Розмова худоби

На думку українських селян, домашні тварини — коні, воли і корови — розмовляють між собою людською мовою в деякі ночі після певних святкових днів. Тих розмов не годиться підслуховувати, бо це загрожує життю, що й підтверджує легенда.
Один багатий господар вийшов таємно на свою обору в ніч під Новий рік, щоб підслухати розмову свого товару. Після деякого чекання пара найкращих сивих волів взяла й лягла, а інші запитали їх: «Чому так рано вкладаєтесь і такі сумні?» Ті сказали: «Як нам не сумувати, як нам не відпочивати, коли завтра, ще до кінця дня, будемо впряжені до найважчої роботи». — «А якої?» — питали інші воли. — «Ах! — відповідали перші. — Наш господар добрий і ласкавий, мав бог зна який довгий вік, а тимчасом вийшов підслухувати нашу розмову і за це помре ще цієї ночі. А ми будемо везти його завтра ховати».
Назавтра відбувся похорон господаря і пара сивих найкращих волів відвезла його на кладовище.

Вовк та чоловік

Зустрів одного разу вовк старого жебрака:
— Я тебе з’їм!
— Мене? Видиш, який я худий: кістки та шкіра. Не посмакує тобі моє м’ясо. Я тобі дам пораду, кого їсти.
— Кого?
— У лісі люди рубають дрова. Позирай добре: від котрого найдальше летять тріски, того їж! У нього м’ясо смачне.
Побіг вовк до лісу, виліз на високого граба, дивиться, котрий чоловік найдужче рубає дерево, звідки найдальше летять тріски. Дивився, дивився, доки не побачив одного молодого, високого, широкого в плечах лісоруба. Той мав рукави закасані, сокира вістрям виблискувала, а тріски летіли, як білі птахи.
Прийшов до чоловіка вовк і каже:
— Я тебе з’їм!
— Хочеш мене з’їсти? Добре! Тільки мало почекай, доки я помиюся і помолюся. Я не звір, мені треба до смерті приладитися.
— Добре, я почекаю! Тільки не довго!
Пішов чоловік у гущавину, вирубав собі замашну палицю, взяв сокиру й іде. Вовк дивиться на чоловіка і питає:
— Нащо тобі палиця? Може, будеш мене бити?
— Де би я тебе бив? Я помився, а зараз дай мені твого хвоста руки витерти!
Обернувся вовк хвостом до чоловіка, обкрутив чоловік хвостище довкола лівої руки, правою сягнув так, що палиця у вовка на хребті затріщала. Бив, бив, бив так, що вовк усі зірки на небі бачив.
Вовчисько застогнав:
— Та чи не казав я, що ти мене будеш бити! Йой, йой,йой!.. Пусти, пусти, я вже буду чесний! Тільки дай мені щось закусити, бо я вже і битий, і голодний.
Випустив з рук чоловік вовка. Прийшли разом до колиби, розпалили вогонь, напекли риби. Кинув чоловік вовкові рибину.
— Дай іще!
Кинув чоловік вовкові ще одну рибку. З’їв вовк і що.
— Дай іще!
Відрізав чоловік круглий кусень сиру і кинув вовкові.
З’їв вовк і сир. І так наївся досхочу.
Іде чоловік додому, плететься за ним і вовк. На небі світив повний місяць. Проходять чоловік і вовк коло води, світиться місяць колесом білим у воді, а вовк питає:
— Чи можу я взяти собі той сир?
— Можеш, але мусиш вихлебтати всю воду.
Хлебче, хлебче вовк, уже його лютим холодом прошпарило а до сиру дохлебтатися не може.
Ще, може, й сьогодні хлебче воду, якщо не вихлебтав.

