Характерство запорожців

Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця!
Стали вони роз’їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.

Тимошик-цар і золота ящірка

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.
На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.
Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.
А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.
Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.
– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.
– Обіцяю, – сказав Тимошик.
Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.
Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?
Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.
От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робити, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:
– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.
Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.
– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.
– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.
Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.
Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.
А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.
Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.
От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.
– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.
– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.
Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.
А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.
Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.
– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.
– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.
– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.
Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві

Марійка й баба-відьма

Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте…
В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:
— Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з лялькою.
Матір поховали. А ненько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.
Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:
— Поклади в піч трісочку…
Дівчина поклала. Трісочка спалахнула, швиденько згоріла, і вогонь погас. У хаті темно-темно. І мачуха говорить:
— Треба, діти, принести вогню, бо так нам зле сидіти…
Старша відповіла:
— Я не піду за вогнем — мені видно від голки.
І менша не мовчала:
— Я теж не піду — мені видно від глиць.
Мачуха — на Марійку:
— Ти в усьому винна, іди за вогнем!
— Куди я піду?
— Куди очі дивляться!
Витрутила дівча за поріг, Марійка ледве встигла прихопити ляльку.
Надворі дощ, темрява. Марійка йде та й плаче, бо їй дуже холодно. Раптом глип — а перед нею стоїть чорний вершник, на чорному коні, з чорною зброєю в руках. Дівчина затремтіла і трохи не впала. Але пішла далі…
Не встигла Марійка відійти десять кроків, як перед нею гейби з-під землі виріс білий вершник, на білому коні, з білою зброєю в руках. Ноги підкосилися, дівчина аж присіла. Та встала й пішла далі.
Довго йшла. Нарешті глип — світло. Підійшла й помітила: то за парканом, на городі світяться голі черепи.
Дівчина зомліла від страху. Але несподівано щось загриміло, залускало. Вибігла стара баба, аж язика вивалила.
— Ади, сама прийшла в мої руки!
— Мене мачуха прислала за вогнем, — каже їй Марійка.
— Ну, ходи, ходи зі мною, я дам тобі вогню!..
Марійка пішла з бабою. А як підійшла до воріт, баба мовила:
— Отворіться, ворота!
Залізні ворота відсунулися.
Підійшла до берези, що виросла коло воріт.
— Ти, березо, Марійку не бий. Але якщо буде тікати від мене, то вибий їй очі.
Стали перед хатою — із чорними стінами й червоними вікнами. Коло дверей сидів чорний кудлай з червоними очима. Він загарчав і кинувся на дівчину.
Баба заступилася за неї:
— Ти, песику, нічого не кажи Марійці, бо вона, ади, зі мною. Як буде тікати, тоді інше діло — покусай її…
Увійшли до хоромів. Там був величезний чорний кіт з червоними очима. Він кинувся до дівчини й почав її дряпати.
Баба заступилася:
— Ти, котику, сиди собі тихо. Ади, я її веду. Аби-сь тоді дряпав, коли буде тікати від мене.
