Дідова дочка і золота яблунька

Були собі дід та баба і мали вони дочок. Дід був жонатий удруге, від першої жінки була в нього дочка, а бабу він взяв вдовою, і в неї теж була дочка; отже, ті діти були зведенюками. Росли собі вкупі ті дівчатка і вже стали дівками. Тільки мачуха зненавиділа дідову дочку, все, бувало, нападає на неї, лає та б’є. Звісно вже, як та мачуха…
От збирається баба на ярмарок і дочку свою бере. Нарядила її, як панночку, й посадила на возі, а дідовій дочці наказує:
— Гляди ж, сяка-така, поки я приїду з ярмарку, щоб ти мітків напряла, виткала полотно, убілила й на столі положила.
От сіла дівчина біля віконця та й плаче. Коли це прийшла до віконця корівка, що від покійної матері зосталась.
— Чого ти, дівонько, плачеш? — питає її.
— Як же мені, корівко, не плакати: веліла мати, щоб я, поки вона вернеться з ярмарку, мітків напряла, виткала й вибілила полотно.
— Не журись, моя голубко! Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь, там візьмеш полотна, скільки тобі треба.
Вона мерщій влізла корівці в праве вухо, а там добра — не злічити.
Взяла вона три сувої полотна, білого та тонкого, вилізла в ліве вухо, поклала те полотно на столі, сама сіла під віконцем та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже, — он на столі лежить.
— Де ж ти його взяла? Мабуть, украла!
— Ні, — каже, — я сама напряла.
Ну, десь через тиждень чи що баба знову збирається на ярмарок; знову бере свою дочку з собою, а дідовій велить, щоб готове було полотно.
Сіла вона біля віконця та й плаче. Приходить корова.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені, корівко, не плакати: мачуха знову наказала, щоб було полотно до вечора.
— Не журись,— каже корівка, — влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь та й візьми полотна, скільки тобі треба.
Вона полізла, взяла те полотно, поклала на столі, сіла біля віконця та й дожидає мачуху.
Приїхала мачуха й питає:
— А що? Є полотно?
— Он на столі, — каже.
— Та де ти його береш, сяка-така? Мабуть, крадеш?
Та божиться, що ні, що вона сама напряла те полотно. Мачуха не йме віри.
От через кілька там днів баба знову збирається на ярмарок і знову наказує дідовій дочці, щоб було полотно. Перед від’їздом послала її до сусіда за чимсь, а сама й радиться з дочкою, як би підстерегти, де вона буде брати полотно.
— Знаєш що, мамо? Полізу я на піч, а ти мене прикриєш; вона мене не бачитиме, а я, певно, побачу все, що вона тут робитиме.
— Ну, гаразд, дочко!
Та залізла на піч, баба мерщій прикрила її, а сама вбралася й поїхала, поки ще не вернулася дідова дочка.
Вернулася дідова дочка, сіла край віконця та й плаче.
Прийшла корівка.
— Чого ти, дівонько, плачеш?
— Як же мені не плакати: мачуха знову веліла мені виткати полотно.
— Не журись, — каже корівка, — все гаразд буде. Лізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь.
Вона полізла, взяла полотно, поклала на столі, сама сіла біля віконця й дожидає мачуху. А бабина дочка лежить на печі, усе бачить і чує. Приїхала баба.
— А що, сяка-така, є полотно?
— Є, — каже.
— Піди ж там воли випряжи.
Тільки та з хати, а дочка з печі злізає й повідає матері, що тут було. Баба тоді вже давай проклинати корову.
— Щоб не було її, — каже дідові, — заріж!
— Та нащо ж її різати? Така добра корова, щороку з телям.
— Щоб не було її! Моя душа її не терпить!
Нічого робити дідові.
— Нехай так, — каже, — завтра заріжу.
Як почула дідова дочка, що її корівку хочуть різати, плаче. Уночі вийшла тихенько з хати й пішла в хлівець до корівки.
— Корівко, хочуть тебе різати.
— Дарма, — каже корівка, — не журись, дівчино: як заріжуть мене та будуть ділити м’ясо, то ти нічого не бери собі, тільки мою голову; та як дадуть тобі ту голову, то ти візьми та закопай її на городі, от у такім місці, та й навідуйся щодня.
На другий день уранці дід вигострив ножа і пішов за корівкою.
Зарізав її, уніс у хату м’ясо й давай його ділити.
— А тобі ж, — каже, — дочко, що дати?
— Нічого мені не треба, давайте тільки голову.
— От дурна! Що з тієї голови пожитку?
— Дарма, дайте мені голову!
Дали їй голову, вона зараз понесла її на город і закопала. На другий день, вставши раненько, пішла на город, на те місце, де закопала голову. Прийшла, дивиться — аж там росте яблунька, та ще ж яка! Золоті на ній листочки. Вона любується на ту яблуньку. А там співають солов’ї, зозулі, райські птиці. Так і сідають дівчині на плечі, на голову, так вкрили її та й щебечуть. Дідова дочка постояла, подивилась і пішла в хату.
Так минуло, може, з місяць. Дідова дочка щодня ходить до яблуньки. А яблунька вже виросла велика, зацвіла вже золотими та срібними квіточками. Вже і яблука на ній уродилися: одне золоте, а друге срібне. Про це ж ніхто з домашніх і не знає, вже нащо бабина дочка — пройдисвітка, та й та не доскочила ще.
Мимо того села проїжджає один пан. Глянув він на дідів город — а там щось сяє, як сонце. Пан звелів зупинити коней і посилає свого лакея.
— Піди,— каже,— подивися, що воно там за диво таке!
Лакей підійшов до яблуньки і як глянув…
— Ну – каже,— зроду не бачив я, пане, такого дива.
А пан йому й каже:
— Зірви мені яблучко!
