Пинтина гармата

Опришок Григір Пинтя був румунського походження. Це була струнка, висока і плечиста людина. Серед своїх друзів відзначався силою і спритністю. Одягався просто й скромпо. Любив ходити у постолах і носив сорочку з широкими рукавами.
Панів і багачів страшенно ненавидів і скрізь, де тільки міг, робив їм пакості за те, що утісняли й знущалися над бідними людьми.
В тім часі у хустському замку засіли великі багачі, графи та поміщики.
— Чекайте, шкуродери! Я вас навчу розуму, — говорив сердито Пинтя, коли задумав розбити Хустський замок.
Змайстрував з твердого дерева гармату, оббив її залізними обручами, зробив відповідні кулі і все це вивіз на гору Чебрин, що за Тисою. Гармату поставив на один величезний камінь і націлив на Хустський замок. Першим пострілом розбив покрівлі будинків. Другий постріл розбив стіни. Багато панів загинуло, а ті, що залишилися в живих, порозбігалися, мов миші, залишивши у підвалах замку багато золота, срібла та різних дорогоцінностей.
А коли Пинтя пішов подивитися на замок, то там тільки руїни найшов і ніде ні душі живої. Потім на горі Чебрин викопав одну велику яму і там заховав свою гармату. Та так її заховав, що і по сьогоднішній день ніхто не знає, де знаходиться та гармата.
А до того золота і срібла, до тих дорогоцінностей, що залишили багачі, ніхто не може добратись, бо в підземеллі замку повно нечистих духів, які стережуть це майно.

Отинійський замок

Понад двадцять років Семен Височан на Підгір’ї керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на карпатські землі. Височанці називали себе «побратимами». Вони визволили з татарського ясиру тисячі підгірян і тисячі ординців знайшли від їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана «карпатським шайтаном» і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного «гяура» до себе. Та аллах не дуже прислухався до правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Височанцям однаково ненависні були й інші загарбники українських земель — польська шляхта, яка жорстоко експлуатувала трудовий народ, позбавивши його будь-яких соціальних і національних прав. Загони Височана не раз громили шляхетські гнізда на Прикарпатті, чим завоювали собі велику прихильність і популярність серед народу…
…Отинійський замок був власністю пана Лукашевича. Здобути його одною фізичною силою було майже неможливо: в ньому шляхта зосередила велику кількість війська.
Полковник повстанчої армії Семен Височан із сотником Григою переодяглись на шляхетських офіцерів, а весь загін — у гусарську форму, «панцерних старшин». Так однієї ночі підійшли до греблі, яка вела до замку:
— Забирайтесь геть з греблі, бо будемо стріляти! — гукнули грізно з-за огорожі.
— Як смієте так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? — вигукнув обурено Семен.— Хіба не бачиш, хто ми? Скажи своєму пайові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити! — бундючно наказав вартовому Семен.
Невдовзі «королівський регіментар» у супроводі цілого регіменту «панцерних» під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замку.
— Гей, панове-братця, зрада! — зарепетував не своїм голосом один шляхтич, який впізнав серед «панцерних» своїх кріпаків.
Шляхта закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: «Зрада, зрада!» схопилась за шаблі.
— Височан! Височан! — верещала шляхта.
На подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалась з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з вікон і бійниць самого замку.
Сам магнат Лукашевич, освітлений вогнищем, стояв серед замкової залоги, яка вела вогонь з мурів, і намагався своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.
— З коней! — скомандував Семен, побачивши, що вершники — вигідна ціль для куль. — Пробитись до стаєнь і запалити їх, у них засіло чимало шляхти!
Повстанці повели пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусили вартових сидіти у схованках.
Раптом, показуючи па дерева, шляхта на мурах злякано закричала. Повстанці вже дрипалися по верховіттях. Драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним оглоблями, дрючками та сокирами. То йшли панські фірмани, конюхи та різні дворові слуги на очолювану Лукашевичем варту. Тепер шляхта, яка мала ще надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.
Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій. Хтось із «своїх» ударив колом по голові пана Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, вдарився об землю, знепритомнів.
Тим часом встигла греблю перейти піхота. В бій вступали нові сотні. Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю. Битва за отинійський замок закінчилась перемогою височанців.

Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!

Пинтьова печера

У опришка Пинті було 12 товаришів. Вони ходили по всій околиці. Розбивали панські маєтки, забирали від панів золото і носили у Кам’янську печеру. Із церкви забирали дорогі речі і теж носили у тоту печеру.
Один з опришків сидів у цій печері і там постійно вартував, щоб хтось посторонній туди не зайшов.
Одного разу ішов туди вівчар із вівцями. Дивиться, а там якась печера і до того ж відкрита. Зайшов вівчар у тоту печеру, а там опришок сидить за столом. Побачив опришок вівчара і каже йому:
— Бери, вівчарю, грошей, скільки можеш нести.
Набрав вівчар повно грошей, напхав поза широкий вівчарський ремінь, подякував опришкові та й пішов собі геть.
Потім вівчар загнав скоренько вівці у кошару, а сам заслав другого вівчаря, щоб і той пішов у тоту печеру і приніс гроші.
Пішов туди інший вівчар, але тоді печера вже була закрита і він не міг її найти.