Про щирого пса

У одного газди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали’го відбивати від хижі, голодом мучити.
Молодого песика честують, молоком поять, а старого б’ють, женуть геть, не дадуть ані шкоринки хліба.
Старому дуже жаль, аж сльози з очей спадають.
Раз чоловік і жона копали на полю картоплю, а мала дитина спала в колисці.
Вовк вибіг з лісу, увидів старого пса. Звідає:
— Чому ти такий смутний?
— Так і так… Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.
Пошкодував вовк старого і каже:
— Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть честувати. Ой-йой!.. Но, лягни собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу… Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?
— Айно.
Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить.
Мати втямила:
— Йой, люди! Йой… Вовк нашу дитину вхопив!
Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.
Тоді старий пес вискочив із корча і — за вовком! Догонив’го, дитинку одібрав, приніс жоні.
Тепер газдиня’го дуже полюбила:
— Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга… Ти врятував нашого хлопчика від смерті.
І старого пса честували, молоком поїли.
Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.
— Дякую, вовчику, за добре діло.
— Но, ци люблять тя тепер? — звідає вовк.
— Люблять, честують…
— Знаєш що? Ци є у газди дівка на віддавання?
— Є…
— Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.
— Покличу, покличу, вовчику…
Но, нич. Видить пес: в хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м’яса принесли. Значить, гостина буде.
Побіг у ліс старий пес:
— Вовчику, в нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу…
— Добре, добре…
І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють.
Пес одразу дав знати вовкові.
Вовк садами, межами і притягся в газдів двір. Старий пес приніс’му м’яса, кісток, калача… Словом добре’го погостив…
Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити…
Люди вчули. Збіглися до комори.
— Гей, вовк! Бийте вовка! — І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.
Зустрілися пес і вовк у лісі.
— Чом ти мене лишив? Мало ня не забили!
— В коморі я тебе не міг всокотити. І мене би забили.
Лежить побитий вовк під копицею і крекче.
Раз біжить лисиця. Мокра, попереверталася в паздірю, страшна.
— Відки ти, лисичко, втікаєш?
— Йой… йой… не звідай ня… Побили на весіллю.
Пошкодував вовк лисицю.
— Но, сідай на мене, я тя понесу.
Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.

Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:
– Я тебе з’їм.
А наймит їй відповідає:
– Ти мене завжди встигнеш з’їсти.
Тоді змія стала таке казати:
– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.
Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.
Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.
Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:
– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.
Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:
– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.
Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:
– Що ти чуєш в собі?
Той говорить:
– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз.
Вона й питає, як він поцілував її:
– А тепер що чуєш?
– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз і вже в останнє.
Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.
– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…
Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

Когутик і курочка

Був когутик та й курочка; обоє пішли гребати на смітті. Когутик найшов у сміттю кремінь, та й удавив си. Курочка побігла до своєї сестрички, та й каже: Уже мого когутика нима! — та й плаче, а сестричка каже: Не плач, біжи до моря, запроси води і дай когутикови налити си; когутик ожиє! — Курочка побігла до моря, запросила води, а море каже: На що тобі води? — Когутикови! — На що когутикови? — Він удавив си! — Море каже: Іди, принеси мені молока, тогди я дам тобі води! — Курочка побігла до коровки, та й каже: Коровко, дай мині молока! — На що тобі молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби море дало води! — На що води? — Бо когутик удавив си! — Іди, принеси мині сіна, то я дам тобі молока! — Курочка побігла до косариків. Косарики, косарики, дайте мині трохи сіна! — На що тобі сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови? — Бо удавив си! — Іди принеси нам солонини, то ми дамо тобі сіна! — Курочка побігла до веприка: Веприку, веприку, дай мині солонини! — На що тобі солонини? Косарикам! — На що косарикам ? — Аби дали сіна! — На що сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови ? — Бо когутик удавив си! — Веприк дав солонини, курочка понесла косарам, косарики дали сіна, курочка понесла коровці, коровка дала молока, курочка понесла мореви, море дало води, курочка понесла когутикови, а когутик напив си, та й запіяв!