Лакей тільки-но простяг руку, хотів зірвати яблучко, а яблунька вгору — шуг! Тільки зашуміла. А за нею і усі пташки летять угору та співають. Той лакей стоїть, і руки опустив. А пан йому каже:
— Піди поклич сюди хазяїна.
Прийшов лакей у хату.
— Здоров був, діду!
— Здорові!
— Це твій город?
— Мій.
— Розкажи, дідусю, що то в тебе за диво на городі?
— А що там таке?
— Та хіба ж ти не знаєш? А яблунька?!
— Яка це яблунька? В мене нема й садка.
— Ось ходімо зі мною та подивися!
Дід накинув свитину й пішов. Як глянув він на яблуньку — аж очі йому засліпило. Став він і дивується.
А пан кричить із карети:
— Здоров був, діду!
— Здорові, паночку!
— Це твій город?
— Мій.
— І яблунька твоя?
— Моя.
— Чи ти зможеш зірвати мені яблучко?
— А чом же, добродію?
— То зірви, будь ласка, я тобі яку хочеш плату дам.
Тільки-но дід простяг руку до яблука, а яблунька — шуг! Так і полетіла вгору! Дід і руки опустив. А пан каже:
— Може, в тебе, діду, є ще хто в хаті — дочка або син — хай вийдуть.
Коли зірве яблучко син або баба — велику нагороду дам, а коли дочка — візьму собі за жінку.
Пішов дід у хату й розказав усе бабі. Баба сполошилась, давай наряджати свою дочку. А дідова сидить собі в куточку та тільки усміхається.
От баба нарядила свою дочку й повела до пана.
— Здорова була, бабусю!
— Здорові були, добродію!
— Чи зможеш ти або твоя дочка зірвати мені яблучко?
— А чом же, паночку, можна. Дочко, зірви панові яблучко!
Тільки-но дочка простягла руку, а яблунька — вгору! Дівчина засоромилась, почервоніла й побігла в хату. Тоді баба підступила. Так де там — тільки стала наближатися, а яблунька вже й шугнула вгору.
— Що за диво! Може, в тебе, діду, ще хто е в хаті? — каже той пан. — Нехай вийде.
— Та є, пане, ще дівчина.
А баба зараз:
— Та що ти там товчеш? То, паночку, в нас ледащо там таке, що гидко й глянути.
— Дарма, нехай вийде, покличте її.
Пішов дід кликати свою дочку. Вона накинула сірячину — латка на латці — та й вийшла.
— А що, дівчино, чи не зможеш ти зірвати мені яблучко?
— Добре,— каже,— ось зараз.
Тільки стала підходити, а яблунька так і нагнулась до неї, пташки її вкрили та щебечуть, щебечуть. Вона зірвала яблучко й подала його панові.
— Тепер,— каже пан,— будь ти моєю, бо я сказав: якщо дівчина зірве мені яблучко, я візьму її за жінку.
Тут узяв її за руку й посадив біля себе в кареті. Вони поїхали, і яблунька пішла за ними.
Як приїхали додому, пан увів дідову дочку в свої горниці.
— Будь,— каже, — господинею в моєму домі.
Зараз де взялись служки, принесли їй одежу, убрали, як княгиню.
На другий день пан повінчався з нею.
А яблунька стала якраз перед вікном, перед їх світлицею. І пташки щебечуть, щебечуть — весело та гарно жити молодим…
Так прожили вони рік. Уже й дитинка знайшлась — утішаються вони.
От баба й каже раз дідові:
— Як то тепер живе твоя дочка? Поїдьмо, лишень, відвідаємо її.
Зібрались і поїхали. Баба взяла й свою дочку, а щоб дід не бачив, положила її на віз і вкрила опанчею. Приїхали туди. Пан та пані такі їм раді. А бабу вже й не впізнати: з дідовою дочкою така добра та ласкава. Коло дитинки упадає, по хазяйству пішла, роздивляється скрізь.
— Я, — каже, — поживу в тебе, дочко, може, тобі в пригоді стану.
А її дочка все лежить на возі, й ніхто не знає, що вона тут. Пані розпитує про неї — чи жива, здорова, чи не віддали її заміж.
— Ні, — каже баба, — вона зосталась удома на господарстві.
Гостюють вони там уже тиждень і другий, баба все ще не показує своєї дочки. Тільки раз пан поїхав на полювання і припізнився. Всі домашні вже полягали спати. Тоді баба взяла свою дочку, ввела її в горниці, вбрала в одежу пані й положила на її ліжко. А дідовій дочці так зробила, що та поплила щукою в море.
Приїхав пан. Пішов у світлицю до пані, розказує їй, де був, чому забарився, а вона все стогне.
— Я, — каже, — нездужаю.
На другий день дитина плаче та й плаче без матері.
— Чого вона плаче? — питає пан.
А один лакей бачив усе, що тут робилось, узяв дитину на руки й каже панові:
— Понесу я її прогулятися.
От він і приніс її до берега та й гукає:
— Оленце, моя сестрице! Приплинь, приплинь до берега, дитя твоє вмирає.
Вона виплила на берег, узяла ту дитину, погодувала, подивилась і знову віддала лакеєві, а сама — в воду. Так той лакей, може, з тиждень ходив до неї, поки пан не помітив.
— Куди ти носиш дитину?
— Та куди ж там, пане? Я ношу в садок або на річку, аби вона не плакала.
— Ой, ні, брешеш! Признайся, а то ж тобі гірше буде.
.Лакей таки не признався. От раз виніс він дитину до річки, а пан пішов за ним назирці та й сховався за лози. Лакей став кликати паню, і вона виплила. Тільки що взяла дитину, а пан із-за куща. Вона шубовсть у воду!
Пан зараз звелів принести сіть. Закинули сіть і піймали щуку. Принесли її в горницю. Пан велів нарізати різок і давай її сікти. Вже вона, сердешна, перекидалась і жабою, і гадюкою, і зозулею, а він усе січе. Далі вже взяла й перекинулась жінкою. Плаче і розповідає:
— Як тобі, — каже, — не соромно так знущатися надо мною? Хіба ж це я по своїй волі? Це мачуха мені так наробила, а в тебе на ліжку лежить її дочка.
Тоді пан велів вивести із стайні найбистріших жеребців-неуків і прив’язати бабу з дочкою до хвостів. Прив’язали — й пустили в чисте поле…

