Свята могила

Кримськотатарська легенда

Це було років триста тому, а може й більше. Як і нині, долиною біг гірський потік; як і нині, зеленими садами були вкриті її схили і, як нині, на порозі села здіймався у небо стрункий мінарет Отузької мечеті. За два кроки від неї, де розкинувся віковічний горіх, стояла тоді, притулившись до яру, убога сакля хаджі Курд-Таде. Ні раніше, ні потім не знали в селі праведнішої людини. Ніхто ніколи не чув від Курд-Таде слова неправди, і не було в навколишніх селах людини, якої б не розважив у горі чи біді цей чоловік. Сам бідний, але не боявся поділитися з іншим шматком хліба. На випадкові гроші здійснив подорож до Мекки і викопав дорогою дві кринички, щоб потамувати спрагу бідного подорожнього. Свята справа, за яку Пророк так охоче відчиняє правовірному двері до раю!
— Свята людина, — казали в народі, і кожен з благоговінням притискав руку до грудей, побачивши хаджі, котрий поспішав на молитву.
А йшов він творити намаз завжди бадьорою ходою не втомленої життям людини, хоч і носив на плечах багато десятків років. Певно, Божі ангели підтримували його, коли старі ноги піднімалися крутими сходинками мінарету звідки він щодня щиро прославляв ім’я Аллаха. І було тихо й радісно на душі, світло — наче Божий промінь торкався його з висоти небесного престолу.
Ніколи не можна казати, що скінчив жити, коли ще живеш. Яким не був старим хаджі Курд-Таде, однак радісно посміхався, коли дивився на свою Райме, земний відгомін гурій, які чекали на нього в майбутньому раю. Коли спадала фата і на святого хаджі дивились її палючі очі, сповнені сподівання і пристрасті, серце праведника, доти чисте джерело, тьмарилося відображенням гріховного видіння. І забував хаджі стареньку Гульсун, вірну супутницю життя. А Райме ластилася до старого, нашіптувала давно забуті слова і навіювала дивні сни давніх літ.
Хай би було так. Радієш, коли після зимового савану потеплішає, зазеленіє земля; чому ж не радіти новій весняній квітці. І не знав хаджі, які ще нові слова вдячності принести Пророку за день весни на схилі літ. А час летів, сплітаючи вчора і сьогодні в одну стрічку.
Тільки раз, вернувшись із саду, не впізнав старий своєї Райме. Глибокі сліди страждань відбилися на її прекрасному обличчі, таке безмірне горе читалося в її погляді.
«Райме, що з тобою?» — подумав він, але не сказав, тому що замкнулись її уста.
І подув вночі гірський вітер і доніс до сплячого Курд-Таде мову безумства і відчаю:
— Любий, жаданий, світло душі моєї. Повернися! Забудь злу чарівницю. Повернися до своєї коханої, як ти мене називав. Повернися назавжди. Скоро старий закриє очі, і я буду твоєю, твоєю дружиною, твоєю маленькою, променистою Райме.
Прокинувся Курд-Таде і не найшов поруч із собою юного тіла, а на порозі сіней безутішно ридала молода жінка.
Ледь-ледь починало сіріти. Скоро муедзин проспіває з мінарету третю нічну молитву. Хаджі, ніким не помічений, вийшов з обійстя і пішов до гори Папас-тепе, на середині якої колись був грецький храм. Від руїн храму звивалася по скелі на саму вершину вузенька стежина. Ніхто не бачив, як видирався на гору по ній старий Курд-Таде, як він припав до землі на вершині гори, як велика сльоза скотилася уперше з очей святого.
Не знав хаджі брехні. А брехня, здавалося, тепер стояла поруч із ним, обвивала його, відділяла, як густий туман, душу його від вершини гори, до якої він припадав.
І почув він голос Духу. І відповів хаджі на цей голос голосом своєї совісті:
— Нехай молоде повернеться до молодого, і нехай в молодості буде те, що вона боїться втратити. Якщо моє життя потрібне Аллаху, нехай Великий благословить моління.
І в молінні до самозабуття душа святого почала повільно відділятися від землі і здійматися у небесну височінь.
Проспівав утретє муедзин. І голос із неба здавався далеким відлунням:
— Нехай буде так.
З тих пір на гору до могили святого ходять отузькі жінки і дівчата, коли хочуть повернути колишнє кохання.

