Мова природи

Був у пана льокай. Та й той пан все собі варив якесь таке зілля, що від того всьо знав — що ся в світі діяло і що ся ще буде діяти; але тому льокайові було заказано, щоб він нічого не кушав того.
А він такой раз покуштував того зілля, хоць му заказано було, та й тогди він вже также знав все: що, де, яка птиця говорить, ци який звір, ци лист шумить на деревині — то він все вже розумів. І пан за то його нагнав геть, що він покушав того зілля і так го закляв, що якби він кому о тім сказав, що розуміє, то би зараз умер.
Та й він тогди пішов собі геть — до свого села, оженився і зачав вже собі сам газдувати. Та й він мав свій салаш овець, то раз так поїхав на той салаш з жінков: жінка їхала на клячі, а він на коні. По дорозі кляча зачала ржати, а він тогди засміявся, бо кляча казала до коня: «Міні тяжче, ніж тобі, бо я іду самочверть, а ти ідеш самодруг!» Так казала, бо кобіта була у тяготи і кляча также була жеребна, бо негодна була за конем постигати самочверть.
Але як газда на то засміявся, то жінка зачала його припирати: «Чого ти ся смієш, та й чого?» А він не хотів їй повісти, казав, що як повість, то умре. Але жінка того не слухала, лише доконечне хотіла знати, чого він ся сміяв. Тогди він їй знов каже: «Як вже так хочеш, то іди, стели ми на лавку, бо я буду вмирати і тогди ти повім всю правду!» Та й она му зараз постелила на лавці, щоби вмирав.
Тогди газда вийшов ще на двір — подивитися ще на своє газдийство, а там собі ходили курки та й когут. І чує газда, що когут каже до курок: «От який той газда дурний! Я не одну жінку маю, а ось кілько, та й над ними старшую, що мусять мя всі слухати, а він одній бабі не може ради дати! Якби, — каже, — добрий газда, то би си намочив посторонок в солі та й би газдиню тим добре набив, а не умирав би задурно!» Та й газда тото вислухав і так зробив: взяв, намочив посторонок, жінку добре вибив, вишмарував,— то вже тогди не питалася го ніц більше, докіль жила.

