Як свиню годувати

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для Toro, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.
Одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.

Трембіта-туга

У прадавні часи первовіччя, коли бісиці, опирі й відьми вільно ходили по горах і робили людям всякі збитки, жив у Бережниці легінь Влашко, силач над силачами. А що вже був за вродливий, то ноги сходиш, а кращого не знайдеш. Стрункий, не мов явір, кучерявий, неначе ялівець, прудкий, як ласиця. Котра дівчина глянула на нього, в’янула, як осіннє листя, з великої люби до нього. Міг мати дівчат, як трави та листу, але він любив лише одну горяночку, яку за її сумні і замріяні очі назвали люди Тугою.
Полюбила Влашка й донька злого Арідника, Бісиця. Приносила йому найкращих лісових ягід, золотого, як живиця, меду, букети білих косиць, співала найкращих пісень, бо вміла добре співати. Однак легінь був байдужим до її голосу. Билася Бісиця, як пструг, викинений на берег, та не могла ніяк привабити молодого легіня. Він був первенцем від батьків первенців, до того народився вопівночі, коли всі темні сили збираються на ігрища, і тому його не брали жодні чари.
Востаннє спробувала причарувати його своєю любов’ю. Обнявши легіня ціпкими, як смерекові корені, руками, міцно поцілувала в червоні малинові губи.
Влашко відсахнувся:
— Йди геть від мене!
— Невже я така погана?
— Твої руки студені, як гадюки, поцілунки холодні, як крига. Я люблю гаряче серце, в якому палає частка сонячного тепла.
Вереснула диким голосом Бісиця та й відвернулася від нього. А потім зникла в лісових нетрях. Плакала всю дорогу. Де капнула її холодна сльоза, замерзали квіти, в’янули зелені трави. А коли настала ніч, почула вона сумовиту дівочу пісню про вірне кохання, ласкаве й тепле, як промінь весняного сонця. Вийшла із своєї печери і побачила, як назустріч горянці Тузі ішов легінь Влашко з калиновою сопілкою за ременем.
— Співай, співай, горянко Туго! — шептала Бісиця. — Ще день-два і ти замовкнеш навіки і більше ніхто не почує твого голосу!
А легінь, не передчуваючи лиха, ніжно голубив свою кохану:
— Берізко моя кучерява! Одна ти в мене, як серце!
Нічого, станеш березою на віки-вічні! — промовила злісно Бісиця, кусаючи посинілі губи.
Пішла за ними і взяла слід з лівої ноги горянки, в темній печері розпалила ватру, взяла чорний горщик, вкинула в нього чортячої крові, перекиньзілля, залила мертвою водою 1 почала варити, примовляючи:
— Заклинаю тебе, ворожице, заклинаю,
У березу білу обертаю!…
Сім разів шептала-примовляла, а потім понесла чари в роті на те місце, де зустрічалися легінь з горянкою. Випорпала пальцями ямку на її сліду і наповнила її чарами. Швидко загребла і заховалася за старезним буком. Першим прийшов Влашко. Сів на пеньок, вийняв сопілку з-за ременя, та наколи притулив її до вуст, зойкнула вона людським голосом і впала з рук на землю. Підійшла Туга і тільки що наступила на свій, осквернений Бісицею, слід — вмить не стало дівчини. Замість неї закучерявилася біла плакуча береза. А Бісиця співала, аж ріки німіли:
Аж тепер він мій, гордий горянин,
Його дівки немає.
Ні їда, ні сон не бралися легіня. Днями і ночами пересиджував біля білої берези. До його вух не доходили пісні злої Бісиці, що все думала своїм співом привернути легіня до себе. І коли зрозуміла, що Влашко ніколи її не полюбить, попросила свого батька Арідника послати в ліс бурю. Заревіла ведмежими голосами дика буря-шкідниця. Зойкнули столітні дерева, намагаючись опертися страшній силі. Та не всі вистояли. Вона ламала, неначе стебла, могутні смереки, крислаті ялиці, стрункі явори і з переможним ревом неслася все далі й далі.
Вранці побачив легінь свою кохану берізку обламану, понівечену, що лежала на землі серед інших дерев. Її листячко зів’яло, аж почорніло від болю. Неначе підкошений, повалився мертвим біля неї. І тоді прилетіла Бісиця. Обдерла з берізки білу кору та й кинула в бердо. Прийшли гірські легіні і похоронили побратима, а з білої кори зробили трембіту. Того ж дня зворушлива мелодія пронеслася горами. У ній впізнали горяни сумовиту пісню горянки Туги.
І стала трембіта-Туга вірною супутницею усіх горян. Вона остерігала їх перед ворожою небезпекою, сповіщала гори про полонинський хід, проводжала на вічний супокій жителів зеленої Верховини. Вона живе й досі, бо їй суджено жити, поки світу-сонця.
А Бісйця час від часу виходить вечорами із своєї печери поспівати над гірськими озерами Марічейкою і Шибенкою. Велика біда тому, хто підійде до неї. Скалічить навіки. Мені розповідали старі довгопільчани про свого ровесника, як він в молодості провів з Бісицею цілу ніч. Вона його приспала і сонного кинула у ватру. Легінь вижив, але збувся руки — згоріла, як сухе поліно. Так мстить злюща Бісиця людському роду за своє погорджене кохання, за любов горян до теплого променистого сонця.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…

