Молодильна вода

Колись жив один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Одної ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:
— Котрий з вас дістане мені тої води, половину царства матиме.
Відізвався старший син:
— Я вам, тату, дістану води тої.
Зараз наказав майстрам робити корабель. Зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за тою водою.
Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:
— Я їду, аж я вам, тату, тої води дістану.
Поїхав і другий.
Нема і того вже рік, а старшого два роки.
Тепер каже третій:
— Тату, я поїду, аж я вам тої води дістану.
Відповідає йому тато:
— Іди дурню! Ті розумні поїхали та й стільки часу їх нема.
Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв собі лиш двох стареньких жовнірів.
Ну їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, нема ніде чужої землі. їдуть далі, побачили гору, таку високу, що аж страшно дивитись на неї. Каже царевич до своїх вояків:
— Будемо під нею ночувати.
Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив’язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старого чоловіка і каже:
— Добрий вечір, татуню!
Той відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Царевич почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився.
Каже йому той пустельник:
— Є така вода, але далеко; я тут уже сто років живу, а ще не видів я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати?
Подарую тобі це весло — що раз погорнеш ним, то й сто миль проїдеш.
Подякував старому, а той каже:
— Їдь попід цією горою, там іще мої два брати живуть, щось і вони подарують тобі.
Подякував і поїхав.
Приїхав до другого знов надвечір.
— Добрий вечір!
Відповів йому старий і питає його так, як той перший.
Він і тому всю правду каже.
А старий йому відповідає:
— Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як приїдеш до тої води (а та вода на дуже високій горі), то заграєш, і все зсунеться на долину.
Взяв царевич ту сопілку і пішов. Але як відходив, казав йому той дідок:
— їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.
Він пообіцяв, що поверне.
Поїхав королевич до третього діда. Приїздить він до нього, той вздрів та й каже:
— Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?
А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові.
Старий каже йому:
— Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тої води, набереш одну, — буде миша, — кинь; набереш другу, — буде щур, — кинь і другу; набереш третю, — буде чиста, — сховай!
Іще каже:
— Королевичу дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе, королевичу. Будеш вертатись назад, вступи знов до мене.
Ну і поїхав. Приїздять під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажнів. Наказав від’їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав дідок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою — є миша,— кинув; зачерпнув другою — щур, — знову кинув; зачерпнув третьою — чиста вода, — сховав її до кишені.
Їде уже звідти, дивиться: такий палац — самим сріблом і золотом оббитий, що він аж здивувався, та й каже до того вояки:
— Мій тато який багатий і не має такого палацу. Ану, зайду подивлюся.
Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої лежить сіно, в другому — жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою — стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п’є з одної пляшки і крає одну хлібину, п’є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.
Дивиться — лежить панночка в ліжку, спить.
Будить — не встає. Тоді бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут, і виходить до корабля. Сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.
Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.
Тоді крикнув він до них:
— Видите, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.
Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.
— Тато нас похвалять за воду,— каже старший до середульшого,— будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп’ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з’явимося на очі татові.
Той, бідолаха, дуже стомлений заснув. Брати добралися-таки до тої пляшки і вкрали, а йому положили іншу.
Приїжджають додому, каже той наймолодший:
— Аж я вам, тату, дістав воду.
Тато каже:
— Ану, дай, умиюся!
Дав, умився тато — однаково старий.
Тепер кажуть ті:
— Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.
Дали татові, умився — став молодий.
Тоді тато зненавидів того наймолодшого. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому…
Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забув ключі від каси. Наймолодший син взяв три череси, набрав повні самих червоних дукатів. (А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого).
Той царевич обперезався одним чересом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх камізельки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:
— Прошу царевича, підем на полювання.
Той царевич утішився (гадав, що тато подобрішав до нього).
І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:
— Знаєте, королевичу, що з вами маю робити?
Питається той:
— Що?
— Мушу вас стратити.
Царевич відповідає йому:
— Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.
І так зробили.
Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ.
Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.
Пішов царевич далеко в світ, найнявся в одного купця, який мав три кам’яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все» Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він усе до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе черес червоних дукатів і додав до виручки.
Прийшов додому, купець його питає:
— Чому прийшов?
А він відповідає, що спродав усе. Той здивувався:
— Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав?
Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:
— Якби мені ще і тих два склепи продати…
Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав. І пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема…
Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити:
— Може, ти його не стратив?
Той відповів, що ні. Тоді цар розписав по краю, де е такий без мізинного пальця, аби дали знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відізвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.
Тато як уздрів його, обцілував.
От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілку — гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.
Приїхали до його тата, побралися, погостилися і поїхали до свого дому.
Тепер живуть собі, уже й синок у них є.
Одного разу синок розплакався. Батько не міг нічим його забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв рушницю на плечі і пішов у ліс на полювання та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.
Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору. Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко».
Пустився в дорогу. Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір’я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила.
Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:
— Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри.
Вона йому каже:
— Іди, миша тебе поведе.
Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила.
Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:
— Я був би радий знати, де моя старша сестра.
Вона каже:
— Ці двоє звірят тебе поведуть.
Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном.
Кіт нявкнув, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів.
Вона каже йому:
— На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.
Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов, став і каже:
— Лізьте на гору.
Пішли, але треба було трохи через воду плисти. Забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Трохи відпочили, бо втомилися були. Каже кіт до миші:
— Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.
Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт на себе знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову. Миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!», та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду.
Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:
— Є сопілка?
Вони відповідають, що втопили.
А він каже їм:
— Як не буде, то я вас поб’ю.
Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:
— Королевичу, не їж мене, бо маю дрібні діти!
А він відповідає:
— Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з ’їм.
Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу.
Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу…
І з того часу жили вони собі в добрі.

