Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже:
— Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман — купцем і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять, або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе.
— Що, — каже, — братці, продаєте в возах?
— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ну, — каже, — підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам.
— Добре, — кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як митнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді — хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.
Так колись покойні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.

Кучугури

У Великому Лузі, навпроти слободи Василівки, є кучугури, а поміж ними – глибокі ями. Ці кучугури такі високі та круті, що не всякий на них і зійде, а ями глибокі, зарослі березою, кущами та хмелем, що не видно і дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодії та душогуби. Як жили запорожці у Великому Лузі, то тут було їх і кишло [житло, гніздо]. У цьому місці ніяка б сила не звоювала війська!
Кучугури єсть і ближче – біля слободи Підстепної, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкринські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкринській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли і каменя з хундамента. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і ставили на них цеглові палаци.
Срібні гроші, мов риб’яча луска, і невеличкі мідні, люди находять і тепер. Ще недавно в цих могилах люди викопали чавунні турецькі казани і якісь мідні трубки. Казани й тепер є у підсклеп’янських людей: вони широкі й мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловік десять-п’ятнадцять.

Легіників факел

З покоління в покоління передається ця оповідь. Кажуть, що давним-давно у Шешорах був замок, невідомо ким збудований. І ніби його колись поглинула вода. Перекази стверджують, що в цьому замку люди ховалися від набігів ворогів. У замку був оркестр. Ще й сьогодні по народній пам’яті кажуть: «Там, у скелі, вони страчені. Уважай опівночі, як загримить музика, то не лякайся, а тішся мистецтвом предків, народних митців».
Наступило лихоліття, на замок стали нападати монголи. Але люди оборонялись, як могли. На високих вежах ставили бочки з смолою і хто першим запалював бочку, щоб інше село врятувалось від грабіжників, того вважали героєм.
Монголи підходили до замку. Один 12-річний хлопчина дібрався до бочки, підпалив її. Але злізти з вежі не встиг: вороги наскочили. Легіник не падає духом, думає, хитрить, як утекти. Скаче з вежі просто на коня. Але поводи були в руках ворогів і його спіймали.
Та хлопчина радіє, що бочка загорілася і тепер сусідні села зможуть врятуватись.
Обіцяють йому монголи: «Хлопче, якщо хочеш, щоб ми тебе відпустили, покажи нам багате село». Це в нічний час діється. «Добре, — каже хлопець, — але через ліс треба йти, заночувати, а вдосвіта перед вами відкриється село».
Хлопчик цей знає про замерзле Лебедине озеро. І веде ворогів туди. Перед опівніччю каже: «Що ж, погрілися б? Вже недалеко село. Та й ваші коні померзли. Розкладімо ватру. Буде тепло і затишно. Тут заночуємо».
Запалили багаття. Тепло стало монголам. А хлопець, підстрибуючи, все підкидає й підкидає у ватру. Він радіє від того, що задумав.
Нарешті стала вода показуватись. Монголи занепокоїлись. «Нічого, — заспокоює їх хлопчина.— То сніг потроху тане. Недовго вже до ранку чекати».
Раптом захиталася крига. Почала тріщати. Хлопчик встиг скочити на коня і понісся на Березове. Кажуть, там він і залишився.
Після цього шешоряни зупинилися у лісі, зарубали кордон. Ще й до сьогодні збереглася назва околиці села — Кордон.
Коли їх уже було більше ЗО господарів, збудували церкву. І дзвони зробили, щоб скликати людей на службу і попереджувати про лиху годину.
Та нещастя прийшло не з долішнього боку, звідки його чекали, а з горішнього. Налетіли на село грабіжники, розлютувались, що люди повтікали, спалили всі хати. Попа з донькою живцем кинули в озеро. Дзвони теж втопили. Ще й сьогодні, кажуть, вода хитається в мочарах. Після цього люди пішли у Лебедине, інші — у Млаки, треті — на Самбір.

Полуботок і цар Петро (прокляття Полуботка)

За царя Петра на гетьманстві був Полуботок і, значить, опікувався усенькою Україною. І шле до нього якось цар Петро листа, некрутів з українців потребує; прочитав Полуботок та й відписав: “Ніколи цього не було та й не буде, щоб українців у некрути брали; поки живий, – каже, – не дам, а помру, усім закажу, щоб цього не було, то й не буде!” Цар пише до нього вдруге. Він йому знов те ж саме! Пише і втретє та й наказує: “Коли, – каже, – ти, Полуботку, некрутів з України не хочеш давати, то прибудь перед мої ясні очі, побалакаємо”.
Почав Полуботок виряджатися; узяв з собою аж чотири сотні козаків та й наказує їм:
– Глядіть же, панове молодці, як приїдемо до царя, не лякайтеся! Не з’їсть! Та не те, що лякатися, а й шапок не знімайте, будьте, як слід, вільними козаками; чи чуєте?
– Чуємо, – відказують.
От так усі проміж себе умовилися та й поїхали. Приїхали в той Петербург і до царя причвалали. Цар побачив Полуботка та й кричить:
– Ти – Павло Полуботок?
– Я, – відказує гетьман, – Павло Полуботок!
– Як ти смів моєї царської волі не вволити, некрутів з українців не дати?
– Так і так, – одказує, – некрутів зроду-віку не брали з українців і брати не мають.
– Не будуть?! – гримає цар.
– Поки я житиму – не будуть! – відказує гетьман.
Вихопив тоді Петро шаблюку з піхви та й приткнув Полуботка до мосту: ногу, вибачайте, так і простромив шаблюкою аж до стелини.
– Що, – каже, – некрутів не буде?
– Довіку не буде! – відказує.
Оглянувся Полуботок, аж ті, сучі сини, долі ниць лежать, полякались! Аж плюнув мученик. Його ж таки ще мучили: як почали мучити, то аж три дні мучили. На четвертий відвезли в якийсь льох фортеці; коли дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь: Полуботок кінчається, праведен бувши, то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він спочатку віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув – правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже:
– Оце ти – Петро, а я – Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрутів братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!
Та й умер. Цар Петро ото указ про некрутів подрав, а другий написав, щоб зроду й довіку не брано у нас некрутів. А через тиждень, справді, і Петро вмер.

