Як одна жінка чотирьох турків убила

Тоді ж за моєї молодості, за мого часу, бо старі люди як згадають за те врем’я, то було розказують такий случай, що як одна жінка та чотирьох турків убила. От яким родом воно й було на тім боці – недалеко й відсіль, верст за сорок.
Стояла у лісі хатка; у тій хатці жив чоловік із жінкою. Находять на той край турки. Чоловік, злякавшись турків, забрав тілько двоє діток та й утік, а жінку таку, що от-от розсиплеться, покинув у хаті на божу волю, бо її не можна було ні на коня посадить, ні на віз покласти… От, як осталась та жінка сама, дитину ізродила, зачала себе очищать; окропи гріє, а бачить у вікно, що прибігло два турки кіньми. Кого бояться — тих два й прибігло. Аж один з коня та в хату!.. Вона той окріп, що гріла, стрівши турка на порозі, як лине йому межи очі, так він і не кавкнув… та труп його сховала. А другий жде-жде, — не виходить товариш, — та й собі в хату. Так вона й тому так. А послі вп’ять два прибігло, вона й тих так: одним мечем повоювала — усе окропом-таки.

Як лісничі Потоцького провчили

У Потоцького ліси дуже здорові були. У нього були там і лісничі, і куренні. То, звісно, панський ліс — крадуть та й продають.
От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»
А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:
— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!
Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького…
Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап’явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого…
— Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!
— Сідай, грійся! — кажуть.
От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:
— Продайте, хлопці, мені дерева!
— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..
— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!
— Могорич, — кажуть, — станови, вип’ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!
Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.
Сидять, п’ють…
То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип’є, а їх напуває… Та мужика одуриш!
Попили ту горілку, він таки лізе:
— Продайте, хлопці!
— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!
Він знову: А може б ви, хлопці, продали?..
— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сунеться!
Хлопці так і розіп’яли Потоцького та й давай шкварить… Ушкварили йому, може, з півсотні.
— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!
Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

Татари

В давніх часах, коли була татарська навала, наші бідні русини дуже багато страждали. Татари нівечили майно, брали вівці, корови, свині, гроші, хліб…
На многих селах, як, приміром, говорять тутешні старі люди — в Тростяницях, Пузняковцях, Пацканьові — такі хоробрі були наші жони, що татар, яких інакше називали песиголовцями, кочергами, лопатами, кутачами й коцібами вигнали з хиж і не пустили їх робити велику шкоду.
Сесі татари, як то приказують наші діди, були дуже нечесні, злі, бездушні люди, котрі, не маючи серця, вбивали й маленьких дітей. Тому, що не було рушниць, наші прадідове оборонялися косами, вилами й сокирами, щоби не дати себе ізгубити злим песиголовцям. Видівши то, татари вернулися назад на свою рідну землю.

Байка Хмельницького

Богдан Хмельницький сказав у 1655 р. до польських послів:
– Сідайте та слухайте, панове. Ви принесли нам прегарні пропозиції від короля, але чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Вислухайте оцю побрехеньку. Давно, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, усі сусіди заздрили йому. У того селянина був домашній вуж, що нікого не кусав; господарі завжди ставили йому молоко в дірку, й він часто лазив між родиною. Одного разу сталось таке: дали хлопцеві молока; приліз і вуж і почав хлебтати молоко з горнятка; за те хлопець ударив його ложкою по голові, й вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько й, дізнавшися, що вуж укусив сина, кинувся вбивати тварину; вуж встиг сховати голову в діру, а хвоста не встиг сховати; господар відтяв йому хвіст. Хлопець помер від укушення, а вуж лишився калікою і відтоді боявся вилазити з діри. Незабаром після того багатство цього чоловіка почало значно зменшуватись, нарешті він став дуже бідний і, бажаючи взнати причину, побіг до знахарів і каже їм:
– Скажіть, прошу вас, що це значить, що минулими роками я менше дбав про господарство, а всього в мене було багато; ні в кого не було стільки таких прегарних волів, як у мене, ні в кого корови не давали стільки молока, ні в кого вівці не давали такої пишної вовни, ні в кого кобили не приводили таких гарних лошат, ніде поля не давали таких багатих жнив, у нічиїх садах не дзвеніло стільки бджіл; мої стада не терпіли від слабостей; я сам не знав ніяких неприємностей; у моєму домі бували гості; ні в кого з сусідів не було такої великої родини; бідний не відходив від мого дому з порожніми руками; ні в чому не було нестатку; всякого добра було в мене доволі. Та ось за декілька років розлізлось усе, що я зібрав за ціле життя, і між сусідами нема біднішого від мене; і хоч я падаю від праці для піддержання життя, а проте ніщо не йде на користь, але щодня то гірше й гірше. Скажіть, коли знаєте, причину мого нещастя і чи не можна помогти йому?
Йому відповіли:
– Поки ти, давнішими роками, гарно поводився із своїм домашнім вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тебе лишав вільним від них; тепер же, коли між вами настала ворожнеча, всі біди впали на тебе. Коли ти хочеш давнішого щастя, то помирися з вужем.
Жінка понесла йому молоко, але вуж напився молока та й знову сховався в нору. Якийсь час доглядав його господар, далі почав кликати вужа зробити давніше братерство. Тоді відповів йому вуж:
– Даремно ти заходишся, щоб було між нами таке братерство, як давніше, бо як тільки я погляну на свій хвіст, що я утратив за твого сина, зараз вертається до мене пересердя; з другого боку, як ти тільки згадаєш, що ти втратив сина, зараз закипить у тобі обурення, так що ти готов розтрощити мені голову. Через те досить буде приязні між нами, коли ти житимеш у своєму домі, як тобі любо, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному.
– Те саме, панове посли, сталось і між поляками й українцями… Ті, що звуть себе дітьми королівства, почали порушувати волю українців і бити їх по голові, а українці, коли їм заболіло, почали кусати; тоді зайшло так, що й українців більша частина відтята й чимало синів королівства пропало.
Відтоді, як тільки ті народи згадають біди, заподіяні один одному, зараз повстає пересердя, і хоч почнуть вони годитись, то через найменшу причину справа не ладиться. Наймудріший із смертних не може зробити того, щоб між нами настав певний довгий мир, як лиш так: нехай польське королівство зречеться усього, що належало до князівств Руської землі, нехай відступить козакам до кермування всю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, з умовою, щоб ми, сидячи собі в своїй Русі, як у норах, відвертали ворогів від польського королівства. Але я знаю: якби в цілому королівстві лишилось усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на це.
А козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять від цих умов.

