Тимошик-цар і золота ящірка

Колись давно, як ото хлопци пудростали й мали вже на повних правах вечорничниками ставати й дівчину собі обирати, а там і весіллє справлєти, то мали воне пройти випробування. Гуртом пусля Великодніх свят, а чєсом пусля Петрівки, як ото косовиця уже пройшла, а жнива ще не настали, вирушали до лісу. Тре’ було там доказувати, що ти вже чоловік: і стежки лісові читати, і дерево зрубати, й силу та кмітливість показати. Їдне слово – чоловік.
На теї походеньки хлопци межі собою обирали головного, начальника, що хлоп’яцьким царем звався. Був йому особливий почот, ну і як з лісу верталися, то мав право дівчину собі вибрати, а тая ни сміла одказувати.
Був серед хлопців їден, Тимошем звався. Такий собі ни вельми завидний хлопак, смирний, боязкий, про таких кажуть, що й з мишею вітається. Та який ни був, залюбевся у вельми гарну дівку та ще й з багатої симні, Улясею звали. Зітхав, як стрічався, ци на гульбищах за тином ще стояли, бо ж малі, то норовив поруч стати і тоже тильки зітхав.
А вельми йому хтілося, щоб Уляся його була. Щоб він, як з лісу вийдуть, мав право неї вибрати. А вона тоді йому ни одкаже, чоловіком і жінкою стануть. Думав-думав, як то зробити, і надумав. До ворожки пуйшов, грошей поніс, у батька випросив, нібито на нові чоботи, та курку сусідську крадькома зловив, та бабусині пацьори з куфира дістав.
Прийшов до ворожки: так і так, дєдинко, хочу вельми царем бути серед хлопців, поможіте, я от вам дарунків за те приніс.
– Добре, – каже ворожка. – Так і бути, поможу. Шкода мині тибе, горопашного. Дарунків твоїх ни треба, знаю, як їх дустав. А от як станеш царем, обіцяй, що десять ночей підряд служити мені будеш, як покличу.
– Обіцяю, – сказав Тимошик.
Днів два потому на зборі хлоп’яцькому радилися, кого ж царем обрати. І тут на диво всім – їден, і другий, і третій, ну геть усі кажуть, що Тимошик на царя найліпший. Самі з себе дивувалися хлопци, що так рішили. Ни знали, що до хати кожного перед тим ворожка вночі навідалася та перед порогом зілля ворожільного насипала.
Пішли хлопци до лісу. І тут виявилося, що ни вельми чого Тимошик-цар знає. Ни стежок мисливських ци грибних до пуття, ни через рів ни перестрибне, ни вогонь швидко ни розпалить. Про силу, щоб поборотися, то й ни кажи. Хлопци сміються, з себе дивуються – як такого плентуха царем вибрали, що за наваждєніє таке?
Настало останнє випробування. До лісового Святого озера треба було різними стежками крізь хащі прийти. І найбистріше мав прийти цар, іначе буде йому прилюдна ганьба.
От рушили, кожен по своїй стежці. Тимошик ішов і скоро відчув, що заблудився. Став і думає, що робити, кудою далі йти? Коли рушив, тико ногу пудняв, а гля – стежину маленька ящірка золотиста переповзає. Він ногу підняв, щоб не наступити, переждав, поки відповзе. І тут чує людський голос:
– Спасибі, хлопче, що не наступив, пожалів. Чим тобі помогти можу? Бачу, заблудився.
Здивувався Тимошик, а потім збагнув, що то ж ящірка до нього каже.
– Заблудив я й справді, – одказує. – Мині б до Святого озера швидше потрапити.
– Підніми ногу повище, – каже ящірка. – Тепер другу. Не бійся – не впадеш. І руками змахни, ніби летиш.
Зробив Тиміш як веліла. І вмить на березі Святого озера опинився. Першим.
Ну, хлопци прийшли і здивувалися. Визнали – таки в чомусь перший їхній цар.
А як у сило вернулися, то хлопци дружно сказали, що він був хорошим царем. Зрозумів Тимошик, що й тут помогла золота ящірка. Тилько стидно стало йому й признався він, яким був невмійком. І дівчини собі ни вибрав, а тут ще й ворожка нагадала, що служити обіцяв.
Мусив парубок увечері до неї приходити, а ворожка та відьмою була, то сідлала хлопця, як коня, вмощувалася на плечі й поганяла. А він мусив бігти, аж летіти. Тая ж відьма на відьомські шабаші їздила. Ото приїдуть у ліс, на галявину, де всілякі свої розваги нечиста сила справлєла, ворожка-відьма прив’яже Тимошика до дерева, як правдешнього коня, й мусить він, горопашний, ждати, доки там не нависелється. А тоді назад їдуть.
От їдного разу, за п’ятим ци шостим приїздом, стоїть Тиміш, тєжко йому на душі, аж чує голосок тоненький. Глєнув на те місце, а там – золота ящірка. Геть світиться.
– Бачу, – каже, – ни солодко тобі, Тимошику. Та дарма. Я тобі поможу. Тико поцілуй мене.
– Добре вже, – зітхнув Тимошик. – Поцілую. Ти ж мені помогла.
Ящірка по нозі на нього вилізла. Він і поцілував. І тої ж миті в лісі геть посвітліло. Перед хлопцем стоїть дівчина-краса в золотій короні. А на галявині вереск здійнявся, нечисть у різні боки розбігається.
А то була царівна з царства світла, яку злий ворожбит зачарував, як вона спала. Тепер уже вона знов царівною стала.
Тимошик дивився на неї – не міг надивитися.
– Що би ти хотів ще? – питає та царівна.
– Щоби ти моєю стала, – несміливо прошептав Тимошик.
– Стану я твоєю, – сказала царівна. – Бо знаю, що ти правдивий чоловік будеш, раз не зміг брехню про себе прийняти.
Женились вони й став Тимошик – хлопський цар – правдивим царем у великім золотім царстві

Марійка й баба-відьма

Був один дід Монька, що носився злегонька і мав червоні постольці… Розповідати казку чи ні? Розповім. У ній, звичайно, правди, як у решеті води. Але слухати можна. То послухайте…
В одного чоловіка вмерла жінка. Але перед смертю покликала до себе дочку, дала їй ляльку і сказала:
— Дивися, Марійко, аби вона була чистенька, годуй її хлібцем, а як прийде якась жура, порадься з лялькою.
Матір поховали. А ненько привів мачуху з двома дівками. Вона незлюбила Марійку за те, що вона завжди прала сорочечку ляльці та годувала її хлібцем.
Одного разу старша вишивала, а менша панчохи плела. Мачуха каже падчерці:
— Поклади в піч трісочку…
Дівчина поклала. Трісочка спалахнула, швиденько згоріла, і вогонь погас. У хаті темно-темно. І мачуха говорить:
— Треба, діти, принести вогню, бо так нам зле сидіти…
Старша відповіла:
— Я не піду за вогнем — мені видно від голки.
І менша не мовчала:
— Я теж не піду — мені видно від глиць.
Мачуха — на Марійку:
— Ти в усьому винна, іди за вогнем!
— Куди я піду?
— Куди очі дивляться!
Витрутила дівча за поріг, Марійка ледве встигла прихопити ляльку.
Надворі дощ, темрява. Марійка йде та й плаче, бо їй дуже холодно. Раптом глип — а перед нею стоїть чорний вершник, на чорному коні, з чорною зброєю в руках. Дівчина затремтіла і трохи не впала. Але пішла далі…
Не встигла Марійка відійти десять кроків, як перед нею гейби з-під землі виріс білий вершник, на білому коні, з білою зброєю в руках. Ноги підкосилися, дівчина аж присіла. Та встала й пішла далі.
Довго йшла. Нарешті глип — світло. Підійшла й помітила: то за парканом, на городі світяться голі черепи.
Дівчина зомліла від страху. Але несподівано щось загриміло, залускало. Вибігла стара баба, аж язика вивалила.
— Ади, сама прийшла в мої руки!
— Мене мачуха прислала за вогнем, — каже їй Марійка.
— Ну, ходи, ходи зі мною, я дам тобі вогню!..
