Мольфар Світован в Устиріках

Якось зайшов Світован в Устиріки. Зупинився в давнього знайомого дідуся Козьми Русинюка і почав приймати людей, що збігалися до нього зі своїми бідами. Нікого не відпустив без поради, допомоги. Тому дав коріння змієвону і свічок від болів у животі, того порадив, які трави допомагають від безсоння. Одному пішов скласти перелом, другого підтерти від порушениці, третьому примовити від переполоху. Де бідно діялося в хаті, дав кілька дукатів. Хоча був початок осені, з-під Чорногори дихав колючий вітерець. Ночі були холодні і господарям не хотілося готувати дорогому гостеві ночівлю надворі.
— Будете, Пилипку, спати в хаті, але вибачєйте, єк вас вкусит єкас блиха. Бо так осінь має до себе, шо вдень тне мушня, а вночі кусают блихи.
— Коби за все така жура. У мене є і на це рада, — сказав, усміхаючись Світован.
Пошпорпавшись за ременем, він витягнув голку, пошептав над нею і заткнув у підлогу. Тільки що голка торкнулася підлоги, як до неї почали скакати блохи з усіх сторін. За хвилину серед хати червоніла куля завбільш смерекової шишки.
— Цеї ночі не будете чухатиси, — мовив старий. — Лиш не пробуйте кивати, бо рано маю їх розпустити.
Газда з газдинею не спускали очей з уярмлених бліх.
Тільки що хотіли укластися спати, як надворі забрехала кудлата сучка Пужла. Газда вийшов в хороми і сердито спитав:
— Кому не дає спати? Хто там?
— Дуже добрий чоловік, корчмар Йойна. Ай-вай! Прошу вас, пане газдо, пустіт до хати!
— Газда відсунув дерев’яну засувку і Йойна, задріботівши ногами, вбіг до хати.
Шо летиш, єк перепужений! Шє мені блихи розпудиш, крикнув сердито Світован.
— Ай-вай! Біда, пане Світоване! Прийшов до вас за поміччю. Дурно не хочу.
— Кажи, шо тобі треба?
— Ну, знаєте, моя жінка Рухля злягає і не годна вродити. Ціла купа жінок коло неї і не годна вродити. А вона, біднетко, так мучиться… Сподіваюси на вас, пане Світоване. Ви дуже добрий чоловік.
— Мольфар, хитро посміхнувшись, витягнув з-за ременя золотий дукат і подав корчмареві.
— Іди бігом додому і поклади жінці оцес дукат на пуп. Лиш пантруй добре, аби не впав. А прийдеш суда і скажеш, шо тобі жінка вчинила — хлопчіща ци дівчинище.
— І це все? — спитав корчмар, дивлячись на старого благальними очима.
— А ти шо бірше хотів? Біжи, аби не було запізно.
Корчмар прожогом вилетів з хати. Вранці прийшов веселий, окрилений щастям. Його великі чорні очі сяяли від радощів.
— Дай вам, Боже, здоров’єчка, пане Світоване! Абесте сто років жили та й людем добро робили.
— Та ти кажи, єкий в тебе прибуток, — знетерпеливився мольфар.
— Нівроку, нівроку! Два хлопці-близнюки, єк горішки-вилущики. А такі крикливі! Ай-вай!
Мольфар дав йому ще один дукат.
— Вчерашний не відбираю, а сегоднішний додаю. Це дарунок твоїм хлопчіщям від мене. Я добрий єк на почєток, так на руку. Най тобі ростут здорові.
— Дякую, дякую, сто років вам…
— А ти, Йойно, коли буде оцес газда віддавати свою внуку-сироту, то маєш дати беривку горівки і дві бочці пива. Бо єк не даш, то сам знаєш…
— Чому не дати? Дам, бігме дам. Ви не знаєте Йойну.
Гречно попрощавшись з мольфарем і господарями, корчмар пішов додому.
— І коли ви промовили над дукатом? — спитала газдиня.
— Та тут, Євдошко, не треба було нієкої примівки. Юдейський рід любит гроші. Наколи жиденєта зачули золото, махом потєгнулися до дуката.
Світован, добре поснідавши, лагодився в дорогу. Забрав з собою і чародійну голку, на якій вже не було жодної блішки.
— Дєкую вам файно, газдики чесні. Єк не вмру, то прийду до вашої внуки на вєсілєчко, — сказав, виходячи з хати.

