Розповідь колониста

Да, багато таки мені прийшлось за своє життя і бачити, і чути.
Літ двадцять п’ять тому назад в саду нашого колоніста Якоба Вибе знайдені були дві гармати: одна мідна, а друга залізна. Вони складені були навхрест, на глибині не більше півтора аршина.
А то якось знайшли цілий склад зброї – на острові супроти колонії Кічкас. Тепер цього острова нема, він змитий водою, а раніше ми пасли на ньому коней і бачили повикопувані рови і батареї.
Один з цих ровів йшов прямо по напрямку до скелі Ворота. Знаходив зброю і на Стовпах – там теж були укріплення, але вони засипані піском.
Раніше на Хортиці можна було всякої всячини знайти, а тепер колоністи навчились підбирати усякий дріб’язок і продавати євреям, які щороку навіщають для цього діла наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод Леппа, де їх плавлять і виливають із них різні речі. Ядра і бомби підбирають руські баби – вони йдуть їм для різних домашніх потреб. Тепер багато підібрано людьми, а багато знесено водою. Бачите, колись Дніпро був вужче, ніж тепер, йшов ближче до Вознесенки, чим до острова, тому наша Хортиця й була ширше. А з часом, Дніпро став утрачати свій лівий берег і від Вознесенки, і подався вправо, ближче до острова, став розмивати його краї, виносити з них різні речі.
У старину, бувало, як підеш по різним балкам на острові, то чого тільки не побачиш. Там тирчить велика кістка від ноги людини, там біліють зуби разом з широкими щелепами, там повивертались з піску ребра, порослі високою травою, які з часом стали жовтими, як віск. Задумаєш, бувало, викопати ямку, щоб щось зварити чи спекти – натикнешся на гвіздок чи шматок заліза. Хочеш зірвати собі квіточку, нахилишся, аж там череп людський, прогнилий, з дірками, крізь які виросла трава. Треба коли сховатися від кого-небудь у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан чи глиняну чашку, чи ще що-небудь подібне.

Порада

Було це в Збаражі 1896 року. В гарячу пору під жнива посходилися в неділю селяни в пивницю одного купця (прізвище його забув, давно то було). Зайшов сюди Іван Франко. Сів за столик.
А в тій пивниці та сидів один поліцай, який знав Франка. Загледів цей поліцай письменника, підійшов до нього та й сів поруч:
— Цо пан,— спитав він,— освіжитися прийшли?
— Так-то,— відповів Франко,— дуже вже палить воно надворі.
Слово за словом, то й розговорилися. А поліцай був підпивший, то став розповідати письменнику про своє гірке життя, про те, як мало дають за роботу, що хочеться йому перейти кудись в інше місце.
— О,— вигукнув Франко,— у мене якраз і для вас робота є.
— Яка? — зрадів поліцай.
— Та знаєте, камінь на дорозі бити. Заробіток гарний, а головне… — сказав Франко. Та вже поліцай не вчув цих слів, він втік. Він втік, бо в пивниці всі котилися сміхом.
— Ви думаєте, що так йому погано вже й живеться? Лише похвалитися хоче, що живе добре, — сміється з вас, бідаків.

Скарб на острові Канцирському

У гирлі Хортиці, що впадає в Дніпро, є Канцирський острівець, а на ньому – кріпость. Це навпроти великого острова Хортиця. На тім острівку, кажуть, є така шкалубина, що в неї сховалося б сто або й півтораста чоловік. У тій шкалубині три діжки золота. Хід зачинений дверима, забитий камінням і землею; перед входом поставлено дерев’яний хрест, а біля хреста – череп’яний посуд і рогачі.
У сорок шостому році, якраз через рік після великої води (1845 рік), приходив сюди з Херсонщини дід, літ вісьмидесяти. Став він копати з німцями той скарб, та на третій день і помер. Німці побоялися і собі перестали копати. Про цей скарб дід той розповідав:
– Ще, – каже, – за запорожців жив мій батько на цьому острівку і було у нього багато грошей. Як покидали запорожці степи, то і він помандрував за ними в Туреччину. Тоді в запорожців була така думка, що як помре Потьомка, то вони вернуться назад, тому вони нічого не брали з собою, а ховали добро хто в землю, хто в скелі, а інші – в Дніпро. Сховав і батько гроші. Як забив батько шкалубину, поставив на дверях хрест та й каже:
– Ходи, синку, сюди!
– Я, – каже, – прийшов.
– Лягай!
– Я, — каже, – давай плакати. Батько силою звалив і давай лозиною періщити.
Усипав скільки влізло, підвів і пита:
– А що, будеш пам’ятати це місце?
– Буду, – каже, – поки вмру!
Після цього пішов батько під Турка і мене взяв з собою. Через скільки там років почалася війна з нашим царем. Батька вже не було на світі, а я, каже, козакував. Почув, що запорожці стали тікати у своє царство, та й собі подався. Перевів нас сюди кошовий Гладкий.

Затоплені човни навколо Хортиці

Бувало, що і я знаходив, і в інших бачив усяку старовину.
Ось, положим, був я ще сімнадцятирічним хлопцем, коли одного разу пішов купатися до Старого Дніпра, в те місце, що проти колонії Канцерівки. Прийшов на берег, дивлюсь – що за чудо! Стоять якісь судна: довгі й гарно збиті, похожі на теперішні дуби. Рахую, виявляється сімнадцять. Я одяг з себе, кидаюсь у воду і давай розглядати них. Виявляється, що вони більш як на половину занесені
піском, і тільки верхня частина їх видається з води. Треба вам сказати, що за деякий час перед цим у Дніпрі була велика повінь, вода повиносила багато піску з русла ріки і сама опала, тоді і показалися судна, мабуть, дуже давно затоплені тут. Обдививсь гарно свою знахідку і побіг сказати про це своєму батьку. Але що ж батько міг з ними зробить? Подививсь, повиривав декілька колод з них – тим діло й закінчилось. Скоро вода знову почала прибувати і знову покрила судна. Це було давно.
А то в 1845 році, після великої повені, я знову бачив судно, це вже стояло у Новому Дніпрі, проти Вошивої скелі. Передня частина виходила на берег острова, а задня затоплена була у воді. Судно було загружене кулями та ядрами. Довго воно не покривалось водою, і я часто лазив у нього, набирав куль і ядер, але потім підійшла вода і затопила.
Такої ж величини я знайшов судно у Старому Дніпрі, проти гирла балки Куцої. На нього я наштовхнувся випадково, купався і почав пірнати, судно сиділо дуже глибоко у воді, я почав розглядати його і на самому дні намацав гармату. Це мене зацікавило, і я декілька раз приймався розглядати: точно судно і на його дні невеличка гармата. Ну і що ж! Ні човна не можна було вийняти, ні гармати.
А років десять тому назад у тому ж Старому Дніпрі бачив судно один хлопчик, син нашого колоніста. Той знайшов у ньому шаблю і забрав собі. Не знаю вже, куди він потім її дів, але я бачив ту шаблю. Вона не так велика, як крива, оброблена сріблом і дуже поржавіла.

Словацький у Верхівцях

У Верхівцях на Поділлі, в маєтку Михальських, гостював поет Юліуш Словацький. Розкішний парк, квіти і тінисті алеї заспокоювали на часинку неспокійну і вразливу душу поета. Тут набирався він свіжих сил.
У надвечірню пору в альтанці біля чистого джерела Юліуш просиджував на розмовах із дочкою власника маєтку Юлінкою. Якось заговорив поет:
— Панно Юлінко! Чи не каже вам ваше серце, що ми вдвох чимось близькі і повинні однаково дивитися на життя. Ви — Юлінка, а я — Юліуш…
— Так, звучить це досить мило,— засміялася щиро Юлінка.
— Юлінко! Хотів би саме з вами послухати, як тутешні дівчата співають народні пісні. В цих піснях відчуваю велику красу та ще щось більше…
— Добре, запросимо, але треба на це дозволу мого татка.
Через два дні до альтанки в парку привели двох сільських дівчат. Вони залякані стояли, бо не знали чого їх сюди привели. Коли ж сказали їм заспівати, то не зразу ж розкріпачилася їх душа до того співу.
Що і як там було далі, які розмови між Юліушем і Юлінкою, то ніхто вже не відає. Але й сьогодні у Верхівці, де прогулювалися Словацький з Юлінкою, називають люди Джерело Юлінки.

Про зведення монастиря Печерського

Тоді-ото великий цей Теодосій знайшов чисте місце, що було неподалік печери, і побачив, що його досить є, щоб огородити монастиря, і, розбагатівши Божою благодаттю й огородившись вірою та упованням, наповнившись Духом Святим, почав дбати, щоб те місце населити. А що Бог йому допомагав, в малому часі звів церкву на тому місці в ім’я святої і преславної Богородиці й завжди Діви Марії й, огородивши, поставив численні келії, а тоді переселився від печери з братією на те місце в літо 6570 [1062]. І відтоді, за Божою благодаттю, виросло те місце, і став славний монастир, що й донині є, за назвою Печерський, який був поставлений од святого отця нашого Теодосія. По тому послав з братії блаженний у Костянтинград до Єфрема Скопця, щоб приніс увесь устав Студійського монастиря, переписавши, і послав до нього. І його прийняв отець наш Теодосій, повелів прочитати перед братією, і відтоді почав усе чинити в своєму монастирі за уставом святої обителі Студійської, як і досі учні його чинять. Жодному, що хоче бути чорноризцем і приходить до нього, не відмовляв: ані убогому, ані багатому, а всіх приймав із усіляким дбанням, бо й сам у скусі тій був, як вище було сказано, коли прийшов зі свого города, бажаючи стати ченцем і коли відтак обходив, усі монастирі і не хотіли його прийняти: Бог-бо так учинив для спитування йому. Все це пригадував преподобний, яка скорбота може бути чоловіку, котрий хоче постригтися, але його негують; через те всіх, що приходили, з радістю приймав. Але не тоді ж постригав його, але велів йому в своїй одежі ходити, доки не звикне до всього монастирського ладу, по тому й одягав у чернечу одежу, а тоді знову в усіх службах спитував його, а вже тоді стриг, одягаючи його в мантію, доки більше чернець ставав управний у чистому житті, і тоді сподобляв його приймати великого ангельського образа і покладав на нього куколь. В усі ж літа, в дні святих м’ясопустів, отець наш Теодосій відходив до печери, де чесне його тіло буде покладено, тут зачинявся сам до вербної неділі. І в п’ятницю тієї неділі, в час вечірні, приходив до братії і, ставши у церковних дверях, навчав усіх і втішав їх у подвизі задля їхнього посту, себе ж недостойним чинив, адже жодної принаймні неділі не міг дорівнятися до їхнього труду.

Затоплена козацька флотилія

Канцерівський острів був зовсім маленький – одна скеля, а на ній кріпость. Поза ним, від правого берега, був тиховод, і вода далеко вгризалась в балочку. В цім тиховоді була пристань, куди запорожці заводили свої байдаки, тут же іноді стояли і царські судна.
Тут, якби копати землю, то ще й тепер найшов би старі судна там затоплені: і царські, і запорожські. Ще й я зазнаю, як після великої
води (1845 рік) вимило з-під піску суден…
А із самої води, оце як хто пірне, то й витягне або рушницю, або спис, або яке залізо.