Наполеглива жінка

В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав у сопілку свою улюблену мелодію.
І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою голівкою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.
Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп’явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.
Чабан, недовго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп…
Гадюка прийшла до пам’яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.
Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.
— Візьми оцей листочок та з’їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.
Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось мнеться, боїться. Вона сказала:
— Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. Їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.
Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з’їв. Гадюка тоді й говорить:
— От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.
Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.
Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:
— Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?
— А ти що знаєш? — відповів другий.
— Я більше тебе знаю.
— А що ти знаєш?
— От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастись біля тієї могили, я тобі покажу.
Чабан уже розуміє мову тварин і цих двох баранчиків. Він погнав усіх овець до могили. Баранчики зійшли на могилу. Отож перший баранчик і змушує свого товариша добре стукнутися об пеньок на могилі.
Другий баранчик розігнався і добре стукнувся лобом об пеньок. А потім упав до землі і прислухався. Встав і промовив до свого товариша:
— А правда, дзвенять гроші. От якби наш пастух знав, що тут є скарб, і якби він його викопав, скільки було б у нього багатства!
Так чабан узнав, що на могилі є скарб.
Пригнав увечері овець в село. Повечеряв і ліг трошки відпочити. Запросив до себе жінку та й каже:
— Жінко, сьогодні поїдемо вночі на могилу, там є скарб, попробуємо його викопати і забрати.
О дванадцятій годині ночі чабан та його дружина запрягли коня у воза, взяли лопати, мішки і поїхали копати гроші на могилу. На світанку вони викопали скарб. Привезли золота і срібла повен віз. Зажили вони щасливо і багато.
Одного разу жінка запитала свого чоловіка, як він міг узнати, що на могилі був скарб. Чоловік сказав дружині, що цього говорити не можна. Жінка більше й не допитувалась.
Чабан добре розуміє, про що говорять домашні тварини, звірі, птиці і часто розказує своїй жінці. Наприклад, був такий випадок: у дворі корова мукає: «М-у-у-у!» Телятко озивається: «М-е-е-е!» Пастух і каже жінці:
— Чуєш, он корова озивається до свого телятка, каже: «Йди сюди», а телятко відповідає корові, своїй матері: «Іду-у-у».
Жінка не витримує і знов допитується пастуха, як це він узнав, про що говорять тварини.
Чабан увесь час твердить, що не може розкривати таємницю, інакше умре.
А жінці ж кортить знати. І чоловіка жаль.
Минуло немало часу, настала зима. Довго вагалась жінка, а таки вирішила: нехай чоловік умирає, але для неї розкриє таємницю.
— Умирай, чоловіче, а мені розкажи, звідкіль ти знаєш, про що говорять тварини і птиці.
Чабан погодився все розказати своїй жінці і вмерти.
Жінка приготувала ліжко для покійника. Поставила свічки, наділа йому чисту білизну, помила голову й причесала.
— Скоріше, чоловіче, розповідай про той випадок!
Чоловік розпочав:
— Отож влітку я пас вівці. Чую — в лісі щось пищить. Я побіг до того місця і побачив, як великий павук давив гадюку. Я вбив павука своїм кийком. Рідина з тіла павука попала мені в очі, я впав і осліп… Гадюка зосталась жива. Тоді гадюка…
Чоловікові стає важко. Він ледве дихає (бо смерть приходить) і він звертається до жінки:
— Жінко, мені зараз дуже тяжко, я вмираю. Може, не потрібно розповідати, я все ж таки хочу жити. Облиш допитуваться, невже тобі буде легше, як я вмру?
— Ні-ні-ні! Вмирай, а мені розкажи. Я хочу знати твою таємницю! Де це було так, щоб жінка не знала того, що знає чоловік?
У той час, коли те діялося, в хаті було десять курок і півень. От півень підбіг до однієї курки, дзьобнув її та й каже:
— Чого зерно збираєш не там, де я тобі показував?
Потім підскочив він до другої курки і як ударить її крилами:
— А ти навіщо воду розлила на сковороді? Я вам дам! Вас десять курок, а я один півень між вами. Я старий і не підкоряюсь вам ні в чім! Я не такий дурень, як наш господар-пастух. Він з однією жінкою не може впоратись, умирати вирішив, аби впертій жінці розкрити таємницю. Ач, до чого дожився, не може своїй жінці ради дати, щоб вона поважала свого чоловіка! Ліг вмирати.
Чабан чує, як півень з нього глузує. Сам собі подумав: «Невже я повинен помирати через упертість і наполегливість жінки? Ні-ні-ні! Так не буде, досить!»
Він схопився з ліжка. Свічки, які горіли, кинув на землю, розмахнувся та й вдарив жінку. Вона незчулась, як це сталось, та з криком до чоловіка:
— Чого ти перед смертю б’єшся?
— Я не вмираю, бо з мене навіть півень сміється. Він мене вважає за дурня, каже, що я одній жінці підкоряюсь, а він має десять і що хоче, те й робить з курками.
Більше жінка не допитувалась про таємницю.
Півень врятував свого хазяїна і не дав пастухові вмерти.
В народі є така приказка: «Чоловік, про якого й кури говорять». Можливо, чабан і був тим чоловіком.

