Жінка-жаба

Був один цар і було в нього три сина і как вмирав, почав синам своїм мовити:
– Стріляйте, і де стріла упаде, там будете жінку брати. Один стрілив аж у іншу землю до короля, взяв собі принцесу, другий стрілив теж до якогось короля, третій стрілив у болото. Та каже:
– Коли я так стрілив, то батькового слова не буду касувати, я піду і зроблю так, як мені Бог дасть!
Так він пішов до болота, а там жаба вилізла. Він бере її та каже:
– Свого вітця слова не буду касувати, коли ти вилізла, я тебе беру.
Іде додому, жаба за ним скаче, прийшов додому, а вона через поріг і до покою за ним. Він повідає до неї:
– Тепер будеш моєю жінкою.
Та й живе з нею; що сам їсть, їй дає. Пройшло три дні та три ночі. Четвертої ночі ліг спати, а вона познімала жабське вбрання та така зробилася красуня золотоволоса, що такої вроди ніхто не бачив на цілому світі. Але як розвиднілося, знов стала його жінка жабою, а він все одно ходить веселий, що уночі знов його жінка перетвориться на красуню. А коли наступила ніч, його жінка йому й каже:
– Ти мій муж, а я твоя жона, але як тільки зійде сонце, я вже буду не твоя. – Наутро вона обернулася пташкою та полетіла та прокричала: – Шукай мене за осіянською горою.
На другий день він став і плаче, – таку красуню мав та тепер не має, і пішов він по світу. Йшов, йшов та прийшов до червоного моря, та ходить коло моря, плаче. Не може ані переїхати, ані переплисти.

Continue reading

Дурень і його жінка жаба-панна

В одного чоловіка було три сини: два розумні, а третій дурний. Поробили собі рушниці й кажуть:
– Закиньмо рушниці, а які дівчата їх знайдуть, то наші жінки будуть.
От вони пішли в поле й позакидали. Одну рушницю знайшла королівна, другу – дочка купця, а дурень свою закинув у болото, так його рушницю жаба знайшла.
Повінчалися старші брати, уже й живуть, а дурень ще й не знає, хто його рушницю знайшов.
– Іди, – каже батько, – та питай людей, хто твою рушницю знайшов, пора вже й тобі женитися.
Пішов дурень. Іде та іде, коли дивиться – аж лежить на купині в болоті його рушниця і жаба сидить.
– Здорово, жабо! – каже дурень.
– Здоров, чоловіче!
– Це ти знайшла мою рушницю?
– Я, – каже.
– Коли ж ти її знайшла?
– Я знайшла, – каже, – тоді-то й тоді.
– Та й погана ж ти яка! Як же я з тобою буду жити?
– Як Бог дасть, так і будеш жити.
– Ну ходім до попа.
– Ходім.
Пішли, повінчалися і живуть.

Continue reading

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краї жив собі король. У нього були три сини, красні хлопці, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тішився король із своїх синів, але й журився, бо все думав, котрому із них передасть корону.
Спершу хотів проголосити наслідником старшого, бо за законом так і мало бути. Далі подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо він наймудріший. А потім йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королеві сушити собі голову, бо на його державу напав цар-песиголовець із величезним військом. Дикі песиголовці перебили воїнів, спустошили країну, а білу челядь і дітей забрали у полон.
У цій страшній війні й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собі вихід крізь вороже військо й поховалися у лісі. Правда, коні під ними попадали постріляні, але хлопці живі, здорові зосталися.
Заходили все глибше і глибше у ліс, а як уже не могли йти, бо їх застала ніч, посідали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самі – ні няня, ні мами, ні домівки, ні держави.
Дорадилися, що йдуть далі лісом. Пішли і натрапили на стару дорогу. А лісові кінця-краю не видко. Все дикіший, густіший, страшніший.
Аж ось дійшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посідали собі, відпочили, і старший брат сказав:
– Тут треба розлучитися, бо інакше не вийдемо з лісу.
Вирішили, що старший піде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лівою. Тут, на розпутті, стояв старий дуб, набагато вищий від усіх дерев у лісі. Старший брат глянув на дуба:
– Давайте ваші білявчата!