Баба і чорт

Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо і я сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, діждалися весни. Баба і каже:
— Ну, діду, треба нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене городу чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їжа.
Найняли чоловіка, він виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля як уродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і згодився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
— Дай мені трошки покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо, — каже чорт, — маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулак. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй, — каже, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак.
На третю весну баба й каже:
— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
— Так ти у мене вже й не хочеш жити?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
— Поняла, — каже.
— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
— Я, — каже, — так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда…
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.
— Будь ласка, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Ні, — каже, — носи, поки не переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, — каже, — мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
— Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
— Неси мене у мою хату…
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!

Як лис вовкові масло показав

Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса й каже йому:
— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з’їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.
Лис як те почув та й одказує:
— Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?
— Ой, — каже вовк, — чому б ні! Неси його сюди!
Лис і каже:
— Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.
— Добре.
Привів його лис до великого ставка та й каже:
— Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та такого того масла багато, що ти його й з’їсти не зможеш.
А вовк таки й не розпитував багато, та — хляп, хляп, хляп — хлепче собі воду, щоб добути масла.
Хлептав, хлептав, а далі й не зміг, бо став — як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.
Біжать, біжать, вже лис коло своєї нори, а вовк — хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:
— Слава Богу, — каже, — що вхопив за корінь, а не за ногу!
А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за корінь.
А лис — скік у нору, заховався та й зареготав.

