Марічка і Довбуш

Та Марічка молоденька зразу двох кохала:
Василя, синка багатих, і Довбуша мала.
Говорила Олексику: «Кинь писать, читати,
Вже Василь поїхав в місто — прошу ночувати».
І пішов до неї легінь, запитав у хаті:
«Ци ж твій дєдя та не проти, ци мені хоч раді?
Може, злоє в тому буде, ци сама ти потім
Розчаруєшся у цему, ринеш у скорботи?»
А Марічка, що як ружа в красоті буяла,
Пригорнулась до Олекси, серцем запевняла:
«Ні, не зраджу я ніколи тебе, голубоньку,
Буду вірна лиш одному всю свою судьбоньку».
Але поки йшла між ними оця щира мова,
Паничі, ті хижі круки, готували змову.
І Василь почав зловіщо: «Треба так зробити,
Як настане темна нічка, то Олексу вбити!»
Не погоджувався другий: «Якби-с не схибити,
Бо Олекса такий моцний, може й нас згубити!»
Знов Василь йому одвітом: «Не самі ми йдемо,
Завітаєм до Федівки і його візьмемо».
Та пішли, і вже ватагов — до вікна Марічки:
«Відчини!» — Василь озвався в часі невеличкім.
Дівка зблідла і упала Олексі на груди:
«Заховайся, серце чує, що тут злеє буде».
Та Олекса їй відмовив: «Я ся їх не бою,
Маю шаблю ладовеньку — як бур’ян зрубаю.
Маю гвери два і кулі, постріляю клятих!
Не полохайся, пускай-но паничів до хати!»
Приступила Маріченька до порогу мліло
І білою рученькою двері отворила.
Увалилось у колибу п’ять врагів заклятих,
Поміж них за отамана Василь Пелихатий.
«Ну, Олексо,— вирік панок,— з Марічков фіглюєш?»
А Олекса йому гостро: «Як видиш і чуєш!»
Ой скипів же ворог в злоті, вихопив пістоля,
Глипнув сніп вогню червоний, ледь Олекса встояв.
Запізнився легінь-лицар, щоб ся боронити:
Кров гаряча з його тіла стала річков лити…
Ой не стало того сонця, що світило людям,
Вже Олексино серденько битися не буде.
Посмутніли сиві гори, доли помарніли
І столітнії смереки журно гомоніли.
Навіть трави, й ті росою плакали рясною,
Щоб народ усе те видів та постав до бою.
Аби взяв у руки стрільби, знищив панських круків
І здобув собі свободу, дітям і онукам.

А хто хоче про Довбуша співаночку знати

А хто хоче про Довбуша співаночку знати,
То най трошки прослухає,— можу заспівати.
А був колись файний легінь на всю полонину,
Та прославився навіки на всю Верховину.
А цей дуже файний легінь панам не здавався,
Та мав він велику силу й Довбушем назвався.
А як ходив з опришками, то був дуже пильний,
Ніхто не міг його вбити, бо був дуже сильний.
Зібрав собі він легінів, котрі були славні,
Та пішов аж к Чорногорі в ліси дуже темні.
А в той час на Україні пани панували
Та у містах і у селах людей грабували.
А як узнав про це Довбуш, дуже зажуривси
І з своїми опришками на села спустивси.
Ходили вни в міста й села і в усі оселі
Та чули вни серед людей вісті невеселі.
Пани людей грабували, грабуючи, били
Та великі вни нещастя із людьми робили.
Де опришки не ходили і де не бували,
То відплачувались панам, котрі грабували:
Усе в панів грабоване вони відбирали,
Закликали д’собі людей і їм віддавали.
А пани, як про це вчули, що мають робити,
Задумали вни славного Довбуша убити.
Тоді пани розлючені хотіли схитрити
І славного ватажечка живого зловити.
Зібрали вони ватагу панів череватих,
Ходять, Довбуша шукають по усіх Карпатах.
Ідуть пани в одне село Довбуша шукати,
А опришки із Довбушем — у друге тікати.
А як прийдуть в село Жаб’є, Довбуш не журивси,
Бо він уже з опришками в Косові впинивси.
Зачєв Довбуш ’дного разу опришкам казати:
«Та підемо завтра в Космач і там будем спати».
А в Космачі в Горішньому вишня розцвіталась,
І там жила його любка, Дзвінка називалась.
Ті опришки — файні хлопці — стали йму казати:
«Та не хочем ми, ватажок, в Космач вирушати».
А як Довбуш цисе узнав, то став, зажуривси:
«Ви, як хочете, лишайтесь, а я б не лишивси».
А ішли вони у Космач через Косів, Кути,
Не знав Довбуш, що вже сюди йому не вернути.
Прийшов Довбуш та й у Космач, до Дзвінки під хату,
Та не знав він, що тут віддасть свою душу кату.
А як вступив він до хати, до своєї Дзвінки,
То від стрілу од Штефана здригнулись одвірки.
Упав Довбуш поранений і став говорити:
«Покличте всіх ледіників, най йдуть си дивити,
Та най вни си та й подив’є і най подумают,
Що мали вни ватажечка, а тепер не мают».
А як Довбуш уже видів, що буде конати,
То до своїх ледіників він став промовляти:
«Гей, ви, хлопці-ледіники, не шкодуйте сили,
Бийте панів-грабівників, як мене вни вбили.
Візьміть мене, ледіники, на топірці свої,
Занесіть мні аж у гори, в давні ліси мої.
Поховайте в Чорногорі на самій вершині,
Будуть знати, що був колись Довбуш в Верховині»

