Чершамбе

Сеїт-Яя мав добре обличчя в глибоких зморшках, посивілу бороду, згорблений стан і був незвичайно худим. Коли, бувало, хлопчаки проходили повз його сад, він вибирав їм найбільший бузурган чи спілу солодку горобину і починав наспівувати свою сумну пісеньку — «Чершамбе-Чершамбе [середа-середа. Всі знали цю «Чершамбе» і чому співає її Сеїт-Яя, бідний Сеїт-Яя, котрий давно вже, як гадали, не при своєму розумі.
У селі не пам’ятали, коли з’явився Сеїт-Яя. Казали тільки, що завжди помічали за ним химерність. Важко було знайти когось, хто б краще від нього зробив щеплення, поклав катавлак, посадив чубуки. Він працював з ранку до ночі, рідко відвідував кав’ярню, здавався тихим, невразливим. Але хто ближче знав Сеїт-Яя, добре розумів, який гострий розум має цей чоловік, і тому багато з односельців його недолюблювали. Пригадували, як соромив він шанованого Пурамета, котрий, виходячи з дому, завжди торкався кутка кімнати:
— Торкнися двічі про всяк випадок.
Відвертався соцький Абляз, коли зустрічав Сеїт-Яя, тому що коли померла його тітка, він розповів у кав’ярні, як вили напередодні на верхній частині села собаки. Усі знали, що після цього буває, але Сеїт-Яя голосно сказав:
— Ну й розумного в соцькі вибрали!
У Муртази здох кінь. Усі вітали Муртазу, адже народ вірить, що Аллах пожалів чоловіка, якщо замість нього забрав коня. Сеїт-Яя бурчав:
— Мало в Аллаха справ, щоб перейматися вашими проблемами. Скоро бублики пектиме вам.
Мулла хитав головою:
— Погано Сеїт-Яя закінчить, його язик не знає, що базікає. Навіть дурнем назвав, коли почув, що поглузував Сеїт-Яя над п’ятницею [п’ятниця – день відпочинку у мусульман]. У п’ятницю йшли літні чоловіки в мечеть і покликали із собою Сеїт-Яя. Він посміхнувся:
— Ідіть, ідіть, я в середу прийду.
— Кепські його справи, — казали старі, — певно, Аллах цілком відібрав у нього розум. Ох, і дурень Сеїт-Яя. І почали люди хто сторонитися, хто потішатися над ним, і ніхто не хотів віддавати свою дочку за нього заміж. А саме настав час Сеїт-Яя женитися, і багато хто помітив, що почав він сумувати. Відчула це й хазяйка, в якої Сеїт-Яя служив робітником, і вирішила посватати за нього одну вдовичку із казанських татар. Не люблять наші татари чужих. У тих дівчата ходять відкритими, не соромляться розмовляти з чоловіками, починають вдягатися, як у місті. Але Сеїт-Яя погодився:
— Хоч і казанська, а жінка. Великий огірок, малий огірок — все одно огірок. Сватай, — сказав він господині, і ввечері пішов до хати, де жила вдовичка. Та сиділа на порозі й жувала мастику. Подивився на неї з-під рукава Сеїт-Яя і подумав: «Гарна. Шкода лише, що не закривається. Спокійніше було б». Постояв ще, прихилившись до одвірка, а потім промовив до жінки:
— Коли буде ніч, приходь у сад моєї господині.
Присвиснув і пішов до себе. Не спав тієї ночі Сеїт-Яя, не спала і вдовичка. Вертілася на повсті, зітхала, подушка гарячою здавалась. І коли затихли голоси на селі, накинула хустку й пішла під горішину. Під горішиною весілля можна влаштувати, не те що маленькій жінці сховатися; одначе скоро найшов її Сеїт-Яя.
— Як свататимусь, підеш за мене? Жінка вагалася з відповіддю: люди засміють, що вийшла заміж за дурня. Але Сеїт-Яя вмів добре голубити, до того ж приніс цілу хустку солодкої, з горіхом пахлави і не боявся шепнути на вухо сороміцьке слово. І погодилася вдовичка:
— Піду.
Веселим став Сеїт-Яя, подвійну роботу хазяйці виконував.
— Певно, порозумілися,— міркувала господиня.
По п’ятницях, коли всі татари відпочивали, Сеїт-Яя облаштовував своє господарство; мурзав пічку у дворі, щоб випікати хліб, зводив хлівець для корови.
— А сіно де візьмеш? — запитувала господиня. — Накошу на Юланчик.
Дивувалася хазяйка:
— Та чи ти при своєму розумі?
Адже всі знали, що то за місце Юланчик. Недарма люди називали його Зміїним кублом. У комишах жила змія, яка, згорнувшися, здавалася копичкою сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Щоправда, вбили її яничари, котрих Акмелизький хан виписав зі Стамбула. Та залишилися від змії дитинчата. Коли принесли в село голову вбитої змії, повну-повнісіньку гадюченят, налякані люди розбіглися хто куди, а гадюченята полетіли до свого гнізда і перетворилися на джинів. Тарактаський джинджи бачив їх у п’яному хороводі. І ніхто не ходив на Юланчик. Та Сеїт-Яя не побоявся.
— Не вірю я цим вигадкам про Юланчик. Ніяких джинів нема і шайтана нема, може, нічого нема, — сказав господині.
— Ох, тоді коси, дурню, — зітхнула жінка.
І пішов Сеїт-Яя на Юланчик. Від того, що люди обходили стороною це страшне місце, трава там стояла в пояс, а з-під коси вискакували зайці, випурхували птахи.
— Накошу сіна, прийду полювати, — подумав Сеїт-Яя.
І тільки подумав, як раптом побачив через балку на бугрі чорного собаку з хвостом догори. Завив собака. Сеїт-Яй передражнив його.
— Вий, вий, я теж умію.
Тієї ж миті собака зник. Надійшла чорна хмара, закрила сонце, погнала по землі сіру тінь.
Сеїт-Яя вирішив відпочити і приліг під дикою грушею.
— На півзими накосив сіна,— розмірковував він. — Тепер зайців наб’ю — шубу дружині пошию; дичини наб’ю — господині віднесу, а вона весілля допоможе нам справити.
І заснув Сеїт-Яя. Не чув, як налетів вихор куряви, як закрутив скошену траву, як завив голодною собакою. Здалося тільки йому, що віддалеки грає музика. А коли розплющив очі — завмер від жаху.
Летіло на нього козляче весілля. Попереду три горбаті цапи з людськими обличчями дуділи на комишевих дудках; за ними старий цап з вивернутими рогами бив у бумбало коров’ячою ногою. Цілим стадом скакали чорні козли і серед них на верблюді сиділа, вертілась, із бубном в руці, його наречена. Сеїт-Яя хотів кинутися до неї, але вона це помітила і сховалася у верблюжий горб. І запищали, застрибали по всьому комишу голі курчата, і почорніло від них навколишнє поле, і понеслося весілля далі.
Потемніло в очах Сеїт-Яя. Лише потім згадав він, що позаду всіх бігла горбата потвора, кланялася йому і вигукувала обертаючись:
— Чершамбе, чершамбе!..
Прибіг збожеволілий Сеїт-Яя в село і не найшов своєї нареченої. Кажуть, пішла кудись і більше не поверталася.
Минуло цілих двадцять років. Сеїт-Яя жив відлюдником у хазяйчиному саду і тільки по п’ятницях приходив у село спитати, чи не бачили його нареченої. Підходив до мечеті й чекав, вийде мулла. У благенькій одежині, сумний і змарнілий, Сеїт-Яя ставав перед ним на коліна і благав:
— Зроби так, щоб п’ятниця була середою, тоді найду наречену. Адже горбатий джин на весіллі вигукував: чершамбе, чершамбе…
І, повертаючись під вечір до свого саду, сумний і згорблений, Сеїт-Яя глухим голосом наспівував печальну пісеньку:
— Чершамбе, Чершамбе.

