У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неябияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує.
Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько.
Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого.
— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька. нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця.
Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшука з грішми!
Син дає. Тоді батько знов:
— Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш
— то тоді приходь і поживеш мою худобу, а то господь з тобою, — краще я на сиріт віддам… Син аж засміявся.
— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!»
От і пішов він; ішов він, — чи довго, чи ні, та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаєте?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства…
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з ’їсте, ніж заробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла.
Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.
Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тбді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здорові, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой батеньку, батеньку!..
А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.
І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Мітляр

Жив собі бідний мітляр. Вдень рубав березину, вночі віники робив, а жінка ті віники продавала і шматок хліба додому приносила.
Одного разу мітляр рубав березове пруття й почув людські голоси. Виглянув з гущавини і побачив перед скалою дванадцятьох розбійників.
Старший розбійник підняв угору два пальці і вигукнув:
— Марисю, відчинися!
Скала відчинилася. Розбійники ввійшли, а за пару хвилин вийшли, і старший наказав:
— Марисю, зачинися!
Скала зачинилася.
Коли розбійники зникли в хащі, мітляр і собі підвів два пальці догори і сказав ті слова, що й розбійники.
Скала відчинилася. Зайшов мітляр у печеру, взяв мішок золотих грошей, вийшов і наказав скалі зачинитися.
Приніс мітляр золото додому, а жінка нарадуватися не може:
— Треба їх поміряти, — каже вона. — Піду мірку позичити.
Побігла до багатого сусіда. Той мірку позичив, але дно у ній змазав смолою: дуже хотів знати, що бідні мітлярі міряти будуть.
Повернули багачеві мірку. Придивляється він — а до дна золото поприлипало. Здивувався, звідки в бідняка гроші, і каже до жінки мітляра:
— Просив би я твого газду, аби до мене прийшов.
Прийшов мітляр, а багач говорить:
— Я знаю, що ти золото міряв. Скажи, звідки в тебе багатство?
— Що ти від мене хочеш, сусідо? — відмахнувся бідняк.— Хіба моє ремесло?
— Не мудруй, а відповідай. Бо передам до суду, що ти гроші вкрав.
Мусив мітляр розказати про чарівну скалу.
Запріг багач воли, сів із жінкою на воза і поїхав за золотом. Зупинився перед скалою і наказав:
— Марисю, відчинися!
Зайшов у печеру, мішки з золотом виносить та жінці на віз подає.
Взявся й до останнього, найбільшого, а підняти не може. Покликав жінку, та удвох мішок волочать. Поки мудрували, як на віз його висадити, повернулися розбійники. Старший вигукнув:
— Ось хто наше золото краде!
Схопили багача та його жінку, пов’язали і допитуються:
— Де той мішок, що ви вчора вкрали?
Як дізналися розбійники про мітляра, вирішили помститися. Багача та його жінку вбили і в село збираються. Дорадилися для безпеки сховатися в мішки. Як надумали, так і зробили. Позав’язував старший мішки з розбійниками, зложив їх на багацький віз і їде. Коло хати мітляра зупинив волів і попросився на ніч. Впізнав господар гостя. Порадився з жінкою, запросив його до хати, ще й мішки допоміг занести в сіни. Мішки заворушилися, га мітляр вдає, що нічого не знає.
Зайшов розбійник до хати і пляшку горілки на стіл поставив. Жінка мітляра знайшла ще одну. Сіли гоститися. Але ні господар, ні господиня не п’ють, а непомітно під стіл виливають. Гість уже добре підпив, коли жінка каже до мітляра:
— Йди ти, чоловіче, та принеси ще горілки. Лиш наперед коровам пійло віднеси, бо я не подужаю.
І підморгує розбійникові. А мітляр горшки з окропом у сіни носить.
Далі один мішок пальцем пошкрябав. Звідти почулося:
— Чи вже п’яні мітлярі? Бо ми подушимося.
— Зараз вас випущу, — відповідає мітляр і на голову розбійнику окріп виливає. Так усіх попарив, поки жінка в хаті залицялася до старшого.
Тоді приніс горілки, і знову сіли гоститись. Випили, а жінка просить:
— Заграй нам, чоловіче, але довгої, бо я хочу з паном потанцювати.
Грає мітляр на скрипці, а жінка з гостем танцює. Скоро п’яний розбійник змучився і впав серед хати. Зв’язали його і на суд людям передали.
Мітляр забрав золото з чарівної скали і між бідними поділив.

