Про правду і кривду

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче тепер жити — чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ми-таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть-ідуть, зустрічається їм чоловік — із заробітків, чи що, йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана: цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди. Де ви теперечки знайшли правду? її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав дядькові багатому всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би повіситись. «Ото, — думає собі, — добра гілка, кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е… Я такого наробив, що там хоч що хай не роблять, не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що зроду-віку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.
— О!.. Хто ж то чув, хто ж і знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він другого.
— Е… Я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі води, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, а не так, — каже ватаг.
— А як же?
— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, буде вода на весь город.
— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е… Я такого наробив, що хай там хоч що не роблять, нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я їй поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого угла та підкурить — така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!
А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на додачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема. Може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер води на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю: а сім’я у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у місто і розказала всім горожанам, що їде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, знайшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:
— Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова, може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди ті такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як її не лікують, нічого не подіють: тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Отже, скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв настругав глухого угла, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перш.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати! Король на радощах і каже цьому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місці став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві? Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.
— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все-все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забув усе те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:
— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Дотепний жарт

Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на сівбу.
— Не можу,— каже дука,— бо тобі треба позичати на вічне оддавання.
— А чому б то я й не віддав? — питає убогий.
— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила Хто знає, може, убогий ще з більшими почестями і повагою сидітиме за столом у будь-кого, ніж багатий.
— Та же, так! Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука. — То я у яку б хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
— Як тебе посадять, то мене й поготів,— зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшій повазі, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів: коли, значиться, убогого приймуть краще, ніж його, то він повинен віддати убогому пару волів. Коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий.
— Ходімо до попа,— промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
— Виорю, батюшко.
— А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
— Ну, то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
— Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручніше буде.
— Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім-усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє… Лучче вже тут, Семене.
— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
— Е ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П’ють собі та закусують. Але Семен п’є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «За здоров’я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує, аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
— Так ви ж тут теє… поки я принесу золото.
— Добре, добре,— каже піп,— тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею, — тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
— Гей, воли, цабе, гезан, уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірі, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує!
А піп ждав, ждав Семена з золотом та й жданки поїв.

Як Микола був коровою

Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.
Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він — по дрова, жінка — по гриби. Коли дивляться — багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.
Жінка Миколи зашепотіла:
— Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
— Цить, жінко, — відповідає Микола. — Багач мені винен, то й корова буде наша.
Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з ріг мотузку, засилив собі на шию. Корова — в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка, і повела корову додому.
А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.
— Гей, сусіде, — крикнув той ще здалеку, — що ти дав за цього вола?
Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:
— Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.
— Та яка то корова, то віл,— реготався стрічний купець. — Як не віриш, то сам подивися.
Багач озирнувся і за голову схопився:
— Чорт таке видів? Купив добру корову, а таке сталося. Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
— Звідки ти тут узявся? — питає він Миколу.
— Я й сам не знаю,— відповідає той. — Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.
Багач не може отямитися.
— Як ти став коровою?
— Не знаю, — каже Микола, — але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цілий рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла:
— Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком.
Багач вислухав і вилаявся:
— Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
— Що ти кажеш? — видивився на нього Микола. — Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
Бачить багатий — біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу.
Стару вирішив продати.
Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола.
Коли бачить — іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув корову і зашепотів їй на вухо:
— Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити,— і пішов геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.

Багач, що народив теля

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
— Ти за тиждень народиш теля!
— Жартуєш, Леську…
— Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
— Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
— Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, — подумав багачисько, — вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
— Пустіть заночувати!
Господар питає:
— А ти хто будеш?
— Подорожній.
— Куди йдеш?
— До Коломиї корову купувати.
— Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
— Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
— Відведи в ліс вовкам, — порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
— Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
— Аякже!
— А яке воно?
— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
— А потім?
— Я схопився і — драла додому.
Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!
— Не поїду, жінко. Мені соромно.
— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і — гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
— Накрий мене веретою.
Багачка — до хати.
— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
— А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.
— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неябияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує.
Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько.
Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого.
— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька. нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця.
Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшука з грішми!
Син дає. Тоді батько знов:
— Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш
— то тоді приходь і поживеш мою худобу, а то господь з тобою, — краще я на сиріт віддам… Син аж засміявся.
— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!»
От і пішов він; ішов він, — чи довго, чи ні, та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаєте?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства…
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з ’їсте, ніж заробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла.
Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.
Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тбді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здорові, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой батеньку, батеньку!..
А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.
І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…