Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:
– Я тебе з’їм.
А наймит їй відповідає:
– Ти мене завжди встигнеш з’їсти.
Тоді змія стала таке казати:
– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.
Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.
Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.
Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:
– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.
Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:
– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.
Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:
– Що ти чуєш в собі?
Той говорить:
– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз.
Вона й питає, як він поцілував її:
– А тепер що чуєш?
– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз і вже в останнє.
Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.
– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…
Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

Когутик і курочка

Був когутик та й курочка; обоє пішли гребати на смітті. Когутик найшов у сміттю кремінь, та й удавив си. Курочка побігла до своєї сестрички, та й каже: Уже мого когутика нима! — та й плаче, а сестричка каже: Не плач, біжи до моря, запроси води і дай когутикови налити си; когутик ожиє! — Курочка побігла до моря, запросила води, а море каже: На що тобі води? — Когутикови! — На що когутикови? — Він удавив си! — Море каже: Іди, принеси мені молока, тогди я дам тобі води! — Курочка побігла до коровки, та й каже: Коровко, дай мині молока! — На що тобі молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби море дало води! — На що води? — Бо когутик удавив си! — Іди, принеси мині сіна, то я дам тобі молока! — Курочка побігла до косариків. Косарики, косарики, дайте мині трохи сіна! — На що тобі сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови? — Бо удавив си! — Іди принеси нам солонини, то ми дамо тобі сіна! — Курочка побігла до веприка: Веприку, веприку, дай мині солонини! — На що тобі солонини? Косарикам! — На що косарикам ? — Аби дали сіна! — На що сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови ? — Бо когутик удавив си! — Веприк дав солонини, курочка понесла косарам, косарики дали сіна, курочка понесла коровці, коровка дала молока, курочка понесла мореви, море дало води, курочка понесла когутикови, а когутик напив си, та й запіяв!

Пташина помста

Жив колись далеко від людських осель поганий чоловік з холодними водяними очма і скрижанілим серцем. Займався він недобрим ділом — ловив у сильця співучих птахів і продавав панам. Не раз, не два говорили йому люди:
“Велике зло чиниш, чоловіче. Рано чи пізно, не минути тобі кари”.
А той тільки махне рукою, відвернеться та й піде у своє.
Однієї ночі він довго сидів на скелястому березі рвучкого потоку, поки не почув веселе тьохкання соловейка:
“Утік, утік. Потоком, потоком… Ловіть, ловіть!”
“Не втечеш від моїх рук!” — подумав.
Поблід місяць і здригнулася ніч. А соловейко просився, рвався на волю.
“Пустіть, пустіть мене у світ! На сині роси, білий цвіт”.
Але птахолов був глухим до пташиної просьби. Погані люди не вміють ні плакати, ні сміятися. З холодного ока не впустиш сльозини, як з каменя не витиснеш водиці краплини. Вранці відніс соловейка до пана, за що одержав пригорщу золота.
Не стало співця чарівних ночей, а без нього ліс, що весілля без скрипки. То й затужили за ним дерева. Плакали росою, живицею… З глибокої зажури розбудив їх тривожний орлиний клекіт. Примостившись на найвищому дубі, скликав орел-сизокрил птахів на таємну нараду. З усіх сторін злетілися великі й маленькі птахи. Радилися недовго. Незабаром розлетілися і знову настала осиротіла тиша.
В тужливій мовчанці тоне панський сад. Жодної пташини, крім зажуреного соловейка, що забившись в куток клітки, споглядає на світ сумними очима. Пан сидить за столом і ніяк не може дочекатися його щебету. Нараз налетіла хмара птаства. Закрутившись у гнівному різноголоссі, накинулися на пана. Клювали, били крилами… Лежачи на землі, пан, мов крізь сон, побачив над головою сокола-бистрозора, що летів з клітки до лісу.
А тим часом птахолов поспішав додому. Брязкіт золота лоскотав йому вуха і він не чув голосу чорного крука, що зловіщо крякав над головою. На подвір’ї завмер від страшної несподіванки. На його хату опускався лелека з палаючою головешкою.
“Як смієш, приблудо!” — заскреготав зубами.
Нахилився за каменем, щоби жбурнути у птаха й не замітив, як із пазухи випала хустина з грішми. Кинувся за коновками, що біля криниці. З них випурхнула зграя строкатих дятлів. Взяв до рук одну, другу і жахнувся. Всі коновки були подірявлені.
Розчервонілий вогонь весело танцював на його хаті. Птахолов, зловившись за груди, відчув, як ослабає його серце. Зловившись за груди, намацав порожню пазуху.
— Де моє золото?! — закричав страшним голосом.
— Угу-гу! — загудів вітер.
— Всіх вас переловлю! — погрозив востаннє.
Безсила лють погнала його на край світу, куди олень не
добігає і ворон не долітає. Там і пропав навіки. А соловейко досі живе й розвеселяє людей своїми піснями.

