Де взявся грім?

Казали колись старі люди, що одного разу за якусь там дрібницю посварився Бог з чортом. Мало не дійшло до бійки. Добре, що на тому скрутилося, а то б землю геть переорали, з долин зробили б гори, а з лісів тільки б будяки стояли. То вже як до бійки доходило з нечистою силою, то вже, певно, щось їм стало на пеньку о свою амбіцію. Каже ото Бог — стрижене, а рогатий — смалене. Отакво. Дідько, як мовиться, остався впертим душогубом та все до високої влади рвався.
— Ото затям собі, рогатий чорте, я тебе вб’ю, не сховаєшся від мене ніде.
— Не боюся я тебе.
— А я на тебе придумаю грім. Тільки блисне з хмари, загуркоче — і грім тебе уб’є, рогатий.
— А я влізу в людину,— чорт йому бембає.
— Ні, сатано, ти не влізеш у чесну людину, хіба в грішну.
— А грішних на землі теж багацько, і ти, Боже, не дізнаєшся, в кому я сиджу, еге ж,— зареготав чортяка, аж зуби вишкірив.
Та й лупить Бог громами і вогнем по трясовиннях лісових, по деревах, де дідько гойдається, то в стирту сіна, бо там привиджується йому рогатий. Раз вдарив грім коло грішника, який запродав злу душу чортові. Але рогатому тільки памороки забив, він віджив і покривав у лісові хащі та болота. А громи б’ють і на чесних, і на грішних, бо так хоче Бог позбутися свого противника. Отож як вб’є грім людину, то кажуть, що чимось вона грішна. Та чи воно так, чи ні — хто його знає.

Чому чорт безп’ятий

Вовків, собак, лисиць, диких кіз, кабанів, зайців та інших звірів чорт зробив з глини. Коли все це було готове, прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт давай цькувати Бога й декілька разів вигукнув: “Гужа його!” Та ані вовки, ані собаки не зрушили з місця. Тоді Бог мовив: “Ану лиш, тепер я тебе поцькую!” І щойно вимовив “Гужа!”, як усі вовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотів накивати п’ятами, та де там: тільки-но ухопився за вільшину, як собаки відкусили в нього п’яти, і відтоді чорт – безп’ятий.

Про чорта і багацьку торбу

Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, невдоволені, а були такі скупі, що їли цілий рік калину з кулешею і кислиці. Наймита, що робив на них від світанку до півночі, годували пісною мандибуркою [картоплею]. Дітей у них не було, зате в пивниці за трьома замками висіла торба, повна золота.
Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав дні і ночі на голих дошках і думав про смерть.
Боявся її, як заєць бубна, бо знав, що таким скупердягам радуються чорти в пеклі. Але найбільше його лякала думка про те, що він залишить своє золото і хтось його розтринькає.
«Що ж робити?» — бідкався стариган. Довго він думав і нарешті таки придумав.
«Я передам його чортові, — сказав сам до себе. — Це буде хабар — най не чіпляється до мене в пеклі. Потім якось видурю назад…»
Однієї темної ночі, коли надворі блискало і гриміло, багач взяв торбу із золотом і подався до глибокого яру. За ним пішов крадькома і наймит, який знав, що господар має десь запропастити гроші.
Став багач на високий гнилий пень, а коли блиснуло, підняв торбу вгору і крикнув:
— Це тобі, чорте!
Загриміло, а наймит тим часом проговорив:
— Тобі, дідьку, торба, а мені — золото!
Минуло ще кілька хвилин. Знову заблискало, і знову багатій крикнув:
— На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.
Знову загриміло, і знову наймит сказав:
— Не руш, чорте! Торба твоя, а золото — моє!
Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав на весь ліс:
— Бери собі, чорте! Колись порахуємось.
Загриміло, а наймит закричав:
— Не руш, дідьку! Торба твоя, а золото — моє!
Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще полежав і задубів. Його поховали. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і він став жити в своїй бідній хатині.
Першої ночі після похорону багатія, коли наймит тільки почав засинати, хтось постукав у шибку, і почувся голос:
— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.
У наймита волосся дибом стало. Він засунув голову під рядно і ледве дихав від страху.
Другої ночі хтось знову постукав у шибку і прохрипів:
— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити…
Наймит цілу ніч хрестився, якось дочекався ранку і потім цілий день стояв на колінах перед образами. Але це не допомогло, бо третьої ночі хтось сердито ударив кулаком у шибу, серед хати посипалося золото.
Більше дідько не приходив. Наймит зібрав гроші, купив собі новеньку торбу, постоли і топірець… На цьому казочці кінець.

Запроданє роду людського Адамом і конець світа

Як Адам и Єва жили в раї, то сотана скусила їх до блудства і вни вінец ни дотримали. Тогди Господь Бог вигнав їх з раю, щоби подавали в свід. А на землі біда ходила за ними в слід, аби зробила на своїм. Тай на землі учинила си перша дитина а біда хотіла видобрати для себе всій плід людский тай вкрала цю дитину. Тогди в тот час не світили світла в ночі при дитині і біда підмінила. Взяла дитину цю собі з однов головов а підміньила з сіма головами. Від цього часу, докив си дитина не рішена [охрещена], то вже люде в’одно світять світло тай не держать довго нерішеного, бо не всокотили би або не все світило мож удержати, а як би, не дай Боже, вгасло, а не є свічки, сірники, тай пропала би душа пусто-дурно.
Тота дитина дуже гірко ссала. Сім головів так ї нуждали, що аж кров чуріла; як вужі ссали, бо то були покуси. Він в’одно до них приходив. Єва скаржила си Адамови, шо не годна тому терпіти, бо приходило си вмирати. Сотана приходила и казала, що цему порадит, як му запишут си із своим плодом, як вробили контрат і він зробит з сїмох одну но голову. Адам не хотїв на це пристати, но як зачала перед ним Єва плакати, то мусів. Тепер жи, як вони стали до того контрату, то Адам підписав си, а сотана кажет: Цесе письмо не может ніхто скасувати, хіба такий, щоби си народив, вмер і оскрес, тогди цес контрат неважний. — Цесе письмо поніс він в море і під таку плиту поклав велику, шо там є. ін, сотана-Ірод, не гадав, що такий си найдет, народит си, вмрет і оскреснет тай викупит рід и плід всій людський. То письмо стояло штири тисіч літ в морі. За той час всій нарід йшов до аду, ци грішний був, ци ні. Аж Христос си народив, вмер и оскрес, пішов до ада і випустив всіх, що були там, до неба. Тогди сотана-Ірод заридав, що аж пекло-ад задрижали, мало си не розсів з жалю за тільким народом, що стратив. А Христос кажет: Не ридай, сатано-Іроди, твоє пекло будет у послідним веремю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо-си величают над міру, довершене в верх! — А як то си станет? — При кінци світа, сім років не будет жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжом, хлібом, ні паші; будет голод ужасний. В тот час сотана будет випущений і будет світом ходити и питати людей: Хто си мині підпише, то ни-ме бідувати; мет мати хліб, їсти, пити, курити! — В такій біді богато єму пидпишет си і так мет мати повне пекло до верха, що пукати будет. Але будут дес и такі, що будут мерти а єму не запишут си, не пидпишут си. Але на небесах є ще святий Ілія з тілом и душев, на обліках, що громом орудуєт. Тепер ще є такий віл, буйвол, дес на котріс полонині пасет си тепер, не знаю на котрій. Перед страшним судом Ілія зійдет з небес і мают си з Іродом-сатанов справатн перед судом Божим. Ілія заріжет того вола, а на єго шкірі будут си бороти. Ірод-сатана побідит Ілію, що вбєт го на тій шкірі. Тогди кров з Ілії почурит по тій шкірі. А шкіра та велика, бо віл вид віка пасет но сам на одній полонині. Шкірі міри нима. Кров Ілії праведна така, шо від неї земля імет си. Кров трафит на вугрик, що є на шкірах і кріз тот вугрик почурит на землю.
А шо то кров праведна, то вся земля вид неї імет си і згорит на сїм латрів, бо так за товсто гріхами запорошена, гріхом з’осквернена. Як згорит, тогди стане спуза [попіл] за сїм латрів товсто за груба верства. Типер є такі сім вітрів, що ще ни віяли, аж тогди знимут си, звієтси дуже бура вилика і звієт ті спузи на Сафатову долину. Як Сус Христос тогди зійдет на су землю і своїм духом дунет на цю спузу, то з цей спузи станет нарід всий, шо був на землі, докив Христос не вмер. Бо ті всі, до штири тисічі літ, що були в аді, ті вже свою муку відбули; на суді не будут. З тих спузів станут з тілами й душами но ті, що по Христі померли. Всий нарід станет до ладу, всий нарід познаєт свій гріх і станут одні на право, другі на ліво, як вівці на струнці з козами. Ніякої говорки тогди не будет, грішні заставатимут свої очі від Христа світлости. Ніяких бесід не будет, бо кождий мет знати свою вину, свій гріх, конец. Ілія, як помрет на шкірі, то підет до царства.

Ткач у пеклі

Умер ткач, той, що полотна ткав. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку попову і попав у пекло.
І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати свата (це маленька частина в човнику, на якій цівка ходить з нитками). І пише ткач листа через попа до жінки:
«Передай мені свата!»
А в пеклі подумали, що свата-чоловіка, та й кажуть:
— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами!
Юда наказав вигнати його з верстатом, а то вони як зачнуть грюкати, то і пекло розіб’ють. Вигнали його і верстат викинули. Бач, і тут гріховідники злякались робочого чоловіка!

Скарб у льоху біля могили Довгої

На степу Неплюєва біля хутора є могила Довга, а біля неї запорожці заховали скарб у льоху. Гроші срібні і золоті в діжечках, а срібний посуд стоїть біля них. Скарб сховали дванадцять козаків і закляли:
– Хто буде один відкопувати – того дощ заллє!
Пробували копати, так куди там; де в Бога візьметься дощ, та й так і ллє, так і ллє! Там колись чумак загубив воли і не знайшов. Махнув він до тієї могили, підійшов – аж там льох, а в ньому сидить лукавий і папери просушує. Глянув лукавий і пита:
– Чого тобі тут треба?
– Так і так, – каже, – загубив воли та не знайду!
– Не шукай, – каже, – а купи другі!
Дав папірець – п’ятдесят карбованців – і той купив воли.

Семенова пригода

У моєї матері та був родич Семен. Він чумакував і все, було, розказував, яка йому одного разу пригода трапилася…
Поверталися чумаки з Криму. В Семена були молоді воли, від тяжкої далекої дороги вони зовсім пристали і мамин родич одбився од валки, залишився далеко позаду один у степу. А було це на річці Гайчурі, десь між Гуляйполем і нашим селом Катеринівкою.
Як побачив Семен, що зовсім одстав, зупинився він, випряг волів і пустив їх попастися. Тепер уже можна було й не поспішати: до дому лишилося недалеко. Чумак приліг біля воза та й невдовзі задрімав. І от сниться йому, що прийшов він до шинку. А тут чорт домовляється з шинкарем, щоб той купив у нього роги: ні за що нечистому напитися. Шкода стало Семенові чорта. Ну, який же він буде чорт без ріг? Підходить, нібито чумак до рогатого та й каже:
– Не продавай! Я дам тобі на горілку грошей.
Поліз у кишеню, дістав золотих і подає чортові…
Од такого чудернацького сну Семен прокинувся. Побідкався, помолився, а тоді давай полуднувать чим Бог послав, їсть він, коли бачить – із придорожнього яру виходить здоровенний дядько. Волосатий, брудний, до пояса голий і в руці ножаку тримає. Вийшов – і до Семена! Чумак тоді схопився і сховався за воза.
Підійшов здоровило до мажі, і почали вони кружлять: той із хлібом і салом одступає, а той із ножем наступає. Кружляли-кружляли навколо воза, а тоді волосатий чолов’яга й каже:
– Оддай мені харч!
Семен дістав клунок з харчами та й кинув йому через воза. Ухопив той, розв’язав і почав уплітати. Поїв трохи і каже:
– Поїм усе, бо тобі вже їжа не знадобиться. Я тебе уб’ю, щоб не посвідчив кому про мене.
Пробував чумак одпроситись:
– Їж, усе забирай, тільки одпусти мене живим…
Та куди там! Лопає злодюга та регоче. А тоді давай Семенові про себе розказувать:
– Мені, – каже, – циганка наворожила, що мене скоро хтось уб’є, так я її, щоб не пащекувала, живою в землю закопав… Мене не так просто вбити.
“Оце так, так! – думає Семен. – У такого не одпросишся!” І вирішив він піти на хитрість. Коли дядько надто захопився їжею, чумак став помаленьку до нього наближатися. І як тільки той, наколовши шматок сала на ніж, почав підносити їжу до рота, Семен сильно вдарив йому під лікоть. Так сильно, що ніж пішов аж у горло й виліз на шиї! Злодюга й дуба дав…
Одтяг чумак мертвяка до яру, вкинув його туди, запріг хутенько воли і подався доганять товаришів…
Проходив час. Уже два роки минуло, як сталася та пригода, а Семен нікому про неї не розказував. І ось знову повертаються чумаки з Криму. Доїхали до того пам’ятного Семенові місця та й стали на спочинок. Ну, материн родич, нікому нічого не кажучи, пішов понад яром ніби прогулятися. Дійшов туди, де він трупа кинув, аж лежить у кущах здоровенний кістяк, саморобним шкіряним паском підперезаний! Чумак придивився і побачив на паску капшук. Він за той капшук, а звідти так і посипалися золоті монети! Згадав тоді Семен, як йому колись приснилося, що нібито він гроші дає чортові на горілку – і стало йому якось моторошно. “Це, мабуть, нечистий мені віддячує!” – подумав.
Забрав золото й вернувся до валки. З того часу Семен уже більше не чумакував. Розбагатів, побудував синам добрі хати, повіддавав дочок заміж і став жить та поживать. Ходили чутки, що сам чорт йому помагає.