Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школу…

Потім, як батько підріс, ми діда віддали в школуПотім, як батько підріс, що вже став у палки вбиватися, ми діда віддали в школу, бо він у нас був неписьменний (він, правда, й тепер теж вчиться), а самі вже з батьком осталися. Батько був вдатний до комерції, так він шинок держав, а я хліборобством зайнявся. То, було, батько день у день рукою за шинок держався, а я од шинку до самої хати носом орав.
Через кілька років родилось нас у нашого батька три сини: я та ще два. Батько дуже радів, дивлячись ча нас, на синів, але не довго. Один на спаса ніс через лід яблука до церкви святити та якось посковзнувся — був некований — розчахнувся і пообламував ноги. Другий пішов зі мною на морквяні заговини колядувать і на дорозі йому блискавкою очі випекло. А мені в семилітню війну кічкою руки поодбивало. Проте ми всі троє були дуже вдатні. Я був майстер на всі руки, безногий був такий, що тільки зайців ловив, а сліпий був меткий стрілець.
Раз я зробив граділя до плуга (поки батько був малий, то я й без граділя орав, а вже як став коло припічка спинатися на ноги, то звелів, щоб і в нас було так, як в людей). От зробив я того граділя, і сліпий взяв і переробив його в ружжо (він, кажу ж, був меткий стрілець, а стріляти нічим було). Бувало як піде з безногим полювати (у них, правда, ще був старенький ведмедик, вони ним горобців ловили), то тільки де заєць або що злетить, сліпий як стрільне, то так у білий світ, як у копійку, і влучить; а заєць може б і перевернувся, так з переляку безвісти залетить. Або де табунець горобців вискоче, то той свого ведмедика як нацькує, він як пуститься за ними, то аж бур’ян оотаеться, і чисто всіх горобців по бур’яні порозганяє.
Раз поїхали ми в поле орати. Почали заганяти загінку: сліпий узяв передні воли за налигач і веде прямо на віху, я взяв батіг, поганяю, а безногий за плугом іде. Ведемо такечки борозну, а тут де не взявся заєць, як схопиться, підняв угору хвоста та тікати. Сліпий побачив, та як наробе крику:
— Заєць! Заєць!..
Кинув безногий плуга та за тим зайцем як залопотить — тільки курява по болоті знялась (тоді ще мокро було), і погнав його через гору. Дивимось ми — утік заєць. Він — худоба легка, по вереї біжить, а той же таки — чоловік, так і грузне по самі коліна.
— Дай, лиш, мені воли, — кажу я сліпому, — я буду вести, а ти бери батіг, поганяй та на плуг поглядай, бо ще як схопиться другий заєць, то ти граділя одчепиш та стрілять почнеш, а орати й нічим буде.
Взяв я воли й веду, а сліпий поганяє і на плуг поглядає. Коли дивлюсь — гоне безногий з гори того зайця назад, а заєць тікає та кротовину хапає: добіг до нашої ріллі та як допався до неї — чисто всю ріллю поїв. Ми таки не витримали — мерщій одчепили граділя од плуга й устрелили його.
Взяв я того зайця, оббілував і хотів було обід зварити, коли кинувся до сірників, аж їх — поминай, як звали. Вони, бачите, були в кишені в чумарці, а чумарку я залишив на обміжку; миші добрались і чисто всі поїли. Що тут робити? Пішов я по степу, сірників шукати. Іду, дивлюсь — такечки на могилі, коло ставка, пасіка стоїть. Підходжу до пасіки — нема нікого, тільки улики стоять та дивляться. А з одного боку ведмідь продрав плетінь, вліз у пасіку і давай красти вулики. Краде та складає собі на плечі, а бджоли — як бджоли — мовчать собі. Тоді якраз матки не було їхньої дома, кажуть, їздила в поле на розвідки, чи не пора висилати по мед. Коли ось прилітає матка і застукала ведмедя в пасіці. Ведмідь знявся та хутенько тікати, вона за ним і наздогнала. Як зчепились же вони, так аж страшно було дивитися. Прямо одне одного жалом на смерть заїдає, а одне одного не подужає, видно обоє в одній силі. Я тоді бачу, що не жарти, та до їх, хотів розборонити, а вони й побачили мене.
— Поможи мені, — просить матка-бджілка, — я тобі за те дам улік меду.
