Запроданє роду людського Адамом і конець світа

Як Адам и Єва жили в раї, то сотана скусила їх до блудства і вни вінец ни дотримали. Тогди Господь Бог вигнав їх з раю, щоби подавали в свід. А на землі біда ходила за ними в слід, аби зробила на своїм. Тай на землі учинила си перша дитина а біда хотіла видобрати для себе всій плід людский тай вкрала цю дитину. Тогди в тот час не світили світла в ночі при дитині і біда підмінила. Взяла дитину цю собі з однов головов а підміньила з сіма головами. Від цього часу, докив си дитина не рішена [охрещена], то вже люде в’одно світять світло тай не держать довго нерішеного, бо не всокотили би або не все світило мож удержати, а як би, не дай Боже, вгасло, а не є свічки, сірники, тай пропала би душа пусто-дурно.
Тота дитина дуже гірко ссала. Сім головів так ї нуждали, що аж кров чуріла; як вужі ссали, бо то були покуси. Він в’одно до них приходив. Єва скаржила си Адамови, шо не годна тому терпіти, бо приходило си вмирати. Сотана приходила и казала, що цему порадит, як му запишут си із своим плодом, як вробили контрат і він зробит з сїмох одну но голову. Адам не хотїв на це пристати, но як зачала перед ним Єва плакати, то мусів. Тепер жи, як вони стали до того контрату, то Адам підписав си, а сотана кажет: Цесе письмо не может ніхто скасувати, хіба такий, щоби си народив, вмер і оскрес, тогди цес контрат неважний. — Цесе письмо поніс він в море і під таку плиту поклав велику, шо там є. ін, сотана-Ірод, не гадав, що такий си найдет, народит си, вмрет і оскреснет тай викупит рід и плід всій людський. То письмо стояло штири тисіч літ в морі. За той час всій нарід йшов до аду, ци грішний був, ци ні. Аж Христос си народив, вмер и оскрес, пішов до ада і випустив всіх, що були там, до неба. Тогди сотана-Ірод заридав, що аж пекло-ад задрижали, мало си не розсів з жалю за тільким народом, що стратив. А Христос кажет: Не ридай, сатано-Іроди, твоє пекло будет у послідним веремю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо-си величают над міру, довершене в верх! — А як то си станет? — При кінци світа, сім років не будет жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжом, хлібом, ні паші; будет голод ужасний. В тот час сотана будет випущений і будет світом ходити и питати людей: Хто си мині підпише, то ни-ме бідувати; мет мати хліб, їсти, пити, курити! — В такій біді богато єму пидпишет си і так мет мати повне пекло до верха, що пукати будет. Але будут дес и такі, що будут мерти а єму не запишут си, не пидпишут си. Але на небесах є ще святий Ілія з тілом и душев, на обліках, що громом орудуєт. Тепер ще є такий віл, буйвол, дес на котріс полонині пасет си тепер, не знаю на котрій. Перед страшним судом Ілія зійдет з небес і мают си з Іродом-сатанов справатн перед судом Божим. Ілія заріжет того вола, а на єго шкірі будут си бороти. Ірод-сатана побідит Ілію, що вбєт го на тій шкірі. Тогди кров з Ілії почурит по тій шкірі. А шкіра та велика, бо віл вид віка пасет но сам на одній полонині. Шкірі міри нима. Кров Ілії праведна така, шо від неї земля імет си. Кров трафит на вугрик, що є на шкірах і кріз тот вугрик почурит на землю.
А шо то кров праведна, то вся земля вид неї імет си і згорит на сїм латрів, бо так за товсто гріхами запорошена, гріхом з’осквернена. Як згорит, тогди стане спуза [попіл] за сїм латрів товсто за груба верства. Типер є такі сім вітрів, що ще ни віяли, аж тогди знимут си, звієтси дуже бура вилика і звієт ті спузи на Сафатову долину. Як Сус Христос тогди зійдет на су землю і своїм духом дунет на цю спузу, то з цей спузи станет нарід всий, шо був на землі, докив Христос не вмер. Бо ті всі, до штири тисічі літ, що були в аді, ті вже свою муку відбули; на суді не будут. З тих спузів станут з тілами й душами но ті, що по Христі померли. Всий нарід станет до ладу, всий нарід познаєт свій гріх і станут одні на право, другі на ліво, як вівці на струнці з козами. Ніякої говорки тогди не будет, грішні заставатимут свої очі від Христа світлости. Ніяких бесід не будет, бо кождий мет знати свою вину, свій гріх, конец. Ілія, як помрет на шкірі, то підет до царства.

Ткач у пеклі

Умер ткач, той, що полотна ткав. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку попову і попав у пекло.
І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати свата (це маленька частина в човнику, на якій цівка ходить з нитками). І пише ткач листа через попа до жінки:
«Передай мені свата!»
А в пеклі подумали, що свата-чоловіка, та й кажуть:
— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами!
Юда наказав вигнати його з верстатом, а то вони як зачнуть грюкати, то і пекло розіб’ють. Вигнали його і верстат викинули. Бач, і тут гріховідники злякались робочого чоловіка!

Скарб у льоху біля могили Довгої

На степу Неплюєва біля хутора є могила Довга, а біля неї запорожці заховали скарб у льоху. Гроші срібні і золоті в діжечках, а срібний посуд стоїть біля них. Скарб сховали дванадцять козаків і закляли:
– Хто буде один відкопувати – того дощ заллє!
Пробували копати, так куди там; де в Бога візьметься дощ, та й так і ллє, так і ллє! Там колись чумак загубив воли і не знайшов. Махнув він до тієї могили, підійшов – аж там льох, а в ньому сидить лукавий і папери просушує. Глянув лукавий і пита:
– Чого тобі тут треба?
– Так і так, – каже, – загубив воли та не знайду!
– Не шукай, – каже, – а купи другі!
Дав папірець – п’ятдесят карбованців – і той купив воли.

Семенова пригода

У моєї матері та був родич Семен. Він чумакував і все, було, розказував, яка йому одного разу пригода трапилася…
Поверталися чумаки з Криму. В Семена були молоді воли, від тяжкої далекої дороги вони зовсім пристали і мамин родич одбився од валки, залишився далеко позаду один у степу. А було це на річці Гайчурі, десь між Гуляйполем і нашим селом Катеринівкою.
Як побачив Семен, що зовсім одстав, зупинився він, випряг волів і пустив їх попастися. Тепер уже можна було й не поспішати: до дому лишилося недалеко. Чумак приліг біля воза та й невдовзі задрімав. І от сниться йому, що прийшов він до шинку. А тут чорт домовляється з шинкарем, щоб той купив у нього роги: ні за що нечистому напитися. Шкода стало Семенові чорта. Ну, який же він буде чорт без ріг? Підходить, нібито чумак до рогатого та й каже:
– Не продавай! Я дам тобі на горілку грошей.
Поліз у кишеню, дістав золотих і подає чортові…
Од такого чудернацького сну Семен прокинувся. Побідкався, помолився, а тоді давай полуднувать чим Бог послав, їсть він, коли бачить – із придорожнього яру виходить здоровенний дядько. Волосатий, брудний, до пояса голий і в руці ножаку тримає. Вийшов – і до Семена! Чумак тоді схопився і сховався за воза.
Підійшов здоровило до мажі, і почали вони кружлять: той із хлібом і салом одступає, а той із ножем наступає. Кружляли-кружляли навколо воза, а тоді волосатий чолов’яга й каже:
– Оддай мені харч!
Семен дістав клунок з харчами та й кинув йому через воза. Ухопив той, розв’язав і почав уплітати. Поїв трохи і каже:
– Поїм усе, бо тобі вже їжа не знадобиться. Я тебе уб’ю, щоб не посвідчив кому про мене.
Пробував чумак одпроситись:
– Їж, усе забирай, тільки одпусти мене живим…
Та куди там! Лопає злодюга та регоче. А тоді давай Семенові про себе розказувать:
– Мені, – каже, – циганка наворожила, що мене скоро хтось уб’є, так я її, щоб не пащекувала, живою в землю закопав… Мене не так просто вбити.
“Оце так, так! – думає Семен. – У такого не одпросишся!” І вирішив він піти на хитрість. Коли дядько надто захопився їжею, чумак став помаленьку до нього наближатися. І як тільки той, наколовши шматок сала на ніж, почав підносити їжу до рота, Семен сильно вдарив йому під лікоть. Так сильно, що ніж пішов аж у горло й виліз на шиї! Злодюга й дуба дав…
Одтяг чумак мертвяка до яру, вкинув його туди, запріг хутенько воли і подався доганять товаришів…
Проходив час. Уже два роки минуло, як сталася та пригода, а Семен нікому про неї не розказував. І ось знову повертаються чумаки з Криму. Доїхали до того пам’ятного Семенові місця та й стали на спочинок. Ну, материн родич, нікому нічого не кажучи, пішов понад яром ніби прогулятися. Дійшов туди, де він трупа кинув, аж лежить у кущах здоровенний кістяк, саморобним шкіряним паском підперезаний! Чумак придивився і побачив на паску капшук. Він за той капшук, а звідти так і посипалися золоті монети! Згадав тоді Семен, як йому колись приснилося, що нібито він гроші дає чортові на горілку – і стало йому якось моторошно. “Це, мабуть, нечистий мені віддячує!” – подумав.
Забрав золото й вернувся до валки. З того часу Семен уже більше не чумакував. Розбагатів, побудував синам добрі хати, повіддавав дочок заміж і став жить та поживать. Ходили чутки, що сам чорт йому помагає.

Залізноноса баба

Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі — на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік — за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
— Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто — нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі — що лише загадати!
«От, — каже собі чоловік, — вже нагрівся, а тепер наїмся…»
Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
«Гм! — думає чоловік, — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
— Так і є… — озвався голос.
Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
— Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..
Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:
— Тут помочі ніхто тобі не надасть! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе штрикати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Добре тобі буде?
— Бідний я, бідний! — благає чоловік. — Допоможи мені. У мене купа дітей. Що буде з ними? Усі загинуть без батька, без матері!
А баба своє белькоче:
— Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я, може, тобі б допомогла, але за просто так цього робити не буду.
— Красунечко, допоможи мені! Що хочеш тобі зроблю, лише хай мене твій син до пекла не несе!
— Добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не важке.
— Я на все згоден!
— Тоді тебе врятую від пекла, зроблю щасливим та багатим, коли ти зі мною одружишся.
Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Оце таке! Щоб він узяв собі за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди скажуть, коли побачать в селі, яку відьму він привів до хати?
А баба своє:
— Так, так, чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки немає. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі — молоці купати, а палицею по хребту мастити… То згоден?
Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має сенсу.
— Добре, — погодився. — Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!
— Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.
Та й відразу вибігла з хати, наче молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла мішки й повела чоловіка до підземної комори.
А там чого тільки нема! Всілякий одяг дорогий — чоловічий і жіночий, їжа та пиття, яке лише загадати… Гроші золоті й срібні, дорогоцінне каміння різних кольорів…
Баба каже:
— Дорогий мій чоловіче, все це твоє й моє. Пакуй у мішки, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хати.
Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого одягу, а зверху поклали їжу і напої. Мішки звалили на візок, що напоготові стояв біля хати. Впряг чоловік віслюка, і рушили в дорогу.
Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.
Баба говорить:
— Не поспішай, спочиньмо тут на травичці зеленій.
Чоловік спинив віслюка; позлізали вони з возика, розв’язали мішки й почали пригощатися. Силує баба чоловіка:
— Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше.
Але чоловікові тепер не до їжі і не до пиття. Усе думає, як би позбутися такої біди!
А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу, сп’яніла і заснула.
Чоловікові не треба нічого більше. Поплював у руки, взяв сокиру та так гупнув обухом по бабиному залізному носі, що той переломився. Баба закричала несамовитим голосом, а далі простерлася долілиць, разів двічі тріпнулася й померла. Але коли чоловік вдарив по її носі, той так загудів, що почули в пеклі.
— Го-го! — закричав чорт. — Моїй мамі хтось ніс переломив… До нього! Треба схопити!
І зразу вискочив із пекла.
А чоловік, гадаєте, сидів на місці? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не зрозумів, у чому річ, і перелякано помчав що було сили. У возика тільки задок заплигав то в один, то в другий бік.
Уже недалеко було до села, коли чорт вискочив із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся, побачив возика і побіг за ним. Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли той вже повертав до себе у двір.
— Злодій, вбивця! — вигукує чорт. — Далі тобі не жити!
— Пусти! — кричить чоловік. — Тут уже я пан!
Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа.
На крик вибігли діти: кострубаті, замащені, у дранті. Почали галасувати:
— Ой, батько привів нам чорта! Обдеремо його й зі шкури пошиємо черевики!
— Будемо мати й м’ясо!
— А з чортових рогів будуть нам дудки!
Чорт перелякався і почав просити чоловіка:
— Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.
А чоловік каже:
— Не пущу, бо мої діти будуть голодні.
Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.
А чоловік завів у двір віслюка із возиком і від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій окрузі.

Вітрова донька

Бідного парубка Тимофія напала кортячка женитися. Він кинув очима поміж дівчатами, залицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ні хліба, ані до стайні що загнати.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.
Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
— Тепер я піду твою доньку сватати!..
Йому причулася вітрова відповідь:
— У-у-ху-ху, прихо-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
— Я хочу побратися з вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.
— Що, хочеш шукати вітру в полі? — питали. — Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свою мізерію, прив’язав торбину до патика і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.
— Як тобі віддячити за те, що ти врятував життя моїй дитині? — спитала зайчиха з-за корча.
— Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
— О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, — відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.
Вийшли з лісу, йдуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою — здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
— Що ти дієш, чоловіче? — спитав дивака.
— Зцілюю і воскрешаю дерева.
— А ти хто будеш?
— Я — Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
— Я — Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
— І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
— Ходім.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався.
Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.
— Ти отворяй, — промовив Тимофій.
— Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, — відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.
Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.
— Чого вам, люди, треба? — спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
— Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
— Добре, най буде так. А тобі чого треба? — спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:
— Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
— Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
— Так і так, — заговорив Тимофій, — я прийшов сватати вашу доньку.
— Ха-ха-ха! — розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло. — Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука і як цей віник стане виноградною лозиною, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потяглась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.
— Ади, — промовив він до жандарма, — Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілку в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, — що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.
І пішли.
— Пане, — шептав корчмар дідичеві. — Тимофій збудував хату на вашій землі.
— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…
У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його, шеверногого і перконосого.
