Як багач покаявся

Жили два сусіди — бідний і багатий. Бідний ходив голодний та й пірваний. А одного разу він пішов до міста, побув там якийсь час та й купив корівчину.
Багач нагнувся через пліт — питає?
— Звідки маєш корівку?
— Заробив у місті грошей і купив на ярмарку. За три тижні куплю собі й коника. Тоді стану газдою!
«Ади, і жаба пнеться у воли!» — подумав багач.
І через три тижні газда сказав жінці:
— Ходімо у хащу. Як наш сусід буде вертатися з міста, то вб’ємо його й заберемо гроші…
Засіли вони в лісі. Чекали цілий день і добре зголодніли.
Надвечір уздріли бідного сусіда, що вертався з міста. Багач вискочив з корчів, ударив його сокирою — вбив. Забрали торбу і втекли у яр. Там одразу обмацали торбу, вивернули її, але знайшли лише окраєць хліба і кусень солонини.
Багач і його жінка зраділи і тому, бо дуже зголодніли. Їли, скільки їли, коли раптом жінка схопилася:
— Йой, чоловічку, зараз піст святий — великий гріх солонину їсти!
— Правду кажеш, жінко! Най бог простить… — і чоловік виплюнув із рота солонину та й перехрестився.

Брат-бідняк і брат-багач

Було два брати, один багач, а другий бідний. У бідного було багато дітей, і він не мав їх чим годувати. Пішов він до багатого брата і каже:
— Позич мені пуд муки, бо нема чим дітей годувати.
А багач каже:
— Дай вийму тобі око, то дам пуд муки.
Не було що робити бідному. Вийняв йому багач око і дав пуд муки. Нагодував бідний брат дітей. Але мука скоро кінчилася, і він подумав: «Піду ще раз до брата. Може, подобріє і дасть мені ще муки».
— Брате, дай мені ще муки. Хоч пуд.
— Ні, не дам. Я б тобі позичив, але чим ти віддаси? Давай вийму тобі ще й друге око, то дам пуд муки.
Віддав бідняк і друге око. Та взяв пуд муки, і повів його багатий брат додому. І бідний брат став темним.
Скоро й та мука кінчилася. І сказав темний: «Ведіть мене під город і посадіть на мості. Я буду просити. Люди будуть іти на базар і давати мені». Жінка так і зробила. Сидить він на мості, розказує про свою біду, і дають йому люди. І було вже чим прогодувати дітей.
Одного вечора хотіла йти за ним жінка, але такий дощ пішов, що не мала як іти. Сидить він на мості і мокне. Коли чує, хтось їде. То був якийсь чужий чоловік.
— Заведи мене кудись, щоб дощ не мочив, — попросив темний.
І той чоловік завів його у старий млин. На ніч сліпий забрався в кіш, де зерно сиплеться. Та ліг там і лежить.
А опівночі збираються у тому млині чорти. І старший чорт питає всіх, хто що бачив і хто що чув та чим може похвалитися. Один чорт каже:
— Я таке зробив: підтроюдив брата-багача, щоб вийняв бідному братові очі.
— Це пусте, — каже старший чорт. — У такому-то лісі є криниця. Як сліпий умиється три рази водою з тої криниці, то знов буде бачити.
Другий чорт каже:
— А я в одному селі заткав ізвор, де вода витікала. І висохла криниця, і люди страждають без води.
— Добре зробив, — каже старший чорт. — Але як хто вийме ту вовну, що ти запхав, то знову піде вода.
Третій чорт каже:
– Є такий багач, що не знає, де дівати золото. Він закопав його, а я взяв те золото і закопав в іншому місці. Той багач скоро помре, бо не зможе пережити, що пропало золото.
І розказав чорт, де він те золото заховав. А сліпий усе чує.
І щезли чорти. Настав ранок. Сліпий вийшов з млина і попросив людей, щоб завели його на міст. Прийшла жінка і знайшла його там. Він і каже:
— Веди мене додому.
Завела його жінка додому, а він говорить:
– Іди в ліс до скали. Під тою скалою є ізвор. Набери з нього води і принеси додому.
Вона пішла і принесла води з ізвору. Чоловік умився тою водою три рази — і знову став бачити на очі. А тоді й каже жінці:
— Чорти говорили, що був у нас великий багач. Він сховав своє золото під горіхом, а чорти переховали в інше місце. Чоловік помер, а золото зосталося. Я піду і викопаю його.
Викопав бідняк те золото. І так багато його було, що не годен забрати. Прийшов він додому і каже жінці:
— Бери два мішки і ходімо за золотом, бо сам я його не донесу.
І принесли вони все золото додому.
Пішов чоловік у село, про яке говорили чорти, і каже людям:
— Не журіться, я пущу вам воду.
Поліз він, витягнув вовну з ізвору — і потекла вода.
Люди врадувалися, почали йому все давати: хто теля, хто порося, хто вівцю.
І почав той чоловік краще жити, ніж його брат-багач. Заздрісно стало багачеві, приходить він до брата і розпитує:
— Як це так зробилося, що ти знову бачиш і так розбагатів?
А він і розказує, як просив на мості й що з ним було у млині. Послухав багач та й каже:
— Знаєш, що? Вийми мені очі та й одведи на той міст. А на вечір приходь до мосту і заведи мене у той млин.
Брат так і зробив. Увечері завів він сліпого у млин, і той сховався в коші. А чорти зібралися в млині і говорять:
— Хто тоді був у млині? Хтось почув нашу розмову, бо сліпий став бачити, керницю відоткали, а багачеве золото хтось викопав і забрав. Треба обшукати млин. Може, й тепер хтось нас підслуховує.
Пошукали чорти і знайшли багача в коші. Витягли вони його та й убили.
Так пропав багач. А бідний брат жив собі в добрі до самої смерті.