Кара за дитину

В буковинському селі Бабино, що над річкою Дністром, жила молода вдова з маленькою грудною дитиною. Дуже вона любила свою квіточку. Але то був такий час, що не було життя нікому: краєм гуляли турецькі яничари з кривими шаблями і отруйними стрілами. Люди з страху мусіли ховатися в навколишніх лісах і печерах. Одного разу, коли селу загрожував напад турків, група його жителів сховалася завчасно в печері, що зіяла в березі над Дністром. Була серед них і молодиця з маленькою дитиною. Підпаливши пусте село, турки вже наближалися до печери. Охоплені страхом, люди не знали, що робити, а тут ще й дитина, як на зло, розплакалася: ніхто не міг нічим її вгамувати. Плач дитячий могли почути турки…
— Мовчи, а то кину тебе в Дністер, — раптом зашепотіла безпорадна мама, щоб налякати дитину. Але дитина продовжувала плакати… Той шепіт почули ті, що переховувалися в печері.
— Кинь дитину в Дністер, — почали вимагати вони від молодиці.— Кинь, кинь!.. Хай не кричить. Іначе нас всіх поб’ють!
Застогнала раптом якось страшно молодиця, підняла дитину вище себе, глянула на неї великими очима і пустила її з рук в бурхливі води Дністра. Земля здригнулася тут від материнського стогону, загула грізно і перед ногами молодиці опустилась кам’яна брама і закрила навіки вихід з печери.
З того часу в похмурі дні, коли па небі здіймаються хмари темряви і вітер виє, і несамовито жене хвилі, якісь сумні звуки тут чути. Одні жителі хутора кажуть, що це з-за тої брами кам’яної в березі розлягається стогін людський, інші — знову, що то плач дитячий…

Батий та Михайло

Батий, кажуть, був родом із України. Ще малим хлопцем вступив він до лаврського монастиря, став послушником. Коли Батий з’явився перший раз у Лаврі, спитали його, як звати, та звідки родом. Але Батий був сиротою у повному значенні цього слова: він не мав ні батька, ні матері, нікого такого, що знали б його з дитинства; отже не пам’ятав як його звати й відповів, що він собі батьків син і нічого більше. Отже, від цього часу почали звати його Батьків, Батів або Батій. Отже, коли Батій був іще послушником, ченці часто бачили, як у годину ночі, а хоч би й за дня навіть, як лиш Батій засинав, спускався з хмар величезний чорний орел і сторожив його; він розпускав над ним свої великі крила, а перехожим, що з’являлись поблизу, погрожував кігтями та дзьобом. Ченці вже тоді прочували зраду Батія, отже прохали його, щоб він, коли з часом стане славним лицарем і воюватиме Київ, пошанував бодай святу Лавру. Батій обіцяв це. Але ченці не вірили зрадникові; отже прохали, щоб він дав їм на це письмове підтвердження. Батій відмовлявся тим, що не був письменний. Але й на це порадили собі ченці: вони взяли трохи чорнила, налили в мисочку й веліли Батієві вмочити в нього руку й цю змочену долоню прикласти до паперу; так лишився на папері виразний чорний відтиск руки з усіма п’ятьма пальцями. Цей папір і донині ще зберігається в Лаврі. Незабаром Батій покинув Київ, а за декілька літ став він уже начальником завойовників й на чолі незчисленних орд з’явився під Києвом. Його війська стали у Вишгороді. Багато разів Батій робив наступ на Київ, але завжди надаремне. В Києві жив у ті часи знаменитий лицар Михайло (той самий, що збудував Михайлівський монастир). Він був віддавна пострахом орди й хоробрим оборонцем Києва. Знав добре Батій те, що доки лиш живе на світі Михайло, навіть до судного дня не взяти йому Києва; знав це, собача віра, але ба! не міг цьому зарадити. Отже, одного разу Михайло, оглядаючи сторожі, побачив із валів Батія, що сидів із своїми поганцями на вишгородській горі. Саме вони їли тоді обід. Михайло написав дрібними літерами листа, в якому радив Батієві відійти од Києва, прив’язав цього листа до стріли й випустив її з лука до Батія. Срібна ложка випала з руки татарського отамана. Стріла якраз пробила йому руку наскрізь. Розлючений Батій у тій самій хвилиці вислав послів до Києва з наказом негайно видати йому Михайла: в іншому бо разі грозив спалити все місто й вирізати всіх мешканців у ньому, не виключаючи навіть жінок і малих дітей. Михайло присягнув побити хана і врятувати місто, але перелякані мешканці не рішались виступити проти Батія. Вони збирались товпами на вулицях, безупинно радили щось між собою і, як ці от баби, плакали. Увесь народ любив Михайла, увесь народ вірив свято в його хоробрість, але, незважаючи на це, ще більше увесь народ боявся татарів. Отже тоді страх одержав перемогу й кияни врадили між собою видати Михайла. Довідавшися про це, Михайло прохав, щоб йому вільно було бодай попрощатися з народом і святим Києвом. Узяв він тоді свою гарну зброю, сів на свого улюбленого коня і поїхав на Золотоворітську площу. Там зібраному народові з’ясував Михайло сумну долю Києва, що жде його по вході татарів, і, зрештою, бачачи непохитну постанову киян, сказав:

Ой, панове громада,
Погана ваша рада.

А сказавши це, Михайло вдарив списом у Золоті ворота, підняв їх на плечі, немов копицю сіна, і разом із ними поволі виїхав із міста. Від цього часу Золотих воріт не стало в Києві. Старі люди кажуть, що колись повернуться і Золоті ворота, й Михайло, але коли? Один Бог Святий може це знати. Отже, коли Батій довідався про виїзд Михайла, з усією своєю ордою увійшов він тоді до Києва, огнем і мечем зруйнував усе місто і вирізав увесь народ так, що ні одна дитина навіть не лишилась тоді при житті. Київ виглядав, немов якась страшна пустовщина, дикі звірята тільки снували по вулицях, а під вівтарем у Соборі св.Софії, як кажуть, мала левиця щенят.

Про напад турків

Се було давпо. Се я вчула від своєї мами.
Нападали на наш край люди чужі, турки. Вони нищили урожаї
на полях, цілі села, а людей забирали прислужувати їм.
Одного дня жали люди в полі пшеницю і побачили турків на
конях, що спускалися з горба. Усі кинулися навтьоки. Але з жінками
були й діти. Вони не вміли ще добре втікати. Одну дівчинку й хлопчика турки злапали і повезли з собов.
А через кілька років вони знову прийшли у це саме село. Забрали
багато людей. Між ними знаходилась мама тої дівчинки, що перше
забрали турки. Вона постарішала, згорбилась. Коли начальник турків
привіз її до себе додому за служницю-няньку для своїх дітей, мама
зразу ж впізнала в його жінці свою дочку Світлану. Вона нікому
про те не говорила.
Одного дня її дочка прала, а вона бавила дитинча, співала йому,
колисала. Мама поклала хлопчика в люльку і заспівала: «Люлю,
люлю, внучатко, моє миле татарчатко». Світлана вслухалась у пісню
наймички і розсердилась на неї за те, що та назвала її дитину внучатком. Здоймила з цвяха пльотку і почала бити нею наймичку. Мама не втрималась і заплакала: «Я ж тебе, доню, зростила, вигодувала, жодного разу не вдарила, а ти мене б’єш». Світлана не повірила їй і звеліла довести, що вона — її мама. Тоді мама сказала, що коли Світлані було шість років, вона прала і ненароком обварила їй шию окропом. Справді, у Світлани був шрам на шиї.
Коли приїхав чоловік, Світлана усе йому і розповіла. Вопи зраділи зустрічі і жили усі разом дуже заможно.
Коли настав час, що турків вигонили з нашої землі, йшов розподіл людей: наші люди мали повернутися до себе додому, але було
багацько людей, які виїздили з турками. Поділ проходив у Кам’янці
через браму. Там стояли наші воєнні і стояв старший турок, який
командував усіма іншими. Коли до брами під’їхали турок, Світлана
з дитиною і її мама, старший турок крикнув: «Котора наша віра —
на бік лівий!». Вони проїхали браму і дочка з мамою непомітно
повернули праворуч. Турок поїхав у лівий бік і не бачив, що вони
не з ним разом. Але коли він обернувся, то дуже розлютився і крикнув: «Якби був знав, що ти така, то була б давно твоя голова по
Кам’янці валялася».
Світлана з мамою мали з собою два міхи грошей. Вони щасливо
повернулись у своє село.