Дідич крикнув, аби привели Тимофія.
— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки Тимофій переступив поріг.
— З широкого світу.
— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
— Ага, з того, — кепкував Тимофій.
— А мого тата не видів там?
— Як би ні? Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
— Так і так, — сказав, — дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.
— Не журись, зятю, — втихомирив його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка порохів, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов услід за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.
У темряві печери дзоркнув замок і показався чорт.
— Чого ти хочеш, Тимофію?
— Витягни сюди на хвилину тата нашого Дідича.
Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.
Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:
— А що робив мій татуньо?
— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.
Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив дідич до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.
У темряві печери дзоркнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.
— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.
— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся як вітер до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:
— Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!»
Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба. Тимофій крикнув:
— Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Двадцять п’ять братів

Жив, де не жив, та десь-таки на круглому світі жив один чоловік, а в того чоловіка було двадцять п’ять синів. Видите, як тяжко й виговорити — «двадцять п’ять синів», а подумайте собі, як тяжко такій купі дати щодня їсти, постаратися, аби те чи інше не ходило голе, аби не лишилося вічним дурнем, аби знало читати й писати — досить думок для одного вітця. Скільки має бити собою чоловік, у котрого так багато дітей! Правда й те, що у такій родині є на кого подивитися, та й робота спориться, де до неї візьметься аж двадцять п’ять пар рук!
Та доста й того, що не нарікав ні той чоловік на своїх синів, не нарікали і сини на свого вітця. Жили собі у мирі та злагоді.
Хлопці підросли і дали собі слово, що всі двадцять п’ятеро поженяться разом, візьмуть дівок із одної хижі — з такої, де буде не менше й не більше, як двадцять п’ять сестер. І ще по-братерському домовилися, що будуть брати дівок з відповідним віком — кажім так: найнижче, аби наймолодша випала наймолодшому.
Коли вирішили се, пішли до свого нянька. Заговорив за братів найстарший:
— Няньку солоденький, ми хочемо женитися, але за одним разом, на однім весіллі, та й хочемо взяти собі дівок із такої хижі, де живе не менше і не більше, як двадцять п’ять сестер. Ми самі не годні розійтися по цілому світу в двадцять п’ять сторін, а тому просили нянька, аби був такий добрий і пішов один глядати чоловіка, у котрого було би двадцять п’ять дочок на відданні. Ми знаємо, що то нелегке діло — найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, що доки найдеться десь таке гніздо, доведеться зміряти не одну дорогу. Та радимо нянькові взяти у мандрівку пару залізних постолів і повну тайстру грошей.
— Дорогий мій синку, я радо вчиню те, що від мене просите, і, може, й пощастить найти вам двадцять п’ять сестер під одною стріхою. Але мусите терпіти і чекати, скільки буде треба, бо чоловік і сам не знає, коли вернеться з такої дороги.
Сини залишилися, а старий пустився у далекий світ. За рік сходив усі краї вздовж і впоперек, але, чи повірите мені, ніде не знайшов стріхи, під котрою було б якраз двадцять п’ять дівчат. Траплялося йому найти хату, навіть не одну, де жило двадцять три або двадцять чотири сестри, а от на двадцять п’ять — ніде не міг надибати.
Мандруючи по світу, той чоловік витратив повну тайстру грошей і сходив залізні постоли. Засмучений, рушив додому. Ішов, ішов — і по дорозі ще завернув у одне село. То було в неділю, і неборак подумав собі, що хоч посидить із людьми. Зайшов до корчми й на останні гроші узяв поїсти і випити.
Розвеселивши трохи тіло й душу, пішов чоловік далі. Йде і видить: один селянин оре аж двома плугами. А я вже казав, що то була неділя. Підійшов чоловік ближче — ґазда старий, як він.
— Чоловіче добрий, та хто чув таке — орати в неділю, на очах у всіх людей? — озвався подорожній.
А ґазда відповів:
— Ей, дорогий брате! У мене таке діло, що я змушений орати і в неділю, бо маю двадцять п’ять доньок, і треба добре ґаздувати, аби всіх повіддавати, не пустити їх по світу повітрулями.
Вчувши такі слова, чоловік дуже зрадів і одразу каже:
— Ну, чоловічку, стільки би біди! Знайте, що у мене двадцять п’ятеро синів. Я й мандрую уже цілий рік, аби найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, бо мої сини вирішили так, що візьмуть собі двадцять п’ять сестер із одної хижі. Та як собі гадаєте, чи дали би доньок за моїх синів?
— Дуже радо, — відповів старий.
Довго не домовлялися, бо обоє мали однакову журу. Призначили день, коли двадцять п’ятеро братів мають прийти сватати двадцять п’ять сестер, а потім повінчатися із ними. Тепер наш чоловік ішов собі додому посвистуючи.
