Допомога Довбуша біднякові

Довбуш з своїми хлопцями йшов дорогою в село.
Здибав на дорозі чоловіка і запитав:
— Котре тут село багате у вас?
А той відповів:
— У нас цілий повіт і самі бідаки.
— А котре, — каже, — село найбідніше?
— От те просто, де я йду.
— А ти маєтний?
— Та видите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже дивні речі.
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров’я! До-о-об-рий чоловік! Той Довбуш — та як рідний брат, ото як у багачів візьме, то
бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко!
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарствах працювати, бо не маю грунту і нам ні з чого жити…
— Ага! — сказав Довбуш. — А скільки така корова коштує у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят, вісімдесят ринських, скільки можна виторгувати, а старі — по сорок, по п’ятдесят.
— А ви би не хотіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хотів би мати? Але звідки взяти? Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п’ять корів, страшний він бідак. — Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— Та я такий нещасний, як же вам віддячу за те?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг п’ятсот ринських і дав йому.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відізвався:
— Жодному! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То, то, може, ви, пане, Довбуш?
— Вам того не треба знати. Досить, як ви любите Довбуша. Дайте лише адресу, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів,— а село — от видите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п’ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загощу з своїми хлопцями. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли вони в село, то запиталися, де мешкає Гринь. І малі хлопці показали.
Зайшли в хату, застали там жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, газдине?
— Ой, та нащо вам, пане, чоловік? Десь крутився коло хати та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтесь, ми не по нього прийшли, тільки питаємося. А скільки є у вас дітей?
— Та ось троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти. (І так Довбуш уже довідався, що той чоловік правду сказав).
— А поля у вас багато?
— От дивіться, то є город навколо хати, буде півморга.
— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та, бігме, пане, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула щось так трохи, мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, щоб прийшов у нашу хату! Оповідали мені жінки на торзі, що дав їм усього багато. Як я чекаю, вже не раз і бога прошу, щоб тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали, що він дуже красний. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, жінко, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми бідні люди». І вже раз казав мені, щоб молитву замовила за Довбуша. От я чекаю та й чекаю.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой нене! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала би, бо я чула, що він більше ніччю ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить!
— Звідки ви знаєте, газдине, що він там ходить?
— Раз чоловік прийшов і повідав мені.
— Ну, то по середі побачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав своєму старшому хлопцеві, котрий мав касу, щоб витягнув сотку і дав їй.
І тоді вийшли з хати.

Про опришка і драговського пана

В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя. У Драгові був пан на прізвище Німець, — і що він собі забагнув? Що його треба колисати всім від хижі до хижі. Наказав на селі, що Німця колисати — примусове діло, колисати треба вдень і ввечері.
А на Драговськім хуторі жив великий газда Дзвонок, котрий мав слугу Штефана. Коли до Дзвонка прийшла черга колисати Німця, він радився з своїм слугою. Штефан сказав:
— Ставайте коло овець, а я піду колисати. Нагострив сокиру і хоче йти. Дзвонок налякався:
— Нащо ти береш сокиру?
Штефан нічого не сказав і пішов.
Колише Німця від шостої години до дванадцятої. Колише помалу, а Німець сичить. Почне колисати дужче, а Німець кричить, щоб помаліше. Кричить по-німецьки, і Штефан його не розуміє.
Подивився Штефан на годинник — перехиляє одна година по півночі.
І думає собі: «Бог би тебе побив, Німцю, більш я тебе не колишу».
Заколисав його так, що Німець випорснув з колиски і серед хижі впав. Штефан розрубав йому голову, зібрався уночі і пішов на полонину до овець.
А Дзвонок злякався і питає:
— Чому вже не колишеш пана?
— Я вже його приколисав… Іди в село і будеш чути, що світ говорить. Не бійся, тобі не станеться нічого.
Пішов Дзвонок.
А в селі люди гомонять. Одні говорять — гаразд учинив, що паскуду вбив, а другі кажуть — недобре вчинив.
Слухає Дзвонок людські бесіди і приходить на полонину.
— Ну, що говорять люди?
— Одні говорять, що добре вчинив, а другі, що недобре, бо дістанеш темницю.
— Не біда!
На другий день Штефан погнав вівці у високі полонини. Встає газда рано, а овець ніде нема.
— Ой жоно! Недобре. Ні слуги, ні овець.
І цілу зиму не видно було колиби Штефана. А коли прийшла весна, дивиться Дзвонок — на його полі куриться.
— Жоно, вари їсти, бо щось куриться на нашім полі.
Наварила жона їсти, і газда пішов на полонину. Бачить, а його вівці пасуться, і Штефан коло них.
— Де ти був, Штефане?
— Хотів би ти знати? Ну, полічи вівці! Чи всі?
Газда полічив.
— Усі.
— Ну, чи красні?
— Красні.
— Та дуже ти хотів би знати, де я був?
— Дуже.
— Ну, ходи зі мною.
І повів його в ліси. І дивиться газда: Штефан у лісі вичистив таке поле, що три обороги сіна можна на нім накосити.
Вернулися вони знову до колиби, і газда питає, скільки просить Штефан за те, що узимував його вівці. Вийняв тисячу срібних і дає
слузі.
— Чекай,— каже Штефан. — Чи ти знаєш, хто у тебе служив?
— Ні, не знаю.
— У тебе служив опришок. Дуже тобі красно дякую, що мене узимував, а тепер розлучаємося.
І розлучилися. Штефан пішов у гори.