Про Довбуша

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
А я хочу про Довбуша співанку співати.
Ану трошки послухайте а ви, гірські люде,
То найкраща наша слава з давніх-давен буде.
Ой кувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з польськими ляхами.
Як тікала з України молода Олена
В Микуличин у присілок, що ся зве Зелений.
Вна тікала з України у лиху годину,
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув.
Ї чоловік на Вкраїні на війні загинув,
Та й Олену, як сирітку, навіки покинув.
Вона свого миленького лише тільки знала,
Що як вийшла у Зелений, то дитинку мала.
Породила Оленочка темненької нічки
Олексика молодого, кращого від чічки.
Вона його породила, в колиску поклала,
Орла свого молодого Довбушем назвала.
Любилася з козаченьком, як із братом рідним,
Він був колись господарем Довбушем курінним.
Ой Оленка свого газду дуже шанувала,
Свого орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Розбігуючись по лісу, віщуна здибає.
А той старий дідок-віщун як лиш подивився,
То вой так як би старенький на світ народився.
В веселився, врадувався та й почав казати:
«Не меш, синку, бідувати, будеш славу мати,
Будеш красний і багатий, усьо будеш мати,
Лиш не смієш чужій жінці правду розказати.
Та як мене послухаєш, так робити будеш,
Будеш, синку, вічно жити, вмирати не будеш».
Отак дідок поговорив, з хлопцем розпрощався.
Пішов дідок у темний ліс, а хлопець остався.
Він нічого не думає, лиш далі гуляє.
Не стямився, як вже років вісімнадцять має.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватій,
Аж тут зачєло гриміти, зачєв дощ падати,
Єк зачєло фест блискати, з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачєв ся сміїти.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолети,
Упав чортик з тої скали, зачєв верещєти.
Поточини полилися, таке си заводят,
Аж тут раптом до Довбуша ангели приходят.
Прилетіли й зачинают Довбушу казати:
«Проси в бога, що лиш хочеш, усе будеш мати».
Але Довбуш молоденький довго не думає
Та й ангелам тим небесним таке вповідає:
«Хочу бути найфайнішим та найвідважнішим,
І легінем над легіньми бути найсильнішим,
Щоби ми ся не ловили ні куля, ні зброя,
Дай ми цесе, милий боже, коли твоя воля».
Ангели йому сказали: «Все це так си стане,
І молодий вічно будеш, єк місяць настане».
Сказали це і щезнули, та як би не були,
А Довбуш єк підоймився, гори ся кінули.
А єк свисне, то від свисту кедри ся хилили,
А єк гримнув з пістолети, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так чутно лунає,
Ци то, може, конець світа уже наступає?
Всі ся див’єт в Чорногору, а там сонце гріє
Кедровата, так єк доси, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найбільшім на горі високій
Сидит Довбуш, гірський орел, пишно сивоокій,
Кучерявий, чорнобровий, стан високий маєт,
А убране таке на нім, що аж ся влискає.
У сардачку сукняненькім, а шнури шовкові,
В дармовисах сухозлотих, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці за крісенев пави,
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Ремінь на нім сріблом битий, в руках пістолети,
А капцури жировані із самого злота.
Порошниці в самім злоті навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мечіт,
Так і сяє і блищиться, єк роса на сонці,
А сам Довбуш такий файний, єк ружа в віконці.
А єк собі заспіває, запіє в листочок,
По всіх горах покотиться їго голосочок.
Та єк крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Бідних людей збиткувати, бити та карати!»
Чорногора усміхнулась, єк не тота стала:
Про Довбуша Верховина пісню заспівала.
Як зачєли усі верхи за него співати,
То він зачєв щонайкращих хлопців ізбирати.
Зачинаєт по всіх верхах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша «Оченаш» говорят,
Пани ровту ізібрали та Довбуша ловят.
Єк обскочєт єго ровта та зачне стрілєти,
Довбуш кулі визбирає, зачнет ся смієти.
Та як крикне: «Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки грабовані треба би віддати
Тим, у кого ці маєтки ви позабирали!»
Пани цего си спудили і всі повтікали.
Тоді Довбуш з-межи хлопців собі вибирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Та раз Довбуш з легінями в Буковець виходит,
А ід’нему дідок-віщун старенький підходит.
Пізнав Довбуш старенького, гостит та вітає,
А старенький подякував, таке вповідає:
«Слухай, синку, що я буду тобі говорити:
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш на чужі, синку, жінки ти не задивляйся,
Людську кровцю не проливай та й не упивайся.
Чужа жінка тебе зрадит, а кров — не водиця,
Проливати чужу кровцю, синку, не годиться!»
Та й відтогди він частенько з дідком зустрічався,
Куди іти, що робити, завжди запитався,
Куди іти, що робити, кого покарати.
Дідок-віщун не дурний був, умів раду дати.
Та не знати, доки би то так було тривало,
Але осени одної дідика не стало.
Помер дідок, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити: нараз Довбуш чує,
Що Дідушко в Красноїлі ровту ізбираєт,
Він лучится із панами, Довбуша шукає.
Скаменіло йому серце, горівки напився,
Тогди Довбуш в своєм життю перший раз упився.
Стала весна наставати, зозулька ковати.
Іде Довбуш в Красноїлю Дідушка питати.
Приходит він на Юрія: «Помагай біг, діду.
Відай, живий з легінями від тебе не піду».
Дідушко ся перепудив, не міг говорити
Та й зачєв ся на Довбуша жалібно дивити.
А Довбуш лиш осміхнувся, гримнув з пістоліти,
Впав Дідушко, зачєлася тепла кровця лити.
Нараз Довбуш спамнітався, то як присягався
Людську кровцю не пролити, нараз здогадався,
Але вже було запізно, Дідушко конає,
А ватажко старенького діда споминає.
Іде ватажко у Жаб’є, там ся сповідає,
Ходит сумний по світові, спокою не має.
Ні топірчик вже не пестит, в сопілку не грає,
Ні в листочок не заспіє та й не заспіває.
Та й зачєли в Криворівню на храм си сходити,
Іде Довбуш з легінями душу очістити.
І приходит, вклєк у церкві, помолився богу,
В душі стало трошки лекше, вийшов на дорогу,
Роздивився, а там одна молодиця була,
Така файна, така пишна, як сива зозуля:
Чорнобрива, кучерява, хороша, як пава,
Ой відразу Довбушеві до серця припала.
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
Довбуш лишень подивився і вже вговорився,
А ватажко в молодички тогди ся питає,
Звідки вона та як звати, кого дома має.
А Дзвіночка так весело зачала казати:
«Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Іди зо мнов у Делятин на храм погуляти,
Бо я хочу, Олексику, з тобов ся кохати».
Та не знати, єк там було, та й що говорили,
На храму ся набували, горівочку пили.
А Дзвіночка ся всміхнула, коло него сіла,
У очі си подивила, таке відповіла:
«А водиця студененька, лиш би її пити,
Прийди, Довбуш, в темну нічку, будем ся любити».
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тогди Довбуш в своєм життю другий раз упився.
Бодай була тота люба навіки пропала,
Що Довбуша молодого у гріб закопала.
Забув Довбуш всьо на світі, Дзвіночку кохає,
Відки їде, куди іде, в Космач повертає.
А Дзвіночка Олексика так вірно кохала,
Єк у днину не бачила, то нічку не спала.
Та й не могла діждатися Олексика свого,
Легіника найкращого, орлика гірського.
