Ой як крикнув та гукнув сам отаман полковий

Ой як крикнув та гукнув сам отаман полковий:
— Собирайтеся, братці, все народ майстеровий,
Та зробимо, братці, півтораста возов,
Та купимо, братці, три сотні волов,
Та наймемо, братці, по семи молодцов,
Та підемо, братці, аж у город у Азов,
Та станемо, братці, сподовж улицями,
Та вийде до нас, братці, найбагатший,
Та стане нас питать, братці, що за товар у возах,
Та будемо казать, братці, що у нас товар дорогий:
Все куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ви, ребята ви мої, привертайте ко мні,
А я завтра поутру весь товар закуплю.
Не дождались ми утра — всю Орду зайняли.

Сава Чалий

Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий.
Вигодував сина Саву у Польщу на славу.
— «Ой чи бачиш, старий Чалий, що син Сава робить:
Як піймає Запорожців — у кайданах водить?»
— «Коли б мені, милі браття, в Польщі побувати,
В Польщі, в Польщі побувати — Саву повидати».
— «Да не май його, старий Чалий, всею Січчю взяти?»
Да ще ж не світ, да ще ж не світ, да ще ж не світає;
Да вже ж Гнатко з кравчиною коники сідлає;
Посідлали кониченьки, стали меду пити…
Стали Ляхи, вражі сини, у вікна палити:
Ой обмахнулись два Ляшеньки на в-хрест шабельками;
Утік Гнатко з кравчиною по-під рученьками:
Да пішов Гнатко з кравчиною по-над Бугом тихо; —
Ой нікому наказати — буде Саві лихо!
Ой був Сава в Немирові в Ляха на обіді;
Він не знає, не гадає, о своїй гіркой біді.
— «Да чому-сь мені, милі браття, мед-вино не п’ється,
Где-сь на мене молодого бідонька кладеться.
Да сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного,
А собі сідлай, джуро малий, старого гнідого;
Да поїдемо до господи, хоч нас і не много».
Стоїть явір над водою, в воду похилився:
Іде Сава з Немирова, тяжко засмутився.
Ой приїхав да пан Сава до своєго двора;
Питається челядоньки: «Чи все гаразд дома?»
— «Завсе гаразд, пане Саво, тільки одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто».
Ой сів Сава в кінець стола, дрібни листи пише;
Його жінка Настасія дитину колише;
Да сидить Сава в кінець стола, став листи читати —
Его жінка Настасія тяженько вздихати.
— «Да пойди, джуро, пойди малий, а внеси горілки;
Ми вип’ємо за здоров’я да своєї жінки.
Да пойди, джуро, пойди, малий, да унеси пива;
Ми вип’ємо за здоров’я да своєго сина.
Да пойди, джуро, пойди, малий, да унеси меду;
Чого-сь мені тяжко-важко — головки не зведу».
Ой не вспів джура, не вспів малий, да ключів узяти —
Ускочили гайдамаки, стали поздравляти.
— «Да здоров, здоров, пане Саво, як ти собі маєш?
Іздалека гостей маєш — чим їх привітаєш?»
— «Ой не знаю, милі браття, чим же вас вітати:
Породила жона сина, буду в куми брати».
— «Коли б же ти, пане Саво, хотів в куми брати,
Ти б не ходив да до Гарду церков руйнувати!»
Ой кинувся да пан Сава до ясного меча,
Ухватили на два списи із правого плеча;
Ой кинувся да пан Сава до ясної зброї —
Його взяли да й підняли на два списи к горі!
— «Отеє ж тобі, пане Саво, за твої ужитки,
Щоб не кликав у куми до сучки улитки!»

Ой под вербою, под зеленою

Ой под вербою, под зеленою,
Стояла рада, хлопців громада;
Радили ж вони добрую раду:
Не купуймо, браття, золоті персні;
Купімо, браття, шовкові шнури,
Шовкові шнури, мідяні човни;
Спустимося вниз да по Дунаю,
Гей по Дунаю под Царегород.
Ой чуємо там доброго пана;
Ми йому будем вірно служити,
А він нам буде добре платити:
По воронім коню, по золотім сідлі,
По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

Та повій, вітре буйнесенький, з восточного моря

Та повій, вітре буйнесенький, з восточного моря!
Минулася та бурлаченькам та поза Доном воля.
Було шумно по чуланах, тепер стало тихо;
Було добре та поза Доном, а тепер стало лихо.
Парували та бурлаченьки все воли рябії,
Малювали бурлаченьки все вози новії.
Та наїхали реведони бурлак у службу брати:
— А що будем, та милеє браття, думати-гадати?
Та куди будем, та милеє браття, будемо писаться?
Запишемось у панськеє — будем панів знати.
Запишемось у казеннеє — будем подать давати,
Будем подать давати, та й у службу будуть брати,

Ой ви, хлопці, славні запорожці

Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Та по великому жалю.
Та не знали, кому покоритись
Та якому царю.

Поклонімся тому турасові*,
А що і під ним добре жити.
Тільки за те дуже гірко,
Що брат брата вбито.

Летять бомби аж від москаля
Та й посеред Січі впали.
Кругом церкви січової
Та й караули стали.

Кругом церкви січової
Та й караули стали,
Священику отцю Владимиру
Служити не дали.

* – “турас” – турок.

Про ведмедівську попадю

Славний город Ведмедівка всіма сторонами,
Та не много жило людей да за ворогами.
На Святую Пречистую в усі дзвони дзвонять,
І старії, і малії у голос голосять:
– Вийдіть, вийдіть, ведмедівці, проти орди з хлібом!
– Ой не будемо проклятим, не будемо коритися;
Єсть у нас ясне оружжя, будемо боронитися.
Ведмедівська попівна голос учинила:
Сімсот турок-яничар з коней повалила:
І старії, й молодії кіньми збракували,
А молоду челядоньку у полон забрали.

Ой умирав козак

Ой умирав козак,
Та козаченько,
Край дунайської води.
Ой його стріла
Та з коня зняла,
Ой стріла ж, стріла
Розпроклятої орди.
Ой біля нього та кінь його,
Та старий його слуга,
Та прощається,
Та й питається
У хазяя-друга:
«Ой куди ж мені,
Та мій хазяю»,
Без тебе вдаваться:
Чи в край рідний,
У степ вільний,
Чи з кручі вбиваться?»
«Ой ти ж, коню мій,
Та старий слуга мій,
З кручі не вбивайся,
Ой тікай ти в край поля,
А татарам не дайся!
Ой гуляй коню мій,
Та в чистому полю,
Бо вже тобі, коню,
Та не буде ласки
Та й ранішнеї волі.
А може ж ти, коню,
Та доскочиш, коню,
Та й у край-слободку,
Ой там ти побачиш
Батька мого й матір,
Меншую сестричку.
А ще як побачиш
Та мою дівчину,
То дівчині скажеш,
Хай йде вона заміж,
Бо нам не видаться;
Та сирая земля —
Ото моя, теща,
Я в неї за зятя».