Про богатиря Буха Копитовича

Був собі купець і в купця дочка. За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито. І любилася та дівчина із тим Копитом — з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина і сховала його, щоб мати або батько не дізнались, а сама лежить хвора. Вночі, як старі поснули, запріг Копито коні в коляску, взяли дитину і поїхали вони в степ. Верст за сімдесят від’їхали. Тоді вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а він так і бухнув. От вона й сказала:
— Будь ти по імені Бух, а по батькові Копитович.
А дитина, як тільки народилася, то вже й говорила. І нема на ній шкіри, а все тіло, наче копито. Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:
— Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.
Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад — скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.
Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів.
Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знову назад. І росте той Бух Копитович не часами, а хвилинами, і в ширину і в вишину.
Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:
— Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?
Він і каже:
— Не треба, мамо, у мене і за шаблю і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.
І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце — куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:
— Що ти таке?
— Я Бух Копитович. А ви хто такі?
— Ми богатирі.
— Не може бути, щоб ви були богатирі.
— Ні, богатирі.
— Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!
Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.
— Ми тебе, — кажуть, — з лиця землі зітремо.
— Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися — оце мені сьомий рік пішов, — а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.
— Ти втечеш!
— Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.
Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:
— Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?
— Чи ви усі богатирі? — питає.
— Усі, — кажуть вони.
— Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!
Вони так і скипіли.
— А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.
— Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?
— Ми — як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.
— Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича — сьомий рік йому пішов, а він з ними став воюватися.
Поскладали вони свою зброю, підходять до нього і кажуть:
— Хто ж буде починати? Ми до тебе приїхали, як у гості, то ти і починай. Бух Копитович, випробовуй перше ти нас.
— Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити, чи в груди, чи в плечі?.
— Як знаєш?
— Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.
І стали вони в один ряд усі, в один бік.
— Ану, — кажуть, — нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.
Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.
— Ну, йди, — каже він на того, що був за свідка,— дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.
Той підійшов, подивився.
— Які там живі, вони вже давно неживі!
— Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.
Вирив той яму, повкладали, позагортали.
— Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?
— Ні, не чув і не бачив.
— А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.
Богатир поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку: і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок — як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв — одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
— Чи тут є хто, озовися!
— Є… дівчинка Лебідка, — відповідає хтось тихенько, — а ти хто?
— Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла-вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
— Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
— Можна, — каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
— Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, — каже Лебідка, — що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
— Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
— Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.
Налив чарку горілки:
— Пий!
Вона відмовляється.
— Пий,— він каже.
Вона випила та й каже:
— Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав він мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.
— Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?
— Згодна, — каже, — я свого старого хазяїна-змія кину, а лучче вам служити буду.
— Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?
— Є, — каже, — у мене дванадцять чоловік музикантів.
— Поклич їх мені: нехай вони заграють.
Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:
— Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється.
А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали, довго-недовго, дякує Бух Копитович:
— Годі, музиканти, дякую.
Перестали грати.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.
Лебідка частує їх.
— Підходьте тепер, закусуйте.
Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:
— Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?
— Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.
Лебідка каже:
— Я давно згодна.
— Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.
З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни та дванадцять аршин у того стовпа обіймиці, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита.
Гукнув він:
— Лебідко, чи ти тут?
— Я тут, — каже.
— Це моя шапка?
— Ваша.
— Як би її дістати?
— Я полізу скину, вона не розіб’ється.
Полізла, скинула. Він подивився, а там написано: «Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».
Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.
— Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.
Вона розкинула. Тоді він каже:
— Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…
Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:
— Скільки вас є?
— Нас, — кажуть, — сто сімдесят чоловік.
— Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.
Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі — сто сімдесят чоловік.
І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.
— Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?
Вони подивились, зміряли його і кажуть:
— Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.
— А я, — каже Бух Копитович, — можу його своїм кулаком розбити.
Розсиплеться він на дрібен мак.
— Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.
— Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіка, і щоб знали зміну, — хоч по тижнях хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
— Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
— Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
— Що, чули?
— Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
— То, — каже Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
— Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.
Вони роз’їхались, а чотири чоловіка зостались. Відпочили.
— Тепер у дорогу, — каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий, чи що, і кричить:
— Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
— Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
— Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
— Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
— Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
— Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
— Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — вкиньте його у карету, нехай
собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. їдуть далі.
— От мого колишнього хазяїна сад, — каже Лебідка, — найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
— Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, — каже Лебідка, — а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий — з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять — ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
— Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них — лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
— Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! — каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.

Про Марусю — козацьку дочку

В одному селі жив багатий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна — батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.
Настала війна. Стали брати рекрутів, ратників і в ратники брали людей зовсім немолодих. Черга прийшла й до Марусиного батька; а він старий, нездужає, а перемінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:
— Тату, піду я за вас у службу.
— Що ти розказуєш, дурна? Чи таки можна дівці служити на службі? Та ти молода — хто не схоче, той не познущається над тобою. Піду я сам: чи вб’ють, а живий буду — вернусь.
— Як таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте. Справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене ратник вийде! Ніхто й не пізнає, що я дівчина, а не козак.
Довго батько не хотів її відпускати, умовляв. І мати вже й плакала, й прохала її не йти на війну. Вона таки:
— Піду та й годі.
Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядили в полк. А той полк зараз і погнали на війну.
Маруся шаблею розмахує, мов проворний козак, і як пришилось до діла, вона краще всіх воювала. Начальники її запримітили і все хвалили. А вона молода, статна із себе, гарна, роз’їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, голови тільки й летять.
Два старшини все придивлялись до неї і засперечались. Один каже, що це дівчина, а другий:
— Чого-таки, — каже, — дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?
— Ну, коли так, — каже той, — то будемо битися об заклад. У мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно — чи козак, чи дівчина. І тоді побачиш, коли не моя правда.
От скінчилася війна. Полки повернулися на свої місця, а ратників випустили додому. Вернулась і Маруся. Батько і мати такі раді — не знають уже, де й посадити. Розпитують її про війну, вона розказує.
Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все, було, літом у садочку ночує), кріпко заснула. А опівночі прилетіли два голуби, підняли її з постіллю і понесли через море, до тих старшин.

Несуть її та й співають:
Жила була в діда
Дочка Марусенька.
Бурку-ку!
Прилетіло к ній
Два голубоньки.
Бурку-ку!
Взяли її з постіллю,
Бурку-ку!
Несуть її через море,
Бурку-ку!

