Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Немає тут тєлес — Христос воскрєс!

Немає тут тєлес — Христос воскрєс!Один піп заліз у церкву, накрав багато церковного золота і щоб ніхто його не забрав, поклав у плащаницю, а зверху написав:
«Здєсь храняться тєлєса божіє».
А псаломщик помітив всю цю процедуру, вночі все забрав собі і написав:
«Немає тут тєлес — Христос воскрєс!»

Угодник божий

Миколай, угодник божийЖила в однім селі вдова; залишились їй після чоловіка худобина і грошиків доволі От один дяк і давай до неї підбиратися. Украв з церкви ризи, нарядився Миколаєм угодником та й прийшов до неї. Голос змінив та й каже:
— От, дщер моя, ти сподобилась мене бачити!
Та, звісно, йому в ноги, а він і почав про суєту мирську їй вичитувати. Тільки не вдалось йому зразу грошики видурити.
– Прийду, — каже, — я ще до тебе у такий і такий час.
Тільки прийшов той час, вдова та вже й ладаном накурила, і в хаті, як у віночку: дожидає Миколая угодника.
А в тім селі та був паламар, видно, не плошак який-небудь. Провідав, яку це дяк ману хоче пустити.
«Почекай же ти, — думає, — я тебе провчу!»
Тільки-но той Миколай прийшов у хату до вдови, він зараз рядно на себе, бороду з льону причепив, та взяв ключ з піваршина, що комори замикають (себто Петром нарядився), та й пішов туди до Миколая, до угодника.
— Ти, — питає, — хто такий?
— Я Миколай, угодник божий.
— Як же ти сюди прийшов, коли я, ідучи, рай замкнув?
— Я, — каже, — через перелаз.
Він тоді угодника за патли:
— Так ви всі будете через перелаз лазити, а мені за вас перед богом відповідать? — та ключем його по шиї!
То той угодник ледве двері знайшов і більше не приходив!

Добре чужую жінку любити

Добре чужую жінку любитиДобре чужую жінку любити,
Що в любві секрет може хранити!
Серце свободно,
К любві угодно
Без переміни.
Мислі спокойні,
Кохать свободні
Без одміни!

Мужик п’ян, скурвий син, спить — не чує,
Да що жінка зо мною жартує!
Каже наливати,
Вповні випивати
В добрій приязні!
Оком моргає,
Плечем стискає
Без боязні!

Нащо ж красна, хороша родилась,
А к нашей прелісті нахилилась?
Нельзя любити,
Бо стануть бити,
Коли піймають!
Мужик побачить,
Києм позначить
І полаєть!

А коли прийде мужик до хати,
Треба уже утікати!
Дубина шумить,
За мною гримить,
Прийшло пропасти!
Коли б мужику
В руки на муки
Мені не впасти!

Ах, біда мені з чужою жоною,
Що мужик гонить за мною!
Ох, з дубиною
Сукуватою,
По плечах мірить!
Я присягаюсь,
В ноги кланяюсь,
Він не вірить!

А що ж мені, бідному, уже діяти,
Що чужой жінки нельзя кохати?
Ліпше одстати!
Свою зиськати
Думати стану.
На чужому гумні
Ніт пожитку мені —
Перестану!

Казка про попа і мужика Гаврила

Казка про попа і мужика ГаврилаБув у багатого мужика Гаврила пес Рябко, але той пес узяв та й здох. Ну, мужик хоче його поховати, як християнина, бо пес йому добре служив. Ну, йде він до попа та й каже:
— Хочу я свого рябого поховати, як християнина старого.
Піп каже:
— Що ти, Гаврило, здурів? Пса рябого поховати, як християнина старого? Ти що, хочеш моїх дітей посиротити?
Але Гаврило нічого — ходить по хаті, промовляє До попа словами:
– Ваша голова не пуста, та й моя не порожня, зробити все можна, маю грошей черес — буде похований мій пес.
Та й ті слова промовляє, черес грошей висипає. Як ті гроші піп побачив, аж слинку ликає; як ті гроші Гаврило висипає, то попа аж хвороба нападає.
Бере він ті гроші, хапає, а сам Гаврила радить-научає:
– Роби, Гавриле, малу домовинку, ніби на малу дитинку, буду щось діяти, будемо пса ховати.
Іде Гаврило додомоньку, робить домовоньку, ніби на малу дитиноньку. Беруть вони вдвох з попом пса рябого та й ховають, як християнина старого. Гаврило радий і піп радий.
Але пройшло трохи часу, гет-гет, та й сусіди бачать, що то не чоловік похований, бо всі в багача живі, а тільки пса нема, то вже видно, що пса поховали.
Взяли та й написали скаргу до архієрея: так і так, пса рябого піп поховав, як християнина старого.
Архієрей тоді:
— Як так? Я йому!
Та й написав в село, що приїде. Злякався піп, труситься, до Гаврила йде, свариться:
— Що ти зробив, ти моїх дітей посиротив?!
А Гаврило йому:
— Нічого, батюшко, ваша голова не пуста, і моя не порожня, все зробити можна
Тоді він коня сідлає, черес грошей насипає, до архієрея вирушає і цапа рогатого на мотузку з собою забирає. Заходить до владики, двері відчиняє і так промовляє:
— Владиче, владиче, висвяти мені цапа рогатого на попа кудлатого.
Архієрей як розсердиться, як затупає ногами:
— Як ти смієш мене такого просити, щоб з цапа попа зробити?
Але Гаврило не плошає, черес грошей виймає, на стіл висипає. Він гроші висипає, а архієрея вже хвороба розбирає… Бере він гроші, ховає, а цапа садовляє, постригає, на попа його посвящає. Та ще й каже:
— Стрижіть його зрідка та й пускайте його до дідька!
Гаврило радий і архієрей радий.
Ну, але приходить час архієрею в село їхати. Приїжджає він в те село, йде до церкви і став там під стіною.
А піп в церкві править. А архієрей думає, що піп не знає про цапа. Але піп знає, править та й співає:

Ви курите люльку,
Я нюхаю табаку,
Ви висвятили цапа на попа.
А я поховав собаку.
Ви не винні
І я не ви-и-и-не-е-е-ен!

А дяк йому в тон з криласу:

Господи помилуй,
Господи помилуй,
Господи помилуй,
А-а-амінь!

А люди нічого не знають і хрестяться.
Ну, тоді архієрей злякався та й сказав людям:
— Неправда ваша, люди добрі, піп ваш поховав не пса рябого, а християнина старого.
Та з тим з села й поїхав.

Ми то собі добрії люди

Ми то собі добрії людиМи то собі добрії люди.
Коли смерть прийде, то всім нам буде!
Ах, не знати та й не видати,
Куди би від тої смерті утікати?
Чей не прийде та година,
Хіба як нестане вина!?
Як нестане,
Давай, пане,
Фляшку і другу,
Фляшку і другу!

Уже при смерті не мож жартувати,
А тепер нема ся чого лякати!
Напиймося, не біймося,
Хорошенько всі увеселімося!
Таже і ми десь бували —
Смерті ніде не видали!
Не помремо,
Хоч будемо
Пити і тепер,
Пити і тепер!

Ми то тобі порадимо, пане:
Скоро смерть у тебе на порозі стане,—
Офукнися, потупай ногами,
Скажи смерті: «Піди, бо зацькую псами!
Піди собі, бо й полаю,
Бо тепер я гості маю!
Не до того,
Коли много
Фляшок на столі,
Фляшок на столі!»

Піснь о комару

Піснь о комаруАх, стукнуло у буйнім лісі.
Комар з дуба повалився,
А під дубом коренища —
Розбив собі головище.

Вилетіла муха з хати
Комаренька рятувати:
«Ах, комарю. господарю.
Жалую тя непомалу

Чим тя маю рятувати
І яку ти раду дати?
Скажи, бідний, нехай знаю
І о лікарство стараю».

«Не можеш ми рятувати.
Ані мені ради дати
Рушив ся мозок в голові.
Кості поламав здорові.

Поламав я ноги, руки.
Не треба ж мні більшой муки!
Жили ся во мні пірвали
І болю тяжко додали.

Вже мні треба умирати
І вас всіх тут пожегнати.
А так ви ся добре майте,
О комарі пам’ятайте».

«Ах, нещаслива година,
Коли потіха не мила!
Брат мій від мене одходить
І тяжкий жаль в серці робить.

Вже і я жити не хочу
І на того дуба скочу.
З нього впаду на долину
І з комаром разом згину.

Хто-кольвек на мене гляне,
Нехай собі припом’яне,
Же жаль гіркий з бідной мухи
Остатнії вигнав духи.

Альбо теж меча достану
І тим зроблю в серці рану.
І так з комарем тут мушу
Положити свою душу.

А хто мою кров обачить.
Hex вспімнути собі рачить,
Же милая в житті страта
Для рідного свого брата.

Альбо скочу в бистру воду
І затоплю свою вроду,
І на долі самім стану.
Так жалості перестану.

Хто тіло моє сп’ймає,
Нехай собі спам’ятає.
Же сльози, як ріки, плили,
Гди вже умер брат мій милий.

Але то я так гадаю:
Комар смерті сам хтів, знаю.
Не треба ся клопотати,
Треба тіло поховати.

Злітайтеся з ліса птиці,
Сови, коси і синиці,
Буде погреб комарові,
Великому трембачові.

В лісі його поховаймо,
Вічную пам’ять співаймо!
І нагробних тут лишімо,
Тії слова напишімо:

«Ах, тут лежить комарище.
Великеє гультяїще.
Не одному на носі грав,
А тепер з дуба тяжко впав.

Ах, тут лежать його руки.
Же дознали тяжкой муки.
І тут лежать його ноги.
Же дознали злой дороги.

Ах, тут лежить його труба,
Же летіла враз з ним з дуба.
І тут лежить його сало.
Що кождого смарувало».

Насіймо йому руточки,
Пахнюшої маруночки.
Будуть собі люди рвати,
Комаренька споминати.

Тепер же ся розлітайте,
Вічную пам’ять співайте!
Нехай вічний покій має,
Мене, муху, споминає!»

Бо я є попом

Бо я є попомСтоїть церква на горбочку,
Дзвони «бім-бом-бом»,
Люди ми ся уклоняють,
Бо я є попом.

Хлопа з дівков обвінчаю,
Піду за гробом —
За все ото гроші маю,
Бо я є попом.

Як дівчину сповідаю
Із смертним гріхом
Вночі до ня мусить прийти,
Бо я є попом.

Газда робить — їсть капусту,
Чир із молоком,
Я ж щодень з’їдаю курку,
Бо я є попом.

Та не сам я людей дурю —
Разом із дяком.
Що-захочу, то добуду,
Бо я є попом.

Попик череватий

Попик череватийПопик череватий шість днів спочиває,
А в сьому неділю людей оббирає.
В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим помудрує.
Як прийде вівторок, піп собі гайнує,
А через середу з кухарков фіглює.
А четвер настане — піп у карти грає,
В п’ятницю увечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, почне план робити,
Як би знову людей в церкві ограбити.

Кирик

КирикБіжить річка невеличка,
А на тій річці стоїть капличка,
Недалеко від каплички божа церква,
Свята, стара, благостивая;
А при тій церкві піп з попадею,
У попа борода велика й сивая,
А попадя молода ще та гладкая.
Жив був Кирик, бідний чоловічок,
Була в нього бідна жінка,
Були й діти невеличкі.
От прийшов час, жнивова година,
Померла у бідного Кирика маленька дитина.
Пішов бідний Кирик до попа:
— Добродію, добродію, чи не могли би моєї дитини
поховати?
Що ви схочете за похорони взяти?
Піп радий, радесенький,
Трясе бородою, розмахує рукою:
— Що ж, — каже, — твою дитину можна ховати,
Але не багато з бідних людей дбати,
А десять карбованців таки треба взяти!
Що треба, то треба, не мов мені ні слова,
Бо в мене з тобою короткая мова.
Кирик каже:
— Добродію, добродію,
Я не можу стільки дати,
Де вже мені, бідному Кирику, стільки взяти?
Піп як тупнув ногою,
Як мотнув головою,
Як потряс бородою,
Як закричить,
Як заверещить: Читати далі