Ходить Довбуш молоденький

Попід садок зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
Ей, та й на ногу налягає,
На топор ся підпирає.

«Ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки,
Ей, ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки.

Ой ти, жоно, вдопри двері,
Бо йде Довбуш молоденький».
«Ей, а я двері не одопру,
В мене двері яворові.

В мене двері яворові,
А замочки ястердові,
Ей, в мене двері яворові,
А замочки ястердові».

«Нич не стоять твої двері,
Як приложу свої плечі».
Ей, ще Довбуш плечі не приложив
Уже Штефан з поду стрілив.

«Штефанчуку, ти звірчуку,
Нашто-сь ня вбив через суку?
Ой бо й в суки тілько віри,
Як на бистрій воді піни.

Беріть мене на топори
Та несіть ня в чорні гори,
Ей, та й там мене закопліте
Та й хрест мені не кладіте».

Довбушева кара

Там, де задимлені гори підпирають небо, де шумлять з буйним вітром ялиці, на зеленій Гуцулії, в Космачі пишнім, виростали два брати — Іван і Олекса. Дуже любилися змалку. Як набралися сил, то пішли заробляти. Іван слугою став у космацького пана, а Олекса пас вівці громаді.
Виростали брати, набиралися сил, з кожним роком все більше бідили. Іван довго служив. А коли прийшлося платити, то пан вигнав його, мов пса, з двору.
Розлютився Іван і подався в опришки. А за ним і Олекса невдовзі. Відважним легінем був Довбуш Олекса. Довго страх наганяв панам з цілих околиць, боронив бідний нарід од лиха. Та найбільшу злобу мав на пана із Космача, котрий скривдив Іванчика — брата. Все чекав, щоб помститись.
Як зійшли з гір сніги, розпустилися буки, зібрав Довбуш побратимів і вирушив у Космач на пана. Як підходили горами до Космача, то на поляні коло Проруба відпочили на хвилю при ватрі. Слово поза словом, та й розмовились з вівчаром панським. Той оповів все про замок.
— Пан тепер в Космачі, — каже, — під великою вартою. Довкола замка — висока мурована стіна з бійницями. На кожнім вуглі по сорок хлопа з піками й пістолями, а декотрі то із крісами. Ото цілу зиму пан нарід так мордує на морозі і сльоті. Вони уже ждуть-вижидають, би-сь на поміч прийшов.
Як те вчув лиш Олекса, наказав своїм хлопцям готуватись до штурму на Космач. Наварили смоли, наробили куль з неї, стяли моцну ялицю і з тим рушили в замок.
Підходять, дивляться — коло вогнищ за брамою поспиралася варта на киї і про щось між собою гутарить. Нараз пси як забрешуть — зчинився лемент і тупіт. Але Довбуш вже знає, як тут бути. Кинув псам кулі з смоли — вони раптом затихли, а сам скок через мури і — в замок. Як пан лемент зачув, то схопив два пістолі і бах-бах просто в двері опришкам. Спритно Довбуш одскочив, лиш йому руку поранило, і як кинеться — просто на пана. А сей пан сильним був. Ухопив він Олексу за груди, аж кості в плечах захрустіли. Тут доспів міцний легінь з Жебйого та як одверне панові, то той в сіни аж гепнув. Схопили опришки пана, міцно зв’язали, аж той зайойкав од болю: «О, єзус!..»
— А що, пане, болить?
— Ой болить, матко боскаї..
— Отак і мені болить серце за кривди братової, пане!
Олекса зі злості зрубав пана в кусні, пустив замок з попелом і пішов у сині гори далі боронити хлопську правду.

Топірець Довбуша

Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п’ять років. Вийшов він якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.
Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб’ю в пеньок, і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.
Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, що мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибував те колесо, то той вважався сміливцем і брав його Олекса до себе воїном.
Жили тоді хлопці у печері, яку самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам’яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.
Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір’ю ходив по дрова. Підійшли вони до того пенька й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!
Та ніхто не міг витягти.
Раз прийшов Олекса до матері:
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.
А мати в сльози:
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев’ятьма зернами ярої пшениці.
Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна вбити Олексу, та й пририхтували все.
Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А топірець, як він його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах.
Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

