Одної породи

Ходив пан на охоту з лягавим собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонця встав та, може, деяку десятину зорав і сів собі снідати хліб та сало. Ото пан і підходить до нього та й питає:
— А що це ти робиш, чоловіче?
— Снідаю, пане.
— Снідаєш?
— Еге.
— А що ти снідаєш?
— Що снідаю? Хліб та сало.
— Сало. Та мій собака не буде їсти сало, ось кинь йому.
Мужик відрізав шматок сала і кинув собаці та й дивиться, що то воно з того буде, а пан щось неначе сказав собаці. Собака дивиться на сало, а їсти боїться. Мужик поглядає то на собаку, то на пана, а далі скинув шапку, почухав потилицю та й каже:
— От тепер же то я, пане, догадавсь чому він не їсть сало. Бачу, що він одної з вами породи.

Як лісничі Потоцького провчили

У Потоцького ліси дуже здорові були. У нього були там і лісничі, і куренні. То, звісно, панський ліс — крадуть та й продають.
От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»
А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:
— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!
Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького…
Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап’явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого…
— Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!
— Сідай, грійся! — кажуть.
От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:
— Продайте, хлопці, мені дерева!
— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..
— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!
— Могорич, — кажуть, — станови, вип’ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!
Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.
Сидять, п’ють…
То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип’є, а їх напуває… Та мужика одуриш!
Попили ту горілку, він таки лізе:
— Продайте, хлопці!
— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!
Він знову: А може б ви, хлопці, продали?..
— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сунеться!
Хлопці так і розіп’яли Потоцького та й давай шкварить… Ушкварили йому, може, з півсотні.
— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!
Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

Придержав

Іде один пан лісом із своїм лакеєм. Увійшли в гущавину. Лакей ішов попереду та взяв гілляку і потягнув за собою, вона зігнулася, а лакей і пустив її. Гілляка як розправиться та як стьобне пана по пиці — ледве око не вискочило.
— Ой, як боляче б’є проклята гілляка! — крикнув пан.
— Е, пане, — каже лакей, — то добре ще, що я придержав її, а то ще сильніше ударила б.

