Правдива відповідь

В одному губернському місті будували тюрму. Підрядчик-купець командує, робітниками розпоряджається. Ішов один селянин, став і залюбувався цим домом.
— Барин, для кого ви такий великий дім будуєте?
— Для вашого брата!
— Та куди нам грішним! Хоч би вашому брату довелось тут пожити!

Шепелява Марія

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепеляла. Як розкриє рота, то парубки й дівчата повзали від реготу, як раки.
Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.
Зажурилися тато й мама… Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!
Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.
Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:
— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди… Виділи, як забігла до вашої хати… Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її…
Аби Марія щось не прошепеляла й не наробила сміху, мама сказала:
— Іди, донько, принеси коновку води…
Марія вийшла. Старости спитали:
— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?
Мати відповіла:
— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.
Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.
— Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.
Жінка вийшла. Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.
— Чого ти, доню, плачеш?
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.
Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:
— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?
Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.
— Чого ви плачете? — спитав.
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.
А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:
— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.
Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.
— Чого плачете? — спитав.
— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?
Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.
Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.
— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.
— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..
Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.
Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:
— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.
Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

Як солдат генерала пізнав

Одного, значить, разу в царській армії мав бути генеральний смотр військ. А там один солдат дуже погано знав службу От його зводний і ротний підучують, як кого титулувати, як відрізнити якого начальника.
— Генерала, — кажуть, — по лампасах на штанях пізнаєш і так далі…
От почався смотр… Приїхав генерал, але кривий на одну ногу Вистроїлись усі в ряди. От генерал прийшов, поздоровкався, а далі і нарвався на цього солдата, що погано знав службу.
— От скажи мені, хто я такий?
А він і каже:
— Генерал, ваше превосходительство!
Ось він знов запитує:
— А почім ти знаєш, що я генерал?
А зводний стука себе по ногах, щоб той здогадався, що по лампасах. А він каже:
— По ногах, ваше превосходительство!
— Как, по ногах? — каже генерал.
А солдат:
— У вас одна нога крива.

Оце поки моє

Один генерал якось догодив Катерині, що вона не знала, як його й нагородити. Ото вона й каже:
— Подарую я тобі землі. Сідай на коня і їдь: скільки в’їдеш за день, стільки й твоєї…
Сів він на коня і давай бігти з усієї сили, поки й кінь з утоми здох. Коли кінь здох, він давай пішки бігти Біг, доки міг, а далі впав непритомний і лізе рачки. Нарешті ліг ще й руки простяг, та й каже вмираючи:
— Аж оце поки моя земля! — і вмер.

Як Шевченко переконував мужиків

У селі Передмірці над річкою Горинь поблизу Вишнівця люди згадують, що тут зупинявся Тарас Шевченко під час своєї подорожі на Поділля та Волинь восени 1846 року.
…Село наше стояло тоді на старинному шляху, що вів через Вишнівець на Почаїв. У нас був великий заїзний двір з корчмою, який міг прийняти на ночівлю одночасно більше тридцяти возів з кіньми. То вже всі зупинялись тут: і чумаки, і купці аж з Варшави, чимало піших прочан. Завжди тут було людно, можна було почути цікаві бувальщини, всякі новини.
Тарас Шевченко, кажуть, оглядав у Передмірці замок, що стояв на високому горбі, оточений з трьох сторін водою. На ньому були сліди пошкоджень з часів визвольної війни проти польської шляхти, бо приступом захопив його Максим Кривоніс з козаками.
Ночував Шевченко у заїзному дворі. За вечерею в корчмі він присів до групи чумаків та передмірських мужиків, розговорився. Слухав і їх оповіді. Можливо, що й читав їм свої вірші, та хто вже може знати досі.
У бесіді зайшла мова про Петербург, царя, сподівану волю для кріпаків. Тоді Шевченко зібрав окрушини з хліба, зліпив з них малесенькі фігурки «царя», його «придворних» і поставив їх на столі. Навколо них насипав багато окрушин.
— Бачите, браття, оце «цар», його «генерали» й придворне «панство». Вони ще сильні, чванливі… А оті дрібні окрушини з хліба — то кріпаки убогі. Є між ними й люди вольнії, але також стоять за волю для народу…
— А що ж бідноті робити? — запитав.
— Що думаєте?
Шевченко зібрав всі окрушини в пригорщі й присипав ними фігурки царя і придворну свиту.
— Де подівся цар, придворні? Запитую вас. Що сильніше тепер: цар чи народ?.. От якби, брати, отак всі громадою, то й скоро б свята воленька прийшла. Кожен з нас окремо — порошинка, а всі разом — сила…
А далі поет поклав руку на купку отих хлібних окрушин — кріпаків і попросив своїх співрозмовників, що сиділи поруч, щоб положили й свої руки.
— А тепер всі міцно тисніть об стіл… Ану ж, сильніше!
Коли всі забрали руки, то на столі осталася стиснена воєдино паляничка з окрушків.
— А тепер знайдіть царя…
— Нема,— розсміялися всі.
— А паляничка — мовив поет,— то воєдино наш народ. Як би ви, друзі милі, не тиснули паляничку, то вона останеться сама собою. Отак і народу нашого нічим не знищити. А коли він воєдино — сила родиться могутняя…
— От і здорово й дотепно ви, добродію, розповіли нам, як воленьку святую здобувати.
Розмову Шевченка в корчмі нишком рознесли по селі. Кожен слухав мовчки та на вус мотав…
Розповідали, що поет перед від’їздом залишив якийсь напис та свій підпис по-французьки на стіні передмірської корчми. Ще перед першою світовою війною цей напис читали студенти Варшавського університету, що тут зупинялися. Та що там було написано — того ніхто не знає.

Генерал розплутав справу

Солдати написали генералу скаргу, що їм не варять каші, а тільки борщ. Приїхав генерал Скандал! Солдатська скарга! Нечуване діло!
Зібрав він начальство і питає:
— Ну как вы допустили солдат до такого состояния? Куда вы смотрите? Я вам покажу, сукины сыны!
Потім зібрав солдат і давай питати:
— Вы мне писали жалобу? Скажите, кашу вам варят или не варят?
Всі мовчать — кому охота вириватись?
А один солдат вилупив на нього очі та й слухає.
— Вот ты, например, солдатик! Скажи, кашу вам варят?
Той витягнувся під козирьок:
— Так точно, ваше високопревосходительство!
— А как варят?
— День не варять, два не варять, потім погодя — знов не варять.
— Значит все-таки варят? Разойдись!

Про Богородицю та святого Миколая

Їхали раз два куми з города. Були на базарі, купили сього-того, а то ще один купив собі Богородицю (ікону, значить), а другий святого Миколая, Ну, їдуть. А на дорозі шинок, люди спиняються.
— А що, куме, заїдемо?
— Заїдемо. Тільки ж коні як?
— Та чого ж там коні? А боги ж нащо?
— Та й справді!
От вони під’їхали, повставали, один поставив у себе перед возом Богородицю, другий — Миколая.
— Стережіть же тут!
А самі в шинок. Сиділи там, випивали, потім виходять — коней немає. Покрадено.
Вдарилися куми об поли, а тоді один до свого Миколая:
— Ну нехай уже та з дитиною не вгледіла, а ти ж, старий собако, куди дивився?!