Continue reading

Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів

Було де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька — носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
— Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі.А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере — за того й віддавайте.
Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі — пішов до сусідів.
А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає. Раз прилетіла вілла — злопотіла крилами й загасила свічку.
— Погано робиш,— каже хлопець, — бо в потемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
— Ну, якщо так, то запали свічку.
Хлопець знову засвітив і почав казати:
— Будь така добра, вілло, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
Вілла йому каже:
— Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє — дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
— Я спробую…
Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра. Її жених також звався Шашем.
Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
— Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
— Доброго ранку. Що ти хочеш?
— Я приїхав за вашою донькою!
Цар подумав і сказав:
— Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
Справили весілля.
Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську кочію.
Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться — ні царівни, ані жебрака!
І їде по світу шукати свою жінку.
Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
— Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
— Який дає знак?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.Заходить Шаш:
— Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу,— якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — лишу йому життя.
Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
— Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий — візьмеш від нього свою жінку, а ні — пропадеш.
Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри.
І та дуже зраділа йому:
— Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
— Який знак дає?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
— Котрий брат у нас? Якщо старший — злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — життя йому дарую.
Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл.
А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
— Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь.
Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він — наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати — ти його уб’єш, а якщо ні — загинеш.
Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
— Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловіче, чи не загинемо обоє.
Раз приходить поганець-жебрак:
— А, добрий вечір! Будемо гоститися…
Налив собі дужого вина, а йому — слабого.Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
— Чого не п’єш те, що тобі дають?
— А ти чого не даєш порядного вина?
— Гаразд, випивай, і йдемо боротися.
Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака — воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця — і поїхали.
Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що шовгор переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу — і поїхали вже троє до середущої сестри.
Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму шовгору й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і їдуть до старшої.
І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і всі їдуть додому.
Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.

Молодий мисливець

Кримськотатарська казка

В одному селі жив молодий мисливець. Ніхто в окрузі не міг порівнятися з ним у вправності та удачливості. Всі мисливці поважали його за те, що він ніколи не полював заради того, аби похизуватися своєю спритністю. І скільки б здобичі не приніс з полювання, завжди поділиться з сусідами.
Якось він узяв рушницю, осідлав коня і поїхав у ліс на полювання. І трапилось з ним незвичайне: він заблукав у лісі. Ніби втрапив сюди вперше. Куди б він не спрямував коня, всюди перед ним стіною встають непрохідні густі зарості, начеб володар лісу вирішив не випускати його зі своїх володінь.
Втомлений і вимучений мисливець набрів на невелике озеро і вирішив відпочити. Стриножив коня і відпустив його на пашу, а сам приліг на сухому горбочку й заснув. Довго він спав чи ні, прокидається, дивиться: кінь його стоїть — не поворухнеться, а великий рудий Лис грається з його хвостом.
Мисливець обережно взяв рушницю, прицілився, як раптом Лис заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливцю. Я тобі в пригоді стану.
Послухався його мисливець, не став убивати. Залишив коня
біля озера, а сам пішов на полювання. Підстрелив він двох жирних куріпок, повертається назад, дивиться, а Лис стереже коня, не дає коневі далеко заходити.
Мисливець вирішив нагородити Лиса за роботу: одну куріпку віддав йому, а другу засмажив на вогні і з’їв сам.
Другого дня мисливець пішов на полювання і заодно пошукати додому стежку, а в цей час, зачувши здобич, підкрався до озера Вовк. Він уже приготувався накинутись на коня, але його зупинив Лис:
— Брате мій. Вовче, ти не мусиш чіпати цього коня. Цей кінь належить моєму господарю. Він мисливець і стріляє без промаху. Краще-но давай разом стерегти коня і ти не пожалкуєш.
Підстрелив мисливець двох куріпок і одного фазана, повертається до озера та й бачить, що біля його коня вже два сторожі… Нічого робити, віддав він фазана Вовкові, одну куріпку Лисові, а другу з’їв сам.
Третього дня пішов мисливець в ліс і, не встиг він зникнути за деревами, як до озера прийшов Ведмідь. Зрадів він, помітивши коня. Вирішив Ведмідь, що цієї здобичі йому вистачить на кілька днів і тільки-но зготувався накинутись на здобич, як перед ним з’явилися Вовк і Лис. Вони йому й кажуть:

Continue reading

Асан, син Усеїна

Було це чи не було — ніхто сказати не може. В одній країні, біля підніжжя гір, порослих лісом, жив собі чоловік на ім’я Усеїн. У нього був єдиний син, якого звали Асаном. Хлопчик з дитинства любив ходити в ліс і полювати на птахів та звірів. Батько зробив йому справжній лук, гострі стріли, навчив влучно стріляти. Невдовзі Асан почав приносити додому то фазана, то зайця. Знаючи, ш;о Асан ось-ось має повернутися з полювання, батько розпалював вогонь, ставив на нього казан з водою і чекав сина зі здобиччю.
Одного разу Асан затримався на полюванні. Того дня він довго ходив по лісу, вистежуючи здобич, але, мабуть, день був несприятливий і всі звірі та птахи поховалися, хто в нори, хто в гнізда на деревах. Асан хотів уже повертатися додому з порожніми руками, як раптом помітив серед зеленого гілля птаха незвичайного забарвлення. Асан зрадів, прицілився і пустив стрілу. Птах впав на землю, намагався втекти, тягнучи за собою поранене крило і, коли Асан підняв лук вдруге, птах заговорив людським голосом:
— Зачекай, мисливцю, не стріляй! Не вбивай мене, може я стану тобі в пригоді. Я знаю всі людські мови. Якщо ти віднесеш мене в палац, за мене можуть заплатити золотом…
Послухався Асан птаха, не став його вбивати. Приніс додому, перев’язав йому крило і щодня годував зерном, позиченим у сусідів. Коли птах одужав, він поніс його до палацу. Падишах, побачивши птаха і почувши, як він розмовляє різними людськими мовами, дав Асану багату винагороду і зробив його головним наглядачем у палаці. Незабаром син Усеїна став у палаці найшанованішою людиною.
Падишахові візирі не злюбили Асана, почали міркувати, як їм прогнати його з палацу. І придумали. Найстарший візир прийшов до падишаха та й каже:
— О мудрий падишаху, ви зовсім не використовуєте чарівні можливості вашого чарівного птаха. Накажіть Асану, нехай птах допоможе йому побудувати поруч зі старим палацом новий мармуровий палац… Подейкують, що в краіїні Єгипет найкращий в усьому світі мармур…
Вислухав Асан наказ падишаха, пішов порадитися з птахом, що робити. Птах йому й відповідає:
— Не засмучуйся, мій друже. Неподалік є невисокий пагорб, а на його вершині ростуть три дерева. Якщо пагорб розкопати, то відкриється мармур незвичайної краси. Цей мармур можна буде використовувати не тільки на спорудження палацу, а й продавати його за межі царства за золото.
Коли палац було збудовано, то подивитися на це диво зїхались володарі сусідніх держав, що також вирішили спорудити собі такі самі. Вони погодилися за чудовий мармур дати таку ціну, яку призначить сам падишах.
Минуло небагато часу, і візирі знову прийшли до падишаха з порадою:
— О великий володарю, відомий в усьому світі! Є в тебе палац, красивішого за який немає в жодній країні. Його мусить прикрасити найвродливіша в світі дівчина, ставши твоєю дружиною… Подейкують, що в царя джинів є дочка, красивіша від сонця і місяця… Асану і нашому чарівному птаху нічого не варто виконати ще одне твоє бажання…
Викликав падишах Асана і наказав йому доставити в палац дочку царя джинів. Злякався Асан, побіг до птаха за порадою, що йому робити і що відповісти падишаху?
— Не лякайся, мій друже, — відповів йому птах, — звичайно, завдання це дуже важке, але немає на світі такої справи, котру не можна було б виконати, якщо за неї взятися з розумом. Попроси в падишаха півтори тисячі верблюдів. П’ятсот нехай навантажать м’ясом, п’ятсот добірним просом, п’ятсот — бурдюками з медом.
Виконав падишах прохання Асана, і той вирушив у далеку дорогу. Дні складаються в тижні, тижні — в місяці. Зустрічає Асан на своєму шляху пекаря, який випікає калачі і складає їх. Цілу гору вже напік і ще пече.
Зупинився Асан біля пекаря та й запитує:
— Для кого ти печеш стільки калачів?
— Є в нас одан чоловік, який за одним разом зідає все, що я за день напечу! — відповідає йому пекар.
Поки вони розмовляли, підійшов чоловік і почав з такою швидкістю уминати калачі, що Асан аж рота роззявив. А коли той проковтнув останній калач, Асан підійшов до нього і каже:
— То це ви і є той Тоймаз-батир, який ніколи не наїдається?
— Авжеж, — відповідає батир. — А ти, мабуть, відомий Асан, син Усеїна. Впізнав я тебе. Куди їдеш, якщо не секрет?
— Їду сватати красуню-дочку царя джинів.
— Візьми мене з собою, — каже батир. — Я тобі в пригоді стану…