А хто хоче про Довбуша співаночку знати

А хто хоче про Довбуша співаночку знати,
То най трошки прослухає,— можу заспівати.
А був колись файний легінь на всю полонину,
Та прославився навіки на всю Верховину.
А цей дуже файний легінь панам не здавався,
Та мав він велику силу й Довбушем назвався.
А як ходив з опришками, то був дуже пильний,
Ніхто не міг його вбити, бо був дуже сильний.
Зібрав собі він легінів, котрі були славні,
Та пішов аж к Чорногорі в ліси дуже темні.
А в той час на Україні пани панували
Та у містах і у селах людей грабували.
А як узнав про це Довбуш, дуже зажуривси
І з своїми опришками на села спустивси.
Ходили вни в міста й села і в усі оселі
Та чули вни серед людей вісті невеселі.
Пани людей грабували, грабуючи, били
Та великі вни нещастя із людьми робили.
Де опришки не ходили і де не бували,
То відплачувались панам, котрі грабували:
Усе в панів грабоване вони відбирали,
Закликали д’собі людей і їм віддавали.
А пани, як про це вчули, що мають робити,
Задумали вни славного Довбуша убити.
Тоді пани розлючені хотіли схитрити
І славного ватажечка живого зловити.
Зібрали вони ватагу панів череватих,
Ходять, Довбуша шукають по усіх Карпатах.
Ідуть пани в одне село Довбуша шукати,
А опришки із Довбушем — у друге тікати.
А як прийдуть в село Жаб’є, Довбуш не журивси,
Бо він уже з опришками в Косові впинивси.
Зачєв Довбуш ’дного разу опришкам казати:
«Та підемо завтра в Космач і там будем спати».
А в Космачі в Горішньому вишня розцвіталась,
І там жила його любка, Дзвінка називалась.
Ті опришки — файні хлопці — стали йму казати:
«Та не хочем ми, ватажок, в Космач вирушати».
А як Довбуш цисе узнав, то став, зажуривси:
«Ви, як хочете, лишайтесь, а я б не лишивси».
А ішли вони у Космач через Косів, Кути,
Не знав Довбуш, що вже сюди йому не вернути.
Прийшов Довбуш та й у Космач, до Дзвінки під хату,
Та не знав він, що тут віддасть свою душу кату.
А як вступив він до хати, до своєї Дзвінки,
То від стрілу од Штефана здригнулись одвірки.
Упав Довбуш поранений і став говорити:
«Покличте всіх ледіників, най йдуть си дивити,
Та най вни си та й подив’є і най подумают,
Що мали вни ватажечка, а тепер не мают».
А як Довбуш уже видів, що буде конати,
То до своїх ледіників він став промовляти:
«Гей, ви, хлопці-ледіники, не шкодуйте сили,
Бийте панів-грабівників, як мене вни вбили.
Візьміть мене, ледіники, на топірці свої,
Занесіть мні аж у гори, в давні ліси мої.
Поховайте в Чорногорі на самій вершині,
Будуть знати, що був колись Довбуш в Верховині»

Як Довбуш дістав силу

Він був ще малим хлопцем і пас вівці в полонині. Та й він тоти вівці загубив. То йшов дощ, блискало, а він шукав овець. А той, щез би, плісав на плиті — дражнив сі з богом, а громи не могли його побідити. Він стрілив і вбив того, щез би. Як він його вбив, приходить до нього чоловік і питає сі його: «Шо ти хоч за се, що ти єго вбив?» Він тілько собі зажадав, аби був сильний і мудрий. Той сказав: «Ти дістанеш силу!» І тогди виросли му на голові три золоті волоски, і він від того мав таку силу, що ’го сі кулі не брали.