Силою не буду милою

Я ще колись жила в одному селі над Дністром. Моя старенька бабка розказувала мені, як в селі жила дівчина і любила одного бідного парубка. Мати не хотіла віддавати її за бідного і заставляла йти за багатого. І тут вже назначили весілля на неділю. Дівчина рано встала і пішла на високу гору. На тій горі стояв великий камінь. Дівчина сплела собі віночок з квіток, вилізла на той камінь і скочила з гори. Її довго шукали і не могли знайти. Потім її знайшли межи каміннями під горою, але неживу. Той великий камінь ще й до сих пір і на тій горі, але туди не можна добратися, бо дуже високо. Кажуть, що кругом каменя ростуть квітки, а там, де вона падала, дуже багато квітів.

Дівичів

Зразу ж за селом Старою Ушицею, біля самої річки Ушиці, під горою розкинувся невеличкий чагарничок і фруктовий садочок. Саме в цьому місці колись зустрічалася дівчина із своїм коханим. Та він був у неї не один. Вона покохала всією душею двох молодих юнаків. Серце її розкраялось на дві половини, її щирого кохання вистачало на двох. Вони її дуже любили. Але ж треба було коли-небудь вирвати із серця одного із них, тому що вже й по селу почали ходити плітки про дівку-плутовку.
Зібралися вони втрьох в тому садочку, а дівчина й каже:
— Хто швидше вибіжить на цю гору, той і буде моїм чоловіком.
Змагання почалося. Оба вони вибігли на гору і від перевтоми одержали розрив серця. З нею в ту ж хвилину сталося те ж саме. І з тієї пори це місце називають Дівичів.

