Татарське зілля

Жили колись в одному селі брат і сестра. Батьки їхні повмирали, а вони самі собі хазяйнували і нікому нічого поганого не робили.
Одного разу, як брат орав у полі, татари на село напали. Людей пограбували, сестру разом з багатьма іншими забрали в полон. Приїхав брат додому і не застав сестри. Тоді кинувся віті доганяти, щоб відбити її в них. А татари саме посідали в лісі полуднувати, далеко спереду поставили варту. От той парубок і попався їм у руки.
Привели вони його до главного, а той хотів його зразу вбити, але вирішив посміятись з бідного парубка. Каже йому, якщо він переможе їхнього силача, то віддадуть сестру і пустять їх живими додому. А якщо ні, то вб’ють обох.
І вирішив хлопець битися. «Все одно помирати», — думає він.
І от почався бій. Виступає той татарин, сильний, як бугай. Взяли вони шаблі і почали битися. Зразу татарин ніби перемагав. Але брат і сестра так стояли одне за одним, що не можна було парубкові не перемогти. І таки він вбив татарина. Главний відпустив брата і сестру, як і обіцяв.
А на тому місці, де був вбитий татарин, виросло зілля, яке називають татарським.

Хмельницький у Запорозькій Січі

Хмельницький поїхав у Січ тим боком Дніпра. Приїхав до Січі, аж там стоїть жовнірство і бере від козаків десяту рибу. От Хмельницький, показавши таємно запорожцям королівського листа, порадив їм, як збутися жовнірів.

– Я, – каже, – вийду на майдан та й зачну кричати: “У раду!В раду! В раду!” – а ви візьміть під полу по дрючку, і як жовніри прийдуть без шабель у раду, то ви на них з дрючками та всіх і перебийте.

Так і сталося. Та потім, як пішов воювати Хмельницький, то розбив ляхів на Жовтій Воді і коло Корсуня, та загнав аж за Случ, та й сказав: “Знай, ляше, по Случ наше!”

Корені вічного дуба

З давен-давна любить наш народ високі, кучеряві, широколисті дуби, з якими він порівнює людську силу. Про них він склав багато пісень і казок, легенд, і прислів’їв. Люблять дуби і на Косівщині, де кожний дубовий гай вважається святим місцем. Тут народилася чудова легенда, що відображає славне минуле нашого народу.
В сиву давнину, коли ще наші гори були незаселеними, першим прийшов зі сходу слов’янський воєвода Карпо, що. привів сюди своє відважне плем’я карп’яків. За велику силу і мужність назвали його одноплемінники Нездоланним, а високі гори найменували Карпатами. Через кільканадцять років жодне сусіднє плем’я не мало стільки худоби, меду, залізної зброї, як працелюбні і сміливі карп’яки, на багатства яких почали зазіхати чужинецькі наїзники. Не раз і не два пробували вони відібрати, нажите важкою працею, народне багатство. Однак мирні і працелюбні та гостинні карп’яки вміли в годину небезпеки відстояти свої гори. Дивувалися не раз вороги великій силі малого племені, не знаючи того, що вся їхня міць захована у Вічному дубі, який колись посадив перший вождь карп’яків Нездоланний.
Довгі роки жили карп’яки вільним трудовим життям, поки не став князювати над ними воєвода Блуд. Гординя і зухвалість опутали його розум. Він наказав своїм дружинникам розігнати вічеву Раду старійшин, присвоїв собі громадські стада худоби, а вільних карп’яків обернув у рабство.
— Не жити орлам у клітці, ні оленям у загороді! Не бути слов’янам рабами ні в чужих, ні в своїх князів! — пролунав горами гордий клич повсталих.
За всі роки не бачили гори братовбивчої війни. Заплакали Карпатські гори від горя великого.
Разом з ніччю злетів на зелені верховіття чорний сум.
Затихли переливні трелі сопілок. Замість них ридали похоронні трембіти. Не стало вечірніх солов’їв. Цілими ночами вили сови, накликаючи на гори нещастя. Десь поділися гомінкі дрозди, щебетливі ластівки. Тільки чорне вороння заливалося зловіщим кряканням.
А переможений своїм народом Блуд, втікав із своїми синами до чужинецького князя Лиходія, затаївши у серці ненависть і пімсту до своїх братів.
Впав перед ним по-рабському до ніг.
— Видам тобі таємницю сили нашого племені, лиш допоможи ще раз стати князем. Ти не чув про Вічного дуба, що росте в наших горах. У нього багато коренів, що розрослися на всі чотири сторони землі слов’янської. В ньому вся сила слов’ян. Допоможеш підрізати, віддам тобі частину Карпат.
І напоїв Лиходій синів Блуда дурманом, що росте на чужій землі. Від нього вони осліпли й оглухли. Підрізуючи корені Вічного дуба, не чули його стогону, не бачили живої крові, що капала з коріння.
І посунула орда за ордою на землі Нездоланного. Хоч як завзято захищали карп’яки свої землі, не могли вони опертися ворожій навалі. Славне і могутнє плем’я, що колись дивувало світ своєю відвагою, опинилося на довгі роки в неволі. Його землі поділили між собою чужинці і привласнили собі всі багатства.
Та хоча жили карп’яки в рабстві, ніколи не були рабами. Пощербилися, та не поламалися їхні слов’янські двовістряні мечі. Від крові народної, пролитої в безперервній боротьбі з наїзниками, помалу оживав Вічний дуб. Його коріння зцілювалося. Не могла вже його звалити ні хуртовина, ні чужинецька сокира.
Летів невпинно час вперед, карбуючи століття за століттям. Зцілилося коріння Вічного дуба. А правнуки поганого князя Блуда розбіглися по світу, шукаючи в чужих країнах нових царів-лиходіїв, щоби ті прийняли їх за своїх слуг. І бродять блудники білим світом від царя до царя, бо немає для них місця на рідній землі.

