Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати…

Потім покинули ми хазяйнувати та почали комерцюватиПотім покинули ми хазяйнувати та почали комерцювати, бо в хазяйстві нам чогось не щастило. От ми розплодили велику силу індичок, то було тільки чотири, а то вже стало без шести десяток і всі, як одна, дійні. Бувало викопаємо широку та глибоку яму та доїмо індичок, та молоко в яму зливаємо. Як уже назливаємо повну, тоді заганяємо туди чий-небудь табун коней і б’ємо масло. Потім те масло накладаємо в бочки, а котре крутіше, те нав’язуємо у в’язки ї вивозимо продавати. Бувало підійде хто масла купувати, то візьмеш ножа та як колупнеш, лоша й вискоче з бочки, а той перелякається та — тікать… А то, бачите, як ми бувало б’ємо табуном масло, то котре лоша плохеньке — втомиться, бігаючи за кіньми, і застряне; ми як накладаємо в бочки, то не додивляємось, а вже як продаєш на базарі, то як колупнеш ножем аж по лоша, то воно й вискоче. Часом назбирається молока велика сила, що вже і в яму не влазить, то ми його зливаємо у льох, і вже з того молока ми бувало масла не б’ємо: ніяк коней не наженеш у льох, так ми прямо сметану продавали, звісно, кому чого треба, те все у нас і є, бо на те комерція.
Раз отак треба було нам з дідом повезти сметану на базар. Підкотили ми до льоху воза і давай вантажить його сметаною. Дід вилами подає, а я на возі розкладаю та топчу. Набрали віз страшенно високий та широкий… Кинулись ми за рублем — хотіли було втягти сметану, — нема; ми й сюди, ми вже й туди, я й за комином дивився, бо він все бувало там лежить, — нема; коли я дивлюсь — а Гривко, граючись, чисто згриз його, уже останній цурпалок догризав. Нічого було робити, запрягли Лису і поїхали, а сметани так і не втягли. їхали, їхали, а по шляху жуки нори рили та понавертали куп (каторжна Лиса — нема щоб дивитися!) колесо наїхало на купу, віз і перевернувся. Пішла наша сметана по дорозі; викачалась у порох, що й не впізнаєш, що воно таке. Давай ми її граблями згрібати та на віз складати. Згребли ото, склали на віз, повезли до річки та випрали гарненько, а потім повернулись додому та на воротах розвішали. Вона як засохла… Бувало вивезеш її на базар, то від покупців не одіб’єшся, прямо один поперед другого так і лізуть, так і товпляться — кожному хочеться купити, а крім нас сушеної сметани ні в кого не було. Оце бувало тільки куди одвернешся на хвилинку, глянеш — дідові купці вже вище носа ціну набили. Тоді дід кому ломом як одломе, а я ваговим дрючком як одважу, то він як схопить, тільки п’яти покаже.
Розкіш тоді була нам з дідом. Сметани було вволю. І чого вже ми з неї не робили? Чи бувало куди їдеш, то і їсти візьмеш сметани і на віз підмостиш сметани, щоб не трясло, а що дід, так той і підперезувався сметаною.
Як виросли ті воли, що свиня висиділа, ми з дідом наробили з гарбузового лушпиння возів і поїхали на Дін по рибу. Як почали ж ми їхати на той Дін… їхали, їхали та й заїхали, що ні хати, ні Дону не видко, вже й не знаємо, куди їхати; хоч би Гривко побіг був за нами, все б таки почув, звідки рибою пахне, і довів би нас до самісінького Дону, так ми ж його зоставили на хазяйстві. Ми тоді давай людей питати, чи не зна хто дороги на Дін. І, спасибі, люди справили: «їдьте, кажуть, через Капказ, через Туреччину, а потім через Німеччину, а вже, кажуть, як поминете Німеччину, то тут вам і Дін на горі покажеться». Дід таки не повірив, вернувся додому за Гривком, щоб той нас вів. Поїхали ми так, як нам розказано, їдемо, поминаємо Німеччину, дивимось — так і є: такечки висока гора стоїть, а на ній Дін блищить.