Як чоловік хотів повіситись

Один раз у сараї дядько захотів повіситься. Бо щось він ходив цілий рік і йому все була невдача, всі його ображали і йому сумно було цілий рік. Ну він і захотів повіситься. Думає: «Ну, повішусь, да й квит!»
Пішов. Він був товстий такий, повний. І взяв не мотузку, а з коня пряжку, вуздечку. І причепив. І каже:
— Господи, поможи, щоб мені довго не висіть і бистро кончиться тут.
А в утлі сидів чорт. Ну й він, чорт цей, почув цеє, що він попросив Господа Бога. І він (чоловік) тільки зашморгнув мотузку на шию, і тута тая вуздечка лопається, і він обривається, падає додолу. І цей чорт устає й йому говорить:
— Оце так. Якби ти не споминув Господа Бога, то я б тебе на волосині повісив.

Звідки взялися тютюн та горілка

Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п’є, не молиться. Ось лукавий прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. “Чому ти, пустельнику, – питає, – зажурився?” – “Тому, – каже, – що одним один у пущах: сумно”. – “На тобі коробочку з порошком: понюхаєш – і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось”. Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій – чхнув і йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. “А що, – питає, – як?” – “Весело, – відповідає пустельник, – наче вдвох.” – “Та ось на тобі зілля й люльку: запалиш – і стане тобі так, немов утрьох”. Запалив пустельник – стало йому веселіше, ніж було. Приходить
нечистий і третього дня. “Ну, що, – питає, – як?” – “Весело, – відповідає пустельник, – немов утрьох”. – “То на ось тобі посудину з краплями: як вип’єш – почуватимешся, наче вдесятьох”. Щез лукавий. Випив пустельник – і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..

Про святих блаженних перших чорноризців печерських, що в домі пречистої Божої матері просяяли в божественних добродійностях у пості та неспанні при пророцтві дару в святому Печерському монастирі

Воістину можна було бачити предивне чудо, братіє: з’єднав-бо Господь
чорноризців ув обителі своєї Матері. Сяяли у Руській землі, як пресвітлі світила: одні були пісники, інші — на неспання, ще інші — на уклякання, деякі на пощення через день чи через два дні; були такі, що їли хліб із водою, декотрі варене зілля, а які й сире. І всі в любові перебували, менші корилися старшим, не сміючи перед ними говорити, але все з покорою та великим послушаниям. Також і старші мали любов до менших, навчаючи їх і втішаючи, мов улюблених своїх дітей. А коли котрийсь брат упадав у якесь зогрішення, втішали й такого і епітемію, на нього накладену, розділяли на трьох чи чотирьох із великої любові. Така була божественна приязнь у тієї
святої братії, повстримність та смирення. А коли котрийсь брат відходив із монастиря, вся братія через нього мала печаль і посилала по нього, закликаючи брата, аби повернувся. І коли приходив брат і йшов до ігумена, кланялися за брата й умовляли ігумена, щоб прийняв із радістю брата до монастиря. Такі-ото були чорноризці пістники й повстримники. З них назву деяких чудових мужів.
Перший Даміян-презвитер. Був аж такий пістник, що крім хліба й води нічого не їв до дня своєї смерті. А коли бувало: приносив хтось хвору дитину, що була пойнята якимсь недугом, то приносили її до монастиря преподобного Теодосія. Той же доручав творити молитву над болящим оцьому Даміяну і діставали зцілення ті, що до них приходили.
Якось розболівся цей блаженний Даміян і вже хотів приймати свою кончину. Лежав він у немочі, і прийшов до нього ангел ув образі Теодосія, обіцяючи йому царство небесне за його труд. По тому надійшов до нього й великий Теодосій з братією та й сіли біля нього, котрий уже знемагав.
Поглянувши ж на ігумена, сказав:
— Не забувай, отче, що мені обіцяв цієї ночі.
Збагнув великий Теодосій, що той бачив видіння, і мовив до нього:
— Брате Даміяне, що тобі обіцяв, так воно й буде.
Він же, стуливши очі свої, віддав духа в Божі руки.
Ігумен же й уся братія чесно поховали його тіло.
Такий був і другий брат, Єремія на ймення, котрий пам’ятав хрещення Руської землі. І цьому дано дар від Бога: провидів те, що мало бути. А коли кого бачив у помислі, то викривав його таємно й наказував берегтися від диявола. Коли ж брат замислював іти з монастиря, він тим більше приходив до нього, викриваючи його помисла і втішаючи брата, а коли комусь казав про щось добре чи зле, то збувалося старче слово.
Інший старець на ім’я Маттій був прозорливий. Якось стояв у церкві на своєму місці, звів очі свої й провів по братії, що стояла пообидвабіч, і співала. І побачив біса в поставі ляха, що обходив їх, носячи в приполці квіти, що звуться ліпки; брав одну з тих квіток і кидав на будь-кого. А до кого із братії, що стояла, приліплювалась квітка, той, трохи постоявши, розслаблювався розумом і, вигадавши собі якусь причину, виходив із церкви, ішов спати і не повертався на співи. Коли ж кидав біс на інших із тих, що стояли, і не приліплювалася до нього квітка, кріпко стояли у своєму співі, доки відспівали утреню, — і тоді йшли до своєї келії. Мав звичай той старець: після відспівання утренні, коли братія відходила до своїх келій, цей блаженний старець
останній виходив із церкви.
Якось ішов він й сів під клепалом, бажаючи спочити, була-бо його келія подалі від церкви. І побачив він, що йде від воріт велика юрба. Звів очі й уздрів одного біса, що сидів на свині й величався, а довкола нього інших безліч. І мовив до них старець:
— Куди йдете?
Відповів біс, котрий сидів на свині:
— По Михайля, по Тобольковича.
Старець ознаймив себе хрестом і пішов до своєї келії. А коли засвітало на день, збагнув старець видіння і мовив своєму учневі:
— Ходи й запитайся: чи є Михаль у келії?
І повів йому учень:
— Щойно вийшов по заутрені за монастирську загорожу.
Старець же оповів видіння ігумену і старійшій братії, що бачив, і прикликав ігумен брата й утвердив його.
По цьому преподобному Маттії блаженний ігумен Теодосій помер, і став Стефан ігуменом натомість. А по ньому — Никін, а цей старець ще живий був. І інші численні видіння бачив, і почив старець у Господі в доброму сповіданні у святому Печерському монастирі.

