Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.
— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!
Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».
— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!
— Бог простить.
— І в другий раз.
— Бог простить всі три рази.
— Що ж ти, бабусю, знаєш?
— Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.
Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.
От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.
От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:
— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.
— Що ти, стара, можеш?
— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п’є, а огонь їсть — ото і твій.
Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.
— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.
Пустив він його. Через три зорі летить кінь.
— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.
От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.
— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси, — каже, — повище комишу.
От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.
Прилетіли до змія, змій і пита:
— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?
— Та вже ж битися.
От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:
— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.
— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?
— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.
Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.
От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:
— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!
Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:
— Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб’є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап’юсь, одужаю, так я царевича вб’ю сам.
От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:
— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.
Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.
От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:
— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — в півдерева.
Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.
Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.
— А що, — пита цариця, — подужчав?
— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.
Цариця тоді до царевича розжалобилась:
— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.
Пішов він до коня та й розказує:
— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.
От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:
— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси мене, — каже, — повище дерева.
Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.
Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.
— Дай, бабко, води напитись.
— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з’їсть її, то й дасть напиться.
Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.
Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.
— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!
От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б’є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.
— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.
Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.
От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.
Попив змій тієї крові.
— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.
(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)
Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:
— Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.
Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.
А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.
Батько як дізнався:
— Е, — каже, — чорт чорта і виведе! — (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)
От вони як трохи підросли, то й кажуть:
— Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!
Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.
Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться — вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.
— Це ж, — кажуть, — наш батько.
— Іди ж ти у село, — каже один, — та візьми де коняку, та уб’ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.
От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:
— М’ясо! М’ясо! — та й сіда.
А орел:
— Кром, кром, не сідай, бо вхопить.
Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.
— А що? Я ж казав, що те ж і буде, — каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.
— Ні, — кажуть брати, — добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.
— Добре, — каже.
Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.
— Як це живлюща, — каже, — та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.
— Ні, — каже орел. — Це я вас дурив. Треба справді летіти.
А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.
От прилетів орел — давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів — і набрав.
От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.
— Ху, — каже, — як я довго спав!
Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.
Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.
— Як, — кажуть, — з’їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять.
Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…

Про богатиря Буха Копитовича

Був собі купець і в купця дочка. За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито. І любилася та дівчина із тим Копитом — з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина і сховала його, щоб мати або батько не дізнались, а сама лежить хвора. Вночі, як старі поснули, запріг Копито коні в коляску, взяли дитину і поїхали вони в степ. Верст за сімдесят від’їхали. Тоді вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а він так і бухнув. От вона й сказала:
— Будь ти по імені Бух, а по батькові Копитович.
А дитина, як тільки народилася, то вже й говорила. І нема на ній шкіри, а все тіло, наче копито. Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:
— Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.
Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад — скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.
Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів.
Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знову назад. І росте той Бух Копитович не часами, а хвилинами, і в ширину і в вишину.
Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:
— Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?
Він і каже:
— Не треба, мамо, у мене і за шаблю і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.
І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце — куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:
— Що ти таке?
— Я Бух Копитович. А ви хто такі?
— Ми богатирі.
— Не може бути, щоб ви були богатирі.
— Ні, богатирі.
— Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!
Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.
— Ми тебе, — кажуть, — з лиця землі зітремо.
— Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися — оце мені сьомий рік пішов, — а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.
— Ти втечеш!
— Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.
Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:
— Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?
— Чи ви усі богатирі? — питає.
— Усі, — кажуть вони.
— Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!
Вони так і скипіли.
— А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.
— Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?
— Ми — як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.
— Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича — сьомий рік йому пішов, а він з ними став воюватися.
Поскладали вони свою зброю, підходять до нього і кажуть:
— Хто ж буде починати? Ми до тебе приїхали, як у гості, то ти і починай. Бух Копитович, випробовуй перше ти нас.
— Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити, чи в груди, чи в плечі?.
— Як знаєш?
— Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.
І стали вони в один ряд усі, в один бік.
— Ану, — кажуть, — нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.
Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.
— Ну, йди, — каже він на того, що був за свідка,— дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.
Той підійшов, подивився.
— Які там живі, вони вже давно неживі!
— Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.
Вирив той яму, повкладали, позагортали.
— Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?
— Ні, не чув і не бачив.
— А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.
Богатир поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку: і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок — як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв — одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
— Чи тут є хто, озовися!
— Є… дівчинка Лебідка, — відповідає хтось тихенько, — а ти хто?
— Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла-вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
— Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
— Можна, — каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
— Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, — каже Лебідка, — що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
— Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
— Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
— Пий!
Вона відмовляється.
— Пий,— він каже.
Вона випила та й каже:
— Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав він мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
— Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
— Згодна, — каже, — я свого старого хазяїна-змія кину, а лучче вам служити буду.
— Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
— Є, — каже, — у мене дванадцять чоловік музикантів.
— Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
— Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється.
А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали, довго-недовго, дякує Бух Копитович:
— Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
— Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
— Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
— Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
— Я давно згодна.
— Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.
З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни та дванадцять аршин у того стовпа обіймиці, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита.
Гукнув він:
— Лебідко, чи ти тут?
— Я тут, — каже.
— Це моя шапка?
— Ваша.
— Як би її дістати?
— Я полізу скину, вона не розіб’ється.
Полізла, скинула. Він подивився, а там написано: «Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».
Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.
— Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.
Вона розкинула. Тоді він каже:
— Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…
Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:
— Скільки вас є?
— Нас, — кажуть, — сто сімдесят чоловік.
— Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі — сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
— Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
— Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
— А я, — каже Бух Копитович, — можу його своїм кулаком розбити.
Розсиплеться він на дрібен мак.
— Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.
— Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіка, і щоб знали зміну, — хоч по тижнях хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
— Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
— Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
— Що, чули?
— Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
— То, — каже Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
— Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіка зостались. Відпочили.
— Тепер у дорогу, — каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий, чи що, і кричить:
— Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
— Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
— Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
— Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
— Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
— Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
— Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — вкиньте його у карету, нехай
собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. їдуть далі.
— От мого колишнього хазяїна сад, — каже Лебідка, — найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
— Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, — каже Лебідка, — а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий — з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять — ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
— Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них — лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
— Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! — каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.

