Дівоча гора

Була у нас вродлива дівчина, і в неї дуже хлопці закохувалися. А два хлопці, як дуби! Так їй сподобалися, що сама не знала, за котрого вийти заміж. А хлопці були собі добрі приятелі, ніколи не сварилися, тільки приходили до дівчини та й очікували: котрого собі вибере. А вона колись говорить їм:
— Я вас обох однаково кохаю, але за двох заміж вийти не можу…
На ті слова обидва застановились.
— Та вже ж так, — каже перший.
— Виходить, що так, — доповнив другий.
А вона їм:
— Підемо до Теребовлі, а потім як буде, так буде…
Так і зробили. Дівчина вийшла на високу скалу та й кличе:
— Хто з вас скоріше до мене видряпається, той буде мій!
Гей, як не скочуть хлопці, як не почнуть дертися на скалу. Та що з того, коли обидва разом прибули до дівчини. У ту хвилину під ними запалася земля — і всі троє влетіли у яму, де їх присипало. З того часу на тому місці почало бити чисте джерело, а люди обсадили його вербами і назвали той горб Дівоча гора.

Село Ленківці

Недалеко від Ленківців, що розкинулись над сивим Дністром, є химерної форми горб. Всі звуть його Бабою.
Давним-давно стояв тут замок. Жила в ньому одна стара і дуже скупа багачка із своїми слугами. Звали ту багачку бабою Ленкою, а слуг її – ленківцями. В тої багачки та була дуже файна дочка. Личко мала до сонечка весняного подібне, а очі великі та сині-сині, як барвінок. Де, бувало, пройде, то мов весною навкруг повіє, а заспіває, то аж Дністер бурхливий затихне.
За добре серце і чарівну вроду люди любили красуню. А надто вже один бідний наймит, високий та ставний парубок. Але Ленка хотіла мати собі багатого зятя і готувала для дочки з срібла-золота посаг. Від того посагу кам’яні склепи в підземеллях її замку вже тріщали. Всі знали: заховані срібла-золота скарби – то сльози і кров людські.
В неділю зранку, коли білий, як молоко, туман клубочився над Дністром, парубок як завжди ждав дівчину в придністровському яру. Ждав-ждав, а вона не приходила. Невже забула? А може, занедужала?! Тоді вирішив піти в замок – і тут все зрозумів: то баба Ленка вже десь вивідала про їх таємне кохання і звеліла прив’язати дочку за коси до воза. Парубок визволив її з того полону і дівчина повела його до мами. Але багачка мала собаче серце і її байдуже було до щастя і долі молодих людей.
– Ха-ха-ха! – аж зареготала вона, уздрівши поруч дочки убогого наймита, – зять з пустою торбою!.. Торбарю нещасний, викинь собі з голови мою дівчину… Вона достойна багатого жениха, а не такого голодранця, як ти! Чим ти її нагодуєш, коли сам голодний ходиш?!
Ми молоді і маємо силу в руках, – в один голос відповіли, обнявшись, хлопець і дівчина, – і щось собі заробимо на прожиття, іншого посагу не хочемо!
– Ага, так ось як! – аж присіла від гніву баба Ленка, і, щось подумавши, раптом додала:
– Добре, хай буде по-вашому… Як зумієте насипати обоє за цю ніч на моєму обійсті такий горб, щоб з нього можна буде бачити на сто миль кругом, то справлю вам весілля.
Думала, що це зупинить. Але хлопець і дівчина любились по-справжньому. То ж готові були у вогонь і воду скочити, аби разом бути! Цілісіньку ніч носили й носили в поті чола землю й насипали гору. Вже та гора досягла такої височини, як того хотіла Ленка, та не витримали молодята кривавого поту, впали знесилені перед самим сходом сонця на її вершину і, обнявшись, заснули навіки…
Тільки квіти стебла похилили з горя низько, а в Дністрі легенькі хвилі задзвеніли сумно.
А в цей час прокинулась зі сну багачка Ленка, протерла очі – аж перед нею височенний горб стоїть. Вилізла вона на нього, щоб глянути навкруги, уздріла замучених молодят та так і закам’яніла за вчинену кривду.
Відтоді люди і назвали той горб Бабою, а село, що заснувалось поруч, Ленківцями — за ім’ям його перших поселенців. В темних підземеллях того горба і досі заховані незліченні золоті скарби, але докопатись до них ще нікому не вдалось.

