Ой ви, хлопці, славні запорожці

Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Та по великому жалю.
Та не знали, кому покоритись
Та якому царю.

Поклонімся тому турасові*,
А що і під ним добре жити.
Тільки за те дуже гірко,
Що брат брата вбито.

Летять бомби аж від москаля
Та й посеред Січі впали.
Кругом церкви січової
Та й караули стали.

Кругом церкви січової
Та й караули стали,
Священику отцю Владимиру
Служити не дали.

* – “турас” – турок.

Про ведмедівську попадю

Славний город Ведмедівка всіма сторонами,
Та не много жило людей да за ворогами.
На Святую Пречистую в усі дзвони дзвонять,
І старії, і малії у голос голосять:
– Вийдіть, вийдіть, ведмедівці, проти орди з хлібом!
– Ой не будемо проклятим, не будемо коритися;
Єсть у нас ясне оружжя, будемо боронитися.
Ведмедівська попівна голос учинила:
Сімсот турок-яничар з коней повалила:
І старії, й молодії кіньми збракували,
А молоду челядоньку у полон забрали.

Ой умирав козак

Ой умирав козак,
Та козаченько,
Край дунайської води.
Ой його стріла
Та з коня зняла,
Ой стріла ж, стріла
Розпроклятої орди.
Ой біля нього та кінь його,
Та старий його слуга,
Та прощається,
Та й питається
У хазяя-друга:
«Ой куди ж мені,
Та мій хазяю»,
Без тебе вдаваться:
Чи в край рідний,
У степ вільний,
Чи з кручі вбиваться?»
«Ой ти ж, коню мій,
Та старий слуга мій,
З кручі не вбивайся,
Ой тікай ти в край поля,
А татарам не дайся!
Ой гуляй коню мій,
Та в чистому полю,
Бо вже тобі, коню,
Та не буде ласки
Та й ранішнеї волі.
А може ж ти, коню,
Та доскочиш, коню,
Та й у край-слободку,
Ой там ти побачиш
Батька мого й матір,
Меншую сестричку.
А ще як побачиш
Та мою дівчину,
То дівчині скажеш,
Хай йде вона заміж,
Бо нам не видаться;
Та сирая земля —
Ото моя, теща,
Я в неї за зятя».

Сидить Пинтя й у темниці

Сидить Пинтя й у темниці,
Пише листок на таблиці,
Ей, пише, пише, пописує
Та й на жінку одказує:

«Ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня.
Ей, ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на брата й одказує:
«Ей, ой ти, брате, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на мамку одказує:
«Ой, ой ти, мамко, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

«Ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала.
Ой, ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала».

Про походження гуцулів

Я хочу вам сповістити, як то предки бились,
Та й розкажу, звідки в горах люди поселились.
Панувала колись шляхта, над людьми знущалась,
З предків наших кров невинна дармо проливалась.
Тато з мамою робили дармо п’ять днів пану
Та ще мусили хвалити систему погану.
Діти в школу не ходили, росли, як звірюки,
Лиш для панів школа була, а селянам — муки.
Продавали селян бідних та й не було ліку,
З красавиців українських робили публіку.
Тоді люди з України спільно згуртувались,
Відмовили труд даремний, шляхті збунтувались.
Збунтувались мозолисті ті селянські руки,
Щоб скинути ярмо шляхти, і скінчаться муки.
Як зібрала шляхта військо, ставили опори,
І мусили утікати козаченьки в гори.
І у горах поселились ці козацькі предки
І створили Гуцульщину — краси осередки.
Живуть в горах так, як орли, славні про них згадки.
Пам’ятайте, що гуцули — козацькі нащадки.

Ходить Довбуш молоденький

Попід садок зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
Ей, та й на ногу налягає,
На топор ся підпирає.

«Ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки,
Ей, ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки.

Ой ти, жоно, вдопри двері,
Бо йде Довбуш молоденький».
«Ей, а я двері не одопру,
В мене двері яворові.

В мене двері яворові,
А замочки ястердові,
Ей, в мене двері яворові,
А замочки ястердові».

«Нич не стоять твої двері,
Як приложу свої плечі».
Ей, ще Довбуш плечі не приложив
Уже Штефан з поду стрілив.

«Штефанчуку, ти звірчуку,
Нашто-сь ня вбив через суку?
Ой бо й в суки тілько віри,
Як на бистрій воді піни.

Беріть мене на топори
Та несіть ня в чорні гори,
Ей, та й там мене закопліте
Та й хрест мені не кладіте».

Марічка і Довбуш

Та Марічка молоденька зразу двох кохала:
Василя, синка багатих, і Довбуша мала.
Говорила Олексику: «Кинь писать, читати,
Вже Василь поїхав в місто — прошу ночувати».
І пішов до неї легінь, запитав у хаті:
«Ци ж твій дєдя та не проти, ци мені хоч раді?
Може, злоє в тому буде, ци сама ти потім
Розчаруєшся у цему, ринеш у скорботи?»
А Марічка, що як ружа в красоті буяла,
Пригорнулась до Олекси, серцем запевняла:
«Ні, не зраджу я ніколи тебе, голубоньку,
Буду вірна лиш одному всю свою судьбоньку».
Але поки йшла між ними оця щира мова,
Паничі, ті хижі круки, готували змову.
І Василь почав зловіщо: «Треба так зробити,
Як настане темна нічка, то Олексу вбити!»
Не погоджувався другий: «Якби-с не схибити,
Бо Олекса такий моцний, може й нас згубити!»
Знов Василь йому одвітом: «Не самі ми йдемо,
Завітаєм до Федівки і його візьмемо».
Та пішли, і вже ватагов — до вікна Марічки:
«Відчини!» — Василь озвався в часі невеличкім.
Дівка зблідла і упала Олексі на груди:
«Заховайся, серце чує, що тут злеє буде».
Та Олекса їй відмовив: «Я ся їх не бою,
Маю шаблю ладовеньку — як бур’ян зрубаю.
Маю гвери два і кулі, постріляю клятих!
Не полохайся, пускай-но паничів до хати!»
Приступила Маріченька до порогу мліло
І білою рученькою двері отворила.
Увалилось у колибу п’ять врагів заклятих,
Поміж них за отамана Василь Пелихатий.
«Ну, Олексо,— вирік панок,— з Марічков фіглюєш?»
А Олекса йому гостро: «Як видиш і чуєш!»
Ой скипів же ворог в злоті, вихопив пістоля,
Глипнув сніп вогню червоний, ледь Олекса встояв.
Запізнився легінь-лицар, щоб ся боронити:
Кров гаряча з його тіла стала річков лити…
Ой не стало того сонця, що світило людям,
Вже Олексино серденько битися не буде.
Посмутніли сиві гори, доли помарніли
І столітнії смереки журно гомоніли.
Навіть трави, й ті росою плакали рясною,
Щоб народ усе те видів та постав до бою.
Аби взяв у руки стрільби, знищив панських круків
І здобув собі свободу, дітям і онукам.