Увійшли до хати. Баба гукнула наймичку:
— Дівко-чорнявко, давай їсти!
Дівчина-чорнявка поставила на стіл цілий баняк борщу, дванадцять курчат і збанок вина. Баба висьорбала борщ, пролигнула дванадцять курчат і випила збанок вина. Потім сказала наймичці:
— Ти, дівко-чорнявко, дай цій дівчині три грінки хліба і поведи її в пивницю, най перебере там пшеницю й мак. Аби до ранку все було готово. Як не зробить, то я її з’їм!
Марійка гибіла від страху. Баба вилізла на піч, а наймичка повела дівчину в пивницю.
Марійка гірко заплакала. Годувала свою ляльку хлібом, витирала сльози і приповідала:
— Що маю робити? Баба мене з’їсть!
Лялька їй відповіла:
— Не плач, Марійко, й не журися. Лягай собі спати. До ранку все буде готово — зроблено так, як треба.
Лялька вийшла надвір і покликала:
— Гей, ви, миші польові, ану, збігайтеся сюди, бо тут сталася біда!
Миші позбігалися й питають:
— Чого це ти, лялько, покликала нас?
Лялька показала на купу пшениці, перемішаної з маком, і сказала:
— Адіть, пшеницю у зубок — і в куток, а мак — також так, тільки в другий закут. І все треба зробити до ранку.
Польові миші кинулися одні до пшениці, а інші — до маку. Зернятко за зернятком, позносили пшеницю і мак на дві окремі купи, як був розказ ляльки.
Уранці стара відьма прийшла до пивниці, роздивилася.
— Ади, яка ти жвава, — похвалила Марійку. — Та я тебе не випущу звідси…
— Я ж прийшла до вас позичити вогню, — нагадала дівчина.
— Дам тобі, не журися, такого вогню, що шкварчати будеш, — розсердилася баба і сказала наймичці: — Розпали вогонь, я її підсмажу…
Стара пішла на роздобенди, а наймичка розклала у печі великий вогонь.
Марійка так плакала, аж миналася. Потім зняла з голови турпаник і дала його наймичці:
— Візьми собі цю хусточку… Мене все одно спалять.
Наймичка пов’язала оту хусточку, подивилася в люстерко і аж підскочила з утіхи.
— Ти добра, Марійко, як рідна сестра. Я не лишу тебе у біді.
І наймичка дала їй грані у горщечку, хліба, солонини, пирогів і коновку води.
«Ну, — подумала Марійка, — чия відвага, того й перемога».
І вийшла до хоромів. Котюга скочив, як скажений, почав її дряпати.
Та дівчина сказала йому:
— Ти, котику, не дряпай мене, я дам тобі смачненький пиріг.
Котюга почав їсти, а вона — на подвір’я.
— Гав-гав-гав! — казився чорний псисько з червоними очима. Дівчина сказала:
— Ти, песику, ліпше кусай хлібець, а не мене. На!..
Псисько почав їсти і навіть не дивився на Марійку.
Побігла з двора. Береза враз зашелестіла — аж зашипіла від злоби і вже хотіла хльоснути її по очах. Марійка попросила:
— Не бий мене, берізонько. Ади, я принесла коновку води, аби твоє полити коріння.
І вилила воду під березу.
Дерево зашелестіло весело.
Марійка — до брами.
— Отворися, брамонько. Я помащу тобі завіси, аби-сь не скрипіла.
Підійшла і помастила. Брама отворилася, а на кожному слупі запалилася головня. Марійка вхопила зі слупа головню, вийшла на дорогу й побігла додому.
А тим часом баба повернулася зі своїх роздобендів і сказала наймичці:
— Ану, веди ту дівчину, я хочу її підсмажити.
— Вона вийшла до хоромів.
— Нащо ти її пустила?
— Бо дала мені шовкову хустку. Я служу вам сім років, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба вийшла до хоромів:
— Котику, де дівчина?
— Вибігла надвір.
— Нащо-сь її випустив?
— Бо дала мені смачний пиріжок. Я служу вам, відколи живу, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — надвір.
— Кудлаю, ти пропустив ту дівчину і не роздер її?
— А нащо було роздирати, коли вона дала мені хліба? Я вам служу все життя, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — до берези:
— Березо, ти не вибила тій дівчині очі, коли вона проходила?
— Ні.
— Чому?
— Бо вона, адіть, полила мої корені водою. Я стою тут зроду, а ви мене ні разу не полили.
Баба кинулась до брами:
— Брамо, ти отворилася перед тою дівчиною?
— Так.
— Чому?
— Бо вона змастила солониною завіси, а ви їх ніколи не змащували й дьогтем.
Баба так злютилася, що одразу трісла на чотири кавалки.
Марійка повернулася додому й розпалила мачусі вогонь. А та зварила борщику горнець, і на цьому казочці кінець.