Долина червоних маків

За нашим селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.
Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.
Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти — не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі карі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі із словами кохання на устах. Припав вівчар до неї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині… І зросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних Маків.

Трембіта-туга

У прадавні часи первовіччя, коли бісиці, опирі й відьми вільно ходили по горах і робили людям всякі збитки, жив у Бережниці легінь Влашко, силач над силачами. А що вже був за вродливий, то ноги сходиш, а кращого не знайдеш. Стрункий, не мов явір, кучерявий, неначе ялівець, прудкий, як ласиця. Котра дівчина глянула на нього, в’янула, як осіннє листя, з великої люби до нього. Міг мати дівчат, як трави та листу, але він любив лише одну горяночку, яку за її сумні і замріяні очі назвали люди Тугою.
Полюбила Влашка й донька злого Арідника, Бісиця. Приносила йому найкращих лісових ягід, золотого, як живиця, меду, букети білих косиць, співала найкращих пісень, бо вміла добре співати. Однак легінь був байдужим до її голосу. Билася Бісиця, як пструг, викинений на берег, та не могла ніяк привабити молодого легіня. Він був первенцем від батьків первенців, до того народився вопівночі, коли всі темні сили збираються на ігрища, і тому його не брали жодні чари.
Востаннє спробувала причарувати його своєю любов’ю. Обнявши легіня ціпкими, як смерекові корені, руками, міцно поцілувала в червоні малинові губи.
Влашко відсахнувся:
— Йди геть від мене!
— Невже я така погана?
— Твої руки студені, як гадюки, поцілунки холодні, як крига. Я люблю гаряче серце, в якому палає частка сонячного тепла.
Вереснула диким голосом Бісиця та й відвернулася від нього. А потім зникла в лісових нетрях. Плакала всю дорогу. Де капнула її холодна сльоза, замерзали квіти, в’янули зелені трави. А коли настала ніч, почула вона сумовиту дівочу пісню про вірне кохання, ласкаве й тепле, як промінь весняного сонця. Вийшла із своєї печери і побачила, як назустріч горянці Тузі ішов легінь Влашко з калиновою сопілкою за ременем.
— Співай, співай, горянко Туго! — шептала Бісиця. — Ще день-два і ти замовкнеш навіки і більше ніхто не почує твого голосу!
А легінь, не передчуваючи лиха, ніжно голубив свою кохану:
— Берізко моя кучерява! Одна ти в мене, як серце!
Нічого, станеш березою на віки-вічні! — промовила злісно Бісиця, кусаючи посинілі губи.
Пішла за ними і взяла слід з лівої ноги горянки, в темній печері розпалила ватру, взяла чорний горщик, вкинула в нього чортячої крові, перекиньзілля, залила мертвою водою 1 почала варити, примовляючи:
— Заклинаю тебе, ворожице, заклинаю,
У березу білу обертаю!…
Сім разів шептала-примовляла, а потім понесла чари в роті на те місце, де зустрічалися легінь з горянкою. Випорпала пальцями ямку на її сліду і наповнила її чарами. Швидко загребла і заховалася за старезним буком. Першим прийшов Влашко. Сів на пеньок, вийняв сопілку з-за ременя, та наколи притулив її до вуст, зойкнула вона людським голосом і впала з рук на землю. Підійшла Туга і тільки що наступила на свій, осквернений Бісицею, слід — вмить не стало дівчини. Замість неї закучерявилася біла плакуча береза. А Бісиця співала, аж ріки німіли:
Аж тепер він мій, гордий горянин,
Його дівки немає.
Ні їда, ні сон не бралися легіня. Днями і ночами пересиджував біля білої берези. До його вух не доходили пісні злої Бісиці, що все думала своїм співом привернути легіня до себе. І коли зрозуміла, що Влашко ніколи її не полюбить, попросила свого батька Арідника послати в ліс бурю. Заревіла ведмежими голосами дика буря-шкідниця. Зойкнули столітні дерева, намагаючись опертися страшній силі. Та не всі вистояли. Вона ламала, неначе стебла, могутні смереки, крислаті ялиці, стрункі явори і з переможним ревом неслася все далі й далі.
Вранці побачив легінь свою кохану берізку обламану, понівечену, що лежала на землі серед інших дерев. Її листячко зів’яло, аж почорніло від болю. Неначе підкошений, повалився мертвим біля неї. І тоді прилетіла Бісиця. Обдерла з берізки білу кору та й кинула в бердо. Прийшли гірські легіні і похоронили побратима, а з білої кори зробили трембіту. Того ж дня зворушлива мелодія пронеслася горами. У ній впізнали горяни сумовиту пісню горянки Туги.
І стала трембіта-Туга вірною супутницею усіх горян. Вона остерігала їх перед ворожою небезпекою, сповіщала гори про полонинський хід, проводжала на вічний супокій жителів зеленої Верховини. Вона живе й досі, бо їй суджено жити, поки світу-сонця.
А Бісйця час від часу виходить вечорами із своєї печери поспівати над гірськими озерами Марічейкою і Шибенкою. Велика біда тому, хто підійде до неї. Скалічить навіки. Мені розповідали старі довгопільчани про свого ровесника, як він в молодості провів з Бісицею цілу ніч. Вона його приспала і сонного кинула у ватру. Легінь вижив, але збувся руки — згоріла, як сухе поліно. Так мстить злюща Бісиця людському роду за своє погорджене кохання, за любов горян до теплого променистого сонця.