Мольфар Світован в Жаб’ю

Скаравши в Кутах пана Гурського, подався Світован в гори. В Криворівні подарував огиря Юрі Бендейчуку, що кохався в конях, пішов далі пішки. З Жаб’я-Центра навернув на гору Швейкову до Микули Постолєнника, що шив колись постоли Світовановим опришкам. Прізвища Микули теж ніхто не знав, крім нього самого. За вправні руки до постолів дали йому опришки таке прізвисько.
Побачивши Світована у своїй хатині, старий одівець зрадів, як мала дитина.
— Пилипку любий та пишний! Так сми си зрадував то-бов, єк ангелом господним. Може би ти мені шош поміг, бо вчепила си мене тєженька біда — панцка напасть.
— Та єк зможу, Микулко. Лиш скажи, шо тебе найшло, — мовив поважно Світован.
— Та таке, Пилипку, шо нема шо в дві трісці взєти. Єкас бесчесть, всох би їй єзичок, розказала панови, шо я вмію робити файні постоли. Вчула це єго паня та й забагла постільців з гадючої шкіри. Викликав мене пан та й питає:
— То ти Постолєнник?
— Та я, проше пана, а що?
— А то, що маєш вшити моїй пані постільці з гадючої шкіри.
— Паночку любий, та хто таке чув? Але він не дав мені договорити. Вперезав мене нагайков, шо я звивси, єк червак, Бог би єго побив тєжким побивачем!
— А то забаг змерзлого в петрівку, — засміявся весело Світован.
— Та тобі добре смієтиси, а мені хоть на старість з хати тікай та в хованки йди. Сказав, шо єк до тижня не вшию, то накаже мене на покай завісити в Жеб’ю, шоби люди знали, шо значіт непослух.
— Свищи на то, Мику. Ше й ти засмієшси, єк пан заплаче, — заспокоїв Микулу Світован.
Брехнула кутюга. На подвір’ї почувся тупіт кінських копит. П’ять гайдуків з паном Щекальським злізли з коней і підійшли до вікна.
— Гов-гов! Ану, старий корзане, вийди з хати! — закричав один з них.
Вийшли обоє.
“Я думав, єк єго суда спровадити, а він сам прийшов”, — шепнув мольфар сам до себе.
— Цего хлопа знаю, а ти, дзяду, що за один, звідки? — звернувся пан до Світована.
— З усего світу, пане, — відповів мольфар, посміхаючись.
— Ти як розмовляєш з паном? — скипів пан.
— По-нашему, паночку.
Замахнувся пан нагайкою, але його рука закаменіла в повітрі. Гайдуки витріщили очі з дива. А Світован, дивлячись у панові витріщені очі, промовляв глузливим голосом:
— Єк хочете знати, паночку, то я вам скажу. Лиш не бийтеси, бо то нефайно для пана. Єк це так прийти в гості до газди та й на єго гостя руку здоймати? А я вам хочу помочи. Вчув я, що вашя паня хоче мати постільці з гадючої шкіри. А шо ви з панев дуже добрі, то гріх вас не послухати. Зараз вам і шкірочка буде.
І засвистав сумно, протяжно. На подвір’я почали стягатися змії з усіх сторін. Тривожно зафоркали коні. Гайдуки, забувши про пана, посідали швидко на коней та й погнали в Жаб’є, аж закурилося. Пан хотів утекти, але якась невидима сила міцно тримала його за убрання. А Світован глузував, аж гадюки дивувалися, піднявши в гору голови.
— Вибирайте, паночку, єку хочете шкірочку: черлену, чорну, сорокату…
— Хто ти, дзяду? — насилу видавив пан.
— Я мольфар Світован, — відповів гордо старий.
— Ой, Єзус Марія! Ратуйте! Відпусти мене, дзяду, не вбивай!
— А я й не думаю вбивати. Хіба бих дав тебе на шніданок оцій галиці. Але я й це нероб’ю. Забирайси з паном Богом на дідчу маму, аби й твого панцкого духу не було! — проказав гнівно мольфар.
Пан побіг щосили вдолину. Свиснув мольфар ще раз і гадюк мов не було.
— Не знаю, братчику, єк тобі відшенуватиси, — дякував Постолєнник.
— Не треба нічо. Ади звари бігом для мого Щезника молока солодкого і несолену кулешу, бо добре тримав пана за барки, — мовив, сміючись, Світован.
З того дня пан Щекальський звихнувся з розуму. До самої смерті говорив про гадюк, які його переслідують. Так і помер божевільним.

