Журавель та лисичка

Журавель та лисичкаБули собі журавель та лисичка. Ото й зустрілися якось у лісі.
Журавель каже:
— Прийми мене, лисичко, на зимівлю, то я тебе навчу літати.
— Добре, — каже лисичка.
Прийняла його лисичка; от і живуть вони у лисиччиній норі.
Аж дізналися стрільці, що в норі живуть журавель з лисичкою; стали вони розкопувати ту нору. Лисичка й каже до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Десять, — журавель каже. — А в тебе скільки?
— Одна.
А далі знов каже лисичка до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Дев’ять. А в тебе скільки?
— Одна.
Тоді знов лисичка каже:
— Скільки в тебе думок?
— Вісім. А в тебе скільки?
— Одна.
Та так усе лисичка питає журавля, а той усе по одній зменшує. А далі лисичка каже, як уже стрільці ближче почали копати:
— Скільки, — каже, — в тебе думок?
— Одна, — відказує журавель, — а в тебе?
— Одна.
— Яка ж у тебе думка?
А журавель каже:
— Така: я ляжу поперед у норі і притаюсь — буду наче неживий; вони мене й візьмуть у руки, почнуть роздивлятись, то ти втікай; вони кинуться до тебе, тоді й я полечу.
Докопалися стрільці до журавля, взяли його в руки та й кажуть:
— От тобі й маєш! Лисиця задавила журавля… киньмо його, то вже наш; докопаймося ще до лисиці. Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори фіть! — і пішла в ліс. А журавель пррх! — полетів.
Ото й почали вони скликатися докупи, журавель в лисичкою. Лисяця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисиця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисичка й каже:
— Гов!
Поскликались вони докупи. Лисичка каже:
— Навчи ж мене літати за те, що я тебе перезимувала.
— Добре, — каже журавель, — сідай на мене!
Лисичка сіла на журавля, журавель підлетів угору, так як з хату, пустив лисичку на землю та й каже:
— А що, добре літати?
— Добре!
Журавель злетів до неї та й каже:
— Сідай на мене знов.
Вилетів журавель вище хати, пустив її й питається:
— А що, добре літати?
— Добре!
— Сідай же ще на мене!
Лисичка сіла, а журавель вилетів з нею високо-високо, так, що й оком не бачити, знов пустив лисичку та й питається:
— А добре літати?
Дивиться — аж тільки кісточки лисиччині лежать.

Мавпа і її діти

Мавпа і її дітиЯка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.

Чому клен міняє свої барви

Чому клен міняє свої барвиНа лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння клонилося до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукало воно захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливними дощами, хилилися аж до землі від вітру, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний і плечистий дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому й вона часто горнулася несміливо до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він ріс поряд з берізкою і піднявся над нею, радів, коли міг своїми змужнілими кронами, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися ледь-ледь довгих кіс берізки, він був най- щасливішим з усіх дерев лісу.
— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чим же я їй не до вподоби? — думав собі ревнивий клен.
Так хотілося бути клену привабливим, чимось виділятися з-поміж інших дерев, щоб привернути до себе ласку берізки. От і спало клену на гадку вдягатися кожної пори року в інший святковий одяг. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче пальці в людській долоні, і кольору вже іншого — тепер темно-зеленого. Він має файніше листя від дуба.
Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листочків. Люди любуються красою клена, а берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
— Друже мій вірний! Не тримай, клене, на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я її в разі потреби захищаю. Але пристрасно і понад усе кохаю липу, без неї жити не зміг би я, напевно, якщо б хтось посмів забрати її від мене.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг, щасливий, свою вдячну руку-гіллю, щоб обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч два вірні друзі — дуб і клен та їх подруги липа й берізка. Кожного року клен вдягається все у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, але ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нероз- діленого кохання. Та він вірить, що прийде весна і все зміниться на краще. Щасливий у своїй вірі та єдинолюбстві.