Відлюдник Магдюк

Коло села Стінка в лісі є скеля, в якій видовбана в каменю кімната і постіль. А недалечко від них блистить водою керничка. Говорять, що жив тут відлюдник, якийсь Магдюк, що втік від суєти людської. Жив відлюдником, але не самотньо, бо розумів мову дерев, квітів і птиць, знався на лікарськім зіллі. Отак у розмові з лісом коротав свій вік.
— То чому ж став відлюдником?
Повідали таке, що той Магдюк ще молодим парубком прийшов з другого берега Дністра. Отам, в якомусь селі з дитинства зростав разом вкупочці з сусідським хлопцем-сиротою. Та так вже близько дружили вони, що як горіх знайшли, то й ним ділилися. Не пообідав один без другого. І на вулицю, і на весілля — скрізь йшли разом. Та й в роботі собі взаємно допомагали. То вже все село дивувалося, що й окропом їх не роз’єднаєш.
Та на лихо своє закохались оба парубки в одну красуню. Любов до веселої, гомінкої дівчини кожен з них таїв глибоко в серці і мовчав. Не могли вирвати її з серця. Дівчина, знай, любила їх обох. Стрінеться з одним — душі не чує, пестить і голубить хлопця. А побачиться з другим — радісно сміються її очі, а від щастя серце мліє. Не могла та дівчина інакше, бо були оба чорнобривими красенями й доброї вдачі. Не мала сили, щоб когось з них прогнати. Та одного разу зважилась сказати:
— Котрий з вас скоріше принесе мені золотий перстень, то стану його жоною.
Пішли оба в світ за очі, та повернулись в одну днину, в одну хвилину і дали дівчині перстені. І поцілувала вона щиро обох.
— Хто з вас принесе мені цвіт щастя, цвіт папороті, то з тим до шлюбу стану.
Дочекались приятелі Івана Купала і пішли опівночі в ліси. Ходили, ходили аж до ранку, а цвіту папороті не знайшли. Йде Магдюк сумний і побачив свого приятеля.
— Ну що, знайшов цвіт папороті?
— Ні, — відповів той.
Пройшли вони ще шмат дороги і присіли на високому березі Дністра.
— Не можу жити без неї, — сказав Магдюк.
— Смерть собі заподію, якщо вона відкине мою любов, — простогнав другий.
— Що ж нам діяти?
Довго вони сиділи мовчки і споглядали, як Дністер на гребенях хвиль несе свої води у вічність.
— А знаєш, приятелю мій, — обізвався Магдюк, — ми шукали цвіт папороті в лісах, а треба знаходити його в людському серці… Знай, що я твій щирий приятель. Я зрікаюсь коханої, буду жити самотньо, піду далеко з села, бо як очі не бачать, то серце менше болить. А ти одружуйся, але при одній умові, якщо ти справді добрий мій приятель. Тож слухай. Один раз в рік, на самого Івана Купала, я буду приходити у вашу хату і приносити з лісу квіти коханій — любов свого серця. У той день ти не смієш бути вдома. Буду думати, що вона живе самотньо і чекає з хвилюванням мого приходу…
