Про богатиря Буха Копитовича

Був собі купець і в купця дочка. За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито. І любилася та дівчина із тим Копитом — з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина і сховала його, щоб мати або батько не дізнались, а сама лежить хвора. Вночі, як старі поснули, запріг Копито коні в коляску, взяли дитину і поїхали вони в степ. Верст за сімдесят від’їхали. Тоді вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а він так і бухнув. От вона й сказала:
— Будь ти по імені Бух, а по батькові Копитович.
А дитина, як тільки народилася, то вже й говорила. І нема на ній шкіри, а все тіло, наче копито. Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:
— Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.
Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад — скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.
Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів.
Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знову назад. І росте той Бух Копитович не часами, а хвилинами, і в ширину і в вишину.
Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:
— Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?
Він і каже:
— Не треба, мамо, у мене і за шаблю і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.
І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце — куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:
— Що ти таке?
— Я Бух Копитович. А ви хто такі?
— Ми богатирі.
— Не може бути, щоб ви були богатирі.
— Ні, богатирі.
— Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!
Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.
— Ми тебе, — кажуть, — з лиця землі зітремо.
— Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися — оце мені сьомий рік пішов, — а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.
— Ти втечеш!
— Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.
Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:
— Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?
— Чи ви усі богатирі? — питає.
— Усі, — кажуть вони.
— Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!
Вони так і скипіли.
— А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.
— Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?
— Ми — як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.
— Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича — сьомий рік йому пішов, а він з ними став воюватися.
Поскладали вони свою зброю, підходять до нього і кажуть:
— Хто ж буде починати? Ми до тебе приїхали, як у гості, то ти і починай. Бух Копитович, випробовуй перше ти нас.
— Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити, чи в груди, чи в плечі?.
— Як знаєш?
— Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.
І стали вони в один ряд усі, в один бік.
— Ану, — кажуть, — нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.
Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.
— Ну, йди, — каже він на того, що був за свідка,— дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.
Той підійшов, подивився.
— Які там живі, вони вже давно неживі!
— Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.
Вирив той яму, повкладали, позагортали.
— Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?
— Ні, не чув і не бачив.
— А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.
Богатир поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку: і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок — як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв — одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
— Чи тут є хто, озовися!
— Є… дівчинка Лебідка, — відповідає хтось тихенько, — а ти хто?
— Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла-вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
— Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
— Можна, — каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
— Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, — каже Лебідка, — що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
— Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
— Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
— Пий!
Вона відмовляється.
— Пий,— він каже.
Вона випила та й каже:
— Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав він мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
— Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
— Згодна, — каже, — я свого старого хазяїна-змія кину, а лучче вам служити буду.
— Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
— Є, — каже, — у мене дванадцять чоловік музикантів.
— Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
— Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється.
А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали, довго-недовго, дякує Бух Копитович:
— Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
— Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
— Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
— Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
— Я давно згодна.
— Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.
З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни та дванадцять аршин у того стовпа обіймиці, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита.
Гукнув він:
— Лебідко, чи ти тут?
— Я тут, — каже.
— Це моя шапка?
— Ваша.
— Як би її дістати?
— Я полізу скину, вона не розіб’ється.
Полізла, скинула. Він подивився, а там написано: «Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».
Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.
— Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.
Вона розкинула. Тоді він каже:
— Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…
Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:
— Скільки вас є?
— Нас, — кажуть, — сто сімдесят чоловік.
— Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі — сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
— Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
— Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
— А я, — каже Бух Копитович, — можу його своїм кулаком розбити.
Розсиплеться він на дрібен мак.
— Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.
— Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіка, і щоб знали зміну, — хоч по тижнях хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
— Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
— Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
— Що, чули?
— Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
— То, — каже Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
— Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіка зостались. Відпочили.
— Тепер у дорогу, — каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий, чи що, і кричить:
— Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
— Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
— Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
— Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
— Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
— Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
— Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — вкиньте його у карету, нехай
собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. їдуть далі.
— От мого колишнього хазяїна сад, — каже Лебідка, — найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
— Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, — каже Лебідка, — а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий — з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять — ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
— Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них — лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
— Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! — каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.

