Дитинство Хмельницького

У Бродах жив колись давніми часами пан Потоцький. Він мав багато добра геть усюди в Україні. Там перебувала його жінка, осібно від нього, і завідувала цим добром. Як воно там було, цього вже не знати, але досить, що українці збунтувалися проти Потоцького. Пан Потоцький вислав мерщій своє військо на Україну, щоб утихомирити цей бунт, і наказав бити народ та різати. Тоді то в тій різні один козак на службі Потоцького знайшов малого хлопчину, що йому дуже сподобався, сховав його під жупан і привіз до Бродів та й тримав при собі.

Довідався про це пан Потоцький і наказав показати цього хлопця, “те, мовляв, українське песеня”. І Потоцькому сподобався малий. Дивився на нього, дивився і не міг надивитися, надивуватися. А цей малий хлопчик був Хмельницький.

– Дай-но мені цього хлопця, – каже пан Потоцький до козака, – я його буду тримати у себе.

– Добре, – каже козак.

Пан узяв хлопчика до себе, до своїх покоїв і тримав його як за свого, а хлопчик ріс і ще кращав.

На цю пору пан Потоцький став будувати в Бродах замок (що стоїть іще й сьогодні) і справив великий бал із цієї нагоди. З’їхалося до нього на цей бал багацько панства-ляшества з усіх кінців. Їли вони там, пили, а по обіді всі вийшли на вал подивитися, як будується замок, а маленький Хмельницький і собі за ними побіг ззаду. Ходять ляхи по валу й дивляться, як будується замок. А людей аж кишить на будові, як тих мурашок: одні носять вапно, другі каміння та цеглюки, треті вертаються з порожніми цебриками, аж риштовання тріщить, а муляри мурують, тиуни кричать, а пан Потоцький все хвалиться перед гістьми цим замком, бо матиме, де ховатись від ворога. Почув це Хмельницький і каже:

– Овва! Це все руки складають, але руки можуть також і розібрати.

На те дуже розгнівався пан Потоцький і каже до гостей:

– Бачите, що то може українська душа!? Не стерплю того, щоб мені хлопська дитина таке говорила… Зараз йому голову зрубати!

Гостям стало шкода такого гарного хлопчика і вони почали заступатися.

– Це, – кажуть, – дитина, вельможний пане, нічого не знає…

Але Потоцький скрегоче зубами і навіть не думає угомонитися в своїй злості.

– Кажу йому голову зітнути, та й кінець, – каже.

Але, на щастя, знайшовся хтось між гістьми, що таку раду подав:

– Знаєте, що? – каже, – насипте на один полумисок жару, а на другий золота і поставте перед хлопцем. Як він ухопить перше за жар, то видно, що то ще дитина, не має розуму. Тоді даруйте йому життя. Але коли він вхопить перше за золото, то видно, що розум у нього є; тоді кажіть йому сікти голову з плечей.

Так і зробили. Поставили перед Хмельницьким один полумисок з жаром, а другий з золотом, та ще той полумисок, що з золотом, навіть ближче присунули. Але Хмельницький вхопився за жар і попік руки та й став плакати. А тоді гості заквоктали:

– А видите, вельможний пане, це ще дурна дитина, нехай росте.

– Та нехай росте, – сказав пан Потоцький з жалем.

Бо й йому стало тепер жаль малого, любого хлопця. Хмельницький ріс, як який панич, на дворі Потоцького, ба пізніше то став навіть і парадувати під панською рукою.

А коли Хмельницький виріс і дійшов до розуму, тоді така річ сталася. Пан Потоцький був день на забаві, а коли вернувся п’яний додому, то кріпко заснув у своїх покоях. А знаєте, що тоді зробив Хмельницький? Хмельницький закрався до нього, взяв його хустину і зняв з пальця перстень та й замкнув Потоцького на вісімнадцятеро дверей, а сам пішов до стайничого і зажадав собі найкращого коня вороного їхати на Україну. Стайничий осідлав коня, а Хмельницький помчав на Україну стрілою. Поїхав та й удався просто до пані Потоцької.

– Дайте, пані, – каже, – права українського народу, бо пан розпочав велику війну і жадає прав українських.

Так сказав і дав їй на знак хустину й перстень її чоловіка.

