Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.
– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.
– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.
Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.
– А для чого шість кілків?
На таке запитання бабуся пояснила:
– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.
Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.
По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.
А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.
А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.
Вертається додому, а мати неїна каже:
– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.
То хлопця того так звали.
– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?
А мати й одвічає:
– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.
А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.
А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:
– Нє. Нима сокири з тобою.
Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.
– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?
Вовк зувсім по-людськи головою хитає.
– Мене хоч задушити?
Вовк зновика головою хить-хить.
– То чого ти хочеш?
І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.
Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.
Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.
Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.
І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:
– Запхни мені до рота шматину.
Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.
– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Мольфар Світован в Устиріках

Якось зайшов Світован в Устиріки. Зупинився в давнього знайомого дідуся Козьми Русинюка і почав приймати людей, що збігалися до нього зі своїми бідами. Нікого не відпустив без поради, допомоги. Тому дав коріння змієвону і свічок від болів у животі, того порадив, які трави допомагають від безсоння. Одному пішов скласти перелом, другого підтерти від порушениці, третьому примовити від переполоху. Де бідно діялося в хаті, дав кілька дукатів. Хоча був початок осені, з-під Чорногори дихав колючий вітерець. Ночі були холодні і господарям не хотілося готувати дорогому гостеві ночівлю надворі.
— Будете, Пилипку, спати в хаті, але вибачєйте, єк вас вкусит єкас блиха. Бо так осінь має до себе, шо вдень тне мушня, а вночі кусают блихи.
— Коби за все така жура. У мене є і на це рада, — сказав, усміхаючись Світован.
Пошпорпавшись за ременем, він витягнув голку, пошептав над нею і заткнув у підлогу. Тільки що голка торкнулася підлоги, як до неї почали скакати блохи з усіх сторін. За хвилину серед хати червоніла куля завбільш смерекової шишки.
— Цеї ночі не будете чухатиси, — мовив старий. — Лиш не пробуйте кивати, бо рано маю їх розпустити.
Газда з газдинею не спускали очей з уярмлених бліх.
Тільки що хотіли укластися спати, як надворі забрехала кудлата сучка Пужла. Газда вийшов в хороми і сердито спитав:
— Кому не дає спати? Хто там?
— Дуже добрий чоловік, корчмар Йойна. Ай-вай! Прошу вас, пане газдо, пустіт до хати!
— Газда відсунув дерев’яну засувку і Йойна, задріботівши ногами, вбіг до хати.
Шо летиш, єк перепужений! Шє мені блихи розпудиш, крикнув сердито Світован.
— Ай-вай! Біда, пане Світоване! Прийшов до вас за поміччю. Дурно не хочу.
— Кажи, шо тобі треба?
— Ну, знаєте, моя жінка Рухля злягає і не годна вродити. Ціла купа жінок коло неї і не годна вродити. А вона, біднетко, так мучиться… Сподіваюси на вас, пане Світоване. Ви дуже добрий чоловік.
— Мольфар, хитро посміхнувшись, витягнув з-за ременя золотий дукат і подав корчмареві.
— Іди бігом додому і поклади жінці оцес дукат на пуп. Лиш пантруй добре, аби не впав. А прийдеш суда і скажеш, шо тобі жінка вчинила — хлопчіща ци дівчинище.
— І це все? — спитав корчмар, дивлячись на старого благальними очима.
— А ти шо бірше хотів? Біжи, аби не було запізно.
Корчмар прожогом вилетів з хати. Вранці прийшов веселий, окрилений щастям. Його великі чорні очі сяяли від радощів.
— Дай вам, Боже, здоров’єчка, пане Світоване! Абесте сто років жили та й людем добро робили.
— Та ти кажи, єкий в тебе прибуток, — знетерпеливився мольфар.
— Нівроку, нівроку! Два хлопці-близнюки, єк горішки-вилущики. А такі крикливі! Ай-вай!
Мольфар дав йому ще один дукат.
— Вчерашний не відбираю, а сегоднішний додаю. Це дарунок твоїм хлопчіщям від мене. Я добрий єк на почєток, так на руку. Най тобі ростут здорові.
— Дякую, дякую, сто років вам…
— А ти, Йойно, коли буде оцес газда віддавати свою внуку-сироту, то маєш дати беривку горівки і дві бочці пива. Бо єк не даш, то сам знаєш…
— Чому не дати? Дам, бігме дам. Ви не знаєте Йойну.
Гречно попрощавшись з мольфарем і господарями, корчмар пішов додому.
— І коли ви промовили над дукатом? — спитала газдиня.
— Та тут, Євдошко, не треба було нієкої примівки. Юдейський рід любит гроші. Наколи жиденєта зачули золото, махом потєгнулися до дуката.
Світован, добре поснідавши, лагодився в дорогу. Забрав з собою і чародійну голку, на якій вже не було жодної блішки.
— Дєкую вам файно, газдики чесні. Єк не вмру, то прийду до вашої внуки на вєсілєчко, — сказав, виходячи з хати.

Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.

