Пташина помста

Жив колись далеко від людських осель поганий чоловік з холодними водяними очма і скрижанілим серцем. Займався він недобрим ділом — ловив у сильця співучих птахів і продавав панам. Не раз, не два говорили йому люди:
“Велике зло чиниш, чоловіче. Рано чи пізно, не минути тобі кари”.
А той тільки махне рукою, відвернеться та й піде у своє.
Однієї ночі він довго сидів на скелястому березі рвучкого потоку, поки не почув веселе тьохкання соловейка:
“Утік, утік. Потоком, потоком… Ловіть, ловіть!”
“Не втечеш від моїх рук!” — подумав.
Поблід місяць і здригнулася ніч. А соловейко просився, рвався на волю.
“Пустіть, пустіть мене у світ! На сині роси, білий цвіт”.
Але птахолов був глухим до пташиної просьби. Погані люди не вміють ні плакати, ні сміятися. З холодного ока не впустиш сльозини, як з каменя не витиснеш водиці краплини. Вранці відніс соловейка до пана, за що одержав пригорщу золота.
Не стало співця чарівних ночей, а без нього ліс, що весілля без скрипки. То й затужили за ним дерева. Плакали росою, живицею… З глибокої зажури розбудив їх тривожний орлиний клекіт. Примостившись на найвищому дубі, скликав орел-сизокрил птахів на таємну нараду. З усіх сторін злетілися великі й маленькі птахи. Радилися недовго. Незабаром розлетілися і знову настала осиротіла тиша.
В тужливій мовчанці тоне панський сад. Жодної пташини, крім зажуреного соловейка, що забившись в куток клітки, споглядає на світ сумними очима. Пан сидить за столом і ніяк не може дочекатися його щебету. Нараз налетіла хмара птаства. Закрутившись у гнівному різноголоссі, накинулися на пана. Клювали, били крилами… Лежачи на землі, пан, мов крізь сон, побачив над головою сокола-бистрозора, що летів з клітки до лісу.
А тим часом птахолов поспішав додому. Брязкіт золота лоскотав йому вуха і він не чув голосу чорного крука, що зловіщо крякав над головою. На подвір’ї завмер від страшної несподіванки. На його хату опускався лелека з палаючою головешкою.
“Як смієш, приблудо!” — заскреготав зубами.
Нахилився за каменем, щоби жбурнути у птаха й не замітив, як із пазухи випала хустина з грішми. Кинувся за коновками, що біля криниці. З них випурхнула зграя строкатих дятлів. Взяв до рук одну, другу і жахнувся. Всі коновки були подірявлені.
Розчервонілий вогонь весело танцював на його хаті. Птахолов, зловившись за груди, відчув, як ослабає його серце. Зловившись за груди, намацав порожню пазуху.
— Де моє золото?! — закричав страшним голосом.
— Угу-гу! — загудів вітер.
— Всіх вас переловлю! — погрозив востаннє.
Безсила лють погнала його на край світу, куди олень не
добігає і ворон не долітає. Там і пропав навіки. А соловейко досі живе й розвеселяє людей своїми піснями.

Comments are closed.