Дванадцять апостолів

Дванадцять апостолівЖив собі на світі один різьбяр. Добрий був майстер. Гарний був і п’яниця…
Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.
Ну, заходився різьбяр біля роботи. Зробив він дев’ять апостолів, а останній матеріал пропив. Пропив липу на трьох апостолів. Похмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»
А була в цього різьбяра добра жінка, красива й розумна.
— Не журися, — каже, — чоловіче. Якось воно та буде.
Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.
А піп був удівець…Поздоровкалася привітно.
— Здрастуйте, батюшечко!
Слово за словом, а піп і питає:
— Чи не можна прийти сьогодні увечері?
— А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, — і призначила попу якусь там певну годину.
Таким же побитом пішла жінка і повз дияконів двір.
Загледів диякон, ахикнув… Слово за слово… Призначила й дияконові певний час.
Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.
— Прийду, — каже староста, — до тебе сьогодні увечері.
Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мовляв, і так, будь увечері напоготові.
Прийшов і вечір. Чоловік сховався у сінях. Дожидають гостей…
Не довго чекали. Ось уже й піп стукає у віконце.
Впустила жінка попа в хатку. Витягла вареників з печі, подала чарку.
Захмелів піп, почав залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері — стук-стук…
— Ой, лихо мені! — скрикнула. — Де ж вас заховати, батюшечко! — І, наказала:
— Роздягайтеся, батюшко, наголо, та й ставайте з апостолами поряд!
Нікуди подітися попові, скорився, став з апостолами в один ряд.
Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки-що хотів диякон обійняти, як чоловік у сінях — стук-стук…
— Роздягайтесь хутчій, та становіться повз апостолів! – наказала жінка дияконові.
Став і диякон. Аж ось і староста.
— А, здоровенька була, молодице, в хаті!
Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях — стук-стук!
Мусив і староста роздягатись наголо та й ставати поряд з апостолами.
Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.
Аж ось і комісія з монастиря — просто до різьбяра у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.
Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів — всіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.
— Гарна робота! — хвалить ігумен, — як живий!
— Тільки навіщо апостолові, — каже ігумен, — грішне тіло? Чи не можна без нього?
— Можна й без нього, — відзивається різьбяр, — для нас це пусте діло, вмить відріжемо!
І вже бере різьбяр у руки пилку… Ех, як почув це староста, як зірветься з місця та — плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…
А різьбяр як закричить:
– Держіть їх, халамидників! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!
Ну, звичайно, ігумен став просити різьбяра: покинь, мовляв, пилку, чоловіче, нехай уже буде так, як буде… Отак визволила жінка свого чоловіка з біди.

Вовча пісня

Вовча пісняБув собі дід та баба, та була в них курочка ряба, семеро овечок і песик Левонтович. От сидять вони та й кажуть:
— Якби це хто нам заспівав, віддали б йому овечку.
А вовк підслухав, іде та й співає:

З гірки на гірку дворець,
У діда, у баби семеро овець,
Курочка рябенька
І песик Левонтович!

— Даймо, бабо, йому овечку!
От віддав дід овечку, вовк узяв її й пішов. З ’їв, приходить удруге, співає. Дід йому й другу віддав. Та так вовк ходив, аж поки усіх овечок не перебрав, а як забрав усіх, дід йому й курочку дав, а далі й песика. Розповадився вовк, ще йде: дід думав-думав та й бабу віддав. З’їв вовк і бабу, приходить та знов співає. Вийшов сам дід до нього, він узяв і діда з ’їв.

Лисове серце

Лисове серцеХодив лис берегом понад водою і, як побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися, мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби, й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась патлата мара. Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:
— Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й будемо такі мудрі, як лис.
Пішли риби сповняти наказ короля. Підплили дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:
— Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.
— Чому б ні? Як треба, то й треба.
Сів лис на риб:
— А ви не знаєте, чого вашому королеві треба од мене?
— А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.
— Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я прибіжу і за хвилину принесу сюди.
Завернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:
— Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?
Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж вони б йому тепер зробили?