Мольфар Свїтован в Кутах

Хто не знав колись у горах старого мольфаря Світована? Все його життя проходило в ходах. Появиться в якомусь селі, допоможе, кому потрібно, та й подасться в інше. А вмів старий багато чого. Замовляв всякі недуги, складав переломи, “спалював ружу”, зцілював зіллям… Навіть на письмі знався. Скрипка, ліра чи флояра — все співало в його руках. Знав силу-силенну пісень. Лише один він знав своє справжнє ім’я. Говорили люди, що дідусь обійшов півсвіту, тому й назвали його Світованом.
А жив він у ті часи, коли на Черемоші стояв польсько-турецький кордон, а в Кутах лютував жорстокий пан Гурський, ім’ям якого матері-горянки лякали дітей, а гуцули склали найстрашніший на той час проклін:
“Аби тебе Гурський взяв!”
Однієї неділі в селі Барвінкові відбувався великий храм, якого давно не бачили гори. З усіх навколишніх сіл зійшлися люди, щоби побачити старого мольфаря, послухати його пісень.
Оподалік церковного подвір’я всівшись на пень зрубаної груші, дідусь взяв до рук ліру і заспівав молодецьким басом:
Чи знаєте, люди добрі того Світована,
Що ніколи не боявся ні турка, ні пана.

Переставши на хвилину співати, показав людям білосині рубці, що оповилися обручами довколо худих жилавих рук, а тоді заспівав знову:
Ой зібрав я хлопців сорок на діло, на гоже.
Тепер пани будуть знати, що Світован може.

Не доспівав. Дикі вигуки сколихнули море людських голів. Півсотні озброєних гайдуків Гурського, розганяючи натовп, летіли просто на діда. Старий, ніби й нічого не сталося, відклавши ліру, вийняв з-за ременя пляшку, в якій танцювало чорне бісеня, завбільшки в палець. Воно вибивало тропака, сідало присядки, показуючи гайдукам червоний язичок.
Гайдуки остовпіли. А дідусь посміхнувшись, промовив:
— Сиди, Щезничку, спокійно. Видиш, що панове гайдуки хочуть зі мною щось побалакати.
Бісеня сіло по-турецьки, склавши навхрест руки.
— Та я, та ми… Пан Гурський наказав, аби ми вас спровадили в Кути, — видавив, заікаючись, начальник гайдуків Щекальський.
— Дайте мені доброго коня. Я старий і не годен ходити пішки.
— Най бере мого огиря. Він вже вбив моїх двох слуг, — шепнув барвінківський багач Охабленюк.
Помилився багачисько! Жеребець, побачивши діда, радісно заіржав і поклав йому голову на плече.
— На Кути! — крикнув Щекальський.
Летіли бурею. Через дві години вже були під мурами панського палацу.
Поки Щекальський доповідав панові, Світовая сів у панську альтанку на подвір’ї, а пляшку з бісеням поставив на столик.
З дверей палацу викотився товстелезний, як бочка від вина, пан Гурський. Розсівшись у кріслі, навпроти дідуся, почав з ним вести розмову.
— Хоча я й пан, а ти хлоп та ще й колишній опришок, але я говорю з тобою, як рівний з рівним. Продай мені свого чорта, а я тобі заплачу за нього гонорово, по-панськи.
— Що ти, пане, можеш за нього дати! У мене є стільки золота, що можу купити три такі палаци, як твій, з усіма коштовностями. Хочеш, я тобі його подарую, але відгадай мою загадку.
— Кажи, може якраз відгадаю.
— Маєш, пане, відгадати три назви. Перша: яке моє хресне ім’я. Друге: як звали мою дівчину, яку закатували твої посіпаки за мене; третю: куди пхали твої кати моїм побратимам розпечене залізо. Коли відгадаєш, напиши їх на папері. Кожна назва звучить однаково, як вперед, так назад.
Думав пан цілу ніч, а тут вже й розвидняється.
— Знаєш, що ? Скажи розв’язку своєї загадки і забирайся геть зі своїм чортом.
Дідусь хитро посміхнувся.
— Скажи, Щезничку, панові.
— Пилип, Анна, пуп! — пропищало тоненьким голосом бісеня, а потім залилося несамовитим реготом.
— З чого сміється твій чортик? — спитав пан.
— 3 панської дурноти! — вереснуло бісеня. — 3 трьох назв жодної не відгадав.
— Пся крев! — крикнув сердито пан і вдарив щосили по пляшці.
І тут сталося нечуване, невидане. Паном кинуло до землі і почало товкти головою об землю, немов ступою. Потім то корчило обручем, то натягало струною. Накінець витягнуло язик до самого пупа.
Гайдуки розбіглися — хто куди. Того ж дня пан покотив роги і люди дихнули вільніше. А дідусь Світовая сів знову на коня і помчав трапом у гори.

Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.
А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.
Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:
– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.
– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.
Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:
– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.
– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.
– Можу хіба у звірину якусь перетворити.
– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.
– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.
Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.
Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.
– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.
– Добре, – одказує ничєстий.
Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.
Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.
Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.
Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.
Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.
Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Як свиню годувати

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для Toro, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.
Одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.