Горіх чи гарбуз?

Кримськотатарська казка

Жили собі в одному селі чоловік та жінка і був у них один-єдиний син. Коли син народився — зраділи вони: буде кому доглянути їх до старості. Ось виросте син і буде поле орати, худобу пасти, дрова на зиму запасати, а вони, старі, відпочинуть.
Та от син виріс, батьки постаріли, а відпочинку їм немає. Син вийде на сонечко, розляжеться на траві і лежить, а батьки працюють. Лежить їхній син і мріє про те, як піде він у місто і знайде під кущем торбу із золотими монетами…
Минав час, старі батьки померли і залишився син один. Продав він батьківську землю, худобу, гроші проїв і сидить думає-міркує, що ж йому робити? Бачить, сусіди на зиму запаси роблять: несуть з лісу горіхи, яблука, груші, кизил, дрова… Вирішив і він піти в ліс по горіхи. Узяв великий мішок, ходив лісом, ходив, поки не натрапив на великий кущ ліщини. Горіхів на ньому видимо-невидимо. Щоправда, дістати їх теж непросто. Вирішив він перед тим, як залізти на ліщину, відпочити. Лежить син під кущегою, дивиться на горіхи і мріє: «От коли б кожен горіх був завбільшки з гарбуз, то й одного такого горіха вистачило б на весь тиждень. Прийшов до дерева раз у тиждень, зірвав один горіх-гарбуз — і живи собі, не знаючи клопоту!»
Мріяв син, мріяв і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що приніс він у місто великий-превеликий горіх і запросили його з цим горішищем у палац до самого падишаха. І запропонував падишах за таке диво півцарства, а син не погоджується, вимагає все царство і красуню-царівну на додачу. Розгнівався падишах і як вдарить парубка посохом у лоба!
Той підхопився, спросоння не зрозуміє, що трапилось, а на лобі гуля завбільшки з горіх, який упав йому на голову. Сидить син під деревом, тре гулю і думає: «Як добре, що горіхи не виростають завбільшки з гарбуз».
І справді, як добре, що горіх — це горіх, а не гарбуз. Був би він завбільшки з гарбуз — і казка на цьому не закінчилася б…

Лакейська точність

Приїхав пан на вокзал і кинувся, що немає скриньки.
— Піди подивися, чи не дома залишилася, — каже пан до лакея.
Лакей побіг і скоро вернувся.
— Ну, що?
— Стоїть скринька на столі.
— Чому ж ти не приніс?
— Та ви ж казали «подивися, чи не дома залишилася».

Як багач злодія за носа поводив

В одному селі були три багачі та до того ж і дурні. От вони на спаса поїхали в Липове на ярмарок волів продавати. Один швидко продав за шістсот карбованців, і в нього зразу ж витягнули гроші.
Другий продав у обід. Гроші теж витягнули в обід. А третій теж продав у обід, а гроші в нього витягнули, але ввечері.
От той, що в нього гроші витягнули ввечері, приїжджає додому і хвалиться жінці:
— От дурні мої куми! Вони тільки продали, у них зразу гроші й витягли.
— А в тебе? — питає жінка.
— Е, ти думаєш, що я дурний? Я їх поповодив за носа! Попомучив! У кумів зразу гроші витягнули, а у мене аж увечері! Не на такого напали!

Дід квочкою

Сімдесятилітній дід Панас був уже не годний до тяжкої роботи і найнявся до глитая на літо стерегти баштан. Хазяйка відвідувала баштан щотижня. Звичайно чим годували наймитів — хліб, сіль та жменя пшона, оце і все. Отже дідок примушений був і йти на хитрощі. — Слухай, моя господине, кавунці ростуть великі, роботи такої мені немає, давай я висиджу тобі курчат. Замість того, щоб там з квочкою морочитися тобі вдома, я зразу висиджу сот шість або сім.
— Та й справді, — каже господиня, — завтра привезу тобі яєць.
Привезла вона аж цілих вісімсот. Дідок усміхнувся, приймаючи яйця.
— Через три тижні приїжджайте за курчатами, — каже дід.
Не встигла вона від’їхати від баштана, як голодний дідок накинувся на здобич. Пік він, варив, смажив ті яйця цілих три тижні, а ось і строк прийшов. Дідок заглядів, як на фургоні до куреня котить господиня за курчатами. Дід не розгубився, мерщій запалив куреня, а сам біля вогнища давай квоктати і бігати кругом, як квочка. Підскочила і господиня до пожежі, але від діда ніякої речі не можна було добитись. Дід безперестанку квоктав, а хазяйка, переконавшись в його щирості, співчутливо сказала:
— Що то мати, що то діти.

Прокляті собаки

Ішов раз селом чабан, і напали на нього собаки. Згвалтувались, збіглись зі всієї вулиці і мало не розірвуть.
А чабан задом, задом відступає від них, відступає і не помітив, як у церкву задом зайшов. Оглянувся він, а саме правилось — людей повнісінько. Він і каже:
— От прокляті собаки, скільки вони сюди людей нагнали!

Лист до архієрея

В одному селі була дуже стара церква. І святі вже були старі. От громада і постановила написати до архієрея лист. Як постановили, так і написали.
«Архирею, — пишуть вони, — є в нас в церкві трошки дерев’яних святих і то не святі, а якесь дрантя. Матір божа, — пишуть вони, — чогось так згорбатіла і зігнулась, ніби її хто ззаду коліном гепнув, а з святого Миколая вже три роки порохно сипеться, Варвара здулась, як та ялівка, а святі апостоли розлізлись по стіні, як ті дурні барани по полю. Так от дозволь нам, архієрею, матері божій боки обламати, святу Варвару на шпуги взяти, апостолів дрючками до гурту зігнати, а старого Миколая, як він вже такий нікудишний, — вели закрити».
Так і невідомо, що відповів їм архієрей.

Чого вона не реве? Бо її дома нема

Купив чоловік корову, так жінка ніколи було її ні на пашу не пожене, не стріне проти череди; як подоїла, так і пішла собі. От він баче, що пропала корова, узяв та й продав її, так що і жінка не знала.
Прийшов вечір, він і пита її:
— А що, здоїла корову?
— Та здоїла, —каже.
А її й близько не чути.
На другий день знову пита.
— Та здоїла,— каже.
І на третій тії ж.
Ех, як ухватить же він її:
— Як же ти, — каже, — доїла, що я її уже третій день як продав?
А вона дурна:
— То-то я слухаю, чого вона не реве? Бо її дома нема.