Лист до Магомета

Кримськотатарська легенда

Татари кажуть: людський світ ніби точильне колесо, воно вигідне тому, хто вміє ним гострити.
Фатіме, дружина Аблегані, варила під розлогим горіхом солодкий бекмес з виноградних вичавок і думала гірку думу. Ще й три роки не минуло, як святкували її той-дугун [весілля]. Перша красуня села, як персик, що починає дозрівати, вона виходила заміж за першого багатія в долині. Весільний мyгyдeк [віз], обвитий дорогими тканинами і шитими золотом юзбезами [гаптованими рушниками], оточувало понад сто вершників. Гірські скакуни, у шовкових стрічках і кольорових хустках, обганяли в джигітівці один одного. Дзюбало било весь тиждень і чалгиджі [музики] не жаліли своїх грудей.
Усі заздрили Фатіме, особливо одна жінка з чорними очима, яка й зурочила її. Тілько-но вийшла Фатіме заміж, так і хвороба не забарилася.
Кликали хорошого екіма [лікаря] лікувати, кликали муллу читати — не допомогло. Возили на святу гору в Карадаг, давали порошки від каменя з могили — тільки гірше стало.
Висохла Фатіме, стала схожою на суху тараню. Здавалося, Аблегані перестав любити її: сердився, що хвора в нього жінка, казав, що як здавить вино в тapaпані [кам’яному чані для чавління винограду], приведе в дім іншу дружину.
— Чому так, — міркувала Фатіме. — Чому в греків, коли вже є дружина, не можна взяти іншу; а в татар — можна? Чому в одних людей — один закон, а в інших — інший?
Фатіме дуже страждала і плакала. Незабаром привезуть із саду останній виноград, і в дім прийде інша жінка з чорними очима, яку кохатиме Аблегані. Вона буде господинею в домі, ображатиме бідну Фатіме, глузуватиме з неї, до комірчини її прожене.
— Ні, — вирішила Фатіме, — не бути тому! Краще не житиму, краще в колодязь кинусь!
І вночі бідна жінка побігла до колодязя, щоб втопитися. Нахилилася над водою і побачила Азраїла. Погрозивши їй пальцем, Азраїл змахнув крилами і полетів до неба, на південь. Наче ніжний голос торкнувся серця Фатіме.
Тим часом жінки у селищі сполошилися, що Фатіме нема вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля колодязя, а в руках у неї була пір’їна від крила, біліша лебединої. Помираючи, Фатіме встигла сказати, що трапилося з нею.
Усю ніч жінки говорили, сперечалися, сварилися, жаліли Фатіме, міркували, що й з ними може таке саме трапитись. З-поміж них була Зейнеп, дочка ефенді, яка вміла писати.
— Скажи, — запитували її, — де написано, що коли дружина стане хворою, старою, чоловік може брати нову в дім? Де таке написано?
— Захотіли — написали, — відповіла дочка ефенді.
— От ти вмієш писати, то й напиши так, щоб чоловік іншу дружину не брав, коли в домі є одна.
— Кому написати? — запитала Зейнеп. — Падишаху? Поглузує тільки. В самого тисяча дружин, навіть більше.
Задумалися жінки. Та була одна, яка здогадалася.
— Хто залишив Фатіме пір’їну? Ангел. Отже — пиши Пророку Магомету. Тільки добре пиши. Усі будуть згодні. Хто захоче, аби чоловік взяв молоду жінку, коли сама старою стане. Пиши. Всі руку дамо.
— А пошлемо як?
— З птахом пошлемо. Птах до неба летить. Віднесе лист Пророкові.
— Батькові треба сказати, — промовила Зейнеп.
— Дурна ти, Зейнеп. Батькові скажеш — усю справу зіпсуєш. Він напише іншого листа, супротивного.
Жінки умовляли Зейнеп, обіцяли найліпшу мараму [хустку, покривало на голову] подарувати і таки вмовили.
Сіла навпочіпки Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білою пір’їною ангела листа до Магомета. Довго писала, добре писала, про все розказала. Мовчали жінки, поки перо з пір’їни скрипіло, тільки часом зітхали. А коли закінчила Зейнеп писати — пір’їна полетіла до неба наздоганяти ангела.
Перев’язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив’язала до хвоста білої сороки, яку спіймали вдень хлопчаки, і пустила на волю.
Полетіла птаха. Стали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не казати чоловікам, що вдіяли, аби ті не засміяли їх. Та все ж одна жінка не втрималася і все розповіла чоловікові. Той довго сміявся. Згодом дізналися й інші чоловіки, потішалися над жіночою вигадкою, дражнили жінок сорочим хвостом. А старий мулла почав з того часу плюватися на жінок.
Соромилися жінки — здогадалися, що зробили це з дурного розуму; намагалися не згадувати про лист. Але чоловіки не забували і, коли гнівалися на дружин, кричали; «Пиши лист на хвості сороки».
Виросли юнаки і теж, за прикладом батьків, соромили жінок. Глузували і внуки й, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох дружин ні в Козах, ні в Отузах, ні в Таракташі.
Можливо, баранина подорожчала, можливо чоловікам соромно стало, можливо, відповідь на лист надійшла від Пророка. Не знаю…

Ледача жінка

Мав чоловік ліниву жінку, яка не дбала, щоб виробити собі шматок полотна. От він і каже:
— Жінко, видиш, людські жінки дбають, то мають полотно, а ти як прийдеться вмерти, то не буде навіть чим рук укрити!
А вона каже:
— Не журися, найшла б я чим тебе вкрити!
Чоловік собі й думає: «Ану притаюся, наче я вмер, що вона буде мені робити? Чим вона мене вкриє?»
Бере й наче вмирає. Положила вона його на лаві. Мала якесь веретено з пряжею. Бере чіпляє йому нитку до зуба і мотає: то на зуби, то на пальці на ногах. Обмотала, починає плакати, голосити:
— Чоловіче мій, на що ж ти тепер схожий?!
А він обзивається до неї:
— А чорт би тебе побрав! На кобзу тепер схожий!
Встав, набив добре — і вона вже пильнувала прясти.