Любов сильніша смерті

Була колись в микулинецького дідича гарна і розумна донечка. Але дівчина з твердим характером. Ніхто не міг її перечити або заставляти до чогось, все, що вона задумала, доводила до кінця. Порадили молодій дівчині взяти за вчителя музики сина збіднілого міщанина з Тернополя. З Микулинець посилали карету, і молоденький музикант приїздив учити її. Досить довго він їздив до Микулинець, аж поки старий дідич і його жінка не запримітили, що молоді якось дивно ведуть себе. Крім музики, вони прогулювалися в парку, весело розмовляли, щасливо сміялися. Задумалися батьки: про що могла говорити з простим і бідним учителем музики їхня багата донька? Вирішили прямо запитати свою доньку: які можуть бути в неї розмови з бідним музикантом і чому вона не хоче компанії паничів і панянок, які їй рівня? Дівчина була горда. Звикла, що всі її забаганки задовольняють. Відкрито заявила, що любить молодого музиканта і вийде за нього заміж, а коли не за нього, то за нікого. Натрапила коса на камінь. Батьки образилися зухвальством доньки і заявили, що ніколи цього не буде. Вони не дадуть їй приданого і проженуть з дому, коли вона думає так їх осоромити.
— Так знайте, що я твердо зрікаюся спадковості, ваших маєтків, чужі вони мені. Покохала я бідного, але гідного, тільки з ним буду щаслива,— заявила донька переляканим батькам.
Учителя відправили, донечку батьки стерегли, як зіницю ока. Не було ніякої можливості молодим закоханим бодай побачитися. Ці маленькі заробітки, які мав молодий музикант, пропали, бо й інші міщани, де він навчав музики, відказали йому. Рідні годували його докорами, а друзі дивилися на нього як на грішника. Його наречена намагалася через вірних служниць передати гроші коханому, але гордий хлопець їх не прийняв. Замкнувся в своєму горі, і помалу його здоров’я почало підупадати.
Роки йшли, не приносили змін, а здоров’я музиканта ставало щораз гірше. Від якоїсь недуги померли старі батьки дівчини майже одночасно. Мати призналася доні перед смертю, що пан не був її рідним батьком, благала мовчати про це. Донька стала спадкоємцем всього майна. Молода господиня роздала поле і луки бідним людям, трохи продала, щоб мати якийсь гріш на лиху годину. Собі оставила з того маєтку стільки, скільки треба було їй для прожитку. Тоді вона привезла хворого музиканта до себе в Микулинці. Її мало бентежили плітки й розмови сусідів, гоноровитих панів. Вона так вирішила, бо мала на це право. Але здоров’я її коханого було вже підірване, у нього був туберкульоз. Порадившись з лікарями, наречена повезла хворого на південь, де й прожили вони довгий час. Коли вже лікарі відмовилися від хворого, вона привезла нареченого до Микулинець, щоб похоронити в рідній землі. Але надія не покидала закохану, вона почала звертатися до знахарок і ворожок. Чула, що чортяка, розлючений на невтомних і безгрішних людей, які садили молоді дубки для радості і добра, розрив вночі ті насадження. Рив, рив зі злості й вирив глибокий яр. І стала Чортория. У тому здичавілому яру в Чорториї жила сива ворожка та ще й, повідали, відьма, що була кумою лисому чортові. Найстаріші люди не пам’ятали її молодою. Ворожка все знала, все могла і все вміла. От до неї й поїхала дівчина за порадою. А ворожка каже:
— Смерть уже взяла силу над вашим судженим, тільки вона одна вже має владу над ним. Коли ви не боїтеся смерті, то підіть о дванадцятій годині ночі до каплички, що на тернопільському кладовищі. Треба вам одягти все чорне, не можна вам мати жодної свяченої речі, ані ніякого золота. Не входіть головним входом, а підіть поза капличку, там є маленькі залізні двері, що ведуть до підземелля. Рівно о дванадцятій годині ці двері на одну мить самі відкриваються. Світла вам не треба, там видно. Будете йти довго, підземелля глибокі і покручені. То є царство мертвих, і там ви знайдете смерть. Коли ви випросите в неї життя своєму судженому, то так воно і буде.