Приїздимо ми на Дін, питаємо риби. Нема, кажуть, риби, одні раки. Що тут робити? В таку далечінь забились і дарма, тепер сором порожняком і додому вертатися. Давай, думаємо, хоч раків наберемо: на безриб’ї і рак — риба. Набрали ми велику силу раків: повнісінькі з верхом дві макітри і дві пляшки запечатані. Склали на вози ті раки і повернули додому, їдемо ми та й їдемо, і я вже так виголодався, що аж волосся на голові почало пухнути. От якось дід і каже:
— Тепер сонечко світить гарно, давай лиш вечеряти варити: добрі люди вже давно спати полягали, а ми й досі не вечеряли.
Заходився я, замісив галушки, поставив казанок проти сонця (у нас був такий казанок, що тільки поставив його проти сонця, то він у мент закипить), сів і варю Коли дивимось — збоку косарі картоплю косять Підійшли ми до них, купили зо два огляди картоплі; дід, наступивши на шию, випросив у одного косаря лопату та заколов рака на вечерю. Як оббілував я того рака, так попід шкірою сала на цілий палець було, а на ребрах — як на годованій свині. Наварили ми ото з раком та з картоплею галушок і посідали вечеряти. Дід взяв верхові вила, настромив галушку та через коліна як підважив, та галушка як прорветься та мене прямо по ногах — так нігтів як і не було на пальцях. Повечерявши, потягли ми далі.
Доїздимо до річки (а ми, бачите, як їхали на Дін, то вона ще зовсім маленька була, а поки повернулись з Дону та доїхали до неї, то вона тим часом виросла), треба було через ту річку переїхати, а через ню переїздити на пороні. Питаємо ми поронщиків, щоб переїхати, так вони як заправили з нас плату за перевіз, що й всі раки того не варті. Що тут робити? От дід і почав думати, що робити (він був дуже мізковитий), як почав же він думати, все думає та й думає, а думки так і виступають на лобі, як чиряки. Думав він, думав щось, мабуть, із тиждень і таки додумався.
— Давай ми, — каже, — тутечка вози продамо — це штука не дорога, дома другі зробимо, а волів і раків наженемо через річку уплав.
Послухав я його. Продали ми вози, нагнали волів і раків уплав, а самі, підкотивши холоші, перейшли через річку на другий бік, посідали над берегом та й чекаємо. Незабаром і воли перепливли і вийшли на берег. А раків нема. Чекаємо ми до обіда — нема раків. Ждемо вже й до вечора — нема наших раків. І що ж? Так і не діждались. Волів, бачите, ми злиганих нагнали через річку, а раків — розлиганих, бо ні я, ні дід не здогадались позлигувати; вони ото, як увійшли у воду, та й порозлазились і потопились.
Як напав на мене дід:
— І чому ти, — каже, — не позлигував раків? Нехай уже я забув — мені ніколи було, я думав, а ти ж нічого не робив цілий тиждень. Що б то було, — каже, — позлигувати, адже ж і налигачі зайві були, або хоч би було до волів поприлигувати, вже б таки з волами перепливли, а то вони не попали вслід за волами — звісно, річка незнайома, збились із пантелику і потопились. Сором і додому повертатися. Що баба скаже?
— Що ж, — кажу, — будемо робити? Давайте хоч тут вловимо риби.
А дід був дуже вдатний рибу ловити. Було кине вудку в чужу будку і тягне як не кожух, то свитку.
Наловив дід там таки риби, забрали в подоли, а дід понав’язував волам до ріг води, щоб у дорозі рибу напувати, і потягли пішки додому. Ішли ми та й ішли, мабуть, з місяць без перестанку, і я так підбився, йдучи дорогою, що хоч лягай, а тут ще й нігті розболілися. А дід і каже:
– Тю, дурний, хоч ти й старший. Та візьми ноги на плечі і йди.
Послухав я діда. Взяв ноги на плечі і як на світ народився.
Стали ми наближатися додому. А тут туман такий наліг, що аж пищить. По всьому видно, що вже недалеко додому, а не втрапимо; вже й Гривка висилали наперед, тах і той нічого не знайшов. Посідали ми та й чекаємо, поки розійдеться туман. Коли дивимось — недалеко чийсь млин крутить вирлом (обганяє мухи) і йде попаски додому. Придивились ми до нього — а він з нашого села, бо на праве вухо значений (у нашому селі всі млини значені на праве вухо). Ми за ним, а він задрав вирло та тікать, і тільки ми його й бачили. Що тут робити? — бідкаємося ми. Коли прислухаємось, чуємо — дзвін гуде (у нашому селі на дзвіниці був такий великий дзвін, що як задзвонять у нього на різдво, то він аж до великодня гуде, а дяк такий був, що бувало як чита в церкві, то два чоловіки лопатами голос відгортають). Ми й пішли на дзвін і попали прямо в село. Воно таке раде, що ми повернулись, аж підскакує та радіє.