Марійка пішла з бабою. А як підійшла до воріт, баба мовила:
— Отворіться, ворота!
Залізні ворота відсунулися.
Підійшла до берези, що виросла коло воріт.
— Ти, березо, Марійку не бий. Але якщо буде тікати від мене, то вибий їй очі.
Стали перед хатою — із чорними стінами й червоними вікнами. Коло дверей сидів чорний кудлай з червоними очима. Він загарчав і кинувся на дівчину.
Баба заступилася за неї:
— Ти, песику, нічого не кажи Марійці, бо вона, ади, зі мною. Як буде тікати, тоді інше діло — покусай її…
Увійшли до хоромів. Там був величезний чорний кіт з червоними очима. Він кинувся до дівчини й почав її дряпати.
Баба заступилася:
— Ти, котику, сиди собі тихо. Ади, я її веду. Аби-сь тоді дряпав, коли буде тікати від мене.
Увійшли до хати. Баба гукнула наймичку:
— Дівко-чорнявко, давай їсти!
Дівчина-чорнявка поставила на стіл цілий баняк борщу, дванадцять курчат і збанок вина. Баба висьорбала борщ, пролигнула дванадцять курчат і випила збанок вина. Потім сказала наймичці:
— Ти, дівко-чорнявко, дай цій дівчині три грінки хліба і поведи її в пивницю, най перебере там пшеницю й мак. Аби до ранку все було готово. Як не зробить, то я її з’їм!
Марійка гибіла від страху. Баба вилізла на піч, а наймичка повела дівчину в пивницю.
Марійка гірко заплакала. Годувала свою ляльку хлібом, витирала сльози і приповідала:
— Що маю робити? Баба мене з’їсть!
Лялька їй відповіла:
— Не плач, Марійко, й не журися. Лягай собі спати. До ранку все буде готово — зроблено так, як треба.
Лялька вийшла надвір і покликала:
— Гей, ви, миші польові, ану, збігайтеся сюди, бо тут сталася біда!
Миші позбігалися й питають:
— Чого це ти, лялько, покликала нас?
Лялька показала на купу пшениці, перемішаної з маком, і сказала:
— Адіть, пшеницю у зубок — і в куток, а мак — також так, тільки в другий закут. І все треба зробити до ранку.
Польові миші кинулися одні до пшениці, а інші — до маку. Зернятко за зернятком, позносили пшеницю і мак на дві окремі купи, як був розказ ляльки.
Уранці стара відьма прийшла до пивниці, роздивилася.
— Ади, яка ти жвава, — похвалила Марійку. — Та я тебе не випущу звідси…
— Я ж прийшла до вас позичити вогню, — нагадала дівчина.
— Дам тобі, не журися, такого вогню, що шкварчати будеш, — розсердилася баба і сказала наймичці: — Розпали вогонь, я її підсмажу…
Стара пішла на роздобенди, а наймичка розклала у печі великий вогонь.
Марійка так плакала, аж миналася. Потім зняла з голови турпаник і дала його наймичці:
— Візьми собі цю хусточку… Мене все одно спалять.
Наймичка пов’язала оту хусточку, подивилася в люстерко і аж підскочила з утіхи.
— Ти добра, Марійко, як рідна сестра. Я не лишу тебе у біді.
І наймичка дала їй грані у горщечку, хліба, солонини, пирогів і коновку води.
«Ну, — подумала Марійка, — чия відвага, того й перемога».
І вийшла до хоромів. Котюга скочив, як скажений, почав її дряпати.
Та дівчина сказала йому:
— Ти, котику, не дряпай мене, я дам тобі смачненький пиріг.
Котюга почав їсти, а вона — на подвір’я.
— Гав-гав-гав! — казився чорний псисько з червоними очима. Дівчина сказала:
— Ти, песику, ліпше кусай хлібець, а не мене. На!..
Псисько почав їсти і навіть не дивився на Марійку.
Побігла з двора. Береза враз зашелестіла — аж зашипіла від злоби і вже хотіла хльоснути її по очах. Марійка попросила:
— Не бий мене, берізонько. Ади, я принесла коновку води, аби твоє полити коріння.
І вилила воду під березу.
Дерево зашелестіло весело.
Марійка — до брами.
— Отворися, брамонько. Я помащу тобі завіси, аби-сь не скрипіла.
Підійшла і помастила. Брама отворилася, а на кожному слупі запалилася головня. Марійка вхопила зі слупа головню, вийшла на дорогу й побігла додому.
А тим часом баба повернулася зі своїх роздобендів і сказала наймичці:
— Ану, веди ту дівчину, я хочу її підсмажити.
— Вона вийшла до хоромів.
— Нащо ти її пустила?
— Бо дала мені шовкову хустку. Я служу вам сім років, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба вийшла до хоромів:
— Котику, де дівчина?
— Вибігла надвір.
— Нащо-сь її випустив?
— Бо дала мені смачний пиріжок. Я служу вам, відколи живу, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — надвір.
— Кудлаю, ти пропустив ту дівчину і не роздер її?
— А нащо було роздирати, коли вона дала мені хліба? Я вам служу все життя, а ви мені ніц-нічого не дали.
Баба — до берези:
— Березо, ти не вибила тій дівчині очі, коли вона проходила?
— Ні.
— Чому?
— Бо вона, адіть, полила мої корені водою. Я стою тут зроду, а ви мене ні разу не полили.
Баба кинулась до брами:
— Брамо, ти отворилася перед тою дівчиною?
— Так.
— Чому?
— Бо вона змастила солониною завіси, а ви їх ніколи не змащували й дьогтем.
Баба так злютилася, що одразу трісла на чотири кавалки.
Марійка повернулася додому й розпалила мачусі вогонь. А та зварила борщику горнець, і на цьому казочці кінець.

Двадцять п’ять братів

Жив, де не жив, та десь-таки на круглому світі жив один чоловік, а в того чоловіка було двадцять п’ять синів. Видите, як тяжко й виговорити — «двадцять п’ять синів», а подумайте собі, як тяжко такій купі дати щодня їсти, постаратися, аби те чи інше не ходило голе, аби не лишилося вічним дурнем, аби знало читати й писати — досить думок для одного вітця. Скільки має бити собою чоловік, у котрого так багато дітей! Правда й те, що у такій родині є на кого подивитися, та й робота спориться, де до неї візьметься аж двадцять п’ять пар рук!
Та доста й того, що не нарікав ні той чоловік на своїх синів, не нарікали і сини на свого вітця. Жили собі у мирі та злагоді.
Хлопці підросли і дали собі слово, що всі двадцять п’ятеро поженяться разом, візьмуть дівок із одної хижі — з такої, де буде не менше й не більше, як двадцять п’ять сестер. І ще по-братерському домовилися, що будуть брати дівок з відповідним віком — кажім так: найнижче, аби наймолодша випала наймолодшому.
Коли вирішили се, пішли до свого нянька. Заговорив за братів найстарший:
— Няньку солоденький, ми хочемо женитися, але за одним разом, на однім весіллі, та й хочемо взяти собі дівок із такої хижі, де живе не менше і не більше, як двадцять п’ять сестер. Ми самі не годні розійтися по цілому світу в двадцять п’ять сторін, а тому просили нянька, аби був такий добрий і пішов один глядати чоловіка, у котрого було би двадцять п’ять дочок на відданні. Ми знаємо, що то нелегке діло — найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, що доки найдеться десь таке гніздо, доведеться зміряти не одну дорогу. Та радимо нянькові взяти у мандрівку пару залізних постолів і повну тайстру грошей.
— Дорогий мій синку, я радо вчиню те, що від мене просите, і, може, й пощастить найти вам двадцять п’ять сестер під одною стріхою. Але мусите терпіти і чекати, скільки буде треба, бо чоловік і сам не знає, коли вернеться з такої дороги.
Сини залишилися, а старий пустився у далекий світ. За рік сходив усі краї вздовж і впоперек, але, чи повірите мені, ніде не знайшов стріхи, під котрою було б якраз двадцять п’ять дівчат. Траплялося йому найти хату, навіть не одну, де жило двадцять три або двадцять чотири сестри, а от на двадцять п’ять — ніде не міг надибати.