Дома леґені з великої радості не знали що й казати, як дякувати долі, що нянько їм приніс таку щасливу звістку. Всі сини, а з ними їх старий, осідлали коней і поскакали свадьбувати. Уже за плечима лишилося чимало дороги, треба було і перепочити, коли заговорив наймолодший брат, що вмів передбачати:
— Станьте лишень, хлопці! Ми забули дома обміркувати одне діло. Адже в нашій хижі — всього одна кімната, де ми всі розмістимося в ній, як приведемо молодих жінок? Мені спало на думку, що найліпше буде, як я тепер вернуся назад і найму в селі хоч десять хат, де уже намістимо своїх жіночок. А ви не чекайте, щасливо їдьте далі — лиш привезіть на моєму конику й мою наречену. Та, дорогі брати, скажу ще одне, а ви собі добре зарубайте на носі, що буду казати, бо як учините не так — з того буде велика біда. Дорогою додому не ставайте ніде ночувати, як би пізно не було. Їдьте далі й далі, доки не зупиниться мій кінь із моєю судженою. Там можете спокійно зійти собі з коней і перепочити. На іншому місці зазнаєте великого лиха.
Тоді двадцять четверо братів і їх старий нянько поскакали далі, а наймолодший брат вернувся назад, у своє село.
Леґені щасливо добралися до того чоловіка, що мав двадцять п’ять доньок. Молодята скоро повінчалися і справили велике весілля. А по всьому тому брати посідали з молодими жінками на коней. На коника наймолодшого брата сіла його суджена — сама, і поскакала спереду, ведучи за собою весільний народ.
Довго вони неслися на конях і зрештою надибали велику рівнину, де була дуже красна паша. Села не виділи ніде — ні близько, ні далеко, і тяжко було сподіватися, що до потемків найдуть якусь стріху, аби заночувати. Зміркували так, що ліпше залишитися на ніч тут, на лузі, де росте така густа трава. Позлізали з коней, пустили їх пасти, а самі розклали собі ватру. На біду, вони забули, від чого їх застерігав наймолодший брат.
Але найменша сестра не лишилася при них, бо мудрий кінь заніс її далі — на добрий постріл із рушниці — й аж там зупинився. Дівка зійшла з коня і ночувала сама. Правда, ніхто не звернув уваги, що серед них немає нареченої наймолодшого брата.
На ранок пробудилися двадцять чотири молоді пари, розглядаються і — най вас Бог спасе від такого! — так перелякалися, що не могли вимовити й слова: увесь луг, де спали, був обкладений страшним вогняним муром, і вибратися звідти було неможливо. Лише тепер прийшов їм на гадку наказ наймолодшого брата, бо помітили, що його нареченої серед них нема. Забідкалися — що з ними тепер буде! А тут з’явився, наче з-під землі, пекельний Люцифер і як загойкає на них:
— Та хто вам давав дозвіл розкладатися на ніч на моєму лузі? Зараз повибираю із вас душі!
Перелякані на смерть, брати й сестри почали просити, аби Люцифер перебачив, бо темна ніч їх застала в полі, не знали, куди йти, а вони віддячаться найстаршому чортові — і сяк і так, що не пошкодує! Люцифер вислухав усе те до кінця, і добре припалося його чорній душі, що бідолахи так мучаться. А коли увидів, що вже зійшло із них сім потів, заговорив:
— Ну, я перебачу, але з одною умовою: поверну вам життя, коли підпишете чорним по білому, що віддасте мені свого наймолодшого брата, котрий зостався дома. Ліпше поплатіться ним одним, чим вам — сорока дев’ятьом — іти на той світ. А не пристанете на мою умову, то пропадете тут усі — разом із вашими кіньми!
Ой, із тяжким серцем брати підписали Люциферу папір, що віддають йому свого наймолодшого братика, котрий зостався дома. Для більшої певності ту цидулу мусив підписати і старий.
Улагодили вони все з Люцифером, і тоді чортисько подув у бік вогняних мурів. Вони одразу зникли, й весілля могло продовжувати свою подорож. На добрий постріл із рушниці знайшли й наречену найменшого брата і почали собі дорікати: «Ей, треба було нам заночувати тут, а не там!» Але найменшій сестриці не сказали й слова, що трапилося з ними.
Ледве встигли продати Люциферові наймолодшого брата, як той уже знав, що вони зробили, бо він усе відав наперед. Неборак подумав: «Ліпше мені піти самому пошукати чорта, як чорт має забрати мене». І одразу рушив у дорогу.
Ішов дуже швидко, що вже й не чув під собою ніг. І раптом зустрівся з рідними братами. Наречена здалеку до нього усміхалася. Але коли хлопець вже був зовсім близько, з’явився страшний змій, схопив її в пазурі й поніс. Наймолодший гірко пожалівся на братів і на старого нянька, що вони продали його Люциферові. Навіть не відклонившись, скочив на коня і понісся геть.