І тут справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулася. Глянула — навкруги все вода, вгорі зірки і місяць сяють.
Вона дивується:
— Що це таке зо мною діється?
Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:
— Тоді я до свекра і свекрухи і до чоловіка заговорю, як оцей перстень побачу.
Принесли її додому, то вже, бач, до того старшини. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад.
Товариш прийшов.
— Ну, твоя правда, — каже.
Через тиждень там, чи що — вони повінчалися. Маруся все мовчить — ні до кого ні слова. Що заставлять свекор там або свекруха — вона зробить, та все мовчки.
От і посилають її на той світ до тітки, прохати берда (мертвої руки або ноги). Маруся плаче: не знає дороги на той світ, та й те ще, що до мертвяків іти — острах бере.
От чоловік дав їй червоний клубочок і каже:
— Гляди ж, куди оцей клубочок буде котитися, туди й ти йди.
І Маруся пішла за клубочком і опинилася на тому світі. Там її зустріли мертвяки, давай розпитувати: звідкіля вона та чого прийшла до них. Вона спитала про тітку — їй показали тітку.
— А чого ти прийшла до мене?
— Отак і так, — каже, — мати прохала вас, тітко, щоб дали їй берда.
Тітка догадалася, за чим прислано Марусю.
— Ходім же, — каже, — до мене в хату.
Маруся пішла за нею.
— Сідай же, дочко, та пополуднуєш.
Узяла, порізала мертву руку та й припрошує:
— Їж, — каже, — дочко!
Подивилася Маруся, подивилася та й думає:
«Де його діти ту закуску?»
Тітка задивилась, а вона взяла те м’ясо та під покуття й покинула.
— А що, дочко, вже з’їла? — питається тітка.
— Уже з’їла.
— Ручко, ручко, де ти?
— Ось під покуттям.
— Е, — каже тітка, — ти не розкидай мого добра.
Порізала й другу руку. Маруся знов узяла її тихенько й кинула під стіл.
Тітка й питає:
— А що, дочко, з’їла?
— З’їла.
— Ручко, ручко, де ти?
— Ось під столом.
— Чого-бо ти, дочко, моє добро розкидаєш?
Порізала ще руку.
— Коли ти, — каже, — не з’їси, то я тебе задавлю.
Думала-думала Маруся, де його на світі діти ту руку?
Тітка відхилилась, а вона за ту руку й підіткнула її під пояс. Тітка питає:
— А що, з’їла?
— З’їла.
— Ручко, ручко, де ти?
— Ось тут, під поясом.
Тоді тітка подумала вже, що Маруся з’їла руку.
— Оце ж тобі бердо (і дала їй мертву руку); на, віддай своїй матері.
Маруся пустила знов поперед себе клубочок та й давай уривати, як тільки можна, з того світа. Прийшла додому, а свекруха каже:
— Тебе й на тім світі лиха година не взяла?
А Маруся все мовчить.
Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг з води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту щуку, принесла її додому, очистила; тільки стала розчиняти, а перстень — брязь!
Маруся тоді як крикне:
— Я ж, — каже, — казала, що тоді заговорю до свекра, до свекрухи і до чоловіка, як побачу оцей перстень!
Як почула свекруха її голос, Боже! Зраділа. Зараз пішла до сина.
— Іди, синку: ось наша Маруся вже говорить.
Чоловік зрадів. Біжить у хату та до Марусі:
— Голубко моя!
А вона — пурх, — і вилетіла голубкою у вікно. Засумував тоді чоловік ще більше.
— Дістань, — каже, — мені, мамо, шапку-невидимку. Піду я по всіх світах Марусі шукати.
Дістала йому мати ту шапку. Одягнув він її та й пішов. Прийшов в одне село, на вигоні гуляють дівчата. А кругом сидять жінки і між ними Маруся. Розказують там жінки про своє життя, про чоловіків.
А Маруся й каже:
— Боже, якби оце я побачила свого чоловіка, нічого б і не хотіла, пішла б скрізь за ним.
А він тоді скинув шапку та й каже:
— Ти хотіла мене бачити — я біля тебе; здорова була!
Зраділа Маруся, Господи, як зраділа!
— Тепер уже, — каже, — ніщо нас не розлучить.
От вони купили собі хату в тім селі, завели господарство та й живуть і хліб жують.

Про бідного парубка і царівну

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собаку ведеш?
— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.
— Не вішай її, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ти хочеш за неї?
— А ти що даси?
От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чом же ти не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ж ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!
— Ти б, — каже, — мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за нього!
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якогось чорта купив?
— Купив,— каже.
— Нащо ж ти купив?
— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться— б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав!
— Купи,— каже,— продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде.
Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі. Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх такого, що страх!
— Щоб мені, — каже їм, — був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на
другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав — усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.
От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.
На другий день устає він — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона — якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме на мене прийшлась.
— Добре,—каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку — зараз слуг найшло такого, що страх!
— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.
— Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов він до стола, підняв хустку,— так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою — несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
— А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко; так від неї й сяє.
— Ну — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж відпочивати.
Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться— стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
— Я вже міст бачила — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…
Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо,— все вони мені роблять.
От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівнин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема, тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто йому їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що, — каже, — є в нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь добудемо перстень.
— Ходім! — каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега.
Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:
— Ти, — каже, — зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре, — каже собачка. — Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочива, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так — скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду — поплили.
От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає котика:
— А що, держиш персня?
Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держу!
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже. Перепливли через море, повиходили, кіт і напався на собаку.
— Такий-сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать — усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря, або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре, — каже собачка, — ходім!
От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.
Яку піймають, то вона їм і каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять їі, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки.
То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять. От ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:
— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв; уже два дні і кришки в роті не було, — такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерсь до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку,— зараз і явились слуги. От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.
Тільки сказав — так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

