Когутик і курочка

Був когутик та й курочка; обоє пішли гребати на смітті. Когутик найшов у сміттю кремінь, та й удавив си. Курочка побігла до своєї сестрички, та й каже: Уже мого когутика нима! — та й плаче, а сестричка каже: Не плач, біжи до моря, запроси води і дай когутикови налити си; когутик ожиє! — Курочка побігла до моря, запросила води, а море каже: На що тобі води? — Когутикови! — На що когутикови? — Він удавив си! — Море каже: Іди, принеси мені молока, тогди я дам тобі води! — Курочка побігла до коровки, та й каже: Коровко, дай мині молока! — На що тобі молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби море дало води! — На що води? — Бо когутик удавив си! — Іди, принеси мині сіна, то я дам тобі молока! — Курочка побігла до косариків. Косарики, косарики, дайте мині трохи сіна! — На що тобі сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови? — Бо удавив си! — Іди принеси нам солонини, то ми дамо тобі сіна! — Курочка побігла до веприка: Веприку, веприку, дай мині солонини! — На що тобі солонини? Косарикам! — На що косарикам ? — Аби дали сіна! — На що сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови ? — Бо когутик удавив си! — Веприк дав солонини, курочка понесла косарам, косарики дали сіна, курочка понесла коровці, коровка дала молока, курочка понесла мореви, море дало води, курочка понесла когутикови, а когутик напив си, та й запіяв!

Як бездольний чоловік став щасливим

Раз бідний чоловік зібрався у світ. В одному селі найнявся у ґазди. Служив рік, та ні грошей, ні сього, ні того.
В іншому селі теж найнявся до ґазди, але й тут не заслужив нічого. Каже він:
— О боже, то раз не маю долі!
Іде далі…
Приходить в одне місто. Бачить, у пана на подвір’ї — чотирикутний камінь. Подумав собі так:
— Я буду в цього пана служити за каменя — хоч камінь буде мій.
Коли дослужив рік, той камінь розпався на чотири дрібні.
Чоловік забідкався:
— Ну, то лиш я нещасний!
Зібрався і йде далі. Довгий час ішов, ішов — зустрів старого діда.
— Добрий вечір вам, няньку солодкий.
— І тобі, солодкий синку. Куди це ти йдеш?
— Любий мій няньку, йду шукати службу.
— То ходи до мене. Будеш мені служити за три золоті слова.
І чоловік став служити в діда. Вислужив три роки — а то було три дні — і хоче йти геть. Старий дав йому платню — три мудрі поради:
— Поперечною дорогою не йди… Де молода жона, а чоловік старий, не ночуй… А що хочеш робити увечері, зроби лише вранці…
Дав дід йому ще й гроші, рушницю і патрони. Відкланявся чоловік і йде собі геть.Та хоче він випробувати дідові поради. На одному полі став на перехресті й питав людей:
— Чи можна йти цією поперечною дорогою?
— Та можна.
Дорога держала довго — так що чоловіка вбила ніч. Він іде і бачить якийсь вогник. Ближче, ближче до вогню… вже став недалеко, а там плачуть, стогнуть, відстрибують від полум’я. Чоловік стрілив у вогонь. Зразу все затихло, не чути нічого. Він стоїть, чекає. Бачить: один звідти ступає до ватри, другий звідти, третій звідти. Нарахував їх аж дванадцять.
Посідали довкола вогню і почали собі говорити:
— Це була свята зброя, бо врятувала нас від смерті.
Тоді бідний чоловік підійшов до них. А то були чіпкарі, що возили крам. Кожний мав коня, а один кінь був резервний.
Старший каже:
— Браття, оцей чоловік нас врятував від смерті, то візьмімо його з собою. Даймо йому вільного коня, і буде в нас за старшого.
Чоловік відповів:
— За цімбору буду, але старшим ні. Хай лишиться за старшого той, хто був дотепер.
А це Щастя йому так говорило.
Їдуть вони, їдуть — приїхали до одного міста. Бачать — широкий двір.
— Ну, тут заночуємо!
Зайшли вони до хати — жона молода, а чоловік старий.
Бідняк одразу пригадав, що йому радив дід, і пішов спати до сусідів. Але вночі думає собі: «Піду я подивитися, як маються цімбори».
Була темна ніч, а в тій хаті ще горіло світло. Чоловік заглянув у вікно: старий ґазда лежить на постелі, чіпкарі — на долівці вряд. Раз чує — під дверима хтось шепочеться. То молода ґаздиня з попом радяться, що тепер можна задушити діда і всю вину скласти на чіпкарів.
Бідний чоловік тихенько витяг ніж і вкоротив попові рясу.
Відрізав шматок, поклав до кишені й пішов собі спати.
А вранці, тільки заясніла днина, сусідка заводить:
— Ой, прийняла я біду на голову! Чіпкарі задушили мого чоловіка!
Чіпкарів зв’язали й кинули у в’язницю. Судили їх і присудили повісити. Але чоловік прийшов на суд і каже:
— Славний суде, прошу і я слова. Ці люди невинні. Я їх цімбора, лише я з ними не ночував, бо там було тісно, я ночував у іншого ґазди. Я вам досвідчу, що ці люди в убивстві не винні.
— Та як ти досвідчиш?
— Закличте сюди молоду ґаздиню і попа.
Коли їх привели, чоловік сказав:
— Хай піп покладе свою рясу на стіл.
Піп положив рясу на столі, а чоловік вийняв із кишені відрізаний шматок:
— Славний суде! Цій платці на рясі треба шукати місце.
Розгорнули рясу і знайшли на ній вирізане місце. Латка пасувала. Чіпкарів відпустили, а почали судити попа і молоду ґаздиню.
Чіпкарі вийшли на вулицю. Тоді старший каже:
— Люди, оцей чоловік уже нас другий раз врятував з біди. Даймо йому всіх коней.
І дали. Самі залишилися у місті, а чоловік поїхав кіньми далі. По дорозі розпродував крам, продав одного коня, потім другого. Доки він доїхав до свого села, залишився лише один кінь і один віз краму. Люди побачили його, почали гукати:
— Приїхав чіпкар! Приїхав чіпкар!
І купують крам.
Прийшла і його жінка. Але чоловіка вже не впізнає.
Звечоріло, і чіпкар припрошується на ніч. Питає газду:
— Чи ворота будуть у вас відчинені, бо я би хотів трохи погуляти,
— Будуть. Можете прийти, коли захочете.
Чіпкар собі зарядив рушницю і пішов селом. Приходить він до своєї хати. Бачить — у хаті горить світло. Жінка підгорнула рукави й готує вечерю. А за столом сидить панич і пише. Чіпкар схопив рушницю і хоче стріляти. Та згадав, що радив йому дід, І не вистрілив, хоча його серце трохи не згоріло.
На другий день знову прийшла його жінка купувати крам.
Він відсунув її вбік. А коли люди розійшлися, питає:
— Як ти, жіночко, живеш, де твій чоловік?
— Та був у мене чоловік, але не знаю, де є, чи живий. Пішов у світ служити, а я лишилася вагітна, і народився хлопець — уже виріс і ходить до школи.
Чіпкар собі подумав: «Добре, що я увечері не вистрілив — убив би свого сина».
І каже:
— Жоно, ходи додому… Я — твій чоловік.
І розповів їй свою пригоду.Так вони стали добре жити і були щасливі.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Казка про Кощея Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець

У одного царя був син по імені Іван-царевич. Ріс він не по днях, а по часах. На сьомий год він уже був настоящий богатир. Попросив у батька й матері благословення, попрощався, сів на доброго богатирського коня і поїхав. Їхав-їхав, заїхав ув одно царство, віддав свого коня на присмотр, а сам пішки пішов по городу погулять.
Іде і дивиться — що за чудо? Коло дерева прив’язаний чоловік, і кожний, хто проходить повз нього, бере лозину і б’є його. Іван-царевич підходить і питається:
— Що це за чоловік, чого він тут прив’язаний і за що ви його б’єте?
А люди отвічають:
— Це в нас такий закон: хто заборгував у казну і в строк не виплатив, то його так наказують.
Іван-царевич питає:
— А скільки заборгував?
— Десять тисяч рублів.
Івану-царевичу стало жалко того чоловіка, і він сказав:
— Одв’яжіть його, я заплачу за нього.
А люди його предупреждають:
— От ми забули тобі сказать: хто за нього заплатить гроші, у того Кощей Безсмертний жінку вкраде.
Іван-царевич подумав, подумав: «У мене жінки нема, що він у мене вкраде», витяг, заплатив гроші і пішов далі.
А той чоловік, як тільки його одв’язали, почав бігти і кричать:
— Стій, Іван-царевич, стій, Іван-царевич! За те, що ти мене викупив, я должен тобі одплатить.
— Чим же ти мені одплатиш?
А він отвічає:
— Я знаю, куди ти їдеш, ти без мене задуманого не зробиш. Ти їдеш шукать наречену, без мене ти її не знайдеш, а я поможу тобі. Дав ти за мене десять тисяч, то купи мені ще й коня, поїдем удвох.
Іван-царевич питає:
— А як же тебе звуть?
— Булат-молодець.

Continue reading

Пророчі воли

Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: “Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар”. Господар дійсно наступного дня помер.

Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.
— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.
— Бо дурна, — каже другий.
— А може, баба щось знає? — питає перший.
— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.
Побігли за старою, догнали, питають:
— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
— Та чому ви не взяли собі бодай половину?
— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!
Жандарми розсміялися.
— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.
— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.