Чоловічки-богатирі

Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, тобто на млин, чи що; на млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались в городі. Одначе, як чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забував свого добра і інколи одвідував і тії каменюки. Коли одного разу і став примічать, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге — та ж притча. Подивився мій чоловік, подивився, повів плечима та й думає собі: «І що воно такеє значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила носить. Почекай же, вражий сину, підглежу ж я тебе, як ти моїм добром граєшся!»
Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його перекочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка і не порадився з ким розумнішим, а як прийшла ніч, то заліз собі у бур’ян біля тих каменюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький. Постривайте ж, що далі буде!
Дивився він, дивився, аж обридло і очі позлипались, а потім і зовсім заснув… Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур’яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь тоненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть, кіть-кіть!» А в мого сіромахи і на душі похололо. «Пропав»,— дума собі, а далі опам’ятався та й міркує, що коли вже пропадать к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, що менш, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі кожний біля каменя і немовби сподіваються один другого, щоб починать іграшки… А далі один, не діждавшись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи: «Кіть-кіть-кіть!..» А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підскокує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ніженьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір’я з неї летить, та ще й примовляє: «Кіть-кіть-кіть!..» А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дать маху. Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь: «Чого це ви, бісові хлоп’ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили!» Не в думці тій сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а дуже краще наших дітей. От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змарніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серце наліг, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп’ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи: «Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий!.. Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годи зоставалось жить у вашому краї, а тепер…» Та, не домовивши, як схопив одно каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся мій чоловік і тіло все йому задрижало, хотів щось промовить, аж тих хлоп’ят уже слід простив, неначе в воду попадали, тільки каміння перед ним прахом слалось. От така-то пеня лучилась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні яринй не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.

Як лев утонув у колодязі

Давно-давно колись у дрімучих лісах появився лев, та такий величезний та грізний, що бувало як заричить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить, бувало, на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розриває на шматки і кидає. Наскочить, бувало, на табун диких свиней і всіх подушить. Мало яка втече од нього, а собі для їжі він брав тільки одну. Звірі з переполоху не знали, що їм і робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:
— Знаєте що, панове? Лев щодня задирає нас не менше як по десять штук, а іноді і двадцять душ перепсує, а з’їда він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так-от, давайте ми його урезонимо.
— Піди попробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він наших речей і слухати не буде. Усіх наших посланців розтерзає на шматки, і тим діло кінчиться.
— А от спробуймо, що воно вийде! — каже ведмідь. — Тільки кого б нам послати до нього?
– Іди ти, ведмедю, — сказав вовк, — ти більший од усіх і сильніший.
— Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю, як він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче меткіший од мене.
— Що з того, що я меткіший? Що ж ти думаєш, що я встигну втекти од нього, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не поможе.
Виступив олень і каже:
— Знаєте що? Тут треба зуміти до лева підступити, із чого розмову почать, щоб він одразу не розгнівався.
— Ну, так іди ти, оленю, коли ти такий розумний.
— Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так кажу, що з левом балакать запросто не можна, бо не зі своїм же братом. Треба зуміти до нього підійти.
— А кого ж ми повинні послати, на твою думку?
— Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона хитра, може, вона зуміє підлеститися до лева і розкаже йому, в чім річ.
— Добре ти придумав, — гукнули всі звірі, – вона зуміє до нього підійти.
Позвали лисицю, ведмідь і каже:
— Лисичко, треба тобі йти до лева побалакати з ним, урезонити його якось, а то сама бачиш, що він нас переводить дарма.
— А що ж я, хіба у Бога теля з’їла чи що? Хай хто-небудь інший піде! Коли ніхто не хоче йти, так давайте виміряємось, кому припаде йти, той нехай і йде.
— Ні, лисичко, так не вийде діло; бува, припаде йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що ж воно вийде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохати у лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш — то зараз же буде тобі смерть, розтерзаємо тебе на шматки!
Лисиця засумувала, не знає, що їй робити. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:
— Ну, панове, піду спробую; видно, моя доля така.
Довго лисичка никала по лісу, боялась підходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все придумувала, як одурити лева, бо видима смерть страшна була. А далі несподівано наткнулась на колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем оддаватися в зуби паскудного кровопивці… То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то терпіть муку, поки він мене не розтерзає».
Підійшла лисиця до колодязя, обійшла кругом, понюхала, заглянула в колодязь, а там вода далеко-далеко. Придивилась, аж звідти теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не догадалась, що то ж її відображення. Кивнула головою — і та кивнула, вона язик висолопила — і та язик висолопила. «Е, стій це ж моя образина. Недарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Спробую я одурити лева; якщо він цього не знав, то я його піймаю».
Од колодязя лисичка попрямувала прямо до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було вже надвечір. Стала лисиця наближатися до левових палат, аж звідти лев грізно ричить.
Злякалась лисиця, вклонилась низько та й каже:
— Ваша степенність, не веліть карати, веліть слово промовити, я вам розкажу, чого я до вас прийшла. Звірі послали нас аж трьох — двох зайців і мене, — ще з самого ранку, щоб ми поздоровили вас з іменинами. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на вашу милість і питає: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідемо до лева, нас звірі послали, щоб ми його з іменинами поздоровили». А звір той як заричить на нас: «Який там може бути лев?! Я лев, мені всі повинні повинуватися; я вас не пущу, ви мої!» Почала я прохати його: «Та як же так? Він нас дожидає, сьогодні він іменинник, незручно. Він на нас розгнівається і всіх подушить». А він і каже: «Яке мені діло до того, що він іменинник? Я і його з’їм, як захочу». Довго я умовляла його, щоб він одпустив хоч мене, ледве одпрохалась.
Лев розсердився, забув і про те, що він голодний, питає грізно:
— Де той звірюка живе?
— Та він там живе в кам’яних палатах.
Лев схопивсь та як заричить, аж луна по лісу розляглась, неначе в другому кінці лісу другий лев заричав.
Лисиця й каже:
— Ваша степенність, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує.
Лев іще дужче розлютився:
— Та я його, поганця, на шматки розтерзаю! Як він сміє перечити мені! Це мій ліс! Ходім швидше туди, покажи мені, де саме він живе!
Лисиця повела лева до колодязя.
Підійшли до колодязя, лев і питає:
— Де він? Покажи мені!
— Він тут, ось у цих кам’яних палатах, — каже лисиця, — я боюсь близько підходити, а то він мене з’їсть. Ви самі подивіться.
Лев підійшов, глянув у колодязь — аж звідти дивиться на нього лев! Він вискалив зуби — і той лев вискалив зуби. Він тоді ще дужче заричав та прямо у колодязь — плиг! Стіни були кам’яні і далеко одна од другої, так що вибратися ніяк не можна було, ні за що було зачепитися. Лев бовтавсь там, поки й захлинувсь. А лисиця діждалась, поки лев утопивсь, а потім помчала до звірів.
До звірів лисиця наближалась така весела, що вони одразу помітили, що вона несе якусь радісну звістку.
Підійшла вона до них. Звірі й питають:
— Ну що ж, була у лева чи ти й зовсім не ходила до нього?
— Ходила, тепер лева поминайте, як звали: він утопився, я його одурила!
— Як одурила?
Вона їм розказала все, як було. Звірі од радості аж підскакувати почали. Не можна й пером описати їх радості!