Дев’яносто дев’ять золотих

Кримськотатарська казка

Сусідили в одному селі багатий та бідний. Щоразу, коли вони приходили до мечеті молитися, наприкінці бідний неголосно промовляв: «Господи, прояви свою милість, пошли мені сто золотих, та тільки рівно сто — і жодним золотим менше! Якщо ти виконаєш моє прохання, я принесу в жертву десять овець і запрошу на подячний молебен усе село».
Набридло багатому слухати щоразу одне й те ж саме прохання і вирішив він зло пожартувати з сусіда. Багатий поклав до свого парчевого гаманця дев’яносто дев’ять золотих і наказав слузі, щоб той, коли в хаті бідного нікого не буде, прокрався і підвісив гаманець до стелі.
Повертаються сусіди з мечеті, бідний заходить до оселі і помічає гаманця, що звисає зі стелі. Зняв бідний гаманець, висипав золото, порахував — дев’яносто дев’ять золотих! Помолився бідний Богу і заквапився до сусіда-багатія похвалитися Божим подарунком. Багатий уже вкотре висміював його перед односельцями. Бідний показав багатому гаманця і каже:
— Хочеш переконатися в Божій милості? Ти весь час сміявся наді мною, що Бог мою молитву ніколи не почує. А він почув і послав мені гаманець із золотом!
— Але ж у гаманці дев’яносто дев’ять золотих, а ти прохав сто! І щоб на жодного золотого менше…
— А ти звідки знаєш, скільки в гаманці золотих? — запитує бідний.
Багатий йому відповідає:
— Це я вирішив трохи покепкувати з тебе! Перевірити, чи візьмеш ти дев’яносто дев’ять золотих, чи ні. Ти ж клявся, що менше ніж сто золотих не візьмеш… Отже, ти, до того ж, обманив іще й Всевишнього!
— Але ж ти забув додати сюди ще й вартість гаманця, адже він парчевий і коштує не менше ніж золотий, поглянь на нього!
Багатий відповідає:
— Що мені на нього дивитися, це мій власний гаманець! І якщо ти не повернеш мені гаманця із золотом, доведеться мені відвезти тебе в місто до судді, нехай він нас розсудить!
— Гаразд, — відповів бідний, — я згоден поїхати до судді, нехай він розсудить нас.
Холодного морозного ранку поїхали сусіди в місто. Багатий — в теплій овечій шубі, підперезаний дорогим поясом, верхи на доброму коні, а бідний у рваному халаті, верхи на своєму старому худому віслюку. Не проїхали вони й півдороги, як бідний зупинився;
— Все, я далі не поїду. Я промерз до кісток і повертаюсь додому. Тобі добре, ти в теплій шубі.
Нічого робити, довелося багатому віддати свою шубу бідному. Шуба ж бо коштувала менше ніж один золотий.
Одягнув бідний шубу, підв’язався дорогим поясом, а багатий одягнувся у рваний халат. Ідуть вони, їдуть, вже й місто замаячило вдалині, а бідний знов зупиняє свого віслюка:
— Все, я далі не поїду! Я пішки повертаюся додому. Тобі добре: ти на коні, під тобою сідло, а я іду на ребристій спині віслюка — і в мене вже всі кісточки болять.
Нічого не вдієш, довелося багатію поступитися сусідові своїм конем. Адже ж коня можна було купити лише за один золотий. Виліз бідняк на коня, багатий осідлав віслюка, і незабаром вони в’їхали в місто та прийшли до міського судді. Суддя наказав кожному з них викласти свою скаргу.
Першим, усе як було з гаманцем, розповів багатий. А по всьому й каже:
— О шановний суддя! Цей бідняк не тільки гаманець, а, видно, й коня мого хоче привласнити!
А бідний лиш посміхається:
— Бачте, шановний і справедливий суддя! В цього брехуна повертається язик називати мене бідним! Його послухати, то й моя нова шуба і цей дорогий пояс також належать йому…
Багатий вкрай розлютився:
— Ти хочеш сказати, що цей порваний халат, який на мені, це не твій халат, а мій?! Ах ти, голодранцю нещасний! Та я тебе…
Але суддя не дав багатому договорити:
— Якщо ти й далі ображатимеш цього високоповажного добродія, то я накажу аскерам прив’язати тебе до стовпа і всипати сорок палиць…
I щоб остаточно вирішити, хто ж із цих двох усе-таки правий, суддя попросив показати йому гаманця із золотом.
Бідний подав йому гаманець. Суддя переконався, що в ньому й справді дев’яносто дев’ять золотих, і, дивлячись на арабський напис, вишитий на гаманці, запитав:
— Хто з вас мені скаже, який вислів вишитий на цій парчі?
Багатий знизав плечима, його ніколи не цікавило, що ж вишито на його гаманці. А от бідний посміхнувся. Колись тут, у місті, він проходив повз базарний ряд, де продавали гаманці, і запитав, скільки ж коштує такий зелений гаманець, який бачив у багатія. Продавець назвав ціну. Тоді бідний спитав: а що означає вишитий на гаманці візерунок? Продавець відповів, що це слова з молитви, і в перекладі з арабської означає: «Бережи тебе Аллах!»
Посміхнувся бідний і каже:
— Шановний суддя! На цьому гаманці вишиті слова, які в перекладі з арабської мови звучать так: «Бережи тебе Аллах!»
Суддя присудив бідному парчевий гаманець із золотом, а багатого за богохульство, за його наклеп на достойну людину наказав покарати сорокома ударами палиць. Вирок тут же виконали.
Повернулися сусіди в село. Багатий ліг на м’яку постіль і лежав доти, доки не загоїлися на його спині рани від палиць. А бідний, як і обіцяв, зарізав десять овечок та й запросив усе село на подячну молитву.