Як кум кума обдурив

Одного дня на маленькому віконечку бідного Федька появилася червона стрічка. Всі сусіди знали, що в його сім’ї народилась дев’ята дитина.
— Гей, гей, дев’ята дитина, та ще й дівчина,— сказав Федько зажурено.— А в хаті ні крапельки молока, ні крихітки хліба.
— Поланьо,— озвався він до зажуреної жінки.— Вісім кумів у нас бідняків, як і ми. Від них нам ні тепло, ні холодно. Як кажуть: «У бідняка кум бідняк, а в обох порожній баняк». Чи не покликати нам за кума газду Василя Черевача. Може, хоч тоді дасть десь дітям мучки на токан або молочка. Як ти кажеш, стара?
— Най буде так, як ти кажеш.
Словом, бідняк і багач покумилися. На другий день Черевач покликав Федька до себе. Федько робив від ранку до ночі. На обід йому кума не дала їсти, а на вечерю зварила якоїсь рідкої бовтанки. По вечері дала миску кукурудзяної муки та й сказала, що може йти.
— А богонько би вас, кумочко, вкляв,— сказав Федько.— Я робив за двох, а ви аж мисятком мучки очі замастили.
— Доста і того, кумочку. Мука — з неба не паде. Тепер день малий.
— Еге ж. Та й ви, богу дякувати, не чужі. Кум кумові й даром допоможе,— перебив багач.
— Дайте ще хоч молочка дітям.
— Молочка, кумцю, від бичка. Тепер говіння боже, пилипівка. Гріх молоко пити, — захрипів газда.
— Та я бачив, що ваші діти на полуденок молоко пили.
— Мої діти, а ваші діти, кумочку, то не все одно.
Так кум кумові платив за роботу і в другі дні. Та у Федька урвався терпець, плюнув Черевачеві в очі та й каже:
— Удавіться ви, кумочку, своєю мучкою. Віднині я вам не кум. Найдіть собі другого дурня.
Багач пожалів за кумом, не так за кумом, як за його робочими руками. Задумав піддобритися до кума. Послав йому глечик молока та муки на токан, а на другий день покликав допомогти свиню зарізати.
Бідняк зрадів. Гадав, що принесе дітям хоч кусок сальця, м’яса, а може, й ковбаски.
Робив бідняк цілий день, а коли все було готово — м’ясо, солонина і ковбаса були повішені на поді, багач подякував кумові, дав миску муки та й більш нічого.
Федько пішов додому, проклинаючи всіх на світі багачів.
Цілу ніч не спали бідняк і його жінка Поланя. Думали, як відплатити скупареві. Придумали.
— Треба вкрасти від скупаря-багача всю свиню,— каже Федько.
— О, то гріх, Федьку.
— Гріх узяти від бідняка. На цю свиню і я, і ти робили. На неї робили й другі бідняки.
— Але як вкрадеш?
— Я вже придумав,— докінчив Федько, взяв на себе вуйош та й пішов до кума.
— Біда, кумочко! — не своїм голосом закричав Федько.
— Яка біда, кумцю?
— Ой велика. Від вас злодії хотять украсти солонину, м’ясо і ковбасу.
— Як, як? Мого годівника?
— Вашого, кумцю дорогий.
— Та що робити, кумцю?
— Я придумав. Вирубаймо в стрісі діру, а горі хатою поставимо драбину. Всім кажіть, що від вас злодії вкрали свиню. І я так усім буду казати. Про се взнають злодії та вже не прийдуть до вас красти.
— Добре ви придумали. Може, нап’єтеся мало молочка, кумцю?
— Не треба, кумочку. Тепер іще говіння. Гріх непростимий. Давайте діло робити.
Коли все було зроблено, багач просунув голову через прорізану діру в стрісі і на все село закричав:
— Гей сусідоньки, люди добрі, рятуйте! Від мене всю свиню вкрали. Ловіть злодіїв!
— Ой, ой, людоньки, від мого дорогого пана-кума всю свиню вкрали! — кричав і Федько, йдучи додому. — Що буде їсти?
Коли настала ніч, багач спокійно ліг спати, а бідняк ще спокійніше з жінкою й дітьми поносили всю солонину, м’ясо і ковбасу. Половину свині Федько склав у колиску та й колише, приспівуючи:
Ой, як тебе, дитинонько,
Та й не колисати.
Яка днинка веселенька
У бідняцькій хаті!

