Про мертвого кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.

Чого мерці ходять і як їx віднадити

То таке кажуть: якщо людина вмирає і задумається, що їй шкода чогось чи когось, то обов’язково буде ходити. А щоб він не ходив, то треба подвір’я обсіяти маком-видюком. Прийде, кажуть, мрець, сяде і так плаче! А через те, що йому треба визбирати той всенький мак. Але ж він не визбирає — от і плаче. Поплаче — та й піде, більше не буде ходити.

Як мертвий чоловік ходив

Помер в одної жінки чоловік. Помер, та й ходить до неї. Приходить ввечері, спить з нею, як чоловік. І та жінка дуже худа стала, страшна. І що вона не робила — і маком хату обсівала, і святила — не помагало. Питають її люди: «Чо’ ти така страшна?» А вона взяла та й призналася. Вона каже: «Я вже все робила, не помогає». От і порадили їй:
— Освяти хату перед Великоднем, в чистий четвер, а потім починай мастити. Тільки масти не з печі, а з порога.
Зробила вона так, і тільки сонце з полудня, стала вона та й мастить.
Ранше він приходив пізно ввечері, а тепер вже тільки сонце з полудня, іде до неї. От і на цей раз тож приходить, переступив сінешній поріг, поздоровкався та й каже:
— Хто це таке бачив, щоб од порога хату мастити?!
А жінка тоді:
— А хто це таке бачив, щоб вмерти й ходити?
Тоді чоловік заплакав і пішов, і більше ніколи не приходив.

Померлий до жінки ходить

Колись тоже ж таке же розказувала одна, що чоловік умер, дак вона все плаче й плаче за ним. Коли давай ходити до їх. Прийде ж ночує коло її, все… Бачать сусіди, що вона чогось худне і худне, вже така — ледве ноги тягає.
— Що з тобою? — кажуть.
— Я й сама не знаю.
Да тоді й каже:
— До мене, — каже, — чоловік ходить щоночі. Дак чи це я того, — каже, — сохну…
Дак їй насовітували. Ну, колись же полу ото не було, а долівка. І мазали ж долівку ото глиною там чи чим. Дак їй посовітували: «Ну оце ти як щосуботи мажеш долівку, дак не починай од стола, а починай од порога, і так хрестом пиши, хрест ізразу напиши… А кончай уже там».
Вона давай так, значить, мазать. Начинає — дак ото од порога начинає й хрест пише.
Ну, він перестав ходить. І вона виздоровіла. Оце так…

Скарб у Циганській могилі

Біля села Жеребець є Циганська могила. Там заховано гроші в льоху, а поверх них лежать приковані цепом три гетьманця. Кажуть, як умер якийсь запорожський гетьман, то поховали його в льоху і поклали біля нього три шкури грошей.
Раз, кажуть, під Великдень, зважився чоловік копати ті гроші, так гетьманці і поли йому пообшматували на новому каптані.
Більше вже ніхто не зважувався туди ходить, бо гетьманці щороку оживають під Великдень.

Про привида

Ото як помре хто, то ніколи не можна за ним дуже плакати, бо буде ходити! Один дід колись помер, і баба теж за ним сумувала. І став він до неї вночі приходити, вже як полягають всі спати. А бабина кімната була окремо від всіх. Ото діти ще не поснуть, чують, як в сінях двері рипнуть, але нічого більше не бачать, та й їм байдуже. А той мрець заходить собі до баби в хату і каже:
— Посунься, Явдохо, я коло тебе ляжу!
Вона бере та й посувається. І от стала та баба худнути. Худне і худне. А діти ж нічого не знали! Але якось на Пасху питають її:
— Мамо, чому це в нас щовечора в сінях двері риплять, що, може, до вас хто ходить?
Вона взяла й розказала дітям. Там були ще люди і чули. І дали вони їй якогось жита. І сказали, що то привид ходить. Хай вона посіє це жито нахрест, то більше не прийде. Вона так і зробила. І зійшло скоро те жито. І от якось вже всі полягали спати, коли чує, знов двері — рип! Зайшов. Став на порозі й каже:
— Явдохо, що ти наробила?!
І подівся. Так більше і не приходив.

