Про Бога й святого Йосипа

Ото як народився Христос, так, значить, святому Йосипу досадно стало. Все ж таки жінка його, а дитинча — від святого духа? От він у горілку й ударився. П’є та й п є, п’є та й п’є. От Бог йому й каже:
— Годі тобі, Йосипе, пити! Ти ж таки святий!
А Йосип мовчить та п’є. От і вдруге з’являється Бог:
— Годі, тобі, Йосипе! Кинь пити!
А той тільки сопе.
Бог пішов, а він знову за чарку. От і втретє приходить Бог:
— Та кинь же, кажу тобі, горілку! Що ти робиш?
А Йосип як розсердиться:
— Мовчи, — каже, — Боже, а то як хрякну твого байстрюка по голові, так до чортової матері вся ваша тройця і полетить.

Кому помоглось?

Ото крамар і піп надумали розжитися та й збалакались:
— Давай, — каже крамар, — побудуємо монастир.
— Давай, — каже піп.
От побудували, нажили незабаром добра. В монастирі вже ікона свята «обновилась». Ідуть якось прочани та й питають того крамаря:
— Чи воно ж кому помоглось від цього монастиря та ікони?
— Не знаю, чи кому помогло, а двом, знаю, помоглось, та й дуже!

Діду, який бог?

Запитав онук діда:
— Діду, який бог?
— З сивою бородою, буває лисий, а більш з чуприною, і кашляє він, бо старий дуже!
Онук зрадів:
— О! Я його сьогодні бачив. Ходив по городу й огірки молоденькі крав!
— То не він!
— Він, діду… Точнісінько такий, як ви сказали, ще й кашляє. Певно вмирати збирається!

Як бог десятерицею віддав

В одного дядька вмерла жінка, а в хазяйстві осталось тільки й добра, що телиця та діти. Пішов до попа, щоб поховати, а він і каже:
— Віддай мені телицю, вона ж у тебе одна, а в мене дев’ять, то й буде десять, а тобі бог десятерицею поверне.
Що ж будеш робити, віддав дядько останню телицю, бо жінку треба хоронити.
Ось раз попові телиці сполошились і всі забігли до цього дядька у двір за дядьковою телицею, а дядько їх і зачинив у хлів.
Приходить піп.
— Віддай телиці!
— Е ні, дзуськи, — каже дядько,— це ж мені бог десятерицею віддав.

З того боку, що й ви, батюшко!

Жив собі піп, та такий той піп був жаднючий, що ніде нічого не упускав. Іде оце бувало селом, лежить черевик — за черевик та в пазуху, — мовляв пригодиться на набойку, чи там ще до хомута на супоню. Узнав він, що у громадському гамазеї можна красти жито. Він і почав. Оце тільки повечеріє — іде з мішечком, а там розбере стінку, влізе, набере, скільки понесе, і додому хода.
Сусід його теж був попової вдачі. Побачив, що піп носе жито — та й собі. Піп набере, а за попом він.
Так вони довго носили. Одного разу піп причащав свого сусіда.
— Ну, православний, признавайся, як перед богом, які гріхи маєш? — питає піп сусіда.
Сусіда м’явся, м’явся:
— Та от хіба що клунок жита вкрав у гамазеї…
Спалахнув піп:
— Як? Красти громадське добро? Як тобі не стидно! Бога боїшся?
— Ну що ж, батюшко, — каже сусіда, — я з того боку, що й ви.

Монах і хрест

Йде подорожній монах, які ходили колись по селах, а на роздоріжжі, в полі, високий хрест з розп’яттям Ісуса Христа. З протилежного боку — глибокий рівчак. Порівнявшись, монах зняв шапку, перехрестився й почав молитись, не зупиняючись:
— За що ж тебе, сину божий, покарано? Що ти, господи, зробив тим злим людям?
Монах з таким усердям молився, задивившись на розп’яття, що угодив в рівчак, та так, що аж зубами дзеленькнув.
— Ах, — вигукнув він, — знаю, за що тебе, анахтему, шибеника, розп’яли, знаю: ти не одну людську шию скрутив!
Вилаявся монах ще з більшим усердям, ніж молився, вибрався якось з рівчака, насунув шапку на потилицю та й потяг далі.

Як Іван попа сповідав

Іван знав, що піп ходить до його жінки. Почав Іван красти від попа сало. Піп догадувався, що то Іванова робота, та не казав нічого, чекав, коли Іван прийде на сповідь. Перед Великоднем Іван прийшов сповідатися. Почав піп Івана розпитувати, які має гріхи, а далі й про сало спитав. Та Іван каже, що на місці, де він стоїть, нічого не чути. Щоб переконатися, піп став на Іванове місце. Іван зрадів, що може сповідати попа, та як закричить на всю церкву:
— Ви, попе, ходили до моєї жінки цілу зиму?
Піп тоді й каже, що справді, на тому місці, де він стоїть, нічого не чути.