Зустріч пасічника з гайдамакою

Розказував мені один дід:
– Сиджу, – каже, – я в пасіці, коли ж чорт несе бурмаку; увесь обшарпаний.
– Здоров, діду!
– Здоров!
– А що будемо робити? Давай на сорочки мінятися!
Я вже злякався:
– Давай! – кажу.
Оддав йому сорочку. Він скинув теє рем’я, надів сорочку.
– Давай штани!
Оддав я й штани.
– Давай, діду, меду!
Я аж тремчу весь з переляку. Пішов, одрізав йому збоку такого вже гарного, гречаного! Він наївся та й каже:
– Чи ти, діду, знаєш Вовчу Гать?
– Знаю!
– От же, – каже, — там є пеньок дубовий, обшморганий колесами. То ти завтра встань до схід сонця, та піди туди, та одлічи три кроки, і викопаєш там гроші. Ото тобі за те, що ти мене приодів і нагодував.
Пішов я на другий день, аж справді – повнісінький вулик самих п’ятаків!

Ходить Довбуш молоденький

Попід садок зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
Ей, та й на ногу налягає,
На топор ся підпирає.

«Ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки,
Ей, ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки.

Ой ти, жоно, вдопри двері,
Бо йде Довбуш молоденький».
«Ей, а я двері не одопру,
В мене двері яворові.

В мене двері яворові,
А замочки ястердові,
Ей, в мене двері яворові,
А замочки ястердові».

«Нич не стоять твої двері,
Як приложу свої плечі».
Ей, ще Довбуш плечі не приложив
Уже Штефан з поду стрілив.

«Штефанчуку, ти звірчуку,
Нашто-сь ня вбив через суку?
Ой бо й в суки тілько віри,
Як на бистрій воді піни.

Беріть мене на топори
Та несіть ня в чорні гори,
Ей, та й там мене закопліте
Та й хрест мені не кладіте».

Довбушева кара

Там, де задимлені гори підпирають небо, де шумлять з буйним вітром ялиці, на зеленій Гуцулії, в Космачі пишнім, виростали два брати — Іван і Олекса. Дуже любилися змалку. Як набралися сил, то пішли заробляти. Іван слугою став у космацького пана, а Олекса пас вівці громаді.
Виростали брати, набиралися сил, з кожним роком все більше бідили. Іван довго служив. А коли прийшлося платити, то пан вигнав його, мов пса, з двору.
Розлютився Іван і подався в опришки. А за ним і Олекса невдовзі. Відважним легінем був Довбуш Олекса. Довго страх наганяв панам з цілих околиць, боронив бідний нарід од лиха. Та найбільшу злобу мав на пана із Космача, котрий скривдив Іванчика — брата. Все чекав, щоб помститись.
Як зійшли з гір сніги, розпустилися буки, зібрав Довбуш побратимів і вирушив у Космач на пана. Як підходили горами до Космача, то на поляні коло Проруба відпочили на хвилю при ватрі. Слово поза словом, та й розмовились з вівчаром панським. Той оповів все про замок.
— Пан тепер в Космачі, — каже, — під великою вартою. Довкола замка — висока мурована стіна з бійницями. На кожнім вуглі по сорок хлопа з піками й пістолями, а декотрі то із крісами. Ото цілу зиму пан нарід так мордує на морозі і сльоті. Вони уже ждуть-вижидають, би-сь на поміч прийшов.
Як те вчув лиш Олекса, наказав своїм хлопцям готуватись до штурму на Космач. Наварили смоли, наробили куль з неї, стяли моцну ялицю і з тим рушили в замок.
Підходять, дивляться — коло вогнищ за брамою поспиралася варта на киї і про щось між собою гутарить. Нараз пси як забрешуть — зчинився лемент і тупіт. Але Довбуш вже знає, як тут бути. Кинув псам кулі з смоли — вони раптом затихли, а сам скок через мури і — в замок. Як пан лемент зачув, то схопив два пістолі і бах-бах просто в двері опришкам. Спритно Довбуш одскочив, лиш йому руку поранило, і як кинеться — просто на пана. А сей пан сильним був. Ухопив він Олексу за груди, аж кості в плечах захрустіли. Тут доспів міцний легінь з Жебйого та як одверне панові, то той в сіни аж гепнув. Схопили опришки пана, міцно зв’язали, аж той зайойкав од болю: «О, єзус!..»
— А що, пане, болить?
— Ой болить, матко боскаї..
— Отак і мені болить серце за кривди братової, пане!
Олекса зі злості зрубав пана в кусні, пустив замок з попелом і пішов у сині гори далі боронити хлопську правду.