Піп і його слуга

Мав чоловік три сини. І оті сини були дуже ліниві. Коли б отець подбав, то їли б. Раз старший син розсердився і каже:
— Няньо, я тобі кажу, що зароблю гроші.
Зібрався і йде по світу. Прийшов у одне село. А там піп стояв на воротях і дивився горі-долу вулицею. Старший син прийшов до попа, поклонився:
— Добрий ранок»
— Доброго здоров’я! Куди ти, легіню, йдеш?
— Я йду, чи не найнявся б служити.
Зайшли вони на фару та почали домовлятися. Піп говорить:
— Слухай ти, легіню, будеш у мене служити, а чи пристанеш на таке: коли ти на мене розсердишся, я тобі видеру ремінь з хребта. А коли я на тебе, то ти мені.
Легінь на це пристав. Переспав у попа ніч, а рано встає і питає, що тепер має робити.
— Та підеш з гусьми на толоку.
Хлопчище погнав гуси на толоку, а голоден, їсти йому не дали. Піп обіцяв, що принесе.
Хлопець чекає-чекає, сніданок не несуть. Аж у шість годин приходить піп і питає його:
— Чи ти, небораче, не голоден?
— Де б у чорта не голоден!
— Ти, видно, сердишся на мене!
— Де б не сердився, коли ви з мене знущаєтесь!
— Ну, лягай, най тобі видеру ремінь з хребта!
І піп врізав хлопцеві ремінь з хребта і відправив хлопця додому.
Прийшов додому смутний.
Зібрався середульший син.
— Будете видіти, що я вам, няньо, зароблю гроші!
І він потрапив до того попа служити. Та і йому зле повелося, бо і йому піп видер ремінь з хребта.
Наймолодший брат Іван ударився в груди й каже:
— Я, няньку, зароблю гроші усім нам!
Зібрався і йде.
Потрапив у те саме село і до того самого попа. Красно поклонився.
Піп його питає:
— Куди ти, хлопче, подорожуєш?
— Шукаю службу.
— Та ходи до мене служити.
Зайшли на фару і почали домовлятися:
— Ну, слухай, хлопче, коли ти на мене розсердишся, то я тобі видеру ремінь з хребта, а як я на тебе, то ти мені. Чи пристаєш на се?
— Пристаю. Лиш скажіть мені, доки вам треба служити та й яку
ви даєте плату слузі?
— Будеш мені служити, доки зозуля не буде кувати, а плата п’ятсот
злотих.
— Добре, але маєте мені давати такий харч, який самі їсте.
Піп пристав на це. І Іван зостався у попа служити.
Раненько пробудився і просить роботу.
— Підеш з гусьми на толоку. Їсти я тобі винесу.
Іван з гусьми зібрався на толоку і чекає сніданок. Сонце вже високо, а попа не видно. Іван голоден. Що він надумав? Вирубав він жердь і всі гуси побив. Одну обскуб, розклав вогонь та пече. Інші склав навколо себе. Наївся, напився, ліг межи гуси та й спить.
Приносить піп Іванові їсти:
— Що ти, Іване, наробив, невже ти гуси побив?
— Ой, ні, отче, гуси смачно пасуться. Чи ви не сердитесь?
— Ні, не серджуся!
І пішов піп додому. А вдома каже попаді:
— Негаразд, бо Іван побив усі гуси! Яку йому дамо завтра роботу?
— Хіба кури годувати? — каже попадя.
Ввечері, як Іван вернувся, каже йому піп:
— Ну, Йване, завтра встанеш рано та будеш годувати кури. Ото легка робота.
Іван рано встає і кидає курям кукурудзу. Нараз прийшла одна, далі друга, Іван собі думає:
— Це біда! Одна курка від другої їсть!
Узяв прутик та вбив усі п’ятдесят курей і склав коло кукурудзи.
Приходить піп і бачить, що Іван усі кури побив.
— Що ти, Іване, дієш?
— Що я, отче, дію? Дію гаразд, бо тепер вони красно їдять, а перше їли одна від другої! Та ніби ви, отче, сердитесь?
— Ні, не серджуся.
Вернувся піп до хижі й каже:
— Жоно, негаразд. Іван усі кури побив! Що з ним будемо робити?
— Завтра най іде орати.
Запрягли чотири воли і пішли орати. Піп тільки завів воли у ниву й каже:
— Ори ти, Іване, сам, а я піду.
Іван кілька разів обійшов ниву, а далі став і дивиться, чи піп не йде з обідом. Піп не йшов.
Що Іван надумав? Убив сокирою вола, наклав огню і пече м’ясо.
Як наївся, решту закопав у землю, а хвіст відрізав та заклав другому волові в рот.
Піп вернувся з обідом.
— Що ти, Іване, наробив?
— Що я наробив? Воли поголодніли та один одного з ’їв. А ви, отче, сердитесь?
— Ні, не серджуся.
Приходить піп додому і говорить попаді:
— Негаразд! Іван зарізав вола і велику шкоду нам вчинив.
— Знаєш що? — каже попадя.— Зрання збуди матір та най вилізе на горіх і кукає як зозуля.
Так і вчинили. Раненько піп збудив Івана і каже:
— Уставай, Іване, бо зозуля кукає. Вже тобі минув рік.
Іван устав, вийшов надвір і слухає зозулин голос. А далі додумався.
Витяг рушницю й стрілив у зозулю. Попові не сказав нічого, вернувся до хижі і ліг спати.
Піп, коли вийшов надвір, побачив під горіхом мертву матір. Дуже зажурився:
— Іван убив маму! Що з ним маємо робити?
— Вижени його спати на оборіг і запали з ним сіно, — каже попадя.
Піп прийшов до Івана й каже:
— Ввечері підеш спати на оборіг!
А у попа були чотири обороги.
Іван пішов спати.
Вночі піп підпалив оборіг і від нього всі інші загорілися й згоріли.
Вернувся до хижі спокійний, думаючи, що Іван згорів.
А рано заходить Іван і вклоняється:
— Добрий ранок, отче!
— Де ти спав, Іване?
— Я спав у хліві на горищі.
— А ввечері де будеш спати?
— У хліві.
Уночі запалив піп і хлів. Згоріла й худоба.
Рано Іван заходить і вклоняється:
— Добрий ранок, отче.
— Де ти, Іване, спав?
— Я спав на фарі.
Тепер піп став радитися з попадею, що мають діяти.
Знаєш що, жоно? Я додумався фару полити гасом, запалити, лише книги забрати і втекти.
Піп склав книги у мішок і фару запалив. А Іван побачив, що робить піп. Скоро книги викидав з мішка, лиш одну лишив у ногах, а другу в головах, а сам заліз у мішок.
Коли фара почала горіти, піп ухопив мішок на плечі й давай тікати. Як вийшли з села і добігли до річки, говорить піп попаді:
— О, які тяжкі божі книги!
Коли переходили річку, де треба було брести, Іван з мішка тихо каже попові:
— Тримай вище, отче! Бо мені ноги мочаться.
Піп каже попаді.
— Чуєш? Божі слова говорять…
Перейшли на заріччя і розклалися спати. Піп розв’язує мішок, бере книгу і хоче молитись. А Іван виліз із мішка:
— Добрий вечір, отче!
Піп здивувався:
— Та ти тут, Іване?
— Ой, я тут, бо ще зозуля не кукала, ще я не дослужив рік.
— Та скажи ти мені, Іване, де ти тепер будеш спати?
— Де буду спати? Та лиш з вами. Я буду спати від води, а ви у середині, а попадя від берега.
Піп відкликав попадю набік, і почали вони радитись, що як Іван засне, то штовхнуть його у ріку.
Вночі, як усі поснули, Іван переклав попадю до води. Будить попа і каже, змінивши голос:
— Вставай, отче, бо Іван заснув. Кидаймо його у воду.
Піп узяв за ноги, а Іван за голову, розмахнули попадею і кинули у воду.
Тут впізнав піп Івана й каже:
— То ти, Іване, тут? Що ж ти зробив? Позбавив мене жони.
— Ачей ви, отче, сердитеся на мене?
— Ой, ні, не серджуся! Ну, Іване, коли ти мене так уладив, то я тепер з тобою йду на мандрівку.
Так вони обоє йдуть по світу. Зустрічають цигана. Той і питає їх:
— Куди ви йдете, люди?
— Йдемо на мандрівку!
— Візьміть і мене.
— Ходи, — каже Іван.
Ідуть далі і зустрічають жебрака.
— Куди ви йдете, люди?
— Йдемо мандрувати.
— Прийміть і мене!
Іван прийняв і жебрака. Ідуть уже четверо.
У дорозі застала їх ніч. Прийшли вони до одної молодої жінки, красно вклонилися, Іван і проситься:
— Невісточко, чи ми не переспали б у вас?
Молода жінка понурила голову і подумала: «Що на се сказати?»
— Люди, най би ви в мене спали, але коли до мене прийде велика повінь, я за вас не відповідаю, як утопитеся.
Піп каже, що він не вміє плавати, і дуже злякався.
— А ти вмієш? — питає Іван жебрака.
— Трохи вмію.
— А ти, цигане, вмієш?
— Я так умію плавати, гік камінь.
Іван був хитрий і зрозумів, що повінь — то невістчин коханець.
Жебрака поклав спати на піч, цигана в кут, а попа на горище у корито, щоб не втопився. Як усіх порозкладав, лампу загасив, і всі заснули.
А Іван не спить. Лежить на лавці під самим вікном і чекає повені. Вночі чує, щось під хижею талапає. Далі чує, хтось постукав у вікно і тихим голосом кличе:
— Марічко, чи спиш? Уставай скоріше!
А Іван Маріччиним голосом відповідає:
— Йди собі геть, небоже, бо у мене подорожні люди сплять! Не можу тебе впустити.
— Марічко, на, приніс я тобі палінки і калач, і ковбасу, та най не несу назад додому…
Іван був дуже голоден, відчинив вікно і взяв. Склав на стіл і почав їсти. Пробудився жебрак і питає:
— Що ти, Іване, їси? Дай і мені трохи, бо я дуже голоден.
Іван поліз у кишеню, знайшов там качан кукурудзи і подає жебракові. Жебрак спробував укусити качана, але не міг, і питає Івана:
— Що се, Йване?
— Це ковбаса. Як не можеш їсти сиру, то йди спечи!
На куті лежав циган, і в темноті світилися його зуби, як жар. Жебрак підійшов до печі й поклав качан циганові в зуби, трохи почекав, а далі каже:
— Іване, а се не печеться!
— Ну, то бери води і залляй огонь.
Жебрак зачерпнув води і налляв циганові повен рот. Циган налякався і заревів:
— Йой, йой, люди! Вода! Повінь!
Піп це почув і почав у кориті так колисатися, що упав з горища й потовкся. А Іван відчинив вікно і втік. Іде собі, думаючи: «Хоч я грошей не заробив, та обдурив попа».
І пішов мандрувати по світу, і, може, ще й нині мандрує.