Нюхарі та курії

Померла в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів голосити. Зібрались курії з люльками, а нюхарі з ріжками. Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі – в другий. Курій що потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі – так усю її й обплювали; нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: “Добра це річ – нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш”.
Дізнались люди, що чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті чорти, що голосили за чортовою матір’ю.

Як п’яниця записав душу чортови і як визволив си з того

Отже, був такий оден, що був п’яниця, та йшов з коршми та й погадав собі що коби мині дав хто тілько грошей, що-бим міг за то пити, то яби записав душу свою. Недалеко прийшов, та й зострітив єго пан, а то в ночі. Каже до нього: Щось гадав перше? — Каже: Що-м гадав? Що коби хто тілько грошей дав, абих мав за що їсти й пити, то бих душу дав! — А той каже: Йди до дому, підпиши си мині, та копай собі яму в коморі. — Він прийшов домів, ще собі закликав сусіда, аби му поміг викопати яму і пішов спати. Виходит рано, дивит си до комори, є насипано повна яма грошей ; він пішов поскликав сусіди, приніс напою, їсть, п’є, є за що. Вело си, кілько вело, довгий час пив і сусід забавлявв. При тих пиятиках сусідам сказав, як то є. Сусіди си єго збояли і говорили один до другого: Та ми з ним як мемо пити, то не тяжко, аби і наші душі не пішли! — От ніхто не приходит, кого кличе, не хоче йти. Та смутно єму самому. Приходять до нього два старці, та просять си на ніч, а він з охотов каже: Ой, я би вас приймив, хоть би й вас кілько було, бо мене якось люде си сцурали, що не хочут д’мині приходити
і забавляти си. — Він файно тих старців погостив, давав їсти й пити, переночували, він хоче, аби вни си з ним забавили — а вони хотят відходити. Кажут до нього: Ми си бавити не будемо, бо ми є подорожні, але що ти від нас хоч, що ти нас так файно гостив? — Він каже: Я від вас не хочу нічо, хоть-бисте й тиждень сиділи зо мнов, то я від вас нїчо не хочу. — Вони кажут: Жадай від нас що, то ми тобі дамо! — Каже: Я би від вас жадав, коби ви мині то дали, аби як я скажу, кому де сісти, то аби сидїв, доки я не скажу встати, аби не встав, та й абих як такі кліщі, кого ймут, то аби держили, доки я не скажу пустити! — Кажут тоті старці: Будеш мати тото! — Отже прийшов тот час, коли мали єго брати; стрітив єго на дорозі знов тот, що був з ним у ночі. Каже: Вже приходит тобі час іти зо мнов, знаєш щос-си записав. — Він каже: Я знаю, але ходім ид’хати, най си роздякую з жінков. — Прийшли д’хати, він сказав тому чортови: Сідай на лаву! — Сів, сидів так довго, тот ни казав уставати, а він не вставав, аж зачав си просити: Пусти мене, я вже більше по тебе приходити не буду. — Він єго пустив, чорт пішов; чорти на него другі сварили: Чому ти єго не припровадив? тай післали другого за ним. Другий як прийшов ид’нему, то він сказав: Доків я си зрихтую, то генди є грушка та вилізь