Про Довбуша

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
А я хочу про Довбуша співанку співати.
Ану трошки послухайте а ви, гірські люде,
То найкраща наша слава з давніх-давен буде.
Ой кувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з польськими ляхами.
Як тікала з України молода Олена
В Микуличин у присілок, що ся зве Зелений.
Вна тікала з України у лиху годину,
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув.
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув,
Та й Олену, як сирітку, навіки покинув.
Вона свого миленького лише тільки знала,
Що як вийшла у Зелений, то дитинку мала.
Породила Оленочка темненької нічки
Олексика молодого, кращого від чічки.
Вона його породила, в колиску поклала,
Орла свого молодого Довбушем назвала.
Любилася з козаченьком, як із братом рідним,
Він був колись господарем Довбушем курінним.
Ой Оленка свого газду дуже шанувала,
Свого орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Розбігуючись по лісу, віщуна здибає.
А той старий дідок-віщун як лиш подивився,
То вой так як би старенький на світ народився.
В веселився, врадувався та й почав казати:
«Не меш, синку, бідувати, будеш славу мати,
Будеш красний і багатий, усьо будеш мати,
Лиш не смієш чужій жінці правду розказати.
Та як мене послухаєш, так робити будеш,
Будеш, синку, вічно жити, вмирати не будеш».
Отак дідок поговорив, з хлопцем розпрощався.
Пішов дідок у темний ліс, а хлопець остався.
Він нічого не думає, лиш далі гуляє.
Не стямився, як вже років вісімнадцять має.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватій,
Аж тут зачєло гриміти, зачєв дощ падати,
Єк зачєло фест блискати, з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачєв ся сміїти.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолети,
Упав чортик з тої скали, зачєв верещєти.
Поточини полилися, таке си заводят,
Аж тут раптом до Довбуша ангели приходят.
Прилетіли й зачинают Довбушу казати:
«Проси в бога, що лиш хочеш, усе будеш мати».
Але Довбуш молоденький довго не думає
Та й ангелам тим небесним таке вповідає:
«Хочу бути найфайнішим та найвідважнішим,
І легінем над легіньми бути найсильнішим,
Щоби ми ся не ловили ні куля, ні зброя,
Дай ми цесе, милий боже, коли твоя воля».
Ангели йому сказали: «Все це так си стане,
І молодий вічно будеш, єк місяць настане».
Сказали це і щезнули, та як би не були,
А Довбуш єк підоймився, гори ся кінули.
А єк свисне, то від свисту кедри ся хилили,
А єк гримнув з пістолети, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так чутно лунає,
Ци то, може, конець світа уже наступає?
Всі ся див’єт в Чорногору, а там сонце гріє
Кедровата, так єк доси, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найбільшім на горі високій
Сидит Довбуш, гірський орел, пишно сивоокій,
Кучерявий, чорнобровий, стан високий маєт,
А убране таке на нім, що аж ся влискає.
У сардачку сукняненькім, а шнури шовкові,
В дармовисах сухозлотих, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці за крісенев пави,
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Ремінь на нім сріблом битий, в руках пістолети,
А капцури жировані із самого злота.
Порошниці в самім злоті навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мечіт,
Так і сяє і блищиться, єк роса на сонці,
А сам Довбуш такий файний, єк ружа в віконці.
А єк собі заспіває, запіє в листочок,
По всіх горах покотиться їго голосочок.
Та єк крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Бідних людей збиткувати, бити та карати!»
Чорногора усміхнулась, єк не тота стала:
Про Довбуша Верховина пісню заспівала.
Як зачєли усі верхи за него співати,
То він зачєв щонайкращих хлопців ізбирати.
Зачинаєт по всіх верхах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша «Оченаш» говорят,
Пани ровту ізібрали та Довбуша ловят.
Єк обскочєт єго ровта та зачне стрілєти,
Довбуш кулі визбирає, зачнет ся смієти.
Та як крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки грабовані треба би віддати
Тим, у кого ці маєтки ви позабирали!»
Пани цего си спудили і всі повтікали.
Тоді Довбуш з-межи хлопців собі вибирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Та раз Довбуш з легінями в Буковець виходит,
А ід’нему дідок-віщун старенький підходит.
Пізнав Довбуш старенького, гостит та вітає,
А старенький подякував, таке вповідає:
«Слухай, синку, що я буду тобі говорити:
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш на чужі, синку, жінки ти не задивляйся,
Людську кровцю не проливай та й не упивайся.
Чужа жінка тебе зрадит, а кров — не водиця,
Проливати чужу кровцю, синку, не годиться!»
Та й відтогди він частенько з дідком зустрічався,
Куди іти, що робити, завжди запитався,
Куди іти, що робити, кого покарати.
Дідок-віщун не дурний був, умів раду дати.
Та не знати, доки би то так було тривало,
Але осени одної дідика не стало.
Помер дідок, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити: нараз Довбуш чує,
Що Дідушко в Красноїлі ровту ізбираєт,
Він лучится із панами, Довбуша шукає.
Скаменіло йому серце, горівки напився,
Тогди Довбуш в своєм життю перший раз упився.
Стала весна наставати, зозулька ковати.
Іде Довбуш в Красноїлю Дідушка питати.
Приходит він на Юрія: «Помагай біг, діду.
Відай, живий з легінями від тебе не піду».
Дідушко ся перепудив, не міг говорити