Щастя саме не приходить

Жили два сусіди. У одного був син Роман, а в другого дочка Зіна. Дуже дружно жили вони між собою. Діти разом росли, були дружними між собою, а коли виросли, то покохались по-справжньому. Уже і весілля малось бути, та трапилось велике горе. Зіна раптово осліпла. Ніхто не знав, звідки це воно взялося таке лихо. Яке вже тут весілля, коли і світ не милий. Батьки Зіни від горя скоро померли. Залишилася Зіна круглою сиротою та ще й сліпою. Якби не Роман та його батьки, покінчила б із таким життям. Поховали вони і батьків, і Зіну доглядають як рідну. Але ж Зіна все одно не живе, а мучиться. Став Роман їй говорити, що дарма, що вона не бачить, а він її любить і хоче взять за жінку. Але Зіна і слухати не хотіла про це.
— Яка з мене буде жінка?
От надумав Роман піти до ворожки, порадитись, може, вона щось допоможе. Ворожка жила в їхньому селі. Пішов він до неї. З відкритого вікна почув гомін. Зрозумів, що в неї гості.
«Як невчасно я прийшов», — подумав він. Хотів іти назад, та почув такі слова, що змусили його послухати. Ворожка розказувала про Романа і Зіну. Радісно сміючись, вона розповідала, як зробила Зіну сліпою. Аж остовпів Роман під хатою, коли таке почув. Зрозумів, що це зібрались всі відьми та ворожки і хвастаються, хто кому що зробив. Чує, один питає:
— А як далі буде з нею, колись буде вона бачить чи ні?
А ворожка каже:
— Тільки одна фея з підземного царства може допомогти їй, а більше ніхто. А до підземного царства дуже далеко. Пішки йти десять років. Ще ніхто ніколи туди не доходив!
Почув це Роман і з тим пішов додому. Нікому не розказував він про те, що почув від ворожки.
Каже він батькам, що йде у світ шукати того, хто зможе допомогти Зіні. Попросив батьків, щоб Зіну забрали до себе. Може, він не скоро повернеться. Взяв харчів у торбу, а в пазуху взяв маленький вузлик з пшеницею і другий з рідною землею. Попрощався та й пішов, куди передом стояв.
Вже цілий рік Романа нема. Журяться вони за ним, ждуть. Зіна так змучилася, що зовсім злягла, бідна. Бачать батьки, що скоро і її не стане.
А Роман не одну пару постолів стоптав, ходячи. Десь трохи підробить на харчі, а то і так добрі люди давали. У лісі з лука якогось звірка заб’є, викреше кресалом вогонь, спече на огні. Одного разу йшов він лісом і натрапив на людей. Сиділи вони купою, тісно тулячись одне до одного. Розбалакався він з ними. Виявилось, що це лісові люди, все життя живуть у лісі. Вони можуть з однієї пшеничини наробити багато всякої їжі і напоїв. Зимою вони мучаться від холоду, буває, замерзають на смерть, але вони вміють оживляти один одного. Так і живуть.
Каже їм Роман:
— Я навчу вас вогонь добувати, а ви мене навчіть того, що вмієте.
Розпалив їм вогнище. Вони подивувались, а нагрілись біля вогнища — повеселіли. Навчили вони Романа і їжу з однієї пшеничини готувати, і мертвих оживляти.
Віддав їм за це Роман кресало, а вони йому чарівного камінця дали.
Пішов Роман далі.
Йшов, йшов, стомився, сів трохи відпочити. Наробив їжі з пшениці (половину її він оддав лісовикам). Сів, обідає. Коли бачить — прилетіли дві голубки, посідали недалеко та й дивляться на нього. Хотів він кинути голубкам щось поїсти, коли де не взявся орел і теж сів недалеко. Зрозумів Роман, що орел полює за голубками, взяв лук, щоб убить орла.
Вмить орел кинувся на голубку, вхопив її, але не злетів, бо Роман вчасно вистрілив і попав йому в голову. Орел мертво повалився на землю, не випускаючи голубку з кігтів.
Визволив Роман голубку, але вона була мертва. Оглянувся Роман і побачив біля себе молоду красиву дівчину. Взяла вона голубку, поцілувала і гірко заплакала. Коли трохи заспокоїлась, каже йому:
— Це моя сестра. Ми дочки заморського царя. Лютий чарівник давно полює за нами. Ми втекли від нього і залетіли аж сюди, дуже далеко від дому. І от таке горе зробилося.
Тоді Роман згадав, як його лісові люди вчили оживляти мертвих. Взяв він чарівний камінець, поводив ним по голубці, сказав чарівні слова, і голубка відкрила очі. Потім стрепенулась і зробилась дівчиною. Такою ж, як і перша. Пораділи вони. Стали дівчата дякувати Роману. Розповів він їм і про себе, куди і чого йде. Кажуть дівчата:
— Треба тобі до нашого батька, він тобі допоможе. Щоб йти пішки — це п’ять років треба, а ми тебе зробимо голубом і полетимо разом.
Стали його перетворювать, а нічого не виходить. Питають:
— Що в тебе є таке з речей?
Показав він їм вузлики з пшеницею і з рідною землею.
— Треба це викинути, — кажуть вони.
— Ні, я не викину це ніколи!
Тоді порадились вони і зробили його птахом, а вузлики прив’язали йому на спину. Самі теж зробились голубками і полетіли.
День і ніч вони летіли, не спочиваючи, нарешті прилетіли додому. Цар-батько дуже дякував Романові за дочок. Розказав йому, як дійти в підземне царство.
— Пішки, — каже, — три роки йти, а птахом і за день долетиш. Чуть сонце зійде, ти вилітай і лети прямо до сонця. Увесь час до сонця, а якщо воно сховається, то знай, що ти в підземному царстві. Сядеш на землю, підскочиш три рази і станеш знову таким, як був.
Подякував Роман за все. Зробили його птахом, з вузликами своїми полетів він у свою дорогу.
Все сталося так, як казав йому заморський цар. Сів він у підземному царстві, зробився Романом, так із своїми вузликами на спині пішов шукати царицю підземного царства. Не довго й шукав, бо вона сама йшла йому назустріч. Поклонився він їй низенько і розповів про своє горе.
— А скільки років ти йшов до мене? — питає цариця.
Розповів Роман про голуба і як прилетів сюди птахом.
— А що то за вузлики у тебе на спині? — питає цариця.
І про це розповів їй Роман.
— Неси ж, — каже вона, — ці вузлики назад додому і обсиплеш свою кохану цією пшеницею і землею. Тоді вона знову буде здоровою. Тільки поспішай, бо вона ледве жива.
Роман зажурився. Тут підійшли до нього два молодих хлопці. Такі гарні, як намальовані.
— Це, — каже вона, — мої сини. Хочу, щоб вони заморських сестер за себе взяли. Поведи їх до сестер.
Поробились усі хлопці орлами і полетіли. Як зустрілись підземні царевичі з сестрами-голубками, відразу ж покохались. Стали відразу весілля гулять, а Роман додому поспішає.
Так орлом і прилетів у двір. Зайшов у хату, а його кохана уже мертва. Збиралися вже поряджати її. Взяв Роман камінця, оживив Зіну, а коли ще й обсипав її пшеницею та землею, вона відразу ж стала здоровою. Побачила Романа і заплакала від радості.
— А мені, — каже, — ворожка сказала, що тебе вже нема живого. Я теж не могла так жити.
Тоді розказав Роман усе про ворожку, що це вона їм такого горя наробила. Розказав про все, що було з ним у дорозі і де він бував. Тоді люди пішли до ворожки-відьми і прогнали її геть із села.
А Роман із Зіною жили щасливо. Своїм дітям наказували, щоб любили святий хліб і рідну землю, бо дорожчого нема нічого у житті, вони і сліпого роблять зрячим.

