Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.
— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, – рішуче махнув рогами віл.
От і рішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
«Та хіба я гірший від коня? Хіба я не докажу те, що кінь?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило те, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.
«Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною», — бідкався тепер віл.
Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий.
— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..
Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім зі сльозами в очах став просити та благати:
— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.
— Не бійся, я тобі допоможу, — відповів лагідним тоном чоловік.
Потім побіг скоренько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл. Спустився бічним ходом на дно ями, прив’язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.
— Ніколи більше не буду швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу та і по сьогоднішній день воли ніколи швидко не бігають і не спішать…

Як білка допомогла ведмедеві

У лісі жив ведмідь. Зарозумілий та себелюбивий. Одного разу він лежав голодний під дубом і дивився, як грається маленька білочка. Переборюючи голод, він заснув. А білочка якось стрибнула на гнилий сучок. Він відламався, а вона впала прямо у ведмежі лапи. Ведмідь схопив здобич. Але білочка почала благати ведмедя, щоб той відпустив. Говорить, що колись ведмедеві у пригоді стане. На це господар лісу розсміявся і викинув білочку геть. Вона весело пострибала знову на дерево.
Ведмідь почвалав по лісі. Але бачить, що лежить м’ясо. Схопив його лапою, але петля затягнулась, і він попався. Ведмідь страшенно заревів. Почула це білочка, швиденько пристрибала, перегризла петлю і звільнила ведмедя з полону.
Отже, маленьке, а може зробити діло важненьке.

Шлюб горобця з мишею, що довів до війни між звірями

От горобець собі літав, — як-то зимової пори, — по дорогах, от де кінь ся випас, оже горобець собі там лізає і порпає, і збирає там, де що є… Оже миш вилізла з діри та й приближується до того горобця і каже: «Може б, ми ся побрали?» Та й каже до него: «Знаєш ти що? Що ти тут ходиш по дорогах! Іди-но ти за мною, подивишся на мої добра», — миш так. Оже горобець трохи ся сторонить у діру лізти (бо він собі так десь попід стріхами; то він має звичай). Але далі собі роздумав: «Піду». Але миш у діру, горобець за мишою, і вона привела його до своїх добрів. Є пшениця, є говес, є гречка — що хочеш, то всьо миш має. Горобець собі роздивився, же є всього много, оже вони собі ся побрали. Оже горобець каже так: «Маєм що їсти задосить, іно нема що пити… Знай ти, жінко, що — ти маєш збіжа много — ставлю бровар, будем робити горілку, будем пити собі і будем ся любити».
Поставили вони той бровар, наробили горілки, понапивалися — так горобець напився і бере миш і йде спати, хоче лягти з нею трохи. Оже миш не приймає горобця. «Ти, смердюху, — каже, — ти такий, ти сякий, я годна з тобою спати лягти?» Оже горобець без пару ночів сам лягав спати і розізлостився: «Що то миші за то зробити злого?» Взяв запалив її бровар.
Той бровар зачав горіти. Горобець сюди-туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миш ся попекла досить — біда. Ну, що робити? Іде миш горобця позивати. Але дали взнаки до круля… Так присудили, же становитися бити на пляц. Каже горобців цар: «Горобець не винен ніц. Як вони ся побрали, то повинні лягти собі обидвоє спати». А мишачий цар каже: «Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити».
Оже на пляц, становити ся бити. Але зібрала миш своє войсько, горобець своє, і пішли на пляц і зачали ся бити. Так ся вони били, що вибилися чисто, іно зостався лев і гриф, обидва царі. Оже так ся б’ють обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, жо лев не здужає ходити. Але лев розмислив собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив догори […] Як злапав грифа за крило, і вломив йому. Як уломив, так уже гриф не міг летіти. І лев забрався, пішов. «Видиш, — каже, — таки я виграв, а ти тепер гинь тут!..»