Про скупого чоловіка

Був собі на селі один чоловік — такий скупий, що не дай Господь! Жінка його скільки не заробить, а все ходить у драному і боса й гола, ще й голодна. Жалко їй діток, та нічого не може вдіяти, такий поганий у неї був чоловік: скриню від неї замикає і нічого їй не дає, а сам на себе витрачає. Пішла тая жінка до попа — розказала усе. А піп каже:
— А ти ось що зроби — умри. Я тебе наче поховаю, потім побачим, що буде. Нехай тільки про це знає твоя кума, а більш ніхто.
Пішла тая жінка та й каже усе кумі, щоб вона прийшла, як вона вмирать буде. На другий день жінка тая лягла та й стогне. І кума її прийшла.
— Ідіть, — каже, — куме, жінка ваша вмирає.
Вона ж певне знає, що то тільки куме дія.
Прийшов чоловік, подивився, баче, що справді-таки вмирає. А він її не любив.
— Дайте ж хоч білу сорочку на мертву надіти, — каже кума.
Він витяг зі скрині таку драну сорочку, що кума як наділа, так і сором дивитись: аж грішне тіло світиться. Закрила вона її рядном, поклала вже й у труну.
Та жінка чує, що біля неї діти плачуть. Як їй, бідній, було лежати! Але вона все терпіла. Тоді була зима, то на кладовище ніхто не пішов: тільки чоловік, кума та тії люди, що несли. Оце вже треба її ховать у яму, та ні на чім спускати. Батюшка каже до чоловіка:
— Іди додому та принеси полотно.
Він пішов додому за полотном, а батюшка вже каже жінці:
— Вставай швидше!
Вона встала. Кума наділа на неї кожушанку.
— Біжи, — каже піп, — до мене.
Побігла жінка до попа. Приніс чоловік теє полотно, труну порожню поховали. Живе та жінка у попа, а чоловік з дітьми бідує: хата не топлена, діти голодні, немиті. Не знає він, що з ними робити. Кличе його батюшка до себе на роботу. Коли увійшов той чоловік у хату, бачить — жінка коло печі порається.
— Якби оце я сам не бачив, батюшко, як ви мою жінку ховали, то подумав би, що це моя жінка, — каже мужик до попа.
А піп йому каже:
— Се удова з сусіднього села; вона в мене другий рік живе, дуже гарна жінка: роботяща така.
Через кілька днів приходить чоловік знову до попа.
— Се я, — каже, — хочу одружитись, та не знаю, чи піде ж хто за мене, що в мене дітей багато?
— А може, моя наймичка й піде? Та тільки я боюся їй і казати про тебе, бо ти із нею будеш так жити, як із першою. Ти в гості і до шинку, а вона дома. Ти гарно вдягнутий, а вона в драній спідниці.
— Їй-богу, батюшко, тепер уже я так не буду, аби ця жінка пішла за мене.
— Та хто ж його знає? Може, й піде? Я з нею поговорю, — каже піп.
Так у того чоловіка аж очі загорілись — так уже йому та жінка сподобалась. Він до неї усе придивляється, а вона скаже слово, два, та й знову за роботу. Не дуже-то на його й дивиться.
Знов приходить чоловік до попа, а його нема дома. А піп уже навчив жінку, що треба й казать.
— Це, — каже, — я до вас. — Та й став коло порога й очей не зведе.
— Та чого ж ви стали коло порога? Йдіть сюди, — каже його жінка.
Витягла з печі млинці, поставила на стіл горілку. Він такий радий. Поїв, попив, потім каже:
— Це я прийшов до вас, та боюсь, що ви й слухати мене не схочете.
— Та кажіть уже, може, й послухаю.
— Чи не підете ви за мене заміж? В мене дітей багато, та ще й малі.
— Так що ж? Я дітей люблю.
Він такий радий, а вона ще більше. Повінчав їх батюшка. Як увійшла вона в хату, то старша дочка думає: «Як вона похожа на нашу матінку, та чи буде ж вона така добра, як мати?»
Чоловік каже:
— Ми ляжемо на піч, а діти нехай долі сплять.
А в неї аж серце болить, та вона йому нічого вже не каже. Він кличе старшу дочку:
— Нахились, нехай мати на твою спину стане, щоб на піч злізти.
Бідна дитина думає: «Як наступить мачуха на спину, то й кістки поламає».
А вона легесенько ступила — тільки що доторкнулась ногою.
Тоді діти лежать та нишком розмовляють:
— Мабуть, і мачуха така буде добра, як мати.
З того часу взяла та жінка все добро в свої руки. Діти вже не спали долі. Вона гарно одягнута. Що хоче, те й робить. Чоловік зовсім другий став. Вийдуть діти на вулицю, так інші кажуть:
— В нас мачуха лиха.
А вони кажуть:
— А наша мачуха така добра, як рідна мати.
Так от який чоловік зробився, як удруге побрався з своєю жінкою.

