Як Соломон мірив землю

Хоть який примудрий був Соломон, а він ни знав як земля за велика, хоть це він знав, шо вона стоїт на воді, як яйце.
Єму забагло си змірити землю, та як високо небо від землі. Приходи він до орла тай каже: Я хочу знати, як високо небо від землі. Понеси мене у гору. — Орел оден міг це знати, бо він оден міг так високо злетіти; він може злетіти аж на райскі двері тай там сісти, далі ні! Орел пішов Бога питати, чи можна Соломона нести у гору. А Бог каже: Неси, але як він прийде у саму гору та подивит си у долину, то зараз упаде і розіб’єси. — Бог знав, шо він не зміряє землі, як не подивит си у долину; а Бог не хотів, аби Соломон це знав. Орел взяв Соломона на крила, підніс єго у гору тай каже, щоби не дивив си у долину, бо єму буде дуже страшно, що він так високо, тай зі страху упаде. Не витримав Соломон, подивив си у долину, упав і забив си на смерть. Від тогди вже нема єго на сьвіті. З того часу став і орел грішний, бо він згубив душу Соломона. Орел не був зразу грішний; Бог до нього говорив, посилав листи свої на землю. Орел зразу розказував усе Богови, шо дїяло си на землі. Він був подібний у Господа Бога; тому кладут єго у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Цап та баран

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
— А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було в мене у дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули.
Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.
Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:
— Е вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Поїли швиденько, та тільки їх і бачили.
А тим часом роздумав перший вовк:
— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! — не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурився.
А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

Сом, рак і ворона

Сом, рак і воронаВорона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос — як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»
А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.
На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.
Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.
Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Хитрий дядько, вовк, медвідь та лев

Поїхав чоловік до міста, купив си кавальчик ковбаси. Приїхав додому, взяв си кавальчик хліба, поїхав у ліс за дровами. Зобачив його вовк і хтів його з’їсти. Пішов до святого отця Миколая той вовк, каже: «Святий отче Миколаю! Я того чоловіка з’їм». — «А де ж ти його годен з’їсти, коли він дуже розумний?» — «Нічого, — каже, — іно позвольте, то я його з’їм». — «То йди! Як-єсь годен, то з’їж».
Пішов він до нього (до чоловіка) і каже: «Чоловіче! Я тебе з’їм!» — «Або тобі хто казав, щоби ти мене їв?» — «Мені казав святий отець Миколай, щоб я з’їв». — «Брешеш! Дай свідків!»
Той пішов, надибав медвідя: «Ходи, — каже, — скажеш, що ти чув, що святий отець Миколай казав його з’їсти, то будем їсти оба». Той приходить, каже: «А я чув, як казали їсти». — «Я на такі дурні свідки не дивлюся!»
Пішов за левом, надибав лева: «Ходи, — каже, — будеш мені за свідка: скажеш, щось чув, що мені казав святий отець Миколай їсти». Той приходить, каже: «Я чув, як казали їсти». — «То що ж ви будете їсти? Ви — голодні, я — голодний! Почекайте, най я пополуднаю, тогди будете мене їсти».
Виймив він той кавальчик ковбаси і їсть. Кинув їм по кавальчику. Вони з’їли, кажуть: «А що ж ти таке добре їш?» — «Ви, — каже, — хочете мене їсти, ліпше забийте дикого кабана, то я вам нароблю».
Пішли вони, забили дикого кабана і притягнули. Ось ту треба іти додому по сокиру, по камінь, щоби кабана осмалити, і по довбню, щоби дуба розбити. Каже чоловік медвідьові: «Лишишся ти ту коло кабана, щоби хто не вкрав, а вовк і лев підуть зо мною».
Прийшли вони до села. А йому додому треба було йти через річку глибоку, на котрій була кладка. Прийшли додому, каже до вовка: «Влізь ти в яму, бо тут пси. Як почують, що я буду брати, то тебе розідруть». Вліз вовк; він го заткав і каменем заложив, щоби не виліз. Бере він довбню, сокиру і ніж, а левові каже брати камінь з діжки, що важив десять пудів. І камінь — гладкий, що ніяк йому наперед себе взяти. Взяв він на мотузок і вчепив йому (левові) до шиї: «Іди ти вперед, а я буду держати кладку, щоб ся не перевернула».
Той іно зайшов посеред кладки, — той взяв та й перевернув кладку. І лев впав у воду. Та й що виставить голову, — а чоловік його по голові довбнею: «А будеш більше свідчити?!» — «О, вже поки жити буду, не буду свідчив ні за кого!» — «А вже хоч бись хтів, то не ймеш!» І забив його.
Прийшов до ліса, зрубав дуба, розколов до половини і каже до медвідя: «Возьми та розколи, бо ти сильний». Той но хтів роздерти, вложив лаби, а чоловік скоро клин витягнув. І тому дуб лаби стиснув, а той б’є з верха. «А ти, — каже медвідь, — і там тим так поробив?» — «А ти думаєш, що як?!»
Приходить додому, взяв довбню в руки, відоткав яму. «Ану вилазь!» — каже до вовка. Той вилазить, а чоловік довбнею в голову та й забив. Взяв кабана додому і з’їв з дітьми.

