Гроші – смерть

Гроші - смертьЧоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх, то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс гукає:
— Гвалт, смерть!..
Той ліс був чималий, і в ньому сиділи дванадцять чоловік розбійників.
Ото ті розбійники почули, як той чоловік став репетувати, та й прийшли. Прийшли, роздивились — що за чудо? Хоч були розбійники, а все ж здивувались. То не б’ють того чоловіка, а питають:
— Де ж та смерть, чоловіче?
— А це ж гроші в скрині,— каже той чоловік,— це ж смерть і є.
— Хто! Це смерть?! Ну, стривай, оступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмось!
Та ото чоловік той оступивсь, а розбійники взяли ту скриню і потяглись у гущавину з нею. Розбійники пішли, і той чоловік затих та й пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було, розбійники коло тієї скрині стоять,— от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: «Коли б мені така сила грошей!» Ну, треба буде ті гроші ділити, та з радощів погуляти хочуть. Одні розбійники, шість чоловік, пішли в город купувати ласощі, а других шість готують обід. Так це змовились ті, що по ласощі пішли, щоб не ділити тих грошей на всіх, а тільки на цих шістьох. Купили вони ласощів та й усипали в них отрути.
— Нехай же прийдемо, то віддамо тим ці лакомини, та й отруїмо цими лакоминами: вони не знатимуть нічого, якраз наїдяться отрути… Гроші тоді ми самі поділимо…
Ті змовляються на тих, а вже ті, що обід готували, насипали в страву отрути, дожидають тих,-— нехай прийдуть, то наїдяться. Таке одні одним лихо готують, і одні про одних нічого й не знають. Так і вийшло, що одні одних нагодували трутизною, і не постереглись, як наїлись…
Так і пропали всі дванадцять. Той чоловік тоді прийшов до них та й каже до мерців:
— От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от усі пропали, бачте, що я правду казав.

Лисичка та чоловік

Лисичка та чоловікЗадумав чоловік, як би йому ту лисицю одурити, що вона така хитра. От напхав мішок соломою, щоб розтопирювачуватий був, та десь у дірку курячу головку застромив та й іде. От біжить лисичка. «Бачу, — каже, — що якісь гостинці несеш». — «Які там гостинці! Кури несу на базар». — «Продай мені». — «Купи». — «А почому?» — «Та з кого по сім з половиною, а тобі вже хай по сім». — «Добре, — каже, — лічи». — «Е, — каже, — я не хочу! Щоб порозлітались?! Лізь сама у мішок та й лічи!»
Лисичка у мішок, він її і зав’язав там. «Оттаке, — каже. — Пусти-бо, мені ніколи!» Той іде мовчки. А вона знов: «Оттаке, — каже. — То був день, а це стала ніч!» Той іде собі. А вона: «Пусти-бо; дивись: сякі-такі шутки та й сиди сутки».
Прийшов той чоловік на базар, а вона: «Оттак! Не була на базарі, так буду!»
Зна, що шкура буде на базарі.