Єк учула, що Олекса у сопілку грає,
Вибігає в буковину, на него чекає.
А єк прийде,— що за любов, то най пропадає,
Вірна любов то ні міри, ні кінця не має.
Раз він, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився,
Бо не могла без Олекси собі ради дати.
Ревно плаче та сумує, то начне співати,—
Так їй тяжко на серденьку, що сама не знає,
А Олекса свою квітку і не забуває.
Єк за Чорногору сонце стало затавати,
Іде Довбуш облазами Дзвінку відознати.
Єк приходит її милий, що за радість була,
Стала Дзвінка веселенька та й за все забула.
Там таке ся заводило; Довбуш помилився:
Тої ночі наш ватажко третій раз упився.
Коби була горівочка тогди ся не пила,
То би була Довбушева щаслива година,
Якби були горівочку самі пани пили,
То би були Довбушеві житє не узіли.
Заснув Довбуш молоденький, та Дзвінка йго люба
Аж не знає, що робити, так Довбуша любит.
Заснув Довбуш дуже твердо та й дивний сон має,
Що цулує свою квітку, цулує, вбіймає,
Та й розказує, від чого умирати має:
«Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та срібного волосічка з мої головиці,
І дванадцять службів божих на тім відправити,
Цим лиш можна мене вбити, моє житє взіти».
Та лиш він оце говорит, віщун показався,
А Довбуш так напудився, що аж прочумався,
Прочумався та й міркує, що єму ся снило.
В серці єму тяжко стало, тяжко ся зробило.
Роздивився, усміхнувся та й до себе каже:
«Та старий дуб — не чоловік, собі не розкаже».
Він не знає, що Дзвіночка вухо прислонила
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та волосся із голови срібного украла,
Та своєму Штефанови усьо розказала.
Штефан небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї із панами він служби наймає.
Наш ватажко до Дзвіночки дальше собі ходит,
А Штефанко в Коломиї срібну кулю робит.
А єк було всьо готово, приходит до хати,
Зачинає свою жінку ланцями в’єзати.
Зав’езав її ланцями, а в рот набив клочє:
«От тепер си тобі, суко, Довбуша відхоче».
Довбуш собі, як звичайно, як місяць ісходит,
Збирається до Космача, до Дзвінки приходит,
А там в лісі, на ялині, сова застогнала
Та зозулька в буковині сумно заковала.
А ватажко зупинився: «Що цесе за диво,
Відколи я світом хожу, це ся не траф’їло,
Щоби я когось боявся» й хоче відходити;
Товариші завертают, не хочут пустити,
Легіники єго просят, а Довбуш говорит:
«Чого, хлопці, боїтеся, це — найкращі гори,
Нема дужчого від мене, чого си боїти,
Хіба Штефан із Довбушем ісхоче ся бити?
Ой не сміє, хлопці, Штефан ні слова казати,
Ану, хлопці, збирайтеся, підем погуляти».
Прийшли вони під віконце та стали казати:
«Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати».
Баба з хати відповіла: «Нема Дзвінки дома».
«Брешеш, бабо!» — крикнув Довбуш даже гірше грома.
Та як лапнув за одвірки, все як сіль ся крушит,
Кинув двері серед хорім, набій вуха глушит.
Ой набою ти зрадливий та ти голосненький,
З отамана кров ся лие, впав він молоденький.
Упав уже та й конає, а кров траву росит,
А отаман кличе хлопців, кличе і їх просит:
«Єк вже, хлопці, я загину, візьміть на топори
Та занесіть, де найкраще коло Чорногори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте
Та най знают наші люде, та най знают діти,
Що хто жінці в світі вірит, мусит умирати.
Як я Довбуш, ваш капітан, прощай моя мати,
Будь здорова, люба Дзвінко, ви мої Карпати,
Прощавайте, милі хлопці, я лягаю спати,
Прощай, люба Чорногоро і всі любі люде!»
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Дзвінка його не зрадила, бо вірно любила,
Бо як Довбуша не стало, вона ся втопила.