– Ні, мені допоможи, — перебив ведмідь. — Я дам три вулики.
«Що ж, — думаю собі, — хто собі ворог? Хто більше дає, тому й допомогти треба». Як узялись ми з ведмедем за ту бджілку, як узялись — аж пір’я з неї посипалось, і так подужали.
Дав мені ведмідь три вулики меду: забрав я їх і пішов далі сірників шукати. Ніс, ніс я ті вулики, аж душно мені стало. Піднявся на гору до ставка, думав було води напитися, коли до неї — замерзла. Дивлюсь я — такечки вище на горі лежить гребля на траві, проти сонця гріється, а навколо неї верби — одна на одній ростуть… На вербах груші так і гойдаються, та пахучі такі, що аж оскома на ніс сідає. Одчахнув я одну гілку, обтрусив груші і давай нею цюкать лід. Цюкаю та й цюкаю — не бере, товстий дуже; я тоді зняв свою голову з шиї, взяв її за вуха, цюкнув удруге і пробив ополонку. Покуштував трохи води — вона кисла (бачите, лід був товстий, воду вітром не продувало, вона й скисла). Взяв я один вулик меду, розпустив його в ополонку, покуштував — ще кисла: розпустив ще один — ще кисла; розпустив я третій, — покуштував — солодка. Як допався я до неї!.. Пив, пив, аж упився. Потім підібрав груші, наївся і пішов огню шукати.
Іду. Дивлюсь — стоїть стовп, а на тому стовпі чоловік кривими зайцями хліб гарманує, солома додолу падає, а зерно там залишається: іду я повз нього і сміюся, а він, побачивши мене, теж сміється і питає:
– Чому ти, — каже, — смієшся?
— Того, — кажу, — що смішно. А ти чого?
— А я, — каже, — того, що ти, мабуть, на хрестинах був, то там і голову забув.
Я — лап за голову, а там тільки шия. Згадав я тоді, що я її на льоду забув… Пити дуже захотілося, так я, як пробив лід, то мерщій допався до води, а голову поклав коло ополонки, то й упився, а п’яному вже не до голови було — пішов собі огню шукати, а голова на льоду осталась. Вернувся я до річки по свою голову, а моя голова що зробила? Поробила собі вербові ноги і ковзається по льоду. Ганявся я за нею, ганявся, аж язик пересох. Та де то вже! Хіба її доженеш?! Так я видумав — лід підпалив. Лід згорів, вербові ноги теж згоріли, я тоді спіймав голову і надів на шию.
Зійшов я з тієї гори на балку, оглянувся назад — а до того ставка сила птиці поназліталась. Далі дивлюсь — та птиця понапивалась води (а вода з медом) і повпивалась та так понад берегом і спить, аж хропе. Вернувся я, набрав тієї птиці та кругом поза пояс понатикав і пішов. Спустився знову в балку, вітерець балкою як подихнув, та птиця як попрочумувалась, та вся разом як полетить і підняла мене вгору. Летимо ми та й летимо, вилетіли вже вище неба. «Лишенько, — думаю собі, — там же заєць огню жде». Далі бачу, що непереливки, та давай її висмикати з-за пояса. Повисмикав усю до одної та як упав на небо, аж воно заторохкотіло. А печінки, як ті горіхи, витрусились з мене і порозкочувались по небу. Впав ото я та й лежу. А тут де не взялись миші, унадились, завелись у мені і вже почали кубелка мостити. Я тоді бачу, що не жарти, схопився на ноги, вони як пороснули з мене — ціла отара.
Прочумався я трохи, прибрав на місце печінки, глянув на всі боки — дивні-дива. Чого там тільки нема!.. Тут тобі стоїть сад, на однім дереві сніг росте, уже порозпукувався, тільки б треба було, то він уже й готовий: на другім — дощ росте всякий — і дрібний і лапатий — то вже, бачите, коли якого треба; а аж на самому версі — мряка (може, з тієї мряки й дощ росте — не знаю); далі, теж на дереві, мороз росте, та такий лютий, аж тріщить. Походив ото я там трохи, а вже як розісміливсь — пішов далі. Заходжу в якийсь двір, глянув — а там повнісінько майстрів. В однім місці ковалі грім кують, в другім — блискавку крешуть, в третім — вітер та бурю гонять; далі такечки на відшибі калік лагодять. Зайшов я до них, попросив, щоб мені руки приправили. Вони, спасибі, не довго й гаялись, приправили і нічого за те не взяли. Посеред двору величезна хата з вітром стоїть і чисто вся в дірах; діри ті заткнуті шматтям. До тієї хати приставлено стерегти старого-престарого та сліпого діда, щоб не одіткнулась яка затичка; щоб хто на пакість не одіткнув; та так він і ходить: ото мацає, мацає, поки сам ненароком зачепе за затичку і одіткне її. Вітер як дмухне звідтіль — та дме та й дме, аж доки дід не намацає ту дірку та не заткне.
