Шепелява Марія

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепеляла. Як розкриє рота, то парубки й дівчата повзали від реготу, як раки.
Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.
Зажурилися тато й мама… Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!
Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.
Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:
— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди… Виділи, як забігла до вашої хати… Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її…
Аби Марія щось не прошепеляла й не наробила сміху, мама сказала:
— Іди, донько, принеси коновку води…
Марія вийшла. Старости спитали:
— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?
Мати відповіла:
— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.
Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.
— Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.
Жінка вийшла. Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.
— Чого ти, доню, плачеш?
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.
Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:
— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?
Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.
— Чого ви плачете? — спитав.
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.
А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:
— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.
Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.
— Чого плачете? — спитав.
— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?
Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.
Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.
— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.
— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..
Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.
Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:
— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.
Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
— У нашому краї всі мужики розумні.
— А пани?
— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
— А я розумний?
— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
— Най буде, — мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
— Що сталося, чоловіче?
— Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
— Ой, якби в нас був хоч один пес!
— А то чому? — спитав пан.
— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
— Ти, чоловіче, сам загавкай.
— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
— Що це ви шавкаєте?
— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
— На котрого?
— Та на того, що в корчах.
— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.

Як солдат трьох дурнів знайшов

Був такий ротний командир, може, де в другому, не в нашому полку, і такий він був, що собі денщика зроду не вибере. Прийде до нього солдат, а він дасть йому чарку горілки й питає його:
— Що, — каже. — хороша?
Той йому:
— Хороша!
Він йому й почне давати:
— От я тобі ще кращої дам! — І дасть йому кружкою по зубах і прожене. І так він усю роту перебрав і перебив. Аж ось у роті знайшовся один такий:
— Я, — каже, — як піду, то я буду в нього за денщика.
Пішов до нього.
— Ти, — каже, — обідав?
— Обідав.
— А ти горілку пив?
— Ні!
— Ну, то випий!
Випив, а ротний його і питає:
— А що, — каже, — хороша?
— Не розібрав, ваше благородіє!
Він дав йому й другу випити, і знову питає:
— А що, хороша?
— Не розібрав, ваше благородіє!
Дав йому випити чайним стаканом.
— А що, – питає, — хороша?
— Так, трошки що розібрав, ну, все ж таки не розібрав — чи солодка, чи гірка.
Дав йому другий чайний стакан. Він упився і нічого не може балакати. Вранці встає.
— А що, хороша?
— Ні, погана!
— А що?
— Голова, — каже, — болить.
Той дав йому похмелитися.
Подобався тому ротному денщик. У ротного ж була наймичка, а солдат за щось полаявся з нею та й побив, а вона пішла жалітися ротному, а ротний доложив полковому чи там батальйонному.
— Як він її раз ударив, то придержіть, — сказав начальник, — нехай вона ударить його десять разів. Вони помиряться між собою.
Придержали, вона вдарила так, як присудили.
Через скільки там часу ротний і посилає свого денщика:
— Піди ти, — говорить, — знайди ти мені три дурака.
Іде він і думає: «Ну, де ж я знайду їх, трьох дурнів?»
Коли глянув, аж іде підпрапорщик — собаки його обступили, шашка при боці, а він зняв шапку і відбивається від них.
«Ну це, — думає солдат, — є один дурак».
Підходить солдат до того підпрапорщика й каже:
— Ваше благородіє, такий-то офіцер вас требують.
Привів того офіцера на квартиру, пішов докладувати, що знайшов трьох дурнів.
— Де ж вони? — питає офіцер: — То тільки один.
А солдат йому каже:
— Сейчас, ваше благородіє, всі три будуть.
— Ну, говори, по какому же он случаю дурак?
— Так, — говорить, — ваше благородіє, іде, шашка висить при боці, собаки гавкають, а він зняв шапку і давай шапкою собак відганяти.
— Ну, ато, — говорить, — дурак. А другий де?
— Я, — каже, — ваше благородіє!
— А чого ти, — каже, — дурак?
— Що, — каже, — пішов дураків шукати!
— А третій де?
— Третій, — каже, — ви дурак, ваше благородіє, що ви посилали мене дураків шукати.

Дурні багачки

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає:
— Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
— Скільки хочете за гусака?
— Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
— Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
— Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
— Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. — Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Йой, ми вас чекали! — І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
— А я звідки знала? — сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую, — поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

Як Іван «повісився»

Був собі чоловік Іван. Дуже гірко йому жилося.
— Піду, — каже, — та собі смерть заподію!
Ішла баба дорогою. Аж бачить, на дереві коло шляху Іван висить.
— Іваночку, голубчику, що це ти наробив! — заголосила баба.
Коли придивляється та й каже:
— Ге, та як же кумедно завісився, що пустив мотузок попід пахвами; добрі люди так за шию вішаються.
А Іван озивається з дерева:
— Та іспитував я, — каже, — за шию, коли ж дихати не можна!..

Як пан по німецькому балакав

Одна удова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:
— Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.
Той каже:
— Добре!
От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Вона злякалася та й питає парубка:
— Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало!
А парубок каже:
— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.
От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Так їй аж страшно його стало. От тоді питає вона зятя:
— Може, обідати вже будете?
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит перекладає:
— То він каже, що не хоче обідати.
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри», бо їсти страшенно хоче. А наймит:
— Ідіть, — каже, — паніматко, од його, а то бачите — аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідали, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.
Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.
От уранці лагодиться вже він їхати.
Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. А він радий, що такого багато, та:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит:
— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.
То теща й позабирала усе назад.
От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:
— Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?
А наймит каже:
— А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.

Придержав

Іде один пан лісом із своїм лакеєм. Увійшли в гущавину. Лакей ішов попереду та взяв гілляку і потягнув за собою, вона зігнулася, а лакей і пустив її. Гілляка як розправиться та як стьобне пана по пиці — ледве око не вискочило.
— Ой, як боляче б’є проклята гілляка! — крикнув пан.
— Е, пане, — каже лакей, — то добре ще, що я придержав її, а то ще сильніше ударила б.