Та повій, вітре буйнесенький, з восточного моря

Та повій, вітре буйнесенький, з восточного моря!
Минулася та бурлаченькам та поза Доном воля.
Було шумно по чуланах, тепер стало тихо;
Було добре та поза Доном, а тепер стало лихо.
Парували та бурлаченьки все воли рябії,
Малювали бурлаченьки все вози новії.
Та наїхали реведони бурлак у службу брати:
— А що будем, та милеє браття, думати-гадати?
Та куди будем, та милеє браття, будемо писаться?
Запишемось у панськеє — будем панів знати.
Запишемось у казеннеє — будем подать давати,
Будем подать давати, та й у службу будуть брати,

Ой ви, хлопці, славні запорожці

Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Та по великому жалю.
Та не знали, кому покоритись
Та якому царю.

Поклонімся тому турасові*,
А що і під ним добре жити.
Тільки за те дуже гірко,
Що брат брата вбито.

Летять бомби аж від москаля
Та й посеред Січі впали.
Кругом церкви січової
Та й караули стали.

Кругом церкви січової
Та й караули стали,
Священику отцю Владимиру
Служити не дали.

* – “турас” – турок.

Про ведмедівську попадю

Славний город Ведмедівка всіма сторонами,
Та не много жило людей да за ворогами.
На Святую Пречистую в усі дзвони дзвонять,
І старії, і малії у голос голосять:
– Вийдіть, вийдіть, ведмедівці, проти орди з хлібом!
– Ой не будемо проклятим, не будемо коритися;
Єсть у нас ясне оружжя, будемо боронитися.
Ведмедівська попівна голос учинила:
Сімсот турок-яничар з коней повалила:
І старії, й молодії кіньми збракували,
А молоду челядоньку у полон забрали.

Ой умирав козак

Ой умирав козак,
Та козаченько,
Край дунайської води.
Ой його стріла
Та з коня зняла,
Ой стріла ж, стріла
Розпроклятої орди.
Ой біля нього та кінь його,
Та старий його слуга,
Та прощається,
Та й питається
У хазяя-друга:
«Ой куди ж мені,
Та мій хазяю»,
Без тебе вдаваться:
Чи в край рідний,
У степ вільний,
Чи з кручі вбиваться?»
«Ой ти ж, коню мій,
Та старий слуга мій,
З кручі не вбивайся,
Ой тікай ти в край поля,
А татарам не дайся!
Ой гуляй коню мій,
Та в чистому полю,
Бо вже тобі, коню,
Та не буде ласки
Та й ранішнеї волі.
А може ж ти, коню,
Та доскочиш, коню,
Та й у край-слободку,
Ой там ти побачиш
Батька мого й матір,
Меншую сестричку.
А ще як побачиш
Та мою дівчину,
То дівчині скажеш,
Хай йде вона заміж,
Бо нам не видаться;
Та сирая земля —
Ото моя, теща,
Я в неї за зятя».

Сидить Пинтя й у темниці

Сидить Пинтя й у темниці,
Пише листок на таблиці,
Ей, пише, пише, пописує
Та й на жінку одказує:

«Ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня.
Ей, ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на брата й одказує:
«Ей, ой ти, брате, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на мамку одказує:
«Ой, ой ти, мамко, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

«Ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала.
Ой, ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала».

Про походження гуцулів

Я хочу вам сповістити, як то предки бились,
Та й розкажу, звідки в горах люди поселились.
Панувала колись шляхта, над людьми знущалась,
З предків наших кров невинна дармо проливалась.
Тато з мамою робили дармо п’ять днів пану
Та ще мусили хвалити систему погану.
Діти в школу не ходили, росли, як звірюки,
Лиш для панів школа була, а селянам — муки.
Продавали селян бідних та й не було ліку,
З красавиців українських робили публіку.
Тоді люди з України спільно згуртувались,
Відмовили труд даремний, шляхті збунтувались.
Збунтувались мозолисті ті селянські руки,
Щоб скинути ярмо шляхти, і скінчаться муки.
Як зібрала шляхта військо, ставили опори,
І мусили утікати козаченьки в гори.
І у горах поселились ці козацькі предки
І створили Гуцульщину — краси осередки.
Живуть в горах так, як орли, славні про них згадки.
Пам’ятайте, що гуцули — козацькі нащадки.

Ходить Довбуш молоденький

Попід садок зелененький
Ходить Довбуш молоденький,
Ей, та й на ногу налягає,
На топор ся підпирає.

«Ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки,
Ей, ідім, ідім за вту гірку
До Штефанової жінки.

Ой ти, жоно, вдопри двері,
Бо йде Довбуш молоденький».
«Ей, а я двері не одопру,
В мене двері яворові.

В мене двері яворові,
А замочки ястердові,
Ей, в мене двері яворові,
А замочки ястердові».

«Нич не стоять твої двері,
Як приложу свої плечі».
Ей, ще Довбуш плечі не приложив
Уже Штефан з поду стрілив.

«Штефанчуку, ти звірчуку,
Нашто-сь ня вбив через суку?
Ой бо й в суки тілько віри,
Як на бистрій воді піни.

Беріть мене на топори
Та несіть ня в чорні гори,
Ей, та й там мене закопліте
Та й хрест мені не кладіте».