Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…

Безрука сестра

Був собі чоловік та жінка і було в них двоє дітей: хлопчик та дівчинка. От батько вмер, а тоді й мати вмерла — зосталися ті діти сиротами. Брат був старший, а сестра трохи менша. І живуть вони вдвох, і так вони любляться обоє так одне одному годять, що і не сказати. От як дійшов брат уже літ то й каже сестрі:
— А що, сестро, чи не лучче б мені одружитися? Тоді й тобі лучче було б жити на світі: і на роботу легше, і веселіше.
— То й одружись, — каже сестра, — а я з вас радітиму.
Послав брат старостів, висватали вони дівчину; відгуляли весіллі та й живуть собі втрьох. Він же з ними гарно живе, обох любить по правді з ними робить, а жінка його та й не злюбила тієї сестри. Як уже та сестра їй не годила, як до неї не примилялася, а як не злюбила, то й не злюбила. Та працює, ночей не досипаючи, а ця каже, що нероба й нехлюя, і братові на неї набріхує. А брат тому віри не діймає.
Ото кудись там брат від’їздить, а жінка взяла та й повідрубувала лапи хортам. Приїздить брат, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як ти поїхав, то вона твоїм хортам лапи повідрубувала.
— Дарма! — каже він, — сестра дорожча за хортів. — Та нічого й не
сказав сестрі.
От виїздить він вдруге, а жінка взяла шаблю та найкращому його коневі ноги повідрубувала. Він вертається, а вона зараз до нього:
— Яка в тебе сестра люба та мила, а як поїхав ти, вона твоєму найкращому коневі ноги повідрубувала.
— Дарма! — знов каже, — сестра дорожча за коня.
Та й знов нічого сестрі не сказав.
Ото вже він утретє їде. А вона, його жінка, саме сина привела, та й того не пошкодувала (така люта на сестру була): відрізала йому голівку, а сама послала навздогін за чоловіком. Приїздить він, а вона йому й хвалиться:
— Не вірив ти мені, яка в тебе сестра люба та мила, а як найшовсь у мене син, то вона й того не пошкодувала, голівку йому відрізала. Повір же тепер хоч на своїй дитині!
Отоді вже й брат на сестру розгнівався. Сестра присягається, що не винна вона, так де там!
— Коли не ти, так хто ж його занапастив? Уже ж мати своїй дитині життя не збавлятиме.
Та й віддав її на суд. Почали судді судити, яку б їй кару скласти.
Один каже:
— Запакуймо її навік до тюрми!
Другий каже:
— Скараймо її на горло (на смерть)!
А третій каже:
— Повтинати їй ті руки, що ними вбивала, та й пустити так. Тоді вже нікого не вбиватиме.
Як присудили, так і вчинили: повідрубували бідолашній дівчині білі руки аж по лікоть, повкидали ті руки в торбинку, торбинку на шию почепили та й прогнали дівчину.
Пішла безщасна степами-лісами… На силу знемагає, кров із ран сліди заливає… Горе! От, ішовши довго, і добилась вона до великого саду. Пішла тим садом, аж стоїть там яблунька з золотими яблучками. І одно яблучко низько висить. Схотілося їй їсти, вона підійшла та й з’їла те яблучко. А тоді пішла далі, бачить — криничка. Вона хотіла води напитися, перехилилася через цямриння, та якось не вдержалася та й упала грудьми в воду. І та торба з її руками в криничку впала.
І тільки впала, то так відразу ті руки до неї й приросли, бо то була цілюща вода. Встала вона вже з руками, напилася води та й пішла собі далі, богові дякуючи. Коли це бачить — іде короленко, пишний та ясний. Він же зараз до тієї яблуньки, глянув, що нема одного яблучка, та й питається:
— А хто це в мене золоте яблучко вкрав?
Вона тоді, теє почувши, та й вийшла з-за кущів та й каже:
— Я взяла яблучко.
Ну, він став її розпитувати,— відкіля вона й що,— вона тоді розказала все, як було. Вона ж розказує, а він на неї дивиться, що така вона красна та люба, що як до саду вступила, то й сад сяевом осіяла.
— Ой дівчино, — каже, — чи підеш за мене заміж?
Глянула вона на нього, що він гарний та ласкавий, та й подала слово.
Ну, то вже той короленко посватав її та й узяв за себе заміж. Живуть вони вже рік, чи й більше, любо та мило. А то прийшло так, що треба короленкові до чужої землі їхати. Поїхав він, а жінка сама лишилася та й повила йому сина, красою пишного, а на лобі в нього зоря сяє. Тоді вона така рада та й посилає зараз до чоловіка та й пише до нього: «Породила я, — каже, — сина красою пишного, а на лобі в нього зоря ясно сяє». А той посланець став на дорозі ночувати та й заїхав саме в хату до брата. Почала братова в того чоловіка розпитувати, чого він та куди їде,— той і розказав. Вона зараз і догадалася, що то зовиця, та й не каже нічого чоловікові. А як полягали спати, то вона того листа до короленка вкрала, а свого положила, а в ньому написала: «Породила я сина, як пса, з пеською головою». Той устав другого дня та й поїхав з тим листом до короленка. Короленко як прочитав, то розсердився дуже та й відписав, зараз: «Синові голову відтяти, а матір прогнати». Здивувалися всі старці в тій державі, та нічого не можна зробити: прогнали бідну жінку, тільки вже сина-дитинку пожаліли вбивати та їй віддали.
Пішла безщасна знов у світи. ї довго вона ходила, по людях живучи та хліба собі наймами заробляючи. І вже син у неї підріс, хлопчик такий жвавий бігає.
А короленко як вернувся додому та довідався, якого він сина мав, то аж за голову береться, що так ізробив. Занудив світом, тільки про жінку й думає, та й поїхав по всьому світу її шукати. Довго їздив, сумуючи, — ніде нема; а далі таки й заїхав у ту слободу, де вона жила.
Схотів відпочити в холодку та й сів під хатою. А те прибігло, стоїть проти нього та й дивиться: звісно, йому дивно на короленка. А той бачить, що хлопчик гарний, та й покликав його до себе та й розпитує:
— А як твій батько зветься?
— Мій,— каже, — батько короленко.
— Оце, — каже короленко, — ще що вигадай! А де ж він живе?
— Не знаю, — хлоп’я каже, — бо батько прогнав мою матір ще тоді, як я був маленький.
— А як же твоя мати зветься?
Хлопчик сказав, та як зачав розказувати про свою матір, то все розказав: як їй руки відрубано, як її короленко за жінку взяв, як її прогнано з палацу… Той тоді короленко розгорнув йому на лобі волосся, аж там зоря сяє!.. Він тоді:
— Веди мене швидше до матері!
Як побачив, то так і пізнав її. Зраділи так, що й не сказати. Зараз він її забрав і сина та й поїхали додому. Тут тоді вже й той посланець признався, що він до братової заїздив. Звелів короленко брата й невістку покликати. Невістка як побачила у такому щасті сестру, то не витримала: сама собі зо зла й смерть заподіяла. А брат зостався з сестрою жити. Так вони собі й живуть, щастя та долі зазнають.

Золотий черевичок

Був собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка.
Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дівча ще підлітком було — умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком:
— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра, і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.
От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка.
От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити і скільки не дай, то все зробить. Та що з того, коли нічим бабі не догодить. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, все її лає, а то так і межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб’є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині і вгору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити; а що було в неї пошите ще за материного часу, — своїй дочці баба повіднімала. Ходить бідолашна в такому рам’ї, що й люди сміються.
Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує та так усе вибирає, до чого б його прискіпатися. Коли ж усе дівчина робить, як треба.
От баба й надумала.
— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зом’яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, той жива не будеш!
Взяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»
От узяла, посадила його на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зернятка така гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній така холодна та чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:
— Вербо, яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
Вона й каже:
— От вам круг прядива: треба його зом’яти й потіпати, і попрясти,
і помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.
— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.
Та й назад усі в вербу.
От допасла дівчина до вечора, знов до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке
біле,— хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала
бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготіла, як
побачила, та нічого казати.
А свою дочку послала бичка пасти, каже:
— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.
Погнала та бичка пасти та й мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:
— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.
— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!
От діждали вони неділі. Баба свою дочку так причепурила, веде до церкви, а на дідову гримає:
— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і поприбирала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:
— Вербо яра, відчинись! Ганна-панна йде.
Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, сорочку пошити… Та ще й дайте мені вбратися,— хочу до церкви поїхати.
Ті зараз кинулись, убрали її гарно-гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під’їхали, — сіла вона та й поїхала до церкви.
Як увійшла вона в церкву, так церкву й осіяла. Люди аж не стямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили».
А на той час князенко в церкві був. Як угледів її, то й очей уже не відведе від неї. Відправа кінчається, вона перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під’їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала!все з себе, знову наділа своє рам’я, пошиту сорочку взяла… Коні в вербу в’їхали, — зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.
Коли приходять.
— А що, наварила?
— Наварила.
— А сорочку пошила?
— Та й сорочка пошита.
Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.
— Давай обідати!
Посідали обідати та й почали розказувати, яку то вони панночку в церкві бачили— як сонце, гарну… що аж князенко і молитись забув, та на неї дивиться.
А до кого вона подібна? — питає дівчина.— Може, до мене?
Бабина дочка в сміх, а баба:
— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!
От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з бабиною дочкою до церкви, а тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала.
А вона впоралась швиденько та до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Відчинилась верба, а з неї панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
Вона їм знову загадала до церкви, убралася, в золоті черевички вбулася, поїхала.
Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то й церкву осіяла.
Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає… А князенко й очей не зведе… Кінчається відправа,— вона перша вийшла, приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам’я наділа, сіла та й дожидає з церкви.
Поприходили з церкви, посідали обідати, — розказують за ту панну.
— Князенко гарний, а вона ще краща.
— А може, вона до мене подібна? — Ганна питається.
Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, — так зненавиділа.
А князенко тим часом усе довідується: хто та панна? Ніхто не знає. Радились, радились, як би його дізнатись. От один хлопець і каже:
— А я знаю, як довідатися.
— А як? — питається князенко.
— На тому місці, де вона стає, смоли підлити,— черевички й попристають.
Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала… А ті вже — князенко з панами — так її пильнують, так пильнують…
Кінчається відправа, хоче вона йти,— не рушить з місця. Рвонулася вона — таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убралася знову у своє рам’я та й сидить.
Приходять із церкви, як стали розказувати!..
— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.
— А може, на мою прийдеться? — питає дівчина.