Про Гаркушу

Гаркуша був кошовий отаман, і в нього шайка розбійників. Вони чумаків ограбляли і церкви. Він багатших ограбляв, а бідніших награждав.
Вийшов він, по зорях подивився і каже товаришам:
— Не йдіть красти, бо піймаєтесь сю ніч!
І вони не послухали, поїхали в Лубни і обікрали лавки. Упала пороша, сніжок. Потім вони слід губили і ніяк не згублять. І стали вони передами назад, а п’ятами вперед. І вони в хуторі Сотницькому половились, а бочонки в ставок кинули. Кажуть, Черкаський підглядів ті гроші, вийняв і з того забагатів.
Як погоня з Лубен прибігла, обступили кругом хату, а Гаркуша й каже:
— А що, хлопці, не слухали мене? Я казав, не їдьте сю ніч красти, а то половитесь!
Тих забрали, а він вийшов з хати, взяв граблі – лежали на хаті – і пішов поміж сторожею, і його не бачили: лицяруватий він був!
Після сього, года через три, він явився додому, а жінки не було дома. Він дав дітям бубликів в’язок три і сказав:
— Се ваш батько рідний, я — в чумаках!
Та пішов на вгород, одкопав скіпець і витяг грошей багато.

Де взялися запорожці

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться —лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!..
— А,— каже подорожній,— так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову…
Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того й завагітніла. Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син.
Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то меньчих ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!
— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?
— Та так,— каже хлопець,— кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік,— величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене.
Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою.
Прийшли хлопці до отамана:
— Не хоче,— кажуть.
— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене.
Догнали, кажуть;
— Грізно звелів отаман, іди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана.
А цей як гукне на гадюку:
— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучатиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коров’яці,— каже отаман.
— Та хіба ж коров’як видерже? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман.
Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,— кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
— Ех,— каже,— хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.
Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.
Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».
Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.
Ось настав час іти вартувати.
Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:
— Стій! Хто йде?
Чоловік мовчить і йде далі.
Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.
Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.
На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.
На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:
— Ку-ку-рі-ку!
Так усе й зникло.
Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев’ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.
Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п’ятдесят, квартира номер п’ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.
Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:
— Чого ти, сину, тут ходиш?
— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п’ятдесят.
Увійшов у будинок та й питає номер п’ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:
— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.
Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.
Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:
— Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.
Іван тільки цього і ждав.
От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під’їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Баба Морозиха

А то ще було — об’явилася у нас в селі чаклунка, баба Морозиха,. То про неї цілі легенди ходили. Особливо зналася ця баба на приворотному зіллі. Тільки в когось з парубків або дівчат щось негаразд на цьому фронті — відразу до баби.
Та особливо пам’ятаю пригоду з одним парубком, на ім’я Андрій (вже й не в голові, яке в нього було прізвище). Тихий, смирний парубок був Андрій, роботящий. Та треба ж було йому влипнути в Наталку, першу красуню на кутку.
Втріскався парубок, як чорт у суху вербу. Пройти дівці не дасть. А Наталка, як на зло, і глянути на нього не хоче. Мучився-мучився бідолаха та й подався до баби Морозихи на розраду.
«Не журись,— каже баба.— Буде наша».
Посадила Андрія на ослоні та й почала над ним чаклувати. Шептала-шептала, аж тому світ замакітрився. Підвівся, як п’яний, а баба йому: «Слідкуй же тепер за Наталкою!»
Слідкував той день, слідкував другий, та Наталка — ані руш.
Знов іде Андрій до баби.
«Тепер ми ще не таке зробимо»,— потішає його Морозиха. Запалила в печі, вхопила звідкілясь свинячі ратиці та й давай над ними ворожити. А потім звеліла парубкові вкинути їх у піч та й іти додому, не оглядаючись.
«Як оці ратиці, запалає її серце!» — сказала баба на прощання.
Пройшов ще тиждень, та ні Наталка, ні її серце не думали палати.
Знов плететься Андрій до Морозихи. Бачить баба, що непереливки, та до свого діда: «Явтуше, Явтуше!» — «А що?» — «Аж візьми кресало, йди до криниці, а звідти вертай помаленьку додому. Та всю дорогу креши, креши!.. Щоб іскри летіли».
Покректав Явтух, та нічого робити, він вже не раз помагав жінці у «чаклунстві».
А тут і Андрій до хати.
«Не тужи,— йому Морозиха.— Зараз випробуємо останній спосіб. Я ще раз запалю ратиці, а ти гукай в каглу: «Наталко! Наталко!» А як нічого не вийде, іди надвір та бий заступом об поріг і гукай так само. Як побачиш іскри, то знай — вона летить».
Звечоріло. Запалила баба ратиці, горять вони в печі, а Андрій щосили в каглу гукає. Та не йде Наталка. Вхопив тоді парубок заступ та й давай гатити об поріг і знай горланить: «Наталко! Наталка!» Коли глядь — справді здаля десь іскри: кресь, кресь! Зрадів той і голосніше: «Наталко!» Іскри все ближче, ближче. Зрівнялися з парубком та й почали віддалятись. Урвався терпець Андрієві: «Та доки ж ти, клята, будеш мене мучити!» Як вирветься з двору та — шелеп заступом прямо по тих іскрах. Як вересне щось та й покотилося в бур’яни.
А на ранок баба Морозиха вже не варила приворотного зілля, а прикладала мокрого рушника до велетенської гулі, на дідовому Явтуховому лобі.