Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.
— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.
— Бо дурна, — каже другий.
— А може, баба щось знає? — питає перший.
— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.
Побігли за старою, догнали, питають:
— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
— Та чому ви не взяли собі бодай половину?
— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!
Жандарми розсміялися.
— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.
— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.

Як поспішала черепаха

Зібрались якось у неділю вранці ведмідь, осел, заєць та черепаха і рішили горілку пити. Скинулись у шапку по грошу, і комусь треба по горілку йти.
— Побіжить заєць! — вигукнув ведмідь.
— Ні, – каже заєць, — краще нехай осел принесе, бо я по дорозі всю горілку вип’ю. Хіба ви не пам’ятаєте — «Заєць у хмелю»?…
Всі подивилися на осла. Але той теж відмовляється:
— Я старий, дурний. Мене відразу одурять. Он ведмідь нехай іде. Він розумніший і сильніший за мене.
— Та я теж вайлуватий, неповороткий. Ще не дістанеться мені, – викручується ведмідь. — Ось черепаха піде.
А тій однаково, чи в хаті сидіти, чи надворі бути. Взяла гроші й вийшла.
Нема годину, дві. Уже й за півдня перевалило. Заєць, осел та ведмідь не витримали і давай черепаху на всі лади лаяти та проклинати…
Аж тут відкриваються двері і роздається голос ображеної:
— Якщо ви мене будете ще так обзивати різними словами непристойними, то я й зовсім не піду!..

Як чоловік і кінь перехитрили лева

Іде лев понад водою, а риба втікає. А він питається: «Чого ти, рибо, втікаєш?» Вона каже: «Я боюсь мужикових хитрощів». Лев каже: «Які ж ті хитрощі?» Риба каже: «Він возьме горох, начепить на гак та й тягне мене до верху».
А лев пішов ізнов до чоловіка на поле да й питається чоловіка: «Які-то твої хитрощі?» А чоловік каже: «А які ж твої?» А лев каже: «Як я дмухну, то на дереві лист пооблітає». А чоловік каже: «Як я батогом витну, то гілля поодсікаю». А той каже: «Як я зареву, то дерева з землі повискакують». А чоловік каже: «Як я свисну по очах, то, — каже, — тобі очі повискакують». А той і утік від чоловіка. «Ти, — каже, — хитріший».
А він іде, той лев, аж кінь скирту їсть. А він каже: «Які твої, коню, хитрощі?» А кінь питає: «А які твої?» А він каже: «Я як розженусь, то поперек скирти пробіжу». — «А як я розженусь, то вздовж пробіжу».
Та й утік.

Як цап хизувався перед бараном

Раз зимою по містечку ходить баран та збирає стеблі сіна, що порозтрушувались з возів. На ґанку лежить цап та гріється на сонці. Цап углядів барана та й давай глузувати, сміятись з його: «Гей ти, опудало-мужичище! Впугався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сюрдуті». — «Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало», — каже баран. «А дивись, баране, який я гарний в сюрдуті та як мені легко танцювати», — каже цап да скік з місця! Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору та мах на один бік головою! Круть на другий бік рогами! Верть хвостиком! Загнув шию дугою ще й борідкою потряс.
Баран витріщив очі на цапа та й каже: «Потривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, хто з нас кращий».
Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за ліса виглянув страшний мороз з очима! Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрелив. В лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.
Як скрутить мороз цапа, — мій цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив. «Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап до барана. — Скидай швидше кожух, нехай я трохи погріюсь!» — «Чи то можна, щоб такий пан та впугався в простий кожух?» — каже баран.
Тоді цап давай просить барана: «Ой братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!» — «Та йди вже, чванько, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та це, бач, не першинка, що сюрдут коло кожуха боки гріє…»

Як цапи врятували вівцю від смерті

Ішов лис лісом, здибається з сумним вовком та й питається вовка: «Чо ти так засумувався?» — «Нема моїх товаришів, я з ними погнівався і не маю з ким ходити». А лис каже до него: «От будем і оба». Вовк утішився, що має уже камрата, що має з ким ходити. Ідуть вони та й надибають свиню, що плекає поросята. Вовк напав на ню та й заїв її. Вже їдять оба. Лис каже до вовка: «Ти є сильний звір». — «О, я дуже є сильний». Та й ідуть знов оба. Але дивиться лис, а під дубом шопортається у листячку заєць. Лис забіг з-за дуба та й зайчика того злапав. Лис несе ід вовкові та й каже до него: «О, я ще є сильніший звір, як ти. О, я якого звіра теньгого несу в зубах». А вовк каже до него: «Я навіть його в писок не маю що брати». Та й зайчика пролиг. Але ідуть, ідуть вони та й надибають там вівцю. А вовк каже до вівці: «Тепер ти, небого, моя». — «Як ти, небоже, будеш мене їсти, коли я з вовнов?» — «Ти, — каже, — не питай; от будеш видіти». А вона каже до него: «Чекай, пане великий, пущу свій голосок у лісочок, що вже мене тут ніхто чути й видіти не буде».
Вовк став перед вівцев та й зарів. Вона пустила свій голос у лісок; та й надлетіло два цапи. «Чекай-но ти, небоже, зараз її з’їш, але ходи з нами». Вивели вони його на рівний пляц та й сказали до него: «Стій ти тут на середині, оден розбігнемся з одного боку, а другий — з другого боку; як ми тебе перескочим, тогди ти і нас поїш». А вовк сказав до них: «То най буде».
Розлетілися цапи до вовка; як гримнули вовка в черево, аж повилазили з вовка кишки. А цапи кажуть тогди до вівці: «Видиш, небого, відратували-м тебе від смерти».
Вже ходить вівця з цапами і до сего часу.

Як хлопчик трьох вовків забив

Була кобіта і мала хлопчика, що, як вродився, то мав на шиї три ланцюжки злоті. І як підріс, пішов в ліс. Наперед нього стоїть вовк. Той його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Знов наперед нього стоїть вовк. Той і його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Зайшов ще далі, аж перебігає йому дорогу третій вовк.
Він злапав і його, причепив і вже йде з ними. Надибає в лісі хатку. Зайшов до неї на ніч, а вовків прив’язав надворі.
Іде тою самою дорогою дід. Вовки стали проситися, щоб їх пустив. Дід змилувався, пустив. Вони давай дертися до хатини. Продерли, влізли і стягнули того хлопця з печі. Хтіли дерти його, але він гарапником як вдарив — всіх трьох позабивав і додому чимборше мандрував. Мати ним втішилася і більше на мандрівку не соглашалася, бо він був тлустий, як баранчик, і ним поснідали би вовки, як рябчиком.