Як з лихої стала добра пані

В одному дворі була дуже лиха пані — то за давній час, за панщини. Як настає ранок, то вона до вечора тільки ходила з гарапником і била слуг. І з того народ смутився… А в сусідстві в тім селі був один швець, великий пияк, котрий пив, впивався, брав гарапник і бив жінку щосили. Одної ночі так сталося, що ту паню щось перенесло до того ліжка, де спала завжди шевчиха, до тої маленької хатини, а тоту шевчиху до того княжого ліжка. Встала рано шевчиха і здивована була: що це сталося, що вона в княжім покої спить.
Покоївка іде до неї і питається: «Котру, пані, сукню дати, чи тоту саму, що вчора?»
А вона каже: «Ту-ту саму», бо не розуміла, як котра сукня називається.
Другого дня всі були врадувані, що був спокій у дворі. А княжна, як прибула на шевську лавку і здивувалася, що під нею постелена веренька, а замість подушок — копита під головою. І встала рано і зачала викрикувати, що вона княжна.
А швець того не зрозумів, та й як здоймив гарапник з клина, бив, скільки йому сподобалося.
Над’їхали її брати до двору, а вона біжить та кричить:
— Чекайте, брати мої кохані, бо я ваша сестра!
Брати казали поганяти скорше коней, бо шевчиха здуріла. А вона прибігла за ними аж перед ґанок, а швець за нею вслід. Виходить пан з покою, а як шевчиху побачив, то до шевця:
— Тримай її в хаті, не пускай її нігде!
Швець як взяв від покою бити, аж до самої хати своєї малої, вже більше княжна до двора не тікала. І так то тривало цілий рік. По році повідмінювали: княжну до покою, а шевчиху до хати. І був спокій там потім.

Невірний народ

Дзвони грали-вигравали. На похорон до вуйни Митрихи скликали. Тиждень тому зникла з села, а позавчора виловили її тіло в крижаній воді на другому селі. З хати вирушає сумна процесія на цвинтар. Попереду сивий, як голуб у чорній лудині дід Митро, поруч дриботять п’ятеро хлопців. Одна купка людей заходить до церкви, всі інші залишаються біля Митришиної ями.
— Ху, хоч би була покійна дотягнула до весни і вже тоді на той світ, а то надумала топитиси в такі морози, — хукає напівсердито в руки грабар Микита.
— Не говоріт таке. Вмерла таков смертю і в такий чис, коли їй приписано, мовить одна з жінок.
— Могла й сама собі вибрати таку смерть. Багато разів чула з неї: Піду і втоплюся, бо вже не годна витримати, — сказала близька сусідка покійної.
— А що гадаєте, — підхопила інша. — Завів дівку в старість, обіклав дітьми. Могла й така гадка підійти.
— Перестаньте, жіночки, говорити про тих, що на правді. Не беріт гріха на душу, — проказала стара Дячиха.
Почався обряд загрібання. Після прощі священика заголосив дід Митро над могилою:
— Пазюнько моя, супружечко дорога! Це, що ти втопиласи, то вже така воля господна. Але до свої смерти наробила шє такої тєжкої шкоди. Добріський кожух, шо міг шє послужити кілька років, пішов за тобов. Я поклав єго на піч сушити, а з него вся вовна облетіла шо до волоска…
Засміялися люди. Посміхнулася завжди поважна і стримана бабуся Дячиха. Не стримався від посмішки і панотець.
Похорон розійшовся. Дід Митро чимчикував з п’ятіркою хлопчиків додому. По дорозі бурчав сам до себе:
— Гет зробивси невірний народ. Смієтси з людскої біди.