Дещо про відьом та іншу нечисту силу

Мабуть, сама природа Полісся сприяла тому, що в наших краях відьом та іншої нечистої сили – упирів, водяників, вовкулак, перевертнів, інших звірів, русалок, потерчат, чаклунів, чаклунів-ворожбитів, болотяних чортів тощо на один квадратний кілометр водилося набагато більше, ніж в інших краях України. Судіть самі. Як не з’явитися таємничій силі у місцевостях, де густі ліси й бори, маса боліт, річок і озер, а серед тих лісів де-не-де вечорами блимають людські оселі в селах і хуторах, містечок негусто, та й то вони переважно чужі для місцевого люду, єврейські?
Усе це сприяло народженню поезії, але й страхів, моторошних історій і легенд. Існувала й легенда про Велику Відьму. Супервідьму, котра збирає час од часу всю нечисть. Котра командує тою зловорожою силою й дає вказівки. Яка періодично насилає на ту чи іншу частину Полісся якусь біду.
Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.
Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.
Проти нього помагають молитва, хрест, свячена вода, свічка. А ще – певність у тому, що людина сильніша за нечисть. Бо з нею Бог. Бо з нею, казала, сонце і небо. Вони й помагають також. Не бійся відьми. Хрестися і дивися їй в очі. Од чесної людини сама відступить, бо зрозуміє, що то не її людина.
Віра в різноманіття цього світу, наявність у ньому таємничих, незбагненних сил, віра в перемогу добра над злом – то також частина світогляду бабусі Пелагеї. Він, цей світогляд, сам по собі був гармонійним, і в той же час складним і певною мірою загадковим. Сам був скарбом, як і особистість тієї, якій належав.

Відьма

Розметена – це урочище і дві невеличкі гірки за кілька кілометрів від села. Поруч перехрестя двох лісових доріг. Саме на цьому місці, на перехресті, за давньою сільською легендою, похована чи, точніше, закопана відьма. Трапилося це в другій половині XIX століття, за іншою версією – ще у XVIII столітті. Про найвідомішу згоранську відьму якось розповіла бабуся, дещо – інша односельчанка старшого віку.
Жила в селі родина, про яку ходила недобра слава. І в цій родині, в сім’ї Марка й Ганни, народилася дівчина Гафія – Гапка. Про її бабусю Варку казали, що теж відьма. Що вміє і вроки наводити, і молоко забирати від корів, і на зіллі ворожити, зробити так, аби дівчина заміж не вийшла, або навпаки – помогти вийти заміж за хлопця, котрий подобається. На неї, як у нас кажуть, люди мали око, якось невідомий уночі сильно побив бабу. Тико й остерігалися, бо побоювалися старої.
– А Гапка мала волосся чорне, як вороняче, очі темні якісь, – казала бабуся.
Ну й ще гордячкою «відьма» була. На вечорниці чогось не ходила, до хлопців ніби байдужа. То й поговір пуйшов – відьма. А то пропала корова, в того овечка, то ніби молока в хазяйських корів поменшало. У когось дитина захворіла. А потому селом мор пушов, хвороба якась, то їден чоловік умре, то другий, діток почала забирати моровиця.
Люди й рішили, що то відьма винна. Розказували геть про неї всяке, про тую Гапку: і як приворожувати вміє хлопцив, а потому над ними сміється, і як дівчат од парубків одвиртає. І як знаки відьомські на хатах та на дворах находили.
От і зібралися, хату оточели, дівку за коси виволокли. Признавайся, кричєть, що відьма. Вона спершу одпиралася, а потому тихо так сказала: «Я відьма», а тоді закричєла, що вона відьма, що всю ту шкоду в селі робела, що й мор вона наслала.
Ну й люде закричєли, що тре’ кілок їй осиковий у серце забети та поховати на перехресті доріг. Як те сказали, то відьма закричєла, що хай Митро заб’є їй кілка, бо як хтось гинчий, то вона й з могили вилізе й ще ни їдну шкоду зробить, ни їдну смерть приведе.
А Митро то був такий хлопець з багацької родини. Ну, дали йому в руки кулка й сокиру. Він було пудступив, хоть і весь тремтів. Та раптом як закричєв ни своїм голосом і беркицьнувся прямо до ніг відьми-Гапки. В запаморок упав, тико людям спершу здалося, що ниживий. Ще більше розізлилися, на відьму накинулися, хтось сокирою по голові, а тоді й кулка забили. Ну й одвезли на Розметену й там на перехресті закопали.
То вже потому чутка пушла, що тая Гапка в Митра залюблена була, а він ни одважився на ній женитися. Навіть гуляти ни одважувався. Бо ж відьма.
Все ж, додам від себе, відьма так, кажуть, там і лежить. Хоча існує легенда, що все ж встає по ночах у сприятливий для неї час, виходить і перетворюється то в лисицю, то у вовчицю, а потім назад мусить у могилу вертатися. Деякі мої земляки досі бояться того місця.