Лисичка-сестричка

Лисичка-сестричкаУкрала собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
— Дай Боже здоров’ячка.
— Пустіть переночувати!
— Ой лисичко-сестричко, у нас хатка маленька, — ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
Хазяї й кажуть:
— Добре, ночуй!
— А де ж я свою курочку подіну?
— Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
— Ой, де ж це моя курочка?
— А під піччю.
— Я дивилась, там нема.
Сіла та й плаче.
— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
Нема що робити — треба давати.
Взяла лисичка качечку в мішок та й пішла.
Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч. Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:
— Добривечір, люди добрі!
Ті їй:
— Дай Боже здоров’я!
— Пустіть переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Ну, добре, ночуй.
— А де ж я свою качечку подіну?
— Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з’їла й пір’ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
— А де ж моя качечка? Читати далі

Щоб так, як з горілкою не було

Щоб так, як з горілкою не булоІшов один чоловік до сповіді та й по дорозі купив пляшку горілки, щоб після сповіді випити. Перед самою сповіддю сховав її за церковну браму.
Підходить до попа. Накрив його піп єпітрахіллю та й пита:
— Чим грішна твоя християнська душа?
— Та от, пане-отче, горілку п’ю. І навіть коли до Церкви йшов, не стерпів, купив півпляшки.
— А як же ти з нею до мене підійшов?
— Та ні, заховав за дверима біля хорів.
— Бог простить, — каже піп, — тільки бий сорок поклонів.
Б’є чоловік поклони, аж лоб тріщить, а піп пішов до вівтаря та посилає дяка за горілкою.
Встав дядько, перехрестився, вийшов із церкви, а горілки немає. Почухав потилицю від досади та й каже сам собі:
«Мабуть, бог простив і горілку забрав».
Другого року знову йде сповідатися.
Знову пита піп:
Чим грішна християнська душа?
— Та в однієї молодиці буваю. Така ж молодиця гарна, що не втерпиш!
А піп:
— Де ж вона живе?
— Е, ні, батюшко: щоб так, як з горілкою було? Не скажу!
А піп:
— Тяжкий у тебе гріх, не прощається!

Дністер

ДністерЗнаєте, чому наша річка Дністром називається? Ні?! А я вам розкажу. Про це чула-м від старих людей.
Колись у давнину тут, де Дністер зараз, протікав собі маленький
 безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар.
Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитись
 з ліку, вони кожен день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. По тих позначках вони знали, скільки днів залишилося, наприклад, до весни…
Але одного разу струмок розлився своїми водами на довколишні
 поля і затопив береги. Коли ранком вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
— Хто дні стер? — бідкались люди, і самі собі відповідали:
— Та хто?! Струмок дні стер.
З того часу і стали називати струмок, який дні стер — Дністер.
Тепер це вже не струмок, а велика річка. А бере вона початок аж
 у самих Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного
 разу дно, і б’є угору фонтаном вище того дуба.

Чому буває “бабине літо”

Чому буває "бабине літо"Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже фасоля проситься — тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля… А сливи, яблука, груші. Кортить назбирати грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити… Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати, перебрати… Зима спитає, де літо було.
Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою післанницю — чесну і непорочну дівицю, щоб вислухала їх вічний жаль і полегшила клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за семи горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути при розумі, не спокушуватися на жодні зваби!
Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з лестливими словами. Сподобали собі її. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і переплила щасливо до другого берега. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.
Пішла дівчина далі. По дорозі вона мала ще багато пригод, але щасливо прийшла до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.
— Гаразд! — сказала цариця Осінь.— Кожного року доповнюватися буде тепла пора і назвете її «бабиним літом». Щоб ви поспішали із збором урожаю, я подаватиму вам знак літаючим по полях павутинням.