Пташина помста

Жив колись далеко від людських осель поганий чоловік з холодними водяними очма і скрижанілим серцем. Займався він недобрим ділом — ловив у сильця співучих птахів і продавав панам. Не раз, не два говорили йому люди:
“Велике зло чиниш, чоловіче. Рано чи пізно, не минути тобі кари”.
А той тільки махне рукою, відвернеться та й піде у своє.
Однієї ночі він довго сидів на скелястому березі рвучкого потоку, поки не почув веселе тьохкання соловейка:
“Утік, утік. Потоком, потоком… Ловіть, ловіть!”
“Не втечеш від моїх рук!” — подумав.
Поблід місяць і здригнулася ніч. А соловейко просився, рвався на волю.
“Пустіть, пустіть мене у світ! На сині роси, білий цвіт”.
Але птахолов був глухим до пташиної просьби. Погані люди не вміють ні плакати, ні сміятися. З холодного ока не впустиш сльозини, як з каменя не витиснеш водиці краплини. Вранці відніс соловейка до пана, за що одержав пригорщу золота.
Не стало співця чарівних ночей, а без нього ліс, що весілля без скрипки. То й затужили за ним дерева. Плакали росою, живицею… З глибокої зажури розбудив їх тривожний орлиний клекіт. Примостившись на найвищому дубі, скликав орел-сизокрил птахів на таємну нараду. З усіх сторін злетілися великі й маленькі птахи. Радилися недовго. Незабаром розлетілися і знову настала осиротіла тиша.
В тужливій мовчанці тоне панський сад. Жодної пташини, крім зажуреного соловейка, що забившись в куток клітки, споглядає на світ сумними очима. Пан сидить за столом і ніяк не може дочекатися його щебету. Нараз налетіла хмара птаства. Закрутившись у гнівному різноголоссі, накинулися на пана. Клювали, били крилами… Лежачи на землі, пан, мов крізь сон, побачив над головою сокола-бистрозора, що летів з клітки до лісу.
А тим часом птахолов поспішав додому. Брязкіт золота лоскотав йому вуха і він не чув голосу чорного крука, що зловіщо крякав над головою. На подвір’ї завмер від страшної несподіванки. На його хату опускався лелека з палаючою головешкою.
“Як смієш, приблудо!” — заскреготав зубами.
Нахилився за каменем, щоби жбурнути у птаха й не замітив, як із пазухи випала хустина з грішми. Кинувся за коновками, що біля криниці. З них випурхнула зграя строкатих дятлів. Взяв до рук одну, другу і жахнувся. Всі коновки були подірявлені.
Розчервонілий вогонь весело танцював на його хаті. Птахолов, зловившись за груди, відчув, як ослабає його серце. Зловившись за груди, намацав порожню пазуху.
— Де моє золото?! — закричав страшним голосом.
— Угу-гу! — загудів вітер.
— Всіх вас переловлю! — погрозив востаннє.
Безсила лють погнала його на край світу, куди олень не
добігає і ворон не долітає. Там і пропав навіки. А соловейко досі живе й розвеселяє людей своїми піснями.

