Один із бешкетів Гаркуші

У Стародубському полку жив собі сотник. Стариму же закохався він у сімнадцятилітню панночку, таку красуню, що й змалювати не можна; небога не хотіла йти за старого, та мати приневолила, й край. Живе сотник із молодою уже чотири місяці, ревнивий, мов турок, а поїде куди, то й сторожу біля дому становить. Раптом одержав він звістку, що Гаркуша з ватагою рушив до його сотні. Сотник, чоловік бувалий, не дуже злякався. Набрав і собі порядну ватагу, все одчайдушних охотників, таких, що кожний піде на ведмедя, та й пішов назустріч Гаркуші.
Не встиг він виїхати, а якийсь запорожець шасть до нього на двір в червоному жупані, а шабля й пістолі так і сяють коштовним камінням, та й з себе дуже гарний.
– А що, – питає, – чи дома сотник?
– Немає, – кажуть.
Запорожець простує до дому. Йому кажуть, що наказано не пускати нікого.
– Коли наказано, – каже запорожець, – то й не пускайте.
Скочив із коня, передав його своєму стременному та й пішов до покоїв. Перелякана сотничиха забилася у куточок. Тільки побачив її запорожець – і сам злякався.
– Ой, – каже, – моя пані кохана, мені сказали, що нікого вдома немає, то я хотів, було, написати сотникові два слова про свою справу. Не прогнівайтесь, що я вас потурбував.
Бере її за білі ручки та й ну їх цілувати. Посадив її на ліжко, а сам сів і каже:
– Я сирота. Був у мене невеличкий хуторок, та й той сутяжники відтягали, поки я був на Запорожжі. Поки на Україні лицарство велося, то хоч іноді й зле доводилось, але все ж великого лиха не було: заберуть, що знайдуть, на тому й кінчається. А тепер, як узялися за пір’я, то що й ті гармати: нападуть на беззахисного сироту та й пустять на жебри.
– Боже мій, – каже сотничиха, – як їх земля носить!
І мало не плаче.
– Може, ви перекусили б чого? – питає вона.
– Цілий день не їв, – відповідає запорожець, – і їсти хотілося, але як вас побачив, то й за хліб забув.
Та й почав їй ляси точити, баляндраси викиду вати та такі казки й приказки вигадувати, що сотничиха з сміху корчиться і так з ним поводиться, наче змалку разом зросли.
Потім він дивиться, висить на стіні бандура, він зняв її, налагодив та як заспіває: “Чи я мамо, не твоя дитина?” – так сотничиха слухала, слухала та й заплакала. Згадала небога своє дівоцтво й оглянулася на свою неволю.
Потім бешкетник як ушкварить метелицю, та ще з примовками, як випростається, як моргне вусом, як стукне срібними підківками, та й пішов гопака, і навприсядки, і викрутасом, і вихилясом, сотничиха дивилась та й не втрималась, ну й собі танцювати.
Усі дворові збіглися;дивляться й охають.
– От, – кажуть, – пара, так пара, не те, що з сотником. От де запорожець! Видно, в нього чорти сидять в чоботах, так добре танцює гопака.
Коли натанцювались досхочу, запорожець питає її:
– А куди поїхав пан сотник?
– Поїхав Гаркушу ловити, – відповідає сотничиха.
– Допомагай йому, Боже, – каже запорожець, – і добру, зробив би справу, коли б піймав цього людожера. А чи вибачили, моя пані, Гаркушу? – питає запорожець.
– Бог милував, – відповідає сотничиха, – коли б я побачила його, то вмерла б із страху!
– Та боронь, Боже, вас від цього нещастя, а вже він невідмінно до вас добереться, бо ж він дуже ласий до гарних молодиць; різних коштовностей у нього вдосталь, а такої перлини, як ви, – світ виходити, не знайти.
Так налякав небогу, що вона й тіні своєї боїться, а діло вже йде до ночі.
От запорожець бере шапку та й каже:
– Прощавайте, моя пані, не згадуйте лихом.
– Куди це ви проти ночі? – питає сотничиха.
І в сльози:
– Не пущу, – каже, – хто захистить мене від Гаркуші?
– Ну, – каже запорожець, – треба лишатися, за нашим лицарським законом – треба захищати слабих.
Ще побалакали, потім повечеряли собі, сотничиха пішла до спочивальні, а запорожець, наказавши стременному, постелив бурку й ліг біля самих дверей спочивальні.
Тільки-но всі дворові заснули першим сном, раптом знявся надворі галас:
– Гаркуша, Гаркуша! Усі заметушились і ну навтікача.
Запорожець був уже готовий.
– Моя пані кохана, – сказав він, відчинивши двері до спочивальні, – вставайте, Гаркуша!
Сотничиха з переляку скочила й метушилася, мов божевільна. Запорожець схопив її в оберемок і висадив у вікно. Стременний уже був тут із засідланими кіньми. Миттю запорожець скочив на коня, підгорнув ліву ногу під передню луку і, мов у гніздечко, посадив сотничиху. Видно, не вперше йому возити чужих жінок.