Казка про Іллю Муромця та Солов’я-розбійника

Ілля Муромець родився під городом Муромом, у бідній сім’ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли скільки могли, там півгектара, чи що. І так годували сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставати, нічого не міг робити.
Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:
— Іллюшко, Іллюшко, одчини двері!
Він каже:
— Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставати.
— Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшо, ану встань!
Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:
— Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіти, твій тато і мати будуть радіти, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.
Подали вони йому кухоль води:
— От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.
Він узяв потягнув раз.
— Ну, що відчуваєш?
— Велику силу в собі чую.
— Добре, ану потягни іще раз!
Він перехилив, випив ще раз тої води…
— Ну, що тепер відчуваєш?
— Таку силу, — каже, — відчуваю, що коли б у сиру землю вставити
кільце, то я взяв би за ге кільце і всю землю перекинув би.
— Ну, добре. Тепер так, Іллюшко,— вони кажуть,— ти своєю силою не хвастайся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро.
В той час на руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищати руську землю од татар. Якраз була окружена Казань.
Ілля Муромець підійшов під Казань (а там були три царі татарські, богатирі), вирвав дуба і як почав колотити ті війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:
— Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на руську землю не приходили. Я б і вас теж тут положив, ну оставляю тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб’є.
Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у город. Люди поховалися: хто в хати, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву — повно людей, плачуть і моляться богу.
— Що ви тут робите, люди добрі? — питає Ілля Муромець.
— Як, що робимо? Що ти не бачив, що в нас за городом татари стоять, зараз нас усіх поб’ють, переріжуть.
— Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться.
Вони як вийшли, як подивились — нема нікого, наче й не було татар.
Почали вони веселитися, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просити, щоб він остався в них.
А він сказав:
— Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтеся. — Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружляти багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник— Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив — Соловей-розбійник усіх побивав.
Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, мимо того лісу, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев’яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде — він зразу як засвистить по-солов’їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається; і хто живий там їде, падає на землю і вмирає.
От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов’їному — листя посипалось; як заревів по-звіриному — його кінь на коліна впав.
Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:
— Вставай, а то віддам тебе собакам — нехай з’їдять, що ти злякався Солов’я-розбійника?
Під’їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив з дуба до нього… Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що в руки попав сильнішого за себе, думає: «Ну, оцього я вже не видержу…»
Взяв Ілля од свого сідла одв’язав стремена — ремені міцні, зв’язав Солов’ю-розбійнику руки, зв’язав ноги, прив’язав до сідла, сів і їде прямо до Солов’я-розбійника у двір.
А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив’язаний до сідла, схопила залізну дошку у дев’яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця — хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і — прямо в богатирку — убила її одразу.
А жінка Солов’я-розбійника побачила вже, що біда, почала просити Іллю Муромця:
— На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.
Він відповідає:
— Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер живим? Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду заробляти гроші, а йду захищати всіх, на кого нападають.
Повернув коня і поїхав прямо в Київ.
У Києві тоді княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець — у князя якраз був пир. Усі богатирі з князем гуляли.
Як він приїхав і оголосив, хто він такий, князь спитав:
— Якою ж ти дорогою їхав до нас?
— Я їхав, — каже Ілля Муромець, — прямоїжджою дорогою.
Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там поважний богатир. Альоша Попович. Попович зіскочив та каже:
— Ні, ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас може їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.
— Ага, такий ти богатир, — каже до нього Ілля Муромець, — ти Солов’я-розбійника боїшся? Ану, — каже, — ходімо, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.
Вивів усіх з князем: і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:
— Ось ваш силач Соловей-розбійник, ось!
Вони як глянули, що той прив’язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов’я-розбійника біля сідла держить, значить, він його побідив.
Тоді князь Володимир каже, не питає нічого Іллю Муромця, а до Солов’я-розбійника:
— Ану, Соловей-розбійник, засвищи по-солов’їному та закричи по- звіриному!
А Соловей-розбійник відповідає:
— Не ти, — каже, — мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.
Тоді князь каже:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут, — до князя і княгині — накрив їх буркою — я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов’ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвищи іще раз по-солов’їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, які були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті ррр-а-а-чки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перетинки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів. — Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов’я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жити у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з’їхалися до князя. Гуляли там, пирували і щось там не помирилися, посперечались з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі там сидить, їсть, п’є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир, на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрати і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш з своєю жінкою у мене на кухні воду носити».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитися з жінкою:
— Що нам робити, що нам робити?
Привезли й дочку.
— Що нам робити?
Дочка каже:
— Ану пошліть, може, живий Ілля Муромець там?
— Що ти, — каже князь, — здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану пошліть!
Він знову кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану підіть подивіться!
Пішли, розкопали… Знайшли… А Ілля Муромець сидить пісеньки наспівує.
Вернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не було.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець. — Іди ти собі! Ти хтів заморити мене голодом, ти мене тут томив, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе? Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знову Ілля відмовився:
— Hi-і! Нізащо вас не буду захищати!
Тоді дочка каже:
— Ану піду я попрошу.
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати руську землю! Мають, — каже, — твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном-царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею боротися.
Бились, бились, троє суток бились. Цар Калін уже наче зовсім подужав Іллю, кинув його об землю і придушив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні, і не хотів він Іллю Муромця убити, а тільки залякати. Витяг кинджал і каже:
— От я з тебе кишки випущу!
А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хочеш заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за них б’єшся, а вони не помагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то все будеш од землі сили набиратися. Скільки будеш лежати на землі, стільки будеш сили набиратися». От цар Калін його душить до землі, а Ілля дума: «Га-га-га, души, души!»
Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому:
— Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж за колю.
А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має. Узяв захопив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю.
Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще не добиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б’є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.

Язик змія

Ото раз на заводі прибіг якийсь чоловік верхи. Скочив з коня, кинув повід на клячок і не прив’язував, усипав коню три міри чистої пшениці, а сам війшов у хату і сів вечеряти. А попоївши,— знов на коня, та не піском, а прямо на воду звернув. Тільки й бачили. Через три дні вертається і везе язик, що одрубав змію. Це, значить, змій з їх острова в чергу цього богатиря утік, так він, наздогнавши, убив його, а своїм язик повіз, щоб знали, що він справді переміг того змія.

Богатир на лимані

В селі Меловому на Херсонщині в одного чоловіка був жвавий хлопчина, з яким батько завше рибальчив. Коли він став уже парубком, то батько його взяв з собою на лимани тягати невода. Невід був такий здоровий, що ледве тридцять чоловік могли його потягти. Один раз тягли зимою по льоду. Був дуже холодний вітер, а тягти доводилось проти вітру. Як найжвавішого, мелівського парубка поставили попереду. Всі поодвертались од вітру та й тягнуть собі абияк, а далі дехто почав пускать, але невід усе йшов та йшов. Тоді дехто давай навмисне кидать, а невід усе йде. Кинули всі 29 чоловік, а той мелівський один усе тяг. Тоді всі як крикнуть з дива. Він почув, оглянувся, аж він сам за тридцятьох тягне. Всім стало відомо, що се богатир. Він тоді як побачив, що вже його пізнали, кинув і собі ляму, плюнув та й каже: «Отеє ж ви мене тепер з’їли!» Ще, кажуть, заплакав і пішов на високу могилу, що стояла недалеко. Увечері всі бачили, як до тої могили летів змій, страшенно сиплячи іскрами. Ідучи на боротьбу до змія, богатир вирвав собі з землі тридцятипудовий якір, обламав йому лапи і тим бився зі змієм. Але йому не було ще 20 літ і не доля йому була побити змія. Бились вони так, що земля трусилася, рибалки цілу ніч не спали, молились за богатиря богу.
Але коли пішли, як сонце зійшло, то побачили, що могилу вороги розрили аж донизу і тут же лежали обидва мертві.