Пані Потоцька видала йому одразу права, а Хмельницький не дурний вже вертатися назад до Бродів. Він поїхав по всій Україні, вздовж і поперек, та всюди показував людям українські права. А українці збунтувалися знов на Потоцького і зробили Хмельницького своїм отаманом. Паню Потоцьку вигнали з її добра, а самі жили собі в спокої та й панували, як у Бога за дверима.А коли Потоцький збудився зі сну, бачить, що він замкненний в покоях, та давай щосили кричати. На його галас повідмикали двері, і він запитав про Хмельницького. Стайничий сказав, що той поїхав чогось до вельможної пані. Ба, Потоцький зоглядівся, що в нього нема ні хустини, ні персня, та й аж за голову взявся і вдарив об поли руками.

– Еге! – каже, – тепер уже знаю, куди стежка в горох… Чи не краще було мені його вбити, як ту гадюку, ніж годувати на свою голову!? Тепер він буде паном в Україні.

Та й посумнів пан Потоцький, а незадовго приїхала до нього й пані Потоцька і все йому розказала.

А Хмельницький панував собі з українцями. Але як довго Потоцький жив, то не зачіпав його Хмельницький. Аж коли помер Потоцький, тоді закликав гетьман Хмельницький: “Гей, треба по старому Потоцькому справити поминки”, – та й зібрав своє військо, та й вимашерував просто до Бродів. А коли стали під брідським замком, тоді сказав Хмельницькийдо своїх вояків:

– Розбийте, хлопці, цей замок, а все, що там є, буде ваше.

А сам з другою половиною козаків пішов на маєтки Потоцького, десь аж під Судову Вишню.

Козаки добували замок, але не могли дати ради. Котили колоди під вал, але ті, що боронилися, лили на них гарячу смолу, ставили драбини, а ті лили на них окріп. Яких вони вже й не уживали засобів, але все надарма. Козаки дали спокій і чекали на Хмельницького. Аж по якомусь часі приходить і сам Хмельницький та й питає козаків:

– А що, чи ви здобули той курник?!

– Не можна, – кажуть.

– Ей, лежани, лежани, не вмієте навіть дурного курника здобути.

– А як же його здобути, – кажуть козаки, – коли ми вже різних способів уживали, а все надарма.

А Хмельницький тільки покручує вуса та й сміється:

– Гей, гей, та якби ви були взяли тільки по халяві піску й висипали під замок, то були б дісталися до нього.

А козаки аж втішилися на таку раду.

– Ми вже, – кажуть, – принесемо й по десять халяв піску, щоб тільки здобути цей проклятий замок.

Але Хмельницький зупинив їх.

– Нехай останеться, – каже, – цей замок потомкам Потоцького.

Він подарував волю тим, що сиділи в замку, і потягнув далі на Україну. А він зробив це, бачите, з вдячності до Потоцького, що його виховав у себе і навчив багато добрих речей.

Легенди села Зарубинці

Село Зарубинці дуже давнє: перші згадки у 1096 році. Тут було колись велике місто, стояла сигнальна вежа, з якої видивлялись татар і підпалювали смолу, сигналізуючи про напад. Друга така вежа була в Івані (Ржищів). На місці Зарубинців дуже високі гори.
Кажуть, в ясну погоду з Батуриної гори можна побачити Лавру. В садах, котрі не були затоплені (мається на увазі Київське водосховище), збереглися Змійові вали.
Колись в урочищі Монастирьок був козацький монастир, в якому стояла залога. Під час нападу татар всіх козаків та ченців було вирубано до ноги. Лишився один козак Батура. Його оточили на горі татари і він, щоб не здатися в полон, сам себе зарубав. На горі похований він, його кінь, зброя і собачка. Перед самою революцією на горі копали пани, викопували зброю, кістки, все це пакували і кудись вивозили. До того, як затопили село, на могилі стояв великий кам’яний хрест, але, коли село виселяли, його хотіли забрати в музей у Переяслав, та впустили з гори. Він ударився об лід і розбився.
Під Батуриною горою було польське і козацьке кладовище. Козаків клали головами на захід, а поляків упоперек – з півночі на південь.
За Зарубинецькими садами було поле, яке звалося “Церковище”. Там колись були церкви, кажуть, що там було викопано багато скарбів, і ще є. У чотирьох місцях викопали кахлі. Дуже глибоко знайшли городище з прямими вулицями, а в хатах круглі печі.
Казали, що колись у цих місцях був город Заруб, що тягся аж до Канева. Пізніше стояло сім монастирів, деякі були ще й до революції; зі 170 хат у Зарубинцях 60 належало монастирям. Ставили монастирі на благополучних місцях.
Недалеко від Церковища в ярах люди знаходили печери. Старі люди казали, що там був підземний монастир, де ченці ховалися від татар. Люди ходили туди зі свічками, доходили до тяжких залізних дверей з багатьма замками, але далі йти боялись. Кажуть, ніби хтось там знаходив скарби, але найбільший скарб там не знайдено, хоч він десь у печерах є. В одній з таких печер у Чернечому урочищі ховалися гайдамаки, вони той скарб і заховали. Ще старі люди казали, що десь був підземний хід через Дніпро, але його тепер затопили, попідтоплювало і ще деякі печери, ті, котрі ближче до Дніпра.