Марко убогий і вовк

Марко убогий і вовкУ цього Марка було пара муреньких бичків. Він з ними поїхав у ліс. Коли це приходить вовк та й питає його: «Що то у тебе таке?» (показує на бички). А Марко каже йому: «То муренькі бички». Вовк не вчув, що він сказав: то муренькі бички, та думав, що — мурованенькі. Каже: «Змуруй і мене, щоб і я такий був!» — Марко: «Добре, я на це майстер». Пішов, вирубав дванадцять бичів, зав’язав вовка у мішку і начав муровать, та все примовляє: «Аршин! Та вздовш, та вшир!» Домуровавсь до того, що побив бичі, а тоді і випустив його із мішка. Той вовк як вирветься — і не оглянувсь.
Марко знав, що вовк йому цього дурно не пропустить. Пустив свої волики додому, а сам оставсь у лісі. Коли це веде той мурований вовк за собою таку силу вовків. Марко і виліз на дерево. Приводить він до того дерева вовків і то, щоб як-небудь достати його, стає мурований під тим деревом, потім на мурованому став вовк, а на тому тож; так, що поставало їх багато. Коли б ще два стало, то й досягли б його. А він каже: «Ей, братики! Подождіть, хоть табаки понюхаю». Вони і по-дождали. А він чи нюхав, чи ні, а потім каже: «Ачхи!» Мурований вовк, самий спідній, думав, що той чоловік знов мурує, та каже: «Аршин, та вздовш, та вшир», — та тоді з-під того дерева… Вовки і попадали. Ті вовки хотіли догнать його. Коли він так подрав, що вони не могли догнать.
Цей вовк як утік, то й думає: «Я хоч не йому зло зробив, то його скотині зроблю». От іде — аж пасеться кобила; так він її питається: «Чия ти, кобило?» А вона каже: «Маркова». Вовк: «Отепер же я тебе з’їм, кобило!» — «Ей, вовчику, голубчику, не їж мене, хоч поки я книги одвезу». А він каже: «Де ж твої книги?» А вона каже: «Ось, під хвостом». Він зайшов іззаду та так дивиться, наче читає; а потім лапою дряп по тих книгах. Вона його як хвицне! Так, що йому і свічки в очах показались. Тоді він каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба!» Ото і пішов од неї.
Іде він далі — аж гуси пасуться. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» Вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони стали його просить: «Вовчику-братику, не їж нас тут, а лучче іди з нами до води; там ми понапуваємся води, тоді нас і з’їси, то нам не так буде боліть». Він послухав їх; іде за ними. Приходить до ставка і сів коло гусей, дожидає, поки вони нап’ються. Вони напились, а потім поплили на середину. Вовк дожидав-дожидав, та бачить, що не дождеться, та й каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба». І пішов ізвідтіль.
Іде далі. Аж пасуться три баранчики. Він тих баранчиків питає: «Чиї ви?» А вони кажуть: «Маркові». Тоді він каже: «Отепер я вас поїм». Вони його просять: «Вовчику-голубчику, не їж нас так; лучче сядь під горою, а ми тобі сами ускочим у рот». Він і послухав їх, і сів під горою. От самий більший баран як розженеться та як ударить його. А він і покотився наниз. А другий баран каже: «Але ж ти який і дурний: б’єш вовка безневинно!» А потім до вовка каже: «Сідай, я вже тобі ускочу». Вовк послухав та й сів. І цей баран те саме зробив. Ото ще й третій підманив вовка, але цей лучче ударив, як ті. Тоді вовк каже: «Який сучого сина Марко розумний, така його і худоба».
Ото знов він іде — чи не знайде де далі дурнішої скотини Маркової. Коли дивиться — аж ходить свиня з поросятами. Він ту свиню питає: «Чия ти, свине?» Вона каже: «Маркова». Вовк: «Тепер же я тебе з’їм». Вона стала просить його: «Не їж мене, вовчику-братику, тут; лучче сідай на мене, то я тобі кужілки заспіваю та привезу до берези, то там мене і з’їси». Вовк сів на неї та їде; а вона йому кужілки співає:
Кужілки, кужілки!
Коли б швидче до дірки.
Ото привезла його до тину, а в тім тину та була дірка. Вона у ту дірку та й зав’язла з тим вовком. Придавила його до тину, щоб він не вирвавсь, а потім стала кричать. Свині позбігались і розірвали того вовка, а свиня жива осталась.

Тернина

ТернинаОй гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.
Але спробуй ’го зламати! Горде зіллєчко, колюче! Ні худоба його не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, а тоді вже не питає ніхто, чи коле, чи нє. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п’єцу, чи на сонці, або ж в братрурі. Іно кинь пару в окріп, поцукруй і… Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи горячка, чи морозить…
Файна річ тернина!..
А знаєте, кажуть, колись вона була не шпичаста, не колюча. То, певно, і називалася по-іншому. Сміх, але ще дідо мої казали. Був час, коли люди обламали бідні кущі до штомбурів. Світилися наготою, як дівка на Івана Купала в річці. Кожна стріха затикана гіллям з ягодами. Пасуться на них горобці і люди до спуху. Ліньки нарвати того дару. Гой, люди, люди! Так воно також живе! Та то ще не біда, бо рани зростаються. А якби спротивилося і пощезло? А якби вивелося, що би було?
Та де там був час думати бідакам чорним за то…
Пішов кущ до богів за порадою. Йшов через труднопрохідні та гострі верхи гір високих. Натомив, наколов у далекій дорозі гілля-рученьки, корінь-ноженьки свої. Та дійшов і мовив:
— Бідні ми, кущі, на землі, ой бідні. Зобижають нас люди, як хто хоче. Стоїмо при дорозі, тож хто не йде, то терне і обломить… Терне й на… Обломить та й викине без користі. Не дасть плодам дозріти.
Чи правда, чи нє, але дано, кажуть, одвіт кущеві. І як вертав, то вслід чув сміх:
— Ану тепер, люде, терни! Терни, на!
Не зчувся кущ, як обріс голками гострими, колючками. Не один руку сколов, коли хотів, як колись, гіллячку зламати. Голки разили до крові. Хоч-не-хоч, а тепер тернина в пошанівку. Восени приходьте, то спробуєте ягід, а то й… шпичаків. Тоді обережно, з любов’ю до куща (бо руки поколеш!). «Терни», а він тобі сторицею — «на».

