Жінка-жаба

Був один цар і було в нього три сина і как вмирав, почав синам своїм мовити:
– Стріляйте, і де стріла упаде, там будете жінку брати. Один стрілив аж у іншу землю до короля, взяв собі принцесу, другий стрілив теж до якогось короля, третій стрілив у болото. Та каже:
– Коли я так стрілив, то батькового слова не буду касувати, я піду і зроблю так, як мені Бог дасть!
Так він пішов до болота, а там жаба вилізла. Він бере її та каже:
– Свого вітця слова не буду касувати, коли ти вилізла, я тебе беру.
Іде додому, жаба за ним скаче, прийшов додому, а вона через поріг і до покою за ним. Він повідає до неї:
– Тепер будеш моєю жінкою.
Та й живе з нею; що сам їсть, їй дає. Пройшло три дні та три ночі. Четвертої ночі ліг спати, а вона познімала жабське вбрання та така зробилася красуня золотоволоса, що такої вроди ніхто не бачив на цілому світі. Але як розвиднілося, знов стала його жінка жабою, а він все одно ходить веселий, що уночі знов його жінка перетвориться на красуню. А коли наступила ніч, його жінка йому й каже:
– Ти мій муж, а я твоя жона, але як тільки зійде сонце, я вже буду не твоя. – Наутро вона обернулася пташкою та полетіла та прокричала: – Шукай мене за осіянською горою.
На другий день він став і плаче, – таку красуню мав та тепер не має, і пішов він по світу. Йшов, йшов та прийшов до червоного моря, та ходить коло моря, плаче. Не може ані переїхати, ані переплисти.

Continue reading

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.
Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.
У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.
Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівки, ні держави.
Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.
Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:
– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.
Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:
– Давайте ваші білявчата!

Continue reading

Осика

Як прокляте дерево, осика ніколи не застосовується при спорудженні будинків, бо в противному разі, вся родина тремтітиме день і ніч од хвороби, як тремтить осика. Так само гріх осиковою палицею бити скотину і людей, які зразу ж “скрутяться”.
Як дерево прокляте й нечисте, осика водночас є найкращим і найнадійнішим оберегом від усякої нечисті і погані: чортів, відьом, чаклунів, небіжчиків, упирів тощо. Найбільшої шкоди в господарстві відьми завдають тим, що забираються по ночах до корівників, видоюють корів і тим геть псують їх. Якщо зробити весь тин, або огорожу навколо обори, або загороди, де стоять вночі корови, з осикових кілків і ворин або вкопати хоча б декілька осикових кілків у неї, то відьма не пройде крізь такий тин, і корови будуть застраховані
від зіпсуття нею; принаймні можна обмежитися втиканням осикових
гілочок у тії загороди або тим, щоб був осиковим хоча б кіл, до якого прив’язують корову. У деяких селах Старокостянтинівськоrо повіту, з метою забезпеки од відьом корів і телят, одягають тим і другим на шию обручі з молодих осикових лозин, підкурюють вим’я корів осиковою корою й листям. Для охорони помешкання й людини од відьом тримають у хаті осику (з тією ж метою тримають у хаті ще кропиву, горобину, освячені в церкві вербові гілки) і носять при собі маленькі осикові цурки. З осиковою лозиною в руках у будь-який час
ночі можна йти, куди завгодно: до такої людини не підступить
ніяка нечисть або погань.
Якщо помре відьма або упир, то, аби вони не вештались по ночах і не полохали людей, треба зробити на труні, або домовині, все віко чи хоча б частину його з осикової дошки. Таке віко не випустить з домовини відьми чи упиря, які не зможуть підняти його, і тому не вставатимуть з могили. Якщо на вікнах та біля дверей, коли ходить небіжчик, покласти по шматку осики, то небіжчик нізащо не піде в хату.

Чому осика тремтить

Жили колись дві відьми: мати і донька. Вони мали дуже велику відьомську силу і геть не ладили одна з одною, одна одну люто ненавиділи і одна одній весь час шкодили. Раз якось мати заманила до себе дочку і вбила її, до того ж тіло порозтинала на шматки і порозвішувала їх по всіх деревах. Не повісила тільки на осиці. Осика затремтіла від заздрощів і люті, і відтоді тремтить і труситься від люті й понині.

Заздрісна мачуха

На замковій горі в Теребовлі сивоволосий дідусь Степан запитав:
— Щось тут шукаєте?
— Не чули-сьте?!
— Ні.
— Ото коли ще Теребовля не була Теребовлею, то на цій горі був палац. Та такий, що більша його частина була під землею з великими кам’яними льохами. І володарював тут князь, що понад усе любив свою жону милу, добру та ласкаву. Виховували вони дочку-одиначку й не могли натішитися її вродою, ока з неї не спускали. З кожним днем все кращою вона ставала. Хто глянув на неї, то німів від її краси.
Та забігли на теребовлянську гору холодні, злі вітри і занесли чорне повітря. Занемогла княгиня від чорного повітря, зчорніла, як та земля, й до ранку життя скінчила.
Довго тужив князь, не виходив зі свого палацу. Якось на полюванні заблудився той князь у лісах. Йшов, йшов і надибав надвечір хату. Зайшов до неї й побачив молодицю, що горіла рум’янцем, а з очей виблискували вогняні іскорки. Заворожила вона князя своєю звабою і стала його дружиною. А ключі від скринь мала князева дочка.
Гризла мачуху заздрість, що вона була в літах, а князева дочка славилась своєю красою на всю околицю. Тож готова була втопити пасербицю в ложці води. А ніхто й не знав, що мачуха була відьмою, опирицею. І перетворила молоденьку княжну у велику гадюку, що тримала в зубах ключі від скринь із золотом.
З того далекого часу і досі кожного року опівночі на Івана Купала відкриває та красуня-гадюка сім залізних дверей у підземеллях замкової гори. Виходить вона з підземель і чекає, щоб якийсь парубок приніс їй цвіт папороті, прийшов до неї і в поцілунку своїми устами забрав з її уст ті заворожені ключі. Тоді вона скине з себе прокляття заздрісної мачухи, перетвориться знову молодою княжною і стане дружиною відважного парубка, передасть ключі від скарбів, яким ліку нема.
Появлялись, кажуть, тут вже не раз відважні парубки. Одним не пощастило цвіту папороті знайти, іншим зо страху серце тріскало. І лежать ті скарби у підземеллях. А княжна-гадюка жде свого судженого, вірить, що поверне вона у людське життя і скине прокляття мачухи.

Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.
– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.
– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.
Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.
– А для чого шість кілків?
На таке запитання бабуся пояснила:
– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.
Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.
По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.
А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.
А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.
Вертається додому, а мати неїна каже:
– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.
То хлопця того так звали.
– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?
А мати й одвічає:
– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.
А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.
А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:
– Нє. Нима сокири з тобою.
Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.
– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?
Вовк зувсім по-людськи головою хитає.
– Мене хоч задушити?
Вовк зновика головою хить-хить.
– То чого ти хочеш?
І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.
Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.
Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.
Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.
І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:
– Запхни мені до рота шматину.
Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.
– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.