Сімейна політика

Було це ще за старих часів. Прийшла мати відвідати сина з невісткою. Запросили до столу. Невістка стіл накриває, а син хліб ріже. Відрізав він здоровенну скибку та й каже жінці:
— На тобі мужицьку — жери!
А потім, відкраявши тонесеньку-тонесеньку скибочку, каже ласкаво до матері:
— А це вам, мамо, — панську — їжте на здоров’ячко!.

Святі допомогли

Їхав один дядько зимою в місто, настала завірюха. Він заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас Маківське. Кінь і пристав. Дядько нокав, нокав, а кінь не йде. Дядько й каже:
— Дай помолюсь я Миколі угодникові, він допоможе мені з провалля виїхати!
Помолився він Миколі угодникові, а кінь усе стоїть. Він нокає на коня, а кінь стоїть — стомився.
Постояв дядько, посумував, а тоді дума: «Помолюся ще Марії діві».
Та й «діва» йому нічого не допомогла — стоїть кінь…
«Дай, — думає дядько, — помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара та ще й з дитиною, нічого не допоможеться».
Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня, як стьобне, а кінь навалився на одну голоблю та й переломив її. Дядько розсердився та як закричить:
— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну голоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на другу, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.

Залізноноса баба

Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі — на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік — за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
— Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто — нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі — що лише загадати!
«От, — каже собі чоловік, — вже нагрівся, а тепер наїмся…»
Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
«Гм! — думає чоловік, — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
— Так і є… — озвався голос.
Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
— Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..
Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:
— Тут помочі ніхто тобі не надасть! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе штрикати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Добре тобі буде?
— Бідний я, бідний! — благає чоловік. — Допоможи мені. У мене купа дітей. Що буде з ними? Усі загинуть без батька, без матері!
А баба своє белькоче:
— Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я, може, тобі б допомогла, але за просто так цього робити не буду.
— Красунечко, допоможи мені! Що хочеш тобі зроблю, лише хай мене твій син до пекла не несе!
— Добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не важке.
— Я на все згоден!
— Тоді тебе врятую від пекла, зроблю щасливим та багатим, коли ти зі мною одружишся.
Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Оце таке! Щоб він узяв собі за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди скажуть, коли побачать в селі, яку відьму він привів до хати?
А баба своє:
— Так, так, чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки немає. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі — молоці купати, а палицею по хребту мастити… То згоден?
Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має сенсу.
— Добре, — погодився. — Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!
— Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.
Та й відразу вибігла з хати, наче молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла мішки й повела чоловіка до підземної комори.
А там чого тільки нема! Всілякий одяг дорогий — чоловічий і жіночий, їжа та пиття, яке лише загадати… Гроші золоті й срібні, дорогоцінне каміння різних кольорів…
Баба каже:
— Дорогий мій чоловіче, все це твоє й моє. Пакуй у мішки, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хати.
Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого одягу, а зверху поклали їжу і напої. Мішки звалили на візок, що напоготові стояв біля хати. Впряг чоловік віслюка, і рушили в дорогу.
Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.
Баба говорить:
— Не поспішай, спочиньмо тут на травичці зеленій.
Чоловік спинив віслюка; позлізали вони з возика, розв’язали мішки й почали пригощатися. Силує баба чоловіка:
— Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше.
Але чоловікові тепер не до їжі і не до пиття. Усе думає, як би позбутися такої біди!
А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу, сп’яніла і заснула.
Чоловікові не треба нічого більше. Поплював у руки, взяв сокиру та так гупнув обухом по бабиному залізному носі, що той переломився. Баба закричала несамовитим голосом, а далі простерлася долілиць, разів двічі тріпнулася й померла. Але коли чоловік вдарив по її носі, той так загудів, що почули в пеклі.
— Го-го! — закричав чорт. — Моїй мамі хтось ніс переломив… До нього! Треба схопити!
І зразу вискочив із пекла.
А чоловік, гадаєте, сидів на місці? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не зрозумів, у чому річ, і перелякано помчав що було сили. У возика тільки задок заплигав то в один, то в другий бік.
Уже недалеко було до села, коли чорт вискочив із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся, побачив возика і побіг за ним. Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли той вже повертав до себе у двір.
— Злодій, вбивця! — вигукує чорт. — Далі тобі не жити!
— Пусти! — кричить чоловік. — Тут уже я пан!
Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа.
На крик вибігли діти: кострубаті, замащені, у дранті. Почали галасувати:
— Ой, батько привів нам чорта! Обдеремо його й зі шкури пошиємо черевики!
— Будемо мати й м’ясо!
— А з чортових рогів будуть нам дудки!
Чорт перелякався і почав просити чоловіка:
— Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.
А чоловік каже:
— Не пущу, бо мої діти будуть голодні.
Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.
А чоловік завів у двір віслюка із возиком і від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій окрузі.

Лист до архієрея

В одному селі була дуже стара церква. І святі вже були старі. От громада і постановила написати до архієрея лист. Як постановили, так і написали.
«Архирею, — пишуть вони, — є в нас в церкві трошки дерев’яних святих і то не святі, а якесь дрантя. Матір божа, — пишуть вони, — чогось так згорбатіла і зігнулась, ніби її хто ззаду коліном гепнув, а з святого Миколая вже три роки порохно сипеться, Варвара здулась, як та ялівка, а святі апостоли розлізлись по стіні, як ті дурні барани по полю. Так от дозволь нам, архієрею, матері божій боки обламати, святу Варвару на шпуги взяти, апостолів дрючками до гурту зігнати, а старого Миколая, як він вже такий нікудишний, — вели закрити».
Так і невідомо, що відповів їм архієрей.

Як чоловік церкву шукав

Оженився чоловік і взяв богомільну жінку, а він і разу не був у церкві. Вона його гонить до церкви, а він каже:
— Я не знаю, яка вона!
— Дивись, де зелений дах, ото й церква!
Він одягся й пішов селом; дивиться — аж стоїть шинок, а на даху мох уже старий-зелений поріс. Він думає: «Аж це то — церква». І заходить туди. Дивиться, а там сидить дід та грає на скрипку, а баба танцює п’яна, а інші мужики в карти грають. Він постояв і пішов додому. Жінка й питає його:
– Був у церкві?
Каже:
— Був!
— Що ж ти там бачив?
— Скільки я, — каже,—там чудес бачив!
Жінка питає:
— Яких?
— Старий, — каже, — спас грає на бас, а свята пречиста — наділа намиста та: гу-цу-цу, гу-цу-цу по церкві. А Миколай-чудотворець сидить за столом із святими та схватить за ноги боженя, та об стіл головою, та: «Чи немає в кого козиря?»
— То ти ж, — каже, — був у шинку, а не в церкві!
— Ти ж казала, — каже, — що, де зелений дах, то там і церква, то я туди й пішов!..

Чого вона не реве? Бо її дома нема

Купив чоловік корову, так жінка ніколи було її ні на пашу не пожене, не стріне проти череди; як подоїла, так і пішла собі. От він баче, що пропала корова, узяв та й продав її, так що і жінка не знала.
Прийшов вечір, він і пита її:
— А що, здоїла корову?
— Та здоїла, —каже.
А її й близько не чути.
На другий день знову пита.
— Та здоїла,— каже.
І на третій тії ж.
Ех, як ухватить же він її:
— Як же ти, — каже, — доїла, що я її уже третій день як продав?
А вона дурна:
— То-то я слухаю, чого вона не реве? Бо її дома нема.

Як святий Юрій мужикові допоміг

Раз заїхав мужик в болото. Що він напрацювався — ніяк не міг виїхати. Нарешті зачав призивати святих на допомогу. Призиває і поганяє коней; нічого не помагає. Нарешті каже:
— Свята Дорота, витягни мене з болота!
Нічого не помагає.
— Святий Юрію, витягни мене з тої баюри! — та коні як стьобне — і виїхав. Та й каже:
— О, що то хлопець — не те, що баба.