Привид на цвинтарі

Було це давно, ще до революції. Теперішні сиві дідусі були в той час бравими парубками, а їхні бабусі — жвавими, дотепними дівчатами.
Наробиться, було парубок за день, що аж у очах темно, а ввечері, проте, поспішає до своєї дівки, дарма що та аж на другому кінці села живе.
Ходили й наші хлопці до дівчат. Усе було добре, та раптом пустив хтось по селі чутку, що біля старої церкви на вигоні опівночі привид показується. Не доведи, господи, о тій порі з’явитися перехожому. Так і навалиться на тебе щось темне та волохате і до самого світанку буде мучити, до третіх півнів. Хтозна, чи й живий після цього будеш.
Почули це наші парубки, ніде правди діти, в кожного аж жижки затрусилися від страху, але виду ні один не подав.
«Все одно підемо сьогодні на Кушнірі!» — каже Свиридон. Зібралися, пішли. Ніч місячна, хоч голки збирай. А йти нам треба було через цвинтар. Ми й рушили туди. Коли зирк — аж над кущем бузку біла постать підіймаєтся, все вище й вище. У нас і очі на лоб полізли. Раптом кущ як зашелестить! А воно — до нас! І, лихо! Як рвонули ми, аж земля застугоніла. Летимо, піт холодний котиться, нічого поперед себе не бачимо. Тарах! Налетіли на когось, аж з ніг збили.
«Трясця вашій матері! — підводиться з землі дядько Яків Савусь, такий собі чолов’яга, жив він якраз біля кладовища.— І куди ви оце летите, як очманілі?» — «Ой дядьку, привид!» — цокотимо зубами. «Де?» — «Ой, на цвитарі, там, у кущах!» — «У бузку?» — «Еге ж…» — «А, потуманило б вас! — вигукує дядько.— Та то ж моя біла коза пасеться, я її щоночі туди випускаю».

Comments are closed.