Мольфар Свїтован в Кутах

Хто не знав колись у горах старого мольфаря Світована? Все його життя проходило в ходах. Появиться в якомусь селі, допоможе, кому потрібно, та й подасться в інше. А вмів старий багато чого. Замовляв всякі недуги, складав переломи, “спалював ружу”, зцілював зіллям… Навіть на письмі знався. Скрипка, ліра чи флояра — все співало в його руках. Знав силу-силенну пісень. Лише один він знав своє справжнє ім’я. Говорили люди, що дідусь обійшов півсвіту, тому й назвали його Світованом.
А жив він у ті часи, коли на Черемоші стояв польсько-турецький кордон, а в Кутах лютував жорстокий пан Гурський, ім’ям якого матері-горянки лякали дітей, а гуцули склали найстрашніший на той час проклін:
“Аби тебе Гурський взяв!”
Однієї неділі в селі Барвінкові відбувався великий храм, якого давно не бачили гори. З усіх навколишніх сіл зійшлися люди, щоби побачити старого мольфаря, послухати його пісень.
Оподалік церковного подвір’я всівшись на пень зрубаної груші, дідусь взяв до рук ліру і заспівав молодецьким басом:
Чи знаєте, люди добрі того Світована,
Що ніколи не боявся ні турка, ні пана.

Переставши на хвилину співати, показав людям білосині рубці, що оповилися обручами довколо худих жилавих рук, а тоді заспівав знову:
Ой зібрав я хлопців сорок на діло, на гоже.
Тепер пани будуть знати, що Світован може.

Не доспівав. Дикі вигуки сколихнули море людських голів. Півсотні озброєних гайдуків Гурського, розганяючи натовп, летіли просто на діда. Старий, ніби й нічого не сталося, відклавши ліру, вийняв з-за ременя пляшку, в якій танцювало чорне бісеня, завбільшки в палець. Воно вибивало тропака, сідало присядки, показуючи гайдукам червоний язичок.
Гайдуки остовпіли. А дідусь посміхнувшись, промовив:
— Сиди, Щезничку, спокійно. Видиш, що панове гайдуки хочуть зі мною щось побалакати.
Бісеня сіло по-турецьки, склавши навхрест руки.
— Та я, та ми… Пан Гурський наказав, аби ми вас спровадили в Кути, — видавив, заікаючись, начальник гайдуків Щекальський.
— Дайте мені доброго коня. Я старий і не годен ходити пішки.
— Най бере мого огиря. Він вже вбив моїх двох слуг, — шепнув барвінківський багач Охабленюк.
Помилився багачисько! Жеребець, побачивши діда, радісно заіржав і поклав йому голову на плече.
— На Кути! — крикнув Щекальський.
Летіли бурею. Через дві години вже були під мурами панського палацу.
Поки Щекальський доповідав панові, Світовая сів у панську альтанку на подвір’ї, а пляшку з бісеням поставив на столик.
З дверей палацу викотився товстелезний, як бочка від вина, пан Гурський. Розсівшись у кріслі, навпроти дідуся, почав з ним вести розмову.
— Хоча я й пан, а ти хлоп та ще й колишній опришок, але я говорю з тобою, як рівний з рівним. Продай мені свого чорта, а я тобі заплачу за нього гонорово, по-панськи.
— Що ти, пане, можеш за нього дати! У мене є стільки золота, що можу купити три такі палаци, як твій, з усіма коштовностями. Хочеш, я тобі його подарую, але відгадай мою загадку.
— Кажи, може якраз відгадаю.
— Маєш, пане, відгадати три назви. Перша: яке моє хресне ім’я. Друге: як звали мою дівчину, яку закатували твої посіпаки за мене; третю: куди пхали твої кати моїм побратимам розпечене залізо. Коли відгадаєш, напиши їх на папері. Кожна назва звучить однаково, як вперед, так назад.
Думав пан цілу ніч, а тут вже й розвидняється.
— Знаєш, що ? Скажи розв’язку своєї загадки і забирайся геть зі своїм чортом.
Дідусь хитро посміхнувся.
— Скажи, Щезничку, панові.
— Пилип, Анна, пуп! — пропищало тоненьким голосом бісеня, а потім залилося несамовитим реготом.
— З чого сміється твій чортик? — спитав пан.
— 3 панської дурноти! — вереснуло бісеня. — 3 трьох назв жодної не відгадав.
— Пся крев! — крикнув сердито пан і вдарив щосили по пляшці.
І тут сталося нечуване, невидане. Паном кинуло до землі і почало товкти головою об землю, немов ступою. Потім то корчило обручем, то натягало струною. Накінець витягнуло язик до самого пупа.
Гайдуки розбіглися — хто куди. Того ж дня пан покотив роги і люди дихнули вільніше. А дідусь Світовая сів знову на коня і помчав трапом у гори.

Дівчина-лисиця

Ото, кажуть, в нашім селі колись, мо’ ще й за панських часів, була собі дівчина вельми вдатна, їднеї кажуть, що Гальою, а другі – що Марусьою звалась. Очі як два озерця, руки як два крила, на губах ружі цвітуть, сама як тополя, а йде, то кожне окно заглянється, а колодязь води випити припрошує. Ну, парубки на неї вочі, як садки на рибу, накидали. А вона хіба глєне, з-під вій перлами сипне і тико всього. Бо була в хлопця їдного, тоже в силі найхорішого, залюблена. І він до неї хилився. Та на біду в того хлопця, Іванка, гинча дівчина закохалася, Ганною звалася. Сохла геть по ньому. І так сохла, що надумала суперницю зі світу звести.
А була в тої Ганки дєдина – знахурка і наврочниця. От до неї й кинулася Ганка, до ніг припала – так і так, дєдинко, ни можу без Івана, або приворожіть него, або Гальку зі світу зведіть.
Наврочниця тая любила небіжку, то й камінці та карти розкинула й каже:
– Приворожити ни можу, бо вже сам собою до гинчої приворожений, а як переворожу, то всохнути може, по лісах бродетиме. А от тий окаянници, що силу над ним має, можу щось зробити.
– То зведіте неї зі світу, дєдинко, – просить сама ни своя небіжка Ганка.
Відьма-наврочниця люстро взяла, глєнула й отвічає:
– Ни можу звести, бо в неї між цицьками знак особливий, родниця, на серце схожа. Як зведу, то в мене в хазяйстві усе пропадати почне.
– То що робети, дєдинко? – заглядає у вічі капосна Ганка.
– Можу хіба у звірину якусь перетворити.
– Ой, перетворіть, перетворіть, дєдинко, – Ганка аж в долоні заплескала. – Перетворіть неї в свиню. Знатиме тоді, як порєдних парубків зораблювати.
– Добре, бути по-твоєму, – сказала тая відьма.
Тико сама вона перетворєти ни могла, мусила покликати знакомого ничєстого, з яким шури-мури крутила. Ну, той прислужити кумасі-відьмі завсіди готовий. Тико щоб зробити дівчину свинею, мусив на неї глєнути. А як зирнув вечором у вікно, так і онімів з тої краси. Хоть і чорт, а тоже чоловічого роду.
Шкода йому стало такую дівку свинею робети. Али й з відьмою-наврочницею боїться дружбу та любов утратити. Приплентався – так і так, бреше, ни виходить у свиню, давай у якусь гинчу звірину.
– Тоді перетвори в мишу, – каже відьма.
– Добре, – одказує ничєстий.
Пуйшов, та як зновика глєнув – жалко й усе. Бо ж стане мишею – диви якийсь котяра і вполює. Задумався він. Думає, як би так, щоб і супроти любки-наврочниці не пуйти і в якусь добру звірину дівицю-красу перетворити. Став пригадувати, яких звірив знає. Та те й те ни пудходить. Зайчиху може вовк з’їсти. Лебідка, диви, у теплий край полетить й ни побачить він її. Синичка надто маленька. І тут лисицю згадав. Яка в тої гарна шубка та пишний хвіст, мордочка хитра – ніде не пропаде, вушка як дві китички, а очі – пацьоринки.
Одним словом, перетворив тую Галю ци Марусю на лисицю. І з тих пір по лісах вона бігає, а чєс од чєсу до нашого сила вертається. Нібито коли хтось із родини тої Ганки, що таки вийшла за Івана, зновика замуж виходить. Тоді от лисиця-дівчина й собі хоче весіллє справити. Того й чоловіків зманює. Казали мині покійні бабця, що хоче вона, абись як дівчиною перед чоловічим зором постане, поцілував неї той хлопець ци й чоловік, тоді вона навсігди вже стане в людській подобі.
Бабуся тут примружилася й сказала, що її бабця розповідала: було таке раз у селі, що до їдного хлопця стала навідуватися коза. Прийде, постоїть коло хати ци на город або сінокос навідається. Стоїть і дивиця. Хлопець проганяв неї й питав людей, чия то коза. Тико нихто не признавався. Коза зникла, перестала появлятися, а стала синиця раз по разу до вікна прилітати. У шибку стукає, заглядає. Ци то просить впустити, ци кличе вийти.
Раз хлопець таки відчинив окно, впустив пташку. Вона сіла на долоню, крихт, які їй хлопець дає, ни бере, в очі заглядає. Та така гарна й начеб повадки людські. Ну хлопець ни витримав і поцілував пташину тую у дзьобика. І враз перед ним дівчина постала. Він упізнав неї. Колись він був на заробітках у далекого пана. Там із дівчиною стрічався, та тико покинув неї, бо була надто бідна. От вона і з’явилася – то козою, то пташкою. І хлопець зрозумів – то його доля.
Так і лисиця хтіла зновика дівчиною стати. Тико ж чоловіки того ни знають, як дівчину замість лисиці побачать – бояться, сахаються та втікають. Навада, думають.
Отак і ходить по світу тая лисиця. Мо’, й ще коли людям на очі появиться.