Пташина помста

Жив колись далеко від людських осель поганий чоловік з холодними водяними очма і скрижанілим серцем. Займався він недобрим ділом — ловив у сильця співучих птахів і продавав панам. Не раз, не два говорили йому люди:
“Велике зло чиниш, чоловіче. Рано чи пізно, не минути тобі кари”.
А той тільки махне рукою, відвернеться та й піде у своє.
Однієї ночі він довго сидів на скелястому березі рвучкого потоку, поки не почув веселе тьохкання соловейка:
“Утік, утік. Потоком, потоком… Ловіть, ловіть!”
“Не втечеш від моїх рук!” — подумав.
Поблід місяць і здригнулася ніч. А соловейко просився, рвався на волю.
“Пустіть, пустіть мене у світ! На сині роси, білий цвіт”.
Але птахолов був глухим до пташиної просьби. Погані люди не вміють ні плакати, ні сміятися. З холодного ока не впустиш сльозини, як з каменя не витиснеш водиці краплини. Вранці відніс соловейка до пана, за що одержав пригорщу золота.
Не стало співця чарівних ночей, а без нього ліс, що весілля без скрипки. То й затужили за ним дерева. Плакали росою, живицею… З глибокої зажури розбудив їх тривожний орлиний клекіт. Примостившись на найвищому дубі, скликав орел-сизокрил птахів на таємну нараду. З усіх сторін злетілися великі й маленькі птахи. Радилися недовго. Незабаром розлетілися і знову настала осиротіла тиша.
В тужливій мовчанці тоне панський сад. Жодної пташини, крім зажуреного соловейка, що забившись в куток клітки, споглядає на світ сумними очима. Пан сидить за столом і ніяк не може дочекатися його щебету. Нараз налетіла хмара птаства. Закрутившись у гнівному різноголоссі, накинулися на пана. Клювали, били крилами… Лежачи на землі, пан, мов крізь сон, побачив над головою сокола-бистрозора, що летів з клітки до лісу.
А тим часом птахолов поспішав додому. Брязкіт золота лоскотав йому вуха і він не чув голосу чорного крука, що зловіщо крякав над головою. На подвір’ї завмер від страшної несподіванки. На його хату опускався лелека з палаючою головешкою.
“Як смієш, приблудо!” — заскреготав зубами.
Нахилився за каменем, щоби жбурнути у птаха й не замітив, як із пазухи випала хустина з грішми. Кинувся за коновками, що біля криниці. З них випурхнула зграя строкатих дятлів. Взяв до рук одну, другу і жахнувся. Всі коновки були подірявлені.
Розчервонілий вогонь весело танцював на його хаті. Птахолов, зловившись за груди, відчув, як ослабає його серце. Зловившись за груди, намацав порожню пазуху.
— Де моє золото?! — закричав страшним голосом.
— Угу-гу! — загудів вітер.
— Всіх вас переловлю! — погрозив востаннє.
Безсила лють погнала його на край світу, куди олень не
добігає і ворон не долітає. Там і пропав навіки. А соловейко досі живе й розвеселяє людей своїми піснями.

Молодий мисливець

Кримськотатарська казка

В одному селі жив молодий мисливець. Ніхто в окрузі не міг порівнятися з ним у вправності та удачливості. Всі мисливці поважали його за те, що він ніколи не полював заради того, аби похизуватися своєю спритністю. І скільки б здобичі не приніс з полювання, завжди поділиться з сусідами.
Якось він узяв рушницю, осідлав коня і поїхав у ліс на полювання. І трапилось з ним незвичайне: він заблукав у лісі. Ніби втрапив сюди вперше. Куди б він не спрямував коня, всюди перед ним стіною встають непрохідні густі зарості, начеб володар лісу вирішив не випускати його зі своїх володінь.
Втомлений і вимучений мисливець набрів на невелике озеро і вирішив відпочити. Стриножив коня і відпустив його на пашу, а сам приліг на сухому горбочку й заснув. Довго він спав чи ні, прокидається, дивиться: кінь його стоїть — не поворухнеться, а великий рудий Лис грається з його хвостом.
Мисливець обережно взяв рушницю, прицілився, як раптом Лис заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливцю. Я тобі в пригоді стану.
Послухався його мисливець, не став убивати. Залишив коня
біля озера, а сам пішов на полювання. Підстрелив він двох жирних куріпок, повертається назад, дивиться, а Лис стереже коня, не дає коневі далеко заходити.
Мисливець вирішив нагородити Лиса за роботу: одну куріпку віддав йому, а другу засмажив на вогні і з’їв сам.
Другого дня мисливець пішов на полювання і заодно пошукати додому стежку, а в цей час, зачувши здобич, підкрався до озера Вовк. Він уже приготувався накинутись на коня, але його зупинив Лис:
— Брате мій. Вовче, ти не мусиш чіпати цього коня. Цей кінь належить моєму господарю. Він мисливець і стріляє без промаху. Краще-но давай разом стерегти коня і ти не пожалкуєш.
Підстрелив мисливець двох куріпок і одного фазана, повертається до озера та й бачить, що біля його коня вже два сторожі… Нічого робити, віддав він фазана Вовкові, одну куріпку Лисові, а другу з’їв сам.
Третього дня пішов мисливець в ліс і, не встиг він зникнути за деревами, як до озера прийшов Ведмідь. Зрадів він, помітивши коня. Вирішив Ведмідь, що цієї здобичі йому вистачить на кілька днів і тільки-но зготувався накинутись на здобич, як перед ним з’явилися Вовк і Лис. Вони йому й кажуть:

Continue reading