Ішли вони та йшли, і дістався іхній караван до гір. Зупинилися вони біля кам’яного пасма, бачать, як чоловік кулаком скелю трощить. Підійшов Асан до батира та й каже:
— Багато я батирів бачив, але ти — найсильніший. Як тебе звати?
— Хіба я батир! — сміється чоловік. — Ось, кажуть, у сусідній країні живе Асан, син Усеїна, то він усім батирам батир.
Сміється Асан:
— Де вже там мені до тебе…
Познайомилися вони. Розповів Асан батиру, за чим він ще в царство джинів. А Ташярар-батир, так звали нового знайомого Асана, і каже:
— Візьми й мене з собою. Я тобі в пригоді стану…
Пішли далі утрьох. Ішли вони та йшли, аж ось зустріли зграю соколів. Асан відразу ж розв’язав мішки з м’ясом і нагодував їх. Головний сокіл сів на плече сину Усеїна та й каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Здалеку ми летимо, в крилах сили не лишилось, молоді соколи замертво почали падати на землю. Врятував ти мою зграю. За це я хочу тобі віддячити. Ось, візьми пір’їну: якщо стане кепсько тобі, проведи пір’їною по бровах. Як би я далеко не був — прилечу тобі на допомогу.
Соколи здійнялися в небо, а Асан зі своїми друзями пішли далі. Ішли та йшли, аж ось дороіу їм перепинили мурахи. їх було багато, що вони вкрили всю дорогу аж до горизонту. Не розгубився Асан. Розв’язав мішки з просом і висипав все на дорогу. З’їли мурахи просо. Підповзає до Асана найбільший — цар мурашиний і каже йому:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче. Йшли ми вигорілим степом, з сил вибились, думали — загинемо від голоду. Ти врятував нас від смерті, і я хочу подякувати тобі. Візьми цю паличку і якщо тобі буде важко, проведи нею по бровах, і ми прийдемо тобі на допомогу.
Поклав Асан паличку до кишені, і пішли друзі далі. На шляху їм стрілася чорна хмара, а сховатися від неї нікуди. Та ось хмара наблизилась — і друзі побачили, що це не просто хмара, а хмара бджіл. Кинувся Асан до бурдюків з медом, скинув їх на землю і порозрізував. Відчули бджоли запах меду і — як налетять! Все, до останньої крапельки з’іли. Підлітає до Асана бджолина цариця і каже:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче, за те, що пригостив нас. Нагодував ти нас, напоїв, дав нам сил долетіти до своїх вуликів. Ось тобі моє крило. Якщо буде важко, проведи крилом по бровах і, як би ми далеко не були, прилетимо тобі на допомогу.
Заховав Асан крилечко в надійному місці, і вони продовжили шлях в царство джинів. Ішли вони та йшли і дійшли до кам’яного палацу царя джинів. Їм навстріч вийшов сам цар джинів і дуже здивувався приходу нежданих гостей. Поклонилися друзі цареві, Асан дістав подарунки, передав привіт від свого падишаха і каже:
— О великий і непереможний царю джинів! Долетіли до нас чутки, що є в тебе дочка, красивіша від сонця і місяця. Чи не погодився б ти видати її за дружину нашому падишаху?
Подумав цар джинів та й відповідає:
— Наші мудреці кажуть: «Якщо хочеш дізнатися про силу і велич володаря, пізнай силу і розум його слуг». Я готовий поріднитися з вашим падишахом, якщо ви виконаєте п’ять моїх доручень, але, якщо не виконаєте, я накажу відрубати вам голови. Ось перше вам випробування: бачите бочку? В ній сорок відер молока. Я заплющу очі і рахуватиму до десяти… Якщо ви за цей час вип’єте молоко, все до останньої краплі…
— О великий царю! — вийшов наперед Тоймаз-батир. — випробування для одного з нас…
Підійшов Тоймаз-батир до бочки, підняв її дужими руками і, поки цар рахував до десяти, випив до дна. Подивувався цар силі й апетиту батира і вибрав друге завдання, значно важче:
— Бачите попереду скелю? Вона височить проти вікна кімнати, де я спочиваю. Щоранку, коли сходить сонце, вона кидає тінь на моє вікно і заважає мені помилзшатися сходом сонця. Якщо я вранці прокинусь і не побачу з вікна сонця…
— О великий царю — вийшов наперед Ташярар-батир. — Цю ніч ви можете спати спокійно. Я берусь виконати ваше доручення.
Прокинувся вранці цар джинів, виглянув у вікно, а там — скелі як і не було. Подивзшався він силі Ташярар-батира. І цього разу вибрав завдання ще важче:
— Є в мене улюблений кінь, який закляк і не може підвестися з землі. Мудреці кажуть, що на краю землі є чарівне джерело, вода якого може підняти на ноги навіть мертвого… Я чекаю до ранку…
Задумались друзі над завданням царя. Згадав Асан про соколів. Вийняв з кишені пірїну, провів нею по бровах. Минуло небагато часу — і у вікно влетів головний сокіл. Розповів йому Асан про завдання царя джинів.
— Знаю я, де це джерело. Лягай і спи спокійно, буде тобі вранці вода з чарівного джерела, — промовив сокіл і здійнявся в небо.
Вранці друзі прокидаються, а на вікні стоїть глечик з водою. Пішли вони до царської конюшні, слуга підвів їх до коня. Асан збризнув його водою, кінь скочив на ноги, напоїв його — кінь звівся дибки, заіржав так голосно, що сам цар джинів почув його і прибіг на конюшню.
Подивувався цар джинів, похитав головою та й каже:
— З третім завданням ви справились. Слухайте четверте: увечері слуги розсиплять у моєму саду десять мішків проса. Ви мусите зібрати просо і підрахувати число просинок. Усе це треба зробити до ранку.
Задумались друзі: не так це просто — за ніч зібрати десять мішків проса… Згадав Асан про мурашок. Дістав він із потайної кишені паличку, провів нею по бровах… Де й узявся цар мурах. Розповів йому Асан про завдання царя джинів, а той і відповідає:
— Не засмучуйся, добрий чоловіче! Ми про послугу твою не забули. Лягай і спи спокійно. Вранці мішки з просом стоятимуть біля дверей палацу. А щодо підрахунку зерен, то скажи царю джинів, що їх в кожному мішку стільки, скільки зірок світиться у небі над його країною щоночі. Якщо не повірить, нехай перелічить.
Прокинувся вранці цар джинів, вийшов на ґанок — дивиться, а біля його ніг десять мішків проса. Покликав він до себе головного садівника і запитує, чи не лишилося в саду зерен? Головний садівник сказав, що вони на світанку зазирали під кожну травинку, але жодної зернинки проса не знайшли…
Подивувгівся цар джинів чарівному вмінню батирів. Вислухавши віцповідь Асана про те, що в кожному мішку стільки зерен, скільки зірок засвічується в небі в одну ніч, цар повірив Асану і перелічувати зорі не став. Він оголосив друзям п’яте, останнє завдання:
— Завтра я покажу вам дев’ятсот дев’яносто дев’ять дівчат, схожих одна на одну, як перлинки на шовковому шнурі. Ви повинні будете вгадати, яка з них моя дочка. Вгадаєте — вона ваша, не вгадаєте — пощади не ждіть…
Задумалися друзі. Це завдання було найважчим. Дістав Асан з потайної кишені прозоре крилечко цариці бджіл, провів ним по бровах і почав чекати. Через деякий час почувся гул, і у вікно влетіла хмара бджіл. Сіла цариця бджіл на плече Асану, вислухала завдання царя джинів і задумалась. Потім запитує у бджіл:
— Скажіть, хто з вас бачив в обличчя цареву дочку, хто пам’ятає її запах?
Одна бджола відповіцає:
— В мене є бабуся. Колись давно вона розповідала мені, що їй випало щастя сидіти на плечі царевої дочки. Гадаю, вона зможе нам допомогти.
Вранці перед палацом вишикувались в ряд дев’ятсот дев’яносто дев’ять красунь. Вони були схожі одна на одну, як білосніжні перлини. Довго ходив перед ними Асан, поки не помітив, як на головний убір однієї з них сіла бджола. Асан підійшов до цієї дівчини, взяв її за руку і підвів до царя:
— О могутній повелителю джинів! Мені серце підказало, що ця дівчина найкрасивіша у світі…
Царю джинів навіть страшно стало за своє життя. Якщо Асан-батир зміг виконати і це завдання — отже, сила його безмежна, жартувати з ним — горе на свою голову накликати…
Цар джинів погодився віддати дочку за падишаха, в якого такі незвичайні слуги. Щоб царська дочка і свати швидше дістались до землі падишаха, цар джинів вибрав швидкохідний корабель, навантажив його золотом, коштовним камінням і з почтом провів у дорогу.
Плив, плив корабель по Чорному морю, і ось удалині завиднівся знайомий берег. Падишах і його візирі, дізнавшись про наближення великого корабля, заквапилися на берег. Вони не бачили, як з вікна палацу випурхнув птах і полетів назустріч своєму другу. Асан дуже зрадів цій зустрічі. Зрадів тому, що крило в птаха зажило і він може вільно літати. Птах вилетів на найвишу щоглу, звідки добре було видно, як поважно походжають падишах і його візирі, очікуючи на зустріч з прекрасною царівною.
Не встиг корабель причалити, як птах чаклунством обернув падишаха і його жадібних візирів на собак. Собаки з голосним гавканням кинулись до корабля, що причалив, але слуги принцеси ударами палиць відігнали їх геть.
Сорок днів і сорок ночей тривало в палаці весілля Асана і дочки царя джинів, котру він встиг покохати. І друзям його, батирам, знайшлось по нареченій. А чарівний птах попрощався з Асаном і полетів до себе на батьківщину.
Довго і справедливо правив Асан, син Усеїна, своєю країною, своїм народом, тому й збереглася аж до наших днів ця легенда про нього та його друзів.

Видимо й невидимо

Був собі пан та лакей. То, як були ще вони малими, так укупі грались і усе у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та усе таке, щоб його можна було знищити. Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
— Принеси мені, — каже, — Видимо й Невидимо.
Той іде — плаче, та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що і господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічком. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки.
От дід напився, наївся та:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте і поділось.
А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану, — каже, — і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай
стіл!
Зараз де що і взялось. Він напився, наївся, тоді і питає:
— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
— Та набридло, — каже.
— Так ходім зо мною.
— Ходім.
Ото і пішли. Він що версту відійде — гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
— Тут, тут, хазяїне, іди, не бійсь, я не останусь.
Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:
— Проміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.
От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.
— Це, — каже, — добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
От він вийшов за кряж та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе,— озивається.
От випало йому знов йти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
— Що це,— питає,— діду, у тебе таке?
— Та це ломачка-самобійка, ось дивись.
— Ану, — каже, — дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить.
Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав на нього:
— Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй.
А Видимо й Невидимо і каже йому:
— Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
Ось приходять вони у місто. Зайшов він у трактир, зараз як закомандує:
— Видимо й Невидимо, подай стіл!
Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Де що і поділось.
А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:
— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!
Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
— Ось проміняй, — каже, — мені на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо:
— Та проміняй, — каже, — я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто та:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.
От прийшов він до того свого пана, а у нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що він вернувся, та кричить:
— Ей, подать канчук.
— Ні, — каже, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко!
Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а що повтікали.
Він тоді до прутів:
— Прути, нуте.
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам таскає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і приказує.

А