Селезень

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.
Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.
Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.
Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.
Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.
І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…
Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.
Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.
Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.
Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.
Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.
Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.
Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.

Закоханий вуж

Жила в їднім селі дівчина краси неписаної, з лицем як молоко паране, з довгою косою, аж до п’ят, та така, що ни тико хлопци, а й гинчи дівки та й діди задивлєлися. Їдні кажуть – Марусею звали, а другі – що Ганкою. Та як би там ни було, вдатною дівка та виросла.
От пуйшла вона в ліс по ягоди. Збирає, збирає, а там неї вуж побачив, та такою вона йому любою, красивою здалася, що вуж у неї залюбився. Повз за нею, доки дівка збирала ягоди, а потім одстав. Та з тих пір життє йому нимиле стало без неї. Сумує, мишей ни ловить ци яку комаху й ту ни хоче.
І рішив до села поповзти, тамечки знайти тую дівчину, щоб на неї ще хоч раз подивитися. Повзав од хати до хати, все виглядав, котра дівчина на двір вийде, та все ни та. Але до крайньої хати приповз, дивиться, а там волоссє миє, та таке пишне – вона. Глядить на неї вуж, од любові мліє. А дівка взяла відро, до сусіцького колодязя пушла води набрати, щоб волоссє, в любистку скупане, пополоскати. Та там подружку стрітила, та про хлопця свого стала розказувати, то й заговорелисє.
А тим часом неїн молодший брат, теї дівчини, надвір вийшов та змію побачив. Схопив дрючка і ну того вужа бити. Як зовсім забив, до хати побіг, кричить: «Мамо, мамо, я гадюку вбив!» Мати вийшла, дивеця та й каже: «То, синку, ни гадюка, а вуж, онде й корона вужача на голові». А в нього й справді корона на голові намальована, бо то був ни простий вуж, а син вужачого царя.
Коли чують якийсь крик наче на вулиці, а тоді щось шелестіти стало. Дивляться, а на двір другий вуж заповзає та до того першого, мертвого, пудповз, голову на него поклав і собі вмер.
– Ой, синку, що ж ти наробив, то ж, певно, його вужова наречена! – закричала мати.
Рішили однести тих вужів на край лісу. А як вернулися, дивляться, а дівчини їхньої ніде нима. Скіко ни кликали – ни озивається. Тут мати й врозуміла – то ж їхня дочка була, що на вужє голову поклала. Заголосила, заплакала. Отака сильна любов у тех змій, кажуть люде.
Та ни супся, внучку, чого ж ти дрижеш, моє маленьке? У лісі ожив той вужик, бо батько-цар траву таку знав, що оживлєти вміє. Тико вуж дівку-вужицю, що тоже ожила, ни одпустив – що правда, то правда.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.
Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.
Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».
Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.
Ось настав час іти вартувати.
Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:
— Стій! Хто йде?
Чоловік мовчить і йде далі.
Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.
Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.
На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.
На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:
— Ку-ку-рі-ку!
Так усе й зникло.
Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев’ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.
Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п’ятдесят, квартира номер п’ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.
Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:
— Чого ти, сину, тут ходиш?
— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п’ятдесят.
Увійшов у будинок та й питає номер п’ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:
— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.
Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.
Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:
— Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.
Іван тільки цього і ждав.
От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під’їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Про невірну дружину

Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.
А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:
— Відки ти, з якого села, як звати?
— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.
— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.
Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:
— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.
Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.
— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною.
Приводить вона його в магазин та й каже:
— Вибирай собі костюм.
Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:
— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.
Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:
— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.
— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.
І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.
Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.
Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:
— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.
На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.
Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.
Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон.
«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.
Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.
Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:
— Як же я довго спала.
— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.
Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.
— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.
Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».
Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.
На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.
— Ви йдете ховати, а вона жива, — каже Іван.
А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:
— Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.
— Будемо робити весілля, — сказав батько.
Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.
А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:
— Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас.
І прийшов полковник до них жити.
Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:
— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.
На другий день забрала їх баржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:
— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.
Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!
Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.
Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:
— Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?
— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.
Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.
Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:
— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.
Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.
Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:
— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.
— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. — Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: — Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.
Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це.
Коли Івана розстріляли, жінка сказала:
— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.
Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.
— Дурню ти, — каже Ярослав, — чи не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, — солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: — Перестаньте, це я його зняв.
Сіли вони та й кінчають горілку.
Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:
— Я тебе нагороджу.
Та й розійшлися.
Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», — кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»
Зайшов Іван та й каже цареві:
— Я вашу дочку вилікую.
Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:
— Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.
А Іван йому відповідає:
— Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.
Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:
— Хочу побачити, чим я владарюю.
— То бери з собою солдатів, — каже жінка.
Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.
Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.
— Сідай, — каже, — пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?
А Ярослав:
— У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.
Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:
— Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?
— Пам’ятаю.
— А ти його відкопав?
— Відкопав.
— А що він сказав?
— Сказав, що нагородить мене.
— Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.
На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.
Підходить Ярослав з командою ближче.
— Хто тут старший? — запитує Іван.
— Я! — виструнчився Ярослав.
— А гвинтівки ваші де, а патрони? — крикнув Іван.
Та й каже полковникові:
— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.
А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.
— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.
Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.