Та й зачєв ся на Довбуша жалібно дивити.
А Довбуш лиш осміхнувся, гримнув з пістоліти,
Впав Дідушко, зачєлася тепла кровця лити.
Нараз Довбуш спамнітався, то як присягався
Людську кровцю не пролити, нараз здогадався,
Але вже було запізно, Дідушко конає,
А ватажко старенького діда споминає.
Іде ватажко у Жаб’є, там ся сповідає,
Ходит сумний по світові, спокою не має.
Ні топірчик вже не пестит, в сопілку не грає,
Ні в листочок не заспіє та й не заспіває.
Та й зачєли в Криворівню на храм си сходити,
Іде Довбуш з легінями душу очістити.
І приходит, вклєк у церкві, помолився богу,
В душі стало трошки лекше, вийшов на дорогу,
Роздивився, а там одна молодиця була,
Така файна, така пишна, як сива зозуля:
Чорнобрива, кучерява, хороша, як пава,
Ой відразу Довбушеві до серця припала.
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
А ватажко в молодички тогди ся питає,
Звідки вона та як звати, кого дома має.
А Дзвіночка так весело зачала казати:
«Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Іди зо мнов у Делятин на храм погуляти,
Бо я хочу, Олексику, з тобов ся кохати».
Та не знати, єк там було, та й що говорили,
На храму ся набували, горівочку пили.
А Дзвіночка ся всміхнула, коло него сіла,
У очі си подивила, таке відповіла:
«А водиця студененька, лиш би її пити,
Прийди, Довбуш, в темну нічку, будем ся любити».
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тогди Довбуш в своєм життю другий раз упився.
Бодай була тота люба навіки пропала,
Що Довбуша молодого у гріб закопала.
Забув Довбуш всьо на світі, Дзвіночку кохає,
Відки їде, куди іде, в Космач повертає.
А Дзвіночка Олексика так вірно кохала,
Єк у днину не бачила, то нічку не спала.
Та й не могла діждатися Олексика свого,
Легіника найкращого, орлика гірського.
Єк учула, що Олекса у сопілку грає,
Вибігає в буковину, на него чекає.
А єк прийде,— що за любов, то най пропадає,
Вірна любов то ні міри, ні кінця не має.
Раз він, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився,
Бо не могла без Олекси собі ради дати.
Ревно плаче та сумує, то начне співати,—
Так їй тяжко на серденьку, що сама не знає,
А Олекса свою квітку і не забуває.
Єк за Чорногору сонце стало затавати,
Іде Довбуш облазами Дзвінку відознати.
Єк приходит її милий, що за радість була,
Стала Дзвінка веселенька та й за все забула.
Там таке ся заводило; Довбуш помилився:
Тої ночі наш ватажко третій раз упився.
Коби була горівочка тогди ся не пила,
То би була Довбушева щаслива година,
Якби були горівочку самі пани пили,
То би були Довбушеві житє не узіли.
Заснув Довбуш молоденький, та Дзвінка йго люба
Аж не знає, що робити, так Довбуша любит.
Заснув Довбуш дуже твердо та й дивний сон має,
Що цулує свою квітку, цулує, вбіймає,
Та й розказує, від чого умирати має:
«Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та срібного волосічка з мої головиці,
І дванадцять службів божих на тім відправити,
Цим лиш можна мене вбити, моє житє взіти».
Та лиш він оце говорит, віщун показався,
А Довбуш так напудився, що аж прочумався,
Прочумався та й міркує, що єму ся снило.
В серці єму тяжко стало, тяжко ся зробило.
Роздивився, усміхнувся та й до себе каже:
«Та старий дуб — не чоловік, собі не розкаже».
Він не знає, що Дзвіночка вухо прислонила
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та волосся із голови срібного украла,
Та своєму Штефанови усьо розказала.
Штефан небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї із панами він служби наймає.
Наш ватажко до Дзвіночки дальше собі ходит,
А Штефанко в Коломиї срібну кулю робит.
А єк було всьо готово, приходит до хати,
Зачинає свою жінку ланцями в’єзати.
Зав’езав її ланцями, а в рот набив клочє:
«От тепер си тобі, суко, Довбуша відхоче».
Довбуш собі, як звичайно, як місяць ісходит,
Збирається до Космача, до Дзвінки приходит,
А там в лісі, на ялині, сова застогнала
Та зозулька в буковині сумно заковала.
А ватажко зупинився: «Що цесе за диво,
Відколи я світом хожу, це ся не траф’їло,
Щоби я когось боявся» й хоче відходити;
Товариші завертают, не хочут пустити,
Легіники єго просят, а Довбуш говорит:
«Чого, хлопці, боїтеся, це — найкращі гори,
Нема дужчого від мене, чого си боїти,
Хіба Штефан із Довбушем ісхоче ся бити?
Ой не сміє, хлопці, Штефан ні слова казати,
Ану, хлопці, збирайтеся, підем погуляти».
Прийшли вони під віконце та стали казати:
«Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати».
Баба з хати відповіла: «Нема Дзвінки дома».
«Брешеш, бабо!» — крикнув Довбуш даже гірше грома.
Та як лапнув за одвірки, все як сіль ся крушит,
Кинув двері серед хорім, набій вуха глушит.
Ой набою ти зрадливий та ти голосненький,
З отамана кров ся лие, впав він молоденький.
Упав уже та й конає, а кров траву росит,
А отаман кличе хлопців, кличе і їх просит:
«Єк вже, хлопці, я загину, візьміть на топори
Та занесіть, де найкраще коло Чорногори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте
Та най знают наші люде, та най знают діти,
Що хто жінці в світі вірит, мусит умирати.
Як я Довбуш, ваш капітан, прощай моя мати,
Будь здорова, люба Дзвінко, ви мої Карпати,
Прощавайте, милі хлопці, я лягаю спати,
Прощай, люба Чорногоро і всі любі люде!»
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Дзвінка його не зрадила, бо вірно любила,
Бо як Довбуша не стало, вона ся втопила.