Брат у брата на тому світі

Давно се діялось, дуже давно, і не деінде, а в нашій таки землі, жили собі два рідні брати — Остап та Іван. Жили вони на однім батьківськім ґрунтовищі і дуже поважали й любили один одного, — жили як один. Але ж тяжка панська праця та надокучливі кателюги-сіпаки осавули не давали їм жити по-людському: як день божий, так і на працю, як день божий, так і тіпають. Не видержав старший брат Остап такого тяжкого життя — вмер бідолаха. Поховали його як слід, по закону. Зостався на все дворище господарем менший брат Іван. Тяжко йому самому приходиться; сумує, бувало, та вбивається за Остапом, — та що подієш — така вже Божа воля. Живе ото собі Іван один та сльози ллє, бідолаха, світ йому немилий, сум серце шматує через таке пекельне життя, — немає йому щирої порадоньки ні від кого.
Одного разу сидить він отак за столом, схиливши голову на руки, сумує й думає: що робити й чим собі життя забогарадити. «А дай, думає, одружусь — хоч одна душа буде рідна».
Отак він поміркував собі та й заслав старостів до якоїсь убогої, але ж із чесного роду, сирітки. Сирітка ся згодилась піти за його заміж і подавала рушники. Все вже було налагоджено на весілля.
У суботу, перед вечором, поки ще молода бігала з дружками по рідні та кликала на весілля, Іванові спало на думку піти до брата Остапа на гробовище і покликати його на весілля. Пішов ото він на гробовище та й узяв із собою жолудя, щоб посадити його коло братового гробка на спомин про своє весілля. Дійшов він до гробовища, здійняв шапку, перехрестився й пішов просто до гробка, де похований був Остап; перехрестився й тут і посадив жолудя в ногах; далі підійшов до возголов’я і стиха промовив, заливаючись слізьми:
— Брате мій єдиний, просю тебе на весілля до себе, обридло вже жити одиноким, безрідним бурлакою.
Тільки промовив він сі слова, як гріб розкрився, й Іван побачив там свого брата Остапа.
— Іди сюди, брате! — промовив до його Остап. — Та побалакаємо трохи.
Увійшов Іван до Остапа в гріб і слідком за ним земля заступилась. Озирнув Іван навкруги себе і йому явнісінько стало, що Остап не в труні лежить, а живе собі, мов чернець той, у келії. Засвітив Остап свічечку воскову, посідали обидва коло столу та й почали розпитувати один одного, як кому живеться. Розказав Іван Остапові, яке то пекельне його й людське життя на білому світі. Довго слухав Остап оповідь братову, та все кивав головою, а як уже Іван перестав говорити, брат йому й каже:
— Нікчемне, неправдиве ваше життя на білому світі, по-божому не так повинно жити, — ось послухай краще, як у нас тут живуть, та як повинні й ви жити…
Узяв Остап із полички якусь товсту-претовсту книгу та й почав її читати. І… Господи! Як то там гарно воно пише: «Один одного любить, один одному допомагає, ні багатих, ні вбогих, ні дужих, ні безсилих тут немає — усі рівні, всі братами називаються»… І ще багацько, багацько дечого звідтіля він вичитував. Читає він сю книгу, а Йван — не кажи що присмоктало його — й відірватися ніяк не може та все слухає. Згоріла одна свічечка, Остап засвітив другу та й знов до читання взявся. Згоріла й друга свічечка, а Остап і пита Йвана:
— Чи не час тобі йти вже до господи, бо вже давно се діється.
— Ні, брате, послухаю ще хоч трохи твоєї книги, хай хоч здається мені, що й я живу між цими добрими людьми й на цьому світі.
Догоріла й третя свічечка, а Остап усе читає. Підійнявся Іван зі стільчика, вклонився Остапові та й каже:
— Слухав би безперестану, брате, твого читання, але ж час мені й до господи побиратись, бо там мене дожидають.
Попрощавсь Іван з Остапом, земля розступилась, і Йван вийшов на землю. Не встиг він і назад озирнуться, а замість тих дверей, що з їх виходив він, тільки гробок стояв. Подививсь Іван навкруги себе й помітив, що в ногах братового гробка лежить здоровенний і товстелезний, уже трухлявий, дуб. «Ото диво! — подумав Іван. — Ішов сюди, дуба не було, а тепер он який лежить, — хто се привіз його сюди?»
Роздивився краще, — аж і пень з цього дуба ще стирчить у ногах Остапового гробка. «Чи не з того жолудя цей дуб, що я посадив оце вчора, як приходив прохати Остапа на весілля?» — подумав знов Іван. Подумав отак Іван, подумав, подивувався та й пішов до господи. Ідучи додому, дивився він навкруги себе й знов дивувався: що за оказія, мов не те село стало — нічого й нікого не пізнає.
Дійшов Іван до свого двору, зирнув — і тут щось не так: те місце, де був його двір, але ж не та хата, не ті повітки й не ті люде тут живуть, яких він лишав, ідучи до брата. Вийшли з хати якісь чужі, незнайомі люде та й питають Івана:
— Чого треба?
— Як то — чого треба? — адже ж се мій двір, моя батьківщина! Хіба забули, що я вчора увечері ходив до брата на гробки прохати до себе на весілля? Хіба вже забули про мене, про Йвана?
Дивляться люде на Йвана та й дивуються з його речей.
— Та що се ти нам, чоловіче добрий, голову морочиш? Було се колись, розказують старі люде, що брат брата ходив на гроби прохати до себе на весілля, але цьому вже, мабуть, більш трьох сотень літ минуло, як се діялось. Схаменися, чоловіче добрий, бо з тебе все село буде сміятися, коли будеш таке плескати, — кажуть Іванові люде.
Почав був Іван ще казати людям цим, що се його дворище з діда, з прадіда, і що він тільки вчора ходив на гробовище покликати брата на весілля, але ж — куди тобі — сміються з Івана всі, мов з божевільного.
Покрутивсь отак Іван, — нема йому пристановища, ніхто його не приймає, і пішов він знов на гробовище до брата.
— Пусти, брате, знов до себе, бо на сім білім світі немає вже мені місця — ніхто вже мене не приймає!
І знов розступилась земля над труною Остаповою, ввійшов туди Іван, земля заступилась, і з того часу вже ніхто й ніколи не бачив Івана на білім світі.
Кажуть би то, що ото скільки свічечок згоріло, поки читав Остап у келії тую книгу, стільки по сто років минуло з того часу, як Іван до брата прийшов. А дуб, що лежав уже трюхлявий коло гробка Остапового, — це з того самого жолудя, що Йван посадив там, як приходив кликати Остапа до себе на весілля.