Св. Николай і Антосій

Св. Николай і Антосій

В малій Азії був св. Николай і Антосій. Вони прийшли до церкви тай сіли вперідь образа Суса Христа. Св. Николай каже: Хоть Пречиста Діва вмерла а її образ однако файний в церкві. — Антосїй кажет: Що Пречиста Діва варт, коли вже ни має коло себе Йсуса Христа? — Николай кажет: Чому би ни була варт? — Антосїй: Бо таки так, вибери з мошенки гроші, що мошенка варт без грошей? — Николай кажет: Пречиста Діва то ни є мошенка! — Почали си сварити а Антосїй вхопив свічку і підпалив Николаєви бороду. І від того часу у Николая борода кучирява. Відтак там сказали, що на кого ангелі покладут коруну, тот з межи них двох будет владиков. Св. Николай пішов коло порога і зачав си молити. Антосій вкляк вперідь самих райских дверей. Ангелі як несли коруну, то Антосія поминули, а поклали на св. Николая. І з того часу св. Николай став владиков а Антосій ні.

Совині діти

Совині дітиСонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці і укладалися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипались, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстрелену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзьобаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.
Прилітає із здобиччю… аж немає дітей її в гнізді.
— Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Сталось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепасти ся!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?
— Я бачила, — каже ворона, облизуючись, — як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, — то, може, були твої?
— Ні, ні, – відказує сова, — мої то були самі щонайкращі в цілому світі.
— Я чула, — каже ворона, — що й горобчиха говорила те ж саме сьогодні, як ти спіймала її горобеня!

Грошолюб

ГрошолюбБув собі чоловік, та такий скупий на ті гроші! Не тільки було для сім’ї, а навіть і для себе нічого не справляв: в рам’ї ходив, недоїдав, та все гроші ховав. За гроші ладен був і душу дідькові віддати, такий-то він був на їх ненажерливий.
Оце котре з сім’ї попросить:
— Тату, дайте грошей, бо он хліба нестає, та й з одежі усі вже повилазили, як од гілля одірвані ходимо!
— Немає в мене грошей, щоб мені та бодай мені… коли я брешу, — немає й не просіть, — одкараскується було старий.
А грошей у нього було до лихої години. Оце підуть було усі на поле жати, то він собі візьме свою подушечку, розпоре її, полічить гроші та й знов зашиє їх туди. Ніхто цього не бачив і не знав, тільки онучок старого інколи скоса позирав (бо його дід нагонив від себе), як дідусь папери якісь у подушечку ховав, але ж чи то малому до того, що воно до чого.
Отже, й на той світ пішов старий, а не сказав нікому, чи є у нього гроші і де вони. Такеньки за тиждень перед смертю, чи що, і каже старий дітям своїм:
— Глядіть же, діти, як умру я і положите мене в труну, то не забудьте положити у голови мені і подушечки моєї, бо я до неї дуже звик.
Вмер отой старий, і діти поховали його як слід по закону й подушечку у голови йому поклали. Підійшов сороковий день. Треба б стягатись на обід за старого душу, а у дітей ні шеляга в кишені. Турбуються вони, клопочуться — де б узяти грошей. От підходить до матері синок їх, дідів онучок, та й каже:
— Мамо, ви клопочетесь, де б узяти грошей, а я бачив, як дідусь наші, ще як були живі, якісь папери раз по раз в подушечку ту, що у голови їм поклали в труну, ховали, може, то й гроші? Часто вони, як вас не було дома, розпорювали ту подушечку, дивились на ті папери і знову туди зашивали. А як наближусь було до їх, то вони й проженуть мене: «Геть звідсіль, гулять іди собі».
— А чому ж ти тоді не сказав? — спитала мати.
— Я забув про це, — одмовило хлоп’я.
Іззирнулись батько з матір’ю і нічого більше не сказали синові. Настав ото вечір. Чоловік і каже жінці:
— А ходімо лиш, жінко, і справді до батька у гості; одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремне батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови.
— А що ж, то й ходім, та ще й родичів деяких візьмемо, все-таки охотніше буде, — одказала жінка.
Взяли родичів і, як уже добре посутеніло, пішли на гробки. Знайшли батьків гроб, одкопали його та до труни. Одкрили віко, коли там гроші геть-чисто вкрили старого: і в роті, і в вухах, і в носі, і в очах, мов равлики які стирчать!.. Отак-то й всім буває, хто гроші ховає, а на добре діло їх не повертає!

