Ой знати, знати, хто кого любить

Ой знати, знати, хто кого любить:
Сяде близесенько ще й приголубить.

Ой знати, знати, в кого є дочки:
Втоптані стежечки через садочки.

Ой знати, знати, хто не жонатий:
Білеє личенько, як в паненяти.

Ой знати, знати, хто оженився:
Скорчився, зморщився та й зажурився.

За велінням тещі

Їдна дівчина не послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любила. Ну, ясно, що теща не злюбила, все їй було не так, ніяк догодити не міг. І прийме не так, як у гості завітає. І поле згоре не так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.
Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі не спить, то й марніти почав. Тико ж вдень нічого, що вночі було, не помнить.
Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось недобре. До матері прийшла:
– Мамо-голубко, не робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.
– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.
Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.
– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.
Вже подумала було, чи то не зєть-вовкулака. Та згадала, що той тико вночі вовком стає.
А вовк подивився ще й став іти. І тут тая жінка чує, що ноги мовби за ним самі йдуть. Усе далі й далі в ліс. Хоче спинитися, та не може. Привів вовк у саму гущавину, а там маленькі вовченята лежать.
І раптом теща чує, як каже вовк людським голосом:
– Будеш глядіти моїх дітей, раз свеї дочки глядіти не вмієш. Замість вовчиці будеш, бо неї забили люди. З лісу цього ти вже не вийдеш.
– Відпусти мине, вовчику-братику, я все збагнула. Зроблю так, що ніколи вже зять мій дорогий вовком не буде. От присяй-Бо, що правду кажу.
Тико мовила те, глядь – стоїть на стежці, що до села веде. І ні вовка, ні вовченят.
Перехрестилася й хутко пуйшла. А там наварила-напекла всього. До зятя з дочкою зайшла та так солодко:
– Діти мої дорогеї, прошу на вечерю.
Здивувалися тії, бо ніколи матір-тещу такою доброю не бачили. Та й пуйшле до неї.
А як до хати підходили, почули тихеньке вовче виття. Здригнулися, перехрестилися, а теща тихенько так сказала: «Тримаю я своє слово, вовче, тримаю».
З тих пір зять уже ніколи вовкуном не був. А вовк йому того поміг, що ж на його даремщину зводили за тих овечок і тилєт, що мусив зять ночами для тещі душити. І вовчицю того люди забили.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Ой задумавсь, зажуривсь

Ой задумавсь, зажуривсь,
Що молодим оженивсь,
Не до мислі жінку взяв,
А я з нею жить не став.
Буду лаять, буду бить,
Сам на улицю ходить.
Ой вийду я на гору
Да гляну я по морю:
Аж на морі плав пливе,
А за плавом смерть іде.
— Смерте ж моя часова,
Чогось тебе прошу я:
Умори жінку мою
Ще й дитину малую.
А я дурно не схочу —
Сріблом-злотом заплачу.
— Ой я злота не беру,
Я і дурно уморю.
— Візьму ключі замкові,
Одімкну скрині тесові
Да й уріжу полотна,
Да й вкрию жінку свою,
А сам піду садами, —
Сидять дівки рядами.
«Добривечір, дівчата,
Умерла жінка моя
Ще й дитина малая».
Дівка теє зачула,
Іншу пісню гукнула:
— Ой коли ж ти оженивсь,
Бодай же ти не розживсь!

Загриміли ключі вночі

Загриміли ключі вночі,
Понад море йдучи;
Заплакала дівка біла,
З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,
Під білов платинов:
Зайде ти ся плаканічка
З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,
З-під вінчання йдучи,
Зайде ти ся плаканічка
З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, дівко біла,
В перший понеділок,
Як ти здоймут із головки
Зелененький вінок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У другий вівторок,
Як ти прийде у голову
Та думочок сорок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У третю середу,
Як тя буде газда бити
В головку спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,
У четвертий четвер —
Доле моя нещаслива,
Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,
У п’яту п’ятницю:
Не бдеш мочи вирушити
Із корчми п’яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,
У шосту суботу:
Не бдеш мочи вирушити
П’яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,
У сему неділю —
Доле моя нещаслива,
Де я ся подію?

Ой у лузі калина білим цвітом зацвіла

Ой у лузі калина білим цвітом зацвіла;
Мала мати дочку молодую — за п’яницю оддала.
П’яниця та недбалиця, цілий тиждень в корчмі п’є,
А як прийде до-домоньку — мене лає, мене б’є.
Загули два голубоньки та под криницею:
Горе мині, моя матусенько, жити з п’яницею.
Просуну я та кватирочку, аж матуся в гості йде,
Питається дочки молодої: чи п’яниця в дома є?
Прошу я вас, моя матусенько, та стиха говоріть:
Спить п’яниця в новій коморі — прошу я вас не збудіть!
Нехай спить, нехай лежить, та нехай не встане:
Нехай моя бідна головонька од журботи одстане.
Прошу я вас, моя матусенько, та не лайте його:
В мене діти маленькії — горе жити без його!
Будеш ти, моя дочко, хліба-солі зароблять:
Будеш маленькії діти годувать.
Прошу тебе, моя матусенько, та не жич* мині того:
Лучче буду мужу догоджати, а ніж діти годувати.

*жич – бажай

Шуміла дуброва

Шуміла дуброва,
Кой ся розвивала;
Плакала дівчина,
Кой ся й оддавала.

Не шуми, дуброво,
Та й не розвивайся;
Не плач, дівчинонько,
Та й не оддавайся.

Поплачеш, дівчино,
В первий понеділок,
Як ти здойме леда*
Із головки вінок.

Поплачеш, дівчино,
А в другий вівторок,
Як ти прийде в голову
Гадочок по сорок.

Поплачеш, дівчино,
А в третю середу,
Як тя вдарить леда
Й у личко спереду.

Поплачеш, дівчино,
А в четвертий четвер,
Боже милостивий,
Що робити тепер.

Поплачеш, дівчино,
А в п’яту п’ятницю,
Не мож усудити
Із корчми п’яницю.

Поплачеш, дівчино,
А в шесту суботу,
Не мож управити
Біду на роботу.

Поплачеш, дівчино,
А в сему неділю,
Боже милостивий,
Де ся тепер дію.

* леда – ледащо