Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Як у Кобаках чуму поховали

Тяжкий смуток оповив гори й доли. Ніхто не знав та й не буде знати, звідки приблукала в наші сторони та страшна пошесть, Старі люди вповідали, що то була старезна препогана баба, загорнена у червону вереню. Худа, як драбина, висока, як тополя, мала лице жовте, як гарбудз пізньої осені, а голову довгу, як кутський гладунець, ще й на самім чубку пару волосків, а в роті жядного зуба. Довгий, як кукурудзяний качан, ніс, а писок, як у мідиці, а очки такі маціцькі, ек фасульки. Ще й до того ноги, єк патики, і довгі поза коліна, єк драпаки від бур’яну руки.
Отака страшна Чума бродила селами і містами та косила людей, а ті гибли, єк мухи, божеволіючи зі страху, лишали все і втікали в світ за очі.
Лишень той, хто міг зайти далеко в гори, залишався живий, бо Чума боялася Чугайстра і в його маєтки не сміла лізти. А що сходити на доли Чугайстер не мав права, то вже там газдувала, єк сама хотіла.
Обезлюднюючи підгірські села, Чума на деякий час обминула Кобаки. Дійшла до Гашнева, бо то з рожнівського боку, забрала там кілька хат людей та й повіялася гостинцем на Кути. За тиждень скосила там більше половини народу. Брала зарідом, як коноплі. Не обминула ні попа, ні ксьондза, ні рабина, ні українця, ні вірмена, ні пана, ні бідну вдовицю, ні старого, ні малого. Не змогли кутчани сховатися на Буковині, бо австрійська варта стерегла недавний польсько-ту-рецький кордон і завертала кожного, хто намагався перейти колишню границю. Лише старокутські врятувалися тим, що наколи почули про пошесть в Кутах, лишили все лоском і почерез Городище втекли в гори.
А в Кобаках щовечора піяли на сідалі кури і вили пси. У Зелену неділю коло церкви показалася Настя-віщунка. Ходила з торбами по навколишніх селах, а люди стереглися її, як грани, бо що передрікала недоброго, то все ставалося.
Настя ходила цвинтарем помежи гроби і викрикувала.
— Молітси, люди, аби Бог простив гріхи ваші, бо умрете без свічки та й без сповіди. Щесті від Бога ме мати тот, чеє тіло не будут ворони довбати та й пси розтігати. Старайтеся, бесте мали наспошевку в хаті букатку масла. Єк прийде Чума, то помастіт її ноги. Варіт несолену кулешу тій на себе убирайте шьос черлене, то не кіне вас.
Настя як прийшла, так щезла. Декотра чеяідь пробувала того вечора варити несолену кулешу, але люди противили-си, бо хто видів, єк татарин, несолене їсти. Чоловіки завше менше всьому довіряють, та тому кождий дорікав своій чілідині, що Настя за свої гріхи стратила розум, та й її нема що слухати. Ой не один посміявся того вечора з Настиного віщування, а до раня не дочекав!
Не встали рано пан-отець з імостю, брати Мошко і Йось-ко, що тримали шинок на гостинці, багато слуг у дворі пана Станковича. Самого пана з родиною на той час не було — поїхав десь у світи, лишив замість себе на маєтку німця Ганса Гушмана, що був добрим майстром і порєдок усему знав.
До вмираючого війта прийшов рано той Гушман казати, аби назначив кілька людей гробарями, бо люди гинут, а ховати нема кому. Війт Никифір Андріюк, післав гмінного у село, але за охоту прийшло лиш кільканадцять парубків. Газди у страсі трималися хати.
Війт на очах слаб і давав послідні розпоріжіня.
— Мерців на церковному цвинтарі не ховайте. Цвинтар зробіт на толоці повід Слободи. Ви, парубки, жийте у панськім маєтку, харчуйтеся з того, шьо там є. Котра хата вивмирає, не кивайте нічого з добра, бо то гріх. Худобу за-беріт у маєток і кутайте, а пса спустіт — за то мете мати простибі, бо кіт собі сам даст раду, а пес без чоловіка не обійдеси.
— Мене також поховаєте в толоці. Майте з помежи себе за старшого Юрка Ангеленюкового. Він перейшов восько, був у світі, шьос розуміє, то даст в усему раду. А ви єго слухайте, єк рідного дєдю, а мені просгіт, шьо дес сми данец вам заборонив тій по 25 горечіх присудював дати, бо на тім си порєдок у селі тримає… Тій не смійтеси з того, шьо Настя казала.
Шість пар панських коней, 12 фірманів і 10 гробарів за-квартирували у Станкевичевих мурах. Тут було з чого жити. Гамбарі були повні муки, кошнищ ломилиси від шульків, а у пивницях — і масти, і бужениці, і горівки.
— Усім си повбирати в черлені гачі, кулешу варити не-солену, а пити до міри, — розпоряжався Юрко.
— Ріхтіг! Мі мус пити мальо, а єссен багато шістьнох,— додав Ганс.
— Єке шістьнох? — здивувалися парубки.
— О, ві не знайт? — дивувався в свою чергу Гушман. — То єсть цибулькін брат. — І показав з кишені головку часнику.
Парубки, забувши про біду, так зареготали, що в хаті загас каганець. А Чума стинала. Обійшла хата в хату. Залісся, Пні, Гору, Потоки, Гашнів, Патрупало, зійшла на Терновець і пішла Воліцями. Гробарі робили на зміну, не маючи ні свята, ні неділі, бо як одна зміна ховала мерців, то друга кутала громади мажини.
Раз увечір, як усі зійшлися до вечері, нараз рипнули двері і на порозі стала червона мара. Всі сполотніли. Не розгубився лиш штукар Митро Дивнек. їх рід здавна знаний усякими дивацтвами.
— А приступіт-ко, панечко, ближче, най вам ніжки помастю.
Мара ще не ступила кроку з порога, як Митро умлі ока став перед неї напочіпки і потєг масленими руками біді по ногах, і роблячи то, не вгавав припрошувати:
— Вуйночко-любко, ану не лишєйте нас так бігом, та не погордуйте нами, та приступіт до столови, та переверніт з нами юлішок горівки, та закусіт кулеіиинов, та припочиньте трохи.
— А то нешолене? — нарешті подала голос мара.
— Ні, — ні! Несолене! — нараз заговорили всі.
Руки-граблі потєглиси до кулеші, а Митро ще й пугар горівки насипав. Та єк присилиласи до горшки, то вицмо-кала один за одним три пугарі, і чмакаючи кулешу, зачила зсуватиси з ослона.
— Шукайте курмея! — крикнув Юрко.
Котрийсь побіг у стайню та намах вніс воловід, а парубки наперебій гад кували, шьо з тим нешєсгім робити.
— Відтєти голову, єк гадині!
— Та де! Та же то нечисть — зростеси!
— Замкнути!
— Але у шьо?
— Трунва, трунва! — закричав Ганс. — Най два парубок ідут з Ганс!
За кілька хвилин парубки внесли багату труну з тисових дошок, зроблену для пана майстрами з Яворова.
Вистелена м’яким єдвабом, прикрашена дорогими замочками і защіпками, котрі доробив Ганс, вона чекала вже не один рік свого часу.
— Мі замикайт тшума в трунва і фертіг. Мій замок єсть дуже добрий.
— Ой мудра в тебе голова, німчику, раділи хлопці та квапилися класти в труну ворожи цу.
Ганс замкнув труну на сім замків, а молодий Дивнек, як олень, побіг до Черемошу, аби кинути їх у найглибшу буль-бону. Решта парубків запрягли коні і погнали гальопом у Глібокий, а там на зміну копали яму до самого раня, аби впоратиси, поки сонце не зійде. А тоді всі разом взялися за труну і пустили вдалину без курмея, аж забубнило, та чим виділи, стали загрібати та закидати, аби й знака не лиши-лоси.
Зраня-раненько з Здвиженської церкви задзвонили дзвони, а над врятованим селом сходило ласкаве сонце і давало горстці вцілілих людей на життя.
І по сьогоднішній день газдують у Кобаках потомки майстра Гушмана, атамана Юрка Ангеленюка, штукаря Дивне-ка, варять тут єдині на всю округу несолену кулешу і шанують червоний колір.