Деліклі-Кая

Кримськотатарська легенда

Хіба ж є на світі черешня, смачніша від козької, і де найдеться сариармут ніжніший і соковитіший! В Криму не зустрінеш стрункішого стану в юнака, і не знають інші землі дівчат, які вміють ходити так легко, як козькі, по скелях і обривах.
Дивиться посивілий Ельтіген на дітей долини, під сонячним промінням милується ними, а коли під вечір побіжить від гір в селі синя тінь, прислуховується до голосу старих, які збираються посидіти в кав’ярні.
— Раніше краще було.
— Краще було, — стверджує дев’яносторічний Муслядін, сидячи навпочіпки поруч з імамом.
— Коли треба — дощ був; коли не треба — не йшов; черв’як листя не їв; бджоли — так, були; кози — так, були; по дві пари буйволів у кожного було. Добре було.
Слухають Муслядіна козькі татари і зітхають:
— Раніше краще було.
У вечірніх сутінках спалахують то там, то сям вогники в курців, і білясті хмарки тютюнового диму застилають часом зосереджені, серйозні обличчя.
— Води багато було, — зауважує хтось.
— Га? — не чує Муслядін. — Дірки в Деліклі-кая, кажеш, не було. Так, не було. Згодом зробилася, коли Киз-буллаг відкрився.
— Розповідай, — просить кефеджі схиляючись до самісінького вуха старого. — Люди послухати хочуть.
Зсунув Муслядін на потилицю валяну баранячу шапку, щоб полегшити гулі, що виросли над вухом, немов кавуни на баштані.
Згори, по шосе над селом коло Деліклі-кая, долинає поштовий дзвіночок. Аж раптом він затих, наче щоб не заважати Муслядіну вести свою оповідку.
— Ну?! — наполягають сільчани.
Вони не раз вже чули захопливі історії, а все ж хочуть послухати ще. Цього літнього тихого вечора, коли зійшла на землю прохолода, а міріади зірок, що загорілися на глибокому небі, відволікають думки від турбот трудового дня, хочеться слухати про дива.
Не кваплячись, із зупинками, попихкуючи довгою черешневою люлькою, почав розповідати Муслядін про те, що чув від батька й діда.
Замріяні слухачі ніби поринули за Муслядіном у якийсь інший світ, і в їхній уяві непомітно ожили три сірі скелі Ельті- гена. Здається, що в середній з них, Деліклі-кая, немає більше наскрізної щілини, і живуть в ній, як і раніше, три казкові духи. І кожен співає свою пісню, а людям здається, що шумить гора. Якщо гучно — чекають дощу, якщо стогне — бурі. Так застерігають духи людей, бо, як і в давні часи, люблять своє село. Тоді прислуховувались люди до їхнього голосу і шанували своїх покровителів. Та й духи приходили до людей з любов’ю. Наповнювали їхні серця блаженством, люди ставали добрішими.
Задзвенів знову поштовий дзвоник біля Деліклі-кая і, відірвавши на хвилину слухачів від світу мрій, завмер десь у лісовій гущавині.
Коли самому добре, бажаєш того і для всіх. Так влаштовано людську душу. І в колишні часи жителі Козької долини не пропускали бідного чи подорожнього, аби не надати йому прихистку й не нагодувати. А коли йшли вниз, в сади, на роботу, залишали когось, щоб міг прийняти перехожого.
Триває розповідь Муслядіна…
Якось усі пішли на роботу. Вдома залишилися старі жінки, діти, та ще три дівчини, які поспішали дошити придане, аби підготуватися до місяця весіль.
День був спекотний, і дівчата, прихопивши роботу, пішли в ліс шукати прохолоди. Притих Ельтіген. Духи залишили свої скелі, і, перекинувшись на жебраків, підійшли до дівчат.
Ті, побачивши сліпого, кульгавого і горбатого бідняків, вклонилися їм зі словами;
— Якщо голодні, нагодуємо вас.
Під широким дубом, який стоїть і нині, розв’язали вузлики з таранею, часником і коржиками та й почали пригощати подорожніх, примовляючи:
— Їжте, їжте, будь ласка.
Бідняки їли, дякували, а коли скінчили, — у вузликах не поменшало.
— Їжте добре, — припрошували дівчата, і віддали жебракам жовті сариармути, котрі лишили було для себе.
Посміхнулися подорожні.
— Великий Аллах у своїх творіннях. Нехай серце кожної з вас сповниться радістю.
І запитали дівчат, чи мають вони якісь таємні бажання. Задумане в добру хвилину може здійснитися.
Усміхнулися дівчата, і одна сказала:
— Хотілося б швидше дошити своє придане.
— Прийдеш додому і побачиш, що збулося твоє бажання, — посміхнувся горбатий.
— А я, — засміялася друга, — хотіла б, щоб бабуся мене не сварила.
— І це влаштується, — кивнув головою кульгавий.
— Ну, а ти? — запитав сліпий третю. — Ти чого бажаєш?
Задумалася третя.
— Все одно не виконаєш мого бажання, — відповіла.
— І все ж таки, скажи.
І сказали дівчина:
— Хотіла б, щоби в горі відкрилося джерело, щоб дарувало людям прохолодну воду; щоб подорожній, попивши її, забував про втому, а наші сільчани, освіжаючись спекотного дня у джерельній воді, славили милість Аллаха.
— Ну, а для себе чого б ти бажала? — запитав сліпий.
— А мені нічого не треба. Я все маю.
Розплющив від подиву очі сліпий, і відбилися в них очі блакитного неба.
— Як тебе звати?
— Феррах-ханум, — відповіла дівчина.
— Буде так, як ти побажала, й ім’я твоє довго пам’ятатиме народ.
Обернувся сліпий до Деліклі-кая, високо підняв свій посох і вдарив ним по скелі.
З гуркотом тріснула Деліклі-кая, дощем посипалися кам’яні брили, темною хмарою вкрилася гора. А коли розійшлася хмара, всі побачили в ній наскрізну щілину і почули, як поблизу зашумів гірський потік, що падав зі скелі.
Добігли перші краплі струмка до ніг Феррах-ханум й омили їх. А подорожні тим часом зникли, і зрозуміли дівчата, хто зустрівся їм.
Пророчими стали слова сліпого жебрака. Народ довго пам’ятав Феррах-ханум, і коли вона вмерла, могилу її огородили кам’яною стіною.
Років шістдесят тому Муслядін ще бачив руїни цієї стіни і читав арабський напис на камені: «Не приліплюйся до світу, він не вічний, один Аллах завжди живий і вічний».

***

Вже давно замовк старий Муслядін, та ніхто зі слухачів не хотів повертатися до реальності зі світу казки.
Підвівся, покректуючи, Муслядін, щоб йти додому.
— Час.
Підвівся й імам.
— Шумить Деліклі-кая. Мабуть, дощ буде.
— Потрібен дощ, води нема, — зауважив кефеджі.
— Потрібен, потрібен, — підтримали його, зводячись на ноги, татари.
— Знову Феррах-ханум потрібна, — посміхнувся молодий вчитель.
Та на нього суворо поглянули старі:
— За часів Феррах-ханум багато води було; тепер поменшало, гіршими люди стали, гіршими дівчата стали. Коли дурнями стануть — геть висохне Кизлар-хамами.