Приходимо додому, доходимо до воріт. А в нас ворота широкі були: хоч скільки возів в один ряд постав, то всі пройдуть у ворота, не зачепляться; а двір такий був, що скільки оком окинеш — то все наш двір. Хата теж була добра: зайдеш у ню, глянеш на стіни, то тут тобі гай, ставок, млини, то вона зовсім, як небо: бувало глянеш, то й зорі сяють в ній. Так ото, кажу, доходимо до воріт, а баба вийшла й поздоровляє нас: діда з сином, а мене з батьком. Ми, правда, думали, що вона жартує, коли заходимо в хату, дивлюсь я — справді батько народився. Зайшли ми. Батько схопився та зараз дідові — чолом (бачите, мій дід та моєму батькові батьком доводився). Я й собі хотів було батькові чолом дать, підходжу до нього, беру його на руки, а воно таке перське, зараз за чуба лове та кулаками так і сікається до морди; але я йому все змовчував, бо воно, правда, хоч ще й мале, а все ж таки батько — має право.
— Ну, — каже, дід, — тепер будемо справляти хрестини. У тебе народився батько, в мене — син, так біжи ж ти на село, скликай людей, а я буду обід готувати.
Пішов ото я скликати: у один двір не зайду, а два обмину, а де собаки кляті, то третьою вулицею обминаю. Ходжу ото я та скликаю такечки людей на хрестини. Я перше бувало як вийду на село, то люди зараз і почнуть мене безбатченком дражнити, я їм усе мовчав, бо в мене тоді таки ще не було батька. Так ото й тепер ходжу, а люди зараз і почали:
— Безбатченко! Безбатченко ходе…
Я як спіймаю котрого за чуба (а я тоді дужий був — курячі підкови розгинав) та як почну його мняти, додаючи словами:
— Брешеш, брешеш, сякия-такий сину, бо є батько! Ось приходь сьогодні на хрестини, то й побачиш, що іменно є…
Так ото пополуплю добре та й, стало бути, покличу на хрестини. Пройду далі – ще хто-небудь гукне, я й тому дам гарного прочухана та й того покличу. Поки всіх перекликав, то повен мішок вовни з них наскуб.
Як понасходилось же людей до нас, мало не повна хата!.. Почали ми їх частувати. Дід як піднесе котрому випити недовбаним коряком, а я як дам закусити нетесаним макогоном, то він так і витягнеться — уп’ється з одного разу; а баба теж не гуля. Щоб він швидше освіжився вгощає його, вже лежачого, тим медом, що кіт наносив. Як почав дід підносити кожному по другій, то інший хоч і поневолі, а вип’є, бо ніяково ж йому не випити, а закуски й не діждеться: так йому й піде світ обертом, а далі дивишся — покотився сторчака (дід таки дуже часто частував гостей, не давав їм і в гору глянути). Бачуть тоді наші гості, що вже їм нудить від такої випивки, та — хто куди попав: хто в вікна, а хто в двері. А батько стоїть у сінях та шапки їм надіває: котрому не надіне, то він так і покотиться через поріг (батько мав звичай і надівати і скидати шапки з потилиці). Деякі хоч за ворота повиходили, а деякі прямо в дворі повивертались. Кого ж щиріше вгощали, то той ще в хаті покотився під лаву… Гріх казати, частували гаряче. Хто був, той і тепер дякує.
Як уже всі порозходились з хати, дід і каже:
— Ти ж тут заходись — пошануй гостей, випровадь їх за ворота, а я піду покличу на завтра других, будемо ще похрестили гуляти. Сьогодні, — каже, — були твої гості, а завтра будуть мої.
На другий день як понасходилось їх — ще більше, ніж учора було. От дід забрав їх, привів до озера, посолив у ньому воду і припрошує:
– Сьорбайте, — каже, — перше юшку, а насподі рибка буде.
Як допались наші гості до тієї юшки, аж я злякався, щоб не пооб’їдалися. А що вже дякували дідові! Так щиро, що він ледве додому дійшов. Після того нескоро вже він хвалився. Каже:
— Так дякували, що я вже дивувався, як тільки ребра видержали.

Comments are closed.