Доскакав до того місця, де його брати зупинялися на ніч. Там уже стояла височезна скеля. Хлопець виліз на самий вершок, аби роздивитися, що видно навколо. Глип, а на вершку стоїть якась колиска, а у тій колисці — файна-префайна дівка, що не має іншої роботи, лише колисатися. Підійшов леґінь ближче, а то — його суджена! Він так здивувався, що не міг заговорити.
— Ти мене шукаєш, милий?
— Я шукаю Люциферів замок, — пояснив їй хлопець. — Брати продали мене Люциферові, і я собі подумав, що ліпше мені самому піти до чорта, як чорт має забрати мене. А ти що тут робиш?
Дівчина відповіла:
— Видиш, я тепер — Люциферова донька. Він одразу не поніс мене в палац, а наказав, аби я спочатку виколисалася на кам’яній скелі. Та вже дещо знаю. Якщо тепер підеш до Люцифера, він вкоротить тобі життя. Тому слухайся мене.
Наймолодшому братові дуже полюбилося, що й наймолодша із сестер, подібно до нього, володіє чарами.
Помалу смеркалося, і дівчина сказала:
— Тепер можеш іти до Люцифера і показатися йому. Признайся чесно, що ти хлопець, котрого він купив від двадцяти чотирьох братів. На то чортисько стане тебе пригощати, але ти нічого не їж і не пий, а попроси собі роботу — кажи, що дуже любиш працювати. Се припаде йому до дяки, і він тебе не рушить: хто би вбивав такого, що хоче робити, а не хоче їсти? Роботи не бійся, бо я тобі буду в усьому помагати. Служити доведеться усього три ночі — на тому кінець. Як перебудеш свою службу, то не бійся, біди не зазнаєш. І ще не забудь: за той час Люцифера буде трусити злоба, хоч говорити із тобою він буде дуже мило.
Дістав леґінь ті добрі поради, пішов до Люцифера і чесно признався, що він — той самий хлопець, котрого продали двадцять чотири брати. Признався і в тому, що він не хотів ховатися вдома і прийшов до нього сам, із власної волі. Якби найшлася тут якась робота, то радо взявся би за неї.
— То вже мені любиться, — озвався Люцифер. — Ото дуже красно, що відразу просишся в роботу. Видно, що ти — роботящий хлопець. Такого мені й треба. Але на роботу ще маєш час. Спершу поїж, попий!
— Дякую за вашу доброту, — відповів леґінь, — але я не голоден та й пити ще не хочеться, ліпше би щось поробив.
— Ей, ти добрий хлопець! — почав його хвалити Люцифер. — Ну, та не буду тебе дуже припрошувати, раз ти не жадаєш ні їсти, ні пити. А як сверблять руки до роботи, то за одну ніч посади в густому дубнякові цілу винницю — на двадцять миль довгу, на п’ять миль широку. Дуби повитягуй разом із корінням і красно поскладай. Розчищене місце покопай і до завтрашнього ранку засади лозою, вирости з неї виноград і принеси мені на стіл грона трьох сортів на трьох окремих тарілках. Тоді й приголосишся, що винниця посаджена, а ще посеред неї збудована винарня — така велика, як палац. Але коли те, що я переповів, до ранку не зробиш, тоді, сине мій, не думай далі жити!
Ну, та й леґінь якраз собі думав — як лишитися живим, бо про таку роботу ніколи й не чув. Коли вислухав чортиська, то гадав, що нараз на тім місці серце йому перестане битися.
Вийшов від Люцифера такий, ніби його товстою ґирлиґою та ще й сукуватим кінцем по голові вдарили — аж в очах потемніло, і не видів ні вперед, ні взад. Лишень коли надворі на нього повіяло свіжістю; помалу протямився і подибав далі. Вибрався з бідою на кам’яну скелю, де жила його суджена, і розповів їй, що він мусить до ранку зробити.
Дівка розраджувала хлопця, казала, най не журиться, бо вона поможе, най іде собі спокійно спати — і все буде добре. Потому вона вийняла з пазухи сопілку, тричі свиснула — і коло неї з’явилося стільки чортів, як трави.
— Яка твоя воля, повелителько? — спитали вони.
— Моя воля така, аби на місці тої дубової хащі за одну ніч виріс виноградник — на двадцять миль довгий, на п’ять миль широкий. Усі дуби разом із корінням повинні бути вирвані й красно складені, а посеред винниці має стояти і винарня, та така велика, як палац. До завтрашнього ранку виноград мусить достигнути…
— Буде зроблено! — відповіли чорти.
Гей, як узялася до роботи ота тьма чортів!
Кинулися вони на гущавину, висмикували дубиська, як коноплі, й красно складали в купи. Потім перекопали розчищене місце, швидко засадили виноградною лозою і звели винарню, та таку велику, як палац… Тяжко й повірити, та правду вам кажу, що другого дня рано, на восьму годину, все було готове.
Дівчина розбудила свого нареченого та й каже йому:
— Ну, виноград є. Тут маєш три тарілки, зірви тепер грона трьох сортів, поклади на тарілки і понеси Люциферові. Він тебе спитає, у кого ти вчився так робити, а ти кажи, що такий вродився, і не їж, не пий у Люцифера нічого!
