Про коня

Спаситель прокляв коня за те, що коли Він переховувався од “жидів” і забрався в ясла, кінь своєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу. Найкращих коней подобає домовик, який заплітає їм гриву в косиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може геть загнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелі вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить. Якщо домовик заплітає коневі гриву – значить, він (кінь або масть його) прийшовся до дому.

Про ненажерливість коня кажуть таке. Коли всі звірі прийшли вклонитися новонародженому Спасителю, кінь, підступивши до сіна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сіно їсти, за віщо й приречений господом на вічну ненажерливість.

Вдячність гадюки

Гадини мають над собою старшого короля. Його можна пізнати по тім, що має діамантову корону на голові. Хто би таку гадину побачив і вбив, то зараз би стілько гаддя назбігалося, що би його на місці рознесли. Таку гадину як здиблеш, то найліпше нагодувати її, дати їй молока і поводитися з нею добре. Часом вона замешкає на обійстю або в стайні, то як там їй не роблять кривди, то такому чоловікові все ведеться дуже добре.
Кажуть, що один чоловік відборонив таку гадину від бузька, що хотів з’їсти, то вона добре йому за те віддячила. Каже: «Підстав долоню під мою голову!» Чоловік зразу боявся, думав – укусить. А потому зробив, що гадина веліла, а вона упустила йому з голови на долоню свою корону, такий камінець, що вночі світиться як свічка. То той чоловік продав той камінець за великі гроші.

Кінь та Господь

Коли Господь народився на землі, то покладений був у ясла. Віл не тільки не торкався до жодної стеблинки сіна з ясел, але ще й зігрівав Богодитину своїм диханням. А кінь, що стояв з другого боку, повисмикував усе сіно, яке лиш було в яслах. Тоді Пресвята Богородиця промовила: “Тож будеш ти, добрий волику, завжди ситим у Бога; а ти, коню, будеш завжди голодним, хоч і їстимеш досхочу”. І дійсно, ці слова Богоматері справдилися: кінь, скільки не їсть, завжди голодний; а віл, якщо голодний, може задовольнитися ремиґанням.

Два корці жита

Один господар, довідавшись од людей про те, що воли проти нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови. Ось і заліг він на ніч у яслах.
Лежав так він, може, до півночі, – нічого не чути. Тихо в оборі, воли полягали, ремиґають собі. Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться.
А другий і каже до нього: “Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?” – господар в яслах нашорошив вуха і слухає. Той віл, що підвівся, каже: “Як то ми далі житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?” А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: “Нічого, що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще корців зо два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тільки обмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-де зернятко”. Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує. Може, в ті часи жито було дороге – платили, оце як і зараз, по три карбованці за корець, тільки господар замислився – хочеться йому обмолотити ту солому.
Міркує: “Обмолочу та продам – ось і куплю волам сіна”. До того ж він чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді не стерпів-таки: “Де, – думає, – валяються два корці жита?” Одразу ж умовив молотьбитів змолотити солому. Вимолотили вони й зерно, однак господар справді потім недовго жив: як говорили воли, так і збулося.

Змія

Кажуть, що змія (гадюка) пов’язана з нечистою силою – диявольська тварь. Вона ворог сонцю, тому що хоче його з’їсти. Вбиту змію треба закопати у землю та не залишати на сонці, щоб сонце не сховалося за хмари та не почало плакати, побачивши свого «земного» ворога. Деякі люди кажуть, що змії, коли гріються на сонці, сосуть його, від того сонце втрачає силу, зменшується, а взимку, коли змії його не бачать, набирає силу.
У зміїному царстві є цар і цариця, які відрізняються від інших особливим знаком на голові – короною, кільцем, або рожками. Зміїний цар любить грітися на сонці, звернувшися кільцем на камені. Прикраси зміїного царя, цариці та їх дочок мають чарівну силу. Тому, хто їх отримує в дарунок від зміїного царя, цариці або їх дочок, вони надають здоров’я, щастя, багатства, здібність знаходити клади.
Людина, яка з’їсть змію, почне розуміти мову тварин та рослин. Змії вміють знаходити живу траву, яка заживляє рани, та розрив-траву, яка відчиняє замки. Двічі на рік змії збираються на нараду – у день Івана Купала та Здвиження – перед тим, як впадати в зимову сплячку – відправитися у «потойбічний» світ – під землю.
Існують повір’я, що у змії є або колись були ноги. Кажуть, що змія покаже свої ноги, якщо її вдарити або спалити. Коли бити змію і вона покаже червоні ноги – це к пожежі, білі – к покійнику, сині – к багатству.

Пророчі воли

Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: “Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар”. Господар дійсно наступного дня помер.

Жаба

Жаби – це зачаровані люди. Дехто каже, що на жаб перекинулися люди, які потонули під час всесвітнього потопу, хто, – що в жаб перекинулося військо фараона, яке переслідувало євреїв та втонуло в морі. У зв’язку з цим, самки жаби мають довге волосся та груди, а самці – бороду. Настане час, коли вони знов перекинуться у людей, а ті люди, які зараз живуть, стануть жабами.
Існує повір’я, що жаба колись була жінкою, її не можна вбивати, тому що тоді вмре хтось з родини, а сама людина захворіє.
Є одне повір’я, що колись зустрілася бабі-пупорізці на дорозі брюхата жаба, і за допомогу жаба віддячує бабі нескінченним полотном, або полотном, яке у середині продовжує ткати маленька жаба.
Коли довго нема дощу, кажуть, що жаба зачинила джерело вологи, або сидить у криниці, і щоб відчинити двері небесній воді вбивали жабу та вішали її на кущ. Також кажуть, що жаби починають квакати перед першим громом.
Жаба причетна до потойбічного світу, вона має зв’язок з водяним та підземним царством. У чарівній казці вона – зачарована царівна, але й сама чарівниця, яка набула знань про процеси творіння у потойбічному царстві та навчилася сама творити: вона дістає з іншого світу чарівні предмети або сама їх створює, а тварини та природа допомагають їй. У неї залишаються родинні стосунки з природою та деякими тваринами. Її жаб’ячий вигляд тимчасовий, вона вміє перетворюватися, але вигляд людини вона може прийняти, як тільки царевич візьме її за жінку, тобто у казці вона царівна, яка вміє творити свій простір (чари), своє «сімейне» царство.