свинину в їжу людині

Коли Христа шукали “жиди”, Він сховався від переслідувачів в ясла з сіном. Коні зверху з’їли сіно, тоді Христос заховався глибше. Кури розгрібали сіно й вигребли Христа. “Жиди” схопили Його й стали було мучити.
Христу вдалося якось визволитися, і Він сховався в солому. Свині нумо рити ту солому, і зарили Його ще глибше. Ось чому “жиди” тепер такі ласі до курей, а свиней зовсім не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (і поросят) з паскою.

Звідки в собаки шерсть

Зліпив Бог людину з глини і поставив сохнути, наказавши собаці стерегти її, а Сам пішов собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив.
Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: “Як же ти не встеріг?” “А я, каже, господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму”. Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням.

Якими були собаки

Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: “Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі”. “Як ви зветеся?” – спитав чоловік. – “Собаки”. – “Як я можу пересвідчитися?” Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: “Дивіться, вам дозволено жити на землі лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду”. Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. “Без документа нам не можна йти у воду”, – відповідали звірята. – “А де ж ваш документ? – “Ми віддали котові”. – “Ходіть же й візьміть його в кота”. Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака – кішку, а кішка – мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами”.

Чому собаки з котами не можуть ужитися

Якось був такий неврожай, що гинули від голоду і люди, й собаки. Один собака пішов до Бога просити хліба. Бог дав йому потрошку всякого нив’я, дав до того ж і розписку. А в тій розписці було сказано: що сам господар їстиме, те щоб давав і собаці. Повернувся собака додому, віддав господарю все те нив’я. Господар засіяв його, вродило. Їсть сам господар, і собаці дає те ж саме.
Ходить собака подвір’ям і мокне в негоду під дощем. Приходить він до кота й каже : “На, братику-котику, тобі цю цидулочку: ти в хаті, в сухому сидиш, то в тебе цидулочка ніколи не змокне”. Сидить собі кіт у хаті, а коли надворі похолоднішало, він заліз у піч. Господиня розпалила в печі, а кіт як вистрибне звідтіля, та й забув прихопити із собою з печі розписочку.
Варить господар собі їсти, та вже більше й не дає собаці того, що сам їсть, а замішує висівки, дає помиї… Собака бачить, що господар не дає йому вже більше того, що їсть сам, прийшов до кота й питає: “А де та цидулочка, що я дав тобі на зберігання?” “Я, каже кіт, сидів у печі, грівся, а господиня раптом розпалила піч. Я вискочив, та й забув у печі цидулочку, то вона там і згоріла”. Відтоді собаки стали шарпати котів, і ніколи вони не можуть ужитися.