Про вбивство цісареви Єлизавети

А наш цісар з цісаревов взєли сі радити:
«Яку би нам тим жомнєрам памнєтку зробити!
Слава богу найвищому, що ми тілько жили,
Подаруймо їм мантелі, що вірно служили.
Вже минуло п’ятьдесят літ, як ми панували,
Подаруймо їм мантелі, щоб нас памнєтали.
Наша пані цісарівна з боварского роду
Поїхала сі купати у швайцарску воду.
А наш цісар той у Відні, він сі потурбує,
Бо за панев цісаревов цілий край банує.
Ой банує та й банує, буде банувати,
Цісарева була добра, як рідная мати,
Бо не тая рідна мати, що нас породила,
Цісарева — добра пані, бо край боронила.
Скасувала всі тягари, кайдани і буки,
Бо дивитись не хотіла на людськії муки.
Ой цісарю Франц-Йосифе, що-сь перший по бозі,
Цісарева від ворога вмерла ти в дорозі.
Бодай тота Швейцарія, бодай сі запала,
Була би сі цісарева у Відні купала,
Щоби була сі купала в меду і молоці —
Тоби була не терпіла шпіца в лівім боці.
Ой чи то він сам ізробив, чи був замовлений,
Бо прискочив до цариці, як той пес скажений,
І впустив в ню острий пильник в кінці затроєний.
Ой як взєла цісарева в дамшифу сідати,
А пан майор від дамшифи почав пізнавати.
І узяв він до цісаря сумний лист писати,—
То не міг сі три години цісар від’їжджати.
Ой пішов той лист сумненький по цілій родині,
Що віддала богу душу в четвертій годині.
Ой пішов той лист сумненький по цілій державі,
Що умерла цісарева в такій сумній славі.

В селі Чернихові сталася новина

В селі Чернихові сталася новина:
На війтовім подвіреньку п’ять людей забили.
П’ять на смерть забили, штирнайцять зранили,
А п’ятнайцять ще невинних в неволю всадили.
За що їх побили, з якої причини?
Впоминалися за воду, житє положили.
Пани ся зрадили, води не давали,
Бідних людей постріляли, сироти зістались.
А бідні сироти тепер ходят, плачут,
Що вже своїх татів рідних нігди не зобачут.
Як ті бідні люде свою кров пролляли,
То в їх крові а війтові качки ся купали.
Як їх постріляли, то дзвони дзвонили,
Аж до неба голосоньки сумні доходили.
А війтиха в той час була гонорлива,
Она писок зализала, бо она ся впила.
Она була п’яна та й не пам’ятала,
Она війта разом з курми у курник загнала.
Була гонорлива, плечі вигинала,
Ой що вона велебною війтихою стала.
Плечі вигинала, голову зносила,
Мала таку товаришку, що все з нею пила.
Все се напивала і все се радила,
Доки на їх подвіреньку людей не побили.
Она жандармові крісло виносила,
Она тогди була п’яна, бо цілий день пила.
Тогди товаришка в неї ночувала,
Не йшла тогди додомочку, бо не пам’ятала.
Тепер, добрі люде, скажіт тії жінці,
Най не ходить до війтихи без садочок більше,
Бо хто з нею буде товаришувати,
Той не буде перед богом спасенія мати.
Війта нема вдома, бо на постерунку,
Взяв си жандарма одного, пішов до мельдунку.
На другий день рано, як взяло світати,
Війтиха казала дітям камінці збирати:
— Накидайте, діти, камінців до хати,
То будемо тілько свідків в трибуналі мати.
Люде посходились, взялися зраджати:
—Треба тії побитії гдесь позабирати.
Однії казали: — «До війта до хати!»
А війтиха зараз стала двері засувати.
Прийшло людей більше, були на дорозі:
«Поскладаймо тії трупи єму на порозі».
Війт пішов до староства, щоб замельдувати,
В селі людей постріляли, щоб войска зіслати,
Щоб войска зіслати цілую швадрону
Для жандармів і для війта,— їм на оборону.
Як їхало войско, то тромпетри грали,
А цісарські кониченьки з жалю всі заржали.
Щоби він теперка а не бачив світа,
Як мав бути чернихівській громаді за війта!
Як тії побиті в параді ховали,
То усії присутнії жалісно ридали.
Усіх поховали у одній могилі,
Так, як колись козаченьків та на Україні.