Хмельницький і Барабаш

Стали ляхи дуже вже налягати на козаків. Прийшло їх у Запорожжя по два ляхи на одного козака. То козаки слали до короля листи, що такі нам збитки роблять, що не можна ніяк прожити. Так король дав їм права. А Барабаш сховав та нікому й не показав. От ляхи козаками й орудують.

А Хмельницький був при Барабашеві за писаря в Чигирині.Сам у Суботові сидів, а туди їздив на писарство. От, як родилась у Хмельницького дитина, то він кумом узяв гетьмана. Як же впоїв гетьмана добре, тоді вийняв у нього з кишені хустку, перстень з руки зняв, та й посилає до Чигирина свого джуру:

– Два коні бери та біжи в Чигирин по права!

Приїжджає той джура до гетьманші:

– Пані! Заїлись із гетьманом пани – порубають; так дайте ті права, що від короля!

– От там же, – вони в стайні під ворітьми, в глухім кінці у пуделку, в землі.

Просинається гетьман:

– Ой куме, – каже, – куме! Була у мене хустка в кишені, а тепер нема! Був у мене перстень щирозлотий на руці, а тепер нема!

– То, – каже, – мій хлопець роздягав тебе, як клав у ліжко, то повиймав.

А сам усе позирає у вікно. Коли ж гляне гетьман, аж хлопець повів у стайню коня такого, що тільки – ах-хха-хха! Тоді вже й постеріг, що Хмельницький посилав по права!

Ой Хмелю, каже, Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами великую трусу.
Лучче було б тобі брать сукна, не мірячи,
А гроші не лічачи;
Лучче б було тобі з панами добре поживати,
Аніж тепер по лугах- базалугах потирати,
Комарів, як ведмедів, годувати!

Гетьман же їде додому, а вони з хлопцем коней сідлають та їдуть у Січ. Приїхали; вдарили в котли; зібрались козаки. Він вичитав один указ – не слухають; вичитав другий – не слухають; та вже як третій прочитав, тоді всі стали на баталію.

Помилка зброяра

За гіпотезами деяких вчених на території гуцульських регіонів Карпат жили у давнину слов’янські племена карпів, від яких походить і назва гір — Карпати. Карп’яки.воювали з германським плем’ям готами. У Верховинському районі є багато прізвищ Готич, які вірогідно є нащадками полонених готичів.

Хочу предків горян-карп’яків
Повернути знову у Карпати.
Крізь глибинну темряву віків
Правнукам їх славу передати.