Орел-беркут

Жив, де не жив, один старий вояк. Мав уже сто літ, але ніколи не був хворий. Коли заслаб, то покликав сина і почав казати:
— Слухай сюди, сину. Я тобі передаю вояцького кріса. Як не буде на світі війни, можеш стріляти з нього всяку дичину, але беркута не руш.
— Чому? — питає син.
— Раз було таке і таке діло. Я бився з одним Шарканем. Великий був змій — мав аж шість голів. Я стинаю то одну, то другу, а Шаркань притулює до них свою шию — і знову приростають. Зморився я, але зморився й ворог. А над нами якраз летів беркут. Шаркань кличе: «Беркуте, принеси мені у дзьобі хоч краплю води, бо з жаги загину!» А я прошу собі: «Ей, беркуте, не слухай ти змія. Принеси у пазурах піску. Я посиплю відрубані голови — і вони не приростуть». Тоді беркут послухав мене. Так я убив Шарканя й лишився живим.
Син йому пообіцяв, що не буде стріляти в орла. І старий помер. Син поховав його, як треба, а сам узяв на плече гвинтівку — нянькового кріса — і помандрував.
Під одною липою, що росла на полі, застала його ніч. Стало темно-темно. І хлопець думає собі: «Тут переночую». Але далеко на горі засвітилося. Він рушив туди. Вийшов на гору, а то світло — в хатці. Хлопець заглянув крізь вікно і бачить: дванадцять розбійників сидять за столом і бавляться із золотим яблуком.
Вояків син міркує: як їм дати знати, що він не боїться? Бо інакше не зайти до хати! Коли один з розбійників тримав золоте яблуко на чорній долоні, мандрівник поцілився і вистрелив. Яблуко розсипалося в мак. А розбійники сидять, не рушаються з місця. Тоді хлопець вирішив:
«Зайду я до них! Най буде, що буде!»
Зайшов. А старший був такий силач, що взяв його на чорну долоню, обдивився й каже:
— Ти нам розбив найдорожчу річ: у золотому яблуці було наше щастя. За те маєш загинути. Але залишишся живим, якщо зі свого кріса уб’єш одного беркута.
— А що то за беркут? — запитує хлопець.
— За третьою горою є один поганин. Живе у темному палаці, без жодного вікна. Не можемо дізнатися, що він там ховає, бо на брамі сидить старий беркут — не дає підступитися. Його можна зняти тільки пострілом, а в нас немає крісів.
Вояків син подумав і каже:
— Та що його боятися! Я пройду й без пострілу!
Розбійники дуже здивувалися. Всі хотіли бачити, як то воно буде.
А що надумав собі хлопець? Він набрав у постоли землі, взув їх — і вже йде. Розбійники — за ним. Прийшли за третю гору і позупинялися біля темного палацу. А хлопець — просто до воріт. Беркут скрикнув і розпростер крила. Але хлопець каже:
— Чого ти кричиш, беркуте? Я ж стою не на твоїй, а на своїй землі. Чи, може, ти сердитий на тих, що за мною? Вони — мої слуги.
Беркут склав крила і мовчить. А син вояка наказав розбійникам:
— Ану, хлопці, похваліться силою — проламайте мура.
Коли вхід був зроблений, мандрівник шепнув:
— Чекайте мене тут. Я сам піду й розвідаю, що там у палаці.
А в поганина було так, що коли на брамі дрімав беркут, дрімала і вся варта. Ступив хлопець до перших дверей, а перед ними хропить дідо, якому з рота сапає синє полум’я. Підходить він до других дверей — там ще міцніший дідо: йому з рота б’є червоне полум’я. Підійшов до третіх, а під ними найстрашніший страж, бо йому з рота бухкає чорне полум’я.
Хлопець опинився серед великої світлиці, в яку падало світло через скляну стелю. Тут спала біла дівчина. На пальці у неї був золотий перстень, а на грудях золота хустинка. Молодому хлопцеві дуже полюбилася така красна дівчина. Він нахилився до красуні, поцілував її. А вона відразу прокинулася.
— Ой, як я довго спала! — легко зітхнула дівчина і запитала хлопця: — Хто ти? Що тут робиш?
— Я прийшов, принцесо, тебе розбудити і вивести з темного палацу, — відповідає хлопець.
Дівчина зраділа:
— Тоді я — твоя суджена. Тікаймо, бо вже скоро має прийти поганин.
Вояків син каже:
— Та куди втікати? Звідси єдиний вихід — крізь пролом у мурі, а там стоять дванадцять розбійників.
— Клич їх на подвір’я.
Розбійники один перед другим полізли у пролом, але коли стали на подвір’ї, то всі поприлипали до товстелезної стіни: палац поганина був із самого каменю.
Хлопець і дівчина тікають, але в дорозі й веселяться, граються. Поганин тим часом вернувся в палац і застав розбійників. Усіх пожер і йде до світлиці. Дівчини нема! Накинувся на стражів і повбивав їх, вийняв шаблю й на старого беркута. Але той вдарив крилами і полетів услід за молодятами.
