Три ремесла

Був де не був один багатий піп, багатий, як граф. Він мав стадо корів, волів, свиней, овець, коней…
Біля нього жив худобний церківник з жоною і трьомахлопцями.Той сарачисько, церківник, бідував, хоснував фарськуземлю…
Коли його сини підросли — старшому минуло чотирнадцять, середущому тринадцять й молодшому дванадцять років, — каже йому піп:
— Неборе, церківниче. Ти не маєш нічого. Ти худобний. Дай своїх хлопчиків до школи, аби вйвчилися на щось і годні були жити. Як вивчаться, хай собі роблять, що їм бог судив…
Радиться церківник з жоною:
— Небого, записати би нам наших синів до школи.
— Та запишім… Добре буде, як вивчаться на когось. Спечу їм хліба, покладу в тайстру і хай ідуть з богом…
Наладила мати їсти на путь, і хлопці зібралися і йдуть.
Ідуть, ідуть, ідуть. Прийшли на розпуття. Наймолодший — він був з них наймудріший — говорить:
— Браття, якщо ми прийшли ід сьому розпуттю, так підемо далі: старший правою дорогою, середущий — середньою, а я — лівою.
Коли розлучалися, сказали собі:
— Через три роки тут маємо стрітитися. Якщо декотрий з нас скорше прийде, мусить других дочекати…
І старший пішов своїм путьом і вивчився за шустера [шевця, чоботяра], середущий за кравця, а наймолодший попав до одного панаі почав учитися на… розбійника. Пан полюбив хлопця, бо був дуже шіковний…
Минув рік. Каже пан:
— Но, хлопчику, зараз йдемо у ліс, і я увиджу, на що тиздатний…
Прийшли в ліс. Увиділи гніздо:
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Мусиш вилізти на дерево, взяти яйця з гнізда так, аби пташка тебе не втямила і не вчула.
Хлопчик виліз на дерево і взяв яйця так, що пташка його не почула і не увиділа…
Пан похвалив його:
— Хитро ти вчинив… Но тепер поклади яйця на місце…
Хлопець знову виліз на дерево, айбо коли клав яйця, пташка його вчула і полетіла…
— Ще ти, хлопче, не досить хитрий. Ще мусиш вчитися.
Минув другий рік. Пан знову привів хлопчика в ліс…
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Вибери яйця, аби пташка тебе не вчула, не втямила…
Хлопець вибрав.
— Ну, поклади яйця на місце.
Поклав так, що його не вчула, але коли спускався з дерева на землю, пташка вчула і полетіла.

Continue reading

Як п’яниця записав душу чортови і як визволив си з того

Отже, був такий оден, що був п’яниця, та йшов з коршми та й погадав собі що коби мині дав хто тілько грошей, що-бим міг за то пити, то яби записав душу свою. Недалеко прийшов, та й зострітив єго пан, а то в ночі. Каже до нього: Щось гадав перше? — Каже: Що-м гадав? Що коби хто тілько грошей дав, абих мав за що їсти й пити, то бих душу дав! — А той каже: Йди до дому, підпиши си мині, та копай собі яму в коморі. — Він прийшов домів, ще собі закликав сусіда, аби му поміг викопати яму і пішов спати. Виходит рано, дивит си до комори, є насипано повна яма грошей ; він пішов поскликав сусіди, приніс напою, їсть, п’є, є за що. Вело си, кілько вело, довгий час пив і сусід забавлявв. При тих пиятиках сусідам сказав, як то є. Сусіди си єго збояли і говорили один до другого: Та ми з ним як мемо пити, то не тяжко, аби і наші душі не пішли! — От ніхто не приходит, кого кличе, не хоче йти. Та смутно єму самому. Приходять до нього два старці, та просять си на ніч, а він з охотов каже: Ой, я би вас приймив, хоть би й вас кілько було, бо мене якось люде си сцурали, що не хочут д’мині приходити
і забавляти си. — Він файно тих старців погостив, давав їсти й пити, переночували, він хоче, аби вни си з ним забавили — а вони хотят відходити. Кажут до нього: Ми си бавити не будемо, бо ми є подорожні, але що ти від нас хоч, що ти нас так файно гостив? — Він каже: Я від вас не хочу нічо, хоть-бисте й тиждень сиділи зо мнов, то я від вас нїчо не хочу. — Вони кажут: Жадай від нас що, то ми тобі дамо! — Каже: Я би від вас жадав, коби ви мині то дали, аби як я скажу, кому де сісти, то аби сидїв, доки я не скажу встати, аби не встав, та й абих як такі кліщі, кого ймут, то аби держили, доки я не скажу пустити! — Кажут тоті старці: Будеш мати тото! — Отже прийшов тот час, коли мали єго брати; стрітив єго на дорозі знов тот, що був з ним у ночі. Каже: Вже приходит тобі час іти зо мнов, знаєш щос-си записав. — Він каже: Я знаю, але ходім ид’хати, най си роздякую з жінков. — Прийшли д’хати, він сказав тому чортови: Сідай на лаву! — Сів, сидів так довго, тот ни казав уставати, а він не вставав, аж зачав си просити: Пусти мене, я вже більше по тебе приходити не буду. — Він єго пустив, чорт пішов; чорти на него другі сварили: Чому ти єго не припровадив? тай післали другого за ним. Другий як прийшов ид’нему, то він сказав: Доків я си зрихтую, то генди є грушка та вилізь
на грушку та їж грушок. — Чорт виліз на грушку — а він сказав,
до него: Сиди ж там! — Сів на грушку та й сидів у ніч і в день. Хлопці камінем метали, єго збиткували так, що там аж просив си, казав: Дарую тобі всьо, лиш пусти мене відси! — Він єго пустив, а вони прислали за ним третього, того, котрий був найстарший межи ними, на ногу кривий. І тот май ліпше си взяв до нього і сказав до нього: Що ти будеш мудрувати коли ти си підписав?! — А він каже: Я не хочу з тобов нічо мудрувати, поможи мині коня підкувати! — Пішов, зібрав кліщі, свій варстат, який мав, дав чортови ногу держати, імив чорта тими кліщами, кліщі приклав до кузні так, що він ходит собі куди треба, а чорт у кліщах сидит. І зачав си у нього просити, що вже по нього ніхто не буде приходити. Сказав тот коваль до чорта: Віддай
мині письмо тото, котре я вам си підписав, та тогди тя пущу! — Тот взяв віддав єму письмо. І напив си і наїв, своєв смертев вмирав і ще свої кліщі на тот світ забрав і казав смерти : Веди мене до пекла! — Смерть го повела; чорти, як уздріли, що вона го веде, двері позамикали і не хотіли єго там пустити, бо казали: Ти нас збиткував там, та й тут бись з нами таке робив! та й не пустили.

Когутик і курочка

Був когутик та й курочка; обоє пішли гребати на смітті. Когутик найшов у сміттю кремінь, та й удавив си. Курочка побігла до своєї сестрички, та й каже: Уже мого когутика нима! — та й плаче, а сестричка каже: Не плач, біжи до моря, запроси води і дай когутикови налити си; когутик ожиє! — Курочка побігла до моря, запросила води, а море каже: На що тобі води? — Когутикови! — На що когутикови? — Він удавив си! — Море каже: Іди, принеси мені молока, тогди я дам тобі води! — Курочка побігла до коровки, та й каже: Коровко, дай мині молока! — На що тобі молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби море дало води! — На що води? — Бо когутик удавив си! — Іди, принеси мині сіна, то я дам тобі молока! — Курочка побігла до косариків. Косарики, косарики, дайте мині трохи сіна! — На що тобі сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови? — Бо удавив си! — Іди принеси нам солонини, то ми дамо тобі сіна! — Курочка побігла до веприка: Веприку, веприку, дай мині солонини! — На що тобі солонини? Косарикам! — На що косарикам ? — Аби дали сіна! — На що сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови ? — Бо когутик удавив си! — Веприк дав солонини, курочка понесла косарам, косарики дали сіна, курочка понесла коровці, коровка дала молока, курочка понесла мореви, море дало води, курочка понесла когутикови, а когутик напив си, та й запіяв!

Як бездольний чоловік став щасливим

Раз бідний чоловік зібрався у світ. В одному селі найнявся у ґазди. Служив рік, та ні грошей, ні сього, ні того.
В іншому селі теж найнявся до ґазди, але й тут не заслужив нічого. Каже він:
— О боже, то раз не маю долі!
Іде далі…
Приходить в одне місто. Бачить, у пана на подвір’ї — чотирикутний камінь. Подумав собі так:
— Я буду в цього пана служити за каменя — хоч камінь буде мій.
Коли дослужив рік, той камінь розпався на чотири дрібні.
Чоловік забідкався:
— Ну, то лиш я нещасний!
Зібрався і йде далі. Довгий час ішов, ішов — зустрів старого діда.
— Добрий вечір вам, няньку солодкий.
— І тобі, солодкий синку. Куди це ти йдеш?
— Любий мій няньку, йду шукати службу.
— То ходи до мене. Будеш мені служити за три золоті слова.
І чоловік став служити в діда. Вислужив три роки — а то було три дні — і хоче йти геть. Старий дав йому платню — три мудрі поради:
— Поперечною дорогою не йди… Де молода жона, а чоловік старий, не ночуй… А що хочеш робити увечері, зроби лише вранці…
Дав дід йому ще й гроші, рушницю і патрони. Відкланявся чоловік і йде собі геть.Та хоче він випробувати дідові поради. На одному полі став на перехресті й питав людей:
— Чи можна йти цією поперечною дорогою?
— Та можна.
Дорога держала довго — так що чоловіка вбила ніч. Він іде і бачить якийсь вогник. Ближче, ближче до вогню… вже став недалеко, а там плачуть, стогнуть, відстрибують від полум’я. Чоловік стрілив у вогонь. Зразу все затихло, не чути нічого. Він стоїть, чекає. Бачить: один звідти ступає до ватри, другий звідти, третій звідти. Нарахував їх аж дванадцять.
Посідали довкола вогню і почали собі говорити:
— Це була свята зброя, бо врятувала нас від смерті.
Тоді бідний чоловік підійшов до них. А то були чіпкарі, що возили крам. Кожний мав коня, а один кінь був резервний.
Старший каже:
— Браття, оцей чоловік нас врятував від смерті, то візьмімо його з собою. Даймо йому вільного коня, і буде в нас за старшого.
Чоловік відповів:
— За цімбору буду, але старшим ні. Хай лишиться за старшого той, хто був дотепер.
А це Щастя йому так говорило.
Їдуть вони, їдуть — приїхали до одного міста. Бачать — широкий двір.
— Ну, тут заночуємо!
Зайшли вони до хати — жона молода, а чоловік старий.
Бідняк одразу пригадав, що йому радив дід, і пішов спати до сусідів. Але вночі думає собі: «Піду я подивитися, як маються цімбори».
Була темна ніч, а в тій хаті ще горіло світло. Чоловік заглянув у вікно: старий ґазда лежить на постелі, чіпкарі — на долівці вряд. Раз чує — під дверима хтось шепочеться. То молода ґаздиня з попом радяться, що тепер можна задушити діда і всю вину скласти на чіпкарів.
Бідний чоловік тихенько витяг ніж і вкоротив попові рясу.
Відрізав шматок, поклав до кишені й пішов собі спати.
А вранці, тільки заясніла днина, сусідка заводить:
— Ой, прийняла я біду на голову! Чіпкарі задушили мого чоловіка!
Чіпкарів зв’язали й кинули у в’язницю. Судили їх і присудили повісити. Але чоловік прийшов на суд і каже:
— Славний суде, прошу і я слова. Ці люди невинні. Я їх цімбора, лише я з ними не ночував, бо там було тісно, я ночував у іншого ґазди. Я вам досвідчу, що ці люди в убивстві не винні.
— Та як ти досвідчиш?
— Закличте сюди молоду ґаздиню і попа.
Коли їх привели, чоловік сказав:
— Хай піп покладе свою рясу на стіл.
Піп положив рясу на столі, а чоловік вийняв із кишені відрізаний шматок:
— Славний суде! Цій платці на рясі треба шукати місце.
Розгорнули рясу і знайшли на ній вирізане місце. Латка пасувала. Чіпкарів відпустили, а почали судити попа і молоду ґаздиню.
Чіпкарі вийшли на вулицю. Тоді старший каже:
— Люди, оцей чоловік уже нас другий раз врятував з біди. Даймо йому всіх коней.
І дали. Самі залишилися у місті, а чоловік поїхав кіньми далі. По дорозі розпродував крам, продав одного коня, потім другого. Доки він доїхав до свого села, залишився лише один кінь і один віз краму. Люди побачили його, почали гукати:
— Приїхав чіпкар! Приїхав чіпкар!
І купують крам.
Прийшла і його жінка. Але чоловіка вже не впізнає.
Звечоріло, і чіпкар припрошується на ніч. Питає газду:
— Чи ворота будуть у вас відчинені, бо я би хотів трохи погуляти,
— Будуть. Можете прийти, коли захочете.
Чіпкар собі зарядив рушницю і пішов селом. Приходить він до своєї хати. Бачить — у хаті горить світло. Жінка підгорнула рукави й готує вечерю. А за столом сидить панич і пише. Чіпкар схопив рушницю і хоче стріляти. Та згадав, що радив йому дід, І не вистрілив, хоча його серце трохи не згоріло.
На другий день знову прийшла його жінка купувати крам.
Він відсунув її вбік. А коли люди розійшлися, питає:
— Як ти, жіночко, живеш, де твій чоловік?
— Та був у мене чоловік, але не знаю, де є, чи живий. Пішов у світ служити, а я лишилася вагітна, і народився хлопець — уже виріс і ходить до школи.
Чіпкар собі подумав: «Добре, що я увечері не вистрілив — убив би свого сина».
І каже:
— Жоно, ходи додому… Я — твій чоловік.
І розповів їй свою пригоду.Так вони стали добре жити і були щасливі.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Казка про Кощея Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець

У одного царя був син по імені Іван-царевич. Ріс він не по днях, а по часах. На сьомий год він уже був настоящий богатир. Попросив у батька й матері благословення, попрощався, сів на доброго богатирського коня і поїхав. Їхав-їхав, заїхав ув одно царство, віддав свого коня на присмотр, а сам пішки пішов по городу погулять.
Іде і дивиться — що за чудо? Коло дерева прив’язаний чоловік, і кожний, хто проходить повз нього, бере лозину і б’є його. Іван-царевич підходить і питається:
— Що це за чоловік, чого він тут прив’язаний і за що ви його б’єте?
А люди отвічають:
— Це в нас такий закон: хто заборгував у казну і в строк не виплатив, то його так наказують.
Іван-царевич питає:
— А скільки заборгував?
— Десять тисяч рублів.
Івану-царевичу стало жалко того чоловіка, і він сказав:
— Одв’яжіть його, я заплачу за нього.
А люди його предупреждають:
— От ми забули тобі сказать: хто за нього заплатить гроші, у того Кощей Безсмертний жінку вкраде.
Іван-царевич подумав, подумав: «У мене жінки нема, що він у мене вкраде», витяг, заплатив гроші і пішов далі.
А той чоловік, як тільки його одв’язали, почав бігти і кричать:
— Стій, Іван-царевич, стій, Іван-царевич! За те, що ти мене викупив, я должен тобі одплатить.
— Чим же ти мені одплатиш?
А він отвічає:
— Я знаю, куди ти їдеш, ти без мене задуманого не зробиш. Ти їдеш шукать наречену, без мене ти її не знайдеш, а я поможу тобі. Дав ти за мене десять тисяч, то купи мені ще й коня, поїдем удвох.
Іван-царевич питає:
— А як же тебе звуть?
— Булат-молодець.

Continue reading

Пророчі воли

Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: “Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар”. Господар дійсно наступного дня помер.