Голова і тулуб

Голова і тулубЗ “Байок Харківських” Григорія Сковороди

Тулуб, одягнутий  у розкiшну,  франтовиту, з  дорогими прикрасами одiж, величався перед Головою i дорiкав їй тим, що на неї й десятої частини не припадає того багатства, яке має вiн.
— Слухай-но, дурню! Коли може помiститися твiй розум у черевi, то затям, що так робиться не через велику твою вартiсть, а тому, що годi тобi обiйтися таким малим, як це можу я, — вiдказала Голова.
Фабулка ця для тих, хто честь свою на самiй пишнотi поклали.

Жайворонки

ЖайворонкиЗ “Байок Харківських” Григорія Сковороди

Ще в давнi часи, коли черепахи в орлiв лiтати вчилися, молодий Жайворонок сидiв недалеко вiд того мiсця, де одна зi згаданих черепах, за розповiддю мудрого Езопа, своє лiтання щасливо з великим шумом та грюком скiнчила на каменi. Жайворонок злякався i, тремтячи всiм тiлом, дiстався до свого батька.
— Батечку! Бiля тiй гори, мабуть, сiв орел, про якого ти менi розповiдав колись, що то найстрашнiша й найсильнiша з усiх птиця…
— А чому тобi так здалося, синку? — спитав старий.
— Батечку! Коли вiн сiдав, я такої швидкостi, шуму i грому нiколи ще не бачив.
— Коханий мiй синку, — сказав старий. — Ти маєш молоденький розумець. Знай, друже мiй, i завжди спiвай отаку пiсеньку:
Не той орел, що високо лiтає,
А той, що легко сiдає…
Сила:
Багато хто не за призначенням починає велике дiло, та погано кiнчає. Всякiй справi а печаттю добрий намiр i кiнець.

Ворон і чиж

Ворон і чижЗ “Байок Харківських” Григорія Сковороди

Неподалець озера, з якого визирали жаби, сидiв на гiлцi й висшвував Чиж. Поблизу нього каркала собi й Ворона та, бачачи, що  Чиж не полишає спiвати, сказала:
— Чого ще й ти сюди пнешся, жабо?
— А чому це ти мене жабою звеш? — спитав Чиж Ворону.
— Тому, що ти такий же зелений, як та жаба.
— Коли я жаба, — мовив на те Чиж, — тодi ти сама справжнiсiнька жабера за внутрiшньою своєю сутнiстю, бо спiв твiй зовсiм схожий на жаб’ячий.
Сила:
Серце i звичаї людськi мають свiдчити, хто вiн такий, а не зовнiшнi якостi. Дерево по плодах пiзнається.

Пси

ПсиЗ “Байок Харківських” Григорія Сковороди

У селi в господаря жило два пси. Довелося якось повз ворота проїжджати незнайомцевi. Один пес вискочив, погавкав, доки чоловiк не зник iз очей, i повернувся до двору.
— Що це тобi дало? — спитав другий собака.
— У всякому разi не так нудно, — вiдповiв той.
— Але ж не всi,— сказав розумнiший, — переїжджi такi, щоб їх обов’язково мати за ворога нашого господаря. Коли б так, то б i я повинностi своєї не залишив, хоч iще з минулої ночi в мене пошкоджено вовчими зубами ногу. Собакою бути — це рiч непогана, а от брехати на кожного — зле.
Сила:
Розумний чоловік знає, що ганити, а дурний ляпає без розбору.