Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.
– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.
– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.
Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.
– А для чого шість кілків?
На таке запитання бабуся пояснила:
– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.
Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.
По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.
А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.
А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.
Вертається додому, а мати неїна каже:
– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.
То хлопця того так звали.
– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?
А мати й одвічає:
– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.
А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.
А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Камінна голова

Жив собі в мирі та гаразді ґазда Митро з жінкою. Працювали у полі, худібку плекали. Та лихо не спить. Десь на біду внадився той ґазда на Дністер рибу ловити. Набив добре собі руку, то вже й став помалу рибу продавати. А там грошенята завелися. Тільки продасть рибку заліщицьким панкам, так зразу і до шинку заглядає, а рідний дім на вигоні обминає. Вся господарка лягла тягарем на плечі жінки. Там зломилося, там захворіло телятко. Смуток в хаті, діти занедбані, жіноче серце давить біль чоловічої зради.
— А знаєте, тітонько, не хочу вас засмутити, але то правда, йой, бігме, правда, що ваш Митруньо до чужих жінок заглядає. Бо всі кажуть, що любасок завів та мастак в гречку скочити.
— Та не може бути, щоб мій Митро та таким лайдаком став, — перечила жінка, а в душі назрівала буря.
— Не вірите!? Підіть ввечері під вікна до тої осоружної Олени, то побачите, які ваш Митруньо гульбища справляє. Та ще й втягнув туди вашу рідну сестричку. То вже все містечко гуде, як в бочці.
Коли ж одного разу жінка побачила на власні очі, то не стрималася, заридала на все подвір’я, коли Митро виїздив з рибою на базар.
— А щоб ти каменем став та й вже не вернувся додому, — благословила ’го тим прокльоном.
Проїхав Митро кусень дороги і звернув попід скалою до Дністра. В той момент обірвалася скала, з гуркотом полетіло каміння і земля — та й присипало Митра з коненятами. А на обриві гори появився профіль людського лиця, що й досі бовваніє, — викапанісінький непутєвий Митро. По дорозі з Печорни до Заліщик над Дністром схилилася гора Зарва, на ній профіль людської голови. Хто не йде, то дивиться й каже:
— Ото голова того Митра, що за горівку продав честь і рідну жінку. За те й кара впала на нього від жінчиного прокляття.

Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…

П’ятниця

П’ятниця – молода дівчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помітить (а вона знає, що хто робить і що про неї думає), що хто-небудь протягом декількох п’ятниць пряде, пере білизну, луг робить для білизни, то вона приходить до того і просить, щоб той покаявся. Якщо не покається, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П’ятниця прийшла до одної жінки, яка прала білизну кожної п’ятниці; вона переконувала її, але та не послухалась. Тоді П’ятниця запропонувала їй:
– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?
Жінка погодилася на останнє. П’ятниця, помітивши міцне здоров’я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п’ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп’ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.

