Про напад турків

Се було давпо. Се я вчула від своєї мами.
Нападали на наш край люди чужі, турки. Вони нищили урожаї
на полях, цілі села, а людей забирали прислужувати їм.
Одного дня жали люди в полі пшеницю і побачили турків на
конях, що спускалися з горба. Усі кинулися навтьоки. Але з жінками
були й діти. Вони не вміли ще добре втікати. Одну дівчинку й хлопчика турки злапали і повезли з собов.
А через кілька років вони знову прийшли у це саме село. Забрали
багато людей. Між ними знаходилась мама тої дівчинки, що перше
забрали турки. Вона постарішала, згорбилась. Коли начальник турків
привіз її до себе додому за служницю-няньку для своїх дітей, мама
зразу ж впізнала в його жінці свою дочку Світлану. Вона нікому
про те не говорила.
Одного дня її дочка прала, а вона бавила дитинча, співала йому,
колисала. Мама поклала хлопчика в люльку і заспівала: «Люлю,
люлю, внучатко, моє миле татарчатко». Світлана вслухалась у пісню
наймички і розсердилась на неї за те, що та назвала її дитину внучатком. Здоймила з цвяха пльотку і почала бити нею наймичку. Мама не втрималась і заплакала: «Я ж тебе, доню, зростила, вигодувала, жодного разу не вдарила, а ти мене б’єш». Світлана не повірила їй і звеліла довести, що вона — її мама. Тоді мама сказала, що коли Світлані було шість років, вона прала і ненароком обварила їй шию окропом. Справді, у Світлани був шрам на шиї.
Коли приїхав чоловік, Світлана усе йому і розповіла. Вопи зраділи зустрічі і жили усі разом дуже заможно.
Коли настав час, що турків вигонили з нашої землі, йшов розподіл людей: наші люди мали повернутися до себе додому, але було
багацько людей, які виїздили з турками. Поділ проходив у Кам’янці
через браму. Там стояли наші воєнні і стояв старший турок, який
командував усіма іншими. Коли до брами під’їхали турок, Світлана
з дитиною і її мама, старший турок крикнув: «Котора наша віра —
на бік лівий!». Вони проїхали браму і дочка з мамою непомітно
повернули праворуч. Турок поїхав у лівий бік і не бачив, що вони
не з ним разом. Але коли він обернувся, то дуже розлютився і крикнув: «Якби був знав, що ти така, то була б давно твоя голова по
Кам’янці валялася».
Світлана з мамою мали з собою два міхи грошей. Вони щасливо
повернулись у своє село.

Як у Кобаках чуму поховали

Тяжкий смуток оповив гори й доли. Ніхто не знав та й не буде знати, звідки приблукала в наші сторони та страшна пошесть, Старі люди вповідали, що то була старезна препогана баба, загорнена у червону вереню. Худа, як драбина, висока, як тополя, мала лице жовте, як гарбудз пізньої осені, а голову довгу, як кутський гладунець, ще й на самім чубку пару волосків, а в роті жядного зуба. Довгий, як кукурудзяний качан, ніс, а писок, як у мідиці, а очки такі маціцькі, ек фасульки. Ще й до того ноги, єк патики, і довгі поза коліна, єк драпаки від бур’яну руки.
Отака страшна Чума бродила селами і містами та косила людей, а ті гибли, єк мухи, божеволіючи зі страху, лишали все і втікали в світ за очі.
Лишень той, хто міг зайти далеко в гори, залишався живий, бо Чума боялася Чугайстра і в його маєтки не сміла лізти. А що сходити на доли Чугайстер не мав права, то вже там газдувала, єк сама хотіла.
Обезлюднюючи підгірські села, Чума на деякий час обминула Кобаки. Дійшла до Гашнева, бо то з рожнівського боку, забрала там кілька хат людей та й повіялася гостинцем на Кути. За тиждень скосила там більше половини народу. Брала зарідом, як коноплі. Не обминула ні попа, ні ксьондза, ні рабина, ні українця, ні вірмена, ні пана, ні бідну вдовицю, ні старого, ні малого. Не змогли кутчани сховатися на Буковині, бо австрійська варта стерегла недавний польсько-ту-рецький кордон і завертала кожного, хто намагався перейти колишню границю. Лише старокутські врятувалися тим, що наколи почули про пошесть в Кутах, лишили все лоском і почерез Городище втекли в гори.
А в Кобаках щовечора піяли на сідалі кури і вили пси. У Зелену неділю коло церкви показалася Настя-віщунка. Ходила з торбами по навколишніх селах, а люди стереглися її, як грани, бо що передрікала недоброго, то все ставалося.
Настя ходила цвинтарем помежи гроби і викрикувала.
— Молітси, люди, аби Бог простив гріхи ваші, бо умрете без свічки та й без сповіди. Щесті від Бога ме мати тот, чеє тіло не будут ворони довбати та й пси розтігати. Старайтеся, бесте мали наспошевку в хаті букатку масла. Єк прийде Чума, то помастіт її ноги. Варіт несолену кулешу тій на себе убирайте шьос черлене, то не кіне вас.
Настя як прийшла, так щезла. Декотра чеяідь пробувала того вечора варити несолену кулешу, але люди противили-си, бо хто видів, єк татарин, несолене їсти. Чоловіки завше менше всьому довіряють, та тому кождий дорікав своій чілідині, що Настя за свої гріхи стратила розум, та й її нема що слухати. Ой не один посміявся того вечора з Настиного віщування, а до раня не дочекав!
Не встали рано пан-отець з імостю, брати Мошко і Йось-ко, що тримали шинок на гостинці, багато слуг у дворі пана Станковича. Самого пана з родиною на той час не було — поїхав десь у світи, лишив замість себе на маєтку німця Ганса Гушмана, що був добрим майстром і порєдок усему знав.
До вмираючого війта прийшов рано той Гушман казати, аби назначив кілька людей гробарями, бо люди гинут, а ховати нема кому. Війт Никифір Андріюк, післав гмінного у село, але за охоту прийшло лиш кільканадцять парубків. Газди у страсі трималися хати.
Війт на очах слаб і давав послідні розпоріжіня.
— Мерців на церковному цвинтарі не ховайте. Цвинтар зробіт на толоці повід Слободи. Ви, парубки, жийте у панськім маєтку, харчуйтеся з того, шьо там є. Котра хата вивмирає, не кивайте нічого з добра, бо то гріх. Худобу за-беріт у маєток і кутайте, а пса спустіт — за то мете мати простибі, бо кіт собі сам даст раду, а пес без чоловіка не обійдеси.
— Мене також поховаєте в толоці. Майте з помежи себе за старшого Юрка Ангеленюкового. Він перейшов восько, був у світі, шьос розуміє, то даст в усему раду. А ви єго слухайте, єк рідного дєдю, а мені просгіт, шьо дес сми данец вам заборонив тій по 25 горечіх присудював дати, бо на тім си порєдок у селі тримає… Тій не смійтеси з того, шьо Настя казала.
Шість пар панських коней, 12 фірманів і 10 гробарів за-квартирували у Станкевичевих мурах. Тут було з чого жити. Гамбарі були повні муки, кошнищ ломилиси від шульків, а у пивницях — і масти, і бужениці, і горівки.
— Усім си повбирати в черлені гачі, кулешу варити не-солену, а пити до міри, — розпоряжався Юрко.
— Ріхтіг! Мі мус пити мальо, а єссен багато шістьнох,— додав Ганс.
— Єке шістьнох? — здивувалися парубки.
— О, ві не знайт? — дивувався в свою чергу Гушман. — То єсть цибулькін брат. — І показав з кишені головку часнику.
Парубки, забувши про біду, так зареготали, що в хаті загас каганець. А Чума стинала. Обійшла хата в хату. Залісся, Пні, Гору, Потоки, Гашнів, Патрупало, зійшла на Терновець і пішла Воліцями. Гробарі робили на зміну, не маючи ні свята, ні неділі, бо як одна зміна ховала мерців, то друга кутала громади мажини.
Раз увечір, як усі зійшлися до вечері, нараз рипнули двері і на порозі стала червона мара. Всі сполотніли. Не розгубився лиш штукар Митро Дивнек. їх рід здавна знаний усякими дивацтвами.
— А приступіт-ко, панечко, ближче, най вам ніжки помастю.
Мара ще не ступила кроку з порога, як Митро умлі ока став перед неї напочіпки і потєг масленими руками біді по ногах, і роблячи то, не вгавав припрошувати:
— Вуйночко-любко, ану не лишєйте нас так бігом, та не погордуйте нами, та приступіт до столови, та переверніт з нами юлішок горівки, та закусіт кулеіиинов, та припочиньте трохи.
— А то нешолене? — нарешті подала голос мара.
— Ні, — ні! Несолене! — нараз заговорили всі.
Руки-граблі потєглиси до кулеші, а Митро ще й пугар горівки насипав. Та єк присилиласи до горшки, то вицмо-кала один за одним три пугарі, і чмакаючи кулешу, зачила зсуватиси з ослона.
— Шукайте курмея! — крикнув Юрко.
Котрийсь побіг у стайню та намах вніс воловід, а парубки наперебій гад кували, шьо з тим нешєсгім робити.
— Відтєти голову, єк гадині!
— Та де! Та же то нечисть — зростеси!
— Замкнути!
— Але у шьо?
— Трунва, трунва! — закричав Ганс. — Най два парубок ідут з Ганс!
За кілька хвилин парубки внесли багату труну з тисових дошок, зроблену для пана майстрами з Яворова.
Вистелена м’яким єдвабом, прикрашена дорогими замочками і защіпками, котрі доробив Ганс, вона чекала вже не один рік свого часу.
— Мі замикайт тшума в трунва і фертіг. Мій замок єсть дуже добрий.
— Ой мудра в тебе голова, німчику, раділи хлопці та квапилися класти в труну ворожи цу.
Ганс замкнув труну на сім замків, а молодий Дивнек, як олень, побіг до Черемошу, аби кинути їх у найглибшу буль-бону. Решта парубків запрягли коні і погнали гальопом у Глібокий, а там на зміну копали яму до самого раня, аби впоратиси, поки сонце не зійде. А тоді всі разом взялися за труну і пустили вдалину без курмея, аж забубнило, та чим виділи, стали загрібати та закидати, аби й знака не лиши-лоси.
Зраня-раненько з Здвиженської церкви задзвонили дзвони, а над врятованим селом сходило ласкаве сонце і давало горстці вцілілих людей на життя.
І по сьогоднішній день газдують у Кобаках потомки майстра Гушмана, атамана Юрка Ангеленюка, штукаря Дивне-ка, варять тут єдині на всю округу несолену кулешу і шанують червоний колір.

Про орду

Були такі люди-сироїди, з таким одним оком, як шибка, посеред
лоба — їх звали орда. То зайде в село, то нема кого ловити: поховаються люди в хати, під покуттям викопують ямки, кружечками накривають і ховаються туди.
Але одна не вспіла сховатися і зловили її, а друга сховалася
в кострицю. То та, яку зловили, була посварена з тею, що сховалася
в кострицю. Та, проте, не хоче казати, що друга сховалася, тільки
так каже: «Ай, злосте, злосте, ти сидиш у корості, а мене ведуть!»
А та вискочила: «Бо ти того варта». А вони її побачили та й вернулись. Вона прийшла до хати і не мала де сховатись, то влізла в той
комин, де в хаті. А вони подивились і не найшли та й пішли.
Як вони пішли, то вона вийшла на двір і кричить: «Татарин спину
опарив та й пішов!» Та й знов сховалася в комин. То вони прийшли,
обшукали і не найшли. Тоді вони беруть сиплять попілом хату і вийшли на двір, а вона знов вискочила з комина, стала кричати і дражнити його: «Татарин спину опарив та й пішов!» То вони прийшли, побачили сліди, дослідили, де вона сховалася, знайшли, витягнули та й забрали обох.

Втеча з турецького полону

Оцеє вчув я від свого діда. Колись давно робили набєги турки
на наші села. Восени, коли люди собирали врожай, ці набєги були
дуже частими. В суботу люди молотили овес і в’язали вівсянку
в стоги. Там були всі — старі і молоді, дівки і хлопці.
Турки над’їхали з-за лісу і вже не було куди сховатись, але люди
тікали до села.
Турки догонили їх, мучили нагаями до крові, а кого і зовсім забивали. Дві дівчині, Маринка і Водарка, спряталися у стоги, але їх
завиділи турки і забрали туди, де вони мали свій штаб, чи дідько їх
знає, що в них було. Заперли вони дівок у отдєльну комнату, а там
не було ні віконець, нічого. Вони поставили до них бабку, яка носила
тим дівчатам попоїсти. А кормили вони їх тілько свіжим молоком
і горіхами. Від цього вони ставали гладкими. А туркам і треба було
цього, бо у них був обичай: в один день вони приїздили всі до одного
в дім, пили, гуляли, а головне було те, що в оцей день вони повинні
з’їсти хоть кусочок людського м’яса, бо коли цього не состоїться,
то на следующий рік їх чекає погибель. То ті турки і хтіли порізати
Водарку і Маринку.
Але про оце взнала ота бабунька, що за ними ухажувала. Вона
і розказала дівкам про ото, а вони плакали і дуже просили помогти їм.
В следующий вечір принесла бабка до дівчат рискаль, тілько без
рискалиська. Вона погодувала їх і пішла. Дівчата не спали, а тілько
слухали, що роблять турки. Коли вже всі уложились спати, дівчата
почали підкопувати стінку. Довго вони мучились, але вже сірів ранок,
коли вони вирубали в стінці таку дюру, що могли вже пролізти. Вони
забрали з собою рискаль і побігли полем. Бігли вони, бігли, під лісом
сіли спочити та й позасинали. Проснулись, вже сонце піднеслось
високо. Вони хтіли йти дальше, але турки глянули, що їх нема, вже
кинулися доганяти їх. Дівчата якраз проминули ліс і вийшли у поле,
а з другого кінця виїхали турки на конях.
Вони завиділи дівчат і почали догонити їх. Дівчата бігли і добігли до річки, а там якраз збиравсь плісти на другу сторону дід
якийсь. Вони попросили його, щоб він перевіз їх на той бік. Поки
турки доїхали до річки, дівки вже були на тім боці. Так вони втікли
від турків.

Скасованє панщини

Давно була тяжка панщина, робили у Ромашкана на Віжниці по п’ять день на тиждень, йшли тай робили тяжко. Ходив старец спитий. То не був старец, але цісарський син. Прийшов до чоловіка на ніч, та й каже: Приймилибисте мене на ніч? — Тот чоловік каже: Прийму. — Та й приймив єго, а самий си нуждує, що треба йти рано на панщину; а тот старий каже: А чо ви си так, газдо, нуждуєте? — Я маю йти на панщину; я си запізню, то б’ют, дают по дванацїть буків. — А тот старец каже: Я піду за вас на панщину. — Газда каже: Коби, то би добре! — Газда каже рано: Ідіт, бо си габарите, та мут бити вас. — Старец каже: Що ви, газдо, такі? Як мут бити, най б’ют; я умисне на то упізню си, ци мут бити ци ні. — І пішов на ту роботу; то вже сонечко підійшло в обіди, то вже нарід робит на панщині, а він лише прийшов. Окоман сказав єму: За кого ти прийшов? — За того й за того. — А чо ти так забарив си? — Так мені випало, що я си забарив. — Ну, коли ж тобі таке випало, то біжи до канцелярії, неси сюда лавку і бука. — Приніс він лавку, а окоман сказав єму: Лягай! — Дав єму окоман 12 буків і пішов старец робити; робив до полудня; ще по полудні, котрий не сфатував си вставати, также давали по 12 буків. І він (старец) собі поволеньки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав ще 12 буків. Як їх дістав, вирядили єго, аби пішов води принести, пити. — Він пішов тогди води нести і написав собі квіток і приніс і тот квіток прибив у Ромашкана на одвірку; та й приніс воду а сам пішов на бік; як пішов у дуброву, та й утік з панщини. У вечеріх прийшов окоман до кухні, та й уздрів, що є квіток на одвірку підписаний. Вони прочитали, а то був цісарський син. — Вони рушили за ним, але не могли єго злапати. У послід того прийшло від цісара, що нема панщини, а Ромашкан згорів у зелізній печі.

Рада і зрада

З далеких покручених верховинських гір тягнеться, перетинаючи село Білоберезку, сіра смуга колишньої ріки, прозваної в народі Сухим Потоком. Її висохле русло, вкрите обточеним камінням, сірим піском та гострим шутром нагадує, що тут колись текла ріка, вода в якій буде тільки під час великої повені, і то лиш кілька годин. Бо коли заблисне сонце, десь зникає вода і знову сухі камені сумно сіріють, чекаючи нової зливи.
За народним переказом тут відбуває кару дочка древнього карпатського волхова Зрада, яку прокляв її рідний батько.
А діялося це давним-давно, коли карп’якам-верховинцям вперше довелося вести криваву боротьбу з чорнобородими чужинцями з племені погромників, які з Балкан проникли в Карпати.
Тоді руслом теперішнього Сухого Потоку прутконогою риссю збігала в Черемош повноводна гірська річка. Біля її устя висів вічевий дзвін — гордість горян. Його виготовили гірські зброярі-умільці, коли ще по всій Слов’янщині не було християнських церков і ніхто не знав, не відав про дзвони. Кожного нового місяця цей дзвін скликав карп’яків на вселюдний збір.
На високому камені, застеленому ведмежою шкурою, засідав голова старійшини Світомир, вирішуючи з іншими старійшинами всі громадські справи.
Були в Світомира дві дочки, Рада і Зрада. Старша Рада не славилася вродою, зате була найрозумніша на всю Слов’янщину. Разом зі своїм батьком брала вона участь у кожному вічу, давала громаді свої мудрі поради.
Молодша Зрада була вродлива над вродливими. Своїм перелесним усміхом вабила до себе багатьох легінів. Кожному з тих, котрий переможе в бійці свого суперника, обіцювала вона свою любов. Не було дня, щоб із-за неї не билися, не кривавилися легіні блискучими, як сонце, бартками.
— Негоже чиниш, сестро, —- говорила їй Рада.
— Хіба? — сміялась Зрада. — Вчу їх битися, щоб знали, як боротися з ворогом.
Любила Зрада дорогі прикраси. Вся ходила в золоті.
— Навіщо тобі воно? — питала Рада. Пригорща залізної руди дорожча за гору золота.
Мовчала Зрада, тільки її чорні, як осіння ніч очі, ставали мутними, як весняна калюжа, потім сірими, як захмарене небо.
Одного ранку вдарив несподівано вічевий дзвін. Старого Світомира не було в оселі. Він з кількома волхвами пішов на високу вершину Чорногори збирати чар-зілля, що помагає від усіх слабостей і недуг. Його дві дочки, почувши голос дзвона, швидко побігли на віче. Там було вже багато народу. Біля каменя, де засідали старійшини, стояли два чужинці, велетні, яких світ не бачив. Озброєні від ніг до голови, вони кидали презирливими поглядами на юрбу народу, що зібралася на раду.
Заступник Славомира, волхв Радомир, оголосив народові:
— Прийшли до нас посли князя погромників Кнута. На своїм шляху вони перемогли всі племена, які їм ставили опір. І від нас хочуть, щоб ми добровільно піддалися їх князеві. Що будемо робити?
— Нехай скажуть своє слово старійшини, діти нашого батька Світомира, а тоді заговоримо і ми! — загомонів народ.
— Не був слов’янин рабом і не повинен бути, — промовив урочистим голосом Радомир.
— А я кажу піддатися! Немає в нас сили проти велетів, — вихопилась несподівано Зрада.
— Що?! — крикнули легіні, піднісши вгору залізні бартки.
— Не слухайте її! Ми мусимо битися! Битися, хоч би один карп’як залишився живим! — промовила Рада.
— Битися! — розляглося горами.
— Що передати нашому великому князеві Кнуту.
— Дайте їм їжака й ведмежу лапу, — шепнула Рада старійшинам.
Коли послів нагодували і напоїли, Радомир передав їм мішок з овечої шкури.
— Тут відповідь вашому князеві.
Дуже здивувався гордий князь Кнут, коли посли піднесли йому таємничий мішок. Він звелів покликати до себе найрозумнішого з воєначальників Нумбу, аби той розтлумачив, що означає дивна відповідь карп’яків.
— Розумні наші вороги, — хитав головою Нумба. — Вони відповідають, що нам не перемогти їх, як не вбити лапою їжака.
Кнут задумався.
— І хто їх на це порадив?
— Є в них одна дівчина, на ім’я Рада, — сказали посли.
— Це вона порадила їх послати вашій світлості таку відповідь. Але є в неї сестра Зрада, яка нам зможе допомогти. Знищимо Раду і вони нам здадуться без бою.
Крізь чорні ліси, темні звори пробирався у слов’янську оселю карп’яків посланець князя Кнута. Заставши Зраду, що бавилася на лісовій галявині в’юнкими, як гадюки, косами, поклав біля її ніг золотий перстень.
— Будеш дружиною великого князя Кнута. Перед тобою падатимуть на коліна всі завойовані ним народи. Лиш поможи вбити Раду. Вона нам на перешкоді.
Тільки-но взяла Зрада до рук ворожий подарунок, як її рідна сестра стала для неї чужою, далекою…
— Гей, Радо! Виходь зустрічати батька!
Рада, кинувши збирати гриби, побігла щодуху додому. Недалеко хати зрадливий спис підступного ворога прошив наскрізь її біле тіло.
Небо вкрилося важкими, мов гірські скелі, хмарами. Черемош, виступивши з берегів, заплакав. Заридали вітри, несучи гірку тугу по всій Слов’янщині.
А потім настала зловісна тиша. Її сколихнув вічевий дзвін, що вдарив на сполох.
Хто що мав — спис, ратище, бартку, косу, — брав до рук, виходячи назустріч зайдам. Все, що жило, кинулося на орду. Може тиждень, може й два точилися запеклі бої слов’ян-верховинців з лютим ворогом. Більше половини всього племені загинуло в битві, але погромники були розбиті вщент. Хто з них не загинув у бою, потонув у розбурханих водах Черемошу, що скривавленим велетнем біг долинами, шукаючи дороги до Чорного моря — подати йому звістку, що пропали навіки погані погромники із землі слов’янської.
Князя погромників Кнута захопили карп’яки живим разом з його коханкою Зрадою. Його вбили відразу. Зраду прив’язали до смереки біля річки, чекаючи вироку її рідного батька.
Старий Світомир довго-довго дивився на свою дочку-зрадницю. Врешті промовив до громади тремтячим голосом:
— Не дивуйтеся, братове, сестри, моїй дочці! Навіть свята матір-земля родить, крім їстівних плодів, матриган і вовчі ягоди.
Його старечий голос несподівано переріс у грізну луну карпатського грому, коли він звернувся до Зради:
— Хай буде прокляте ім’я твоє! Западешся у безодні цього плеса і будеш у ньому, поки світу-сонця! І висохне до дна повноводна ріка, щоби навіки була пам’ятка про страшну твою кару за зраду! Будеш мучитися віками в чорній безодні без води, без сонячного проміння. Була ти за свого життя на землі жадібна до золота, до людської крові, бракувало його тобі завжди, бракуватиме і відтепер. Скільки не пошле води щедре небо, всю її вип’єш, і вічно палитиме тебе жагуча спрага. Киньте її, братове, в плесо! Зрада намагалася виплисти, однак ворожі золоті прикраси потягнули її на дно. Ріка стала висихати, і за годину не було в ній жодної краплини води. Народ розійшовся ховати вбитих, а Світомир пішов оплакувати труп своєї вірної дочки Ради.
Вийнявши з її грудей списа, він довго-довго цілував її холодне, як росяна трава, обличчя, а потім, вистеливши яворову труну м’яким мохом, пахучим гірським зіллям, поховав її на високому пагорбі.
За ніч на її могилі виросла плакуча білокора береза. Вона була білою, як тіло розумної слов’янки Ради, а її ніжні листки, тріпочучи на верховинському вітрі наспівували чарівні гірські мелодії, які підхопили карп’яки і передали в спадщину своїм нащадкам гуцулам, що назвали древню слов’янську оселю Білоберезкою, а русло висохлої ріки, де була покарана Зрада Сухим Потоком.

Скарбниця Войськової балки

На правому березі Дніпра, верстах у двох від Ненаситця – головного річкового порога, є Войськова балка, на дні якої протікає джерельце, у течії якого знайшли багато червінців. Місцеві жителі думають, що тут була Запорожська скарбниця.