Безрукі

Десь, колись, кажуть, ніби у якомусь царстві-государстві за хабарі праву руку відрубували.
Ну, але одного разу взяли та й засудили якогось хабарника за хабарі. Треба, значить, йому праву руку відрубати. Ну, відрубувати повинні судді, поліція. Кинулись до них, аж — глянь, а у них у всіх давно всі руки повідрубувані.

Порада

Було це в Збаражі 1896 року. В гарячу пору під жнива посходилися в неділю селяни в пивницю одного купця (прізвище його забув, давно то було). Зайшов сюди Іван Франко. Сів за столик.
А в тій пивниці та сидів один поліцай, який знав Франка. Загледів цей поліцай письменника, підійшов до нього та й сів поруч:
— Цо пан,— спитав він,— освіжитися прийшли?
— Так-то,— відповів Франко,— дуже вже палить воно надворі.
Слово за словом, то й розговорилися. А поліцай був підпивший, то став розповідати письменнику про своє гірке життя, про те, як мало дають за роботу, що хочеться йому перейти кудись в інше місце.
— О,— вигукнув Франко,— у мене якраз і для вас робота є.
— Яка? — зрадів поліцай.
— Та знаєте, камінь на дорозі бити. Заробіток гарний, а головне… — сказав Франко. Та вже поліцай не вчув цих слів, він втік. Він втік, бо в пивниці всі котилися сміхом.
— Ви думаєте, що так йому погано вже й живеться? Лише похвалитися хоче, що живе добре, — сміється з вас, бідаків.

Як полковник солдат навчив

Полковник солдат вчить, як генерала зустрічати. Як спитає генерал:
— Звідки ви?
Відповідайте:
— Полтавські.
— Скільки років?
— 23
— Скільки служите?
— Три роки.
— Звідки обмундирування маєте?
— З цейхгауза.
— А за кожним словом повторюйте — ваше високопревосходительство. А як далі спитає — скільки у вас рот? Кажіть — 16, а 17 нестройова.
— Хто вас вчив?
— Полковник і ви, ваше високопревосходительство.
Завчили солдати. От приїжджає генерал. Полковник вистроїв солдат в шеренги.
Генерал виходить на трибуну й починає.
— Ви чиї?
— Полтавські, ваше високопревосходительство!
Генерал щось збився та й не питає далі, скільки солдатам років, а каже:
— Скільки років служите?
— Двадцять три, ваше превосходительство!
— А скільки вам років?
— Три, ваше превосходительство!
— А скільки у царя-батюшки дочерей?
— Шістнадцять, сімнадцята нестройова, ваше превосходительство.
Генерал бачить, що вони щось не те мелять, та як розсердиться, та як гаркне:
— Откуда вас, таких дураков, набрали?
— З цейхгауза, ваше превосходительство!
— Ну хто вас, сукиних синів, так навчив?
— Ви, ваше превосходительство, і господин полковник!

Правдива відповідь

В одному губернському місті будували тюрму. Підрядчик-купець командує, робітниками розпоряджається. Ішов один селянин, став і залюбувався цим домом.
— Барин, для кого ви такий великий дім будуєте?
— Для вашого брата!
— Та куди нам грішним! Хоч би вашому брату довелось тут пожити!

Шепелява Марія

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепеляла. Як розкриє рота, то парубки й дівчата повзали від реготу, як раки.
Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.
Зажурилися тато й мама… Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали… Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!
Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.
Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:
— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди… Виділи, як забігла до вашої хати… Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її…
Аби Марія щось не прошепеляла й не наробила сміху, мама сказала:
— Іди, донько, принеси коновку води…
Марія вийшла. Старости спитали:
— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?
Мати відповіла:
— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.
Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.
— Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.
Жінка вийшла. Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.
— Чого ти, доню, плачеш?
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.
Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:
— Ану піди до криниці і подивись: що вони там, потопились?
Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу.
— Чого ви плачете? — спитав.
— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо я буду робити? Так мені шаль, так шаль…
Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.
А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:
— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.
Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.
— Чого плачете? — спитав.
— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Шо я буду робити?
Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.
Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються з них, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися й ревуть, як воли.
— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.
— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І шо, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль… Шо я буду робити?..
Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили.
Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:
— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.
Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

Як солдат генерала пізнав

Одного, значить, разу в царській армії мав бути генеральний смотр військ. А там один солдат дуже погано знав службу От його зводний і ротний підучують, як кого титулувати, як відрізнити якого начальника.
— Генерала, — кажуть, — по лампасах на штанях пізнаєш і так далі…
От почався смотр… Приїхав генерал, але кривий на одну ногу Вистроїлись усі в ряди. От генерал прийшов, поздоровкався, а далі і нарвався на цього солдата, що погано знав службу.
— От скажи мені, хто я такий?
А він і каже:
— Генерал, ваше превосходительство!
Ось він знов запитує:
— А почім ти знаєш, що я генерал?
А зводний стука себе по ногах, щоб той здогадався, що по лампасах. А він каже:
— По ногах, ваше превосходительство!
— Как, по ногах? — каже генерал.
А солдат:
— У вас одна нога крива.

Оце поки моє

Один генерал якось догодив Катерині, що вона не знала, як його й нагородити. Ото вона й каже:
— Подарую я тобі землі. Сідай на коня і їдь: скільки в’їдеш за день, стільки й твоєї…
Сів він на коня і давай бігти з усієї сили, поки й кінь з утоми здох. Коли кінь здох, він давай пішки бігти Біг, доки міг, а далі впав непритомний і лізе рачки. Нарешті ліг ще й руки простяг, та й каже вмираючи:
— Аж оце поки моя земля! — і вмер.