Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!

Пинтьова печера

У опришка Пинті було 12 товаришів. Вони ходили по всій околиці. Розбивали панські маєтки, забирали від панів золото і носили у Кам’янську печеру. Із церкви забирали дорогі речі і теж носили у тоту печеру.
Один з опришків сидів у цій печері і там постійно вартував, щоб хтось посторонній туди не зайшов.
Одного разу ішов туди вівчар із вівцями. Дивиться, а там якась печера і до того ж відкрита. Зайшов вівчар у тоту печеру, а там опришок сидить за столом. Побачив опришок вівчара і каже йому:
— Бери, вівчарю, грошей, скільки можеш нести.
Набрав вівчар повно грошей, напхав поза широкий вівчарський ремінь, подякував опришкові та й пішов собі геть.
Потім вівчар загнав скоренько вівці у кошару, а сам заслав другого вівчаря, щоб і той пішов у тоту печеру і приніс гроші.
Пішов туди інший вівчар, але тоді печера вже була закрита і він не міг її найти.

Зустріч пасічника з гайдамакою

Розказував мені один дід:
– Сиджу, – каже, – я в пасіці, коли ж чорт несе бурмаку; увесь обшарпаний.
– Здоров, діду!
– Здоров!
– А що будемо робити? Давай на сорочки мінятися!
Я вже злякався:
– Давай! – кажу.
Оддав йому сорочку. Він скинув теє рем’я, надів сорочку.
– Давай штани!
Оддав я й штани.
– Давай, діду, меду!
Я аж тремчу весь з переляку. Пішов, одрізав йому збоку такого вже гарного, гречаного! Він наївся та й каже:
– Чи ти, діду, знаєш Вовчу Гать?
– Знаю!
– От же, – каже, — там є пеньок дубовий, обшморганий колесами. То ти завтра встань до схід сонця, та піди туди, та одлічи три кроки, і викопаєш там гроші. Ото тобі за те, що ти мене приодів і нагодував.
Пішов я на другий день, аж справді – повнісінький вулик самих п’ятаків!

Ходить Довбуш молоденький

Попід садок зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
Ей, та й на ногу налягає,
На топор ся підпирає.

«Ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки,
Ей, ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки.

Ой ти, жоно, вдопри двері,
Бо йде Довбуш молоденький».
«Ей, а я двері не одопру,
В мене двері яворові.

В мене двері яворові,
А замочки ястердові,
Ей, в мене двері яворові,
А замочки ястердові».

«Нич не стоять твої двері,
Як приложу свої плечі».
Ей, ще Довбуш плечі не приложив
Уже Штефан з поду стрілив.

«Штефанчуку, ти звірчуку,
Нашто-сь ня вбив через суку?
Ой бо й в суки тілько віри,
Як на бистрій воді піни.

Беріть мене на топори
Та несіть ня в чорні гори,
Ей, та й там мене закопліте
Та й хрест мені не кладіте».

Довбушева кара

Там, де задимлені гори підпирають небо, де шумлять з буйним вітром ялиці, на зеленій Гуцулії, в Космачі пишнім, виростали два брати — Іван і Олекса. Дуже любилися змалку. Як набралися сил, то пішли заробляти. Іван слугою став у космацького пана, а Олекса пас вівці громаді.
Виростали брати, набиралися сил, з кожним роком все більше бідили. Іван довго служив. А коли прийшлося платити, то пан вигнав його, мов пса, з двору.
Розлютився Іван і подався в опришки. А за ним і Олекса невдовзі. Відважним легінем був Довбуш Олекса. Довго страх наганяв панам з цілих околиць, боронив бідний нарід од лиха. Та найбільшу злобу мав на пана із Космача, котрий скривдив Іванчика — брата. Все чекав, щоб помститись.
Як зійшли з гір сніги, розпустилися буки, зібрав Довбуш побратимів і вирушив у Космач на пана. Як підходили горами до Космача, то на поляні коло Проруба відпочили на хвилю при ватрі. Слово поза словом, та й розмовились з вівчаром панським. Той оповів все про замок.
— Пан тепер в Космачі, — каже, — під великою вартою. Довкола замка — висока мурована стіна з бійницями. На кожнім вуглі по сорок хлопа з піками й пістолями, а декотрі то із крісами. Ото цілу зиму пан нарід так мордує на морозі і сльоті. Вони уже ждуть-вижидають, би-сь на поміч прийшов.
Як те вчув лиш Олекса, наказав своїм хлопцям готуватись до штурму на Космач. Наварили смоли, наробили куль з неї, стяли моцну ялицю і з тим рушили в замок.
Підходять, дивляться — коло вогнищ за брамою поспиралася варта на киї і про щось між собою гутарить. Нараз пси як забрешуть — зчинився лемент і тупіт. Але Довбуш вже знає, як тут бути. Кинув псам кулі з смоли — вони раптом затихли, а сам скок через мури і — в замок. Як пан лемент зачув, то схопив два пістолі і бах-бах просто в двері опришкам. Спритно Довбуш одскочив, лиш йому руку поранило, і як кинеться — просто на пана. А сей пан сильним був. Ухопив він Олексу за груди, аж кості в плечах захрустіли. Тут доспів міцний легінь з Жебйого та як одверне панові, то той в сіни аж гепнув. Схопили опришки пана, міцно зв’язали, аж той зайойкав од болю: «О, єзус!..»
— А що, пане, болить?
— Ой болить, матко боскаї..
— Отак і мені болить серце за кривди братової, пане!
Олекса зі злості зрубав пана в кусні, пустив замок з попелом і пішов у сині гори далі боронити хлопську правду.

