Про Богородицю та святого Миколая

Їхали раз два куми з города. Були на базарі, купили сього-того, а то ще один купив собі Богородицю (ікону, значить), а другий святого Миколая, Ну, їдуть. А на дорозі шинок, люди спиняються.
— А що, куме, заїдемо?
— Заїдемо. Тільки ж коні як?
— Та чого ж там коні? А боги ж нащо?
— Та й справді!
От вони під’їхали, повставали, один поставив у себе перед возом Богородицю, другий — Миколая.
— Стережіть же тут!
А самі в шинок. Сиділи там, випивали, потім виходять — коней немає. Покрадено.
Вдарилися куми об поли, а тоді один до свого Миколая:
— Ну нехай уже та з дитиною не вгледіла, а ти ж, старий собако, куди дивився?!

Про Бога й святого Йосипа

Ото як народився Христос, так, значить, святому Йосипу досадно стало. Все ж таки жінка його, а дитинча — від святого духа? От він у горілку й ударився. П’є та й п є, п’є та й п’є. От Бог йому й каже:
— Годі тобі, Йосипе, пити! Ти ж таки святий!
А Йосип мовчить та п’є. От і вдруге з’являється Бог:
— Годі, тобі, Йосипе! Кинь пити!
А той тільки сопе.
Бог пішов, а він знову за чарку. От і втретє приходить Бог:
— Та кинь же, кажу тобі, горілку! Що ти робиш?
А Йосип як розсердиться:
— Мовчи, — каже, — Боже, а то як хрякну твого байстрюка по голові, так до чортової матері вся ваша тройця і полетить.

Кому помоглось?

Ото крамар і піп надумали розжитися та й збалакались:
— Давай, — каже крамар, — побудуємо монастир.
— Давай, — каже піп.
От побудували, нажили незабаром добра. В монастирі вже ікона свята «обновилась». Ідуть якось прочани та й питають того крамаря:
— Чи воно ж кому помоглось від цього монастиря та ікони?
— Не знаю, чи кому помогло, а двом, знаю, помоглось, та й дуже!

Діду, який бог?

Запитав онук діда:
— Діду, який бог?
— З сивою бородою, буває лисий, а більш з чуприною, і кашляє він, бо старий дуже!
Онук зрадів:
— О! Я його сьогодні бачив. Ходив по городу й огірки молоденькі крав!
— То не він!
— Він, діду… Точнісінько такий, як ви сказали, ще й кашляє. Певно вмирати збирається!

Як бог десятерицею віддав

В одного дядька вмерла жінка, а в хазяйстві осталось тільки й добра, що телиця та діти. Пішов до попа, щоб поховати, а він і каже:
— Віддай мені телицю, вона ж у тебе одна, а в мене дев’ять, то й буде десять, а тобі бог десятерицею поверне.
Що ж будеш робити, віддав дядько останню телицю, бо жінку треба хоронити.
Ось раз попові телиці сполошились і всі забігли до цього дядька у двір за дядьковою телицею, а дядько їх і зачинив у хлів.
Приходить піп.
— Віддай телиці!
— Е ні, дзуськи, — каже дядько,— це ж мені бог десятерицею віддав.

З того боку, що й ви, батюшко!

Жив собі піп, та такий той піп був жаднючий, що ніде нічого не упускав. Іде оце бувало селом, лежить черевик — за черевик та в пазуху, — мовляв пригодиться на набойку, чи там ще до хомута на супоню. Узнав він, що у громадському гамазеї можна красти жито. Він і почав. Оце тільки повечеріє — іде з мішечком, а там розбере стінку, влізе, набере, скільки понесе, і додому хода.
Сусід його теж був попової вдачі. Побачив, що піп носе жито — та й собі. Піп набере, а за попом він.
Так вони довго носили. Одного разу піп причащав свого сусіда.
— Ну, православний, признавайся, як перед богом, які гріхи маєш? — питає піп сусіда.
Сусіда м’явся, м’явся:
— Та от хіба що клунок жита вкрав у гамазеї…
Спалахнув піп:
— Як? Красти громадське добро? Як тобі не стидно! Бога боїшся?
— Ну що ж, батюшко, — каже сусіда, — я з того боку, що й ви.

Монах і хрест

Йде подорожній монах, які ходили колись по селах, а на роздоріжжі, в полі, високий хрест з розп’яттям Ісуса Христа. З протилежного боку — глибокий рівчак. Порівнявшись, монах зняв шапку, перехрестився й почав молитись, не зупиняючись:
— За що ж тебе, сину божий, покарано? Що ти, господи, зробив тим злим людям?
Монах з таким усердям молився, задивившись на розп’яття, що угодив в рівчак, та так, що аж зубами дзеленькнув.
— Ах, — вигукнув він, — знаю, за що тебе, анахтему, шибеника, розп’яли, знаю: ти не одну людську шию скрутив!
Вилаявся монах ще з більшим усердям, ніж молився, вибрався якось з рівчака, насунув шапку на потилицю та й потяг далі.