Золото є, а радості нема

Кримськотатарська казка

Жили собі на світи два сусіди. Один багатий бай: дім — повна чаша, другий бідняк — повна хата дітей. Як тільки наставав вечір, багатий брав на засув ворота, випускав у двір злих собак і спав, прислухаючись до кожного шурхоту: чи не злодії бува?
А бідний щовечора повертався з роботи, приносив у вузлику крупу, дружина варила суп і годувала дітей та чоловіка. Поївши, бідняк брав саз і, граючи на нім, співав дітям веселі пісні, а діти підспівували йому. Бай не раз чув, як веселиться сім’я бідняка, і дуже дивувався. Якось він глузливо запитав у того:
— Послухай, сусіде, даю свою голову на відруб, що, коли у твоїй кишені півдня ритися, то й копійчини у ній не знайдеш! Чого це ти і твоя сім’я щовечора так веселитеся?
— Маючи хату, в якій можна ходити пригнувши голову, маючи їжу, від якої не зажирієш, маючи дітей, які вже навчились бігати, про що мені ще турбуватись і чого сумувати?
— Але ж діти твої незабаром виростуть, і ти мусиш подумати про їхнє майбутнє, — каже багатий сусід. — Ну, та гаразд, я подарую тобі горщик золота, і коли твої сини стануть джигітами, ти купиш кожному з них дім, коня і дружину.
Приніс бідняк золото додому, показав його дружині, дітям. Довго міркували над тим, як їм зберегти дорогоцінний дарунок, а потім узяли та й закопали горщик у дворі під деревом.
І відтоді затихли у дворі бідняка сміх, пісні, гамір. Лягаючи спати, він ні на хвилину не забував про золото, а багатий сусід, задоволений своєю винахідливістю, лиш посміхався у вуса.
Нарешті бідняк не витримав: на світанку він викопав горщика із золотом і прийшов до сусіда. Прийшов і сказав:
Забери, будь ласка, свій подарунок! Ти мені не горщика із золотом подарував, а величезну макітру клопотів.
Сказавши, поставив перед сусідом горщик і квапливо пішов додому.
Наступного дня у дворі бідняка знову залунали жарти сміх, пісні, на заздрість багатому сусідові.

Зате ж аршин малий

Один багач орендував у пана млина, де й хліб молов і сукно валив. За помол брав він з людей міру — корець збіжжя, а за сукно — платню від аршина.
Корець був у нього дуже великий. Люди стогнали та скаржились, а він і слухати нічого не хотів.
От пішли люди скаржитись до пана. Викликає пан багача та й виговорює його:
— Що ж ти, такий-сякий, зазнався: більше від пана береш! Чому в тебе такий корець великий?
— Та ж, пане, — каже багач, — що з того, що в мене корець великий, зате ж аршин малий!
— Бачите? Чого ж ви хочете? — звертається пан до скаржників. — За те ж у нього аршин малий!