Мандруючи по світу, той чоловік витратив повну тайстру грошей і сходив залізні постоли. Засмучений, рушив додому. Ішов, ішов — і по дорозі ще завернув у одне село. То було в неділю, і неборак подумав собі, що хоч посидить із людьми. Зайшов до корчми й на останні гроші узяв поїсти і випити.
Розвеселивши трохи тіло й душу, пішов чоловік далі. Йде і видить: один селянин оре аж двома плугами. А я вже казав, що то була неділя. Підійшов чоловік ближче — ґазда старий, як він.
— Чоловіче добрий, та хто чув таке — орати в неділю, на очах у всіх людей? — озвався подорожній.
А ґазда відповів:
— Ей, дорогий брате! У мене таке діло, що я змушений орати і в неділю, бо маю двадцять п’ять доньок, і треба добре ґаздувати, аби всіх повіддавати, не пустити їх по світу повітрулями.
Вчувши такі слова, чоловік дуже зрадів і одразу каже:
— Ну, чоловічку, стільки би біди! Знайте, що у мене двадцять п’ятеро синів. Я й мандрую уже цілий рік, аби найти двадцять п’ять сестер під одною стріхою, бо мої сини вирішили так, що візьмуть собі двадцять п’ять сестер із одної хижі. Та як собі гадаєте, чи дали би доньок за моїх синів?
— Дуже радо, — відповів старий.
Довго не домовлялися, бо обоє мали однакову журу. Призначили день, коли двадцять п’ятеро братів мають прийти сватати двадцять п’ять сестер, а потім повінчатися із ними. Тепер наш чоловік ішов собі додому посвистуючи.
Дома леґені з великої радості не знали що й казати, як дякувати долі, що нянько їм приніс таку щасливу звістку. Всі сини, а з ними їх старий, осідлали коней і поскакали свадьбувати. Уже за плечима лишилося чимало дороги, треба було і перепочити, коли заговорив наймолодший брат, що вмів передбачати:
— Станьте лишень, хлопці! Ми забули дома обміркувати одне діло. Адже в нашій хижі — всього одна кімната, де ми всі розмістимося в ній, як приведемо молодих жінок? Мені спало на думку, що найліпше буде, як я тепер вернуся назад і найму в селі хоч десять хат, де уже намістимо своїх жіночок. А ви не чекайте, щасливо їдьте далі — лиш привезіть на моєму конику й мою наречену. Та, дорогі брати, скажу ще одне, а ви собі добре зарубайте на носі, що буду казати, бо як учините не так — з того буде велика біда. Дорогою додому не ставайте ніде ночувати, як би пізно не було. Їдьте далі й далі, доки не зупиниться мій кінь із моєю судженою. Там можете спокійно зійти собі з коней і перепочити. На іншому місці зазнаєте великого лиха.
Тоді двадцять четверо братів і їх старий нянько поскакали далі, а наймолодший брат вернувся назад, у своє село.
Леґені щасливо добралися до того чоловіка, що мав двадцять п’ять доньок. Молодята скоро повінчалися і справили велике весілля. А по всьому тому брати посідали з молодими жінками на коней. На коника наймолодшого брата сіла його суджена — сама, і поскакала спереду, ведучи за собою весільний народ.
Довго вони неслися на конях і зрештою надибали велику рівнину, де була дуже красна паша. Села не виділи ніде — ні близько, ні далеко, і тяжко було сподіватися, що до потемків найдуть якусь стріху, аби заночувати. Зміркували так, що ліпше залишитися на ніч тут, на лузі, де росте така густа трава. Позлізали з коней, пустили їх пасти, а самі розклали собі ватру. На біду, вони забули, від чого їх застерігав наймолодший брат.
Але найменша сестра не лишилася при них, бо мудрий кінь заніс її далі — на добрий постріл із рушниці — й аж там зупинився. Дівка зійшла з коня і ночувала сама. Правда, ніхто не звернув уваги, що серед них немає нареченої наймолодшого брата.
На ранок пробудилися двадцять чотири молоді пари, розглядаються і — най вас Бог спасе від такого! — так перелякалися, що не могли вимовити й слова: увесь луг, де спали, був обкладений страшним вогняним муром, і вибратися звідти було неможливо. Лише тепер прийшов їм на гадку наказ наймолодшого брата, бо помітили, що його нареченої серед них нема. Забідкалися — що з ними тепер буде! А тут з’явився, наче з-під землі, пекельний Люцифер і як загойкає на них:
— Та хто вам давав дозвіл розкладатися на ніч на моєму лузі? Зараз повибираю із вас душі!
Перелякані на смерть, брати й сестри почали просити, аби Люцифер перебачив, бо темна ніч їх застала в полі, не знали, куди йти, а вони віддячаться найстаршому чортові — і сяк і так, що не пошкодує! Люцифер вислухав усе те до кінця, і добре припалося його чорній душі, що бідолахи так мучаться. А коли увидів, що вже зійшло із них сім потів, заговорив:
— Ну, я перебачу, але з одною умовою: поверну вам життя, коли підпишете чорним по білому, що віддасте мені свого наймолодшого брата, котрий зостався дома. Ліпше поплатіться ним одним, чим вам — сорока дев’ятьом — іти на той світ. А не пристанете на мою умову, то пропадете тут усі — разом із вашими кіньми!
Ой, із тяжким серцем брати підписали Люциферу папір, що віддають йому свого наймолодшого братика, котрий зостався дома. Для більшої певності ту цидулу мусив підписати і старий.
Улагодили вони все з Люцифером, і тоді чортисько подув у бік вогняних мурів. Вони одразу зникли, й весілля могло продовжувати свою подорож. На добрий постріл із рушниці знайшли й наречену найменшого брата і почали собі дорікати: «Ей, треба було нам заночувати тут, а не там!» Але найменшій сестриці не сказали й слова, що трапилося з ними.
Ледве встигли продати Люциферові наймолодшого брата, як той уже знав, що вони зробили, бо він усе відав наперед. Неборак подумав: «Ліпше мені піти самому пошукати чорта, як чорт має забрати мене». І одразу рушив у дорогу.
Ішов дуже швидко, що вже й не чув під собою ніг. І раптом зустрівся з рідними братами. Наречена здалеку до нього усміхалася. Але коли хлопець вже був зовсім близько, з’явився страшний змій, схопив її в пазурі й поніс. Наймолодший гірко пожалівся на братів і на старого нянька, що вони продали його Люциферові. Навіть не відклонившись, скочив на коня і понісся геть.
Доскакав до того місця, де його брати зупинялися на ніч. Там уже стояла височезна скеля. Хлопець виліз на самий вершок, аби роздивитися, що видно навколо. Глип, а на вершку стоїть якась колиска, а у тій колисці — файна-префайна дівка, що не має іншої роботи, лише колисатися. Підійшов леґінь ближче, а то — його суджена! Він так здивувався, що не міг заговорити.
— Ти мене шукаєш, милий?
— Я шукаю Люциферів замок, — пояснив їй хлопець. — Брати продали мене Люциферові, і я собі подумав, що ліпше мені самому піти до чорта, як чорт має забрати мене. А ти що тут робиш?
Дівчина відповіла:
— Видиш, я тепер — Люциферова донька. Він одразу не поніс мене в палац, а наказав, аби я спочатку виколисалася на кам’яній скелі. Та вже дещо знаю. Якщо тепер підеш до Люцифера, він вкоротить тобі життя. Тому слухайся мене.
Наймолодшому братові дуже полюбилося, що й наймолодша із сестер, подібно до нього, володіє чарами.
Помалу смеркалося, і дівчина сказала:
— Тепер можеш іти до Люцифера і показатися йому. Признайся чесно, що ти хлопець, котрого він купив від двадцяти чотирьох братів. На то чортисько стане тебе пригощати, але ти нічого не їж і не пий, а попроси собі роботу — кажи, що дуже любиш працювати. Се припаде йому до дяки, і він тебе не рушить: хто би вбивав такого, що хоче робити, а не хоче їсти? Роботи не бійся, бо я тобі буду в усьому помагати. Служити доведеться усього три ночі — на тому кінець. Як перебудеш свою службу, то не бійся, біди не зазнаєш. І ще не забудь: за той час Люцифера буде трусити злоба, хоч говорити із тобою він буде дуже мило.
Дістав леґінь ті добрі поради, пішов до Люцифера і чесно признався, що він — той самий хлопець, котрого продали двадцять чотири брати. Признався і в тому, що він не хотів ховатися вдома і прийшов до нього сам, із власної волі. Якби найшлася тут якась робота, то радо взявся би за неї.
— То вже мені любиться, — озвався Люцифер. — Ото дуже красно, що відразу просишся в роботу. Видно, що ти — роботящий хлопець. Такого мені й треба. Але на роботу ще маєш час. Спершу поїж, попий!
— Дякую за вашу доброту, — відповів леґінь, — але я не голоден та й пити ще не хочеться, ліпше би щось поробив.
— Ей, ти добрий хлопець! — почав його хвалити Люцифер. — Ну, та не буду тебе дуже припрошувати, раз ти не жадаєш ні їсти, ні пити. А як сверблять руки до роботи, то за одну ніч посади в густому дубнякові цілу винницю — на двадцять миль довгу, на п’ять миль широку. Дуби повитягуй разом із корінням і красно поскладай. Розчищене місце покопай і до завтрашнього ранку засади лозою, вирости з неї виноград і принеси мені на стіл грона трьох сортів на трьох окремих тарілках. Тоді й приголосишся, що винниця посаджена, а ще посеред неї збудована винарня — така велика, як палац. Але коли те, що я переповів, до ранку не зробиш, тоді, сине мій, не думай далі жити!
Ну, та й леґінь якраз собі думав — як лишитися живим, бо про таку роботу ніколи й не чув. Коли вислухав чортиська, то гадав, що нараз на тім місці серце йому перестане битися.
Вийшов від Люцифера такий, ніби його товстою ґирлиґою та ще й сукуватим кінцем по голові вдарили — аж в очах потемніло, і не видів ні вперед, ні взад. Лишень коли надворі на нього повіяло свіжістю; помалу протямився і подибав далі. Вибрався з бідою на кам’яну скелю, де жила його суджена, і розповів їй, що він мусить до ранку зробити.
Дівка розраджувала хлопця, казала, най не журиться, бо вона поможе, най іде собі спокійно спати — і все буде добре. Потому вона вийняла з пазухи сопілку, тричі свиснула — і коло неї з’явилося стільки чортів, як трави.
— Яка твоя воля, повелителько? — спитали вони.
— Моя воля така, аби на місці тої дубової хащі за одну ніч виріс виноградник — на двадцять миль довгий, на п’ять миль широкий. Усі дуби разом із корінням повинні бути вирвані й красно складені, а посеред винниці має стояти і винарня, та така велика, як палац. До завтрашнього ранку виноград мусить достигнути…
— Буде зроблено! — відповіли чорти.
Гей, як узялася до роботи ота тьма чортів!
Кинулися вони на гущавину, висмикували дубиська, як коноплі, й красно складали в купи. Потім перекопали розчищене місце, швидко засадили виноградною лозою і звели винарню, та таку велику, як палац… Тяжко й повірити, та правду вам кажу, що другого дня рано, на восьму годину, все було готове.
Дівчина розбудила свого нареченого та й каже йому:
— Ну, виноград є. Тут маєш три тарілки, зірви тепер грона трьох сортів, поклади на тарілки і понеси Люциферові. Він тебе спитає, у кого ти вчився так робити, а ти кажи, що такий вродився, і не їж, не пий у Люцифера нічого!
Наймолодший брат узяв три тарілки, спустився у винницю, найшов там виноград трьох різних сортів, зірвав із кожного по грону, поклав на тарілки і заніс до Люцифера.
Але тому не дуже подобалося, що леґінь старанно виконав усе, що йому наказував. Правда, не виказував, що сердиться на хлопця, замість того дуже припрошував його, аби їв і пив. Хлопець відповів:
— Дякую за вашу доброту, але я не годен ні їсти, ні пити, бо дуже змучився вночі за роботою.
— Ну, коли не можеш ні їсти, ні пити, то бодай скажи мені, леґеню: у кого ти вчився так добре робити?
— А я таким вродився, — сказав йому наймолодший брат.
— Добре, можеш іти геть. А увечері будь тут — дістанеш новий наказ!
Леґінь лишив Люцифера і виліз на скелю, де жила його дівчина.
А увечері чортисько наказав:
— До завтрашнього ранку ти маєш збудувати із патичок міст на тридцять миль довгий. По обох боках мосту мусиш посадити всяких порід дерева, аби вони стояли на п’ять сажнів одне від одного. Кожне дерево має зацвісти, а на кожному вершку має свистати потя[9], і кожне потя має бути різне. Як сього не буде, завтра тобі не жити!
Вислухав неборака Люциферів розказ і дуже зажурився — так зажурився, що й не знав, як вийти із світлиці, не міг потрапити на двері. Потому якось їх намацав, вийшов надвір — і в плач. Сльози полилися, як дощ. Ой, таку роботу один чоловік зробити не годен, хоч би зараз ту душу віддав! Поскаржився нещасник своїй нареченій, а вона одразу його розвеселила:
— Не журися, солодкий леґенику, я тобі поможу, а ти лягай собі та спи.
Вийняла із пазухи сопілку, тричі свиснула — і коло неї з’явилося стільки нечистої сили, як у хащі листя.
— Яка твоя воля, повелителько? — зазвідали чорти.
— Моя воля така, аби ви до завтрашнього ранку збудували міст на тридцять миль довгий, по обох боках мосту насадили всіляких дерев — рівно на п’ять сажнів одне від одного, і аби ті дерева цвіли, а на вершку кожного заспівало потя, але потята мають бути різними, як і самі дерева.
— Буде сповнено! — гаркнули чорти.
На ранок, як було наказано, міст стояв готовий.
Як вийшов Люцифер із свого палацу, як увидів міст, а на ньому дерева в цвіту, та як зачув різні потячі голоси, то дуже здивувався: той леґінь — великий майстер!
— Ей, леґеню, та скажи мені, у кого ти вчився, що все вмієш робити?
— Я такий вродився! — відрубав слуга.
— Добре, можеш іти геть, — дозволив Люцифер. — А увечері будь тут — дістанеш новий наказ!
Увечері хлопець зайшов до Люцифера, а той прийняв його дуже мило, хотів догодити, припрошував до столу — їсти й пити. Але хлопець не хотів пригощатися. Замість того, він почав просити роботу. Люцифер знову похвалив леґеня за те, що він так поводиться, бо, що й казати, добрий то слуга, котрий не їсть, не п’є, а просить роботу! І найстарший чорт придумав нове діло.
— Ну, слуго мій, будеш сеї ночі стерегти у стайні одну стару кобилу, але сторожи, як свої власні очі, бо коли хтось її вкраде, тобі зараз кінець!
Леґінь сього разу вже не зажурився, пішов до нареченої і спокійно переповів їй, що, зрештою, дістав легку роботу — треба лишень стерегти стару кобилу, аби її не вкрали зі стайні.
— Йой, милий мій, не дуже потішайся, бо сеї ночі буде тобі тяжко, як ще ніколи не було: стара кобила — то сама Люциферка, і ти ледве встигнеш переступити поріг стайні, як вона тебе уб’є. Так вимудрував той старий чортисько! Інакше він не міг тебе перехитрити — не знав, як тобі вкоротити віку. Але збудешся й сеї тяжкої біди, як будеш мене слухати. Іди до коваля, най викує тобі залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Із тим усім вертайся назад. Я закручу тебе у двадцять буйволячих шкур, між шкурами понасипаю попелу, а самі шкури витикаю глицями. Так ти зайдеш у стайню. Кобила зразу заірже, прискочить до тебе, зачне кусати і рвати буйволячі шкури. За той час гати її, як можеш, залізною палицею — по очах, по писку. Коли кобила зірве з тебе двадцяту шкуру, накинь їй на голову залізну вуздечку, сядь на хребта, а гострими острогами так стисни в боки, аби з проклятої дух вийшов. Тоді вона впаде на коліна, а ти зіскочи на землю, вибіжи зі стайні та й — просто сюди.
Так воно і сталося. Леґінь дав ковалеві викувати для себе залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Наречена зашила його у двадцять буйволячих шкур і ще раз наповіла, що має чинити. Зайшов леґінь у стайню, а стара кобила заіржала та як прискочила, то із буйволячих шкур аж шмаття полетіло. Але хлопець добре пам’ятався, він зі страху розуму не втратив. Минуло добрих півгодини, доки вискочив із стайні та й полетів вітром до своєї дівчини, аби розповісти про ту страшну бійку.
Вислухала дівчина і каже:
— Знаєш що? Мені видиться так, що ти зробив не все — вона ще у силі і лише прикинулася мертвою. Та ніколи довго говорити, ліпше біжім звідси, бо Люциферка вже знає, що усі поради давала тобі я, і тепер нас будуть доганяти.
Раненько, як зоріло, побита кобила зайшла до Люцифера й розповіла, що трапилося.
— Не сиди, — кричала вона чоловікові, — біжи скоро за ними, злови їх обох і зітри геть на мак!
Люцифер одразу полетів, як змій.
Біжать наші втікачі, біжать — і враз дівчина каже:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
— Виджу, моя мила, женеться за нами якась синя хмара.
— Ну, раз ти видиш синю хмару — знай, що то Люцифер. Але ми його перехитримо! Ти обернешся на старого діда, а я — на нивку проса. Ти з тої нивки будеш зганяти потят. Чортисько спитає — чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну. Люцифер зміркує, що то було давно — і вже йому ніяк нас не догнати. Та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й поспішимо далі.
Так і сталося. Леґінь обернувся на старого діда, а на місці дівки появилася красна нивка проса. Прилетів Люцифер і, ледве дихаючи, каже:
— Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
— Ой видіти видів, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну.
Люцифер повернувся лицем у той бік, звідки прилетів, і рушив додому. Там розповів Люциферці, як він походив.
— Ей, ти, старий осле! — закричала жінка. — Той дідо й був леґінь, а нива проса — дівчина!
Люцифер розсердився:
— Якщо я осел, виходить — ти мудріша, тоді біжи за ними сама!
Люциферка стала нарікати, що вона побита й не може пускатися в далеку дорогу.
Чортисько подумав, що ліпше йому чимскоріше щезнути з-перед жінчиних очей, і знову полетів наздоганяти втікачів.
Молодий леґінь і молода дівчина були вже геть далеко, бо вони ще мали добрі ноги. Та дівчина відчула, що біда, і каже:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
— Виджу, моя мила, знову женеться синя хмара.
— То Люцифер! Зараз він нас дожене, треба рятуватися: ти перемінишся в млинаря, а я — в старий-престарий млин, на якому й драниці прогнилі. Люцифер зазвідає, чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Ти маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до свого млина. Чортисько поміркує, що то було давно — і вже йому не догнати нас, та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й побіжимо далі.
Так і сталося. Леґінь перемінився на старого млинаря, а там, де стояла його дівчина, з’явився старий-престарий млинисько.
Прилетів Люцифер та й поспіхом звідає:
— Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
— Ге-гей, видів, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до сього млина.
І Люцифер повернув додому. Тільки показався Люциферці на очі, як вона помітила, що він повернувся з порожніми руками:
— Тепер скажу, що ти ще більший дурень! Мушу доганяти їх сама!
Вона вітром вихопилася навздогін молодятам.
А дівчина знову каже хлопцеві:
— Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не видиш дещо?
— Виджу, моя мила, якусь червону хмару. Вона вітром несеться за нами.
— То сама Люциферка. Вона хитріша за старого чорта, та нас із тобою не перехитрить! Перемінися на качура, а я стану озером. Люциферка впізнає в качурі тебе, а в озері — мене. Вона буде кликати тебе: «Тай, тай, тай!» Ти підпливай до неї, та не давайся в руки — і так, помалу, замани її на середину озера. Там вона утопиться.
Так і сталося. Леґінь перемінився на красного качура, а дівка — на озеро. З’явилася Люциферка і — нараз:
— Тай, тай, тай!
Качур то покажеться перед її очима, то крутне хвостом і відпливе. А Люциферка помалу за ним та за ним і допливла уже до середини глибокого озера. Тоді знялися величезні хвилі й покрили Люциферку на віки вічні.
Так урятувалися молодий леґінь і молода дівка, що дуже любили одне одного. Тепер вони знову взяли людську подобу і пішли в село, де хлопець народився.
Ой, яка радість була дома! І старенький нянько, і двадцять четверо братів із своїми молодими жонами — усі обцілували наймолодшого хлопця, щасливі, що він вибрався з великої біди. І ще більше зраділи тому, що з ним була найменша сестриця, яка приворожила леґеня до себе своїми чудодійними очима.
Недовго чекали, а одразу, на другий же день, пішли до вінця і справили весілля на ціле село. І відтоді щасливо зажили всі двадцять п’ятеро синів і двадцять п’ять сестер, та ще й тепер живуть, коли не повмирали.

Песинський, жабинський, сухинський і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мала собі три дочки.
І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша — то така гидка, така гидка — шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…
Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:
— Це бог плаває.
— Де там тобі бог? То цар плаває,— каже друга.
А третя каже:
— Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.
Старша каже:
— Коли б мене той бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.
— Коли б мене,— каже друга,— цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.
— Коли б мене,— каже третя,— той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.
Почув це царевич, під’їхав та й каже:
— Здорові були, дівчата! Боже поможи!
— Здорові, спасибі!
— А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?
— А там,— кажуть,— ми живемо, де зима з літом стрічається.
Він собі думав, думав та й питає:
— Як же,— каже,— це так?
— Та так: зима ковзається, а літо качається.
Приїхав він додому, сів і думає:
— Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!
Осідлав коня й поїхав. Їде та й їде, коли дивиться — аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! — думає він собі. — Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».
Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:
— Оце,— каже,— сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?
А та сидить на печі та й не чує і не бачить.
— А що, дядьку,— питає царевич,— де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.
— Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви,— каже,— з мене смієтесь.
— Ні, покажи, покажи!
— Ось,— каже,— дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!
Вона встала з печі.
— Оце,— каже царевич,— моя буде! Будеш тепер моїм тестем.
Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п’ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об’їжджати царство своє. От він, від’їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):
— Гляди ж,— каже,— щоб ти мені догледіла жінки моєї.
Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з’явилась у цариці дитина.
Та баба зав’язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.
Їде царевич, а та баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів»,— а вона песинського привела.
— Нехай,— каже,— буде!
Пожив він дома ще п’ятнадцять днів. Від’їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:
— Гляди ж,— каже — тепереньки, що вона приведе!
Поїхав царевич на службу. У цариці знов з’явилась дитина. Баба їй очі зав’язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.
Їде царевич додому, а вона й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— а
тепер привела жабинського.
— Нехай,— каже,— і це буде.
Пожив він трохи ще з нею. їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:
— Гляди ж , бабо, до третього разу що буде!
Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху, суху та погану.
Приїздить царевич, а баба його й стрічає:
— Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити»,— аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.
Прийшов той царевич, подивився на ту дитину,— аж воно сухе-сухе та погане таке,— лишечко…
Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб’ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».
От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився — обперся в дно ногами — воно й вискочило. Повилазили всі на берег — ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.
Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.
— Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.
Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:
— Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.
Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік!
Стрічає їх цар і питається:
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце вони,— каже,— зробили міст аж сюди.
— Певно, моя жінка,— каже царевич.
Виходить його баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така яблунька є — срібне яблучко, золоте яблучко. Як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Той собачка як побіжить, вислухавши це, викопав ту яблуньку, приніс додому й посадив коло вікна. Приїхав царевич туди — аж нема яблуньки: збрехала баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й просить їх до себе.
— Зайдіть,— каже,— чумаченьки, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися; а хто питатиме, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст, а собачка за ними побіг. Переїхали вони міст. Стрічає їх царевич.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконця росте — золоте яблучко, срібне яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають.
Вийшла баба-послужанка та й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та такий кабан є — іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, позад його жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню везуть.
Собачка почув, побіг по свого брата сухинського, узяв брата, пішли піймали того кабана, привели додому. Покіль царевич поїхав, то вони вже й прикували його. Поїхав царевич — нема кабана: збрехала баба. Їдуть ізнов чумаки. Та вдова знов їх просить:
— Заїдьте наїстись, напитися та й на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям похвалитеся.
Вони заїхали, наїлись, напились; проводжає вона й каже:
— Їдьте цим мостом; вам ніякої пригоди не буде, і ви доїдете, куди вам треба.
Їдуть вони, а собачка за ними біжить.
Стрічає їх цар:
— А що,— каже,— братця, ви далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво! Ще такого дива ніхто не бачив. Наверх Лебедина та побудувала горниці вдова; а в тієї вдови та три сини: один песинський, другий жабинський, а третій сухинський. Золота яблунька біля віконечка росте — срібне яблучко, золоте яблучко; як удариться яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Такий кабан стоїть, що іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, і готове в клуню возять. Там,— каже,— так багато скирт стоїть! Скільки ми по світу їздили, та ще не бачили так багато хліба, як там.
Виходить із хати баба-послужанка й каже:
— Царевичу! Десь та не десь та така криничка є, а в тій криниці та три сини золотокучеряві. Якби ви, царевичу, поїхали та собі їх дістали.
Той собачка почув та побіг додому, забрав своїх братів та й побіг до криниці. Прибігли вони до криниці, сів жабинський під лядою, а песинський і сухинський зробили яблучко з льоду — та й качаються.
От із криниці й вискакують три хлопчики тілом біленькі, личеньком рум’яненькі й золоті кучерики в’ються; а жабинський — ліп! та й зачепив лядою — ті золотокучерики й остались. Забрали вони тих золотокучериків за руки й повели їх до матері. Привели додому — мати зраділа, як побачила й пізнала їх. Поїхав царевич — уже не застав: обдурила проклята баба.
Їдуть знов чумаки. Та вдова й каже їм:
— Заїдьте до мене, чумаченьки, наїстись і напитися і на моє диво подивитися. Хто спитає, то й людям розкажете.
Наїлись вони, напились і поїхали через той міст. Аж стрічає їх царевич і питає.
— Ви, братця, далеко їжджали; яке диво видали, скажіть і мені.
— Е,— кажуть,— ми бачили диво, так диво! Скільки не їздили, скільки ми не ходили, а ще такого дива ніде не бачили. Наверх Лебедина поставила горниці вдова; а в тієї вдови є три сини: один песинський, другий жабинський, третій сухинський, і коло хати стоїть яблунька — срібненьке яблучко, золоте яблучко; як ударить яблучко об яблучко, то так, як в органи грають. Стоїть кабан на ланцюзі, іклами оре, вухами сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться, готове в клуню возять. Привели від кринички трьох золотокучерявих синів, тілом біленьких, личком рум’яненьких…
— Ах,— каже царевич,— це ж моя жінка.
Виходить баба, а він і каже:
— Почім би ти, бабо, знала, якби ти їх не ховала в криницю? Песинських, жабинських, сухинських моїй жінці попідкидала.
Бачить баба вже тоді, що не обдурить царевича, та й каже:
— Правда, царевичу!
Загадав той царевич, щоб ту бабу прив’язали до коня та й пустили в поле, а сам поїхав через той міст до своєї жінки та там і живе.

Молодильна вода

Колись жив один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Одної ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:
— Котрий з вас дістане мені тої води, половину царства матиме.
Відізвався старший син:
— Я вам, тату, дістану води тої.
Зараз наказав майстрам робити корабель. Зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за тою водою.
Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:
— Я їду, аж я вам, тату, тої води дістану.
Поїхав і другий.
Нема і того вже рік, а старшого два роки.
Тепер каже третій:
— Тату, я поїду, аж я вам тої води дістану.
Відповідає йому тато:
— Іди дурню! Ті розумні поїхали та й стільки часу їх нема.
Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв собі лиш двох стареньких жовнірів.
Ну їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, нема ніде чужої землі. їдуть далі, побачили гору, таку високу, що аж страшно дивитись на неї. Каже царевич до своїх вояків:
— Будемо під нею ночувати.
Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив’язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старого чоловіка і каже:
— Добрий вечір, татуню!
Той відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Царевич почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився.
Каже йому той пустельник:
— Є така вода, але далеко; я тут уже сто років живу, а ще не видів я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати?
Подарую тобі це весло — що раз погорнеш ним, то й сто миль проїдеш.
Подякував старому, а той каже:
— Їдь попід цією горою, там іще мої два брати живуть, щось і вони подарують тобі.
Подякував і поїхав.
Приїхав до другого знов надвечір.
— Добрий вечір!
Відповів йому старий і питає його так, як той перший.
Він і тому всю правду каже.
А старий йому відповідає:
— Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як приїдеш до тої води (а та вода на дуже високій горі), то заграєш, і все зсунеться на долину.
Взяв царевич ту сопілку і пішов. Але як відходив, казав йому той дідок:
— їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.
Він пообіцяв, що поверне.
Поїхав королевич до третього діда. Приїздить він до нього, той вздрів та й каже:
— Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?
А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові.
Старий каже йому:
— Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тої води, набереш одну, — буде миша, — кинь; набереш другу, — буде щур, — кинь і другу; набереш третю, — буде чиста, — сховай!
Іще каже:
— Королевичу дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе, королевичу. Будеш вертатись назад, вступи знов до мене.
Ну і поїхав. Приїздять під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажнів. Наказав від’їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав дідок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою — є миша,— кинув; зачерпнув другою — щур, — знову кинув; зачерпнув третьою — чиста вода, — сховав її до кишені.
Їде уже звідти, дивиться: такий палац — самим сріблом і золотом оббитий, що він аж здивувався, та й каже до того вояки:
— Мій тато який багатий і не має такого палацу. Ану, зайду подивлюся.
Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої лежить сіно, в другому — жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою — стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п’є з одної пляшки і крає одну хлібину, п’є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.
Дивиться — лежить панночка в ліжку, спить.
Будить — не встає. Тоді бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут, і виходить до корабля. Сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.
Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.
Тоді крикнув він до них:
— Видите, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.
Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.
— Тато нас похвалять за воду,— каже старший до середульшого,— будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп’ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з’явимося на очі татові.
Той, бідолаха, дуже стомлений заснув. Брати добралися-таки до тої пляшки і вкрали, а йому положили іншу.
Приїжджають додому, каже той наймолодший:
— Аж я вам, тату, дістав воду.
Тато каже:
— Ану, дай, умиюся!
Дав, умився тато — однаково старий.
Тепер кажуть ті:
— Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.
Дали татові, умився — став молодий.
Тоді тато зненавидів того наймолодшого. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому…
Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забув ключі від каси. Наймолодший син взяв три череси, набрав повні самих червоних дукатів. (А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого).
Той царевич обперезався одним чересом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх камізельки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:
— Прошу царевича, підем на полювання.
Той царевич утішився (гадав, що тато подобрішав до нього).
І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:
— Знаєте, королевичу, що з вами маю робити?
Питається той:
— Що?
— Мушу вас стратити.
Царевич відповідає йому:
— Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.
І так зробили.
Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ.
Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.
Пішов царевич далеко в світ, найнявся в одного купця, який мав три кам’яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все» Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він усе до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе черес червоних дукатів і додав до виручки.
Прийшов додому, купець його питає:
— Чому прийшов?
А він відповідає, що спродав усе. Той здивувався:
— Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав?
Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:
— Якби мені ще і тих два склепи продати…
Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав. І пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема…
Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити:
— Може, ти його не стратив?
Той відповів, що ні. Тоді цар розписав по краю, де е такий без мізинного пальця, аби дали знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відізвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.
Тато як уздрів його, обцілував.
От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілку — гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.
Приїхали до його тата, побралися, погостилися і поїхали до свого дому.
Тепер живуть собі, уже й синок у них є.
Одного разу синок розплакався. Батько не міг нічим його забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв рушницю на плечі і пішов у ліс на полювання та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.
Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору. Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко».
Пустився в дорогу. Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір’я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила.
Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:
— Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри.
Вона йому каже:
— Іди, миша тебе поведе.
Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила.
Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:
— Я був би радий знати, де моя старша сестра.
Вона каже:
— Ці двоє звірят тебе поведуть.
Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном.
Кіт нявкнув, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів.
Вона каже йому:
— На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.
Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов, став і каже:
— Лізьте на гору.
Пішли, але треба було трохи через воду плисти. Забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Трохи відпочили, бо втомилися були. Каже кіт до миші:
— Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.
Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт на себе знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову. Миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!», та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду.
Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:
— Є сопілка?
Вони відповідають, що втопили.
А він каже їм:
— Як не буде, то я вас поб’ю.
Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:
— Королевичу, не їж мене, бо маю дрібні діти!
А він відповідає:
— Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з ’їм.
Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу.
Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу…
І з того часу жили вони собі в добрі.

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.
Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.
Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».
Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.
Ось настав час іти вартувати.
Іван узяв гвинтівку і пішов на край міста до замку. Раптом щось загуло. В замку відчинилися двері, і Іван побачив, що то церква. У церкві засвітилися свічки, заходили люди. Посередині стояла велика чорна домовина. Піп ходив кругом неї і читав молитву. Коли це із труни піднімається великий чорний чоловік і йде на Івана. Іван крикнув:
— Стій! Хто йде?
Чоловік мовчить і йде далі.
Іван удруге крикнув і почав стріляти. Але кулі йшли крізь чоловіка, як крізь сито. Вистріляв усі кулі, але чоловіка не вбив. Тоді почав битися багнетом. Побив і багнета й почав битися кулаками. Раптом заспівав півень — і привид зник.
Ледве живий Іван перебув до ранку й повернувся в казарму. Всі здивувалися, що він живий.
На другу ніч повторилося те саме. Але церква була удвоє більша і людей було більше, а чоловік був такий здоровий, що Іван аж скрикнув, але бився і ту ніч. Теж лишився живий.
На третю ніч Іван узяв із собою півня. Посадив у своїй будці і став вартувати. Опівночі повторилося те ж саме. Але чоловік був утричі більший від попереднього. Іван вистріляв усі кулі, побив багнет, заморився дуже, одступив до будочки і почав бити прикладом. А півень пробудився:
— Ку-ку-рі-ку!
Так усе й зникло.
Іван відпочив і ходив біля замку, коли чує — хтось кричить, щоб допомогли. Він до замку, до дверей, але воно кричить у палаці. Іван каже, що зачинені двері. Голос почав говорити, щоб він відійшов і побачив під ногами камінь. Підняв — а там ключі. Він узяв і почав відмикати двері. Відімкнув аж дев’ять дверей. А за ними була замкнена дівчина. Іван узяв її та виніс із палацу.
Дівчина була дуже гарна й молода, але худа і погано вдягнена. Вона розповіла Іванові, що її замкнула в замок одна зла чаклунка, а її три сини стерегли цей замок і щоночі вбивали вартових. Але Іван їх переміг. Дівчина сказала, щоб прийшов до неї через чотири місяці на вулицю Лісову, будинок номер сто п’ятдесят, квартира номер п’ять. Раніше щоб не приходив. І пішла.
Прийшов Іван у казарму. Всі здивувалися ще більше й улаштували Іванові врочисті проводи. Погуляв Іван три місяці по місту, скучив за дівчиною і пішов її шукати. Зайшов на Лісову вулицю. Коли йде назустріч стара бабуся й питає:
— Чого ти, сину, тут ходиш?
— Гуляю, — а сам дивиться на будинки і побачив номер сто п’ятдесят.
Увійшов у будинок та й питає номер п’ять. Коли це виходить бабуся та як штовхне Івана в колону та й замурувала, а тоді і каже:
— Оце тобі за те, що вбив моїх синів.
Іванова дівчина спала в своїй квартирі три місяці, але почула гуркіт, прокинулася і вийшла. Коли стоїть чаклунка і колона. Дівчина здогадалася, що трапилось, розімкнула колону і витягла ледь живого Івана, а туди впхнула бабу.
Повела Івана в свою квартиру, нагодувала і каже:
— Іване, ти мене врятував, а я тебе від чаклунки визволила. Давай разом жити.
Іван тільки цього і ждав.
От вони повінчалися, але Іван чомусь засумував. Маруся (так було звати дівчину) здогадалася та як махне правою рукою — так і карета під’їхала до них. Махнула лівою — так усе добро і впало біля них. Одяглися вони, набрали всього з собою в карету і поїхали додому. Мати дуже зраділа та цілує сина і невістку. Зажили вони тоді якнайкраще.

Казка про Іваньку-дурачка

Жили-були собі дід та баба. І було у них три сини: Грицько — найстарший, Степан — середульший та Іванька — найменший. А старші хлопці дуже не любили свого меншого братика, били його, лаяли, проганяли од себе, насміхалися.
Жили вони, жили, баба вмерла. А як прийшов час помирати дідові, то він покликав до себе синів та й каже:
— Оце ж, синочки, слухайте, то так і робіть, як я скажу. Живіть собі дружно та мирно, хазяйствечка глядіть, не зобижайте один одного. Та як ви мене поховаєте і одпоминаєте, то щоб три ночі ходили по черзі мою могилу стерегти.
Помер старий батько. Плакали-плакали сини, аж змарніли. Та поки ж його плакать, сльозами горю не поможеш. Треба батька ховать та поминать. Поховать-то поховали, а от поминать кинулись, то стільки клопіт вискіпалося! Хазяйствечко було у них невелике, а для поминок треба було і теля зарізать, і порося заколоть.
А мимо їхнього двору вранці й увечері гнали череду царську. Що тієї худоби йшло видимо-невидимо! От брати й стали думать та гадать, як би то заманить собі яку худобину в двір. Та й надумали. Грицько й каже:
— А давайте-но поробимо хліви над дорогою. Худобка додому ввечері спішить, то, може, якесь помилиться та й ускочить у хлівець.
Як надумали, так і зробили. Понавозили лісу та й давай робить хліви добротні, з товстого тесаного дерева. А Іванька плете собі хлівчик з тоненьких, із зеленим листячком гілочок, що їх брати обчухрують та покидають. Брати з його сміються.
— Що то ти, дурню, робиш? Та хіба твій хлів на хлів похожий? Ну яка дурна худобина туди піде? Сказано Іванька-дурачок, так воно й є.
А Іванька їх не слухає, плете собі далі. От уже й кінчили роботу. Стоять Грицьків та Степанів хліви як дзвін, а Іваньчин хлівець, такий собі благенький та зелененький, збоку біля них притулився. Настав вечір. Повиходили хлопці до своїх хлівців, щоб як ускочить яка худобина, так зачинить її там. Та тільки що таке? Іде худоба мимо великих нових хлівів і не заглядає до них, а до Іваньчиного хлівця цілий табун набився. Потягнеться худобина за листочком та й зайде ненароком у хлівець. Тут Іванька й зачинив двері. Братам хоч і сердито було, та що зробиш?
Трохи худоби порізали, поскликали куховарок та й давай готуватися до поминок. Скликали на поминки все село, та так гарно батька одпоминали, що ну!
Так. Одпоминать одпоминали, треба увечері Грицькові йти батькову могилу сторожувать. Взяв він свитку, взяв ціпок, пішов. Прийшов він до могили, сидів-сидів та тоді й каже:
— Ге, та це я так цілу ніч буду сидіть? Не такий я вже дурний, щоб нікому не потрібну могилу сторожувать.
Прослав свиту на могилі, ліг та й захропів. Уранці встав, протер очі й поплентався додому.
Питають його дома.
— Ну, що ж ти там бачив? Чи страшно було?
— Та ніде нічого і не бачив, і не чув, — каже Грицько.
Настав другий вечір. Пішов Степан до могили. Та й собі проспав ніч і не бачив нічого. А як прийшов час Іваньці йти сторожувать, то брати йому й наказують:
— Та гляди, не спи там, а то ти, сякий-такий лобуряка, не будеш так як треба сторожувати.
Пішов Іванька, сів на могилі та й думає, як це йому далі жить. Брати його ненавидять, знущаються з нього. І так йому тяжко та гірко та на братів своїх кривдно. Аж опівночі щось як загримить, земля як затрясеться — могила розкрилася. Виліз із могили батько. Зрадів Іванька, що батька побачив, підбіг до нього, обнялися вони та аж заплакали. Посідали тоді вдвох на могилі, балакали усю ніч, балакали, та вже й світать стало.
— Ну, синку, давай попрощаємось. А за те, що ти не спав так, як твої брати, а стеріг могилу, я тобі щось дам. На тобі, синку, ці три волосинки, вони тобі здадуться.
Дав Іваньці батько три волосинки, попрощався з ним та й поліз у могилу. Загула земля, затряслася могила — де все й ділося, мов і не було нічого. Іванька подумав би, що снилося йому все це, так волосинки в руках. Заплакав він, поцілував хреста на могилі, заховав волосинки в шапку та й пішов, плачучи, додому. Прийшов він додому, став розказувати братам, що йому було, а вони не вірять та насміхаються. Проспав, кажуть, дурень, на могилі, так йому й приверзлося таке.
— Іди, — кажуть, — свиней он пасти, однак з тебе діла не буде, з дурня такого.
Так вони й стали жить. Хазяйствечко хороше надбали, все б добре було. Та тільки ж, як і раніше, ненавидять Грицько та Степан Іваньку. Заставляють всяку важку роботу робить, свиней пасти.
А в тій країні та жив цар. І була в того царя дочка — така вже красуня писана, що ну! Багато царевичів та княжевичів хотіли її взяти, та нікому цар не хотів свою доньку оддавать. От він і придумав. Посадив царівну на стовпі на високому й наказав, щоб ті, хто хоче її взять, на конях приїхали до того стовпа. І хто на коні доскочить до царівни, то той на ній і ожениться. Почули про це й наші хлопці. Стали Грицько та Степан і собі збиратися. Годують вівсом коней, чистять їх, збрую лагодять. А Іванька й каже:
— Може, і я з вами поїду?
— Та куди ти й собі між люди пнешся? Куди тобі, грішному, до царівни? Іди ото свиней пасти.
Посідали брати на коней та й поїхали. А Іванька пригнав свиней у ліс, кинув у кущі козубеньку та й каже:
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться!
А сам назбирав хмизу, розклав огонь і поклав туди волосинку — ту, що батько йому дав. А тут де не взявся з огню кінь. Та такий гарний, такий гарний, що й розказать не можна! Підставив він праве вухо Іваньці, той туди вліз, а з лівого вуха вийшов такий красень, так гарно зодягнений — чисто тобі царевич або королевич! Сів він на коня, а кінь його й питає людським голосом:
— Куди тебе, мій хазяїне, нести? Чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене, коню, по травці-муравці, — каже Іван.
Кінь його й поніс. Приїхали вони до того стовпа, що царівна на ньому сиділа. Кругом людей — тьма-тьмуща! Понасходились дивитись, хто ж то царівну дістане. От стали всі кіньми в один ряд, розігналися і поскакали до стовпа. Та тільки швидко хтось на своєму гарному коні, і сам, як намальований, усіх обігнав і мало не доскочив до царівни. Скільки хто не скакав після його, ніхто вище не доскочив. А той хлопець хтозна-де й дівся. Брати ж свого Іваньку так і не впізнали. Приїхали додому, насипали вівса коням на ніч, щоб завтра рано знов до стовпа їхать.
А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою стару одежку, взяв козубеньку з опеньками та й погнав свиней додому. Заходить він у хату, а брати сидять за столом, вечеряють і балакають:
— І що то за царевич чи королевич такий був? Коли б, бува, він царівни не забрав собі!
А Іванька й каже:
— А може, то я був?
— І тоже туди, між люди, пнешся! Куди тобі до того царевича? На тобі ось картоплину та лізь спать під піч.
Змовчав Іванька, з’їв картоплину та й заснув. А вранці брати знов стали збиратися їхать. Просився з ними й Іванька, так вони тільки посміялися з його, а з собою не взяли, послали свиней пасти. От знов пригнав Іванька свиней у ліс, пустив їх під дуби жолуді збирать, закинув козубеньку в кущі та й каже:
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.
А сам, так як і той раз, назбирав хмизу, розклав огонь і поклав другу волосинку. І де не взявся з огню кінь. Та гарний такий, що й не надивиться. Ще луччий, ніж той був, збруя на ньому сріблом сяє, сам так і танцює. Підставив кінь Іваньці праве вухо, той уліз, а в ліве виліз. Та така одежа на йому гарна, що й не впізнать Іваньку. А кінь його й питає людським голосом:
— Куди ж тебе, мій хазяїне, нести: чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене впівдерева, — каже Іванька.
Кінь його й поніс. І знов Іванька всіх випередив і ледь-ледь не доскочив до царівни.
Народ дивується: де такий красень-молодець узявся?
А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою одежинку й погнав свиней додому. Заходить у хату, а Грицько та Степан такі сердиті за столом сидять і вечерять не вечеряють, шматок у горло не лізе. Балакають:
— От, сякий-такий, де він вискіпався! Таки забере собі царівну й півцарства.
А Іванька й обзивається з-під печі.
— А може, то я був?
Грицько та Степан, хоч які сердиті були, а ледве боки не понадривали зо сміху.
— Лежав би отам нишком, дурень такий!
На третій день їдуть знов Грицько та Степан.
Уже й доскочить до царівни не надіються. Просився Іванька з ними, так куди там!
А Іванька знов пустив свиней у ліс, кинув козубеньку у кущі та й каже:
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.
Сам назбирав сушняку, запалив огонь і поклав третю волосинку. Де й узявся з огню кінь. Та такий уже кінь, що й у царя такого не було! Збруя на ньому золотом сяє, а він так і гарцює. Вліз Іванька коневі в праве вухо, в ліве виліз. А одежа на йому ще краща, ніж той раз була. А кінь і питає людським голосом:
— Як тебе, мій хазяїне, нести, чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене ввиш дерева.
Кінь його і поніс. Тільки він до стовпа під’їжджає, а всі на його так і оглянулися і розступилися перед ним. Тут Іванька як розігнався — і доскочив до царівни. А в тої напоготові вже перстень золотий був. Так вона йому той перстень у лоб і ввігнала з розгону. Ну Іванька то доскочив та й поїхав звідтіля швиденько. Ніхто й не побачив, де він дівся. А Іванька приїхав у ліс, пустив коня на волю, замотав лоб онучею, щоб персня не видно було, взяв козубеньку з опеньками і погнав свиней додому. А дома вже й брати приїхали. Посідали та й балакають:
— Ну, що то таки за царевич чи королевич такий був?
— І з якої він держави сюди приїхав?
А Іванька з-під печі:
— А може, то я був?
— Цить, дурню, як не хочеш буть битим! Ти лучче скажи, де ти ото лоб розбив, чи чого він у тебе онучею замотаний?
— Та це я в лісі зачепився та впав на пеньок та й розбив, — каже їм Іванька.
Ну, брати посміялися-посміялися з його та й спати полягали. А на другий день цар наказує всіх хлопців із усього царства зігнати до себе в двір. Царівна ходитиме, шукатиме того, кому вона перстень у лоб ввігнала. Іваньку туди не погнали, бо хіба хто міг подумать, що свинопас та до царівни доскочив? Шукала-шукала царівна свого жениха й не знайшла. На другий день теж не знайшли. А вже на третій день цар наказав, щоб зганяли від малого до старого всіх — і багачів, і наймитів. Не хотів Іванько йти, та погнали. От ходять по рядах цар і царівна, шукають. Доходять до Іванька, а в нього лоб онучею замотаний. Царівна як сіпне за онучу, та й зірвала її з лоба. А перстень як засяє! Брати Іваньчині аж заніміли з дива такого. А царівна та Іванька одружилися, взяли собі півцарства та й жили мирно та тихо довго-довго.