Солдат і смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому відставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і другу копійку. Надвечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
— А що ж я, — каже, — буду просити? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб трубку не накладати і не закурювати, а як згадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
— Добре, служивий, іди собі з богом.
Ото сказали, та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, — думаю, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей. Сів ото спочиваючи, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е, — каже, — і це добре!
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Так ті качки туди й загули. От приходить він у місто, а в тому місті та в багатого купця був дім такий, що в ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я, — каже, — можу вигнати чортів.
— Як, — каже, — виженеш, то я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить, гримотить, поміст лопнув, вилазить чорт.
— Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з’їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:
— Пусти!.. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити!
Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
— Положіть зі мною неодмінно люльку і торбинку.
То поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
— Що, — питає, — горілка є?
— Є.
— Табак є?
— Є.
— Вогонь є?
— Є.
— От рай, так рай.
Ходить по пеклу, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити!
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупимо того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От вимірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру; як ударять, а солдат:
— Ах у поход, у поход!
За амуніцію — та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, — де там той рай у бога, — бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До бога, служивий.
— За чим?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить до бога.
— Прийшла, — каже, — боже, смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже бог, — морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
— Велів бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде, питається.
— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.
Приходить до бога.
— Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робить.
— Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей. Він і роздумавсь:
«Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
— Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий, — та й пішла. Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!
— Спитай, служивий, що ще мені робити?
Він пішов.
— Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити.
— Хай, — каже бог, — мертвить самих маленьких дітей. Він і згадав, що у нього є онуки; виходить та й каже:
— Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не угледів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла — то й пожалілась, за що її бог голодом карає.
— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертвити.
От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Бідний чоловік і смерть

Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
— Візьму я дитину та й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостини.
Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завинуте. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати:
— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку?
— Та чому й ні?
І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.
— Ой, кумо, не знаю, чим вас погостити.
— Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина.
Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.
Заніс те все чоловік до хижі й гостяться. Як погостилися, каже кума:
— Чи знаєш, куме, хто я?
— Не знаю. Хто?
— Я — Смерть. Та я тебе покладу на середнього чоловіка. Оголоси, що ти добрий лікар. Набери у скляночки води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже спізнилися лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти його вилікуєш.
І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, справив хлів, словом, став середнім ґаздою.
А тут прийшло, що він постарів, і вмирати б. Дітей поженив, повіддавав. Як розболівся, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне — і там, де голова була, стануть ноги, а там, де ноги — голова.
— Ей, куме! — каже Смерть. — Круть не круть, а вмирати мусиш.
І Смерть засміялася:
— Та що, куме, ще хотів би жити?
— Хотів.
Мав він вісімдесят п’ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев’яноста.
А за п’ять років з’явилася і стала коло голови. А він на колесі перекрутився.
— Ей, куме, круть не круть, мусиш умирати.
Тоді він витяг з люльки цибух.
— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла. А чоловік заткав з обох кінців цибух стеблом і поклав на піч, на цівку.
І став жити. Живе десять років. У селі хвороби не було і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав — а Смерть вихопилася й закричала:
— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.
І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.

Смерть

Був собі чоловік багатий, і був він недобрий хазяїн; і не вибувають у його наймити. Підходить до його парубок, здоровкається і каже:
— Треба вам, хазяїне, робітника? Мені люди посовітували.
— Треба, — каже.
— Ну, так найміть мене на год.
— Можна, — каже, — що тобі за год?
— Мені грошей не треба, я лічити не вмію. А нехай, як я год прослужу, хазяйка ваша зварить мені борщу та каші у маленьких горщечках, тільки щоб не сердилася, як буде варити.
Вона сказала:
— Я сердитись не буду, коли ти так дешево наймаєшся до нас.
Він став і вибув год, служив хорошо.
— Тепер, — каже, — хазяйко, варіть борщ та кашу.
Зварила, не сердилась.
— Розстеляйте платок, ставляйте борщ і кашу разом туди, покладіть паляничку, мисочки і дві ложки.
Поклала вона все, згорнув він у платок, подякував хазяїну і хазяйці, забрав ту годовщину, що заслужив, і пішов собі. Зійшов на стовпову дорогу, іде довго-недовго, зустрічає його Смерть. Женщина чорна уся, як вугіль.
Здрастуються. Смерть питає:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я заслужив собі обід, так іду, щоб кого зустріти і пообідати, щоб не одному.
— А я за тобою давно шукаю, — каже Смерть, — я тебе хочу умертвити.
— Ну, — каже, — сядемо, покушаємо, коли я заслужив обід, так хоч не голодний буду, а коли умертвити, так і умертвити. Сідаймо ж та покушаем.
Розіслав платочок, паляничку ножиком розрізав, у мисочку борщику насипав, кушають, підливає він з горщика. Поїли борщ, давай кашу їсти; виїли і кашу. Встали, помолились Богу, за обід подякували. Тепер він і каже:
— Коли ваше бажання, так і умертвіть, коли вже намітили мене, так нема що.
— Ні, я, — каже, — не буду тепер тебе мертвити, бо я за тридцять літ так не кушала, як оце покушала. А іди собі і живи. Ось тобі на п’ятдесят літ одстрочки, а тоді я тебе і умертвлю, я тебе знайду.
Розпрощалися і пішли собі. Смерть собі, а він собі. Уходить він у слободу, а у нього нема ні отця, ні матері, і сам він не зна, відкіля він. Знаходить він людей і питає:
— Чи не знаєте, може, кому треба робітника, щоб мене найняли?
— Ось, — кажуть, — тут дід є, що шукає робітника.
Він і йде до діда і каже:
— Здрастуйте! Люди казали мені, що вам треба робітника, так мене наткнули, і я прийшов.
Найнявся він і служить. У того діда є дівчина, дочка підходяща, їй заміж треба йти. Служить він місяць і другий, робить добре. Полюбив його дід і баба. І питають вони у дочки:
— Чи згодна ти йти заміж за наймита?
— Як ви, — каже, — згодні, то і я згодна.
— Ну гукни його.
Вона гукнула.
— Чи згоден ти узять мою дочку за себе?
— Як ви згодні та вона згодна, то і я згоден.
— Ну йди попа договорювати.
Пішли попа договорили, обвінчався, свадьбу одгуляли і живуть год і другий добре. Стало хазяйство у них краще, ніж було, пішли вони вгору. Пожили вони год і два, старі позанедужали і померли в один день. Поховали їх в одну яму. Остався він і живе з жоною, і діти у них є. Багатіють вони, синів поженили, дочок повіддавали заміж. Підходить п’ятдесят літ, підходить Смерть.
— Оце я прийшла тебе умертвити, оце уже вийшло п’ятдесят літ, що я тобі одстрочки давала.
— Смерте, моя мати, мені добре жити, у мене усе є, куди не повернусь, усе є, і мене почитають і поважають.
— А може б, умертвити?
— Ні, проминіть, я ще хочу жити.
— Ну, — каже, — живи, коли не хочеш умирати.
Розпрощалась і пішла собі.
Як узяв жить, і сини його вже померли, і внуки поженились, а він став уже негодящий нікуди, і ніхто його не вважає ні за віщо, він, як головешка, качається, ніхто його не доглядає, усі від нього одцурались і Смерть від його відцуралася.