Він не їхав, а летів, не розбираючи ані тинів, ані рівчаків; сотничиха обхопила його білими ручками, притулилася до нього, а довга коса, розвіяна вітром, обкрутилася навколо шиї запорожцеві. Не опам’яталися, як село лишилося позаду, майнула царина і вони в’їхали до густого лісу.Доїхавши до провалля, запорожець свиснув. На гасло також відповіли свистом, і потім із другого боку в яру спалахнуло полум’я.
– Які це люди? – спитала сотничиха, боязко поглядаючи на двох озброєних чоловіків, освітлених багаттям.
– Це мої, – відповів запорожець. – Тут живе лісничий і хатка в нього в такій пущі, що Гаркуша нас з собачим носом не відшукає.
За чверть години вони спинилися біля невеличкої хатки, оброслої з усіх боків бузком і шипшиною. Кімнатка така чистенька й господині не видно; а припічок і стіни вибілено, стіл і лави, як нові; усе таке чисте, що душа радується. Запорожець узяв сотничиху на руки й поклав на постіль лісничого, таку чистеньку, що хоч і панові на ній спати. Уже сонце зійшло високо, а сотничиха спала собі. Спала, спала та й прокинулася, така весела – від запорожця ні на крок.
– Не поїду, – каже, – до чоловіка, візьми мене з собою.
– Почекай, – відповідає запорожець, – дай впоратися.
– А від кого це в тебе перстень? – питає, показавши на мізинець.
– Від матері, – відповідає запорожець.
– Віддай його мені, – каже сотничиха, – та присягнись, що навіки будеш мій.
– Добре, – каже їй запорожець.
І присягнувся.
– Перстень же, – каже, – тепер не віддам, а пришлю.
Вийняв з торби скриньку, поклав туди перстенька, замкнув і віддав сотничисі ключа.
Запорожець морочився з сотничихою, мов кіт із оселедцем; гуляли собі, а гуляти було де. Ліс був заповідний, ніколи ще не знав сокири. Подекуди лише траплялися невеликі прогалини: тут старе дерево повалилося, впало абияк, і випадок так поклав його, що й людська вигадка не зуміла б покласти краще, вкривши його мохом, мов перським килимом. Тут сідали вони, обнявшися, слухали пташок.
Закує зозуля – вони рахують, скільки їм років жити.
Затурчать горлиці – сотничиха ніжно погляне на запорожця і скаже:
– Ти мій голуб сизий, а я – твоя голубка.
І кинеться обіймати його.
Поблизу протікав струмок, де вони милися. Запорожець набере в свої широкі руки, як у добрий ківш, води й обливає сотничиху. І сотничиха теж плескає і миє запорожця, і білі її ручки сковзають по смаглявому міцному його тілу, мов по чавунній статуї.
Потім знайшлася й бандура, та не така, як у сотника, а дзвінка, обкладена перламутром, слоновою кісткою, і сотничиха забула за чоловіка, за Гаркушу й за себе саму. Ще ніч переночували й день провели вкупі, а коли сонце сіло, запорожець посадив сотничиху на коня, і вона не опам’яталась, як опинилася біля того самого вікна, з якого три дні тому запорожець висадив її. Небога знов була в своїй спочивальні, наче ніколи з неї не виходила.
Тим часом сотник, натрапивши на Гаркушин слід, гнався слідком за ним. Гаркуша не втече, а сотник не дожене. Три дні морочилися і, нарешті, на четвертий, цілком оточили його.
Ще сонце високо стояло, коли сповістили сотника, що Гаркуша забився в пущу, оточену з усіх боків людьми, і що досить тільки насунути лавою, і справі буде кінець. Сотник зрадів.
“За мною!” – кричить, – і подався в саму гущавину. Але тільки спустився в глибокий яр, як накинули йому свитку на голову, підхопили раба Божого й помчали. За годину їзди спинилися, зняли з нього з голови свитку, і він побачив перед собою вродливого козака в запорозькому жупані.
– Вклоняйся панові Гаркуші, уродів сину, – сказав один, і вдарив сотника в потилицю.
Сотник, одурілий, стояв, як остовпілий.
– Старий дурню, – загримав Гаркуша, – чотири дні шукаєш мене. Сидів би вдома та й дивився, щоб у канцелярії твої дряпачки не брали хабарів, а то вітру в полі шукаєш і народ у робочу пору відриваєш від діла. Ану, хлопці, нагодуйте його березовою кашею.
І так почастували, що довелось відливати водою. Коли сотник трохи опам’ятався, Гаркуша каже йому:
– На, візьми цю скриньку й віддай твоїй жінці, та цур, не дивись, а то я подивлюсь, який у тебе мозок у голові.
Гаркуша сунув сотникові скриньку за пазуху, сів на коня і зник з ватагою.
Коли б не біль, що його відчував сотник, то думав би, що все це сон: все це було дивне й безглузде. Уже зовсім було впіймав Гаркушу, та раптом самого впіймали, та ще й відчухрали.
Нарешті привезли його й повели до кімнати. Сотник розповів усе, що з ним трапилося, а коли почали роздягати його, з-за пазухи випала знайома нам скринька, та сама, що від неї запорожець віддав ключ сотничисі.

Як Кармелюк пана сповідав

Був собі один пан, на вигляд смирний-пресмирний, тихий-претихий, ласкавий-преласкавий. Все облесно та з зітханням, та з поклоном, але люди боялись його гірш вогню немилосердного, гірш чуми і мору лютого.
Бо як тільки не вийде який сердега на роботу вчасно, то так і знай, що пришле пан економа, і той забере у нього всього-на-всього одну чвертку майна.
А не вийде сердега другий раз, то вже половину, а як хто непослух вчинить, — то всю хатню утвар…
А бити, лаяти — боронь боже!.. Та скільки то горя з ним люди прознали, скільки сліз кривавих пролилось, скільки сиріт безталанних лишилось, як матері з голоду та немочі на той світ переставились!..
І от поїхав той пан раз до церкви…
Висповідався та й їде цугом назад, але в лісі чує — кричить щось іззаду.
Оглядається — аж то дяк церковний біжить за ним та й кричить зачекати.
Стримав пан коні, а дяк каже йому, що так і так, ваша вельможність, забули отець-батюшка, які гріхи ви йому сповідали, то й послали мене навздогін, щоб ви сказали ще раз, бо їм треба відмолювати всі ваші гріхи.
Ну, пан бере та й каже знов:
— Сповідаємся, — каже, — щоб простив мі бог гріхи мої тяжкі, що я якось у святу п’ятницю масне в рота взяв, ще якось нехотячи кицечці моїй хвоста придавив та ще фурману якось лайливе слово сказав.
— Ага, — каже дяк, — і то все, ваша вельможність?
— Все, — каже пан.
— Ага, — каже дяк, — то ви, ваша вельможність, забули ще один маленький грішок — то ваше багатство, що ви його із сліз сирітських збудували.
Та й — раз із себе дяківську одежу, а пан як завидить, що се Кармелюк, та й як наробить ґвалту, а Кармелюк тоді — раз, бере одну тополину та й пригинає, бо ж сильний був, пригнув її та тоді мотузок панові на шию — р-раз та й каже:
— Ну, піднімайтесь, ваша вельможність, та уже й решту гріхів здасту. — Та й пустив тополю догори. І тільки вітер свиснув!

Кармелюк і злюча панія

В одному панському дворі та служила бідна дівчина сирота. А двір той належав одній презлючій пані. Та дівчина пасла панські гуси, але панії ніколи не можна було догодити — вічно вона ту дівчинку мучила та била.
Але раз одно гуся та забив у полі ворон, бо дівчинка за другим побігла.
От і приганяє ця дівчина гуси на фільварок, а забите гуся в руках несе та каже панії, що так і так: побігла я за другими, а це ворон забив, і плаче ревно, бідна.
А панія тоді як закричить на неї, та й хвать у неї з рук гуся та й давай дівчинку ним по виску гамселити. Бідна дівчина аж скипіла, аж заходиться, а панія все гамселить та гамселить її. Аж тут в’їжджає в двір важний-важний пан на коні та й каже панії:
— А за що пані дитину б’є?
— А за те, — каже, — б’ю, що вона моє добро не доглядає.
— Ага, — каже пан, — то, прошу пані, і я її наб’ю!
Та й гоп з коня й бере в панії мертве гусятко, та й тоді панію по морді ним, та по морді, та по морді; а панія в ґвалт, а з покоїв тоді повибігали слуги, а пан цей вийняв тоді пістолі та й на них, а панія тоді проситься, а пан тоді й каже:
— А заприсягнись, що не будеш бити більше нікого!..
— Ой, не буду, — каже панія, — присягаюсь свєнтим єзусом.
— Ну, то ж, дивись, — каже пан, — ти перед самим Кармелюком присягаєш, і як не сповниш присягу, то буде тобі і єзус і матір боска!..
Та й гоп на коня, і тільки бачили його…

Вовчок

Гайдамаки дерли Смілу разів три чи що. У перший раз як прийшли, то пані заховалась у льоху, а панна у грубі; тільки панну таки знайшли і замок пограбували. А потім узяли панну і хлопця Федірка та вивели аж до Курилової могили, а там ватажко змилувавсь та й каже: – Іди ж, панно, та моли за мене Бога, а то б ти на цій могилі полягла! І хлопця Федірка пустили. А це було зимою. Панна ж таки хоч у черевиках бігла по снігу, а Федірко босий. А вдруге приходив ватажко Вовчок та й став коло Костянтинова, у Шолудьковім садку; душ їх десяток тільки. Стоїть він там, а полк поляків, почувши, що тут гайдамаки зібрались, сягнув аж із Білої Церкви та й наткнувся на той садок. А Вовчок як вискочить звідти, то жовніри назад! А Вовчок той і сам невеличкий – тільки плечистий, шельма – і на невеличкому конику, та як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе. А на ньому був кожанок; то з-під того кожанка кров так і ллється, що по ратищі біжить у рукав. Та як догнав до смілянської греблі, і вони вскочили у Смілу, тоді вернувся та й каже: – Отак Вовчок жене ляхів полчок!

Про Пилипка

На високій полонинці ізродили рижки,
Та ци підем, пане брате, навесні в опришки?
А вробімо топірчики та з самої стали,
Та не кличмо ми нікого, лише ідем сами!
А вробімо топірчики із самої міди,
Єк підемо у опришки, не зазнаєм біди!
А що у тій Чорногорі за вороні коні?
Ходім, брате, у опришки, чуєм за червоні!
Ой учуєм за червоні в пана молодого,
Та єк би їх та узіти з двора головного?
— Ой знаю я, пане брате, єк би їх узіти:
Молодого того пана до стіни прибити.
Ой прибити руки, ноги, ще межи плечима,
Щоби він сі на нас дивив чорними очима.
Єк мут ровту ізбивати, за нами гонити,
Ми будемо з файнов любков мід-горівку пити!
Будут ровту ізбивати та мут нас шукати,
Ми будемо з файнов любков пити та гуляти.
Закувала зозулечка, закувала жовта,
Здогонила ледіників на Рокиті ровта.
Ішли наші ледіники та все гомоніли,
Єк учули за ровточку, вни си розлетіли.
Але ішли ледіники самі побратими,
Один упав у негоду, всі єго лишили.
Ой імили Пилипика за білі рученьки
Та узіли Пилипика до невольниченьки.
Ой замкнули Пилипика у зелізні свірні
Та узіли провадити до самой Надвірні.
А я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі?
Єк я собі поворожу на ярій пшеници,
Ци то правда, що губили Пилипка в темници?
Вони єго та губили за топорец ясний,
А люди си дивували, єкий же він красний!
Ой люди си дивували, єкий він хороший,
А пани си дивували, кілько в него гроший!
Не пас Пилип штири роки ні кози, ні вівці,
Лише прятав у табівку білі сороківці.
Ой куєт ми зозулечка та коло Менчила,
Пилипкові співаночка уже си скінчила!

Сидить Пинтя й у темниці

Сидить Пинтя й у темниці,
Пише листок на таблиці,
Ей, пише, пише, пописує
Та й на жінку одказує:

«Ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня.
Ей, ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на брата й одказує:
«Ей, ой ти, брате, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на мамку одказує:
«Ой, ой ти, мамко, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

«Ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала.
Ой, ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала».

Про смерть Пинті

Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чебрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чебрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п’яту. Ішов, смутно співаючи:

Біжком, хлопці, біжком, бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути й до Ясіня повернути,
До Ясіня та до Річки, до Дзвінкової Марічки.

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?

Марічка одвічала:

— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую.
Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.

Пинтя се слово зрозумів і сказав:

— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?

А Марічка одвічала:

— В мене двері остолові, а замки в ня оцільові.

Пинтя каже:

— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.

Та як підклав Пинтя лівоє плече:

Стали замки полівляти.
А як підклав правоє плече:
Стали двері попущати.


Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки з вінця стрілив прямо
в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом.
Тоді Пинтя собі заспівав:

— Було тобі не вірити й правду не казати,
Бо через твою бесідицю в землю повертати.

Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, айбо не хотів. Тіль¬
ки сказав своїм товаришам:

— Беріть мене на топори, несіть мене в Чорні гори,
Най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють.
Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.

Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді
зайшов сам у яму і сказав:

— Сріблом-златом поділіться, по домівках розійдіться.

І з цими словами вмер, і його казка скінчена.