Розбійницька печера

Кримськотатарська легенда

Довгими зимовими вечорами, коли в димарі завиває вітер і шумить недобрим шумом розбурхане море, татари полюбляють, сидячі біля вогню, слухати розповідь старожила про останнього джигіта Криму — Аліма, яким пишалися гори, бо в ньому жило безумство хоробрості і ніколи не зазнавали від нього образи слабий і бідний.
Йшов прямо до серця Алімів кинджал, змах його шаблі розсікав навпіл людину і зачарована куля вміла звернути за скелю, аби наздогнати того, хто за нею сховався.
Як грози боялися люди Аліма, і в усій окрузі лише один чоловік шукав зустрічі з ним. То був старий карасубазарський начальник, про якого розповідали, що в нього кулак був важчий за кантарну гирю, а від гострого погляду його не сховатися навіть під землею.
Сім років поспіль лише про нього та про Аліма точилися розмови у Криму. Сім разів за ці роки потрапляв Алім до рук стражників і сім разів, розбивши кайдани, утікав у тарактаські ліси чи в ногайський степ. А в горах і в степу вся татарська молодь стояла за нього і старі хаджі, творячи намаз, закликали зайвий раз ім’я Аллаха, щоб він уберіг Аліма від неминучої біди. Та нависла над ним чорна хмара, і знали про це мудрі старики. Бо не можна ж було танцювати на одному канаті двом танцюристам, як казав отузький мулла.
Того року в Криму стояли небувалі холоди; терпів бідняк, та не краще було й багатому, бо дорогами йшов стогін від Алімових розбоїв.
Аліма бачили в різних місцях, з’являвся він у містечках і містах, і ходили навіть чутки, що заходив до самого карасубазарського начальника — пропонував йому виказати Аліма.
Подейкували в народі, що начальник сказав:
— Буде Алім у моїх руках — дам тобі сто карбованців.
Засміявся Алім і крикнув начальнику:
— Ось був Алім у твоїх руках, та не зумів ти його взяти!
Вистрибнув у вікно і помчав на коні з міста. І не можна
було його наздогнати. Білий Алімів кінь був з трьома ніздрями, з трьома віддушинами в грудях, щоб три дні міг мчати без відпочинку.
Тоді начальник зібрав звідусіль стражників і наказав оточити тарактаський ліс. Але не знайшли Аліма, бо його встиг вчасно попередити отузький кефеджі [власник кав’ярні]. Алім втік до Кизилташу, де була печера, в якій переховувалися розбійники в негоду і звідки йшов хід у підземелля. А в тім підземеллі зберігалися Алімова здобич і запаси. Була й інша печера зі святою водою, яка зцілювала рани і подвоювала сили людей.
Про те, що Алім переховується у Кизилташі, знали тільки отузький кефеджі та його підручний Батал, котрий готовий був скоріше проковтнути свого язика, ніж виказати Аліма, адже той дуже любив його маленьку доньку Шашне, бавився з нею і посилав їй через батька то турецьку феску, то розшиті папучі [бабуші, капці], то золоту сережку. Показуючи подругам нові подарунки, Шашне вихвалялася, що коли виросте — Алім віддасть їй увесь кизилтаський скарб і сам одружиться з нею.
