Як жінка святого Петра двічі побила

Ходив святий Петро і Христос по землі. Зайшли вони ночувати до одного селянина. Селянин і говорить:
— Та я б і пустив вас, люди добрі, так у мене жінка така лиха та сердита, що битиме вас і мене, а ще зараз і в шинок пішла!
Петро і Христос кажуть:
— Та ми хоч під піччю полягаємо!
Селянин погодився. Тільки лягли, аж жінка приходить а шинка та до чоловіка: б’є його, лає. Тоді селянин і говорить жінці:
— Ти хоч би людей чужих посоромилась!
— А де вони, сукини сини! Що воно це за люди?!
Сюди-туди по хаті, а тоді за кочергу та під піч, та по Петру святому, що з краю лежав, давай товкти. Попобила Петра і вибігла чогось з хати. Тоді Христос і каже Петрові:
— Слухай, святий Петро, давай переляжемо, бо вона як прийде, знов тебе, як крайнього, битиме!
А тут жінка знову вбігає в хату та ще сердитіш кричить:
— Ага! Оце крайньому надавала, а давай того ще, що в кутку.
Та давай знову святого Петра товкти. Так-то дісталось святому Петрові од простої жінки кочерги скоштувати!

Ой поїхав Івасейко на поле орати

Ой поїхав Івасейко на поле орати,
Зачала ся Марисейка на пречки збирати.
Оре Івась, оре за стареньким дідом:
— Нема ж мої Марисейки з ранейким обідом.
Ой прийшов же Івасейко до нової хати:
— І де ж, і де ж, мої діти, да де ж ваша мати?
— Пошла ж, пошла наша мати за гай по телята:
«А будьте ж ви здоровії, мої соколята!»
Ой пошов же Івасейко до нової скрині:
Ні сукна ми, ні пенязів, ані господині.
Ой вдарив сі Івасейко у поли руками:
— Діти мої, діти мої, що я почну з вами?
— Чей же, тато, чей же, тато, чей же не журіться:
Іде восень зимненькая,— тато, оженіться.
— Діти мої дрібненькії, вам то не в час буде,
Мені жінка за женою, вам не мати буде.
— А ми на то не дбаємо, жеби мати була,
Жеби змила, розчесала і приємна була.

Я ж кивав…

Прийшов чоловік п’яненьким додому. Постукав у двері і стоїть, притаївся.
— Це ти, Миколо? — гукнула жінка.
За дверима тихо. Жінка знову:
— Це ти, Миколо?
Тихо. Жінка відважилась і відчинила двері.
— Чого ж ти не відповідав? — питає.
— Та я ж кивав головою!—несміливо відповів чоловік.

Не бери багацьку

Не рубай ліщану,
Най орішки родить;
Не бери багацьку,
Най собі походить.

Бо багацька дівка
Не хоче робити,
Лиш личко малює,
Щоб її любити.

Навішать мониста
На вту чорну шию,
Бери її, Йване,
А хоч ти, Василю.

Не рубай ліщану,
Най ся зеленіє;
Не бери багацьку,
А най посідіє.

Сімейна політика

Було це ще за старих часів. Прийшла мати відвідати сина з невісткою. Запросили до столу. Невістка стіл накриває, а син хліб ріже. Відрізав він здоровенну скибку та й каже жінці:
— На тобі мужицьку — жери!
А потім, відкраявши тонесеньку-тонесеньку скибочку, каже ласкаво до матері:
— А це вам, мамо, — панську — їжте на здоров’ячко!.

Чого вона не реве? Бо її дома нема

Купив чоловік корову, так жінка ніколи було її ні на пашу не пожене, не стріне проти череди; як подоїла, так і пішла собі. От він баче, що пропала корова, узяв та й продав її, так що і жінка не знала.
Прийшов вечір, він і пита її:
— А що, здоїла корову?
— Та здоїла, —каже.
А її й близько не чути.
На другий день знову пита.
— Та здоїла,— каже.
І на третій тії ж.
Ех, як ухватить же він її:
— Як же ти, — каже, — доїла, що я її уже третій день як продав?
А вона дурна:
— То-то я слухаю, чого вона не реве? Бо її дома нема.

Як на печі вовни поменшало, то й полегшало

Була собі така ледача жінка, що ніяк не хотіла вовни прясти.
— Щось мені, чоловіче, нездужається,— каже вона,— перечула я через люди, що якби ти взяв оцю вовну, що на печі, та попалив, мені б полегшало.
Чоловікові, звісно, шкода жінки: підпалив він у печі і давай ту вовну смалити. Як посмалив уже з половину, то вона тоді:
— Бач, як на печі вовни поменшало, то й полегшало. Годі вже, чоловіче, смалити, а то мені й на свиту нічого не зостанеться.