— Згода, — сказав приятель.
Пішли вони до коханої дівчини і розповіли її про свою згоду. Вона погодилась. Приятель одружився. А Магдюк ще перед весіллям щез з села, переплив Дністер, зробив собі в лісі печерну домівку і став пустельником.
Кожного року під Івана Купала стриг Магдюк бороду і приходив у рідне село на зустріч з коханою жінкою. Як на велике свято, чекав Магдюк цієї зустрічі, отого невимовного щастя, що гріло його серце цілісінький рік. Та не довго був щасливий. Підросли в коханої жінки діти — і Магдюк перестав навідувати її. Посивів відлюдником з вічною тугою свого кохання. На старість знову ожили в його серці теплі спогади молодості. Мучився, не міг заснути. Блукав лісом, не знаходив спокою.
— Мушу ще раз побачити її, — думав він.
І пішов жебраком, сивий, з довгою бородою, у рідне село. Зайшов у хату коханої. Не зразу впізнала його. Коли брав від неї милостиню, дві теплі сльозинки покотились по його лиці і впали на руки коханої.
І досі в лісових нетрях понад Дністром блукає вічний дідусь Магдюк, старий-старий, борода біла, як молоко, тільки очі світяться добротою. Він уникає зустрічі з людьми, бо відлюдник і належить вже лісу. Хто зустріне Магдюка, тому він допоможе знайти цвіт папороті, що приносить велике щастя.

Перевертень

Ще як я малою була, то жила в нашому селі дівка одна. Варкою звали, і славна вона була. Багато сваталося до неї парубків, але ні за кого не хотіла вона віддаватися.
У нашому селі жив парубок Василь. Ще змалечку батьки заручили його з тою дівчиною Варкою. Раз косив він з батьком сіно і напився зимної води. Щось йому до вечора стало гірше, почув він себе слабим і через три дні помер. А було на ту пору йому вже шістнадцять літ. І от стали люди казати, що ночами ходить той Василь до Варки. Помітили, що вона ніби трохи не при своєму розумі. Вийде, бувало, на берег, сміється, балакає, все кличе когось Васильком. Дивляться люди: сама дівка стоїть… З кожним днем танула вона й танула, як та свічка на вогні.
Настали Зелені свята. Як от все в селі, пішли дівки за зіллям, і Варка з ними. От нарізали вони зілля, а по дорозі додому зогляділись, що нема з ними Варки. Гляділи, кликали, ніде її не було. Вже й вечоріти стало, і вернулися дівки додому без Варки. То її забрав у лісі той перевертень Василь. Бо перевертні, чи там ще кажуть перекрутні, сидять в лісових болотах. Так не було її день, другий, а на третій прали жінки шмаття і знайшли в річці Варчину хустину. Наступного дня їден чоловік з своїм сином затягав волоком рибу і знайшов тіло Варки. Поховали її, як було звично колись, на роздорожжі.