Почула про те дочка грека-дангалака. Батько її боявся Аліма і не любив його, бо коли боїшся — завжди не любиш. І до того ж була поміж них кров: під час розбою Алім вбив родича дангалака. Тільки-но почало світати, дангалак помчав, одержимий помстою, до міста, а під вечір в Отузи прибув начальник і зібрав сходку.
Коршуном дивився він на татар:
— Щоб курка із села не вийшла, щоб голуб за околицею не літав, поки Алім не буде в моїх руках.
І зрозуміли татари, що настав Аліму кінець. Ніхто не спав у селі тієї ночі. Верещав вихором шайтан по дорозі, ламав дерева у садах, мертвим стуком стукався у двері боягуза і кидався на перехожого шаленою зливою.
Страшно було йти стражникам кизилтаською стежкою. Страхітливо шумів гірський ліс і гулом пудів обложний дощ збігаючи тисячами потоків в ущелину кизилтаської котловини.
Тієї ночі розбійники не чекали нікого і, загорнувшись в чекмені, спали в Розбійницькій печері довкола догораючого вогнища.
Спав і Алім тривожним сном. Снилося йому, ніби забув попити на ніч святої води, як робив це завжди, а коли прибіг до Святої печери, побачив, що у джерелі, замість води, кипить кров. А згори, зі скель, звисають кільцями чорні змії, і одна з них, слизька й холодна, обвила його шию вузлом. Скрикнув Алім від болю, розплющив очі й побачив над собою здорованя котрий давив йому груди і стискав горло.
Алім вислизнув було, та удар під серце позбавив його свідомості. А коли отямився, лежав уже зв’язаний разом зі всією зграєю розбійників.
— Здрастуй, Аліме. Був ти у мене в гостях, тепер, бачиш, я до тебе прийшов, — промовив над ним хтось.
Потемніло знову в Алімових очах. Опритомнів він уже вдень, коли несли його на ношах уздовж сільської вулиці. Село все ніби вимерло. Жодної живої душі не було видно, усі ховалися від очей начальника.
Подивився начальник на Аліма, начеб щось запитав, і відповів Алім поглядом: «Знаю, не буде більше джигітів у Криму».
А ополудні біля сільського правління зібралися гарби, до яких було прикуто розбійників. У кайданах лежали Алім, кефеджі й Батал. Усе було готове, щоб вирушити в дорогу. Зібралося усе село, вийшов з правління начальник. Баталова донька Шашне голосила, прихиляючись до батька.
— Не плач, — сказав начальник дівчинці, — незабаром батько повернеться, — і, поглянувши на Аліма, додав: — Ледь було не забув, адже за мною борг. Пам’ятаєш, я обіцяв, коли Алім буде в моїх руках, дам тобі сто карбованців. Алім у моїх руках — отже, гроші твої.
— Віддай їх їй, — вказав Алім на дівчинку.
Гарби повільно рушили в дорогу і вже назавжди повезли з гір Аліма.