А молодий музикант погасав. Він мучився, і по всьому було видно, що життя його висить на тонкій павутинці. Відважна дівчина повірила і вирішила спробувати цей останній крок. У глибоку темну осінню ніч вона сказала подати коней. І поїхала. Не доїхавши до кладовища, вона висіла, веліла візникові чекати її, а сама пішла. Ніякого страху вона не відчувала, був тільки великий біль, жаль і надія. Може, і не було в неї віри в можливість такого чуда, щоб врятувати коханого, але любов її була сильнішою від всякого здорового глузду. Тихо підійшла вона до непримітних дверей позаду каплиці і почала чекати. Настала північ. Тихо відкрилися маленькі двері. Дівчина увійшла до підземелля, і двері за нею закрилися. Довгі-довгі сходи повели її в глибину. Світла не було, але звідкись йшла ясність. Нарешті сходи закінчилися, і почалися довгі, вогкі і темні підземні коридори. З одного боку пробивалося ясне світло. І туди пішла дівчина. Довго вона йшла, і ставало щораз світліше. Нарешті прийшла вона у великий підземний зал, він був безконечний. І нічого в ньому не було, тільки горіли свічки. Тисячі-тисячі свічок, грубших і тонших, менших і більших, але всі були різні і всі були інші. Зупинилася і задивилася на той дивний зал, але страху так і не було. Нараз почула вона якийсь дивний холод, наче морозний вітер повіяв, хоч вітру не було, свічки горіли рівно. Оглянулася, за нею стояв молодий гарний хлопець, одягнутий елегантно, у все чорне, наче збирався на бал.
— Кого ви шукаєте? — спитав він.
— Шукаю смерть,— відважно відповіла дівчина.
— Я вас слухаю, — сказав молодий чоловік з усмішкою. — Я і є смерть.
— Як, ви смерть? — здивувалася. — Смерть повинна бути старою жінкою з гострою косою.
— Навіщо страшити людей, — засміявся той молодий панич, — смерть приходить до людини в такому виді, щоб ті останні хвилини були їй приємні, а не страшні. До молодих жінок приходить як молодий гарний парубок. До молодих чоловіків як чарівна дівчина. До дітей як дитина, яка залюбки хоче погратися. Тільки до дуже старих людей приходить смерть стара, кострубата, беззуба.
— То скільки тих смертей є? Хто їх посилає? — запитала.
— Це вже таємниці підземного царства, царства мертвого і темноти, — зареготав дивним голосом той дивний панич і далі мовив: — Все ж таки розкажіть мені, що вас привело в моє царство? Ви мені дуже сподобалися: гарна, відважна і безстрашна.
Тоді дівчина розповіла паничеві про своє горе, про хворого друга і свою єдину любов. І почала просити, щоб дарував життя її судженому. Тоді той панич повів її по величезному залу, показав на свічки і сказав:
— Це свічки всіх людей, які живуть на землі. Бачите, всі свічки горять по-різному так, як по-різному живуть всі люди. Одні горять ясно і згоряють швидше, а от ті інші свічки горять помало. Це люди спокійні, байдужі, і вони будуть жити довго. А ось і свічка вашого судженого, бачите, як гарно горить, але вона ще висока, бо він молодий. Одначе я не маю над тими свічками влади, але радо хочу вам допомогти. Я вас залишаю доглядати свічку вашого судженого. Як вона не погасне до світанку, то він буде жити. Ще таки я хочу вас запитати: Ви не відчуваєте страху? Ви не боїтеся смерті? Я — смерть!
— Ні, я не боюся смерті,— твердо відповіла.
Після її слів щез елегантний чоловік, і дівчина залишилася сама. Вона обтулила долонями свічку, боялася дихати, щоб не згасити її. Довго вона так оберігала життя коханого. Для неї перестав існувати час. Зберегти до ранку цей вогник — і житиме її коханий, її єдинолюбець. Але коли почало світати, свічка тихо погасла, хоч була обтулена долонями люблячої нареченої, хоч була ще досить висока. Мов закаменіла, дивилася на погаслу свічку, вона вже знала, що прощається з світом її коханий.
Був блідий ранок, коли дівчина вибралася із підземелля, сіла на віз і сказала їхати якнайскоріше додому. Шалено бігли застояні коні. Нараз вона побачила велику заграву: це горіла селянська хата. У руках людей пручалася жінка і страшним криком голосила:
— Дитина, в хаті моя дитина!
Жінка рвалася до вогню, але люди її не пускали, хата от-от могла завалитися. Відважна дівчина зупинила коні і в ту хвилину кинулася до палаючої хати. У кутку плакала дитина, вона вхопила її і побігла до дверей. Люди вихопили з її рук дитину, але дівчина вже не встигла вийти, стеля в сінях завалилася вогнем перед нею. Вона не відчувала пекучого вогню. За її плечима повіяв вже знайомий морозний вітер. Перед нею стояв молодесенький хлопець — смерть. Він взяв її за руку і сказав:
— Ти мені подобаєшся: розумна, гарна і безстрашна. Твоя любов до коханого, до людей сильніша смерті. Ти не боялася смерті, бо твоє кохання сильніше за неї, ти її шукала, ти її і знайшла.
Коли люди розібрали пожарище, вони знайшли дівчину, світлу, усміхнену. Але диво: вона зовсім не обгоріла, прекрасна у своєму коханні, наче спала.
Мені розповідали старі люди, а їм ще старіші, а я вам.