Про бідного парубка і царівну

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собаку ведеш?
— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
— Не вішай її, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ти хочеш за неї?
— А ти що даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чом же ти не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ж ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!
— Ти б, — каже, — мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за нього!
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якогось чорта купив?
— Купив,— каже.
— Нащо ж ти купив?
— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться— б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав!
— Купи,— каже,— продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі. Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх такого, що страх!
— Щоб мені, — каже їм, — був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на
другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав — усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.
На другий день устає він — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона — якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме на мене прийшлась.
— Добре,—каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку — зараз слуг найшло такого, що страх!
— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
— Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку,— так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою — несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
— А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко; так від неї й сяє.
— Ну — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
— Я вже міст бачила — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що, — каже, — є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
— Ходім! — каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
— Ти, — каже, — зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре, — каже собачка. — Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так — скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду — поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
— А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать — усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре, — каже собачка, — ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять їі, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, — такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку,— зараз і явились слуги. От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

Юрза-Мурза і стрілець-молодець

Був собі стрілець — гарний молодець. Пішов він раз на полювання. Дивиться — аж на тополі сидять три орлиці, три сестриці. Він зараз узяв та виміривсь на найстаршу, вона й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі в пригоді стану!
Він узяв та знов виміривсь у середущу, а та йому й каже:
— Не бий мене, то я тобі в пригоді стану.
Він узяв та виміривсь на найменшу, а та й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі за жінку стану!
Він і каже їй:
— Ну, то злазь же!
Вона злізла, та як стрепенеться, то стала така панна, що ні в казці сказати, ні пером написати. Взяли вони та й пішли жити у печеру.
Живуть вони та й живуть. У того стрільця-молодця борода виросла аж до пояса:
От раз він і каже:
— Піду я в місто; мене тепер ніхто й не пізнає.
Пішов він у місто, а солдати пізнали його та й повели до царя.
Цар і каже:
— Йди та вбий шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. С трілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я вбив шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
А жінка дала йому срібного персника й рушничка та каже:
— Удар персником по скелі, то я тут замуруюсь, а ти тоді кликни змія, та як він прилетить, то ти його рушником уб’єш.
Він ударив персником по скелі, а та печера, де сидить його жінка, і замурувалась. Він тоді як крикне:
— Ей, змію, виходь!
Той змій і летить, тільки вуса покручує, та тільки-но роззявив рота, щоб стрільця-молодця з ’їсти, а стрілець як махне рушником, так усі шість голів відразу й злетіли. Він тоді узяв, повирізував усі шість язиків та й поніс до царя. Цар як побачив — дуже здивувавсь, та й каже:
— Ну, ще йди вбий дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія.
Стрілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Знов загадав цар, щоб я вбив дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
— Вб’єш, тільки знов удар персником по скелі, щоб я замурувалась.
Він узяв, ударив: печера й замурувалась.
Він тоді й крикнув:
— Ей, змію, виходь!
Той змій так летить та вуса покручує, та й каже:
— То ти мого брата вбив, а мене не вб’єш, я тебе з’їм.