Як свиню годувати

Загодовувати свиню належить тому, хто сам багато їсть; доглядати за нею протягом годівлі має одна людина. І те й інше роблять для Toro, щоб свиня швидше й дужче тлустішала. Є такі знахарки, котрі замовляють на хлібі й дають його потім з’їсти свині, щоб вона добре їла і швидко годилася на сало.
Одна жінка нашептала на скибці хліба, поклала його на стіл, щоб дати потім кабанові, аби він через два місяці уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку і з’їв. Після цього він став так багато їсти й так сильно жиріти, що через два місяці, коли надійшов призначений для забою кабана час, помер від ожиріння.

Трембіта-туга

У прадавні часи первовіччя, коли бісиці, опирі й відьми вільно ходили по горах і робили людям всякі збитки, жив у Бережниці легінь Влашко, силач над силачами. А що вже був за вродливий, то ноги сходиш, а кращого не знайдеш. Стрункий, не мов явір, кучерявий, неначе ялівець, прудкий, як ласиця. Котра дівчина глянула на нього, в’янула, як осіннє листя, з великої люби до нього. Міг мати дівчат, як трави та листу, але він любив лише одну горяночку, яку за її сумні і замріяні очі назвали люди Тугою.
Полюбила Влашка й донька злого Арідника, Бісиця. Приносила йому найкращих лісових ягід, золотого, як живиця, меду, букети білих косиць, співала найкращих пісень, бо вміла добре співати. Однак легінь був байдужим до її голосу. Билася Бісиця, як пструг, викинений на берег, та не могла ніяк привабити молодого легіня. Він був первенцем від батьків первенців, до того народився вопівночі, коли всі темні сили збираються на ігрища, і тому його не брали жодні чари.
Востаннє спробувала причарувати його своєю любов’ю. Обнявши легіня ціпкими, як смерекові корені, руками, міцно поцілувала в червоні малинові губи.
Влашко відсахнувся:
— Йди геть від мене!
— Невже я така погана?
— Твої руки студені, як гадюки, поцілунки холодні, як крига. Я люблю гаряче серце, в якому палає частка сонячного тепла.
Вереснула диким голосом Бісиця та й відвернулася від нього. А потім зникла в лісових нетрях. Плакала всю дорогу. Де капнула її холодна сльоза, замерзали квіти, в’янули зелені трави. А коли настала ніч, почула вона сумовиту дівочу пісню про вірне кохання, ласкаве й тепле, як промінь весняного сонця. Вийшла із своєї печери і побачила, як назустріч горянці Тузі ішов легінь Влашко з калиновою сопілкою за ременем.
— Співай, співай, горянко Туго! — шептала Бісиця. — Ще день-два і ти замовкнеш навіки і більше ніхто не почує твого голосу!
А легінь, не передчуваючи лиха, ніжно голубив свою кохану:
— Берізко моя кучерява! Одна ти в мене, як серце!
Нічого, станеш березою на віки-вічні! — промовила злісно Бісиця, кусаючи посинілі губи.
Пішла за ними і взяла слід з лівої ноги горянки, в темній печері розпалила ватру, взяла чорний горщик, вкинула в нього чортячої крові, перекиньзілля, залила мертвою водою 1 почала варити, примовляючи:
— Заклинаю тебе, ворожице, заклинаю,
У березу білу обертаю!…