Баба як розлютується, як почали її лаяти вдвох із дочкою:
— Та ти нетіпаха, та ти грубниця, тільки в попелі гребешся, ноги як ті колоди, а до кого рівняється!
Попобила її баба та й з хати прогнала.
А князенко геть скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив?
Ні, ніхто не знає. Що його робити? А той парубок та й каже знову князенкові:
— А я знаю, як її знайти.
— А як? — питає князенко. — Кажи!
— Послати скрізь міряти той черевичок: на чию ногу прийдеться, то то й вона.
От так і зробили. Пішли ті двораки князенкові міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах… Боже, як то всім хотілося, щоб черевичок прийшовся та князенкові за жінку бути! Ні, не приходиться!..
Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах!.. Треба йти по мужиках. Пішли.
Ходять та міряють, та й міряють — нема! От заходять і в ту хату, де дідова й бабина дочка були. А баба ще здалеку їх побачила, що йдуть, та на свою дочку:
— Мий, доню, швидше, ніжки, бо йдуть черевичок міряти!
А на дідову:
— А ти, нечупаро, задрипанко, грубнице погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!
Та й загнала її.
Прийшли ті.
— Здорові!
— Дай боже доброго здоров’я.
— Чи є у вас дівчата?
— Та є в мене дочка, — каже баба. — Доню! доню! Біжи сюди, давай ніжку: золотий черевичок міряти! От люба дитина,— ніжки біленькі!..— Почали міряти — ні, не приходиться. — Та ти дужченько, доню, стромляй ніжку — вона влізе!
Стромляла, стромляла,— де там!..
А дідова дочка дивиться з печі.
— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається пан.
— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!… — говорить баба, та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипо, сказано тобі — сиди там!
— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!
Злізла вона, стали черевичок міряти,— враз так і прийшовся.
— Ну, бабо, — кажуть пани, — ми цю дівчину візьмемо у вас.
— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!
— Ні, бабо, таки візьмемо!
Баба верещить: та вона гака, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…
Так ті й не слухають.
А дівчина каже:
— Стривайте трохи, — піду приберуся! Вийшла на леваду:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Як відчинилася верба, а ті панни так і вилинули… Убралася вона: як увійшла в хату — все осіяла… Так усі й поторопіли…
— Дайте ж,— каже,— обую й другий черевичок…
Посідали, поїхали… швидко й весілля відбули… А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

Песинський, жабинський, сухинський і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мала собі три дочки.
І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
— Це бог плаває.
— Де там тобі бог? То цар плаває,— каже друга.
А третя каже:
— Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.
Старша каже:
— Коли б мене той бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
— Коли б мене,— каже друга,— цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
— Коли б мене,— каже третя,— той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, під’їхав та й каже:
— Здорові були, дівчата! Боже поможи!
— Здорові, спасибі!
— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
— А там,— кажуть,— ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
— Як же,— каже,— це так?
— Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
— Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!
Осідлав коня й поїхав. Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:
— Оце,— каже,— сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А та сидить на печі та й не чує і не бачить.
— А що, дядьку,— питає царевич,— де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
— Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,— каже,— з мене смієтесь.
— Ні, покажи, покажи!
— Ось,— каже,— дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
— Оце,— каже царевич,— моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
— Гляди ж,— каже,— щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина.
Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Їде царевич, а та баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,— а вона песинського привела.
— Нехай,— каже,— буде!
Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
— Гляди ж,— каже — тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина. Баба їй очі зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— а
тепер привела жабинського.
— Нехай,— каже,— і це буде.
Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:
— Гляди ж , бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху, суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.
Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,— аж воно сухе-сухе та погане таке,— лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік!
Стрічає їх цар і питається:
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,— каже,— зробили міст аж сюди.
— Певно, моя жінка,— каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
— Зайдіть,— каже,— чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба. Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:
— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
— А що,— каже,— братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,— каже,— так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються.
От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…
— Ах,— каже царевич,— це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
— Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.