Татарські напади

Як були татари, то понищили всі села. Села попалили, людей повбивали. Лиш в Липовиці, кажуть, люди висиділися на одній горі.
Як прийшли татари в Суходів, люди з Липовиці повтікали на одну скалу і там добре вкопалися. Татари ніяк не могли їх відти взяти. Як прийшла велика сила татар, люди стали громити їх камінням. Дуже багато татар побили. Татари дуже розлютилися, що не можуть людям нічого зробити, то зібрали всіх тих, кого з інших сел забрали в неволю, вивели за луги, там за Бруснів, і всіх там порізали. Потім ніхто про то не знав. І як вже зайшли інші люди в ті села, то раз стара бабуся вліті з внуков пішли по ягоди і зайшли на то місце.
Там росли дуже червоні дикі ружі. Дитина пішла і стала їх рвати, і ввиділа черепи з голови. Сказала бабі, і вони в селі розповіли. Люди пішли і поховали тих людей, з яких лиш кості їх трохи залишилися. То місце називають тепер Бруснів.

Як курка врятувала Залісці

На непрохідній драговині з озерцями й ямами-вирами долини Серету закладено на початку шістнадцятого століття кам’яну фортецю, залишки якої збереглись до сьогодні. Зазнавала фортеця багато ворожих турецько-татарських нападів. Бувало, після довгої облоги татари не могли здобути її і, залякані злими прикметами, тікали з-під Залісців, як здоровий від прокаженого.
Влітку 1675 року турецький паша спільно з татарською ордою окружили Залісці. Два рази наступали бусурмани на фортецю, лізли, як сарана, гинули в драговині, але не змогли її здобути. Хоробро оборонялись жителі навколишніх сіл разом із військовою залогою. Гарматними пострілами давали нещадну відсіч ворогові.
Тоді вороги вдалися до свого ворожіння — розмови потаємної з аллахом. Вивезли з свого табору чорну курку і стали дивитися, куди вона побіжить. Налякана курка з пронизливим кудкудаканням кинулась у бік турецького війська. Мусульмани сприйняли це як вказівне передбачення аллаха, як «злу прикмету» щодо виграшу в бою. Вороги зникли, залишивши містечко в спокої… Ось така дивна оказія сталася: курка врятувала Залісці.

Дівич-гора

За татарського лихоліття в Сахнівці був пастух, що тішився місцевою пошаною. У пастуха була дочка-красуня. Одного разу мешканці Сахнівки схвилювалися страшенно звісткою вартових людей про напад татар; покинувши польові роботи, сахнівці пішли боронити свою домівку. На звістку про напад татар дочка пастуха поспішила назустріч батькові й потрапила в татарський полон. Тим часом мешканцям удалося прогнати орду. Вони погнались за тим, хто полонив дівчину-красуню, а він, не можучи взяти її з собою, заколов її і лишив своїм переслідувачам. Сумна звістка про втрату доньки дійшла до батька. Убиту красуню поховали на тому самому місці, де знайшли її. Засмучений батько перший кинув жменю землі на могилу дочки, кажучи, що кожна жінка села, якщо хоче, щоб її худоба була так само гарна, як його череда, зобов’язана щодня, виганяючи свою худобу в поле, кидати по жмені землі на могилу дівчини. З пошани до старого пастуха виконували свято його заповіт. Оповідання передавалося з роду в рід, могила росла й утворила Дівич-гору.

