Про напад турків

Се було давпо. Се я вчула від своєї мами.
Нападали на наш край люди чужі, турки. Вони нищили урожаї
на полях, цілі села, а людей забирали прислужувати їм.
Одного дня жали люди в полі пшеницю і побачили турків на
конях, що спускалися з горба. Усі кинулися навтьоки. Але з жінками
були й діти. Вони не вміли ще добре втікати. Одну дівчинку й хлопчика турки злапали і повезли з собов.
А через кілька років вони знову прийшли у це саме село. Забрали
багато людей. Між ними знаходилась мама тої дівчинки, що перше
забрали турки. Вона постарішала, згорбилась. Коли начальник турків
привіз її до себе додому за служницю-няньку для своїх дітей, мама
зразу ж впізнала в його жінці свою дочку Світлану. Вона нікому
про те не говорила.
Одного дня її дочка прала, а вона бавила дитинча, співала йому,
колисала. Мама поклала хлопчика в люльку і заспівала: «Люлю,
люлю, внучатко, моє миле татарчатко». Світлана вслухалась у пісню
наймички і розсердилась на неї за те, що та назвала її дитину внучатком. Здоймила з цвяха пльотку і почала бити нею наймичку. Мама не втрималась і заплакала: «Я ж тебе, доню, зростила, вигодувала, жодного разу не вдарила, а ти мене б’єш». Світлана не повірила їй і звеліла довести, що вона — її мама. Тоді мама сказала, що коли Світлані було шість років, вона прала і ненароком обварила їй шию окропом. Справді, у Світлани був шрам на шиї.
Коли приїхав чоловік, Світлана усе йому і розповіла. Вопи зраділи зустрічі і жили усі разом дуже заможно.
Коли настав час, що турків вигонили з нашої землі, йшов розподіл людей: наші люди мали повернутися до себе додому, але було
багацько людей, які виїздили з турками. Поділ проходив у Кам’янці
через браму. Там стояли наші воєнні і стояв старший турок, який
командував усіма іншими. Коли до брами під’їхали турок, Світлана
з дитиною і її мама, старший турок крикнув: «Котора наша віра —
на бік лівий!». Вони проїхали браму і дочка з мамою непомітно
повернули праворуч. Турок поїхав у лівий бік і не бачив, що вони
не з ним разом. Але коли він обернувся, то дуже розлютився і крикнув: «Якби був знав, що ти така, то була б давно твоя голова по
Кам’янці валялася».
Світлана з мамою мали з собою два міхи грошей. Вони щасливо
повернулись у своє село.

Comments are closed.