Брат і сестра в лісі

Був собі один чоловік, та вмерла в нього жінка, а в нього двоє дітей зосталося — хлопчик і дівчинка.
От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку.
Ота мачуха та так не злюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає:
— Або віддай їх кому-небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.
Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже:
— Ну, відвезу вже, бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.
А діти це й почули.
На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабирали за пазуху попелу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелу прийшли знов додому.
От та мачуха знов до чоловіка:
— Відвези їх, та й відвези знов!
Узяв він їх ізнов та й повіз: а вони й тепер попелу набрали та й кидають по дорозі: та тільки вітер тепер був, то й попіл той розвіяв.
От вони вже й не знають, як додому вернутися, та так і зосталися в лісі.
Ходили вони, ходили, аж той хлопець якось знайшов собі рушницю.
Став він пташок усяких стріляти, то тим вони й живилися. Так вони й стали собі в лісі жити і зробили собі хатку. От іде він раз лісом, аж вибігає вовчиця. Він хотів її застрілити, а вона йому й каже:
— Не стріляй мене, то я тобі вовченя дам,— воно колись тобі в пригоді стане!
Він не стріляв; от вона й дала йому вовченя. Так він собі добув іще всяких звірів: зайця, ведмедя й лиса — цілий звіринець у себе завів; а вони так, як собаки: як покличе, то за ним і йдуть.
Пішов він раз на полювання. Іде та йде, іде та йде. Коли ж дивиться: стоїть над річкою такий палац прездоровий, тільки ніде в ньому дверей знизу нема, а на другому поверсі — чутно: собачка бреше. Він ходив, ходив округ,— не знайшов дверей та взяв та й виліз якось туди нагору. Дивиться — нема нікого, тільки баба стара сидить. Він і питає її.
— Хто тут живе?
А вона йому й каже:
— Тут розбійники живуть, та тільки їх тепер дома нема. От коли хоч, то втікай швидше, поки їх нема, бо як вернуться, то вони тебе вб’ють.
— Нічого,— каже,— я їх не боюся.
Коли ж чує він — аж щось гуде: аж то ті розбійники йдуть. Прийшли та й почали з ним битися. Він усіх їх побив, і бабу ту вбив, тільки найстаршого одного лишив та й розіп’яв його на стіні в коморі, гвіздками поприбивав. Пішов він ото, забрав свою сестру й звірів та й перебрався в той палац.
Іде він раз у ліс та й говорить до сестри:
— Піду ж я оце звіра стріляти, а ти тут сиди, пильнуй, усюди собі ходи, тільки не ходи он у той хлівець (де він того розбійника розіп’яв).
Жде його сестра цілий день — нема брата; от уже й ніч — нема.
А його-то якийсь розбійник, чи що, стрів та й голову йому відрубав. От на другий день взяла вона, випустила звірів, щоб його шукали. Вони й побігли. Прибігають— аж він без голови лежить. Вовк зараз уловив десь кобилу, роздер її, а заєць уліз у середину та й сидить.
Прилітають ворони на те стерво, а заєць одну й ухопив:
— Принесеш цілющої води?
— Принесу,— каже.
Він пустив ту ворону, вона й принесла їм цілющої води. Вони оживили його, та й пішов він додому.
А тим часом сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди. Дивиться, аж там той розбійник, і живий іще: та й просить у неї води. От вона дала йому води так, може, з горнець чи що; випив він та зараз давай відриватись від стіни: одну руку відірвав, потім другу, а далі ногу одну, тільки за одну ногу прибитий зоставсь; просить у неї ще води. Тільки що вона хотіла подати, аж бачить — брат іде. Вона швидше замкнула та й пішла. Приходить брат і питає її:
— А що,— каже,— не ходила ти в ту комору?
— Ні,— каже,— не ходила.
На другий день іде він знов на полювання, а сестра зараз до того розбійника — води йому принесла. Він як напився, зараз і відірвався зовсім та й говорить до неї:
— Убиймо,— каже,— твого брата, то зі мною житимеш.
А вона й каже:
— А як же його вбити?
— Замкни,— каже,— куди його звірів та питай його, чи сильний він; та так, начебто щоб спробувати, зв’яжи йому пальці-мізинці шовком, та тоді скажи мені, то я його вб’ю.
Ось прийшов її брат; вона звірів зачинила в льох за дванадцятеро дверей, за дванадцять замків, та й питає тоді брата:
— Чи дуже ти, — каже, — брате, сильний?
— Або що? — каже той.
— А дай, — каже, — я тобі мізинці шовком позв’язую,— чи ти розірвеш?
Узяла шовку, так ниток удвадцять, чи в скільки там, а він так тільки — лусь! та й розірвав. А вона тоді:
— Ану, дай, — каже, — ще.
Та взяла вже тепер шовку утридцятеро, чи що, та й обмотала знов.
Потяг він, а воно так йому в тіло й в’їлось.
— Ну, годі,— каже,— розв’яжи, не жартуй, бо болить.
А вона тоді до того розбійника:
— Вилазь! — каже. Той виліз.
— От тепер ми тебе вб’ємо,— каже до її брата. А той проситься:
— Дозвольте ж мені,— каже,— перед смертю хоч на свою сопілку заграти.
А то в нього така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.
Сестра каже:
— Не треба, обійдеться.
А розбійник:
— Нехай собі,— каже,— заграє.
От він грав-грав — нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить:
— Ну, годі, буде вже грати!
— Дайте ж мені,— каже,— хоч богу помолитись!
— Ну, молись,— кажуть,— та хутче.
Молиться він, аж ось і звірі вже вибились, прибігли. Заєць зараз до нього,— той шовк перекусив, от він і вбив того розбійника.
А сестрі своїй дав залізну палицю, залізні черевики і в’язку сіна та й каже:
— Як оце сіно з’їси і ці черевики й цю палицю сходиш, то тоді до
мене прийдеш.

