Де взялися запорожці

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться —лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!..
— А,— каже подорожній,— так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову…
Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того й завагітніла. Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син.
Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то меньчих ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?
— Та так,— каже хлопець,— кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік,— величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене.
Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою.
Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче,— кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене.
Догнали, кажуть;
— Грізно звелів отаман, іди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана.
А цей як гукне на гадюку:
— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучатиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров’яці,— каже отаман.
— Та хіба ж коров’як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман.
Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
— Ех,— каже,— хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.
Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.
Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».
Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.
Ось настав час іти вартувати.
Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:
— Стій! Хто йде?
Чоловік мовчить і йде далі.
Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.
Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.
На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.
На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:
— Ку-ку-рі-ку!
Так усе й зникло.
Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев’ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.
Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п’ятдесят, квартира номер п’ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.
Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:
— Чого ти, сину, тут ходиш?
— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п’ятдесят.
Увійшов у будинок та й питає номер п’ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:
— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.
Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.
Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:
— Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.
Іван тільки цього і ждав.
От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під’їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Баба Морозиха

А то ще було — об’явилася у нас в селі чаклунка, баба Морозиха,. То про неї цілі легенди ходили. Особливо зналася ця баба на приворотному зіллі. Тільки в когось з парубків або дівчат щось негаразд на цьому фронті — відразу до баби.
Та особливо пам’ятаю пригоду з одним парубком, на ім’я Андрій (вже й не в голові, яке в нього було прізвище). Тихий, смирний парубок був Андрій, роботящий. Та треба ж було йому влипнути в Наталку, першу красуню на кутку.
Втріскався парубок, як чорт у суху вербу. Пройти дівці не дасть. А Наталка, як на зло, і глянути на нього не хоче. Мучився-мучився бідолаха та й подався до баби Морозихи на розраду.
«Не журись,— каже баба.— Буде наша».
Посадила Андрія на ослоні та й почала над ним чаклувати. Шептала-шептала, аж тому світ замакітрився. Підвівся, як п’яний, а баба йому: «Слідкуй же тепер за Наталкою!»
Слідкував той день, слідкував другий, та Наталка — ані руш.
Знов іде Андрій до баби.
«Тепер ми ще не таке зробимо»,— потішає його Морозиха. Запалила в печі, вхопила звідкілясь свинячі ратиці та й давай над ними ворожити. А потім звеліла парубкові вкинути їх у піч та й іти додому, не оглядаючись.
«Як оці ратиці, запалає її серце!» — сказала баба на прощання.
Пройшов ще тиждень, та ні Наталка, ні її серце не думали палати.
Знов плететься Андрій до Морозихи. Бачить баба, що непереливки, та до свого діда: «Явтуше, Явтуше!» — «А що?» — «Аж візьми кресало, йди до криниці, а звідти вертай помаленьку додому. Та всю дорогу креши, креши!.. Щоб іскри летіли».
Покректав Явтух, та нічого робити, він вже не раз помагав жінці у «чаклунстві».
А тут і Андрій до хати.
«Не тужи,— йому Морозиха.— Зараз випробуємо останній спосіб. Я ще раз запалю ратиці, а ти гукай в каглу: «Наталко! Наталко!» А як нічого не вийде, іди надвір та бий заступом об поріг і гукай так само. Як побачиш іскри, то знай — вона летить».
Звечоріло. Запалила баба ратиці, горять вони в печі, а Андрій щосили в каглу гукає. Та не йде Наталка. Вхопив тоді парубок заступ та й давай гатити об поріг і знай горланить: «Наталко! Наталка!» Коли глядь — справді здаля десь іскри: кресь, кресь! Зрадів той і голосніше: «Наталко!» Іскри все ближче, ближче. Зрівнялися з парубком та й почали віддалятись. Урвався терпець Андрієві: «Та доки ж ти, клята, будеш мене мучити!» Як вирветься з двору та — шелеп заступом прямо по тих іскрах. Як вересне щось та й покотилося в бур’яни.
А на ранок баба Морозиха вже не варила приворотного зілля, а прикладала мокрого рушника до велетенської гулі, на дідовому Явтуховому лобі.