У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:
– Я тебе з’їм.
А наймит їй відповідає:
– Ти мене завжди встигнеш з’їсти.
Тоді змія стала таке казати:
– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.
Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.
Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.
Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:
– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.
Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:
– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.
Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:
– Що ти чуєш в собі?
Той говорить:
– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз.
Вона й питає, як він поцілував її:
– А тепер що чуєш?
– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз і вже в останнє.
Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.
– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…
Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

Ой знати, знати, хто кого любить

Ой знати, знати, хто кого любить:
Сяде близесенько ще й приголубить.

Ой знати, знати, в кого є дочки:
Втоптані стежечки через садочки.

Ой знати, знати, хто не жонатий:
Білеє личенько, як в паненяти.

Ой знати, знати, хто оженився:
Скорчився, зморщився та й зажурився.

За велінням тещі

Їдна дівчина не послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любила. Ну, ясно, що теща не злюбила, все їй було не так, ніяк догодити не міг. І прийме не так, як у гості завітає. І поле згоре не так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.
Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі не спить, то й марніти почав. Тико ж вдень нічого, що вночі було, не помнить.
Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось недобре. До матері прийшла:
– Мамо-голубко, не робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.
– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.
Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.
– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.
Вже подумала було, чи то не зєть-вовкулака. Та згадала, що той тико вночі вовком стає.
А вовк подивився ще й став іти. І тут тая жінка чує, що ноги мовби за ним самі йдуть. Усе далі й далі в ліс. Хоче спинитися, та не може. Привів вовк у саму гущавину, а там маленькі вовченята лежать.
І раптом теща чує, як каже вовк людським голосом:
– Будеш глядіти моїх дітей, раз свеї дочки глядіти не вмієш. Замість вовчиці будеш, бо неї забили люди. З лісу цього ти вже не вийдеш.
– Відпусти мине, вовчику-братику, я все збагнула. Зроблю так, що ніколи вже зять мій дорогий вовком не буде. От присяй-Бо, що правду кажу.
Тико мовила те, глядь – стоїть на стежці, що до села веде. І ні вовка, ні вовченят.
Перехрестилася й хутко пуйшла. А там наварила-напекла всього. До зятя з дочкою зайшла та так солодко:
– Діти мої дорогеї, прошу на вечерю.
Здивувалися тії, бо ніколи матір-тещу такою доброю не бачили. Та й пуйшле до неї.
А як до хати підходили, почули тихеньке вовче виття. Здригнулися, перехрестилися, а теща тихенько так сказала: «Тримаю я своє слово, вовче, тримаю».
З тих пір зять уже ніколи вовкуном не був. А вовк йому того поміг, що ж на його даремщину зводили за тих овечок і тилєт, що мусив зять ночами для тещі душити. І вовчицю того люди забили.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Ой задумавсь, зажуривсь

Ой задумавсь, зажуривсь,
Що молодим оженивсь,
Не до мислі жінку взяв,
А я з нею жить не став.
Буду лаять, буду бить,
Сам на улицю ходить.
Ой вийду я на гору
Да гляну я по морю:
Аж на морі плав пливе,
А за плавом смерть іде.
— Смерте ж моя часова,
Чогось тебе прошу я:
Умори жінку мою
Ще й дитину малую.
А я дурно не схочу —
Сріблом-злотом заплачу.
— Ой я злота не беру,
Я і дурно уморю.
— Візьму ключі замкові,
Одімкну скрині тесові
Да й уріжу полотна,
Да й вкрию жінку свою,
А сам піду садами, —
Сидять дівки рядами.
«Добривечір, дівчата,
Умерла жінка моя
Ще й дитина малая».
Дівка теє зачула,
Іншу пісню гукнула:
— Ой коли ж ти оженивсь,
Бодай же ти не розживсь!

Загриміли ключі вночі

Загриміли ключі вночі,
Понад море йдучи;
Заплакала дівка біла,
З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,
Під білов платинов:
Зайде ти ся плаканічка
З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,
З-під вінчання йдучи,
Зайде ти ся плаканічка
З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, дівко біла,
В перший понеділок,
Як ти здоймут із головки
Зелененький вінок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У другий вівторок,
Як ти прийде у голову
Та думочок сорок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У третю середу,
Як тя буде газда бити
В головку спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,
У четвертий четвер —
Доле моя нещаслива,
Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,
У п’яту п’ятницю:
Не бдеш мочи вирушити
Із корчми п’яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,
У шосту суботу:
Не бдеш мочи вирушити
П’яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,
У сему неділю —
Доле моя нещаслива,
Де я ся подію?