Під Баворовим в Козівці в правиборах зрада

Під Баворовим в Козівці в правиборах зрада:
На котрий день правибори — не знала громада.
То ж мусіли по улицях варту розставляти,
Звідки наїде комісар — людям дати знати.
Вартівники — чесні люди — добре вартували,
За хрунями, комісаром всюди бачність мали:
Що жоден хрунь не смів вийти у двір на пораду,
При правиборах зробити для громади зраду.
Чи знаєте, добрі люди, що то єст за штука:
Та ж хруневи через шість літ великая мука,
Бо всім хруням так, як курці, пипті перестают,
А як прийдут правибори, тогди їх здирают.
Десятого вни не можут з людьми ся тримати,
Тре дралями замастити, горівком залляти.
То ж для того вартівники добре пильнували,
Та щоби їм тії пипті так попросихали.
І над’їздит пан комісар собі манівцями,
Не гостинцьом — городами, поза двір до брами.
А двох братів Задорожних знали ту годину,
Городами біжат пудом до двора в гостину.
Но Дубина бувший вітом не міг ся дістати,
Бо зачала єго варта ліпше пильнувати.
То ж они ся порадили, жидика наймили,
Щоб Дубину притаскати, варту задурили.
Правибори сами зробим, най варта вартує,
Але они з правиборів нічо не схиснує.
А ми тогди будемо ся з громади сміяти,
Бо ми будемо на пана голоси давати.
Жид думає, яков штуков міг би то зробити,
Щоб Дубину перевезти, варту задурити.
Швидко здумав, яку штуку він робити має,
Та й до санок свого коня швидко запрягає.
І заїхав до старого віта за стодолу,
Випровадив єго з хати, сховав під солому.
І ще з верха вереткою солому прикинув,
Жене швидко із закутка там свойов конинов.
Їде жидок саночками, коня підтинає,
Варта стоїт на гостинци, жидка ся питає:
— Чо ся, Мошку, дуже квапиш, коня підтинаєш,
А на санках що такого під веретком маєш?
— Везу теля від різника, так єм ся спізнило,
Ви знаєте моє Рухлі, так кваплюся живо.
— Стань, поможем тобі тоє теля ладувати,
Борше з него шкірку здіймеш, не тре працювати.
Зачинають палицями по веретці бити,
Не рушаєсь, а потому як зачне ричіти.
— В него голос не телячий, то якийсь козячий,
Наостанку, послухайте, так ніби свинячий.
— Та ж він казав, що вже теля в різника зарізав,
— А коли жид правду каже, щоб му язик врізав?
То тра санки вивернути та й ся подивити,
Де ж би теля зарізане так могло ричіти.
Та й за санки — вивертают, а то що за диво?
Щоби за старого віта теля ся зробило.
— Ото жидівська вомана,— як вміє дурити,
Та він би міг до різника всіх вітів возити.
Коби так того старого віта наказати,
Щоби він нас із жидиком міг так шахровати.
По животі добре лупит, нехай пам’ятає,
Він чоловік — на теля ся най не обертає.
Як ми єму то шахрайство будем даровати,
То будут ся старі віти в теля обертати.
Жид повидів, що не жарти, та й жупан збирає,
Як не шморгне, то п’ятами назад закидає.
Коня, санки, теля лишив, ані оглядався,
Прибіг живо він додому, нагору сховався.
Та зійшлася Козовецька цілая громада,
І перейшли правибори так, як була рада.
І вибрали чесних людей, щоб за нарід дбали,
Що раз хруням рило збило — штуку показали.
Честь вам, козовецькі люди, в щастю проживайте,
А як прийдут знов вибори, теля набивайте.

В Цариграді на риночку (пісня про Байду)

В Цариграді на риночку (пісня про Байду)В Цариграді на риночку
Та п’є Байда мед-горілочку;
Ой п’є Байда та не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой п’є Байда та й кивається,
Та на свого цюру поглядається:
«Ой цюро ж мій молодесенький,
Та чи будеш мені вірнесенький?»
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо та славнесенькиЙ.
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене та царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
«Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!»
Ой кричить цар на свої гайдуки:
«Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть Байду ізв’яжіте,
На гак ребром зачепіте!»
Ой висить Байда та й не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой висить Байда та й гадає,
Та на свого цюру споглядає,
Та на свого цюру молодого
І на свого коня вороного:
«Ой цюро ж мій молодесенький,
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Ой бачу я три голубочки –
Хочу я убити для його дочки.
Де я мірю – там я вцілю,
Де я важу – там я вражу!»
Ой як стрілив – царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його доньку в головоньку.
«Отто х тобі, царю,
За Байдину кару!
Було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову істяти,
Його тіло поховати,
Вороним конем їздити,
Хлопця собі зголубити».