Сім разів шептала-примовляла, а потім понесла чари в роті на те місце, де зустрічалися легінь з горянкою. Випорпала пальцями ямку на її сліду і наповнила її чарами. Швидко загребла і заховалася за старезним буком. Першим прийшов Влашко. Сів на пеньок, вийняв сопілку з-за ременя, та наколи притулив її до вуст, зойкнула вона людським голосом і впала з рук на землю. Підійшла Туга і тільки що наступила на свій, осквернений Бісицею, слід — вмить не стало дівчини. Замість неї закучерявилася біла плакуча береза. А Бісиця співала, аж ріки німіли:
Аж тепер він мій, гордий горянин,
Його дівки немає.
Ні їда, ні сон не бралися легіня. Днями і ночами пересиджував біля білої берези. До його вух не доходили пісні злої Бісиці, що все думала своїм співом привернути легіня до себе. І коли зрозуміла, що Влашко ніколи її не полюбить, попросила свого батька Арідника послати в ліс бурю. Заревіла ведмежими голосами дика буря-шкідниця. Зойкнули столітні дерева, намагаючись опертися страшній силі. Та не всі вистояли. Вона ламала, неначе стебла, могутні смереки, крислаті ялиці, стрункі явори і з переможним ревом неслася все далі й далі.
Вранці побачив легінь свою кохану берізку обламану, понівечену, що лежала на землі серед інших дерев. Її листячко зів’яло, аж почорніло від болю. Неначе підкошений, повалився мертвим біля неї. І тоді прилетіла Бісиця. Обдерла з берізки білу кору та й кинула в бердо. Прийшли гірські легіні і похоронили побратима, а з білої кори зробили трембіту. Того ж дня зворушлива мелодія пронеслася горами. У ній впізнали горяни сумовиту пісню горянки Туги.
І стала трембіта-Туга вірною супутницею усіх горян. Вона остерігала їх перед ворожою небезпекою, сповіщала гори про полонинський хід, проводжала на вічний супокій жителів зеленої Верховини. Вона живе й досі, бо їй суджено жити, поки світу-сонця.
А Бісйця час від часу виходить вечорами із своєї печери поспівати над гірськими озерами Марічейкою і Шибенкою. Велика біда тому, хто підійде до неї. Скалічить навіки. Мені розповідали старі довгопільчани про свого ровесника, як він в молодості провів з Бісицею цілу ніч. Вона його приспала і сонного кинула у ватру. Легінь вижив, але збувся руки — згоріла, як сухе поліно. Так мстить злюща Бісиця людському роду за своє погорджене кохання, за любов горян до теплого променистого сонця.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.
Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.
Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче навада одразу на людей напала.
Бачив ту лисицю і мій покійний батько Сава Потапович Лис. Ще й посміявся, мовляв, Лис зустрівся з лисицею. Працював він тоді ковалем у Згоранській МТС (машинно-тракторній станції, яка технікою обслуговувала польові роботи і перевезення вантажів у колгоспах). Ходив на роботу й з роботи пішки з нашого Кусого хутора, розташованого за два кілометри од села.
– Я з дому виходив раненько, – розповідав тато. – Щоб на дев’яту годину на роботу вспіти, бо йти дві верстви до села та ще селом, по шосейці, версту чи й півтори. А часом директор просив на восьму прийти, бо роботи було багацько. Ну й врем’я тоді було в нас московське, то ще у вісім годин темно, ледь-ледь сіріє.
– А про лисицю вже чули? – питав я.
