Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Панська чуприна

— Чоловіче, бійся бога, рятуй мене! — кричав потопаючий лихий пан.
Хлоп, побачивши його з берега, задумався та й каже:
— А як же вас, пане, рятувати, коли вас би за чуб тягнути, а ви наш пан?
— Тягни, як хочеш, аби лиш смерті не пожити!
Хлоп думає, думає, аж надбігло більше людей та й кажуть:
— Де ж пана за чуприну можна брати? Що б він вже був за пан, аби його мужик за чуприну сіпав?
— Та, певно, — обізвався знов хтось, — що не годиться, бо видно, що панська чуприна не для того, то лишень мужицька чуприна на то на світі, аби її пани тягнули як хотять і куди хотять!
Отак люди радили, радили та балакали на березі, що ж робити, а пан кричав: «Хто в бога вірує, рятуйте!» Кричав, кричав та й втопився…

Як яка свинка

Одного разу сидить Тарас Григорович Шевченко в театрі і чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа, як тріска, і висока, як стеблина. Барині треба було сідати рядом з Шевченком — так квиток попався. От бариня тоді і каже барину:
— Треба якось цього мужика прогнати, щоб не сидів рядом.
А Шевченко був одягнений попросту.
Барин посидів трохи, а тоді і каже Шевченкові:
— У вас, дядьку, почім свині у селі?
А Шевченко підслухав, що вони з баринею говорили про нього, і одказує барину:
— Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому.

Добрість

То був колись такий лютий пригінчий панський, усе бив людей. От одного разу ухопив якогось парубка молодого, та й давай періщити, а той репетує. Коли це на той час надходить у двір з другого села чоловік подорожній. Поздоровкались, розпитались, за яким той ділом зайшов сюди.
— А що ж там по світах чувати? — питає пригінчий у захожого.
— Ат! Що чувати! — одказує той. — Біда! Б’ють і плакать не дають.
— А чуєш ти, йолопе! — говорить пригінчий до хлопчака, що тим часом витирав сльози, — яка біда у людей: і б’ють і плакати не дають!.. А в нас ще, хвалити бога, щодня наревешся, скільки схочеш.

Почім свині у селі

Одного разу сидить Тарас Григорович Шевченко в театрі і чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа, як тріска, і висока, як стеблина. Барині треба було сідати рядом з Шевченком — так квиток попався. От бариня тоді і каже барину:
— Треба якось цього мужика прогнати, щоб не сидів рядом.
А Шевченко був одягнений попросту.
Барин посидів трохи, а тоді і каже Шевченкові:
— У вас, дядьку, почім свині у селі?
А Шевченко підслухав, що вони з баринею говорили про нього, і одказує барину:
— Як такий кабан, як ти пан, то дорого платять, а як така свиня, як бариня, то ні по чому.

Як Гаврило бариню обдурив

У одного пана було дуже багато землі, і був у нього робітник Гаврило. Возить він дрова, а тут пройшла бариня по двору. А Гаврило і каже:
— Якби я бариню хоч раз поцілував, я оддав би послідні свої воли.
Вона це вчула, призвала його в кімнату:
— Так невже ти оддав би воли?
— Оддав би!
Зараз поставила йому горілки графинчик.
— Ну, ходім поцілуємось!
А Гаврило до неї каже:
— У вас лице таке хороше, таке біле, що аж жаль його цілувати. Цілуйте ви мене уперед.
Ну, поцілувала вона його, а тоді й каже:
— Ну що, віддаси тепер воли? Я ж тебе поцілувала!
— Дак, за що ж я віддам? Якби я вас поцілував.
Сердиться бариня, але терпить.
— Ну, а тепер, — каже, — ти мене поцілуй
Побесідували вони, він її поцілував…
— Ну що, оддаси тепер воли?
— За що ж я оддам? Ми ж розрахувалися! Ви мене раз поцілували, і я вас?
— Дак цілуй ще раз, а воли давай!
Ну, погуляв він з нею, як схотів, і віддав воли.
Вийшла бариня на двір і наказала своїм робітникам поставити воли Гаврила у сарай. А Гаврилові не хочеться оддавати воли. Вийшов він до воріт, сів і зажурився. Коли іде барин з міста:
— Здоров, Гаврило! Чого ти журишся?
— Да барині не вгодив, мало дров привіз, дак забрала за це воли!
— Ет, дура! — Заїжджає барин у двір і наказує віддати воли. А бариня сердиться, але мовчить.
— Підожди ж ти, сукин син, я ж тебе провчу!
Через місяць кличе вона своїх слуг і Гаврила (бо це ж для нього і скликає їх) і дає їм наказ, щоб вони повисиджували курчат. Дала усім яєць; деяким по два десятки, деяким по півсотні, а Гаврилові аж п’ятсот.
Набрав Гаврило повну корзину яєць, привозить додому. А жінка:
— Де ти стільки яєць набрав?
— Е, де не взяв, а жар яєшню!
Нажарили, поїли, на другий день на базар повезли сот дві і так розійшлися всі яйця.
Зове бариня своїх слуг спитати, чи повисиджували уже курчат. Приходять усі і кожен розказує. Той каже — хороші, тільки треба пшона. Вона усім і видає: тому пуд, тому два, а Гаврилові шість, бо у нього найбільше.
На другий раз знову прийшли за кормами. Всі хваляться, що курочки добрі, а Гаврило каже:
— У мене такі курчата, що всю хату захрясли. Мені треба проса десять пудів. П’ятсот курчат це велике діло!
Получив Гаврило просо, приносить додому, а жінка аж очі вилупила:
— Де ти береш оце все?
— Е, де беру, дак беру! Я бариню дою!
Через два місяці поїхав Гаврило знов по пайок. На цей раз бариня видає гречку: тому три пуди дала, тому чотири. «А тобі, Гаврило, скільки?»
— А мені п’ятнадцять пудів!
— Не багато буде?
— Ні, там курчата зате дуже важні!
Коли на осінь стала вимагати курчат бариня, всі попривозили курчат, а Гаврило щось не везе. Визиває вже вона його окремо.
— Ти чого, Гаврила, курчат не везеш?
— Що ж, бариня, у мене курчата самі півники, як заспівають: “Кукаріку, дурбило, цілувалась бариня з Гаврилом!” Дак я можу їх принести зараз!
А бариня тоді:
— Не вези їх краще! Нехай вони тобі виздихають, де хоч дінь їх, а то мені наспівають!
Отак Гаврило бариню обдурив!

Як пани ночували

Поверталися пани з ярмарку. їхав з ними й Іван.
Довелося всім далеко від села ночувати. Іван навмисне почав розповідати про опришків та злодіїв панам. Час уже й спати, а ніхто не хоче скраю лягти.
— Лягайте головами на купину, — радить Іван.— Тоді всі будете посередині. Лише зв’яжу вам волосся, аби ніхто вночі на край не скотився.
Полягали пани. Іван волосся їм зв’язав і купинку потихеньку розворушив.
Повилізали мурашки, кусають панів, а ті не можуть встати — волосся зв’язане. Смикають один одного, лаються.
— Паскудо, ти в мене вошей напустив, — кричить один.
— Сам ти вошивий, — огризається другий.
Лише вранці пани побачили, що то мурашки їх гризли. А Івана вже й близько не було.