на грушку та їж грушок. — Чорт виліз на грушку — а він сказав,
до него: Сиди ж там! — Сів на грушку та й сидів у ніч і в день. Хлопці камінем метали, єго збиткували так, що там аж просив си, казав: Дарую тобі всьо, лиш пусти мене відси! — Він єго пустив, а вони прислали за ним третього, того, котрий був найстарший межи ними, на ногу кривий. І тот май ліпше си взяв до нього і сказав до нього: Що ти будеш мудрувати коли ти си підписав?! — А він каже: Я не хочу з тобов нічо мудрувати, поможи мині коня підкувати! — Пішов, зібрав кліщі, свій варстат, який мав, дав чортови ногу держати, імив чорта тими кліщами, кліщі приклав до кузні так, що він ходит собі куди треба, а чорт у кліщах сидит. І зачав си у нього просити, що вже по нього ніхто не буде приходити. Сказав тот коваль до чорта: Віддай
мині письмо тото, котре я вам си підписав, та тогди тя пущу! — Тот взяв віддав єму письмо. І напив си і наїв, своєв смертев вмирав і ще свої кліщі на тот світ забрав і казав смерти : Веди мене до пекла! — Смерть го повела; чорти, як уздріли, що вона го веде, двері позамикали і не хотіли єго там пустити, бо казали: Ти нас збиткував там, та й тут бись з нами таке робив! та й не пустили.

Війт-лупій у пеклі

Так перед давнім часом був війт на Жаб’ю і дуже любив здирати людей і у війтівстві умер; прийшов погріб з опроводом, взяли з хати і на дорозі звіяла си така вихір, що з тих людей, котрі його несли на барах, тота вихір взяла трупа із трунвов з межи людей і так вони си вчинили, що неувиділи, де він си дів. Другої чи третьої днини йшли люде у полонину, у Чорногору, і найшли порожню трунву під полонинов на плаю, приперту до смереки, порожню. Потім відтак чоловік ніс бриндзу трьома кіньми по-через Чорногору, називає си Понад Засуви або Полиці. Його таменьки присів туман, та й зблудив
з дороги. Прийшов д’ньому пан з двома паничами, питає його: Куда ти ходиш? — Той каже: Несу бриндзу до Сегота, там заблудив, що не знаю в котру дорогу йти! — А він каже: Скидай з коней! — А той каже: Я з коней не му скидати, бо я сам на коні не візьму відтак! — Я тобі сам скину і сам покладу! — Відтак зняли з коней, той сказав коні пустити і взяв його з собов. Так недалеко вони прийшли. Завів його той пан до великих дворів. Вів його через 12 дверей; 12-двері не отворив, але казав йому дивити си крізь візітирку; сиділо таменьки
більше війтів і побережників, і той війт, котрий вмер на Жаб’їм,
і його мертвого взяло з межи людей, то він добре його пізнавав. І той пан справив його і питав його: Чи ти його пізнаєш? — Коло тих, шо там сиділи, то льокар коло кождого із збанком і з питтям, в них кождого пугар [келих] у руках і що вип’є, то той з збанком в руках насипає, а другий булавов б’є в шию і каже: — Пий! — Як він си завернув відти, та й той пан відвів його назад із паничами і’д його коням. Де коні лишив там і найшов; склали йому бриндзу на коні, справили його на дорогу. Мрака си проступила, зробив си ясний день, а тоті пани, то були злі духи — чорти!