Ведмедівка

Колись прийшла орда, спалила місто, а люди позбігались у замок. Довго думали татари, як би добути його, піймали якогось ляха, – забув уже, як він прозивався, – і обіцяли йому грошей, щоб він відчинив хвіртку, що була над ставом. Він і відчинив, вони вночі і влізли. А там у замку була попадя. Вона як почула, що татарва у замку, то вхопила шаблю і була б не пустила татар, та ніхто їй підмоги не дав; вона втомилась, так її і зарубали.

Туга полонянки

На південний захід від села Космирин, над Дністром, височіє скеля, яку звуть Летячкою. Під цією скелею є печера та таємні переходи, тепер вже обвалені. А колись у них мешканці села ховалися від набігів татар. Не тікали, а летіли, як птахи на крилах, і від того, дехто каже, й назвали те місце Летячкою. Над самою скелею росте самотній дуб — свідок минувщини, а поряд — рештки фундаменту якихось казкових споруд.
…Колись у Космирині жив багатий граф. Чи то купив на турецьких базарах, чи відбив із ясиру полонянку небаченої краси. І взяв той граф полонянку собі за дружину. Що тільки не робив, як не розвеселяв, а її личко було завжди покрите смутком, а на очах появлялися сльози. Почувала себе не дружиною багатого графа, а полонянкою.
Красуня, оповідали, була родом з далеких гір, тужила за ними, за своїм рідним краєм, ніяк не могла прижитися на рівнині. Туга сушила її серце. А щоб розбити цю тугу, пан побудував для коханої на скелі, над самою дністровською прірвою, альтанку, а вище, на рівному місці — парк, розвів ставок з водоспадом та білими лебедями, посадив заморські дерева і пахучі рожі. З висоти альтанки красуня дивилася на Дністер, на синіючі вдалині ліси. Це мало нагадувати їй рідну землю, відвертати від печальних дум й туги.
Однак і в тому чарівному затишку дружина пана почувала себе полонянкою. Ввесь час наспівувала тужливих пісень, які часто переходили в гірке ридання. Пан розважав її музикою, приводив весельчаків, показував танці. Не помагало. Брав на полювання, але смуток не сходив з її милого, але блідого личка. Слугам пан наказав берегти дружину, як своє здоров’я.
Туга за рідним краєм убила дружину графа. Одного ранку, коли пана не було вдома, вийшла красуня в альтанку над Дністром, заридала тяжко, кинулася вниз зі скелі — і вбилася.
З того часу тут ночами завиває у скелях вітер, плаче за красунею. Кричать тривожно сови, шумить тужливо дуб, а люди говорять, що причувається, як ридає красуня-полонянка.

Напади татар

Давно це діялось. Мому батькові, що має 50 років, переказувала його баба, а тій бабі переказували баби, а тим бабам та ще баби, які це уже бачили.
Колись наші села були дуже малі, і їх було дуже мало, тоді-то по степах ходили орди — табун великих розбійників, що нападали на села, нікого не боючись; грабували села, забирали навіть деяких людей, а багато убивали.
Люди нічого не могли з ними зробити, один засіб боротьби був — тікання з сіл. Для того, щоб було знать, звідкіля іде орда і куди тікати людям, селяни коло села висипали високу могилу, на могилі ставили високий стовп, щоб його було видко з усього села. Стовп на могилі не закопували, а ставили до чогось, тільки прив’язували, щоб стовп не упав. Коло стовпа стояв вартовий, він повинен був дивитися, чи не йде де-небудь орда. Коли вартовий побачить з каланчі (так звалася та гора) де-небудь орду, то зараз вартовий нахиляє стовп в той бік, куди треба тікати людям. Люди, побачивши, куди стовп хилиться, тікають у ту сторону…

Деренівка

До села Деренівки належить нива “Селиська”. Переказ оповідає, що на цьому місці була колись оселя, яку турки й татари цілком зруйнували, а її мешканців забрали в ясир. Між бранцями була дуже гарна дівчина, що трапила в руки одного паші, який віддав її в дружини своєму синові, на ймення Дерен. Переодягнена в турецький одяг, дівчина встигла втекти з полону, а молодий Дерен пустився в погоню за нею. Нарешті він спіймав її, але, що кохав її щиро, послухав її прохання, не вернувся до Туреччини, але помандрував далі з дівчиною як її щирий опікун. Дійшовши до місця, де колись було її родинне село, збудував близько його руїни дерев’яний дімок і, прийнявши християнську віру, одружився з дівчиною і став засновником нової оселі, що від нього отримала назву Деренівка.

Сказання про боротьбу

З тугим луком в руках, з двома сагайдаками гострих стріл на плечах, з кресалом і губкою у пазусі ішов у безвість. Харчувався сирими грибами, лісовими ягодами, спеченим на вогні заячим м’ясом. Спав просто неба на зеленому моху, а коли падав дощ — під крислатими деревами.
Ішов, куди вели очі, несли ноги, бо не міг залишитися на рідній землі. Зайшов у темні дебри, куди ніколи не долітав людський голос. Не боявся нікого, крім білої зими. Тільки вона могла загородити йому снігами дорогу, подужати в чіпких морозних обіймах юнака-силача.
В короткому і чуйному заячому сні він бачив свою рідну зганьблену землю, чув плачі й нарікання своїх братів і сестер, що несподівано опинилися в неволі.
А сталося це на день свята врожаю, коли все зерно було зібране в засіки, а найкращі снопи палали жертовними вогнями в подяку богам за зібраний врожай, за примножені стада худоби. Дівчата співали, юнаки танцювали навколо жертовного вогню, жінки пекли хліб, готували страви, діди варили мед.
І раптом вдерлися нечувані, невидані в цих сторонах чужинці. Приїхали вони морем, хтозна звідки, на чорних гостроносих човнах, висадились з диким криком на берег. Наївшись, напившись, спалили свої човни і залишилися тут назавжди. Прогнавши жителів цього краю з хат, пере-силилися в них зі своїми сім’ями. Господарів загнали в печери. Все нажите віками присвоїли собі. Найкращих дівчат забрали собі в наложниці, а чоловіків примусили працювати на себе.
Багато голів покотилося на землю. Немало дівчат потонуло в річках, криницях. Решта жителів примирилися і здалися на ласку й неласку наїзника.
— Їм бути тільки рабами. — насміхалися чужинці. Жодна рука не піднялася на нас.
Не могла піднятися. Добрі, працьовиті люди зроду не знали війни. Своїми луками вміли вбивати хіба що дикого звіра.
З усього племені лише один юнак не витримав. Залишив рідну землю і подався у далекі світи, щоб знайти для неї волю.
Давно подерлися шкіряні сандалі, полотняний одяг. Голий, босий, з одним луком і сагайдаком, у якому залишилося всього-навсього дві стріли. Гострі сучки ранили його тіло, шпичасті колючки боляче в’їдалися в стопи. Та, незважаючи на біль, він протискався лісом все далі і далі.
Нарешті дійшов до величезної скелі, що височіла між двома бездонними пропастями. Далі було йти нікуди. Важко сів на землю і схилив голову на груди. Не пройдеш вперед, а назад вороття немає. Вперше в житті відчув страх від грізної самотності, що жорновим каменем здавила його серце. Останками сил піднявся і став над урвищем.
— Прощай, рідний краю! Прощайте, братове, сестри! — проказав умираючим голосом.
Чиясь дужа рука схопила його за волосся й не дала злетіти в прірву. Він озирнувся і побачив перед собою високого дідуся в білій полотнянці. Його сива кучерява борода сягала нижче колін. Чорні виразні очі палали полум’ям, яснішим за жертовний вогонь.
— Хто ти, молодче, і звідки приходиш? — спитав голосом, подібним до відлуння лісової луни.
— Я Левко, син слов’янського племені Миролюбів. Втікаю з рідного краю, поневоленого чужинцями.
— Негоже вчинив-єсь, молодче. Порядна птиця не залишає свого гнізда, — поважно промовив дідусь.
— Але й не хоче жити у споганеному, — відповів юнак.
— І чого ж ти хочеш?
— Волі, дідусю.
— А яка ж тобі воля, коли твої брати і сестри мучаться в неволі?
— Я й тому пішов, у світ, щоби знайти волю їм і собі.
— Дитячий розум у тебе, молодче, — похитав головою дідусь. — Невже ти й досі не знаєш, що значить боротьба?
Дідусь взяв його за руку і понісся з ним над горами, над лісами. Опустилися обоє над чорною гранітною скелею. Дідусь тупнув три рази ногою у невеличкий пагорбок, з якого витриснуло іскристе джерельце, що даремно билося об скелю, шукаючи дороги в далину.
— А тепер лягай спати. Коли пробудишся, нап’єшся води з цього джерела. Воно дасть тобі силу повернутися до своїх.
Не рік, не два, а триста років проспав юнак під скелею. За той час земля слов’ян-миролюбів далі колосилася буйним морем золотого зерна. Над нею, як і колись, гріло сонце, бо що йому до уярмлених рабів, що стали слугами у своїй хаті. Воно й лютій гадюці посилає своє тепло.
Одного ранку вдарили грозяні громи, які розбудили юнака з віковічного сну. Коли він відкрив заспані очі, завмер від подиву. Маленьке джерельце своїми краплями пробило могутню скелю і потекло широкими долинами, гордовито виспівуючи пісню перемоги.
Сухими, як осіннє листя, губами припав до холодного джерела. За першим ковтком відчув своїм розумом, серцем велич почутого від діда святого слова. З кам’яним молотом, знайденим біля скелі, повертався до рідної країни, щоби розказати своїм краянам, що волю не знаходять, не випрошують, а здобувають у важкій боротьбі, яка може тривати довгими століттями.

Кошовий Іван Сірко

— Хто ж воно був той Сірко?
— Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало, вийде із куріня та й гука на свойого хлопця: «Ану, хлопче, возьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!»
Той хлопець візьме пістоль та тільки — бу-у-ух! йому в руку.
А він візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине.
Вони, ті запорожці, всі були знайовиті…

Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари, магомет жив. Та як задумають вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам:
— Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!
Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тілько синє буде. Не то що кулею, а шаблею!
Уже татари які міри против нього робили, так нічого не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…

Давно, дуже давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло чимало років, як жив Сірко, і хоч його не стало, а слава його не пройшла і не пропала. Він був на ворогів страшний і немилосливий, а для християн — напроти, був дуже добрий.
Один раз запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели в полон. Женуть їх, а вони, бідні, не хочуть йти та плачуть, та ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Якось прочув про тс кошовий Сірко. Зараз і кинувсь з козаками в погоню за татарами, визволяти християн.
Та летить, як птиця! Добіг близько до татар, та баче, що їх дуже багато, а козаків дуже мало, і давай хитриться: спинив свого коня та й крикнув до козаків:
— А стійте, братця, підождіть, не ворушіться!
Ті спинились, стоять, не ворушаться. Він тоді скочив з коня, дав його другому козакові, а сам — кувирдь! та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачуть — хорт, та красивий такий, дуже подобався він їм. Узяли вони його, нагодували, приручили до себе. А як стали ті татари оддихати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули.
Тоді він назад, до козаків, та знов — кувирдь! і вп’ять зробивсь чоловіком. Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад, на городи.
Християни дуже подякували Сіркові та й пішли собі додому щасливо, а Сірко з своїми козаками став гуляти по-прежньому.

Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою:
— Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати. Якщо будете возити мою руку, то ще права рука моя буде вами руководствувати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою трупу.
Ото ж Сірентія рука й ходила аж сім год по військах. А на восьмому році розкопали Сірентія та й приложили до нього праву руку, як вона була. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник.
— А як обсадите могилу округ деревами, то буде вам од мене велика заплата; а як порушите мою могилу, то буде вам од мене велика пригода.
І справді, ця могила Сірентія робити коло неї не дасть, ніяк не дасть. Орав тут якось один чоловік на трьох парах волів та до неї наблизивсь. Так усі пари його волів як уплутались докупи та так збились, що ніяк не можна було їх розтягти. Збіглись усі люди з села — аж ніяк не можна. А він тільки й того, що до неї наблизивсь.

Вовчок

Гайдамаки дерли Смілу разів три чи що. У перший раз як прийшли, то пані заховалась у льоху, а панна у грубі; тільки панну таки знайшли і замок пограбували. А потім узяли панну і хлопця Федірка та вивели аж до Курилової могили, а там ватажко змилувавсь та й каже: – Іди ж, панно, та моли за мене Бога, а то б ти на цій могилі полягла! І хлопця Федірка пустили. А це було зимою. Панна ж таки хоч у черевиках бігла по снігу, а Федірко босий. А вдруге приходив ватажко Вовчок та й став коло Костянтинова, у Шолудьковім садку; душ їх десяток тільки. Стоїть він там, а полк поляків, почувши, що тут гайдамаки зібрались, сягнув аж із Білої Церкви та й наткнувся на той садок. А Вовчок як вискочить звідти, то жовніри назад! А Вовчок той і сам невеличкий – тільки плечистий, шельма – і на невеличкому конику, та як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе. А на ньому був кожанок; то з-під того кожанка кров так і ллється, що по ратищі біжить у рукав. Та як догнав до смілянської греблі, і вони вскочили у Смілу, тоді вернувся та й каже: – Отак Вовчок жене ляхів полчок!