Золотий черевичок

Був собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка.
Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дівча ще підлітком було — умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:
— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.
От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка.
От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити і скільки не дай, то все зробить. Та що з того, коли нічим бабі не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, все її лає, а то так і межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб’є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити; а що було в неї пошите ще за материного часу, — своїй дочці баба повіднімала. Ходить бідолашна в такому рам’ї, що й люди сміються.
Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе вибирає, до чого б його прискіпатися. Коли ж усе дівчина робить, як треба.
От баба й надумала.
— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом’яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, той жива не будеш!
Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»
От узяла, посадила його на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:
— Вербо, яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
Вона й каже:
— От вам круг прядива: треба його зом’яти й потіпати, і попрясти,
і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.
— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.
Та й назад усі в вербу.
От допасла дівчина до вечора, знов до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке
біле,— хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала
бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як
побачила, та нічого казати.
А свою дочку послала бичка пасти, каже:
— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.
Погнала та бичка пасти та й мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:
— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.
— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!
От діждали вони неділі. Баба свою дочку так причепурила, веде до церкви, а на дідову гримає:
— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і поприбирала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинись! Ганна-панна йде.
Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити… Та ще й дайте мені вбратися,— хочу до церкви поїхати.
Ті зараз кинулись, убрали її гарно-гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під’їхали, — сіла вона та й поїхала до церкви.
Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж не стямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили».
А на той час князенко в церкві був. Як угледів її, то й очей уже не відведе від неї. Відправа кінчається, вона перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під’їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала!все з себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла… Коні в вербу в’їхали, — зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.
Коли приходять.
— А що, наварила?
— Наварила.
— А сорочку пошила?
— Та й сорочка пошита.
Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.
— Давай обідати!
Посідали обідати та й почали розказувати, яку то вони панночку в церкві бачили— як сонце, гарну… що аж князенко і молитись забув, та на неї дивиться.
А до кого вона подібна? — питає дівчина.— Може, до мене?
Бабина дочка в сміх, а баба:
— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!
От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала.
А вона впоралась швиденько та до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Відчинилась верба, а з неї панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
Вона їм знову загадала до церкви, убралася, в золоті черевички вбулася, поїхала.
Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то й церкву осіяла.
Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає… А князенко й очей не зведе… Кінчається відправа,— вона перша вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидає з церкви.
Поприходили з церкви, посідали обідати, — розказують за ту панну.
— Князенко гарний, а вона ще краща.
— А може, вона до мене подібна? — Ганна питається.
Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, — так зненавиділа.
А князенко тим часом усе довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатись. От один хлопець і каже:
— А я знаю, як довідатися.
— А як? — питається князенко.
— На тому місці, де вона стає, смоли підлити,— черевички й попристають.
Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала… А ті вже — князенко з панами — так її пильнують, так пильнують…
Кінчається відправа, хоче вона йти,— не рушить з місця. Рвонулася вона — таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убралася знову у своє рам’я та й сидить.
Приходять із церкви, як стали розказувати!..
— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.
— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.
Баба як розлютується, як почали її лаяти вдвох із дочкою:
— Та ти нетіпаха, та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, а до кого рівняється!
Попобила її баба та й з хати прогнала.
А князенко геть скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив?
Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:
— А я знаю, як її знайти.
— А як? — питає князенко. — Кажи!
— Послати скрізь міряти той черевичок: на чию ногу прийдеться, то то й вона.
От так і зробили. Пішли ті двораки князенкові міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах… Боже, як то всім хотілося, щоб черевичок прийшовся та князенкові за жінку бути! Ні, не приходиться!..
Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах!.. Треба йти по мужиках. Пішли.
Ходять та міряють, та й міряють — нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочка були. А баба ще здалеку їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:
— Мий, доню, швидше, ніжки, бо йдуть черевичок міряти!
А на дідову:
— А ти, нечупаро, задрипанко, грубнице погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!
Та й загнала її.
Прийшли ті.
— Здорові!
— Дай боже доброго здоров’я.
— Чи є у вас дівчата?
— Та є в мене дочка, — каже баба. — Доню! доню! Біжи сюди, давай ніжку: золотий черевичок міряти! От люба дитина,— ніжки біленькі!..— Почали міряти — ні, не приходиться. — Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку — вона влізе!
Стромляла, стромляла,— де там!..
А дідова дочка дивиться з печі.
— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається пан.
— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!… — говорить баба, та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!
— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!
Злізла вона, стали черевичок міряти,— враз так і прийшовся.
— Ну, бабо, — кажуть пани, — ми цю дівчину візьмемо у вас.
— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!
— Ні, бабо, таки візьмемо!
Баба верещить: та вона гака, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…
Так ті й не слухають.
А дівчина каже:
— Стривайте трохи, — піду приберуся! Вийшла на леваду:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Як відчинилася верба, а ті панни так і вилинули… Убралася вона: як увійшла в хату — все осіяла… Так усі й поторопіли…
— Дайте ж,— каже,— обую й другий черевичок…
Посідали, поїхали… швидко й весілля відбули… А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
— Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
— Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
— Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
— Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
— Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, — попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
— Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
— Це пусте, — каже старший чорт. — У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
— А я в одному селі заткав ізвор, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
— Добре зробив, — каже старший чорт. — Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
— Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази — і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
— Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
— Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
— Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору — і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
— Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:
— Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.
Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:
— Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.
Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.
Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.