Відьми

У Вилах була така Марфа, її чоловік був коваль. Вона ходила в довгій чорній спідниці, чорному фартусі. Сама була дуже гарна, та казали на неї, що вона є відьма, що вона забирає від усіх сільських корів молоко; вона має ззаді хвоста. В неї теж була корова, її корова давала багато. Казали, що вона вміє поробляти, — то значить відьма. Ця відьма сідала на мітлу і з цьою мітлою літала по селу. В дійницю забирала від коров молоко. Корови дуже ревли і не підпускали хазяйку до себе. То означало, що коло неї була відьма, яка видоїла корову.
Відьми сиділи на границі (межа від одного села до другого), стукали в пусті дійниці, і їм нібито з неба падало молоко. Відьми ходили вночі і росами збирали молоко. Люди плакали, були обіжені, ходили до церкви Богу молитися, били поклони, щоб відьми не забирали молоко. На дуже велике свято Николая збиралися люди, йшли до церкви, падали на коліна і просили:
— Святий Николає-чудотворець, ти спасав кораблі на морі, спаси нас, грішних. Просим тебе, покарай цих відьмів.
Бог не карав цих відьмів.
Тоді люди брали сапи, лопати, йшли до них додому. Витягали жінок за коси і насеред села, на такій великій площі (як казали, на сход) били і карали жінок, яких називали відьмами.
Багато жінок дурно і пусто карали, закопували на видному місці. Відьмів карала вся громада.

Віщун

В одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в любові і злагоді. Тільки одне було горе: довго не було дітей. От послав їм Бог радість і втіху — ждали вони дитинку.
Одного разу йшов подорожній чоловік і став проситись до них на ніч. За вечерею той чоловік каже: «Буде у вас, люди добрі, синок, а в сусідньому селі народиться дочка в той же час. Коли вони виростуть, то й поженяться». Батьки це вислухали та й знизали плечима. Всяке може бути. Переночував перехожий ту ніч, а потім пішов у те село, де мала народитися дівчинка. Попросився на ніч і теж сказав за хлопця із сусіднього села, її однолітка. Батькам головне, щоб спочатку народилася дитина, а про заміжність її ще й гадки не мали, тому-то скоро забули все. А ще той чоловік зайшов до сусідів і сказав:
— Добре запам’ятайте, люди добрі, як буде виходити сусідська дівчина заміж, то пильнуйте її. Якщо не впильнуєте, то в день весілля її чекає смерть.
Страшна це була звістка, але скоро про все забули. Мало хто що може нагородити язиком. Не всім же вірити.
Йшли роки. Дівчина розцвіла, як маків цвіт, а хлопець ріс, як молодий дубок. Зустрілись вони біля річки, де дівчина брала воду. Покохались вони щиро і вирішили побратися. Батьки зовсім забули про того віщуна і гадки не мали, що все станеться так, як він казав.
От настав день весілля. Зібрались люди, що й не розкажеш, раділи родичі, рідні, сусіди, що така славна пара одружується. Вино лилось ріками, музика грала без упину.
Вийшли всі з-за столу, танцювати стали. А молода не мала зеркала, а забажала подивитися на себе у воду. Підійшла вона до колодязя, який стояв на подвір’ї, чуть похилилась — і на очах у всіх пішла на дно. Більше й не винирнула, тільки її бачили. Тут-то й згадали ті сусіди і батьки того перехожого, але вже було пізно. Вірно говорить приказка: «І свій розум май, і людей слухай».