Як лев товаришував із вовком

В єдного короля був огрод, і в тім огроді він мав клітки з звірами. І так він їх утримував, так щоденно їм давав м’яса. Але вовк стояв коло лева та й каже: «Колего, може, би ми собі щось позволили інакшого?» А лев каже: «Та що ж інакшого?» — «Може, би ми собі пішли на проволоку?» — «Та як ми підем, та же ми, видиш, що в клітках». — «Може, би ми ся, — каже, — виламали?» І так, помалу вони якось зачали гризти зубами, вигризлися і разом пішли.
Той господар, що ходив коло них, виходить, а їх нема. Замельдував королеві, каже: «Ой, нема в нас двох звірів». — «А котрих звірів?» — «Вовка і лева». — «А як вони пішли? — каже. — Та же вни прецінь у клітках?» — «Пане найясніший, вигризли діри». — «Може, ти їм замало давав м’яса?» — «Ой, ні, – каже, — я давав, як завжди даю». — «Ну, а що ж такого, що вни вирвалися?» — «Ну, пане, я не знаю, що такого; як ся стало, я так замельдував».
Так собі лев іде з вовком. Вже далеко ввійшли від того свого пана, що вни були в клітках, вже похотіли їсти, та й каже лев до вовка: «Видиш, вже би-м були дістали порцію, а ми ще не маєм що їсти». А вовк каже: «І, ми ще більше будем мати». — «Та що з того, коли то вже час переходить». — «Ади, ондечки ся кобила пасе та й буде порція добра». Приходять до тої кобили: «А що ти є?» — «Я у свого ґазди хлібороб». — «А може, би ми пообідали тебе?» — «Та як пообідаєш, коли мене ґазда замкнув на залізне путо?» Скочив лев на карк, а вовк за коліно ймив, та й кобилу замордували. З’їли кобилу чисто, лиш ся путо лишило і тих дві нозі замкнених в путі. Відтак собі далі пішли вовк з левом.
Прийшли до води, напилися, зайшли собі в густі корчі, спочили і знов повставали і йдуть собі далі знов. І каже вовк до лева: «Або нам зле? Ади, нам добре — ми собі вільні. Та має мені фасувати — ади, ми собі самі відфасували». — «Та добре, що на толоці була кобила та ми з’їли, а в стайні трудно взяти». — «Ще кілько ми найдем десь і на полі». — «Ну, ну, найдем, я вже знаю, що тобі ся належить».
Ідуть, ідуть, вже зголодніли, нема другої кобили. Найшли вони вівці — пас вівчар; кинули вони ся на вівці, стюкав на них вівчар — не вдало їм ся вівцю взяти. Відтак вони найшли зайця сплячого, та й вовк хапнув та й каже: «Будем їсти зараз». Лев відобрав і з’їв сам — вовкові не дав ніц. Так ідуть далі, зловили козу. І каже вовк: «Тепер вже будем оба їсти». А лев каже: «Як ми ся схоче, то ти дам трохи. Що сам не з’їм, то тобі вділю». Але лев як узявся до кози, так із’їв чисто. А вовк уже ся гніває, каже: «Та ти, колего, я голоден». — «Так тобі треба, було другого коня найти, то би було нам обом». А вовк каже: «Я ся гніваю на сисе». — «Ти ся гніваєш?» — «Гніваюся».
Як го хапнув, як кинув, аж му очі вилізли. І лев собі пішов.