Топірець Довбуша

Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п’ять років. Вийшов він якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.
Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб’ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.
Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, що мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливцем і брав його Олекса до себе воїном.
Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам’яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.
Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір’ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!
Та ніхто не міг витягти.
Раз прийшов Олекса до матері:
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.
А мати в сльози:
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев’ятьма зернами ярої пшениці.
Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.
Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.
Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

А хто хоче про Довбуша співаночку знати

А хто хоче про Довбуша співаночку знати,
То най трошки прослухає,— можу заспівати.
А був колись файний легінь на всю полонину,
Та прославився навіки на всю Верховину.
А цей дуже файний легінь панам не здавався,
Та мав він велику силу й Довбушем назвався.
А як ходив з опришками, то був дуже пильний,
Ніхто не міг його вбити, бо був дуже сильний.
Зібрав собі він легінів, котрі були славні,
Та пішов аж к Чорногорі в ліси дуже темні.
А в той час на Україні пани панували
Та у містах і у селах людей грабували.
А як узнав про це Довбуш, дуже зажуривси
І з своїми опришками на села спустивси.
Ходили вни в міста й села і в усі оселі
Та чули вни серед людей вісті невеселі.
Пани людей грабували, грабуючи, били
Та великі вни нещастя із людьми робили.
Де опришки не ходили і де не бували,
То відплачувались панам, котрі грабували:
Усе в панів грабоване вони відбирали,
Закликали д’собі людей і їм віддавали.
А пани, як про це вчули, що мають робити,
Задумали вни славного Довбуша убити.
Тоді пани розлючені хотіли схитрити
І славного ватажечка живого зловити.
Зібрали вони ватагу панів череватих,
Ходять, Довбуша шукають по усіх Карпатах.
Ідуть пани в одне село Довбуша шукати,
А опришки із Довбушем — у друге тікати.
А як прийдуть в село Жаб’є, Довбуш не журивси,
Бо він уже з опришками в Косові впинивси.
Зачєв Довбуш ’дного разу опришкам казати:
«Та підемо завтра в Космач і там будем спати».
А в Космачі в Горішньому вишня розцвіталась,
І там жила його любка, Дзвінка називалась.
Ті опришки — файні хлопці — стали йму казати:
«Та не хочем ми, ватажок, в Космач вирушати».
А як Довбуш цисе узнав, то став, зажуривси:
«Ви, як хочете, лишайтесь, а я б не лишивси».
А ішли вони у Космач через Косів, Кути,
Не знав Довбуш, що вже сюди йому не вернути.
Прийшов Довбуш та й у Космач, до Дзвінки під хату,
Та не знав він, що тут віддасть свою душу кату.
А як вступив він до хати, до своєї Дзвінки,
То від стрілу од Штефана здригнулись одвірки.
Упав Довбуш поранений і став говорити:
«Покличте всіх ледіників, най йдуть си дивити,
Та най вни си та й подив’є і най подумают,
Що мали вни ватажечка, а тепер не мают».
А як Довбуш уже видів, що буде конати,
То до своїх ледіників він став промовляти:
«Гей, ви, хлопці-ледіники, не шкодуйте сили,
Бийте панів-грабівників, як мене вни вбили.
Візьміть мене, ледіники, на топірці свої,
Занесіть мні аж у гори, в давні ліси мої.
Поховайте в Чорногорі на самій вершині,
Будуть знати, що був колись Довбуш в Верховині»