Мольфар Свїтован в Кутах

Хто не знав колись у горах старого мольфаря Світована? Все його життя проходило в ходах. Появиться в якомусь селі, допоможе, кому потрібно, та й подасться в інше. А вмів старий багато чого. Замовляв всякі недуги, складав переломи, “спалював ружу”, зцілював зіллям… Навіть на письмі знався. Скрипка, ліра чи флояра — все співало в його руках. Знав силу-силенну пісень. Лише один він знав своє справжнє ім’я. Говорили люди, що дідусь обійшов півсвіту, тому й назвали його Світованом.
А жив він у ті часи, коли на Черемоші стояв польсько-турецький кордон, а в Кутах лютував жорстокий пан Гурський, ім’ям якого матері-горянки лякали дітей, а гуцули склали найстрашніший на той час проклін:
“Аби тебе Гурський взяв!”
Однієї неділі в селі Барвінкові відбувався великий храм, якого давно не бачили гори. З усіх навколишніх сіл зійшлися люди, щоби побачити старого мольфаря, послухати його пісень.
Оподалік церковного подвір’я всівшись на пень зрубаної груші, дідусь взяв до рук ліру і заспівав молодецьким басом:
Чи знаєте, люди добрі того Світована,
Що ніколи не боявся ні турка, ні пана.

Переставши на хвилину співати, показав людям білосині рубці, що оповилися обручами довколо худих жилавих рук, а тоді заспівав знову:
Ой зібрав я хлопців сорок на діло, на гоже.
Тепер пани будуть знати, що Світован може.

Не доспівав. Дикі вигуки сколихнули море людських голів. Півсотні озброєних гайдуків Гурського, розганяючи натовп, летіли просто на діда. Старий, ніби й нічого не сталося, відклавши ліру, вийняв з-за ременя пляшку, в якій танцювало чорне бісеня, завбільшки в палець. Воно вибивало тропака, сідало присядки, показуючи гайдукам червоний язичок.
Гайдуки остовпіли. А дідусь посміхнувшись, промовив:
— Сиди, Щезничку, спокійно. Видиш, що панове гайдуки хочуть зі мною щось побалакати.
Бісеня сіло по-турецьки, склавши навхрест руки.
— Та я, та ми… Пан Гурський наказав, аби ми вас спровадили в Кути, — видавив, заікаючись, начальник гайдуків Щекальський.
— Дайте мені доброго коня. Я старий і не годен ходити пішки.
— Най бере мого огиря. Він вже вбив моїх двох слуг, — шепнув барвінківський багач Охабленюк.
Помилився багачисько! Жеребець, побачивши діда, радісно заіржав і поклав йому голову на плече.
— На Кути! — крикнув Щекальський.
Летіли бурею. Через дві години вже були під мурами панського палацу.
Поки Щекальський доповідав панові, Світовая сів у панську альтанку на подвір’ї, а пляшку з бісеням поставив на столик.
З дверей палацу викотився товстелезний, як бочка від вина, пан Гурський. Розсівшись у кріслі, навпроти дідуся, почав з ним вести розмову.
— Хоча я й пан, а ти хлоп та ще й колишній опришок, але я говорю з тобою, як рівний з рівним. Продай мені свого чорта, а я тобі заплачу за нього гонорово, по-панськи.
— Що ти, пане, можеш за нього дати! У мене є стільки золота, що можу купити три такі палаци, як твій, з усіма коштовностями. Хочеш, я тобі його подарую, але відгадай мою загадку.
— Кажи, може якраз відгадаю.
— Маєш, пане, відгадати три назви. Перша: яке моє хресне ім’я. Друге: як звали мою дівчину, яку закатували твої посіпаки за мене; третю: куди пхали твої кати моїм побратимам розпечене залізо. Коли відгадаєш, напиши їх на папері. Кожна назва звучить однаково, як вперед, так назад.
Думав пан цілу ніч, а тут вже й розвидняється.
— Знаєш, що ? Скажи розв’язку своєї загадки і забирайся геть зі своїм чортом.
Дідусь хитро посміхнувся.
— Скажи, Щезничку, панові.
— Пилип, Анна, пуп! — пропищало тоненьким голосом бісеня, а потім залилося несамовитим реготом.
— З чого сміється твій чортик? — спитав пан.
— 3 панської дурноти! — вереснуло бісеня. — 3 трьох назв жодної не відгадав.
— Пся крев! — крикнув сердито пан і вдарив щосили по пляшці.
І тут сталося нечуване, невидане. Паном кинуло до землі і почало товкти головою об землю, немов ступою. Потім то корчило обручем, то натягало струною. Накінець витягнуло язик до самого пупа.
Гайдуки розбіглися — хто куди. Того ж дня пан покотив роги і люди дихнули вільніше. А дідусь Світовая сів знову на коня і помчав трапом у гори.

Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже:
— Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман — купцем і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять, або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе.
— Що, — каже, — братці, продаєте в возах?
— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ну, — каже, — підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам.
— Добре, — кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як митнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді — хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.
Так колись покойні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.