Як хлопець-мисливець переміг розбійників і женився на царівні

Був один молодий мисливець. Стріляв так добре, що в що загадає, у те попаде. Часто він ходив на полювання.
Раз у лісі знайшов здохлого коня, начиненого отрутою для лисиць. Ворони сідали на мершу і здихали. Мисливець узяв дві здохлі ворони і поклав у ташку.
Ішов хащею і натрапив на ватру. Коло неї сиділи 12 розбійників і бавилися лоптою: один другому перекидали. Мисливець подумав: «Ба чи попаду в лопту?» Стрілив і попав.
Розбійники розбіглися по лісу глядати того, хто стріляв. І знайшли його.
— Будеш нам за цімбору, коли ти такий стрілець!
— Буду.
Увиділи у ташці у нього дві ворони.
— Що ото?
— Морські кури.
Спекли і з’їли. І всі потруїлися і повмирали.
Мисливець пішов далі. Знову натрапив на дванадцять розбійників. І сі бавилися лоптою. Стрілив він у лопту і попав.
І розбійники попросили його за цімбору.
Тієї ночі вони збиралися красти від царя, у котрого на воротях сидів когут. Коли хтось приближався до палацу, когут кукурікав.
Розбійники привели мисливця до царського палацу:
— Стріляй когута!
Він здалеку стрілив і вцілив у того когута. Так що розбійники могли добиратися до палацу, бо нікому було стражі дати знак.
Підкопалися під фундамент і вперед направили мисливця.
Він заліз і в кімнаті увидів сплячу дівку. Жаль йому стало, що її обрабрують, а може, і вб’ють. Додумався її врятувати.
Почав кликати розбійників. Котрий задів голову, того вбивав і затягав у кімнату. Так постинав голови усім дванадцятьом.
Сів за стіл і написав: «Се зробив той, хто склав загадку:«Один убив двох, а два вбили дванадцятьох. Відгадайте».
Письмо лишив на столі і пішов.
Дівка пробудилася, увиділа убитих і напудилася. Збіглися слуги.
На столі найшли письмо і дали їй прочитати. Загадку ніхто у царському дворі не міг розгадати. Цариця каже:
— Се хіба би розгадав той, хто придумав загадку.
А царська донька сказала, що стане його жоною, бо він її врятував від смерті. І цар дав виголосити по всій державі, що віддасть доньку за того, хто розтолкує загадку: «Один убив двох, а два убили дванадцятьох».
Приходили сватачі із цілого світу, айбо верталися, як прийшли — без царської доньки. Кожен по-своєму тлумачив письмо, айбо не міг сказати, хто склав загадку і де її лишив.
Аж прийшов мисливець і розтолкував письмо:
— Я ішов лісом і коло отруєного коня взяв двох ворон, що наїлися м’яса із здохлого коня. Ото і є: «Один убив двох»! Я взяв тих ворон у ташку і пішов далі лісом. У лісі зустрівся з дванадцятьма розбійниками. Вони спекли тих двох ворон, з’їли і повмирали. Ото і є: «Два убили дванадцятьох».
Розповів мисливець і про те, як він зустрівся ще з дванадцятьма розбійниками, як вони підкопалися під царський палац, як він всім дванадцятьом порозрубував голови. Тоді дівка подала йому руку і стала його жоною.