Хто що їсть

Сидить одного разу бідна дівчина в чайній і їсть обід. Аж заходить великий прерозумний панисько і позіхнув на весь рот, навіть не закривши його.
— Ой, паноньку, ви ще й мене з’їсте, — сказала жартуючи дівчина.
— Я телятини не їм! — гордо відповів панок.
— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять, — відповіла дівчина.

Як пан біди шукав

Один пан не знав, що то біда, а хлопи до нього йшли, та й котрий хлоп прийде, та й все: «Біда, пане».
А пан хотів знати, що то за біда, бо він не знав її.
Але раз пан наказав сідлати коня і завернувся добре, і набрав з собою грошей, і поїхав шукати біди.
Приїздить в одне село — немає біди. Приїздить у друге село, також немає біди. Аж тут приїздить на третє, їде понад став, а там в ставі сидів пугач та й все кричав:
— Пу-у-гу-у!
А пан став та й слухає. Аж надходить циган.
— А що то так пугає?
А циган каже:
— То біда!
А пан каже:
— Іди мені піймай її.
А циган каже:
— Вона мені не дасться піймати! Ідіть ви самі, пане!
А пан зліз з коня та й пішов у болото. А циган каже:
— Та скиньте, пане, все шмаття, бо забрудните!
Пан скинув та й віддав циганові під опіку одяг, з грішми, зо всім. А циган сів на коня, забрав шмаття з грішми та й поїхав. Пан ходив, ходив за бідою та й не міг піймати, — біда все далі тікала.
Виходить пан з ставу, нема ні цигана, ні одежі, ні грошей, нічого. Пан ішов з третього села аж додому голий. Аж тоді пан взнав, що то біда!