Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Ой задумавсь, зажуривсь

Ой задумавсь, зажуривсь,
Що молодим оженивсь,
Не до мислі жінку взяв,
А я з нею жить не став.
Буду лаять, буду бить,
Сам на улицю ходить.
Ой вийду я на гору
Да гляну я по морю:
Аж на морі плав пливе,
А за плавом смерть іде.
— Смерте ж моя часова,
Чогось тебе прошу я:
Умори жінку мою
Ще й дитину малую.
А я дурно не схочу —
Сріблом-злотом заплачу.
— Ой я злота не беру,
Я і дурно уморю.
— Візьму ключі замкові,
Одімкну скрині тесові
Да й уріжу полотна,
Да й вкрию жінку свою,
А сам піду садами, —
Сидять дівки рядами.
«Добривечір, дівчата,
Умерла жінка моя
Ще й дитина малая».
Дівка теє зачула,
Іншу пісню гукнула:
— Ой коли ж ти оженивсь,
Бодай же ти не розживсь!

Загриміли ключі вночі

Загриміли ключі вночі,
Понад море йдучи;
Заплакала дівка біла,
З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,
Під білов платинов:
Зайде ти ся плаканічка
З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,
З-під вінчання йдучи,
Зайде ти ся плаканічка
З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, дівко біла,
В перший понеділок,
Як ти здоймут із головки
Зелененький вінок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У другий вівторок,
Як ти прийде у голову
Та думочок сорок.

Ой заплачеш, дівко біла,
У третю середу,
Як тя буде газда бити
В головку спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,
У четвертий четвер —
Доле моя нещаслива,
Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,
У п’яту п’ятницю:
Не бдеш мочи вирушити
Із корчми п’яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,
У шосту суботу:
Не бдеш мочи вирушити
П’яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,
У сему неділю —
Доле моя нещаслива,
Де я ся подію?

Ой у лузі калина білим цвітом зацвіла

Ой у лузі калина білим цвітом зацвіла;
Мала мати дочку молодую — за п’яницю оддала.
П’яниця та недбалиця, цілий тиждень в корчмі п’є,
А як прийде до-домоньку — мене лає, мене б’є.
Загули два голубоньки та под криницею:
Горе мині, моя матусенько, жити з п’яницею.
Просуну я та кватирочку, аж матуся в гості йде,
Питається дочки молодої: чи п’яниця в дома є?
Прошу я вас, моя матусенько, та стиха говоріть:
Спить п’яниця в новій коморі — прошу я вас не збудіть!
Нехай спить, нехай лежить, та нехай не встане:
Нехай моя бідна головонька од журботи одстане.
Прошу я вас, моя матусенько, та не лайте його:
В мене діти маленькії — горе жити без його!
Будеш ти, моя дочко, хліба-солі зароблять:
Будеш маленькії діти годувать.
Прошу тебе, моя матусенько, та не жич* мині того:
Лучче буду мужу догоджати, а ніж діти годувати.

*жич – бажай

Шуміла дуброва

Шуміла дуброва,
Кой ся розвивала;
Плакала дівчина,
Кой ся й оддавала.

Не шуми, дуброво,
Та й не розвивайся;
Не плач, дівчинонько,
Та й не оддавайся.

Поплачеш, дівчино,
В первий понеділок,
Як ти здойме леда*
Із головки вінок.

Поплачеш, дівчино,
А в другий вівторок,
Як ти прийде в голову
Гадочок по сорок.

Поплачеш, дівчино,
А в третю середу,
Як тя вдарить леда
Й у личко спереду.

Поплачеш, дівчино,
А в четвертий четвер,
Боже милостивий,
Що робити тепер.

Поплачеш, дівчино,
А в п’яту п’ятницю,
Не мож усудити
Із корчми п’яницю.

Поплачеш, дівчино,
А в шесту суботу,
Не мож управити
Біду на роботу.

Поплачеш, дівчино,
А в сему неділю,
Боже милостивий,
Де ся тепер дію.

* леда – ледащо

Ой посіяла я ріпку, вродилась квасоля

Ой посіяла я ріпку, вродилась квасоля.
Вийшла заміж за чумака, нещаслива доля!
Бо чумаки по дорогах літо й зиму ходють,
Літа ж мої молодії всі премарно сходють.
Ох, вийду ж я за ворота, кликну на охоту,
Чи не знайдеться робітник на мою роботу.
Обізвався наш школяр, чоловік гулящий.
— Прийди, прийди, мій школяр, ти будеш всіх кращий!
Ось приходить наш школяр на ту вечороньку,
А чумак із дороги чолом додомоньку!
Розчиняє чумак двері та й сусіль до хати!
— Засвіти лиш, жінко, свічку, не дай їй палати!
А сам пішов по куточках школяра шукати,
А в Марусі з переляку втікла душа в п’яти!
Сидить школяр у куточку та й в дугу зогнувся:
— Аз не сам сюда прийшов, мя кликала Маруся!
Замутився наш чумак, буцімто б до коней,
Да й уніс на школяра претовстий кий дубовий!
— Постав на стіл, жінко, свічку, не дай їй палати!
Ставай рядом з школяром, буду вас вінчати!
Дощик іде, роса паде на яснії зорі,
Зарікався наш школяр любить чужі жони!
Дощик іде, роса паде на прекрасні зірки,
Втікав школяр шпарко босий од чужої жінки!

Як жінка святого Петра двічі побила

Ходив святий Петро і Христос по землі. Зайшли вони ночувати до одного селянина. Селянин і говорить:
— Та я б і пустив вас, люди добрі, так у мене жінка така лиха та сердита, що битиме вас і мене, а ще зараз і в шинок пішла!
Петро і Христос кажуть:
— Та ми хоч під піччю полягаємо!
Селянин погодився. Тільки лягли, аж жінка приходить а шинка та до чоловіка: б’є його, лає. Тоді селянин і говорить жінці:
— Ти хоч би людей чужих посоромилась!
— А де вони, сукини сини! Що воно це за люди?!
Сюди-туди по хаті, а тоді за кочергу та під піч, та по Петру святому, що з краю лежав, давай товкти. Попобила Петра і вибігла чогось з хати. Тоді Христос і каже Петрові:
— Слухай, святий Петро, давай переляжемо, бо вона як прийде, знов тебе, як крайнього, битиме!
А тут жінка знову вбігає в хату та ще сердитіш кричить:
— Ага! Оце крайньому надавала, а давай того ще, що в кутку.
Та давай знову святого Петра товкти. Так-то дісталось святому Петрові од простої жінки кочерги скоштувати!