Калиточка

КалиточкаБули собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й їде, чи до церкви, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже:
— Поведи воли та продай, справимо собі коня та візка, будемо самі до церкви та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати.
Чоловік налигав воли і повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем.
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це воли ведеш?
— Продавати.
— Проміняй мені за коня.
— Давай.
Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це ти їдеш?
— Коня продавати.
— Поміняй мені на корову.
— Давай!
Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Домовився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись — розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску та й пішов понад річкою і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:
— Здоров!
— Здорова!
— А поміняй мені на півня гуску!
— Давай!
Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:
— На продаж?
— Еге!
— А поміняй мені на калиточку.
— Давай!
Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі ріка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.
— А перевезете мене? Дам калиточку.
— Сідай!
Переїхав на другий берег.
А там стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.
— Що тобі,— кажуть,— жінка за це зробить?
— Аж нічого! Скаже, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки віддадуть йому дванадцять маж з батіжками. Зараз обібрали одного і послали його до його баби. От той приходить.
— Здорові!
— Здоров!
— А ти не чула про свого старого?
— Ні, не чула.
— Він воли на коня проміняв.
— От добре, возик недорого коштує, як-небудь зберемось.
— Та й коня проміняв на корову.
— Це ще й краще, буде у нас молоко.
— Та й корову проміняв на свиню.
— І то добре, будуть у нас поросятка.
— Та й свиню проміняв на вівцю.
— І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у спасівку прясти.
— Та й вівцю проміняв на гуску.
— І це добре, будуть у нас крашаночки та пір’я.
— Та й гуску проміняв на півня.
— О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.
— Та й півня проміняв на калиточку.
— І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я,— в калиточку складати.
— Та він і калиточку за перевіз віддав.
— Ну що ж, слава богу, що сам хоч живий вернувся.
Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.

Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Луплене теля

Луплене теляБув собі чоловік да жінка; да нічого в їх не було, тільки одно телятко. Ото воно так жило, як слід, а то якось щось воно й спортилося. Був у їх стожок сіна; то це чоловік підкине, то воно й з’їсть; да все й їсть, і їсть… Той чоловік увійшов снідать да й каже: «Жінко! Що мені робить оцьому теляті? Що вже скільки сіна було, да й поїло. Чи його зарізать, чи що?» — «Ні, – каже, — облупи да на улицю випусти, нехай іде, живе». Він облупив да й пустив.
Іде да й іде теє теля. Аж біжить кабан да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». Дак кабан каже: «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить баран да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
От ідуть. Біжить гусак да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».
Ідуть да йдуть. Біжить селех да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша».
Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.
Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»
А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, – жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.
От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.
От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.
От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.
От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.
От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.
Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»
Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»

Лисичка та журавель

Лисичка та журавельБули собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі! Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини.
А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.

Ну, що ж, божа братія, благословляю…

Ну, що ж, божа братія, благословляюЗібралися п’ять попів на храм і пиячили декілька днів підряд, аж попухли від горілки. От один у чині архієрея і каже:
— Давайте закладемося об заклад, що цілий рік уже більше не будемо пити і слово «горілка» не будемо говорити. Хто порушить цю умову, не лише вип’є, а скаже «горілка» — п’ятдесят карбованців штрафу.
Було це звечора. Полягали вони спати. На ранок попрокидалися з перев язаними головами, і кожному кортить похмелитися, та штраф і умова лякали святих отців. А похмелитись хочеться, як перед смертю.
От перший і закидає:
— Горе не вона!
А другий підхоплює:
— Горе і без неї!
А третій додає:
— Ну, то послать за нею?
А четвертий і собі:
— Принести її!
Найстарший архієрей і собі додав басом:
— Ну, що ж, божа братія, благословляю випити її!
І так обійшлося без штрафу.

Кара Божа

Кара Божа

Ішли дві баби у Київ молиться. Назустріч, де не візьмись, плигає жаба здорова, прездорова. І почала слідкувати за ними. Плига та й плига. Куди вони б не пішли і вона там. Дуже близько вона не підходила, а так собі дещо … Читати далі