Наймолодший брат узяв три тарілки, спустився у винницю, найшов там виноград трьох різних сортів, зірвав із кожного по грону, поклав на тарілки і заніс до Люцифера.
Але тому не дуже подобалося, що леґінь старанно виконав усе, що йому наказував. Правда, не виказував, що сердиться на хлопця, замість того дуже припрошував його, аби їв і пив. Хлопець відповів:
— Дякую за вашу доброту, але я не годен ні їсти, ні пити, бо дуже змучився вночі за роботою.
— Ну, коли не можеш ні їсти, ні пити, то бодай скажи мені, леґеню: у кого ти вчився так добре робити?
— А я таким вродився, — сказав йому наймолодший брат.
— Добре, можеш іти геть. А увечері будь тут — дістанеш новий наказ!
Леґінь лишив Люцифера і виліз на скелю, де жила його дівчина.
А увечері чортисько наказав:
— До завтрашнього ранку ти маєш збудувати із патичок міст на тридцять миль довгий. По обох боках мосту мусиш посадити всяких порід дерева, аби вони стояли на п’ять сажнів одне від одного. Кожне дерево має зацвісти, а на кожному вершку має свистати потя[9], і кожне потя має бути різне. Як сього не буде, завтра тобі не жити!
Вислухав неборака Люциферів розказ і дуже зажурився — так зажурився, що й не знав, як вийти із світлиці, не міг потрапити на двері. Потому якось їх намацав, вийшов надвір — і в плач. Сльози полилися, як дощ. Ой, таку роботу один чоловік зробити не годен, хоч би зараз ту душу віддав! Поскаржився нещасник своїй нареченій, а вона одразу його розвеселила:
— Не журися, солодкий леґенику, я тобі поможу, а ти лягай собі та спи.
Вийняла із пазухи сопілку, тричі свиснула — і коло неї з’явилося стільки нечистої сили, як у хащі листя.
— Яка твоя воля, повелителько? — зазвідали чорти.
— Моя воля така, аби ви до завтрашнього ранку збудували міст на тридцять миль довгий, по обох боках мосту насадили всіляких дерев — рівно на п’ять сажнів одне від одного, і аби ті дерева цвіли, а на вершку кожного заспівало потя, але потята мають бути різними, як і самі дерева.
— Буде сповнено! — гаркнули чорти.
На ранок, як було наказано, міст стояв готовий.
Як вийшов Люцифер із свого палацу, як увидів міст, а на ньому дерева в цвіту, та як зачув різні потячі голоси, то дуже здивувався: той леґінь — великий майстер!
— Ей, леґеню, та скажи мені, у кого ти вчився, що все вмієш робити?
— Я такий вродився! — відрубав слуга.
— Добре, можеш іти геть, — дозволив Люцифер. — А увечері будь тут — дістанеш новий наказ!
Увечері хлопець зайшов до Люцифера, а той прийняв його дуже мило, хотів догодити, припрошував до столу — їсти й пити. Але хлопець не хотів пригощатися. Замість того, він почав просити роботу. Люцифер знову похвалив леґеня за те, що він так поводиться, бо, що й казати, добрий то слуга, котрий не їсть, не п’є, а просить роботу! І найстарший чорт придумав нове діло.
— Ну, слуго мій, будеш сеї ночі стерегти у стайні одну стару кобилу, але сторожи, як свої власні очі, бо коли хтось її вкраде, тобі зараз кінець!
Леґінь сього разу вже не зажурився, пішов до нареченої і спокійно переповів їй, що, зрештою, дістав легку роботу — треба лишень стерегти стару кобилу, аби її не вкрали зі стайні.
— Йой, милий мій, не дуже потішайся, бо сеї ночі буде тобі тяжко, як ще ніколи не було: стара кобила — то сама Люциферка, і ти ледве встигнеш переступити поріг стайні, як вона тебе уб’є. Так вимудрував той старий чортисько! Інакше він не міг тебе перехитрити — не знав, як тобі вкоротити віку. Але збудешся й сеї тяжкої біди, як будеш мене слухати. Іди до коваля, най викує тобі залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Із тим усім вертайся назад. Я закручу тебе у двадцять буйволячих шкур, між шкурами понасипаю попелу, а самі шкури витикаю глицями. Так ти зайдеш у стайню. Кобила зразу заірже, прискочить до тебе, зачне кусати і рвати буйволячі шкури. За той час гати її, як можеш, залізною палицею — по очах, по писку. Коли кобила зірве з тебе двадцяту шкуру, накинь їй на голову залізну вуздечку, сядь на хребта, а гострими острогами так стисни в боки, аби з проклятої дух вийшов. Тоді вона впаде на коліна, а ти зіскочи на землю, вибіжи зі стайні та й — просто сюди.