Один із бешкетів Гаркуші

У Стародубському полку жив собі сотник. Стариму же закохався він у сімнадцятилітню панночку, таку красуню, що й змалювати не можна; небога не хотіла йти за старого, та мати приневолила, й край. Живе сотник із молодою уже чотири місяці, ревнивий, мов турок, а поїде куди, то й сторожу біля дому становить. Раптом одержав він звістку, що Гаркуша з ватагою рушив до його сотні. Сотник, чоловік бувалий, не дуже злякався. Набрав і собі порядну ватагу, все одчайдушних охотників, таких, що кожний піде на ведмедя, та й пішов назустріч Гаркуші.
Не встиг він виїхати, а якийсь запорожець шасть до нього на двір в червоному жупані, а шабля й пістолі так і сяють коштовним камінням, та й з себе дуже гарний.
– А що, – питає, – чи дома сотник?
– Немає, – кажуть.
Запорожець простує до дому. Йому кажуть, що наказано не пускати нікого.
– Коли наказано, – каже запорожець, – то й не пускайте.
Скочив із коня, передав його своєму стременному та й пішов до покоїв. Перелякана сотничиха забилася у куточок. Тільки побачив її запорожець – і сам злякався.
– Ой, – каже, – моя пані кохана, мені сказали, що нікого вдома немає, то я хотів, було, написати сотникові два слова про свою справу. Не прогнівайтесь, що я вас потурбував.
Бере її за білі ручки та й ну їх цілувати. Посадив її на ліжко, а сам сів і каже:
– Я сирота. Був у мене невеличкий хуторок, та й той сутяжники відтягали, поки я був на Запорожжі. Поки на Україні лицарство велося, то хоч іноді й зле доводилось, але все ж великого лиха не було: заберуть, що знайдуть, на тому й кінчається. А тепер, як узялися за пір’я, то що й ті гармати: нападуть на беззахисного сироту та й пустять на жебри.
– Боже мій, – каже сотничиха, – як їх земля носить!
І мало не плаче.
– Може, ви перекусили б чого? – питає вона.
– Цілий день не їв, – відповідає запорожець, – і їсти хотілося, але як вас побачив, то й за хліб забув.
Та й почав їй ляси точити, баляндраси викиду вати та такі казки й приказки вигадувати, що сотничиха з сміху корчиться і так з ним поводиться, наче змалку разом зросли.
Потім він дивиться, висить на стіні бандура, він зняв її, налагодив та як заспіває: “Чи я мамо, не твоя дитина?” – так сотничиха слухала, слухала та й заплакала. Згадала небога своє дівоцтво й оглянулася на свою неволю.
Потім бешкетник як ушкварить метелицю, та ще з примовками, як випростається, як моргне вусом, як стукне срібними підківками, та й пішов гопака, і навприсядки, і викрутасом, і вихилясом, сотничиха дивилась та й не втрималась, ну й собі танцювати.
Усі дворові збіглися;дивляться й охають.
– От, – кажуть, – пара, так пара, не те, що з сотником. От де запорожець! Видно, в нього чорти сидять в чоботах, так добре танцює гопака.
Коли натанцювались досхочу, запорожець питає її:
– А куди поїхав пан сотник?
– Поїхав Гаркушу ловити, – відповідає сотничиха.
– Допомагай йому, Боже, – каже запорожець, – і добру, зробив би справу, коли б піймав цього людожера. А чи вибачили, моя пані, Гаркушу? – питає запорожець.
– Бог милував, – відповідає сотничиха, – коли б я побачила його, то вмерла б із страху!
– Та боронь, Боже, вас від цього нещастя, а вже він невідмінно до вас добереться, бо ж він дуже ласий до гарних молодиць; різних коштовностей у нього вдосталь, а такої перлини, як ви, – світ виходити, не знайти.
Так налякав небогу, що вона й тіні своєї боїться, а діло вже йде до ночі.
От запорожець бере шапку та й каже:
– Прощавайте, моя пані, не згадуйте лихом.
– Куди це ви проти ночі? – питає сотничиха.
І в сльози:
– Не пущу, – каже, – хто захистить мене від Гаркуші?
– Ну, – каже запорожець, – треба лишатися, за нашим лицарським законом – треба захищати слабих.
Ще побалакали, потім повечеряли собі, сотничиха пішла до спочивальні, а запорожець, наказавши стременному, постелив бурку й ліг біля самих дверей спочивальні.
Тільки-но всі дворові заснули першим сном, раптом знявся надворі галас:
– Гаркуша, Гаркуша! Усі заметушились і ну навтікача.
Запорожець був уже готовий.
– Моя пані кохана, – сказав він, відчинивши двері до спочивальні, – вставайте, Гаркуша!
Сотничиха з переляку скочила й метушилася, мов божевільна. Запорожець схопив її в оберемок і висадив у вікно. Стременний уже був тут із засідланими кіньми. Миттю запорожець скочив на коня, підгорнув ліву ногу під передню луку і, мов у гніздечко, посадив сотничиху. Видно, не вперше йому возити чужих жінок.
Він не їхав, а летів, не розбираючи ані тинів, ані рівчаків; сотничиха обхопила його білими ручками, притулилася до нього, а довга коса, розвіяна вітром, обкрутилася навколо шиї запорожцеві. Не опам’яталися, як село лишилося позаду, майнула царина і вони в’їхали до густого лісу.Доїхавши до провалля, запорожець свиснув. На гасло також відповіли свистом, і потім із другого боку в яру спалахнуло полум’я.
– Які це люди? – спитала сотничиха, боязко поглядаючи на двох озброєних чоловіків, освітлених багаттям.
– Це мої, – відповів запорожець. – Тут живе лісничий і хатка в нього в такій пущі, що Гаркуша нас з собачим носом не відшукає.
За чверть години вони спинилися біля невеличкої хатки, оброслої з усіх боків бузком і шипшиною. Кімнатка така чистенька й господині не видно; а припічок і стіни вибілено, стіл і лави, як нові; усе таке чисте, що душа радується. Запорожець узяв сотничиху на руки й поклав на постіль лісничого, таку чистеньку, що хоч і панові на ній спати. Уже сонце зійшло високо, а сотничиха спала собі. Спала, спала та й прокинулася, така весела – від запорожця ні на крок.
– Не поїду, – каже, – до чоловіка, візьми мене з собою.
– Почекай, – відповідає запорожець, – дай впоратися.
– А від кого це в тебе перстень? – питає, показавши на мізинець.
– Від матері, – відповідає запорожець.
– Віддай його мені, – каже сотничиха, – та присягнись, що навіки будеш мій.
– Добре, – каже їй запорожець.
І присягнувся.
– Перстень же, – каже, – тепер не віддам, а пришлю.
Вийняв з торби скриньку, поклав туди перстенька, замкнув і віддав сотничисі ключа.
Запорожець морочився з сотничихою, мов кіт із оселедцем; гуляли собі, а гуляти було де. Ліс був заповідний, ніколи ще не знав сокири. Подекуди лише траплялися невеликі прогалини: тут старе дерево повалилося, впало абияк, і випадок так поклав його, що й людська вигадка не зуміла б покласти краще, вкривши його мохом, мов перським килимом. Тут сідали вони, обнявшися, слухали пташок.
Закує зозуля – вони рахують, скільки їм років жити.
Затурчать горлиці – сотничиха ніжно погляне на запорожця і скаже:
– Ти мій голуб сизий, а я – твоя голубка.
І кинеться обіймати його.
Поблизу протікав струмок, де вони милися. Запорожець набере в свої широкі руки, як у добрий ківш, води й обливає сотничиху. І сотничиха теж плескає і миє запорожця, і білі її ручки сковзають по смаглявому міцному його тілу, мов по чавунній статуї.
Потім знайшлася й бандура, та не така, як у сотника, а дзвінка, обкладена перламутром, слоновою кісткою, і сотничиха забула за чоловіка, за Гаркушу й за себе саму. Ще ніч переночували й день провели вкупі, а коли сонце сіло, запорожець посадив сотничиху на коня, і вона не опам’яталась, як опинилася біля того самого вікна, з якого три дні тому запорожець висадив її. Небога знов була в своїй спочивальні, наче ніколи з неї не виходила.
Тим часом сотник, натрапивши на Гаркушин слід, гнався слідком за ним. Гаркуша не втече, а сотник не дожене. Три дні морочилися і, нарешті, на четвертий, цілком оточили його.
Ще сонце високо стояло, коли сповістили сотника, що Гаркуша забився в пущу, оточену з усіх боків людьми, і що досить тільки насунути лавою, і справі буде кінець. Сотник зрадів.
“За мною!” – кричить, – і подався в саму гущавину. Але тільки спустився в глибокий яр, як накинули йому свитку на голову, підхопили раба Божого й помчали. За годину їзди спинилися, зняли з нього з голови свитку, і він побачив перед собою вродливого козака в запорозькому жупані.
– Вклоняйся панові Гаркуші, уродів сину, – сказав один, і вдарив сотника в потилицю.
Сотник, одурілий, стояв, як остовпілий.
– Старий дурню, – загримав Гаркуша, – чотири дні шукаєш мене. Сидів би вдома та й дивився, щоб у канцелярії твої дряпачки не брали хабарів, а то вітру в полі шукаєш і народ у робочу пору відриваєш від діла. Ану, хлопці, нагодуйте його березовою кашею.
І так почастували, що довелось відливати водою. Коли сотник трохи опам’ятався, Гаркуша каже йому:
– На, візьми цю скриньку й віддай твоїй жінці, та цур, не дивись, а то я подивлюсь, який у тебе мозок у голові.
Гаркуша сунув сотникові скриньку за пазуху, сів на коня і зник з ватагою.
Коли б не біль, що його відчував сотник, то думав би, що все це сон: все це було дивне й безглузде. Уже зовсім було впіймав Гаркушу, та раптом самого впіймали, та ще й відчухрали.
Нарешті привезли його й повели до кімнати. Сотник розповів усе, що з ним трапилося, а коли почали роздягати його, з-за пазухи випала знайома нам скринька, та сама, що від неї запорожець віддав ключ сотничисі.

Як Кармелюк пана сповідав

Був собі один пан, на вигляд смирний-пресмирний, тихий-претихий, ласкавий-преласкавий. Все облесно та з зітханням, та з поклоном, але люди боялись його гірш вогню немилосердного, гірш чуми і мору лютого.
Бо як тільки не вийде який сердега на роботу вчасно, то так і знай, що пришле пан економа, і той забере у нього всього-на-всього одну чвертку майна.
А не вийде сердега другий раз, то вже половину, а як хто непослух вчинить, — то всю хатню утвар…
А бити, лаяти — боронь боже!.. Та скільки то горя з ним люди прознали, скільки сліз кривавих пролилось, скільки сиріт безталанних лишилось, як матері з голоду та немочі на той світ переставились!..
І от поїхав той пан раз до церкви…
Висповідався та й їде цугом назад, але в лісі чує — кричить щось іззаду.
Оглядається — аж то дяк церковний біжить за ним та й кричить зачекати.
Стримав пан коні, а дяк каже йому, що так і так, ваша вельможність, забули отець-батюшка, які гріхи ви йому сповідали, то й послали мене навздогін, щоб ви сказали ще раз, бо їм треба відмолювати всі ваші гріхи.
Ну, пан бере та й каже знов:
— Сповідаємся, — каже, — щоб простив мі бог гріхи мої тяжкі, що я якось у святу п’ятницю масне в рота взяв, ще якось нехотячи кицечці моїй хвоста придавив та ще фурману якось лайливе слово сказав.
— Ага, — каже дяк, — і то все, ваша вельможність?
— Все, — каже пан.
— Ага, — каже дяк, — то ви, ваша вельможність, забули ще один маленький грішок — то ваше багатство, що ви його із сліз сирітських збудували.
Та й — раз із себе дяківську одежу, а пан як завидить, що се Кармелюк, та й як наробить ґвалту, а Кармелюк тоді — раз, бере одну тополину та й пригинає, бо ж сильний був, пригнув її та тоді мотузок панові на шию — р-раз та й каже:
— Ну, піднімайтесь, ваша вельможність, та уже й решту гріхів здасту. — Та й пустив тополю догори. І тільки вітер свиснув!

Кармелюк і злюча панія

В одному панському дворі та служила бідна дівчина сирота. А двір той належав одній презлючій пані. Та дівчина пасла панські гуси, але панії ніколи не можна було догодити — вічно вона ту дівчинку мучила та била.
Але раз одно гуся та забив у полі ворон, бо дівчинка за другим побігла.
От і приганяє ця дівчина гуси на фільварок, а забите гуся в руках несе та каже панії, що так і так: побігла я за другими, а це ворон забив, і плаче ревно, бідна.
А панія тоді як закричить на неї, та й хвать у неї з рук гуся та й давай дівчинку ним по виску гамселити. Бідна дівчина аж скипіла, аж заходиться, а панія все гамселить та гамселить її. Аж тут в’їжджає в двір важний-важний пан на коні та й каже панії:
— А за що пані дитину б’є?
— А за те, — каже, — б’ю, що вона моє добро не доглядає.
— Ага, — каже пан, — то, прошу пані, і я її наб’ю!
Та й гоп з коня й бере в панії мертве гусятко, та й тоді панію по морді ним, та по морді, та по морді; а панія в ґвалт, а з покоїв тоді повибігали слуги, а пан цей вийняв тоді пістолі та й на них, а панія тоді проситься, а пан тоді й каже:
— А заприсягнись, що не будеш бити більше нікого!..
— Ой, не буду, — каже панія, — присягаюсь свєнтим єзусом.
— Ну, то ж, дивись, — каже пан, — ти перед самим Кармелюком присягаєш, і як не сповниш присягу, то буде тобі і єзус і матір боска!..
Та й гоп на коня, і тільки бачили його…