Вовчок

Гайдамаки дерли Смілу разів три чи що. У перший раз як прийшли, то пані заховалась у льоху, а панна у грубі; тільки панну таки знайшли і замок пограбували. А потім узяли панну і хлопця Федірка та вивели аж до Курилової могили, а там ватажко змилувавсь та й каже: – Іди ж, панно, та моли за мене Бога, а то б ти на цій могилі полягла! І хлопця Федірка пустили. А це було зимою. Панна ж таки хоч у черевиках бігла по снігу, а Федірко босий. А вдруге приходив ватажко Вовчок та й став коло Костянтинова, у Шолудьковім садку; душ їх десяток тільки. Стоїть він там, а полк поляків, почувши, що тут гайдамаки зібрались, сягнув аж із Білої Церкви та й наткнувся на той садок. А Вовчок як вискочить звідти, то жовніри назад! А Вовчок той і сам невеличкий – тільки плечистий, шельма – і на невеличкому конику, та як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе. А на ньому був кожанок; то з-під того кожанка кров так і ллється, що по ратищі біжить у рукав. Та як догнав до смілянської греблі, і вони вскочили у Смілу, тоді вернувся та й каже: – Отак Вовчок жене ляхів полчок!

Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
— Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков пити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, вни си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пилипика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зелізні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший,
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкові співаночка уже си скінчила!

Сидить Пинтя й у темниці

Сидить Пинтя й у темниці,
Пише листок на таблиці,
Ей, пише, пише, пописує
Та й на жінку одказує:

«Ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня.
Ей, ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на брата й одказує:
«Ей, ой ти, брате, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на мамку одказує:
«Ой, ой ти, мамко, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

«Ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала.
Ой, ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала».

Про смерть Пинті

Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чебрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чебрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п’яту. Ішов, смутно співаючи:

Біжком, хлопці, біжком, бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути й до Ясіня повернути,
До Ясіня та до Річки, до Дзвінкової Марічки.

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?

Марічка одвічала:

— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую.
Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.

Пинтя се слово зрозумів і сказав:

— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?

А Марічка одвічала:

— В мене двері остолові, а замки в ня оцільові.

Пинтя каже:

— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.

Та як підклав Пинтя лівоє плече:

Стали замки полівляти.
А як підклав правоє плече:
Стали двері попущати.


Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки з вінця стрілив прямо
в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом.
Тоді Пинтя собі заспівав:

— Було тобі не вірити й правду не казати,
Бо через твою бесідицю в землю повертати.

Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, айбо не хотів. Тіль¬
ки сказав своїм товаришам:

— Беріть мене на топори, несіть мене в Чорні гори,
Най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють.
Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.

Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді
зайшов сам у яму і сказав:

— Сріблом-златом поділіться, по домівках розійдіться.

І з цими словами вмер, і його казка скінчена.

Пинтина гармата

Опришок Григір Пинтя був румунського походження. Це була струнка, висока і плечиста людина. Серед своїх друзів відзначався силою і спритністю. Одягався просто й скромпо. Любив ходити у постолах і носив сорочку з широкими рукавами.
Панів і багачів страшенно ненавидів і скрізь, де тільки міг, робив їм пакості за те, що утісняли й знущалися над бідними людьми.
В тім часі у хустському замку засіли великі багачі, графи та поміщики.
— Чекайте, шкуродери! Я вас навчу розуму, — говорив сердито Пинтя, коли задумав розбити Хустський замок.
Змайстрував з твердого дерева гармату, оббив її залізними обручами, зробив відповідні кулі і все це вивіз на гору Чебрин, що за Тисою. Гармату поставив на один величезний камінь і націлив на Хустський замок. Першим пострілом розбив покрівлі будинків. Другий постріл розбив стіни. Багато панів загинуло, а ті, що залишилися в живих, порозбігалися, мов миші, залишивши у підвалах замку багато золота, срібла та різних дорогоцінностей.
А коли Пинтя пішов подивитися на замок, то там тільки руїни найшов і ніде ні душі живої. Потім на горі Чебрин викопав одну велику яму і там заховав свою гармату. Та так її заховав, що і по сьогоднішній день ніхто не знає, де знаходиться та гармата.
А до того золота і срібла, до тих дорогоцінностей, що залишили багачі, ніхто не може добратись, бо в підземеллі замку повно нечистих духів, які стережуть це майно.

Отинійський замок

Понад двадцять років Семен Височан на Підгір’ї керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на карпатські землі. Височанці називали себе «побратимами». Вони визволили з татарського ясиру тисячі підгірян і тисячі ординців знайшли від їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана «карпатським шайтаном» і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного «гяура» до себе. Та аллах не дуже прислухався до правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Височанцям однаково ненависні були й інші загарбники українських земель — польська шляхта, яка жорстоко експлуатувала трудовий народ, позбавивши його будь-яких соціальних і національних прав. Загони Височана не раз громили шляхетські гнізда на Прикарпатті, чим завоювали собі велику прихильність і популярність серед народу…
…Отинійський замок був власністю пана Лукашевича. Здобути його одною фізичною силою було майже неможливо: в ньому шляхта зосередила велику кількість війська.
Полковник повстанчої армії Семен Височан із сотником Григою переодяглись на шляхетських офіцерів, а весь загін — у гусарську форму, «панцерних старшин». Так однієї ночі підійшли до греблі, яка вела до замку:
— Забирайтесь геть з греблі, бо будемо стріляти! — гукнули грізно з-за огорожі.
— Як смієте так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? — вигукнув обурено Семен.— Хіба не бачиш, хто ми? Скажи своєму пайові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити! — бундючно наказав вартовому Семен.
Невдовзі «королівський регіментар» у супроводі цілого регіменту «панцерних» під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замку.
— Гей, панове-братця, зрада! — зарепетував не своїм голосом один шляхтич, який впізнав серед «панцерних» своїх кріпаків.
Шляхта закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: «Зрада, зрада!» схопилась за шаблі.
— Височан! Височан! — верещала шляхта.
На подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалась з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з вікон і бійниць самого замку.
Сам магнат Лукашевич, освітлений вогнищем, стояв серед замкової залоги, яка вела вогонь з мурів, і намагався своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.
— З коней! — скомандував Семен, побачивши, що вершники — вигідна ціль для куль. — Пробитись до стаєнь і запалити їх, у них засіло чимало шляхти!
Повстанці повели пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусили вартових сидіти у схованках.
Раптом, показуючи па дерева, шляхта на мурах злякано закричала. Повстанці вже дрипалися по верховіттях. Драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним оглоблями, дрючками та сокирами. То йшли панські фірмани, конюхи та різні дворові слуги на очолювану Лукашевичем варту. Тепер шляхта, яка мала ще надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.
Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій. Хтось із «своїх» ударив колом по голові пана Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, вдарився об землю, знепритомнів.
Тим часом встигла греблю перейти піхота. В бій вступали нові сотні. Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю. Битва за отинійський замок закінчилась перемогою височанців.

Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!