Так воно і сталося. Леґінь дав ковалеві викувати для себе залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Наречена зашила його у двадцять буйволячих шкур і ще раз наповіла, що має чинити. Зайшов леґінь у стайню, а стара кобила заіржала та як прискочила, то із буйволячих шкур аж шмаття полетіло. Але хлопець добре пам’ятався, він зі страху розуму не втратив. Минуло добрих півгодини, доки вискочив із стайні та й полетів вітром до своєї дівчини, аби розповісти про ту страшну бійку.
Вислухала дівчина і каже:
— Знаєш що? Мені видиться так, що ти зробив не все — вона ще у силі і лише прикинулася мертвою. Та ніколи довго говорити, ліпше біжім звідси, бо Люциферка вже знає, що усі поради давала тобі я, і тепер нас будуть доганяти.
Раненько, як зоріло, побита кобила зайшла до Люцифера й розповіла, що трапилося.
— Не сиди, — кричала вона чоловікові, — біжи скоро за ними, злови їх обох і зітри геть на мак!
Люцифер одразу полетів, як змій.
Біжать наші втікачі, біжать — і враз дівчина каже:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
— Виджу, моя мила, женеться за нами якась синя хмара.
— Ну, раз ти видиш синю хмару — знай, що то Люцифер. Але ми його перехитримо! Ти обернешся на старого діда, а я — на нивку проса. Ти з тої нивки будеш зганяти потят. Чортисько спитає — чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну. Люцифер зміркує, що то було давно — і вже йому ніяк нас не догнати. Та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й поспішимо далі.
Так і сталося. Леґінь обернувся на старого діда, а на місці дівки появилася красна нивка проса. Прилетів Люцифер і, ледве дихаючи, каже:
— Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
— Ой видіти видів, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну.
Люцифер повернувся лицем у той бік, звідки прилетів, і рушив додому. Там розповів Люциферці, як він походив.
— Ей, ти, старий осле! — закричала жінка. — Той дідо й був леґінь, а нива проса — дівчина!
Люцифер розсердився:
— Якщо я осел, виходить — ти мудріша, тоді біжи за ними сама!
Люциферка стала нарікати, що вона побита й не може пускатися в далеку дорогу.
Чортисько подумав, що ліпше йому чимскоріше щезнути з-перед жінчиних очей, і знову полетів наздоганяти втікачів.
Молодий леґінь і молода дівчина були вже геть далеко, бо вони ще мали добрі ноги. Та дівчина відчула, що біда, і каже:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
— Виджу, моя мила, знову женеться синя хмара.
— То Люцифер! Зараз він нас дожене, треба рятуватися: ти перемінишся в млинаря, а я — в старий-престарий млин, на якому й драниці прогнилі. Люцифер зазвідає, чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Ти маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до свого млина. Чортисько поміркує, що то було давно — і вже йому не догнати нас, та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й побіжимо далі.
Так і сталося. Леґінь перемінився на старого млинаря, а там, де стояла його дівчина, з’явився старий-престарий млинисько.
Прилетів Люцифер та й поспіхом звідає:
— Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
— Ге-гей, видів, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до сього млина.
І Люцифер повернув додому. Тільки показався Люциферці на очі, як вона помітила, що він повернувся з порожніми руками:
— Тепер скажу, що ти ще більший дурень! Мушу доганяти їх сама!
Вона вітром вихопилася навздогін молодятам.
А дівчина знову каже хлопцеві:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не видиш дещо?
— Виджу, моя мила, якусь червону хмару. Вона вітром несеться за нами.
— То сама Люциферка. Вона хитріша за старого чорта, та нас із тобою не перехитрить! Перемінися на качура, а я стану озером. Люциферка впізнає в качурі тебе, а в озері — мене. Вона буде кликати тебе: «Тай, тай, тай!» Ти підпливай до неї, та не давайся в руки — і так, помалу, замани її на середину озера. Там вона утопиться.
Так і сталося. Леґінь перемінився на красного качура, а дівка — на озеро. З’явилася Люциферка і — нараз:
— Тай, тай, тай!
Качур то покажеться перед її очима, то крутне хвостом і відпливе. А Люциферка помалу за ним та за ним і допливла уже до середини глибокого озера. Тоді знялися величезні хвилі й покрили Люциферку на віки вічні.
Так урятувалися молодий леґінь і молода дівка, що дуже любили одне одного. Тепер вони знову взяли людську подобу і пішли в село, де хлопець народився.
Ой, яка радість була дома! І старенький нянько, і двадцять четверо братів із своїми молодими жонами — усі обцілували наймолодшого хлопця, щасливі, що він вибрався з великої біди. І ще більше зраділи тому, що з ним була найменша сестриця, яка приворожила леґеня до себе своїми чудодійними очима.
Недовго чекали, а одразу, на другий же день, пішли до вінця і справили весілля на ціле село. І відтоді щасливо зажили всі двадцять п’ятеро синів і двадцять п’ять сестер, та ще й тепер живуть, коли не повмирали.