Лист до Магомета

Кримськотатарська легенда

Татари кажуть: людський світ ніби точильне колесо, воно вигідне тому, хто вміє ним гострити.
Фатіме, дружина Аблегані, варила під розлогим горіхом солодкий бекмес з виноградних вичавок і думала гірку думу. Ще й три роки не минуло, як святкували її той-дугун [весілля]. Перша красуня села, як персик, що починає дозрівати, вона виходила заміж за першого багатія в долині. Весільний мyгyдeк [віз], обвитий дорогими тканинами і шитими золотом юзбезами [гаптованими рушниками], оточувало понад сто вершників. Гірські скакуни, у шовкових стрічках і кольорових хустках, обганяли в джигітівці один одного. Дзюбало било весь тиждень і чалгиджі [музики] не жаліли своїх грудей.
Усі заздрили Фатіме, особливо одна жінка з чорними очима, яка й зурочила її. Тілько-но вийшла Фатіме заміж, так і хвороба не забарилася.
Кликали хорошого екіма [лікаря] лікувати, кликали муллу читати — не допомогло. Возили на святу гору в Карадаг, давали порошки від каменя з могили — тільки гірше стало.
Висохла Фатіме, стала схожою на суху тараню. Здавалося, Аблегані перестав любити її: сердився, що хвора в нього жінка, казав, що як здавить вино в тapaпані [кам’яному чані для чавління винограду], приведе в дім іншу дружину.
— Чому так, — міркувала Фатіме. — Чому в греків, коли вже є дружина, не можна взяти іншу; а в татар — можна? Чому в одних людей — один закон, а в інших — інший?
Фатіме дуже страждала і плакала. Незабаром привезуть із саду останній виноград, і в дім прийде інша жінка з чорними очима, яку кохатиме Аблегані. Вона буде господинею в домі, ображатиме бідну Фатіме, глузуватиме з неї, до комірчини її прожене.
— Ні, — вирішила Фатіме, — не бути тому! Краще не житиму, краще в колодязь кинусь!
І вночі бідна жінка побігла до колодязя, щоб втопитися. Нахилилася над водою і побачила Азраїла. Погрозивши їй пальцем, Азраїл змахнув крилами і полетів до неба, на південь. Наче ніжний голос торкнувся серця Фатіме.
Тим часом жінки у селищі сполошилися, що Фатіме нема вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля колодязя, а в руках у неї була пір’їна від крила, біліша лебединої. Помираючи, Фатіме встигла сказати, що трапилося з нею.
Усю ніч жінки говорили, сперечалися, сварилися, жаліли Фатіме, міркували, що й з ними може таке саме трапитись. З-поміж них була Зейнеп, дочка ефенді, яка вміла писати.
— Скажи, — запитували її, — де написано, що коли дружина стане хворою, старою, чоловік може брати нову в дім? Де таке написано?
— Захотіли — написали, — відповіла дочка ефенді.
— От ти вмієш писати, то й напиши так, щоб чоловік іншу дружину не брав, коли в домі є одна.
— Кому написати? — запитала Зейнеп. — Падишаху? Поглузує тільки. В самого тисяча дружин, навіть більше.
Задумалися жінки. Та була одна, яка здогадалася.
— Хто залишив Фатіме пір’їну? Ангел. Отже — пиши Пророку Магомету. Тільки добре пиши. Усі будуть згодні. Хто захоче, аби чоловік взяв молоду жінку, коли сама старою стане. Пиши. Всі руку дамо.
— А пошлемо як?
— З птахом пошлемо. Птах до неба летить. Віднесе лист Пророкові.
— Батькові треба сказати, — промовила Зейнеп.
— Дурна ти, Зейнеп. Батькові скажеш — усю справу зіпсуєш. Він напише іншого листа, супротивного.
Жінки умовляли Зейнеп, обіцяли найліпшу мараму [хустку, покривало на голову] подарувати і таки вмовили.
Сіла навпочіпки Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білою пір’їною ангела листа до Магомета. Довго писала, добре писала, про все розказала. Мовчали жінки, поки перо з пір’їни скрипіло, тільки часом зітхали. А коли закінчила Зейнеп писати — пір’їна полетіла до неба наздоганяти ангела.
Перев’язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив’язала до хвоста білої сороки, яку спіймали вдень хлопчаки, і пустила на волю.
Полетіла птаха. Стали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не казати чоловікам, що вдіяли, аби ті не засміяли їх. Та все ж одна жінка не втрималася і все розповіла чоловікові. Той довго сміявся. Згодом дізналися й інші чоловіки, потішалися над жіночою вигадкою, дражнили жінок сорочим хвостом. А старий мулла почав з того часу плюватися на жінок.
Соромилися жінки — здогадалися, що зробили це з дурного розуму; намагалися не згадувати про лист. Але чоловіки не забували і, коли гнівалися на дружин, кричали; «Пиши лист на хвості сороки».
Виросли юнаки і теж, за прикладом батьків, соромили жінок. Глузували і внуки й, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох дружин ні в Козах, ні в Отузах, ні в Таракташі.
Можливо, баранина подорожчала, можливо чоловікам соромно стало, можливо, відповідь на лист надійшла від Пророка. Не знаю…

Ледача жінка

Мав чоловік ліниву жінку, яка не дбала, щоб виробити собі шматок полотна. От він і каже:
— Жінко, видиш, людські жінки дбають, то мають полотно, а ти як прийдеться вмерти, то не буде навіть чим рук укрити!
А вона каже:
— Не журися, найшла б я чим тебе вкрити!
Чоловік собі й думає: «Ану притаюся, наче я вмер, що вона буде мені робити? Чим вона мене вкриє?»
Бере й наче вмирає. Положила вона його на лаві. Мала якесь веретено з пряжею. Бере чіпляє йому нитку до зуба і мотає: то на зуби, то на пальці на ногах. Обмотала, починає плакати, голосити:
— Чоловіче мій, на що ж ти тепер схожий?!
А він обзивається до неї:
— А чорт би тебе побрав! На кобзу тепер схожий!
Встав, набив добре — і вона вже пильнувала прясти.

Про скупого чоловіка

Був собі на селі один чоловік — такий скупий, що не дай Господь! Жінка його скільки не заробить, а все ходить у драному і боса й гола, ще й голодна. Жалко їй діток, та нічого не може вдіяти, такий поганий у неї був чоловік: скриню від неї замикає і нічого їй не дає, а сам на себе витрачає. Пішла тая жінка до попа — розказала усе. А піп каже:
— А ти ось що зроби — умри. Я тебе наче поховаю, потім побачим, що буде. Нехай тільки про це знає твоя кума, а більш ніхто.
Пішла тая жінка та й каже усе кумі, щоб вона прийшла, як вона вмирать буде. На другий день жінка тая лягла та й стогне. І кума її прийшла.
— Ідіть, — каже, — куме, жінка ваша вмирає.
Вона ж певне знає, що то тільки куме дія.
Прийшов чоловік, подивився, баче, що справді-таки вмирає. А він її не любив.
— Дайте ж хоч білу сорочку на мертву надіти, — каже кума.
Він витяг зі скрині таку драну сорочку, що кума як наділа, так і сором дивитись: аж грішне тіло світиться. Закрила вона її рядном, поклала вже й у труну.
Та жінка чує, що біля неї діти плачуть. Як їй, бідній, було лежати! Але вона все терпіла. Тоді була зима, то на кладовище ніхто не пішов: тільки чоловік, кума та тії люди, що несли. Оце вже треба її ховать у яму, та ні на чім спускати. Батюшка каже до чоловіка:
— Іди додому та принеси полотно.
Він пішов додому за полотном, а батюшка вже каже жінці:
— Вставай швидше!
Вона встала. Кума наділа на неї кожушанку.
— Біжи, — каже піп, — до мене.
Побігла жінка до попа. Приніс чоловік теє полотно, труну порожню поховали. Живе та жінка у попа, а чоловік з дітьми бідує: хата не топлена, діти голодні, немиті. Не знає він, що з ними робити. Кличе його батюшка до себе на роботу. Коли увійшов той чоловік у хату, бачить — жінка коло печі порається.
— Якби оце я сам не бачив, батюшко, як ви мою жінку ховали, то подумав би, що це моя жінка, — каже мужик до попа.
А піп йому каже:
— Се удова з сусіднього села; вона в мене другий рік живе, дуже гарна жінка: роботяща така.
Через кілька днів приходить чоловік знову до попа.
— Се я, — каже, — хочу одружитись, та не знаю, чи піде ж хто за мене, що в мене дітей багато?
— А може, моя наймичка й піде? Та тільки я боюся їй і казати про тебе, бо ти із нею будеш так жити, як із першою. Ти в гості і до шинку, а вона дома. Ти гарно вдягнутий, а вона в драній спідниці.
— Їй-богу, батюшко, тепер уже я так не буду, аби ця жінка пішла за мене.
— Та хто ж його знає? Може, й піде? Я з нею поговорю, — каже піп.
Так у того чоловіка аж очі загорілись — так уже йому та жінка сподобалась. Він до неї усе придивляється, а вона скаже слово, два, та й знову за роботу. Не дуже-то на його й дивиться.
Знов приходить чоловік до попа, а його нема дома. А піп уже навчив жінку, що треба й казать.
— Це, — каже, — я до вас. — Та й став коло порога й очей не зведе.
— Та чого ж ви стали коло порога? Йдіть сюди, — каже його жінка.
Витягла з печі млинці, поставила на стіл горілку. Він такий радий. Поїв, попив, потім каже:
— Це я прийшов до вас, та боюсь, що ви й слухати мене не схочете.
— Та кажіть уже, може, й послухаю.
— Чи не підете ви за мене заміж? В мене дітей багато, та ще й малі.
— Так що ж? Я дітей люблю.
Він такий радий, а вона ще більше. Повінчав їх батюшка. Як увійшла вона в хату, то старша дочка думає: «Як вона похожа на нашу матінку, та чи буде ж вона така добра, як мати?»
Чоловік каже:
— Ми ляжемо на піч, а діти нехай долі сплять.
А в неї аж серце болить, та вона йому нічого вже не каже. Він кличе старшу дочку:
— Нахились, нехай мати на твою спину стане, щоб на піч злізти.
Бідна дитина думає: «Як наступить мачуха на спину, то й кістки поламає».
А вона легесенько ступила — тільки що доторкнулась ногою.
Тоді діти лежать та нишком розмовляють:
— Мабуть, і мачуха така буде добра, як мати.
З того часу взяла та жінка все добро в свої руки. Діти вже не спали долі. Вона гарно одягнута. Що хоче, те й робить. Чоловік зовсім другий став. Вийдуть діти на вулицю, так інші кажуть:
— В нас мачуха лиха.
А вони кажуть:
— А наша мачуха така добра, як рідна мати.
Так от який чоловік зробився, як удруге побрався з своєю жінкою.

Як з лихої стала добра пані

В одному дворі була дуже лиха пані — то за давній час, за панщини. Як настає ранок, то вона до вечора тільки ходила з гарапником і била слуг. І з того народ смутився… А в сусідстві в тім селі був один швець, великий пияк, котрий пив, впивався, брав гарапник і бив жінку щосили. Одної ночі так сталося, що ту паню щось перенесло до того ліжка, де спала завжди шевчиха, до тої маленької хатини, а тоту шевчиху до того княжого ліжка. Встала рано шевчиха і здивована була: що це сталося, що вона в княжім покої спить.
Покоївка іде до неї і питається: «Котру, пані, сукню дати, чи тоту саму, що вчора?»
А вона каже: «Ту-ту саму», бо не розуміла, як котра сукня називається.
Другого дня всі були врадувані, що був спокій у дворі. А княжна, як прибула на шевську лавку і здивувалася, що під нею постелена веренька, а замість подушок — копита під головою. І встала рано і зачала викрикувати, що вона княжна.
А швець того не зрозумів, та й як здоймив гарапник з клина, бив, скільки йому сподобалося.
Над’їхали її брати до двору, а вона біжить та кричить:
— Чекайте, брати мої кохані, бо я ваша сестра!
Брати казали поганяти скорше коней, бо шевчиха здуріла. А вона прибігла за ними аж перед ґанок, а швець за нею вслід. Виходить пан з покою, а як шевчиху побачив, то до шевця:
— Тримай її в хаті, не пускай її нігде!
Швець як взяв від покою бити, аж до самої хати своєї малої, вже більше княжна до двора не тікала. І так то тривало цілий рік. По році повідмінювали: княжну до покою, а шевчиху до хати. І був спокій там потім.

Невірний народ

Дзвони грали-вигравали. На похорон до вуйни Митрихи скликали. Тиждень тому зникла з села, а позавчора виловили її тіло в крижаній воді на другому селі. З хати вирушає сумна процесія на цвинтар. Попереду сивий, як голуб у чорній лудині дід Митро, поруч дриботять п’ятеро хлопців. Одна купка людей заходить до церкви, всі інші залишаються біля Митришиної ями.
— Ху, хоч би була покійна дотягнула до весни і вже тоді на той світ, а то надумала топитиси в такі морози, — хукає напівсердито в руки грабар Микита.
— Не говоріт таке. Вмерла таков смертю і в такий чис, коли їй приписано, мовить одна з жінок.
— Могла й сама собі вибрати таку смерть. Багато разів чула з неї: Піду і втоплюся, бо вже не годна витримати, — сказала близька сусідка покійної.
— А що гадаєте, — підхопила інша. — Завів дівку в старість, обіклав дітьми. Могла й така гадка підійти.
— Перестаньте, жіночки, говорити про тих, що на правді. Не беріт гріха на душу, — проказала стара Дячиха.
Почався обряд загрібання. Після прощі священика заголосив дід Митро над могилою:
— Пазюнько моя, супружечко дорога! Це, що ти втопиласи, то вже така воля господна. Але до свої смерти наробила шє такої тєжкої шкоди. Добріський кожух, шо міг шє послужити кілька років, пішов за тобов. Я поклав єго на піч сушити, а з него вся вовна облетіла шо до волоска…
Засміялися люди. Посміхнулася завжди поважна і стримана бабуся Дячиха. Не стримався від посмішки і панотець.
Похорон розійшовся. Дід Митро чимчикував з п’ятіркою хлопчиків додому. По дорозі бурчав сам до себе:
— Гет зробивси невірний народ. Смієтси з людскої біди.

З ким я буду сваритися?

Про подружжя діда Гарасима і бабу Анну говорили люди, що в них прокпинена кожна кісточка. Коли дід ночував вдома, сварка починалася після ранкової молитви. Він вставав досвіта, вмивався над старою помийницею, проказував довгу молитву, яку закінчував словами, показуючи пальцем на бабу:
— Господи великий та милосердний, збери це трійло зі світу!
Перехрестившись, починав розмову з бабою, складену з найстрашніших прокльонів:
— Лежи, лежи, не встала бес! Аби Бог дав, абес до-лежєласи до того, шоби тебе десєть років обертали та й лижков води подавали. В инших хатах давно газдині повставали, кулеші наварили, газдів нагодували, лиш моя мєршя лежит, єк гнилий пес.
Стара помалу підіймалася. Блискала люто очима, потрясала довгою до п’ят білою сорочкою, закочувала рукави і вмивалася над спільною помийницею. А дід далі правив своє:
— Ади, ади єке опудало! Поклади таке в город, ні одна птаха ни пришпарит. А дивитси тими пульками, єк голодна вовчиця, викапали би тобі!
Баба клякала перед образами, а Гарасим виходив з хати. Входив тоді, коли, старезний дах без комина починав вкриватися тонким шаром синього диму.
Тепер наставала бабина черга.
— А вже, вже варю тобі кулешу, варилобиси тобі всередині, ироде єрусалимский! Иншя давно би тобі зварила грани або дала в їду трійла, абес уже натєгнувсє, ек голодна конина. А дай, Боже, абес уже нажерсе так, аби завтрішної днинки свєтої наймила за тобов подзвіннє. А наразі, шоби тобі висадивси на єзиці такий курдюк, єк волоский горіх!
Дід дивно глипав очима і сипав у свою чергу:
— Та вже й не хочу клєсти її, шляк би її трафив та би її трафив у печінку, бебех і мозок! Та й люб’ю, би то тихонько було, — і гримав п’ястуком по столі, аж зойкали миски з тарілками.
— Знаю, що великий гріх клєсти.
Одного вечора прийшов старий Гарасим напідпитку додому і застав свою Анну мовчазною, як могила. Сиділа за столом і тримала в руках недошите шиття. Взяв її легенько за руку і жахнувся. Рука була холодна, як лід. Не роздумуючи, побіг мерщій до сусідів.
— Йдіт до мене і спорєдіт мою стару до гробу. Трунва на поду. Я газда і дбаю, шоби коло хати було шос на правсеке. Її одежина в куфри.
Вибіг від ошелешених сусідів з хати, купив у діда Палія, церковного свічкаря, оберемок свічок та й пішов селом обліплювати їх по освячених місцях — біля церкви, уцілілих хрестів і каплиць за Аннину душу. За той час сусіди взяли з церкви, поставники, хрести, зодягнули бабку у святкове вбрання. Сиділи в хаті і збирали гріхи як з живого господаря, так з померлої господині.
— Добрий старий! Все життя мав її ні за кого, — сказала паламариха Зюця.
— Гай, гай! Добра була й Анниця. Я тут роки в сусідстві та й знаю добре. За все житє не назвала єго на імнє, — мовила поштарка Кирилиха.
Раптом відчинилися двері. До хати влетів заплаканий дід Гарасим. Засвітив останню свічку, що залишилася в нього, клякнув на коліна і проказав довгу-предовгу молитву. Опісля взяв з грудей покійниці хрест, поцілував його з обидвох сторін, а тоді — й покійницю в губи, чоло й обличчя. Постоявши над нею промовив розпачливим голосом:
— Нюнику мій! З ким я відтепер буду сваритиси!

У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.