Аж тут, як дурний, забігає багач у нічній сорочці, босий, і кричить:
— Ой кумочку, рятуйте! Від мене всю свиню вкрали!
А бідняк каже:
— Добре, добре, кумцю. Усім так треба казати, то не вкрадуть. І я так буду казати.
— Та бо, кумочку, вже вкрали. Украли, вкрали, чи розумієте?!
— Як би я не розумів. Та я ж вам порадив: кажіть усім та й я буду казати.
— Чи ви, куме, дурні, чи що з вами?! — аж заплакав багатій.— Кажу вам, на мою грішну душу, що вже вкрали. Все вкрали!
— Ой, ой! Яка шкода, кумочку, — бідкається Федько, аж перестав колискою гойдати. — Ачей не подумайте, що я вкрав. Якщо я вкрав, най моя Поланя, я і мої діточки з’їмо те, що тут у колисці колишу.
— Ой, кумочку, не кляніться так страшно. Не дай боже, щоб ви свою дитину їли, — сказав багатій та й вийшов із хати.

Чума

Було колись народу стільки, як трави та листу. В той час появилася велика пошесть — чума, а інакше її називали «мор» або «вимітка», бо все, що живе, вимітала із села, як віником.
Та чума ходила з села на село, з хати до хати людиною або твариною, а то якоюсь негарною дівчиною, або перекинеться в чорного кота чи в собаку.
Чума-дівчина раз зайшла до одного бідного селянина, а жінка його й каже:
— Нема в мене багатства та розкошів, а що маю при своїй душі, та й з того вділю, аби ти не голодувала, бо хто його знає, може, й мені ще доведеться колись ходити за милостинею…
— Мені не дивно з вас, — каже дівчина-чума, — що все придали, тому й живими залишитесь.
Чума-дівчина далі пішла селом і повернула до одного багача.
— А де є твій тато? — запитала чума-дівчина малого хлопчика, який сидів біля хати.
— Тато пішов на поле, — відповів малий хлопчик.
— А чого пішов? — запитала, мовби нічого й не знала.
— Казав, що по селу ходить якась чума і щоб його вдома не знайшла…
— Ага, щоб вдома не знайшла, — повторила чума-дівчина.
Тоді знову запитала в малого хлопчика:
— А твоя мама де поділася?
— А мама в димар сховалася.
— Ой хитра ж твоя мама… — сказала чума-дівчина. — Ану йди і поклич маму, най прийде сюди.
Хлопчик побіг за мамою і киває її, а вона, як колода, мертва теліпається.
Чума-дівчина за селом перекинулася в чорного кота і йде полем й стрінулася з тим самим багачем, що втік від неї.
— Мяв, мяв, — зам’явкала чума-кішка і втерлася багачеві в ногу.
— Не йдеш ти від мене до дідька! — закричав багач і копнув кота.
Недалеко пройшов багач і на дорозі впав неживий.
Дорогою йде чума-кішка й стрінулася з бідним чоловіком.
— Мяв, мяв, — біля нього зам’явкала.
— Кішечко, небого, ходи до мене.
Селянин взяв кішку-чуму на руки, погладив, пригорнув до себе й приніс додому та каже жінці:
— Жінко, я знайшов бідну кішку, напевно, що хоч три дні нічого не їла, голодна має бути… В нас кішки немає, то хай би в на залишилась.
— А що б їй дати їсти, коли в нас немає молочка? — забідкалася жінка.
— Йди до сусіди й попроси від них молока.
Жінка побігла до сусіди, але та не хотіла позичити молока й каже:
— За гроші продам, а позичити не позичу, бо чим мені віддаси, коли у тебе немає корови.
— Як не хочеш позичити, то продай за гроші.
Жінка нагодувала кішку-чуму, а незабаром кішка випросилася на двір та прямо пішла до тої сусіди, звідки принесли молока.
Коли жінка побігла до сусіди за кішкою, багачка вже лежала серед хати мертвою та в руці тримала ті гроші за продане молоко.