Червона могила

…Трапилось то дуже давно. Ще як земля наша руська від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді народ терпів. Як лютий вітер, налітала не раз на село дика орда. Вона залишала після себе тільки море сліз і крові.
Одного разу, розказують, щоб захистити себе від нових несподіваних нападів, жителі села вирішили варту виставити. Але де? Степ навколо був рівний і безмежний. В такому степу і в сонячну днину далеко не побачиш. Тоді хтось з жителів села підкотив камінь — з нього стало видно дальше. Вже ніхто сьогодні не скаже, хто був той перший винахідник, але за ним потягнулись у степ всі односельчани. Йшли жінки й чоловіки, йшли діти й старі. І кожен з них приносив і висипав на одне й те ж місце землю і каміння: хто повний мішок, хто торбу, вузлик, а хто тільки одну пригорщу — скільки принести міг…
Так незабаром за селом виріс чималий горб. А щоб краще видно було з нього, на вершині спорудили дерев’яну вишку. Важко після цього стало орді гуляти степом: не встигне вона з’явитись далеко на горизонті, як вартові вже б’ють на сполох, люди беруться за вила…
Ординці тоді вирішили знищити варту. Як ті змії, підповзли до підніжжя горба, та хлопці не розгубилися. Вони підпалили під собою вишку і в селі помітили сигнал…
Але коли жителі села, озброєні вилами, прибігли на поміч, земля на горбі вже була червона від крові і вогню… Вона і досі від того червоніє. А як добре прислухатись, то можна навіть почути, як там щось глибоко-глибоко гуде…

Ведмедівка

Колись прийшла орда, спалила місто, а люди позбігались у замок. Довго думали татари, як би добути його, піймали якогось ляха, – забув уже, як він прозивався, – і обіцяли йому грошей, щоб він відчинив хвіртку, що була над ставом. Він і відчинив, вони вночі і влізли. А там у замку була попадя. Вона як почула, що татарва у замку, то вхопила шаблю і була б не пустила татар, та ніхто їй підмоги не дав; вона втомилась, так її і зарубали.

Туга полонянки

На південний захід від села Космирин, над Дністром, височіє скеля, яку звуть Летячкою. Під цією скелею є печера та таємні переходи, тепер вже обвалені. А колись у них мешканці села ховалися від набігів татар. Не тікали, а летіли, як птахи на крилах, і від того, дехто каже, й назвали те місце Летячкою. Над самою скелею росте самотній дуб — свідок минувщини, а поряд — рештки фундаменту якихось казкових споруд.
…Колись у Космирині жив багатий граф. Чи то купив на турецьких базарах, чи відбив із ясиру полонянку небаченої краси. І взяв той граф полонянку собі за дружину. Що тільки не робив, як не розвеселяв, а її личко було завжди покрите смутком, а на очах появлялися сльози. Почувала себе не дружиною багатого графа, а полонянкою.
Красуня, оповідали, була родом з далеких гір, тужила за ними, за своїм рідним краєм, ніяк не могла прижитися на рівнині. Туга сушила її серце. А щоб розбити цю тугу, пан побудував для коханої на скелі, над самою дністровською прірвою, альтанку, а вище, на рівному місці — парк, розвів ставок з водоспадом та білими лебедями, посадив заморські дерева і пахучі рожі. З висоти альтанки красуня дивилася на Дністер, на синіючі вдалині ліси. Це мало нагадувати їй рідну землю, відвертати від печальних дум й туги.
Однак і в тому чарівному затишку дружина пана почувала себе полонянкою. Ввесь час наспівувала тужливих пісень, які часто переходили в гірке ридання. Пан розважав її музикою, приводив весельчаків, показував танці. Не помагало. Брав на полювання, але смуток не сходив з її милого, але блідого личка. Слугам пан наказав берегти дружину, як своє здоров’я.
Туга за рідним краєм убила дружину графа. Одного ранку, коли пана не було вдома, вийшла красуня в альтанку над Дністром, заридала тяжко, кинулася вниз зі скелі — і вбилася.
З того часу тут ночами завиває у скелях вітер, плаче за красунею. Кричать тривожно сови, шумить тужливо дуб, а люди говорять, що причувається, як ридає красуня-полонянка.