Могила біля Жеребця

На сконці Жеребця могила є. В тій могилі всі документи запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли.
Все орудіє, казна, сукна, всі товари дорогії, злато і срібло, пушки, одежа – все покидали і закляли в тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші – все покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запорожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця і к Ізюму; і досі стоїть мурований стовп і пень опалений, обгорілий, і то – границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо…
Як зосталась Катерина сама на царстві; удовою, так граф Румянцев був у неї первий чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довіряла. Що схотів граф Румянцев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Румянцев і совітує Катерині:
– Козаки запорожецькі – не християне, не богомольці. Запорожець,- каже, – ожениться на одній сестрі, а як умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,- каже-совітує, – не хрещені, виженемо їх.
А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на державу, бо земля добра, і річки є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От, по усіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілось завладати сією землею. Так – запорожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину-царицю, а сказали тому графу Румянцеву, щоб той просив. От Румянцев-граф і просить:
– Мамо, – каже, – запорожці не хрещені, не богомольці, виженемо їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам вигодніш.
А Катерина й питає:
– Де ж дінемо запорозьких козаків?
А він її убезпечив:
– Знайдуть, — каже, — де дітись. У тебе, мамо, землі много, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам.
Отож Катерина й послухала та й приказала запорожцям шукати собі землі у другім місці.
– І справді, – каже, — у мене її много.
Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і заплакали.
– Ну,- кажуть,- коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми, – кажуть, – вже вишукали собі землю у турка, у Гемнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай, – кажуть, – як зайдем за Дунай, то додому й не думай. Хоч закликатимеш – не прийдем!
А тоді у них полковникував Бондар, Гладкий по-письменному.
Сей Бондар знатник великий був. Отож, як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на другі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади…

Запорожець Васюринський

Яку ж вам тепер пісню заспівать? Хіба про Васюринського?

Васюринський-козарлюга все п’є та гуляє,
Отамана кошового батьком називає:
– Дозволь, батьку-отамане, нам на башті стати…

Васюринський, знаєте, той був такий сильний, що як причащається, то чотири чоловіки держать попа, щоб не впав від-ні-духу. Такий був лицар, що тільки дихне, то від самого духу невстоїш на ногах. Як прийшли москалі Січ жакувати, то він просив, щоб тільки дозволено йому стати на башті. – Ми, – каже, – станемо з кулаками, то ні спис, ні куля невізьме. А опісля, як побачили, що Москва вже все позабирала, сіло їх сорок тисяч на човни та й поїхали до турка.

Отинійський замок

Понад двадцять років Семен Височан на Підгір’ї керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на карпатські землі. Височанці називали себе «побратимами». Вони визволили з татарського ясиру тисячі підгірян і тисячі ординців знайшли від їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана «карпатським шайтаном» і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного «гяура» до себе. Та аллах не дуже прислухався до правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Височанцям однаково ненависні були й інші загарбники українських земель — польська шляхта, яка жорстоко експлуатувала трудовий народ, позбавивши його будь-яких соціальних і національних прав. Загони Височана не раз громили шляхетські гнізда на Прикарпатті, чим завоювали собі велику прихильність і популярність серед народу…
…Отинійський замок був власністю пана Лукашевича. Здобути його одною фізичною силою було майже неможливо: в ньому шляхта зосередила велику кількість війська.
Полковник повстанчої армії Семен Височан із сотником Григою переодяглись на шляхетських офіцерів, а весь загін — у гусарську форму, «панцерних старшин». Так однієї ночі підійшли до греблі, яка вела до замку:
— Забирайтесь геть з греблі, бо будемо стріляти! — гукнули грізно з-за огорожі.
— Як смієте так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? — вигукнув обурено Семен.— Хіба не бачиш, хто ми? Скажи своєму пайові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити! — бундючно наказав вартовому Семен.
Невдовзі «королівський регіментар» у супроводі цілого регіменту «панцерних» під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замку.
— Гей, панове-братця, зрада! — зарепетував не своїм голосом один шляхтич, який впізнав серед «панцерних» своїх кріпаків.
Шляхта закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: «Зрада, зрада!» схопилась за шаблі.
— Височан! Височан! — верещала шляхта.
На подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалась з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з вікон і бійниць самого замку.
Сам магнат Лукашевич, освітлений вогнищем, стояв серед замкової залоги, яка вела вогонь з мурів, і намагався своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.
— З коней! — скомандував Семен, побачивши, що вершники — вигідна ціль для куль. — Пробитись до стаєнь і запалити їх, у них засіло чимало шляхти!
Повстанці повели пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусили вартових сидіти у схованках.
Раптом, показуючи па дерева, шляхта на мурах злякано закричала. Повстанці вже дрипалися по верховіттях. Драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним оглоблями, дрючками та сокирами. То йшли панські фірмани, конюхи та різні дворові слуги на очолювану Лукашевичем варту. Тепер шляхта, яка мала ще надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.
Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій. Хтось із «своїх» ударив колом по голові пана Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, вдарився об землю, знепритомнів.
Тим часом встигла греблю перейти піхота. В бій вступали нові сотні. Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю. Битва за отинійський замок закінчилась перемогою височанців.

Характерство запорожців

Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця!
Стали вони роз’їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.

Скарби Бондаренка

У Краснобірці, на крайній вулиці, що біля автобусної зупинки, є старе кладовище, а посеред нього – два чималих горби. Коли я був ще малим, то часто грався там з дітьми. Одного разу почали чогось ритися в тих горбах і викопали людські кістки. Полякалися сильно і почали тікати з виском. Зустріли по дорозі діда, розказали йому, а він і каже:
— Не робіть гріха, дітки, там наші прадіди.
— А чого вони в таких здорових могилах? — питаємо.
— Добре,— каже дід, — розкажу вам, що мені колись батьки говорили.
Давно це було, ще за панства. Отут, трохи вище села, переправлялися через Тетерів козаки на чолі з Іваном Бондаренком. Хотіли вони напасти на Радомишль, де поховалось багато поляків. Козаків було мало, але мали з собою дві підводи зброї і добра воєнного, думали, що поки дійдуть до міста, то піднімуть села. Але про все узнали пани і виступили з військом на зустріч. Видно, і тоді хватало придателів.
Побачив Бондаренко таку зраду і почав відходити до болота Козари. Тоді тут була величезна низина, а навколо стояв густий ліс, у якому кишіло диких кіз — того й Козари. Повне бездоріжжя, одне слово. Баче Бондаренко, що з возами не вийде звідти, і наказав закопати їх тут. Не встигли вони добре прикидати землею, як тут і поляки наскочили. Була велика битва; весь ліс був забризканий кров’ю — того й Краснобірка. Вибили поляки всіх; Бондаренка, кажуть, на шматки порубали, а тіла козацькіє поскидали у незасипані ями. Вони ж не знали, що на дні ям воєнне майно приховано.
Там воно лежало аж до революції, поки партизани не узнали та не викопали собі зброю; один віз найшли, а другий на потом оставили.