Царівна-гадюка

В одного царя була дочка така гарна, що, мабуть, і в світі такої не було. Цар дуже любив свою єдину доньку. Цариця померла, дочці було десять років. Дуже сумувала донька за матір’ю, тому цар і не женився вдруге.
Коли царівні виповнилось вісімнадцять років, цар вирішив оженитись. Його зачарувала одна графиня, теж вдова. Був у неї син, вона надіялася, що син буде зятем царським, а колись і на престолі буде після смерті царя. Пожила вона трохи, а потім стала казати царю, щоб поженити дітей. Цар згодний, але царівна і слухать не хоче. Стали її примушувать, а вона сказала, що зовсім піде з дому, якщо будуть примушувать. І от через певний час пішли чутки, що десь не стало царівни. Цар об’явив, хто знайде його дочку, нагороду одержить велику.
В однієї вдови був син, Назарко звався. Гарний і розумний хлопець. Коли він почув, що десь поділась царівна, вирішив йти шукати її. Мати не пускає його, боїться, що й сам десь загине.
Тоді Назарко признався матері, що дуже любить царівну, тому мусить іти шукати її. Пішов до царя і сказав, що йде шукати царівну. Довго він ходив, та нічого і не виходив. Одного разу застала його ніч в лісі. Побоявся він на землі ночувати, вліз на дерево, прив’язався поясом і так переспав. Проснувся, уже надворі було видно. Хотів він злізти з дерева, коли бачить: біля його ніг на гілці лежить гадюка і дивиться на нього. Злякався хлопець, а потім зломив гілку і хотів вдарити гадюку. Коли чує, гадюка заговорила до нього:
– Не вбивай мене, хлопче! Я нещасна зачарована дівчина. Це зла мачуха перетворила мене на гадюку. Хто ж тепер мені допоможе в моєму горі?
Жаль йому дівчини, от і каже він їй, що зможе допомогти.
– Я теж сам нещасний ходжу і сам уже не знаю, куди йти.
– А куди ти йдеш? – питає вона.
– Десь пропала царівна, я обіцяв царю знайти її.
– Що, цар велику плату дає за неї? – питає вона.
– Не треба мені нічого, а шукаю її тому, що люблю дуже, хоч вона і не знає про це.
– А коли ж ти її полюбив?
– Одного разу їхала вона з царем, як побачив я її, так з тих пір тільки й думаю про неї, крім неї, я більше нікого не полюблю. Може, вона десь попала в біду, я прийду їй на поміч.
– От і допоможи тепер мені, бо я і є та, що ти шукаєш. Зла мачуха покарала мене, що не пішла заміж за її сина.
Почув це хлопець, зрадів, що знайшлася царівна, але ж як врятувати її?
– Підемо по світу, – каже він, – може, потрапимо на таку людину, що допоможе нам.
Взяв гадюку за пазуху та й пішли. Довго він ішов лісом, а йому кінця і краю нема. Так уже їсти захотів він. Коли бачить, біжить кізка. Прицілився він з лука, хотів убити її, щоб поїсти. А кізонька стала і заговорила до нього:
– Не вбивай мене, хлопче. Я не проста кізка, а зачарована дівчина. Зла відьма зачарувала мене, бо захотіла мого коханого у зяті собі взять. І от уже три роки я кізкою живу.
– Ну, що ж, – каже Назарко, – ходімо разом з нами, може, найдемо таку людину, що допоможе нам.
Пішли вони далі. Ліс закінчився. Вийшли вони на поле. Бачить Назарко – табун коней пасе старенький дідусь. Зупинивсь Назарко біля діда спочити та й пожурився своїм горем.
– Може, ви щось, дідусю, допоможете нам.
Каже дідусь:
– Чув я, що є на світі таке озеро, не вода в ньому, а молоко. Якщо в цьому озері викупатись і напитись того молока, то всі чари зійдуть. Але де те озеро, я не знаю.
Коли виходить з табуна кінь і говорить людським голосом:
– Я знаю, де те озеро. Був я біля нього, але воно сухе, нема в ньому молока. Я теж три роки живу конем. Зла відьма зачарувала мене. Була в мене кохана дівчина, та і її погубила відьма.
Каже Назарко:
– Тепер веди нас до озера, побачимо, яке воно.
От і пішли вони в той бік, де сонце сідає.
Довго вони йшли. Нарешті дійшли до озера. Бачить Назарко: сухе озеро. Ну що ж далі робить, куди йти? Уже й ніч настала, зостались вони ночувати біля озера. Не спиться Назарку, все думає, що ж далі робить, куди йти? Коли десь опівночі бачить він, до озера злітаються різні птахи. Як сіла пташка на землю, зразу ж зробилася жінкою. Догадався Назарко, що це відьми чогось сюди злітаються. Багато вже їх зібралося, стали вони веселитись, співать і танцювать. Прислухався Назарко, що вони співають, і почув такі слова:

Сухе наше озерце, сухе,
Сухе наше озерце, сухе,
Ніхто не знає, чого воно висихає,
Ніхто не вгадає, що камінь потік не пускає.

Як тільки почало світати, усі поробились знову птахами і розлетілись. Про який вони камінь співали? Вирішив Назарко оглянути озеро. Спустився він на дно і став ходить, придивлятись. Бачить він – нора велика. Заклав він туди руку і намацав камінь. Догадався він, що це і є той камінь, про який співали. З великими труднощами витяг він той камінь. Зразу ж полилось з нори молоко. Скоро все озеро наповнилось молоком. Коли його друзі викупались у молоці і напились, відразу всі чари зійшли з них. Побачив Назарко свою кохану і не наважиться підійти до неї. Але вона сама кинулась до нього, стала цілувати його. Призналась йому, що теж полюбила його. Назарко був щасливий. Були щасливими хлопець з дівчиною, що їх колись відьма розлучила. Усі були раді. Хоч далека дорога була назад додому, але весела вона була для них. Прийшов Назарко з царівною до царя, той з радості дає йому все, що захоче. Але царівна сама сказала батьку про все. Цар боявся знову втратити дочку, погодився віддати дочку за Назарка. Злу відьму покарали. Після смерті царя Назарко став на престолі. Був добрим до людей і всі його любили.

Побралися навіки

Один багатій у селі Улашківцях мав багато моргів поля. У нього був єдиний син. Цей син вподобав собі файну, але бідну дівчину. Вона мала небагато — три морги поля. Дуже файна, кажу вам, дівчина була. І син каже родичам, що хоче женитися. Та чи старі дозволять? Вона ж бідна, а він такий багач, має сорок моргів поля і одинак. І кам’яницю на ціле село. Не дозволяють женитися. А він каже:
— Слухайте, тату, як ви не дозволяєте мені женитися, не хочете до мого шлюбу йти, то підете на похорон.
— Ти що дурний, спам’ятайся, що мало дівчат, бери собі іншу, так не буде! — кажуть батьки.
Така в закоханих була любов правдива. Наречена в неділю вбралася в білу сукню, а він — в чорне вбрання, білі рукавички — так, як до шлюбу. І вийшли, спацерують обоє. А люди дивляться: «Ох, яка файна пара!» А родичі не дозволяють, щоби вони побралися. То через маєток. А колись маєток грав велику роль. Вони так ходили, ходили і пішли на цвинтар, а люди за ними, за ними, що то буде. Він дістав левольвер (перед тим купив), вбив дівчину і себе в голову. Наробили люди крику, родичі вмлівають. Але вже запізно. Уже на цвинтарі побралися навіки.

Один із бешкетів Гаркуші

У Стародубському полку жив собі сотник. Стариму же закохався він у сімнадцятилітню панночку, таку красуню, що й змалювати не можна; небога не хотіла йти за старого, та мати приневолила, й край. Живе сотник із молодою уже чотири місяці, ревнивий, мов турок, а поїде куди, то й сторожу біля дому становить. Раптом одержав він звістку, що Гаркуша з ватагою рушив до його сотні. Сотник, чоловік бувалий, не дуже злякався. Набрав і собі порядну ватагу, все одчайдушних охотників, таких, що кожний піде на ведмедя, та й пішов назустріч Гаркуші.
Не встиг він виїхати, а якийсь запорожець шасть до нього на двір в червоному жупані, а шабля й пістолі так і сяють коштовним камінням, та й з себе дуже гарний.
– А що, – питає, – чи дома сотник?
– Немає, – кажуть.
Запорожець простує до дому. Йому кажуть, що наказано не пускати нікого.
– Коли наказано, – каже запорожець, – то й не пускайте.
Скочив із коня, передав його своєму стременному та й пішов до покоїв. Перелякана сотничиха забилася у куточок. Тільки побачив її запорожець – і сам злякався.
– Ой, – каже, – моя пані кохана, мені сказали, що нікого вдома немає, то я хотів, було, написати сотникові два слова про свою справу. Не прогнівайтесь, що я вас потурбував.
Бере її за білі ручки та й ну їх цілувати. Посадив її на ліжко, а сам сів і каже:
– Я сирота. Був у мене невеличкий хуторок, та й той сутяжники відтягали, поки я був на Запорожжі. Поки на Україні лицарство велося, то хоч іноді й зле доводилось, але все ж великого лиха не було: заберуть, що знайдуть, на тому й кінчається. А тепер, як узялися за пір’я, то що й ті гармати: нападуть на беззахисного сироту та й пустять на жебри.
– Боже мій, – каже сотничиха, – як їх земля носить!
І мало не плаче.
– Може, ви перекусили б чого? – питає вона.
– Цілий день не їв, – відповідає запорожець, – і їсти хотілося, але як вас побачив, то й за хліб забув.
Та й почав їй ляси точити, баляндраси викиду вати та такі казки й приказки вигадувати, що сотничиха з сміху корчиться і так з ним поводиться, наче змалку разом зросли.
Потім він дивиться, висить на стіні бандура, він зняв її, налагодив та як заспіває: “Чи я мамо, не твоя дитина?” – так сотничиха слухала, слухала та й заплакала. Згадала небога своє дівоцтво й оглянулася на свою неволю.
Потім бешкетник як ушкварить метелицю, та ще з примовками, як випростається, як моргне вусом, як стукне срібними підківками, та й пішов гопака, і навприсядки, і викрутасом, і вихилясом, сотничиха дивилась та й не втрималась, ну й собі танцювати.
Усі дворові збіглися;дивляться й охають.
– От, – кажуть, – пара, так пара, не те, що з сотником. От де запорожець! Видно, в нього чорти сидять в чоботах, так добре танцює гопака.
Коли натанцювались досхочу, запорожець питає її:
– А куди поїхав пан сотник?
– Поїхав Гаркушу ловити, – відповідає сотничиха.
– Допомагай йому, Боже, – каже запорожець, – і добру, зробив би справу, коли б піймав цього людожера. А чи вибачили, моя пані, Гаркушу? – питає запорожець.
– Бог милував, – відповідає сотничиха, – коли б я побачила його, то вмерла б із страху!
– Та боронь, Боже, вас від цього нещастя, а вже він невідмінно до вас добереться, бо ж він дуже ласий до гарних молодиць; різних коштовностей у нього вдосталь, а такої перлини, як ви, – світ виходити, не знайти.
Так налякав небогу, що вона й тіні своєї боїться, а діло вже йде до ночі.
От запорожець бере шапку та й каже:
– Прощавайте, моя пані, не згадуйте лихом.
– Куди це ви проти ночі? – питає сотничиха.
І в сльози:
– Не пущу, – каже, – хто захистить мене від Гаркуші?
– Ну, – каже запорожець, – треба лишатися, за нашим лицарським законом – треба захищати слабих.
Ще побалакали, потім повечеряли собі, сотничиха пішла до спочивальні, а запорожець, наказавши стременному, постелив бурку й ліг біля самих дверей спочивальні.
Тільки-но всі дворові заснули першим сном, раптом знявся надворі галас:
– Гаркуша, Гаркуша! Усі заметушились і ну навтікача.
Запорожець був уже готовий.
– Моя пані кохана, – сказав він, відчинивши двері до спочивальні, – вставайте, Гаркуша!
Сотничиха з переляку скочила й метушилася, мов божевільна. Запорожець схопив її в оберемок і висадив у вікно. Стременний уже був тут із засідланими кіньми. Миттю запорожець скочив на коня, підгорнув ліву ногу під передню луку і, мов у гніздечко, посадив сотничиху. Видно, не вперше йому возити чужих жінок.
Він не їхав, а летів, не розбираючи ані тинів, ані рівчаків; сотничиха обхопила його білими ручками, притулилася до нього, а довга коса, розвіяна вітром, обкрутилася навколо шиї запорожцеві. Не опам’яталися, як село лишилося позаду, майнула царина і вони в’їхали до густого лісу.Доїхавши до провалля, запорожець свиснув. На гасло також відповіли свистом, і потім із другого боку в яру спалахнуло полум’я.
– Які це люди? – спитала сотничиха, боязко поглядаючи на двох озброєних чоловіків, освітлених багаттям.
– Це мої, – відповів запорожець. – Тут живе лісничий і хатка в нього в такій пущі, що Гаркуша нас з собачим носом не відшукає.
За чверть години вони спинилися біля невеличкої хатки, оброслої з усіх боків бузком і шипшиною. Кімнатка така чистенька й господині не видно; а припічок і стіни вибілено, стіл і лави, як нові; усе таке чисте, що душа радується. Запорожець узяв сотничиху на руки й поклав на постіль лісничого, таку чистеньку, що хоч і панові на ній спати. Уже сонце зійшло високо, а сотничиха спала собі. Спала, спала та й прокинулася, така весела – від запорожця ні на крок.
– Не поїду, – каже, – до чоловіка, візьми мене з собою.
– Почекай, – відповідає запорожець, – дай впоратися.
– А від кого це в тебе перстень? – питає, показавши на мізинець.
– Від матері, – відповідає запорожець.
– Віддай його мені, – каже сотничиха, – та присягнись, що навіки будеш мій.
– Добре, – каже їй запорожець.
І присягнувся.
– Перстень же, – каже, – тепер не віддам, а пришлю.
Вийняв з торби скриньку, поклав туди перстенька, замкнув і віддав сотничисі ключа.
Запорожець морочився з сотничихою, мов кіт із оселедцем; гуляли собі, а гуляти було де. Ліс був заповідний, ніколи ще не знав сокири. Подекуди лише траплялися невеликі прогалини: тут старе дерево повалилося, впало абияк, і випадок так поклав його, що й людська вигадка не зуміла б покласти краще, вкривши його мохом, мов перським килимом. Тут сідали вони, обнявшися, слухали пташок.
Закує зозуля – вони рахують, скільки їм років жити.
Затурчать горлиці – сотничиха ніжно погляне на запорожця і скаже:
– Ти мій голуб сизий, а я – твоя голубка.
І кинеться обіймати його.
Поблизу протікав струмок, де вони милися. Запорожець набере в свої широкі руки, як у добрий ківш, води й обливає сотничиху. І сотничиха теж плескає і миє запорожця, і білі її ручки сковзають по смаглявому міцному його тілу, мов по чавунній статуї.
Потім знайшлася й бандура, та не така, як у сотника, а дзвінка, обкладена перламутром, слоновою кісткою, і сотничиха забула за чоловіка, за Гаркушу й за себе саму. Ще ніч переночували й день провели вкупі, а коли сонце сіло, запорожець посадив сотничиху на коня, і вона не опам’яталась, як опинилася біля того самого вікна, з якого три дні тому запорожець висадив її. Небога знов була в своїй спочивальні, наче ніколи з неї не виходила.
Тим часом сотник, натрапивши на Гаркушин слід, гнався слідком за ним. Гаркуша не втече, а сотник не дожене. Три дні морочилися і, нарешті, на четвертий, цілком оточили його.
Ще сонце високо стояло, коли сповістили сотника, що Гаркуша забився в пущу, оточену з усіх боків людьми, і що досить тільки насунути лавою, і справі буде кінець. Сотник зрадів.
“За мною!” – кричить, – і подався в саму гущавину. Але тільки спустився в глибокий яр, як накинули йому свитку на голову, підхопили раба Божого й помчали. За годину їзди спинилися, зняли з нього з голови свитку, і він побачив перед собою вродливого козака в запорозькому жупані.
– Вклоняйся панові Гаркуші, уродів сину, – сказав один, і вдарив сотника в потилицю.
Сотник, одурілий, стояв, як остовпілий.
– Старий дурню, – загримав Гаркуша, – чотири дні шукаєш мене. Сидів би вдома та й дивився, щоб у канцелярії твої дряпачки не брали хабарів, а то вітру в полі шукаєш і народ у робочу пору відриваєш від діла. Ану, хлопці, нагодуйте його березовою кашею.
І так почастували, що довелось відливати водою. Коли сотник трохи опам’ятався, Гаркуша каже йому:
– На, візьми цю скриньку й віддай твоїй жінці, та цур, не дивись, а то я подивлюсь, який у тебе мозок у голові.
Гаркуша сунув сотникові скриньку за пазуху, сів на коня і зник з ватагою.
Коли б не біль, що його відчував сотник, то думав би, що все це сон: все це було дивне й безглузде. Уже зовсім було впіймав Гаркушу, та раптом самого впіймали, та ще й відчухрали.
Нарешті привезли його й повели до кімнати. Сотник розповів усе, що з ним трапилося, а коли почали роздягати його, з-за пазухи випала знайома нам скринька, та сама, що від неї запорожець віддав ключ сотничисі.