– Аякже, – всміхнувся тато. – Ну, щитав, що то так, бабоцькі сплєтні. Та все ж ломачку з собою брав, а потому, як од їдного сурйозного чоловіка те почув, то прихопив із емтеесу штира залізного й ходив із ним на роботу.
– І таки зустріли?
– А то! Йду я раненько шосейкою, моста минаю, тут і бачу збоку од дороги руду. Ніби пляма якась засвітилася. А потім на дорогу вийшла. Хвостом пометляла. Я на неї замахнувся, а вона хоч би що. Кинувся до неї, одбігла трохи. Я тоді й кинув у неї штиря. Та тико промахнувся. А лисиця ще одбігла. Став я шукати своє оружиє – ніде ни бачу. А лисиця мовби за собою кличе. Ну, я пуйшов. Повело мине. Аж на Ланках отямився. Стою серед поля, вітер свище, ніде нікого – ні лисиці, ні якоїсь другої звірини. Тико вітер і вогники звіддалік у селі блимають. Ну, я перехрестився й до села, в бік емтеесу направився.
– А лисиця перед вами в дівчину не перетворювалася?
– Чого ни було – того ни було, брехати ни буду, – відповів тато.
– Після того випадку на роботу ще ходили? – допитувався я.
– Ну аякже? У колхози тоді ж ніц ни платили. Тико хіба жита мішок на трудодні дадуть, ну там сіна для корівки мона було заробети. А в емтеесі живу копійку, цілих п’ятсот рублів на місяць зароблєв. А ще як комусь щось підрихтуєш – серпа чи копачку зробиш, то щось перепаде. То й ходив. Страшно стало після того случаю, то я з собою лома носив. Тико лисиці більше жєдного разу ни стрітив. Казали, що никому вона два рази дорогу ни переходила. Такі от діла.
Тоді, розповідали, чутки про загадкову лисицю дійшли до райцентру Головного, а звідти повідомили в місто Любомль, де були військові частини. І коло мосту поста виставили. Та постояв той пост пару днів, бо як лисиця повела за собою солдатика в чисте поле, варту зняли. А через кілька місяців лисиця перестала з’являтися. Казали, як сніг випав і Пилипівка настала, піст.
Десь через років сім-вісім я спитав бабусю про лисицю. І вона сказала, що тоді, в п’ятдесят п’ятім році, лисиця з’являлася не вперше. Що таке було колись – до війни, за Польщі, а старі люди розказували, що й за царських часів. Лисиця начеб з’являлася ще й в іншому місці – на дорозі з села Полапи до Згоран.
– Люди кажуть, – мовила бабуся, – що то відьма, котра похована на Розметеній, час од часу оживає. Виходить із землі, перетворюється спершу в лисицю, а потому в дівчину, якою колись була, й зваблює людей. Одні кажуть, що то буває, як минає стико літ, скіко було тій дівці, як неї відьмою признали, забили та на Розметеній, на тім перехресті, закопали. Другі – що вона оживає тоді, як повний місяць над тим місцем, де неїні кістки лижєть, спинєється.
Признаюся, досі пам’ятаю, як у мене волосся заворушилося та холодок по спині пробіг, як я уявив цю картину: ніч, місячна, як у пісні співається, хоч голки збирай, по небі тільки пливуть де-не-де хмарки, і ось місяць спиняється над тим місцем, і з-під землі… Б-р-р! Але ще не раз уявляв, як місяць, навпаки, з’являється з-за хмари й спиняється над могилою відьми, як ворушиться земля… Тричі – бр-р-р!
А потім страшна відьма при світлі місяця стає лисицею…