Та тільки-но роззявив рота, щоб його з ’їсти, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів відразу й злетіли. Він тоді взяв та всі дванадцять язиків повідрізував та й поніс до царя.
А цар каже:
— Коли ти таких зміїв побив, то йди туди, не знать куди, візьми таке, не знать яке!
Той стрілець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я йшов туди, не знать куди, узяв таке, не знать яке.
А жінка дала йому клубочка та й каже:
— Іди за цим клубочком, куди він тебе заведе.
Він узяв та кинув того клубочка на землю, він покотивсь та покотивсь, а він усе іде за тим клубочком. Той клубочок прикотивсь у такий яр, що тільки небо та земля, та й там став. Коли дивиться стрілець — аж там найстарша орлиця. Він хотів її застрілити, а вона стрепенулась, стала панною та й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди задумав іти?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб взяти те, не знать яке!
— Ну, я тобі в пригоді стану.
Та як свисне!.. Коли тут біжить усякий звір — і вовки, і ведмеді!..
А та панна питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, та взяти ге, не знать яке?
— Ні, не знаємо.
— То біжіть собі по своїх місцях.
А стрільцеві-молодцеві каже:
— Я кликну сестру, то та, може, знає.
Та як крикне:
— Орличко, середня сестричко! Прибудь до мене!
Та орличка зараз і прилетіла; стрепенулась та й стала панною, ще кращою за старшу. От вона й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди бог несе?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб узяти таке, не знать яке.
— Ну, я тобі в пригоді стану!
Та як свисне!.. То так гад усякий: і жаби, і миші, і щурі, і веретільниці, і гадюки — позлазились усі. Панна і питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, узяти те, не знать яке?
— Не знаємо, може, та крива жаба знає, але ще її немає.
Коли трохи згодом, аж і та жаба шкутильгає. Питається панна її.
— Ні, не знаю, — каже жаба, — моя сестра скакуночка-лапушечка знає.
— А де ж вона?
— У синім морі, під білим каменем піну їсть.
— Скажи їй, щоб зараз тут була.
Та жаба зараз і пошкутильгала. Коли грохи згодом та скакуночка-лапушечка й біжить, така здорова, як хата, а хвіст такий, як найвища сосна. Панна й каже їй:
— Заведи цього чоловіка туди, не знать куди, щоб він узяв те, не знать яке.
Та скакуночка-лапушечка каже стрільцеві-молодцеві:
— Сідай на мене.
Він сів. Та скакуночка-лапушечка як ступне, то миля, а як плигне, то дві. От біжить, а далі каже:
— Ану, залізь мені на хвіст та подивись, чи не видко?
Задерла хвіст, він і поліз, подивився:
— Ні,— каже,— не чутно й не видно!
Вона знову біжить та й біжить та знов задерла хвіст та каже:
— Ану знов залізь та подивись!
Він виліз, подивився та й каже:
— Якась хатка на курячій ніжці вертиться.
— Ну, то злізь та йди в ту хатку, то візьмеш те, не знать яке.
Він зліз та й пішов у ту хатку. Дивиться він — нема нічого, тільки посеред хати лежить стерво; він його узяв та й сховав у грубу. Коли трохи згодом прилітає змій з дванадцятьма головами.
— Еге, еге! — каже. — Руська кров пахне!
А те стерво перекинулось такою панною, що й у світі нема кращої, та й каже:
— То ти, мій миленький, по світу налітався, руської крові напахався.
— А може, й так! — каже змій. — Юрзо-Мурзо! — каже до тієї панни. —
Щоб було мені їсти й пити!
Та Юрза-Мурза зробила так, що всякі наїдки й напитки стали перед тим змієм. Змій сів та й їсть, а Юрза-Мурза йому послуговує.
Пообідавши, змій полетів, а Юрза-Мурза поприбирала все те та й хотіла зробитися знов стервом, а стрілець-молодець виліз із-під груби
та й каже:
— Юрзо-Мурзо, щоб було їсти й пити на двох!
Юрза-Мурза зробила так, що, чого тільки душа забажає,— все стало на столі. Стрілець-молодець сів та й каже:
— Юрзо-Мурзо, сідай та обідай зі мною та будеш мені за сестру.
Та Юрза-Мурза сіла з ним та пообідала, а стрілець-молодець і каже:
— Зроби так, щоб для нас двох була карета, та поїдемо зі мною.
Юрза-Мурза зробила так, що перед ними стала карета. Сіли вони та й поїхали.
Приїздять вони до моря. Юрза-Мурза зробила човен, та й пливуть вони собі. А той дванадцятиголовий змій як оглядівся, що нема Юрзи-Мурзи, та за ними в погоню. Як догнав їх та тільки роззявив рота, щоб їх проглинути, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів і злетіли! А ті поплили собі далі.
Переплили вони море та заїхали до якогось діда на ніч. А в того діда був капшук, що як розшморгнеш, то які схочеш коні вискочать,
Дід той і каже стрільцеві-молодцеві:
— Дай мені Юрзу-Мурзу, а я тобі дам цього капшука.
Стрілець-молодець і не хоче, а Юрза-Мурза шепче йому нищечком:
— Бери! Я від нього утечу до тебе, то в тебе і я буду, і капшук.
Стрілець-молодець помінявся з дідом. Тільки-но стрілець виїхав в поле, а Мурза втекла до нього, поїхала до царя та зараз побила царя і його слуг.

Вітрова донька

Бідного парубка Тимофія напала кортячка женитися. Він кинув очима поміж дівчатами, залицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ні хліба, ані до стайні що загнати.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатчина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, а все думав. Та на світанку звіявся скажений вітер і завалив хатчину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди.
Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
— Тепер я піду твою доньку сватати!..
Йому причулася вітрова відповідь:
— У-у-ху-ху, прихо-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
— Я хочу побратися з вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.
— Що, хочеш шукати вітру в полі? — питали. — Ой, будеш, небоже, тонко свистати. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свою мізерію, прив’язав торбину до патика і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як половик з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.
— Як тобі віддячити за те, що ти врятував життя моїй дитині? — спитала зайчиха з-за корча.
— Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
— О, не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, — відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій почвалав за ним.
Вийшли з лісу, йдуть полями. При дорозі здибують чоловіка, височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою — здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
— Що ти дієш, чоловіче? — спитав дивака.
— Зцілюю і воскрешаю дерева.
— А ти хто будеш?
— Я — Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
— Я — Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
— І я піду з тобою. Попрошу Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
— Ходім.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній, як багацька стодола, залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався.
Стали вони перед дверима і стоять. Страшно було братися за клямку.
— Ти отворяй, — промовив Тимофій.
— Го-го, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, — відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж лопотіло від страху.
Були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік нежонатим звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повисли.
— Чого вам, люди, треба? — спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев перший заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
— Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
— Добре, най буде так. А тобі чого треба? — спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи зіпсутого, і відповів:
— Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
— Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
— Так і так, — заговорив Тимофій, — я прийшов сватати вашу доньку.
— Ха-ха-ха! — розреготалася вітриха, аж у комині забуркотіло. — Як на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука і як цей віник стане виноградною лозиною, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив серед хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу галузки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потяглась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засвистала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як небо, очі, біле, як літня хмаринка, обличчя. Була вбрана в сорочку, вишиту голубими цяточками, і горботку, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам таке файне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджував навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою файною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільський корчмар дуже незлюбив їх.
— Ади, — промовив він до жандарма, — Тимофій справив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілку в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він і не думає почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Хіба люди не знають, — що він збудував свою хату на дідичевій землі! Ади, підемо і скажемо про це дідичеві.
І пішли.
— Пане, — шептав корчмар дідичеві. — Тимофій збудував хату на вашій землі.
— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку би… То була б пара, як пиріг і сметана…
У дідичів син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на тебе, то можеш скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й видіти його, шеверногого і перконосого.
Дідич крикнув, аби привели Тимофія.
— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки Тимофій переступив поріг.
— З широкого світу.
— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
— Ага, з того, — кепкував Тимофій.
— А мого тата не видів там?
— Як би ні? Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Дідичка насмажила когутів, винесла вбрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що має робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
— Так і так, — сказав, — дідич хоче, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.
— Не журись, зятю, — втихомирив його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і гейби тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка порохів, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов услід за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.
У темряві печери дзоркнув замок і показався чорт.
— Чого ти хочеш, Тимофію?
— Витягни сюди на хвилину тата нашого Дідича.
Чорт зник. Через якусь мить знову показався, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотий перстень.
Повернувся до дідича і простягнув йому золотий перстень. Дідич розглянув і спитав:
— А що робив мій татуньо?
— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.
Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натумасили у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив дідич до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.
У темряві печери дзоркнув ключ, і в ту ж мить показалося кілька дідьків.
— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.
— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Дідьки аж підскочили від радості. Накинули на дідича і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся як вітер до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води. Якось вони прийшли і сказали:
— Ти повіз пана дідича на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну: «Скачте!»
Корчмар і жандарм роззулись і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопились за гілляки, корчмар спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
— Скакати?
— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба. Тимофій крикнув:
— Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і скачте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій цьвохнув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, ґаздував, діточок годував і ніколи їх не покидав.

Тимошик-цар і золота ящірка

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.
На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.
Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.
А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.
Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.
– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.
– Обіцяю, – сказав Тимошик.
Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.
Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?
Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.
От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робити, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:
– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.
Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.
– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.
– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.
Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.
Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.
А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.
Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.
От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.
– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.
– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.
Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.
А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.
Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.
– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.
– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.
– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.
Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві