Полуботок і цар Петро (прокляття Полуботка)

За царя Петра на гетьманстві був Полуботок і, значить, опікувався усенькою Україною. І шле до нього якось цар Петро листа, некрутів з українців потребує; прочитав Полуботок та й відписав: “Ніколи цього не було та й не буде, щоб українців у некрути брали; поки живий, – каже, – не дам, а помру, усім закажу, щоб цього не було, то й не буде!” Цар пише до нього вдруге. Він йому знов те ж саме! Пише і втретє та й наказує: “Коли, – каже, – ти, Полуботку, некрутів з України не хочеш давати, то прибудь перед мої ясні очі, побалакаємо”.
Почав Полуботок виряджатися; узяв з собою аж чотири сотні козаків та й наказує їм:
– Глядіть же, панове молодці, як приїдемо до царя, не лякайтеся! Не з’їсть! Та не те, що лякатися, а й шапок не знімайте, будьте, як слід, вільними козаками; чи чуєте?
– Чуємо, – відказують.
От так усі проміж себе умовилися та й поїхали. Приїхали в той Петербург і до царя причвалали. Цар побачив Полуботка та й кричить:
– Ти – Павло Полуботок?
– Я, – відказує гетьман, – Павло Полуботок!
– Як ти смів моєї царської волі не вволити, некрутів з українців не дати?
– Так і так, – одказує, – некрутів зроду-віку не брали з українців і брати не мають.
– Не будуть?! – гримає цар.
– Поки я житиму – не будуть! – відказує гетьман.
Вихопив тоді Петро шаблюку з піхви та й приткнув Полуботка до мосту: ногу, вибачайте, так і простромив шаблюкою аж до стелини.
– Що, – каже, – некрутів не буде?
– Довіку не буде! – відказує.
Оглянувся Полуботок, аж ті, сучі сини, долі ниць лежать, полякались! Аж плюнув мученик. Його ж таки ще мучили: як почали мучити, то аж три дні мучили. На четвертий відвезли в якийсь льох фортеці; коли дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь: Полуботок кінчається, праведен бувши, то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він спочатку віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув – правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже:
– Оце ти – Петро, а я – Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрутів братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!
Та й умер. Цар Петро ото указ про некрутів подрав, а другий написав, щоб зроду й довіку не брано у нас некрутів. А через тиждень, справді, і Петро вмер.

Comments are closed.