Шапка мертвеця

Шапка мертвецяХодили на вечорниці дівки та й хлопці. Та й кажуть раз хлопці
 єден до другого: «Зложимся на горівку, підем по горівку!» Але кожен ся бояв іти до корчми, бо була темна ніч. Тогди єдна дівка каже: «Ой, ви ся боїте, а я би сама пішла!» Та й пішла тота дівка по
 горівку.
Іде она через цвинтар, а там стоїть якійсь хлоп. Она гадала, що
 то котрий хлопець вийшов її пуджати та й каже: «То ти мене пуджаєш?» Та й го штовнула та й пішла далі. Взяла она в корчмі горівки, іде вже назад, а той хлоп все ще стоїть. Тогди она вже розгнівалася та й зірвала з него шапку, ударила го шапкою по писку і пішла.
Прийшла до хати на вечорниці та й каже: «Якійсь мене дурень
 пуджав, але-м му здерла шапку! Чия то шапка? Признавайтеся!»
Они ся там дивят на ту шапку, а на ній є такий знак, що вінець
 був. А тогди хтось прийшов під хату, запукав до вікна та й кличе:
 «Віддай мені шапку!» Тогди дівка дала тоту шапку хлопцям і каже:
 «Та киньте ту шапку через вікно!» (бо ся сама вже бояла). Але той
 каже: «Як єсь ми її здоймила, так мені тепер сама заложи!» Але она
 боялася — не пішла.
Та й той мертвець так щоночі приходив під її вікна і все казав,
 аби му шапку заложила на голову. Що робити? Порадився єї отець
 з ксьондзом та й врадили так, що треба вже дівку відвезти на цвинтар ід тому мерлому. Зробив той отець велику комашню, запросив
 п’ять ксьондзів, тогди вложили тоту дівку в труну і повезли її ги
 умерлу на цвинтар. Взяли там ксьондзи відправляти молитву, а той
 умерлий вже там стоїть. Тогди вже тота дівка взяла му закладати
 шапку па голову, але він її як ухопив, як поніс, то розніс її по
 кісточці по цілім цвинтарі.

Тютюн і син царя Давида

Тютюн і син царя ДавидаУ давню давнину, ще далеко не за пам’ятку не то що батьків або
 дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид.
 Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж
 іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї пе було
 у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж,
 що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже,
 й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так.
 Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до
 гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з’їв легенького
 задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він
 і подавну».
Послухалась та. Вволила його волю й зараз заходилась: спрягла
 двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку і, покликавши ту
 красуню, звеліла віднести те до сина.
Понесла та. Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати,
 поки поїсть, щоб, бач, тоді посуду взяла, а сам тим часом покликав
 вартового солдата, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому наказ найпильніше стерегти двері і нікого ніяким побитом не пускати до нього; та тоді нумо з тією дівчиною женихатися.
 Оттаке-то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на весь двір, й прямісінько майнула до царя Давида скаржитись.
 Вислухав її, та й, жаліючи сина свого,— бо у старовину хоч не так
 було, як сього часу, але, як ось бачитимете, й життя виріпіали,—
 й каже, й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала; а він вже
 її нагородив й грішми й усім. Боявсь, бач, більше вогню тих суддів,
 щоб вони, не дай боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться,
 що він царський син, а потягнуть судити. Скажуть: закон, то проти
 цього й сам цар нічого не вдіє.
Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого
 не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло. Бо якби один або два знали,
 то воно, може б, й теє, а то хіба їх мало було тих, що бачили, як дівка з розкуйовдженим волоссям та плачучи від царевича бігла; зараз
 втямили, що воно за річ, й розблаговестили по усіх усюдах. Язик,
 мовляв, без костей. Дійшло-таки діло до суддів. Дізнались-таки ті
 й зараз зрадили. «Давай його,— кажуть,— сюди! Будемо судити!»
 Й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо
 вона, бач, велика. Потім скарали й поховали за городом в степу, наче якого розбишаку.
Що ж ви думаєте? Зробилась після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею не зроблять. Нічим її і не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через
 неї та загубили чоловіка, та ще й неабиякого, а царського сина.
 Тільки на світ начне благословлятися, то вона вже й чимчикує за
 город на могилку. Упаде пластом на неї й тужить, й розливається,
 аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просе все його, щоб
 простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять і ллються
 на землю. Полива їми вона щодня ту могилку. Від того й виросло
 там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й моле бога: «Господи,— каже,— коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене даве, то зроби так, щоб це зілля,
 котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди всього світу». Звернув
 увагу господь на її цю молитву й зробив так, як вона прохала; й покохали його усі люди, які ні на єсть на землі. Ось як воно було!
А через що пішла така назва цьому зіллєві, так ось через що:
 була у тієї дівчини маленька собачка — цуцик, ось з тих, які й тепер
 у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди
 не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Отак і на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там й товче його. А дівчина було й проганя його все відтіля,
 щоб не шкодило, і потім на нього: «Тю-тю, тю-тю, тю-тю»,— кричить.
 Ось через що й пішла тютюном ця трава зваться.