Багаті наші Карпатські гори бурхливими ріками, потоками, джерелами. Невеликі вони, та дужі своєю незборимою силою. На своїх плечах носять потужні дараби, нещадно шматують стрімкі скелясті береги, змітають із своєї дороги велетенські камінюки. І мчать вони в широкі долини, єднаючись зі своїми старшими братами і сестрами, щоби спільно з ними донести до Чорного моря гордовиту карпатську пісню, освіжити його цілющими гірськими водами. І риба водиться в них незвичайна: подібна до давніх слов’янських двовістряних мечів, цяткована, вибивана дивними пацьорками, як рукоятки гуцульських ножів, тобівки, порошниці. Називають її в народі пстругами на пам’ять древнього карп’яка-зброяра Мечислава Пестрого, що своїм сріблистим мечем дав початок водяному царству розписаної риби.
Жив Мечислав у ті прадавні роки, коли над Слов’янською землею заслонили сонце грозяні хмари. Орди злющих рудобородих готів розгромили мирних слов’ян-землеробів і отаборилися над Бористеном. Від племені до племені ходили готські посли, пропонуючи, здатися на ласку й неласку грізних завойовників.
Серед чорногірських верховіть день і ніч палала ватра. Біля кам’яної печі порався зброяр Пестрий. Сам плавив залізо, сам майстрував зброю. Ніхто краще за нього не вмів вистругати стрілу з твердого, неначе камінь, катрафою, виточити гострого меча, змайструвати бартку чи списа. Громада його годувала й одягала, за те він служив ій вірно й чесно, озброюючи громадських дружинників. Доброю була його зброя. Стріли не ламалися, списи не гнулися, мечі не щербилися. Тому й чужинецькі орди минали оселі карп’яків десятими дорогами.
Одного дня, відгартувавши з десяток мечів, зброяр хотів заснути. Раптом забрехали собаки і до його хати увійшли два червоноволосі чужинці з безбарвними водяними очима. Один з них добре розмовляв слов’янською мовою. Вклонившись господареві, промовив:
— Честь тобі і слава, великий зброярю! Принесли ми тобі поклін і прохання княгині Валькірії, доньки готського короля Германаріха. Просить вона, щоби ти для неї виготовив слов’янський двовістряний меч, зроблений з найтвердішої сталі, оздоблений найкращими візерунками. Сам віднесеш і подаси їй до рук. В нагороду одержиш все, що забажаєш.
Забилося живіше палке верховинське серце. Дівчина-княгиня, до якої і вельможі не приступити, просить його про подарунок. Ні, такої почесті він не знав дотепер. А все це лише початок. Лестощі чужинців затуманювали його розум. Він уявив себе, що сидить поруч з Валькірією. Обоє вершитимуть долю багатьох народів. Недовго роздумуючи, відповів послам:
— Скажіть вашій княгині, що наколи зів’януть перші букові листки, нехай чекає мене з подарунком.
Посли відійшли, а Мечислав осідлав чотири пари коней і, взявши з собою багато шкіряних бесаг, відправився в Бал-тагору, що за Буркутом, накопати залізної руди, щоби з неї виплавити сталі.
Дванадцять мечів погнулися, пощербилися при гарті. Аж тринадцятий заграв, заіскрився срібносиніми гірськими водами. Він не ламався, не кришився об крицевий камінь, на якому пробував зброяр силу своєї зброї.
І тоді він почав виготовляти інкрустовану рукоятку. Одягав її в бронзову поволоку, стругав, виточував, цяткував, вибивав золотими та срібними цятками, дорогою слоневою кістю, яку діставали слов’яни від грецьких купців. І коли рукоятка всміхнулася зоряним небом, зрадуваний зброяр припоясав меч-подарунок до боку, сів на коня і рушив у дорогу.
На скелястій Бережницькій стежці, де дуже трудно розминутися, побачив Мечислав старезного діда з білим, як клоччя волоссям, що став серед стежки і не думав вступитися з дороги. Зброяр зліз із коня і вже хотів штовхнути діда в бедро, як несподівано старий заспівав голосом, від якого опустилися дужі руки зброяря. Опершись на осідланого коня, уважно слухав страшні слова дідової віщої пісні:

Ой не даруй жала беззубій гадюці, бо смертельно вразить твоє тіло.
Не віддавай зброї злісній ворожиці слов’янського люду!
Подаруєш зуби змії м’якотілій — лиш один загинеш.
Як віддаси зброю підступній княгині, загине твій нарід.
Проклене навіки тебе рідна мати, а свята землиця викине з могили.
Вона тобі дала мудрість, здібність, силу, щоби був їй вірним.
Вертайся, отроче, поки ще не зрадив вітцівського краю!..