Чорногуз

В однім селі загорілось кілька хат. Хати були пошиті соломою і загорілись скоро одна за другою. Ніяк було вже рятувати. Люди забирали дітей і утікали на поле.
Загорілась також одна клуня, на котрій було гніздо чорногузів. Бідний чорногуз хотів урятувати своїх дітей і перенести їх десь на друге місце, але чорногузенята були вже затяжкі для нього, хоч самі ще не уміли злетіти. Тим часом вогонь вже дібрався до самого гнізда…
Що ж тоді робить чорногуз? Бачить, що дітей не вирятує, упав, бідний, на гніздо, прикрив дітей крилами та й згорів враз з ними.
Отак-то кожне створіння любить своїх дітей, що й смерті задля них не боїться.

Чому кіт і пес ненавидяться

Здибає пес кота: «Ти куда ідеш?» — «Та іду, бо мене прогонять, що-сми постарів, там не годен вже службу робити». Каже пес: «Ходи зо мнов, будемо товаришами».
Ідуть вони, аж дивляться — а то щось ся блищить над окопом. Приходять они ближче, а то гадина. «А ви, — каже гадина, — де ідете?» Кажуть они: «Ми ідемо у світ». — «Но, то, може, би ви і мене узяли?» — «Чому ні? Озьмемо. Ходи!»
Но вже є їх троє. Ідуть они, ідуть та й здибають мишаче весілля. Імила гадина свашку, а кіт матку, а пес молоду — та й по весіллю. Але вийшла мишача мама та й каже: «Бійтеся Бога, пани! Не розбивайте весілля; що схочете, то вам дамо, лиш лишіть нас у спокою». Каже пес: «Ми ніц не хочемо, лиш аби-сте нам таке дали, аби ми через море перейшли». Каже миш: «Я вам дам таке, що погадаєте, то то буде; як от прийдете над море, то скажете: «Камінчику, дай, Боже, щоби на цім морі золотий міст став». Як то скажете, то так буде». Но, пустили они то весілля та й пішли.
Ідуть они, ідуть, та й пес забув геть, як то ся каже. Але ніц. Прийшли они над море, а пес каже до кота: «Но, сідай, — каже, — на мене, то я тебе перенесу, бо ти знаєш, що ми лиш два, бо гадина ся нам загубила; а цей камінчик бери у рот і держи, аби-с го не загубив».
Сів кіт на пса, та й пес його несе. Но, несе він його, несе, аж на середині моря питається пес кота: «А маєш, брате, камінчик?» Каже кіт: «Маю!» Та й як створив рот се слово казати, та й камінчик тот упав з рота у море. Кіт дуже задумався, як то ся стало; але однако ніц не каже, лиш заєдно думає, що робити. Наколи лиш пес море переплив — кіт штрик на ялицю, лиш очима засвітив. Але пес сів та й думає: «Гій, де ся дів кіт?» Так він ся тим засмутив, що аж заплакав. Але він глип, а кіт на ялиці. Пес ся утішив та й каже: «Скажи мені, брате, чо-с ся сховав від мене, а ходи сюди». Кіт каже: «Я тот камінчик упустив у море та боюся, аби ти мене не передер». Каже пес: «Ходи, не бійся!» Але кіт каже: «Склади передо мнов лапки навхрест і поцілуй, що мене не тинеш, то я д тобі піду». Але пес каже: «Ходи, не бійся!» Та й кіт не хотів, а пес пішов собі геть. Та й від тогди они не жиють у згоді.

Чому звірі не жиють довго

Одного разу зійшлися звірі на нараду: кінь, пес і мавпа — і радилися, кому більше треба жити. Кінь каже: «Я як молодий — мнов ґазда гонорується, дає мені вівса, ячменю, і ззамолоду мені добре, а як старий, то не годен їсти ні овес, ні ячмінь, зубів не маю, худну зараз, і ґазда мнов встидається і продає мене […] Возять мнов воду, б’ють мене, не зважають на мене, що я не можу, але кажуть, що не хочу».
А пес каже: «Я також не хочу жити багато. Я ззамолоду десь гавкаю, віджену злодія від хати, а мені ґазда винесе їсти, і як доброї волі, то то, що сам їсть, то й мені дасть. А як старий, то гавкати не можу, захрипну; увійду до хати — копають мене чоботами, а вийду на вулицю — метаються у мене каміннями. А нащо ж мені, бідному, багато жити?»
А мавпа каже: «Я також не хочу багато жити. Я як ще молода, маю зуби, сміюся до когось і показую хороші жарти, то мені кидають і зернятко, інший — булочку, а як стара, то не миле мені нічо».
Тепер чоловік перебирає всьо на себе; робить і за коня, і показує жарти замість мавпи, і іноді віджене злодія від хати, як нема пса. І тому чоловік найдовше жиє.

Батько й недобрі сини

Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав Бог йому дітей, вивів він їх на люде, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Всіх синів було в старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотирі сини, а старий роздав на дітей усе своє, думає: «Доживу віку при дітях».
Живе старий у старшого свого сина. Спершу приймають старого, як повинно бути; знати, що він батько. Чи їдять що, чи сорочки перуть, чи латають що, чи сорочки одрізують, — найсамий перед батькові — чого чи не треба? І як скаже старий, його й слухають. Таки так старому, як у доброго сина. Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі й місця не найде. Нема чого дожидати, таке діло: не хоче син держати, жалує батькові шматка хліба, — нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче буде, чи поганше, а вже й висидіти у старшого не можна.
Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько: як візьме старий що з’їсти, то син з невісткою як би промогли, аж не знати що! А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка: «Самі жадні шматкові хліба, а тут старців наприймав». Старий не висидів і там, іде далі…
Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько від них одходив. Всі чотири сини один на одного стикаються, той на того: «нехай ще він вас, тату, подержить», а той знов на того: «той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав». Таке межи дітьми, що не доведи, Господи! Далі зазмагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати його в себе. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний, — хоть куди хоч іди старий! А старий — сивий-сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, аж не знати як… А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хотіти зробити.
Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались і пристають на те: пошлім ще батька в школу, нехай батько наш у школі сидить, там буде сидіти, їсти йому будемо по черзі носити. Стали казати старому це. Старий не хотів іти до школи. Проситься у дітей, плаче перед ними: «Тепер я, — каже, — світа не бачу, не то щоб я книжку бачив, я й замолоду не вчивсь». Просто старий у смерть не хоче до дяка виряджатись на науку. Але що ж? Не має де дітись, мусив-таки йти до школи; таки діти перемогли батька. Нарешті, коли йти до школи, — нехай буде, як діти кажуть.
Може, в тому селі не було церкви, то треба йти до школи аж у друге село. Пішов старий до школи, де там тая школа була. На дорозі ліс стояв і саме в тому лісі зострічає старий пана, — їхав кудись. Старий зійшов з дороги, уклонився панові, думав далі йти. Коли чує, кличуть його; підходить старий, пан чогось його потребує. Вийшов пан з коча, питає діда; геть розпитав його, як і що, куди? Старий скинув перед паном шапку і розказує йому свою біду; обгорнули старого сльози: «Горе моє, ласкавий пане, нехай би посиротив Господь, уже б жалю не було, а то дивіть, чи чув хто таке: чотири сина є, хвалити Бога, в мене; хазяї всі чотири і то послали свого старого батька вчитись до школи. Ще не було чого, то на тобі! іди в школу!» Так старий перед паном говорить, досить того розказав панові; стало жалко панові старого. «Ото, — старий, — став казати пан, — іти до дяка нема чого, вернись ти додому… Я знаю, діти не будуть тебе до школи більш одсилати, вже я знаю, що треба тут робити. Не бійся, старий, і не плач, не турбуйся: буде все добре, як Бог дасть. Уже я знаю, як тут треба ратувати». Потішає так пан старого… старий наче повеселішав…
Бере пан старого з собою, привозить до себе додому. Поки там старий одпочивав, виносить пан шкатулу; справжня шкатула панська; пани гроші держать у таких скриньках; подивитися на неї, то й то гарно, а тож то там усередині то грошей, копійки там, Боже мій, скільки! Бере пан шкатулу і оддає дідові: «Це візьмеш, старий, і йди до дітей. Тут даю тобі гроші. Скажеш — найшов їх у лісі… Тільки скриньки ції не відчиняй, і грошей сам не бери і не дивись туди. Прийдеш і скличеш усіх синів і скажеш: „Це, сини мої, голуб’ята, ішов я до школи і найшов у лісі гроші. Та оце й приніс їх, діти, до вас. Але вже, діти, нехай я вмру, не беріть їх од мене; після моєї смерти будете вважати межи собою, хто більш мені догодить, буде мене держати і не пожалує мені сорочки, чи там шматка хліба, тому більше грошей достанеться. То вже, дітки, хочте приймайте, спасибі вам, і тут що є, переділитесь, а не хочете, — треба йти межи люде… за гроші абихто буде годувати“… Коли приймуть тебе, будеш у синів жити, а шкатулу їм одкажеш умираючи; коли не приймуть, тоді приходь із шкатулою до мене». Ну, старий тут кланяється, дякує панові… Пішов старий додому.
Вертається старий до дітей з тою шкатулою, човпе старий селом, шкатулу взяв під пахву, зараз можна пізнати, що старий уже був десь у доброму лісі; сказано, старі люде — вони чого не знають. Коли несе під пахвою скриньку, то тут певне щось та не просте: вже десь він її доп’яв. Тільки забачила його невістка старша, уже й вибігла против старого, запрошує до господи: «І без вас, тату, у нас ладу не стало, і хата як пустка». Чого вже тільки вона тут не говорила: «Вступіть, тату, до нас, спочиньте; далеко йшли, втомились».
Як зібрались брати, розказав їм батько, як йому Бог дав. Оце нагадав він за свої гроші. Діти, як не ті, і що їм тільки поробилось! Погляне кожен на скриньку — є, то, каже, грошики там мабуть; бач, як батько говорить: «будете держати, вам будуть гроші». Уже всі чотири брати не знають, як і приймати старого батька. Старого доглядають, наче пана, старий зрадів і слухає пана, шкатули з рук не випускає і сам не займа. — «Після моєї смерти все ваше, а тепер не дам, бо хто знає? Уже я бачив, як ви приймали мене старого, як я остався без нічого. Воно все ваше, не чиє, тільки ваше; заберете, але дайте мені вмерти»… Діти вже батька приймають… Пішов старий угору!.. Куди тобі!..
Ото вже старий не поневірявся у своїх дітей, жив, як на своєму господарстві. Тепер умирає старий, ну, дітям ще не можна до скриньки. Уже вони її очима пасуть, але громаді вже засвідчено, що поховають батька, тоді нехай тими грішми діляться; скриньку тую, поки що, сами однесли до церкви; стараються коло мертвого батька. Поховали, як Бог наказав; обід зварили, вже знати, що не жалують для мертвого: гарний похорон справили… Ба встає піп од обіду; дякувати стали всі хазяям, старший син просить попа, щоб був у церкві по батькові сорокопуст: «То таки батько; як було, то було, а мертвому грішно жалувати, прийміть, батюшко, на молитви».
Дав старший, дає менший, знов на півсорокопуста кожен дає, всі чотири дали на молитви до церкви. «Маємо остатню овечку продати, а по батькові нехай молебство буде в церкві». Тепер усе скінчилось, уже можна по ті гроші піти.
Принесли тую шкатулу: хитають її, брязкає в середині… Прийде жоден до скриньки, візьме за скриньку, трусь, трусь: є!.. Ото розпечатали, одчиняють… Коли там — скло. Не доймають вони віри, копають далі, і скрізь скло. Страшно стало: не може то бути, щоб скринька така, батько її одкопав десь під дубом, і щоб не було у їй грошей. Ото й кажуть брати: «Тут саме скло батько нам зоставив». Вони кажуть, а один брат стояв у сінях, частував людей, почув та й каже: «Е, вам то карбованці, мені вже тільки скло!» Мало брати не побились, але громада тута… «От тобі, — стали люде казати, — і послали старого в школу! Не вміли шанувати батька через правду, а шанували через гроші, отож і маєте!» Ну, всі думали, що то батько сам так ізробив. Коли той пан почув, що старий уже помер, та й розказав, як було діло. Сміються з братів, а їм би й гніваться, дак нікуди.