А вони якраз прийшли до широкої води і журяться, як їм перейти. Видять — летить беркут. Подумали, що старого беркута пустив на них поганин. Чекати тут ніколи, бо він, раз-два, схопить у пазурі дівчину і понесе назад. Хлопець вистрелив. Беркут упав мертвим.
Не встигли отямитися — їх наздогнав поганин. На місці води вчинилася величезна яма, і поганин з дівчиною зник у темній глибині. Хлопець закрив очі й кинувся за ними. Коли зсунувся у яму, перед ним відкрився цілий підземний світ. Там у хатах жили тільки відьми, але хлопець розумно зробив, що ступав поганиновим слідом: відьми його боялися. Зайшов у першу хату, а відьма йому каже:
— Я — твоя сестра.
І пригостила склянкою міцного вина — з волячої крові.
Хлопець дійшов до другої хати. І там стара ґаздиня назвалася сестрою: прийшов поганиновим слідом, і відьма собі думала, що він — нечиста сила. Випив дві повні склянки міцного вина — з волячої крові. Третя сестра дала йому випити три склянки вина, від якого хлопець не сп’янів, але відчув неймовірну силу. Він почав питати:
— Сестро, а де поганин? Украв у мене дівчину і десь тут сховався!
— Тяжке твоє діло, — відповіла відьма. — Поганин володіє усім підземним світом, ще й на землі має один темний палац.
— Я там уже був.
— Тоді йди його слідом і дійдеш до брами. Брама буде закривати вхід до середини гори, але вона не замкнута. Тут ніхто не стереже поганина, бо царство під землею належить йому. А від нашого вина ти маєш стільки сили, щоб відхилити тяжку браму.
Хлопець сховався під горою і вислідив, коли поганин вийшов. Сам забіг до дівчини. Дівчина зраділа, обняла його. І почала просити;
— Втікай, бо в цьому домі не сміє бути більше одної душі.
— Я не боюся — в мене кріс.
— Поганин — бездушник, такого куля не бере!
— А в чому його сила?
— Я не знаю.
— Ти дізнайся. Я буду чекати…
Хлопець пішов, а дівчина думає, як вивідати в поганина його таємницю?
Коли дідо вернувся додому, вона запитала:
— Скажи, у чому твоя сила?
— У вінику! — зареготав поганин. — Як у старої відьми.
Другого дня дівчина обклала віник золотом. Поганин здивувався:
— Що то, принцесо?
— Твоя сила.
Поганин так зареготав, що аж гора затряслася.
— Моя сила схована в печі.
Коли він пішов з дому, дівчина все золото висипала в жар. Поганин вернувся, а вона показує у піч.
— Що ти наробила! — розсердився дідо.
— Я твою силу так честую.
— Ти дурна! Моя сила таїться у тому, що я маю серце бугая!
Так у гніві він не спам’ятався, як виказав свою таємницю. А тоді вчинився бугаєм. Нараз люто заревів і вибіг за браму. Син вояка нічого не знав, що то є поганин, і не ховався перед ним. Бугай накинувся на хлопця. Той вистрелив. Бугай упав мертвим.
А дівчина вибігла з гори:
— Ой, то був поганин. Він може ожити. Треба його швидко порубати.
Бугая порубали, м’ясо склали у залізну бочку і аж так пустилися в дорогу.
Але куди вихід з підземного царства? Дорогою хлопець зайшов до тих відьом, що перед тим назвалися сестрами. І вони порадили:
— Звідси можна вийти через широку воду. Там побачиш човен, на якому плаває один старий беркут.
— А що то за беркут? — налякався хлопець.
— Той, котрого вбили в наземному світі. Тепер живе в підземному царстві, але літати тут не може. Возиться в човні.
— Як же мені з беркутом домовитися? — зажурився хлопець.
— А ти не журися, — сказали йому відьми. — Коли в того беркута стріляли, то він бачив двох. Тому не смій сідати у човен разом з дівкою, бо він вас потопить. Пусти наперед дівчину, а сам почекай.
Так воно й було. Вояків син переправив дівчину, а потому сів у човна сам. Але беркут, як побачив кріса, нараз кинувся убік. Човен перевернувся, хлопець почав тонути. А його кріс уже пішов на дно. В ту ж хвилину беркут відчув крила. Він схопив у пазурі того, що потопав, і вилетів у наземний світ….
Там леґеня вже чекала дівчина.
Та надійшла дуже темна хмара, полив огняний дощ. Беркут злетів і простер над ними свої широкі крила. Захоронив молодят від смерті, але сам згорів.
І нараз роз’яснилося. Тоді дівчина згадала, що вона з такого і такого царства — її з царського двору поніс лихий вітер. Дібралися вони до царя, а там дуже зраділи і дівчині, і хлопцеві. Справили їм велике весілля. Син старого вояка почав царювати, і всім жилося добре. А ще кажуть, що молодий цар заборонив у цілій країні стріляти в орлів-беркутів.

Юрза-Мурза і стрілець-молодець

Був собі стрілець — гарний молодець. Пішов він раз на полювання. Дивиться — аж на тополі сидять три орлиці, три сестриці. Він зараз узяв та виміривсь на найстаршу, вона й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі в пригоді стану!
Він узяв та знов виміривсь у середущу, а та йому й каже:
— Не бий мене, то я тобі в пригоді стану.
Він узяв та виміривсь на найменшу, а та й каже:
— Ей, стрільче — гарний молодче! Не бий мене, то я тобі за жінку стану!
Він і каже їй:
— Ну, то злазь же!
Вона злізла, та як стрепенеться, то стала така панна, що ні в казці сказати, ні пером написати. Взяли вони та й пішли жити у печеру.
Живуть вони та й живуть. У того стрільця-молодця борода виросла аж до пояса:
От раз він і каже:
— Піду я в місто; мене тепер ніхто й не пізнає.
Пішов він у місто, а солдати пізнали його та й повели до царя.
Цар і каже:
— Йди та вбий шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. С трілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я вбив шестикрилого, шестиголового, шестипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
А жінка дала йому срібного персника й рушничка та каже:
— Удар персником по скелі, то я тут замуруюсь, а ти тоді кликни змія, та як він прилетить, то ти його рушником уб’єш.
Він ударив персником по скелі, а та печера, де сидить його жінка, і замурувалась. Він тоді як крикне:
— Ей, змію, виходь!
Той змій і летить, тільки вуса покручує, та тільки-но роззявив рота, щоб стрільця-молодця з ’їсти, а стрілець як махне рушником, так усі шість голів відразу й злетіли. Він тоді узяв, повирізував усі шість язиків та й поніс до царя. Цар як побачив — дуже здивувавсь, та й каже:
— Ну, ще йди вбий дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія.
Стрілець-молодець прийшов до жінки та й каже:
— Знов загадав цар, щоб я вбив дванадцятикрилого, дванадцятиголового, дванадцятипазурного змія. Чи вб’ю я, чи ні?
— Вб’єш, тільки знов удар персником по скелі, щоб я замурувалась.
Він узяв, ударив: печера й замурувалась.
Він тоді й крикнув:
— Ей, змію, виходь!
Той змій так летить та вуса покручує, та й каже:
— То ти мого брата вбив, а мене не вб’єш, я тебе з’їм.
Та тільки-но роззявив рота, щоб його з ’їсти, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів відразу й злетіли. Він тоді взяв та всі дванадцять язиків повідрізував та й поніс до царя.
А цар каже:
— Коли ти таких зміїв побив, то йди туди, не знать куди, візьми таке, не знать яке!
Той стрілець прийшов до жінки та й каже:
— Загадав мені цар, щоб я йшов туди, не знать куди, узяв таке, не знать яке.
А жінка дала йому клубочка та й каже:
— Іди за цим клубочком, куди він тебе заведе.
Він узяв та кинув того клубочка на землю, він покотивсь та покотивсь, а він усе іде за тим клубочком. Той клубочок прикотивсь у такий яр, що тільки небо та земля, та й там став. Коли дивиться стрілець — аж там найстарша орлиця. Він хотів її застрілити, а вона стрепенулась, стала панною та й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди задумав іти?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб взяти те, не знать яке!
— Ну, я тобі в пригоді стану.
Та як свисне!.. Коли тут біжить усякий звір — і вовки, і ведмеді!..
А та панна питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, та взяти ге, не знать яке?
— Ні, не знаємо.
— То біжіть собі по своїх місцях.
А стрільцеві-молодцеві каже:
— Я кликну сестру, то та, може, знає.
Та як крикне:
— Орличко, середня сестричко! Прибудь до мене!
Та орличка зараз і прилетіла; стрепенулась та й стала панною, ще кращою за старшу. От вона й каже:
— Здоров був, стрільче-молодче! Куди бог несе?
А він каже:
— Іду туди, не знать куди, щоб узяти таке, не знать яке.
— Ну, я тобі в пригоді стану!
Та як свисне!.. То так гад усякий: і жаби, і миші, і щурі, і веретільниці, і гадюки — позлазились усі. Панна і питається їх:
— Не знаєте ви, як іти туди, не знать куди, узяти те, не знать яке?
— Не знаємо, може, та крива жаба знає, але ще її немає.
Коли трохи згодом, аж і та жаба шкутильгає. Питається панна її.
— Ні, не знаю, — каже жаба, — моя сестра скакуночка-лапушечка знає.
— А де ж вона?
— У синім морі, під білим каменем піну їсть.
— Скажи їй, щоб зараз тут була.
Та жаба зараз і пошкутильгала. Коли грохи згодом та скакуночка-лапушечка й біжить, така здорова, як хата, а хвіст такий, як найвища сосна. Панна й каже їй:
— Заведи цього чоловіка туди, не знать куди, щоб він узяв те, не знать яке.
Та скакуночка-лапушечка каже стрільцеві-молодцеві:
— Сідай на мене.
Він сів. Та скакуночка-лапушечка як ступне, то миля, а як плигне, то дві. От біжить, а далі каже:
— Ану, залізь мені на хвіст та подивись, чи не видко?
Задерла хвіст, він і поліз, подивився:
— Ні,— каже,— не чутно й не видно!
Вона знову біжить та й біжить та знов задерла хвіст та каже:
— Ану знов залізь та подивись!
Він виліз, подивився та й каже:
— Якась хатка на курячій ніжці вертиться.
— Ну, то злізь та йди в ту хатку, то візьмеш те, не знать яке.
Він зліз та й пішов у ту хатку. Дивиться він — нема нічого, тільки посеред хати лежить стерво; він його узяв та й сховав у грубу. Коли трохи згодом прилітає змій з дванадцятьма головами.
— Еге, еге! — каже. — Руська кров пахне!
А те стерво перекинулось такою панною, що й у світі нема кращої, та й каже:
— То ти, мій миленький, по світу налітався, руської крові напахався.
— А може, й так! — каже змій. — Юрзо-Мурзо! — каже до тієї панни. —
Щоб було мені їсти й пити!
Та Юрза-Мурза зробила так, що всякі наїдки й напитки стали перед тим змієм. Змій сів та й їсть, а Юрза-Мурза йому послуговує.
Пообідавши, змій полетів, а Юрза-Мурза поприбирала все те та й хотіла зробитися знов стервом, а стрілець-молодець виліз із-під груби
та й каже:
— Юрзо-Мурзо, щоб було їсти й пити на двох!
Юрза-Мурза зробила так, що, чого тільки душа забажає,— все стало на столі. Стрілець-молодець сів та й каже:
— Юрзо-Мурзо, сідай та обідай зі мною та будеш мені за сестру.
Та Юрза-Мурза сіла з ним та пообідала, а стрілець-молодець і каже:
— Зроби так, щоб для нас двох була карета, та поїдемо зі мною.
Юрза-Мурза зробила так, що перед ними стала карета. Сіли вони та й поїхали.
Приїздять вони до моря. Юрза-Мурза зробила човен, та й пливуть вони собі. А той дванадцятиголовий змій як оглядівся, що нема Юрзи-Мурзи, та за ними в погоню. Як догнав їх та тільки роззявив рота, щоб їх проглинути, а стрілець-молодець як махнув рушником, так усі дванадцять голів і злетіли! А ті поплили собі далі.
Переплили вони море та заїхали до якогось діда на ніч. А в того діда був капшук, що як розшморгнеш, то які схочеш коні вискочать,
Дід той і каже стрільцеві-молодцеві:
— Дай мені Юрзу-Мурзу, а я тобі дам цього капшука.
Стрілець-молодець і не хоче, а Юрза-Мурза шепче йому нищечком:
— Бери! Я від нього утечу до тебе, то в тебе і я буду, і капшук.
Стрілець-молодець помінявся з дідом. Тільки-но стрілець виїхав в поле, а Мурза втекла до нього, поїхала до царя та зараз побила царя і його слуг.