Баба і чорт

Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так тоскно було, бо і я сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, діждалися весни. Баба і каже:
— Ну, діду, треба нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене городу чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їжа.
Найняли чоловіка, він виорав. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля як уродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і згодився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипле, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
— Дай мені трошки покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо, — каже чорт, — маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулак. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй, — каже, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак.
На третю весну баба й каже:
— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята баба, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
— Так ти у мене вже й не хочеш жити?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
— Поняла, — каже.
— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
— Я, — каже, — так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, ти й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда…
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.
— Будь ласка, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Ні, — каже, — носи, поки не переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, — каже, — мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
— Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
— Неси мене у мою хату…
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!

Проповідь

А то раз якийсь піп дуже не любив казання говорити. То однієї неділі виходить на казальницю та й каже:
— Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казання казати?
— Ні, не знаємо! — кажуть люди.
— Га, коли ви не знаєте, то й я не знаю, — каже пїп та й зліз з казальниці.
На другу неділю — знов піп на казальниці:
— Мої милі парафіяни, а знаєте, про їдо я вам нині буду казати казання?
— Знаємо! — кажуть люди.
— Ну, коли знаєте, то нема вам що й казати!
Приходять на третю неділю та й змовились собі Вилазить піп на казальницю.
— Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати?
То одна половина людей у церкві каже:
— Знаємо,— а друга каже: — Не знаємо.
— Так, — каже піп. — Ну, то добре! Най ті, що знають, та скажуть тим, що не знають! Благодєнствіє господнє на всіх вас!
Та й закінчив на цьому.

Люди добрі, робіть так…

Один піп любив щоразу нову проповідь говорити. Але одної суботи написав він собі проповідь та й вложив її в кишеню, щоб не забути в неділю прочитати парафіянам. Ну, вложити то вложив, але в неділю взяв нові штани, а старі штани, де була проповідь, лишив вдома.
Але в церкві вже по службі божій виходить він, щоб проповідь казати, та й каже:
— Люди добрі, робіть так… — та й лап в кишеню, щоб проповідь взяти. А її нема, а тут треба говорити, та й він знов: — Люди добрі, робіть так… — та й знов до кишені і не перестає говорити, але згадав, що проповідь в старих штанах забув, та й з опалу ляп: — Люди добрі, робіть так, як у моїх старих штанах написано.

Боже чудо

Казав одного разу піп на проповіді:
– Мої милі парафіяни! Який то бог добрий! То раз заблудили четверо людей в лісі, блудили цілий день, а мали з собою лише сім хлібів та й тим жили!

Як папуга глас божий подавав

В одного німця був папуга, і такий той папуга був учений, що «Отче наш» напам’ять знав. Ото було сидить в клітці, а німець прийде та:
— Ну, попка, «Отче наш!»
І починає ото заводити. Славно співав папуга!
Почув про того папугу один архієрей та й запросив німця до себе з папугою, ну, так би мовити, на показання чи що. От німець — за клітку з папугою і до архієрея.
А їхати треба було річкою. На пристані грузчики вантажили якийсь вантаж у той пароплав, де їхав німець з папугою. Один вантажник не міг чогось потягти, то на нього наглядач як крикне:
— Тягни, тягни, сволоч паршива!
Та так крикнув, що папуга аж підстрибнув. От приїхали вони до того архієрея. Тут сидять такі пузаті сановники, що аж страшно.
— Ну, давайте, спробуємо гласу божого, господа сановники! – каже архієрей. — Послухаємо гласу божого.
А тоді на німця і киває: починай, мовляв. Німець щось сказав папузі та:
— Ну, попка, давай!
Попка мовчить. Німець розсердився:
— Попка, давай!
Попка мовчить. Тоді архієрей відіпхнув німця, став перед попкою і загугнявив:
«Отче наш, іже єсі на небесі…»
Попка дививсь, дививсь, та:
— Тягни, тягни, сволоч паршива!

Відчалюй, реб’ята!

На одній річці був паром. От як на Дніпрі. Коли на паром сідало доволі людей, паромник завжди кричав:
— Відчалюй, реб’ята!
Раз паромом їхав піп. Йому дуже сподобався голос паромщика. Він і каже йому:
— От голос у тебе добрячий. І для церкви б годився! Приходь у неділю, але ж кричи так, як кричиш на паромі!
Прийшов паромщик у неділю до церкви і став на криласі. От піп і править:
— Паки, паки господу помолімся!
А паромщик як крикне на всю церкву:
— Відчалюй, реб’ята!

Жартівливі молитви

Отче наш, піп не наш
Кури крав, у міх клав,
Бігарем гасив, додому носив.
— Поможи ми, боже, сі поїсти
І за другими полізти.

Отче наш,
Хліб нам даш,
Як зуби закусимо
І просити не будемо.

Богородице діво,
На печі сиділо,
Оріхи кусало,
А мені не дало.

Богородице діво…
Роби своє діло:
Де тя засвербіло,
Там пошіпайся.

Вірую, вірую,
Мав піп кобилу сірую.
Коли кобила вмерла,
То д’горі ноги задерла.

Вірую, вірую,
Їхали купці фірою,
Сніги впали,
Леди стали,
Куди їхали — не попали.
Амінь!

Помилуй мя, боже, по вилиці…
Не удар ня.
А далі як було,
Уже ся забуло.

Я грішний,
Я до пекла фрішний.
Засіявся,
І до пекла притігався.