Гаркуша

Гаркуша з двома розбійниками приїхали до пана Зеленського на хутір. Ворота були замкнені; Гаркуша взяв замок у руку — і який не буде замок — у його в руці одімкнеться. В’їжджа у ворота і каже:
— А їдем, хлопці, а й возьмем, хлопці, та поймаємось.
Приїхали до кімнат.
— Ну, хлопці, а як його лізти? Не вліземо в двері. Коли б так, хлопці, щоб і тихенько. Вилупуйте вікно!
Вилупили вікно — і ніхто не чув. Увійшли в кімнату, зв’язали пана у кімнаті, щоб він не вискочив.
—Ну, беріть, хлопці, тепер сміло ці дві бочонки. Він хоть і почує, то ми втечемо.
Узяли гроші, повиходили надвір, посідали на коні.
— Виїздіть, хлопці, тихо! — каже Гаркуша.
А хлопці розігнали коні, коли б швидше утекти. Коні, як стали бігти, дуже затупотіли. Прокинувсь пан.
— Що таке за стук? Хто там такий?
Скрізь сплять і не чують. У найбільшій кімнаті-залі вікно вилуплене і забрані гроші.
— Ох, мені лихо! — кричить пан. — Рятуйте мене, чи ви спите, чи ви так лежите? У нас злодії були, нас обікрали!
Позбігалися люди.
— Сідлайте коні та біжіть їх проклятих половіть.
Побігли люди, стали їх наганяти; вони стали дужче тікати.
— Мабуть, — кажуть, — не втечемо!
Добігли до ставу, з розмахом кинули два бочонки, а самі стали тікати; два втекло, а третього поймали і привели до пана.
— Викаж мені, з ким ти ворував й у мене гроші взяв. Скільки вас було?
— Я сам, пане.
— Брешеш, кажи!
Не признавсь. Звелів його пан закувать. Ведуть його в острог.
Вийшов Гаркуша і каже:
— Гляди, хлопче, не засидься.
Привели його в острог, а він у трубу виліз, спустився додолу, зскочив і до Гаркуші явивсь.