Соколова трембіта

Чорні вершники просувалися вперед. їх коні плутались, падали разом з вершниками в гірські провалля. Поранених добивали мечами. Сунулися тихо, немов хмара сарани. Ніхто не смів промовити зайвого слова. Такий був наказ татарського хана Урду Канчука, який із своєю ордою задумав напасти на гірські оселі в Карпатських горах.
Пропахла сирою кониною, вимучена важким походом татарська орда несла нелюдську ненависть до всіх, хто жив мирним життям. Жилаві руки кочівників свербіли до поєдинку, але поки що на їх шляху не знайшлося живої душі, і чорні вершники люто блискали маленькими рисячими очима.
Війнув вечірній західний вітерець. Зафуркали ніздрями коні, вловивши далекий запах диму. Заблищали очі кочівників дикою радістю — поблизу оселя.
Вони не помилилися. За кілька годин дійшли до маленької оселі, що притулилася до високого пасма зелених гір. Жителі її були більше здивовані, ніж налякані раптовою появою неочікуваних нападників. Не встигли вони отямитися, взятися за зброю, як полягли від чужинецьких списів і мечів. Кільканадцять легенів і дівчат, зв’язаних арканами, опинилися в турецькій неволі.
На перший раз ворогам пощастило. Хоча мало взяли бранців, зате орда не втратила жодного наїзника. Ліс наповнився дикими вигуками, від яких розбігалися сірі вовки, поховалися ведмеді.
Нараз кочівники побачили високого сивого, неначе кущ полинялої папороті, діда, який ішов у напрямку гребінчастих скель. Кинувши йому на шию тугий аркан, привели до хана.
— Ти хто такий? — спитав грізно хан.
— Старійшина нашої скупщини, а зовуть мене Юрієм Соколом, — відповів гордо дід.
— Ти більше подібний до старого ворона, ніж до сокола, — зареготав хан.
— Серце в мене соколине, як у всіх наших горян, — сказав дідусь, міряючи хана презирливим поглядом.
— Не вірю тобі, дідугане, не вірю! — глузував далі ватажок орди. — Половили ми твоїх соколят, як горобців у сильця! Але раз ти їх старійшина, то знай, що великий хан війська татарського Урду Канчук дарує тобі життя.
— Падай на коліна! Подякуй великому ханові! — закричали татарські старшини, штовхаючи старого п’ястуками.
Але дід, здавалося, не чув їх голосу.
— Не дякую тобі, хане, за ласку, бо й так мені залишилося небагато жити. А хоч би й дотягнув довше, то яка мені користь від твоєї ласки, коли мої одноплемінники лежать вбиті твоїми наїзниками, а ті, що залишилися в живих, мучаться в неволі. Дотепер ми зустрічалися лише з добрими людьми, тому й не сподівалися вашого нападу.
— Невже ти в мене нічого не просиш? — здивувався хан.
— Дозволь мені востаннє заграти на трембіті. Ти ніколи не чув її голосу.
— Іди, — погодився хан.
— Впади на коліна! — ще раз гукнули старшини.
Дідусь, піднявши сиву голову, промовив твердим, як бартка, голосом:
— Молюся красному сонечку щоднини перед сходом і заходом, але й перед ним ніколи не падав на коліна, а перед людиною тим паче.
Та й пішов стрімким плаєм, що вів на гребінчасті хребти сірих понурих скель.
Добувши з потайника березову трембіту, промовив до неї, як до людини:
— Послужи мені ще раз, пораднице моя вірна, чесно, як усі роки служила, бо надходить година розлуки!
Жалібним стогоном полетіла на всі сторони світу тривожна гірська мелодія, бентежно розносячи світами сумну пісню гірської трембіти, що пораненою птицею розбивалася об кам’яні скелі.
А дідусь грав і грав. Тепер його трембіта співала гнівно, як розбурхані води Черемошу під час весняної повені, закликаючи верховинців до розплати з підступним жорстоким ворогом.
Заховавши трембіту в безпечне місце, дідусь, опустившись із скелі, прийшов у татарський табір.
— Страшна твоя пісня! — сказав схвильований хан.
— Тобі страшна, бо я відправив по тобі панахиду разом з твоєю ордою поганою! Зайде красне сонечко і ти побачиш, чи наше плем’я горобине, чи соколине!
— Він чарівник! Ще накличе біду на нашу голову своєю шейтанською трембітою. Дай її сюди!
— Не бачити тобі її, як своєї потилиці, — засміявся дідусь сміхом, від якого ханові пробіг мороз поза спиною.
Дванадцять татарських списів підняли діда вгору.
Червоніло небо, віщуючи бурю. Сотні громів покотилося горами. І оточила татарський табір тисяча дужих легінів, що збіглися на голос трембіти дідуся Сокола.
Був бій. Нещадний, страшний. А коли зійшло красне сонечко, поламався останній спис об залізну бартку.
Пізніше на місці кривавого побоїща виросла нова оселя, яку назвали на вічну згадку про відважного трембітаря — Соколівкою.
Його пісня живе й досі в народі. Всім темним силам, що зазіхають на волю народну, ще за життя співає похоронну пісню.

Comments are closed.