Чого вже я там тільки не бачив: але як усе розказувати, то скажуть, що брешу. Походив я там, а далі думаю собі: «Скільки не гостюй, а додому повертатися треба, бо там же заєць огню чекає та й хлопці ще не обідали». Вернувся я знов у той сад і давай сніг рвати та вірьовку сукати. Зсукав довгу-предовгу. Думаю: «Сягне аж до самої землі». Діло було ввечері. Прип’яв я ту вірьовку за деревину і спустився в те віконце, що сонце світить. Спускався ото я, спускався, спустився вже до половини, і захопила мене ніч. Я, щоб поночі не заблудитись, став ночувати; назгрібав там то курайцю, то сього, то того, послався, ліг і заснув. Скільки я там спав — не знаю, а щось дуже довго. Прокидаюсь я, дивлюсь — навколо мене сад такий хороший та зелений пишається, в саду чуть — бджоли гудуть, пташки співають. «Де це я?» — думаю собі. Став я навкруги роздивлятися, а з одного боку діти влізли в сад і крадуть груші. Я встав та до них, хотів спитати, чий це сад, коли оглянувсь — а за мною ввесь сад волочиться. Ціп воно за диво? Слухаю — у мене бджоли гудуть. І що ж би ви думали? Коло того ставка, де воду пив, я наївся груш з насінням. Тут я собі сплю, а те насіння зійшло, пустило паростки, і розрісся цілий сад. Потім уже, як зацвів мій сад, — тут і бджоли прилетіли за медом. Я собі лежу нерухомо, а вони подумали, що то вулик (бо з мене миші чисто все виносили), і ввійшли в мене; далі як розроїлись там, як понаносили меду, так цілісінька пасіка стала, а я все сплю. Як почав же я ті груші корчувати та рої викурювати, то було мені там роботи! А що вже того меду набрав! Більше, ніж колись кіт із гречки.
Управившись ото з садом і з пасікою, почав я далі спускатися. Спустився вже аж на край вірьовки, а до землі ще далеко. Я тоді давай трусити із кишені полову та всяке сміття та сукать вірьовку. Як усе повитрушував, почав воші бити та з шкіри ремінці спускати та доточувати вірьовку. Доточив і став далі спускатися. А сонце вранці прийшло до свого вікна світити, бачить — вірьовка (воно не знало, що то моя), та взяло й перепалило її. Як полетів я вниз та як упав на землю — аж на той світ загруз, вірьовка якось заплуталась за землю, я й повис на ній. Дивлюсь я на той світ — а там мій дід та з іншими дідами возить горшки, продає.
А брати собі орють — заганяють загінку, дивляться вгору і бачать чисто все, що я роблю, тільки не впізнали мене. Далі бачать — злетів я з неба і провалився крізь землю, тільки на тім місці, де впав, огонь зайнявся. Прибігли вони туди, а я вже виліз по вірьовці на землю, склав її на купу, вона як розгорілась, аж олія з неї потекла. Принесли брати зайця, розіп’яли над огнем свитку і зжарили його.
Як розказав я братам, що я діда бачив на тім світі, так — батечки! Як заголосили, а я й собі з ними, та так балкою сльоза й заревла… Наплакавшись добре, почали садитись, що його робити. Чи обідати, чи піти в школу діда відвідати. Радились, радились і поклали: перше піти діда відвідати, а потім уже й обідати. От ми покинули там того зайця і пішли діда відвідувати, та як порозходились по всьому світу шукать його (а недавно перед цим школу з школярами вкрадено), то от, як бачите, і досі шукаємо, а заєць і тепер там лежить.

Comments are closed.