Шабля Степана Журби

Був колись в Україні козак Степан Журба. Ще досі, з цього і з того боку Дніпра, старі оповідають проте, який то був хоробрий вояк у час війни, яка розумна голова в час миру. Доведеться битися чи з турком, чи з татарином, як тільки уздрів ворога, не питався ніколи про те, скільки було за ним, а завжди стояв на чолі ватаги молодців, що гострою шаблею врубувались у саму середину ворогів. Усі знали, який то козак був Степан Журба; сам полковник не раз хотів дати йому якийсь ступінь: то хотів зробити його осавулою, то старшиною, а раз якось хотів вивищити його на самого сотника, але що скажете? Не хотів, такий був молодець із нього.

– А нащо мені ваші ступені? Як я буду сотником, то треба буде мені раз у раз триматися коша й думати тільки про те, куди пошлють мене. А тепер я вільний, як вітер у полі: набрав собі охочих і гайда, куди очі ведуть! У разі невдачі я не відповідаю: вільно було їм іти, вільно не йти, та ж вони не діти. Щодо зиску, маю такий, що подібним, певне, жоден сотник не похвалиться.

І казав правду. Свідки оповідали, що Журба, хоч як би ворог оточив його, хоч як би рубали його, хоч як би стріляли у нього, а він завжди, врешті, вискочить із матні; хоч увесь поранений, але не з порожніми руками: завжди виносив із собою або зброю, усю в золоті і сріблі, або повні торби такого дрантя, що й ціни йому не означити. Бачили, як Степана Журбу ніщо не могло стримати в бою, як сам його кінь рветься і скаче на гармати, думали, що він хіба що мусить бути характерником. А він був християнин, як і кожна людина; тільки мав таку шаблю, що з нею міг не лякатися смерті.

Ця шабля дісталась йому дивним випадком. Одного разу він їхав полем, чатуючи на ворога. Переїжджаючи повз глибокий яр, раптом почув, немовби хтось стогне у цьому байраці. Дивиться – лежить козак, сивий, сивий, як голуб, увесь постріляний, увесь порубаний, а коло нього вбитий кінь. Побачивши Степана Журбу, поранений козак підняв голову й каже:

– Слухай, добрий чоловіче, якщо ти маєш християнську душу, винеси мене з цього яру, поховай у чистому полі і постав наді мною хреста хоч би з хмизу: нехай буду похований, як християнин! За це дам тобі немалий дарунок. Ото моя шабля; вона дорога не задля золотої оправи, не задля барвних каменів, а дорога вона з тієї причини, що хто з нею іде на бій, той може не лякатися смерті, аж поки сім куль не проб’ють його одна за однією. Пам’ятай про це; тепер перехрести мене й бувай здоров.

Сказав це й одразу ж помер. Журба виніс його з байраку, викопав шаблею яму, поховав у ній убитого козака, помолився, як умів, над могилою, з переламаного козацького списа зробив хрест і залізним вістрям устромив його в землю. На хресті почепив білу хустку, щоб християнський народ знав, що в цій могилі лежить козак; нарешті взяв даровану йому шаблю і поїхав.Але коли вернувся до обозу і почав показувати подарунок товаришам, то всі, хто лише брав шаблю до рук, дивувались і не могли додуматись, що то був за палаш: такої шаблі ще ніколи нікому не траплялось бачити! За давніх часів бували такі знавці, що тільки покажи їм вістря, а вони одразу, не читаючи навіть напису, розкажуть тобі докладно, що то за вістря, з якої походить землі, як давно викуване тощо. Звістка про цю виняткову шаблю розійшлась далеко в Україні; хто лиш кохався на старій зброї, кожен приїжджав до Степана Журби; були тут сотники й полкові осавули, але дарма, жоден із них не вичитав слів, якими вся вона була списана, і ніхто не міг сказати, який народ носить такі шаблі.

З цією шаблею Степан Журба воював, може, яких двадцять літ, а в ті часи бувало так, що з кожним новим роком настає нова війна. Журба вимахав свою шаблю добре на всі боки, нарешті, вона, небога, так вищербилась, що виїжджаючи останній раз на війну, лишив її вдома. Жінка майже зі сльозами просила, щоб не кидав шаблі, але старий Журба не таким був козаком, щоб послухав баби.

– А нащо вона мені? – говорив жінці, – чи хочеш, щоб я нею пиляв турка?

Сказав, скочив на коня і поїхав на війну з іншою уже шаблею при боці. Але, мабуть, стара жінка і стара шабля – це найвірніші приятелі. Зайшло до битви. Старий Журба, хоч і не мав уже чудодійної шаблі при собі, все-таки, як завжди, не міг стриматись, щоб найперше не довідалися, якого кольору кров бусурмана; отже зібрав охочих, поставив їх клином, крикнув, свиснув і пробився в саму середину турецького війська. Довго, довго його ватага не верталась назад; тільки було чути крики та стріли всередині ворожого обозу. Нарешті знову розімкнулися ряди ворогів, розсунулися, і старий Журба вилетів на довгогривому своєму коні з оточення тільки з п’ятою частиною своїх товаришів. Радість наших була велика, але не час вітати ватагу сміливців, бо раптом ні з того, ні з сього куля з ворожого обозу – і просто в голову Степана Журби. Захитався, похилився наперед і обняв коня за шию; кінь пустився чвалом і виніс тіло Степана Журби до козацького табору.

Коли це сталося, далеко, в хаті убитого, його жінка з дочками шили сорочки чоловікові і батькові, бо, бувало, всяка білизна, яку візьме з собою, так подереться і покривавиться, що страшно й до рук узяти. От шиє так мати з дочками білизну, аж знічев’я щось упало в кімнаті на підлогу; підняла Журбиха голову від роботи, дивиться, аж лежить на землі стара шабля чоловіка. Усі жінки в один голос почали плакати й голосити, бо знали добре, яка то була ознака.

Comments are closed.