Не копай під когось яму

У селі Городниці проживав давно гоноровий граб’я [граф]. Мав фільварок і жив, як у Бога за дверима. А недалеко від нього жив молодий адвокат, відомий на всю округу. Справедливий був, мудрий і виграв багато судів. Хоч маєтку не мав, зате жив не згірш багатого сусіда.
Поколегували сусіди. Граб’я з жінкою нині гостять пана адвоката і пані адвокатову, а завтра самі їдуть у гості. Старий пан не раз спостерігав, що адвокат дуже милий до його молодої жіночки, і ревність вразила горде серце. У кожнім погляді, в кожнім русі обох видів зговір і зраду. Аж схуд старий. Прийшла осінь, і пані адвокатова не могла часто гостювати. Тож адвокат сам приходив і до півночі грав з сусідами в карти. Навіть в думці адвокат не мав чогось гріховного до сусідки. Певно, то була молодість і розум, що зв’язували молодих людей. Кожного вечора граб’я водив сусіда через старий сад, аж до хвіртки і стомлено вертав назад. Ревнощі гризли його все більше з кожним днем. Від жінки відгризався, як скажений пес. Доводив бідолашну до плачу. Адвокат також відчув незрозуміле поводження пана і заказав собі більше туди не йти.
А граб’я закликав собі двох хлопців і каже:
— Ото вам завдаток по п’ятдесят ринських. Там і там викопайте глибоку яму на півтора росту, накрийте гілляками і сидіть збоку. Хто б туди не впав, закидайте камінцями і зарівняйте землею. Наготуйте дерену і закладете ним місце. По всім отримаєте ще по п’ятдесят ринських. Чули?
Хлопці переглянулись, але до грошей були лакомі:
— Чули, пане. То кажете кожного? А як то будете ви, то що? —пожартував один.
— Сип землю, лайдаку, і на мене!
— А хто решту грошей дасть?
— Бог, свинтусу! Марш мені з очей!
Ото вже і ніч спустилася за вікном, стихли голоси, а граб’я ходить по палацу і курить люльку. Минула північ, а пан не має місця. От байстрюки невмивані, певно, поснули в кущах. Як був в халаті — почовгав надвір. Повагався хвилю пан і пішов по стежці в надії, що вже сусід нелюбий в ямі конає. Мудрував так старий, аж зайшов на гілляку — і полетів у яму.
— То я, я… Не кидай!
А хлопці таки намерзлися і поснули в кущах. Як почули тріск і крик, вхопили наготоване каміння — та в яму… Рискалями засипали яму, зарівняли, а зверху вклали дерном. Згинув старий граб’я безславно, і ніхто навіть не знав, де гниють його кості. Хлопці мовчали, коли дізналися, що засипали таки свого пана. Навіть тих п’ятдесят ринських не шкодували. Думали вони: не рий на когось яму, бо сам в неї впадеш!

Хто комусь щось дає, то все для себе

Жив колись самотньо на хуторі біля нашого села Кутиська один старенький дідусь. Мав він вбогу-превбогу хатину та відрадне серце для всіх. Не стало в старенького вже сил самому заробляти на хліб насущний. І мусив жебракувати. Люди допомагали йому, хто чим міг. Дякував він за милостиню і завжди усміхався та приговорював:
— Що ви даєте іншому, то все ваше, то все для себе.
— Як то розуміти? — запитували.
— А так розуміти, люди добрі, як кажу,— відповів дід.
Якось ненароком зайшов дідусь у панський двір, до старої пані. Не відмовила пані дідусеві. Веліла наймитам нагодувати його на кухні і дати бухоня хліба на дорогу. Дідусь став часто заходити до панського двору. Пані вирішила позбутися його. Намовила кухарку спекти пироги з отрутою і дати їх жебракові. Взяв дідусь милостиню та й промовив:
— Дякую вам, пані, красненько за вашу доброту. Хто щось комусь дає, то все для себе.
Пішов дідусь додому. А надвечір поверталися з полювання два сини отієї пані. Проходили біля дідусевої хати і вступили перепочити. Радо зустрів їх дідусь. А коли попросили щось перекусити, то він сказав:
— Нема в мене нічого їсти. Злидні, як знаєте, встиду не мають. Хіба що ті пироги, які ваша мати мені сьогодні дала. Ось вони, поїжте.
З’їли вони по пирогові та й повмирали тут же в дідовій хаті. Зажурився дідусь і прорік:
— Завжди між людьми ходить добро і зло. Ото, кажу вам, добро віддячує добром, а зло — злом.. Хто щось комусь дає, то все для себе. Бо хто, людоньки, під ким яму копає, то сам у неї впаде.

Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.
– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.
– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.
Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.
– А для чого шість кілків?
На таке запитання бабуся пояснила:
– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.
Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.
По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.
А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.
А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.
Вертається додому, а мати неїна каже:
– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.
То хлопця того так звали.
– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?
А мати й одвічає:
– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.
А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.
А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…