Селезень

А то казка про другу любов. Жив собі на світі селезень. І тоже вельми красивий вдався. Пір’я зверху ни сіре, а синє, переливається, а збоку – зелені пір’їни. На голові – чубчик такий, трохи на гребінь схожий, хвіст – ніби й не селезень, а півень.
Тож не дивно, що як підріс, то переміг старого селезня й став ватагом, мовби царем цілої стаї. І всі качечки його, й усі од нього умлівають. Та тико в качок так повелося, що мусить бути одна, найлюбіша. Ну, качки подивляються – котру то вибере, щоб була йому як царівна-королівна.
Тико селезень нияк не міг вибрати. І та не така, і та, і третя, й десята. Бо ж вважєв, що він парубок ого-го, а всі качки якісь незавидні. Став до сусіцького гурту придивлєтися. Там качки як побачили такого красеня – їдна, друга за ним полетіли. Пробував їхній селезень вернути назад, та де там. Наш як дзьобне, та як крякне – переміг.
Тико ж й нові качечки до великого смаку отаманові не прийшлеся. Не такі і все – то та пір’ям не така, то кряче, ніби каркає, то ряску з води не вміє як слід витягати.
Та їдного разу зобачив той селезень на березі річечки дивну пару. Їден птах такий красний та пишний – на дзьоба червоний кетяг звисає, а як хвоста розпустить, то, здається, на цілий світ. І ходить він за ни вельми й гарною пташиною. Та вже так перед нею хвоста розпускає й ґелґоче.
І подумав селезень: «Раз такий красень за той птицею упадає, значить, вона того варта». Рішив: моєю вона буде, і на берег вибрався, та ну перед тою кралею походжати, покрякувати, за собою кликати. А то були гиндик з гиндичкою. Ну, в них так прийнято – гиндик пишний такий, я в пана бачила нашого, а гиндичка – вона ніби сіра, та я видила, як вона ото ходить…
Ну, та гиндичка, як зобачила селезня, здивувалася – ніякий такий птах перед нею досі не походжав. Воно низенький, али ж яке піря, тако блищить, то тобі не гиндичий червоний блискіт, ну око геть дивує і сліпить.
Їдне слово, гиндичка влюбелася у того селезня. За ним уже дибає. Ну, гиндик попробував одбити неї, тико ж селезень тоже не дурний, зметикував – та як підстрибнув, та як злетів і на гиндика приземлився, на спину вакурат. І ну зверху дзьобати! Гиндик – а він же був цар у свему гиндичому царстві – не звик, що на нього нападають, розгубився, заґелґотав і геть із соромом одступив. Тут селезень перед гиндичкою поклонився і повів неї до води. Зайшов у воду та й поплив. А тая закохана гиндичка берегом ходить, щось по-свему ґелґоче, то ступить у воду, то назад – бо ж боїться, як всякий гиндик ци курка, води.
Селезень проплив туди-сюди. Подивився на берег. А там гиндичка ходить, по-свему ще гучніше ґелґоче, аж до землі припадає. А у воду зайти не одважується. Селезень так і сяк, то по воді плаває, то до берега підпливає, а все ни може збагнути, чого його нова подруга у воду не одважиться ступити.
Зрештою вийшов він на берег, тико гиндичка якося так горделиво на нього глєнула. Ну, й він на неї так само. Поґелґотали, покрякали, покричєли по-своєму та й розійшлися.
Тико кажуть люде, що не повів той селезень свою зграю у вирій. Гиндичка ж до свого першого коханка ни вернулася. А як осінь прийшла, ни полетів селезень у теплі краї, а гиндичка з-пуд ножа вирвалася. І як випав перший сніг, то селезень по річці підплив до того берега, де стрітив кохану, а гиндичка на берег пришкандибала, бо хтось (мо’, гиндик, а мо’, хазяїн) ногу їй підбив. Ну й пришкутильгала якося.
Він тико плавав, а вона по берегу ходила. Ну геть-чисто люди. Він кря-кря, і вона щось по-своєму. Він пір’я розпустить, і вона присідає.
Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться.