Русалка дністрова

У стінах Бережанської гімназії жила легенда про Маркіяна Шашкевича. Ось що розповів один з її колишніх учнів.
…У червневе надвечір’я вийшов гімназист Маркіян Шашкевич з квартири на Ринку і попрямував поза місто ген-ген на гору Сторожиська, про яку говорили, що тут у прадавні часи стояв кам’яний божок Сторож, до якого приходили з пожертвуваннями люди, бо охороняв їх від лиха і дбав про худобу і звірів лісових.
Коли ж Сторож відбув своє служіння людям і в пізніші часи десь щез із гори, то тут стояли на полях сторожові бочки з дьогтем. Їх підпалювали, якщо наближалися татари.
А ще розповідали, що на горі Сторожиська був зі своєю ватагою Олекса Довбуш, який забігав у ті краї з Рогатинських лісів для постраху панства.
У роздумах про ті оповіді проходжувався Маркіян по горі, приглядався, може, шукав сліди тих подій сивої давнини. В його уяві постали події минулого, роїлися думи про тяжку долю народу у ті дні.
Сонце вже котилось до заходу, коли Маркіян зійшов із Сторожиської гори і зупинився біля ставу на річці Золота Липа. Надбігла з-за лісів хмарка і скропила теплим дощем. Стала веселка над ставом.
Маркіян був зачарований дивовижною красою. Раптом хтось підкрався до хлопця. Срібний сміх покотився понад водою. Маркіян повернувся і побачив перед собою дівчину, струнку, веселу, молоденьку, з віночком квітів на голові. Стояв здивований…
— Хто ти, дівчино?
— Не скажу, вгадай, — і залилася сміхом.
— Скажи, звідки ти прийшла, де живеш?
— Живу на дні Липи Золотої, я Русалка водяна…
— Не тікай від мене, благаю. Скажи мені ще хоч слово, так мила, люба мені твоя мова…
— Як мила тобі моя мова, то слухай… Я вийшла до тебе із води, бо сягнув ти до мене променями доброти свого серця, і я вже не мала сили опиратися від стрічі з тобою. Чи знаєш, що Русалка може добро людям робити?
— Не знаю, але говори, говори, моя крале,— лебедів Маркіян і йшов за нею, бо віддалялася щораз від нього.
— Я подарую тобі, юначе, поетичний дар. Ти станеш співцем свого народу, будителем його до кращої долі. Пам’ятай: чим ближче будеш жити з народом, відчуватимеш його пісню, то глибше буде розвиватися твій талант. Не забудь ніколи про нашу зустріч і розмову мою з тобою. Обіцяєш?
— Так, обіцяю, Русалонько…
Зникла веселка — і щезла Русалка… Йшов Маркіян додому з-над ставу у важкій задумі… Коли ж у місті Будимі друкував з друзями книжку, то пригадав зустріч з дівчиною біля бережанського ставу і назвав це видання «Русалка Дністрова».

Займища запорожця Пуриса

В степу, версти чотири від Дніпра, біля Гадючої балки, є могила Пурисова, а на Дніпрі, нижче Гадючого порога – Пурисів острів.
Колись-то, кажуть, жив тут запорожець Пурис, і був він дуже багатий. Там, де тепер німецькі степи, все були його роздоли: тут ходили його табуни і скот, по балках – пасіки, а на острові – рибальський кіш Пуриса. Багато його, кажуть, і грошей десь у землі. Його могила майже вся скопана, а чи найдено гроші – ніхто не докаже.
Пурисів острів, кажуть, і в старі годи був такий, як і тепер, тільки тоді на ньому був дубовий ліс і росли груші. Після Пуриса тут ще, кажуть, рибалив дід Прус, від чого маркусівці й острів прозвали Прусовим. Від порога, де скеля, на острові було два городки (редути). Вони були високі, а в сорок п’ятому році (під час повені 1845 року), як була велика вода, позмивала так, що не осталось і сліду їх. Того року багато полягло лісу; тоді ж на острові вирило водою глибоку яму, повнісіньку людських кісток. Як глянеш, було, на ті голови, то аж мороз поза шкірою дере…
Як був я парубком, то, було, рибалимо на порогах. З нами рибалив і старий дід Орел з Іваненкової. Оце, було, як станемо варить вечеряти, то тільки й балачки, що про стародавні вжитки. На Пурисовому острові, розказував він, побито армію якогось чужоземця.
Орел був запорозького коліна: в нього і звичай був козацький, і мова козацька. Пустих слів не знав, а що не скаже, то все до діла й до ладу. Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харамаркаєм, а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться… І не такі молитви, як у нас, а старовинні, козацькі, і все про Миколу та про Покрову.

Боротьба юнака з печенігом

У 992 році пішов Володимир на хорватів. А як прийшов він із хорватської війни, появилися печеніги по тому боці Дніпра від Сули. А Володимир вийшов проти них і зустрів їх на Трубежі над бродом, де сьогодні Переяслав. І став Володимир на цьому боці, а печеніги на тому, і не важились іти ці на той бік, а вони на цей бік. І приїхав печенізький князь до річки, і покликав Володимира та сказав йому:
– Вистав ти свого вояка, а я свого, нехай борються; якщо твій вояк повалить мого, то не воюватимемо три роки й розійдемося в різні боки; а якщо наш вояк повалить вашого, то воюватимемо три роки.
А Володимир прийшов до обозу і послав окличника по обозі з словами:
– Чи нема тут такого вояка, що взявся б битися з силачем-печенігом?
Й не знайшлося такого силача ніде. І на другий день приїхали печеніги та привели свого вояка, а наших не було. І зажурився Володимир, і послав посланців до всіх своїх воїв.
І прийшов до нього один старший вояк і сказав йому:
– Князю, у мене є найменший син дома, з чотирма я вийшов у похід, а він лишився; від дитинства ніхто не повалив його: коли я один раз дорікав йому, а він м’яв кожу, він розгнівався на мене і передер кожу руками.
А князь, почувши це, зрадів і швидко послав по нього. І привели його до князя, а князь оповів йому все. А він сказав:
– Князю, не знаю, чи можу з ним мірятись. Випробуйте мене: чи нема тут великого й сильного вола?
Й знайшли сильного вола, і він повелів роздражнити вола; і поклали гаряче залізо на нього, і пустили вола, і побіг віл повз юнака. І вхопив він вола рукою за бік, і вирвав шкуру з м’ясом, скільки захопила його рука. І сказав йому Володимир:
– Можеш з ним боротись.
І на другий день прийшли печеніги і почали гукати:
– Чи нема вояків? Ось наш готов до бою.
А Володимир повелів тієї ночі дружині бути напоготові. І вислали печеніги свого вояка, і був він дуже великий і страшний. І виступив боєць Володимира. І поглянувши на нього, печеніг розсміявся, бо той був середнього зросту. І розміряли відстань між обома військами, і пустили тих поміж себе. І зчепились вони міцно, і здушив юнак печеніга в руках до смерті, і кинув на землю. І закричала Русь, а печеніги кинулись утікати, і погналася Русь за ними, вбиваючи їх, і прогнали їх. А Володимир радів і заклав місто на тому броді, і назвав його Переяслав, бо юнак перейняв славу.

Про нашу дівку, що стала татаркою

Колись-то, дуже давно, по наших селах ходили татари. То страшні були люди, а злі, як вовки. Деякі з них і мали пессі голови.
Так ті татари часто появлялися у тому чи другому селі і ймали челядь та й везли з собою, аби робила на них. Тому люди їх називали ще песиголовцями і людоловами.
Тоді у нашому селі жив єден ґазда з жоною. Мали они і дівку малу, хоть ще й молоду, але таку красну, як ружа в керті. Та як узнав ґазда, же татари мають прийти в село, почав із жоною думати, де би ся їм заховати. Та й втікли они в ліси. Але тут біда ся стрясла. Они так пошатували, же забули взяти з собою то файне дівча.
Прийшли татари. Нікого не застали в хижах, лем ту малу дівку. Та й ту забрали.
Пройшло много років, може, двадцять, а може, й двадцять п’ять або тридцять. Та мала дівка виросла у татарах і зробилася ще майфайною. Єден татарин старший узяв її за жону. І дітвака народила она йому. Але що тут треба було коло дітвачати ходити й колисати!
Тоді ізясь ізобралися татари в село за людьми, пішов з ними і ґазда тої дівки, що вже стала жінчовкою. Прийшли у то же самоє село та й забрали там усіх людей. А ґазда тої жінчовки собі узяв ще й стару бабу єдну, яка би ’му колисала дітвака. Інших старих людей, що не могли вже робити, татари повбивали.
Приводить татарин ту бабу до своєї жони. І тут баба нараз узнала, же то її дівка. Але дівка не взнала її. В’на сердито прийняла стару бабу і дала їй зразу три роботи робити: каже, що кіть їх стара зробить, то буде добра за служницю. А кіть ні, то їй голова буде долу.
— Мусиш, бабо, руками прясти, ногами дитя колисати, а очима за стадом позирати.
Сіла стара і плаче:
— Ой доню моя, я так тебе годувала, а ти мені па старості літ честі не позираєш, таку роботу робити даєш.
Ударила дівка матір свою та ще й кричить:
— Яка я тобі доня? Брешеш, бабо стара. Я не твоя доня!
— А ци пам’ятаєш, доню, колись барвінча різала і на лівій руці собі палець мізинчик порізала? — каже стара.
І дівка впізнала свою матір. В’на жалісно заплакала, ще й поцілувала стару. Більше їй ніяку роботу робити не давала.
Се була правда. Старі люди ще й тепер пам’ятають, як сесе їм розказували їх дідове. А дідове се чули від своїх отців.

Двобій Мстислава з Редедею

Коли Мстислав був у Тмуторокані, пішов на касогів.
А почувши це, касозький князь Редедя вийшов напроти нього. А коли обидва війська стали супроти, сказав Редедя до Мстислава:
– Навіщо дубитимемо дружину свою? Але зійдемося і поборемся, якщо ти переможеш, візьмеш мій маєток, і мою жінку, і мою землю; а якщо я переможу, то візьму все твоє.
І сказав Мстислав:
– Нехай так буде!
І з’їхались разом. І сказав Редедя до Мстислава:
– Не биймося зброєю, але зміряймось, хто дужчий.
І взялися боротись міцно, і коли вони довго боролись, почав знемагати Мстислав, бо Редедя був великий. І сказав Мстислав:
– О Пресвята Богородице! Допоможи мені, бо якщо переможу його, збудую церкву в твоє ім’я.
І сказавши це, кинув його об землю. І вийнявши ніж, ударив його ножем у горлянку. І тут убито Редедю. І ввійшов у його землю, і забрав увесь маєток його, і жінку його, і дітей його, і наклав данину на касогів. І коли прийшов до Тмуторокані, заклав церкву святої Богородиці і побудував її, а вона стоїть і донині в Тмуторокані.

Як жінка татарина втопила в росолі

То в Орові колись мені старі чоловіки розказували. Пам’ятаю з них лише Петра Марголича.
На Ямельницю наскочили колись татари. Всі люди втекли з села, лишень єдна жінка сховалася в ямі, у пивниці для бульби. Татари пошукали, понишпорили по хаті і вийшли, тільки єден лишився.
А під хатою, на призьбі стояла бочка з росолом. Татарин зігнувся і нахилився в бочку, щоб придивитися, що там є. А жінка вхопила його за ноги і тримала доти, доки він не втопився в тому росолі.
То та хата ще донедавна стояла там. Є в Ямельниці ще стіл, який татари посікли шаблями із злості, що нікого в хаті не застали.

Євшан-зілля

А було це по смерті великого князя Романа, незабутнього володаря всієї Русі, що поборов усі поганські народи, та мудро виконував Божі заповіді. Він бо завзявся був на поган, як і лев, а був сердитий, як і рись, і губив їх, як і крокодил, і пролітав через їхню землю, як і орел, був бо хоробрий, як і тур. Наслідував бо свого діда Мономаха, що погубив поганих ізмалтян, званих половцями, що прогнав Отрока до обезів за Залізні ворота, а Сирчан залишився над Доном і жив рибою.
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, і здобув усю їхню землю, і прогнав проклятих агарян. А по смерті Володимира зостався у Сирчана один співець, що звався Ор. Він вислав його до обезів сказати:
– Володимир помер, а вернися, брате, ходи до своєї землі. Перекажи йому мої слова, співай же йому половецьких пісень; а як не захоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан.
Коли він не хотів вертатись, ані слухати, дав йому зілля; а коли він понюхав, заплакав і сказав: “Та краще в своїй землі лягти головою, ніж у чужій бути славним”. І прийшов до своєї землі. Від нього походив Кончак, що розтрощив Посулля, ходячи пішки з котлом на плечах.