Кума не курить

Покумався бідний селянин з багатим. Коли б не завітав багатий до бідного в гості, бідний останню курку заріже, а пригостить кума.
Якось і бідному довелося побувати в тому селі, де жив його багатий кум. То ж мусив багатий запросити бідного до себе в гості.
«Хоч пообідаю добре», — думає бідний (був він голодний). І пішов до кума з охотою.
Сидять вони годину, сидять другу, а кум обідати не дає, лиш курить свою люльку та гостить кума якимсь смердючим тютюном.
Бачить бідний, що й сонце вже надвечір хилиться і їсти хочеться, аж в очах рябіє, та й каже:
— Піду я, куме, додому.
— Сидіть, куме, закурюйте. День тепер великий!
— Дякую щиро. Я вже покурив, пора й додому.
— Ваша справа, куме, — каже багатий, — заходьте частіше і куму беріть з собою.
— Спасибі, спасибі, кума не курить, — з досадою промовив бідний і пішов додому.

Як святі сметану їли

У попа був робітник Іван. Попи, як звичайно, робітників годували погано. Хліб давали завжди черствий, навіть сухий.
Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван піддивився, де служанка хліб положила, що привіз цей багатий…
Іван увечері цю хлібину забрав і в свою конурку заніс. І думає Іван: що я за дурний, тільки один хліб їм?
— Стоп! подамся за сметаною у погріб.
Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у погріб. Сів біля сметани і їсть. Наївся і пішов.
Але в темряві накапав на підлогу сметаною. На ранок матушка відкриває погріб і бачить: хтось сметану поїв. Матушка й починає попу жалітись:
— У нас починає Іван шкодити.
Піп кличе Івана і каже:
— Іван, що ж ти — починаєш шкодити?
Іван і каже:
— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я шкодив?
Піп і каже:
— Ну, що ж там — святі були?
Іван і каже:
— А хто зна, може й святі.
На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани, пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає святих у церкві сметаною мазати. Понамазував усіх по одному разу, а Миколаєві угоднику, так як він старший усіх, вимазав і бороду. Закрив церкву і пішов.
На ранок матушка схватилась у льох, а там макітри зовсім немає; вона й докладає попові:
– Іван знову краде, заніс навіть макітру.
Піп кличе Івана:
— Іван, це ти наробив?
Іван каже:
— Ні.
Піп знову:
— Чого ні, що ж там — святі були?
Іван говорить:
— Так, святі!
Попові якраз треба було до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь: всі святі в сметані…
Закриває піп церкву і каже сторожеві:
— Не дзвони!
Прибігає додому й каже матушці:
— Справа погана: святі сметану поїли.
Піп з матушкою і Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:
— Стій! Іван, бери батіг!
Іван бере батіг, доходить до церкви, відкриває піп церкву. Зайшли до церкви. Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному разу, а Миколу угодника бий разів два. Це він направив їх.
Іван б’є святих по разу, а Миколі угоднику — три рази одсипав.
Пішли додому…
На другу ніч Іван прийшов, взяв ключик від церкви, пішов у церкву, одкрив, усіх святих познімав і поховав на горищі. Піп на ранок просипається, якраз було свято.
Заходить у церкву: ні одного святого немає, всі вийшли з церкви. Піп злякався:
— Що таке, святі втекли з церкви?
Прибігає додому і кричить:
— Іван, ти не видав?
— Що? — каже Іван.
— Та святі пішли.
— Видав, — каже Іван, — вони зайшли в двір, ви ховались, хвилювались, хотіли вас побачити, але ви спите і не стали будити, образились і пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж іде жінка по воду:
— Слухай, ти не видала?
— Видала! Ось за горку пішли, — говорить жінка.
А за горку йшли селяни ділити землю, так що жінка не знала, про кого піп питає.
Піп ускакує у двір та й кричить:
— Іван, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть — дам, аби вернулись!
Іван сідає верхи на коня і їде. Заїхав за бугор, бачить — там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і назад їде.
— Ну, що? — питає піп.
— Та вони, батюшка, ображаються. Сказали так: «Не будемо вертатися, поки піп нам не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколу угодника шість карбованців та ще четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде соромно.
Піп і каже:
— Добре! Поганяй скоріш і кажи, що все зроблено, тільки нехай вертаються.
Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, знову приїхав і каже:
— Сказали, вернемося тільки вночі. Хай готують горілку і закуску серед двору.
Піп усе наготовив. Приготував і гроші й чекає. Матушка, крім того, поставила макітру вареників.
Чекають. Уже дванадцять годин, а святих нема та й нема.
Піп говорить:
— Іван, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть!
Піп і захропів… Іван із сторожем повечеряли сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а самі лягли відпочивати. Піп прокинувся, спохватився:
— Що таке, що Іван мене не будить?
Піп дивиться, що Іван спить, а сметана з’їджена, і будить Івана.
— Іван, Іван, вставай!!!
Іван просипається. Піп і питає:
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попили й поїли та мене почастували та й пішли в церкву!
Піп:
— А чого ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Микола угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки сильно заснув, буде ображатись».

Як поспішала черепаха

Зібрались якось у неділю вранці ведмідь, осел, заєць та черепаха і рішили горілку пити. Скинулись у шапку по грошу, і комусь треба по горілку йти.
— Побіжить заєць! — вигукнув ведмідь.
— Ні, – каже заєць, — краще нехай осел принесе, бо я по дорозі всю горілку вип’ю. Хіба ви не пам’ятаєте — «Заєць у хмелю»?…
Всі подивилися на осла. Але той теж відмовляється:
— Я старий, дурний. Мене відразу одурять. Он ведмідь нехай іде. Він розумніший і сильніший за мене.
— Та я теж вайлуватий, неповороткий. Ще не дістанеться мені, – викручується ведмідь. — Ось черепаха піде.
А тій однаково, чи в хаті сидіти, чи надворі бути. Взяла гроші й вийшла.
Нема годину, дві. Уже й за півдня перевалило. Заєць, осел та ведмідь не витримали і давай черепаху на всі лади лаяти та проклинати…
Аж тут відкриваються двері і роздається голос ображеної:
— Якщо ви мене будете ще так обзивати різними словами непристойними, то я й зовсім не піду!..

Ворожка Наджіє

Жив собі в одному місті швець, якого звали Алі. Була в нього велика сім’я, тому працював він з ранку до вечора, щоб дітей було за що нагодувати, одягти та грамоті навчати. Була в нього дружина, яку звали Наджіє. Вона встигала і за дітьми наглянути, і чоловікові допомогти, і в хаті порвдок навести.
Та несподівано Алі помер, і залишилася Наджіє одна зі своїм горем. Що робити, як дітей прогодішати, як вивести їх в люди?
Якось перебирала вона в комірчині речі і наткнулася на бабусину вовняну панчоху, в якій був схований вузлик. Розв’язала вона його, а там у смугастій хусточці пригорща різнокольорової квасолі!
Сиділа вона і згадувала, згадувала: ще зовсім маленькою ходила вона з бабусею на базар. Бабуся сідала біля входу, розв’язувала і розстеляла свою смугасту хустину, розсипала по ній квасолю — і ворожила! Бабуся давно померла, а в місті довго ще згадували Айше-ворожку…
Дивилася Наджіє на різнокольорові квасолинки і пригадувала, як бабуся пояснювали їй, що кожна з них означає… А коли в оселі не залишилося й шматочка хліба, взяла Наджіє хустинку з квасолею і пішла на базар. Сіла збоку, розстелила хусточку, поклала купкою квасолю, сидить і очікує…
А в цей час в одного селянина пропав кінь. Шукав він його, шукав, втомлений повернувся додому, а дружина йому й каже:
— А ти у ворожки, яка сидить біля входу на базар, не запитував? Може, вона тобі підкаже, де шукати коня?
Послухався селянин дружину, прийшов на базар, підійшов до ворожки, розповів їй про свою біду, дав монету та й каже:
— Якщо допоможеш мені знайти коня, я заплачу тобі втричі більше.
Зібрала Наджіє квасолини в жменю, кинула їх на хусточку, дивиться — вийшло три купки, а за ними одна, найменша квасолинка… Думала-гадала, що б це значило, і сказала перше, що прийшло в голову:
— Бачиш за містом три високі пагорби? Ось за тим далеким, найвищим, і пасеться твій кінь!
Зрадів селянин, вирушив у дороіу. Півдня ішов з пагорба на пагорб, а коли перейшов найбільший, помітив в улоговині біля річечки свого коня!
Наступного дня вранці, коли Наджіє знов прийшла на базар до неї підійшов той селянин, подякував за ворожіння і дав їй ще три монети.
Селянин усім своїм знайомим і незнайомим розповів, яка чудова ворожка на квасолі вчащає на ринок. Ось так і розлетілася по місту і далеко за його межі слава про Наджіє- ворожку.
Якось розбійники викрали з ханського саду красуню- царівну. Певно, хотіли продати її за море за великі гроші. В усі кінці помчали ханські слуги; де тільки не шукали царівну, але знайти не змогли. Тоді хан наказав привести до нього всіх ворожбитів і ворожок, які тільки були в ханстві, і сказав їм:
— Я даю вам на ворожбу сорок днів і ночей. Якщо знайдете мені дочку — озолочу! Не знайдете — кожен з вас позбудеться голови!
Наказав хан посадити ворожбитів і ворожок в кімнаті, дати їм по сорок горшиків з їжею і один глечик із солодким щербетом. Одній лиш Наджіє-ворожці дозволив повернутися додому. Відвезли їй додому і глечик, і горщики з їжею.
А в цей час розбійники заховали красуню-царівну в печері за містом, а самі ходили біля палацу, на базарі, біля мечеті, прислухалися, що кажуть люди про пропажу. Почули вони про те, що хан зібрав усіх ворожбитів і ворожок у палаці, примчали і розповіли про це своєму отаману. І ще йому сказали, що більше всіх потрібно остерігатися Наджіє-ворожки, що тільки їй під силу підказати хану, де перебуває його дочка і хто її викрав. Подумав-подумав отаман і каже:
— Давайте-но будемо стежити за цією жінкою. Нехай увечері один з вас прокрадеться до неї в хату і підслухає все, що вона казатиме.
Як тільки стемніло, один з розбійників заліз на горище хати, зробив у стелі дірочку і лежить, приклавши до неї вухо. В цей час родина зібралася вечеряти, дочка принесла горщик з їжею, а мати й каже:
— Ну ось, перший вже прийшов… Що з ним будемо робити? Розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник, нечутно зліз із горища і примчав до отамана:
— Вона відразу ж здогадалась, що я за нею стежу. Не встиг я облаштуватися на горищі, як вона каже дітям: «Ну ось, вже перший прийшов. Що будемо робити, засмажимо чи так з’їмо?» Не сім’я, а якісь людоїди…
Не повірив отаман розбійнику і послав наступного дня найрозумнішого з них. Той прокрався ввечері на горище, приклав вухо до дірочки і раптом чує:
— Ось і другий прийшов… Що з ним будемо робити, розігріємо чи так з’їмо?
Злякався розбійник і примчаш до отамана:
— Даремно не повірив ти вчора! Не встиг я вилізти на горище, як чую, ворожка каже: «Ось і другий прийшов; — це вона про мене, — що з ним робити, засмажимо чи так з’їмо?»
Не повірив отаман словам розбійника і вкрай розізлився:
— Боягузи ви, а не розбійники! Звідки ця нещасна жінка може знати, що це ми викрали царівну?
І вирішив цього разу сам прокрастися до оселі та підслухати.
Як тільки-но стемніло, отаман заліз на горище, приклав вухо до шпаринки і лежить. А в цей час Наджіє послала сина принести з комірчини горщик з їжею і глечик, в якому був солодкий щербет. Син приніс великий глечик, а Наджіє й каже:
— Ну ось і найбільший прийшов… З ним справитись буде важче…
Зрозумів отаман, що ворожка все про них знає… Зліз він з горища, постукав у двері, жінка його впустила. Отаман і каже:
— Наджіє-ханум, я отаман розбійників, які викрали ханову дочку. Я зрозумів, що ви вже все знаєте, і тому вирішив домовитися з вами по-доброму. Не видавайте нас ханові, я скажу вам, де ми сховали царівну… Ми заплатимо вам стільки, скільки побажаєте.
— Гаразд, — каже Наджіє-ворожка, — я виконаю ваше прохання, але за однієї умови: ви повинні залишити це ханство і ніколи більше не повертатися сюди.
Отаман погодився з жінкою. Він розповів їй, де вони сховали ханську дочку, і дав слово назавжди залишити ханство.
Наступного дня ворожка прийшла в палац і сказала хану, де перебуває його дочка. Хан мерщій скочив на коня і в супроводі слуг вирушив у гори, тут, у печері, він і знайшов свою дочку. Сорок днів і сорок ночей тривало в ханстві свято з нагоди порятунку царівни. Хан усіх ворожбитів і ворожок запросив до двірцевого саду, де для них накрили багатий стіл з усілякими наїдками і напоями.
Хан власною персоною завітав до саду, аби при всіх подякувати ворожці Наджіє і вручити їй обіцяну нагороду.
Дорогою до саду хан помітив коника-стрибунця і вирішив спіймати його. Один раз коник утік від хана, вдруге утік, а за третім разом хан упіймав його і затиснув у кулащ- Так він і прийшов у сад з коником-стрибунцем у кулаці. Прийшов і каже:
— Хто з вас здогадається, що в мене в кулаці, того я призначу головним віщуном нашого ханства!
Один за одним проходили мимо хана ворожбити, але жоден з них не міг вгадати, що ж приховав хан у своєму кулаку. Дійшла черга і до Наджіє. Підійшла вона до хана і не знає, що йому відповісти…
Розгубилася жінка, а про себе подумала: «Ось і попалася, як та сарана…» Та й каже:
— Ну що мені вам відповісти, великий хане! Раз стрибнула сарана — не попалася! Два стрибнула сарана — не попалася! А на третій раз вона опинилася в кулаці!
Хан розсміявся, розтулив кулак, а звідти вистрибнув коник, змахнув крильцями і полетів…
Хан хотів призначити Наджіє головною ворожкою ханства, але вона подякувала ханові і відмовилась. Сказала, що всі свої здібності вона потратила на те, аби знайти царівну. Тому ворожити вона більше не в змозі…
Хан повірив їй. Він наказав збудувати для неї великий будинок неподалік від палацу, щедро обдарував її. І розбійники не залишилися перед ворожкою в боргу — залишили їй торбину золота і коштовностей.
Наджіє-ворожка виростила своїх дітей. Синів оженила, дочок повидавала заміж. Її не стало, а в ханстві ще багато років ходили про неї легенди…

Про Бога й святого Йосипа

Ото як народився Христос, так, значить, святому Йосипу досадно стало. Все ж таки жінка його, а дитинча — від святого духа? От він у горілку й ударився. П’є та й п є, п’є та й п’є. От Бог йому й каже:
— Годі тобі, Йосипе, пити! Ти ж таки святий!
А Йосип мовчить та п’є. От і вдруге з’являється Бог:
— Годі, тобі, Йосипе! Кинь пити!
А той тільки сопе.
Бог пішов, а він знову за чарку. От і втретє приходить Бог:
— Та кинь же, кажу тобі, горілку! Що ти робиш?
А Йосип як розсердиться:
— Мовчи, — каже, — Боже, а то як хрякну твого байстрюка по голові, так до чортової матері вся ваша тройця і полетить.

Дід квочкою

Сімдесятилітній дід Панас був уже не годний до тяжкої роботи і найнявся до глитая на літо стерегти баштан. Хазяйка відвідувала баштан щотижня. Звичайно чим годували наймитів — хліб, сіль та жменя пшона, оце і все. Отже дідок примушений був і йти на хитрощі. — Слухай, моя господине, кавунці ростуть великі, роботи такої мені немає, давай я висиджу тобі курчат. Замість того, щоб там з квочкою морочитися тобі вдома, я зразу висиджу сот шість або сім.
— Та й справді, — каже господиня, — завтра привезу тобі яєць.
Привезла вона аж цілих вісімсот. Дідок усміхнувся, приймаючи яйця.
— Через три тижні приїжджайте за курчатами, — каже дід.
Не встигла вона від’їхати від баштана, як голодний дідок накинувся на здобич. Пік він, варив, смажив ті яйця цілих три тижні, а ось і строк прийшов. Дідок заглядів, як на фургоні до куреня котить господиня за курчатами. Дід не розгубився, мерщій запалив куреня, а сам біля вогнища давай квоктати і бігати кругом, як квочка. Підскочила і господиня до пожежі, але від діда ніякої речі не можна було добитись. Дід безперестанку квоктав, а хазяйка, переконавшись в його щирості, співчутливо сказала:
— Що то мати, що то діти.

Кому помоглось?

Ото крамар і піп надумали розжитися та й збалакались:
— Давай, — каже крамар, — побудуємо монастир.
— Давай, — каже піп.
От побудували, нажили незабаром добра. В монастирі вже ікона свята «обновилась». Ідуть якось прочани та й питають того крамаря:
— Чи воно ж кому помоглось від цього монастиря та ікони?
— Не знаю, чи кому помогло, а двом, знаю, помоглось, та й дуже!