Молодий мисливець

Кримськотатарська казка

В одному селі жив молодий мисливець. Ніхто в окрузі не міг порівнятися з ним у вправності та удачливості. Всі мисливці поважали його за те, що він ніколи не полював заради того, аби похизуватися своєю спритністю. І скільки б здобичі не приніс з полювання, завжди поділиться з сусідами.
Якось він узяв рушницю, осідлав коня і поїхав у ліс на полювання. І трапилось з ним незвичайне: він заблукав у лісі. Ніби втрапив сюди вперше. Куди б він не спрямував коня, всюди перед ним стіною встають непрохідні густі зарості, начеб володар лісу вирішив не випускати його зі своїх володінь.
Втомлений і вимучений мисливець набрів на невелике озеро і вирішив відпочити. Стриножив коня і відпустив його на пашу, а сам приліг на сухому горбочку й заснув. Довго він спав чи ні, прокидається, дивиться: кінь його стоїть — не поворухнеться, а великий рудий Лис грається з його хвостом.
Мисливець обережно взяв рушницю, прицілився, як раптом Лис заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливцю. Я тобі в пригоді стану.
Послухався його мисливець, не став убивати. Залишив коня
біля озера, а сам пішов на полювання. Підстрелив він двох жирних куріпок, повертається назад, дивиться, а Лис стереже коня, не дає коневі далеко заходити.
Мисливець вирішив нагородити Лиса за роботу: одну куріпку віддав йому, а другу засмажив на вогні і з’їв сам.
Другого дня мисливець пішов на полювання і заодно пошукати додому стежку, а в цей час, зачувши здобич, підкрався до озера Вовк. Він уже приготувався накинутись на коня, але його зупинив Лис:
— Брате мій. Вовче, ти не мусиш чіпати цього коня. Цей кінь належить моєму господарю. Він мисливець і стріляє без промаху. Краще-но давай разом стерегти коня і ти не пожалкуєш.
Підстрелив мисливець двох куріпок і одного фазана, повертається до озера та й бачить, що біля його коня вже два сторожі… Нічого робити, віддав він фазана Вовкові, одну куріпку Лисові, а другу з’їв сам.
Третього дня пішов мисливець в ліс і, не встиг він зникнути за деревами, як до озера прийшов Ведмідь. Зрадів він, помітивши коня. Вирішив Ведмідь, що цієї здобичі йому вистачить на кілька днів і тільки-но зготувався накинутись на здобич, як перед ним з’явилися Вовк і Лис. Вони йому й кажуть:

Continue reading

Про бідного чоловіка і лисицю

Був собі бідний чоловік. А мав багато дітей. Вже вдарили морози, й чоловік зібрався в ліс по дрова. Як прийшов у хащу, спочив, потім узяв сокиру й почав рубати дрова. Чує, а там у хащі щось пищить. Підійшов ближче, а то ведмідь вхопив зайця та хоче його з’їсти. Чоловік розмахнув сокирою, ведмідь налякався та й випустив зайченя.
— Чоловіче, ти мене полуденка лишив, то тепер тебе мушу з’їсти.
— Добре,— каже чоловік,— лиш най си дрова відвезу додому, аби діти в студені не повмирали
— А прийдеш назад?
— Прийду.
— Но, так вези дрова, лиш не обдури ня!
Прийшов чоловік назад, а ведмедя не було.
Приходить лисиця й питає:
— Що ти, чоловіче, так ся зажурив?
— А дай ми спокій, хіба ти мені поможеш?
— А може, щось і поможу, лиш розкажи, яка біда.
Чоловік розповів, і тоді лисиця каже:
— Я тобі поможу. Ци є в тебе кури?
— Є!
— Ти мені кури, а я тобі — добру пораду.
— Най буде так.
— Но, слухай, чоловіче, добре. Я піду геть. Піду й буду край лісу трубіти. Ведмідь запитає, що то є, а ти скажеш, що то гайники йдуть дичину стріляти. Тоді ведмідь налякається і буде хотіти заховатися. Але де? І ти тоді йому покажеш свій мішок. Зрозумів?
— Айно, зрозумів.Так і було. Коли ведмідь учув звук, одразу спитав:
— Що то є?
— Гайники йдуть на дичину.
— Но, тепер і мене вб’ють. Заховай ня!
І чоловік зав’язав ведмедя до міха.
Коли лисиця прийшла, все вже було готове. Тоді вона посміхнулася та й звідає:
— А що у тебе там у міху?
— А, там головня.
— Бери сокиру та потрощи!
Чоловік взяв сокиру й зарубав ведмедя у міху.
— А я до тебе завтра, чоловіче, прийду по курочки. Ти ще не забув?
— Ні, приходь, я тобі всі віддам.А сам прийшов додому та й журиться.
— Чоловіче, що з тобою? — звідає його жона.
— Дай ти мені спокій…
І чоловік почав розповідати про свої пригоди.
— Но, чоловіче, та я легко тобі тут допоможу.
Коли повечеряли, жона каже:
— Як прийде лисиця, зразу не пускай її до хижі, доки я дітей не покличу.
Раз лиш вночі чує чоловік, що лисиця до шибки стукає.
— Хто там?
— Я. Прийшла по курочки.
— Чекай, чекай, най ся одягну… Чекай, най ся обую.
А жона тихенько покликала дітей, усі полізли під постіль, аби їх не видна. І тільки тоді чоловік запалив лампу.
А діти:
— Гав, гав!
А стара:
— Га-а-ау-у-у…
Лисиця звідає:
— Що то, чоловіче, у тебе там є?
— То, небого, стара собака наплодила малих. Не знаю,як тя пустити до хижі, бо уже тя завітрили.
— Йой, тоді краще не відчиняй двері. Не треба мені й курей.
І лисиця пішла собі геть.

Про коня

Спаситель прокляв коня за те, що коли Він переховувався од “жидів” і забрався в ясла, кінь своєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу. Найкращих коней подобає домовик, який заплітає їм гриву в косиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може геть загнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелі вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить. Якщо домовик заплітає коневі гриву – значить, він (кінь або масть його) прийшовся до дому.

Про ненажерливість коня кажуть таке. Коли всі звірі прийшли вклонитися новонародженому Спасителю, кінь, підступивши до сіна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сіно їсти, за віщо й приречений господом на вічну ненажерливість.

Вдячність гадюки

Гадини мають над собою старшого короля. Його можна пізнати по тім, що має діамантову корону на голові. Хто би таку гадину побачив і вбив, то зараз би стілько гаддя назбігалося, що би його на місці рознесли. Таку гадину як здиблеш, то найліпше нагодувати її, дати їй молока і поводитися з нею добре. Часом вона замешкає на обійстю або в стайні, то як там їй не роблять кривди, то такому чоловікові все ведеться дуже добре.
Кажуть, що один чоловік відборонив таку гадину від бузька, що хотів з’їсти, то вона добре йому за те віддячила. Каже: «Підстав долоню під мою голову!» Чоловік зразу боявся, думав – укусить. А потому зробив, що гадина веліла, а вона упустила йому з голови на долоню свою корону, такий камінець, що вночі світиться як свічка. То той чоловік продав той камінець за великі гроші.