Солдат і смерть

Прослужив солдат двадцять п’ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п’ять років, прийду додому, скажуть люди: „Дурак солдат… Двадцять п’ять літ прослужив, а царя не бачив“. Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.
— Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.
— Хай іде.
Приходить солдат.
— Що, служивий, скажеш?
— От прослужив я двадцять п’ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п’ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.
— Ну, яку ж тобі нагороду дати? — питається цар.
— Дайте мені старе сідло.
— Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.
— Ні, я хочу старе.
— Ну, добре.
Дав цар наказ — і принесли слуги солдатові старе сідло.
— Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.
Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло — нащо йому?
Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.
Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: „Царя бачив?“ — „Бачив“. — „А Бога ж то не бачив?“ — „Не бачив…“ Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях смерть стоїть на варті.
— Куди йдеш, солдат?
— От прослужив я двадцять п’ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.
— Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.
— Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.
— Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.
Лишився солдат замість смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а смерть пішла до Бога.
— Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п’ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.
— Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.
Повернулася смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.
— Куди йдеш? — затримав солдат непрохану гостю.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— Я по ділу до нього.
— Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Лишилася смерть чекати, а солдат пішов до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.
— Добре. Вернувся солдат.
— Ну, що Бог сказав? — допитується смерть.
— Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.
Думає смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.
— Куди йдеш? — знову питає солдат.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— А я по ділу до нього.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.
— Добре.
Вернувся солдат, а смерть допитується:
— Ну, що Бог сказав?
— Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.
Пішла смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.
— Куди йдеш? — знову питається солдат, як тільки ступила смерть на поріг.
— До Бога ж.
Вперлася смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.
— Добре. Вертається солдат.
— Ну, що Бог казав? — питається смерть.
— Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.
Пішла смерть. Через три роки приходить.
— Куди йдеш? — питає солдат.
— До Бога.
— Постій. Піду доповім.
— Ні, я уже піду.
Вперлася смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:
— Що з тебе стало? Не пізнати тебе.
— Хочеш, Боже, щоб я дев’ять років гризла дерева і міцна була?
— А хто тобі казав дерева гризти?
— Солдат.
— Покличте його сюди.
Покликала смерть солдата до Бога.
— Солдате, нащо ти казав смерті три роки старі дуби гризти?
— У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.
— А нащо казав гризти середнього віку дуби?
— Та от я сам середнього віку…
— А нащо казав молоді дуби гризти?
— У мене дома є діти маленькі…
— Ну, добре, — каже Бог. — На тобі цього білого коня, іди вже від мене.
Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то — пір’ї на жар-птиці.
— Брати чи не брати? — питається у коня.
— Бери… Від біди не одмахнешся.
Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу — доглядати царських коней.
Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір’їну, заткне у стріху — і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір’їну, яка вночі світиться.
Наказав цар солдатові принести ту пір’їну. Подивився цар на те диво — перо жар-птиці — і каже:
— Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш — віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш — накажу зварить тебе в кобилячому молоці.
— Добре, я подумаю…
Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:
— Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скорій сідай на мене.
На другий день прийшов солдат до царя і каже:
— Поїду я за золотою панею.
Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води — та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня — і до царя.
Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:
— На дні моря є у мене золота комода — придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.
Викликав до себе цар знову солдата і сказав:
— Є на дні моря золота комода — придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.
Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.
— Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду — приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.
Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:
— Ну, тепер скачи в молоко.
— Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.
— Ну йди, прощайся.
Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.
Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.
— Зараз же й на мене заварюйте молоко.
Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.
А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.