Вперше в житті заплакав Мечислав. Соромно було вернутися до своїх братів і розповісти їм про свою обіцянку Валькірії. Вони йому простять, він ще не вспів їм нашкодити. А як бути з Валькірією? Обіцяв же подарувати їй меча. Не дотримав слова і вже не зможе дотримати. Він кидається на всі сторони, шукаючи діда-віщуна. Але його вже немає. А вгорі над головою схвильованого зброяря кружляє в небі чорний ворон. У долині Бережницьких скель гомонить сердито Чорний Черемош.
Відв’язанши меча, кидає його в розбурхані хвилі Черемошу.
— Прийми мій подарунок замість Валькірії! — шепочуть його пересохлі вуста.
А ворон опускається чимраз нижче, кряче все голосніше.
— Не довбати тобі мого тіла, як не орудувати ворогам моєю зброєю!
Прощавайте, братове й сестри! Відходжу від вас з чистою душею. Не матимеш кого спитати і ти, Валькіріє, за свою обіцянку, бо мертвих ніколи й ніхто не спитає, — шепоче востаннє.
…Голосний сплеск води, і далі пливе річка, ніби й нічого не сталося.
Попливло з білими хмарами зелене літо на відпочинок. І коли почали в’янути перші букові листки, з’явилися в горах недобитки готських лицарів, яких розгромили волелюбні поляни над Бористеном і прогнали на захід. Багато готичів прижилися в Карпатах і стали вірою і правдою служити країні, яка дала їм притулок.
А навесні побачили карп’яки у своїх водах багато сріблистої, цяткованої, як рукоятки зброяря Мечислава Пестрого, риби, що народилася від його меча.
Гарні наші Карпати. Серед них срібними мечами виблискують ріки, потоки. Гуляють в них вибивані різнокольоровими пацьорками пструги. Кращої і смачнішої риби ніде не знайдеш. Бо перелиті наші гори наскрізь красою, то й гірська риба мусить бути кращою за всі риби на світі.

Козацькі скарби

По дорозі з Чернихова до Курівець, на глядецьких полях Янчарівки і Хмелиська є могили. По лівім боці – Козацька, а по правім – дві могили, де поховані загиблі в боях при обороні рідних сіл. Від тих могил наліво, як йти до села Глядки, в лісі закопані дорогоцінні козацькі скарби. А закопали їх ось чому.
Декілька козаків везли десь з-під Львова чи то на Січ Запорожську, чи в Київ, великі скарби. Мали їх передати в козацьку казну. Тут несподівано їх оточили татари, що дізналися про ті скарби. Щоб виконати свій лицарський обов’язок, козаки прийняли бій, а з них троє козаків завезли швидко возом ті скарби у глядецький ліс і закопали. Їхні побратими загинули в нерівнім бою. Татари оточили ліс, щоб забрати ті скарби; вони пильно шукали за трьома козаками. А козаки, щоб зберегти таємницю і не попасти на тортури, розпалили в другій частині лісу великий вогонь, доскакали в нього і загинули.
Відтоді люди знають, що в глядецькому лісі є закопані козацькі скарби.

Галя і Юра

Жили собі брат і сестра. Сестру звали Галя, вона була старша за брата Юру. Одного разу вони пішли у ліс по гриби. В цей час на Україну нападали татари. Вони мали пройти через цей ліс, де була Галя з братіком Юрою.
— Ми не можемо іти в село, — каже Галя, — тому, що вони підуть за нами в село.
Галя вирішила іти назустріч татарам, а Юрика послала в село сповістити про напад татар.
— Куди йдеш, — питають татари, — заведи нас у село.
Галя звернула в іншу сторону і почала їх вести в болото і воду, незважаючи на те, що їй доводилось нелегко. Татарська армія потопилась, а ті, що остались живими, розстріляли Галю.
Пройшов день, пройшов другий, вже всі люди поховались, а татар немає. Тоді вирішили послати двох молодих хлопців у розвідку.
Хлопці ішли по кінських слідах і дійшли до того місця, де вбили Галю. Вони привезли її у село і похоронили. Отак загинула Галя, врятувавши своє село.