Івашко і відьма

Як був собі дід да баба, а у їх маленький синок Івашко. Довго просив Івашко батька, щоб він зробив йому човничок та пустив плавать по озеру; та все Івашко був малий, його боялись пустить одного. А як Івашко підріс, уже минув йому десятий год, тоді батько зробив човничок, а мати пішла з Івашком до озера, опустила його на воду і обіцялась навідувать всякий тиждень. Бувало, як наступить п’ятінка, мати прийде к берегу і заспіває:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Івашко скаже човничку: «Пливи, пливи, човничку, до бережка; це моя мати!» Човничок припливе, мати дасть синку їсти-пити, надіне на його біленьку сорочку і оп’ять одпустить човничок в воду.
Так вона навіщала Івашка, а відьма усе чула, ховаючись у кущах біля того місця, куди припливав човничок. Відьма хотіла з’їсти Івашка, і на другу п’ятницю прийшла раньше матери Івашкиної і заспівала:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Та заспівала грубим голосом, так що Івашко узнав не материнський голос і каже човничку: «Пливи, пливи од бережка, бо це прийшла не моя мати». Човничок одплив. Тоді відьма побігла до коваля і просить його: «Ковалю, ковалю! Зроби мені такий голос, як у Івашкиної матери». Коваль зробив їй такий голос, і вона на другу п’ятницю оп’ять пішла раненько до бережка і заспівала тоненьким голоском:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біле́нькую.

Івашко не узнав уже, що це була не його мати, і сказав човничку, щоб він приплив до бережка. Відьма схопила його і потащила до себе, приказала Марусі, дочці, зжарить Івашка, а сама побігла скликать гостей. Маруся узяла лопату, що в пічку хліб сажають, і каже: «Сядь, Івашку, на лопату». Івашко сів, да не так, як вона хоче. Маруся толкує, як треба сісти, а він усе як будто не розуміє і просить Марусю: «Сядь сама, — каже, — покажи мені». Маруся сіла, а він її в пічку, — вона і зжарилась. Сам вибіг із хати, взліз на дерево да й сидить.
Прийшла відьма з гостями, стукає в двері і кричить: «Марусю, Марусю! Одчини двері». А Маруся не чує. «Видно, суча дочка пішла на досвітки — гулять з дівчатами та з парубками, або до подруг пішла — косу у лєнти заплітать». Стукала-стукала і у двері, і у вікна – та й висадила вікно, пролізла в хату, одчинила двері і ввела гостей. Дивиться — в печі жарена Маруся, подала на стол гостям і просить їсти. От і гості і сама відьма, наївшись того м’ясця, вийшли із хати на траву покататься, легли і кричать: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко з дерева: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!» Відьма чує голос, та не бачить — відкіль він? Оп’ять: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!»
Відьма побачила Івашка і давай гризти дерево під Івашком; гризла-гризла, переламала усі зуби і побігла до коваля, щоб він зробив їй залізні зуби; прийшла назад і оп’ять начала гризти. Догризла до середини; в то врем’я гуси летять. Івашко заголосив: «Гуси мої, гусенята, візьміть мене на крилята, однесіть мене до батенька; у його є много добра, є що їсти і пити». А гуси йому: «Нехай тебе задні візьмуть!» Прилетілі і ті; він і їх просить, але і вони сказали: «Нехай тебе візьмуть ті, що сзаду летять». Прилетіли і задні, взяли Івашка і однесли к батькові і матері, посадили на кришу хати, а самі тут же сіли. Тоді баба напекла пирогов і ділить: «Цей тобі, діду, цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Баба дивиться, дивиться — нічого не бачить. Оп’ять: «Цей тобі, діду, а цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Вийшла баба із хати, глядь — а Івашко сидить на криші; вот його зараз зняли з криші, а гусей накормили овсом, пшеницею, напоїли і пустили летіть далі. Івашко остався дома і тепер живе, хліб жує і добром гусей вспоминає.

Кобиляча голова

Кобиляча головаЯк був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що завжди рано уставала та усе робила, а бабиній – як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: «Ідіть же, — говорить, — да щоб мені багато напряли». Дідова дочка до світа встала та усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, та й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить: «Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш». Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому та й каже: «Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, так і не вставала до світа!» А та, прийшовши, скільки не божилась, що то її починки, так куди — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, та і нав’язалась на діда: «Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!».
От дід запряг кобилу та посадив дочку на віз, і сам сів, та й поїхали. Їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку та й повів у хату, а хата була одчинена, та й каже: «Оставайся ж, доню, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить». Та сам пішов з хати та й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка і каже. «Це мій батечко дровця рубає!»
Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
Дівчина встала і одчинила.
– Дівчино, дівчино! Пересади через поріг.
Вона пересадила.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
Вона постелила. – Дівчино, дівчино! Положи мене на піл».
Вона положила.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
Вона і укрила.
– Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь.
Вона як вилізла із ушей, так стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску та й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не впізнав; а після вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда: «Вези і мою дочку туди, куда свою возив».
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
– Не велика пані, і сама одчиниш, — каже дівчина.
– Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг.
– Не велика пані, і сама перелізеш.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
– Не велика пані, і сама постелиш.
– Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.
– Не велика пані, і сама ляжеш.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
– Не велика пані, і сама укриєшся.
Тогді кобиляча голова схватилась и з’їла бабину дочку, та кісточки в мішочку і повісила, а сама оп’ять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать: «Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!» Що прожене баба її, то вона оп’ять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові: «Поїдь та подивись, що там із моєю дочкою робиться». От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, а баба розсердилась да собачку і убила.

Ворона і рак

Ворона і ракЛетіла ворона по-над морем, дивиться — рак лізе; хап його и понесла в ліс, щоб, сівши десь на гілці, хорошенько закусити. Бачить рак, що приходится пропадать і говорить вороні:
– Ей, воро́но, воро́но! Знав я твого батька і твою матір — славні люди були!»
– Угу! — відповідає ворона, не розкривши рота.
– І братів і сестер твоїх знав, що за добрі люди!
– Угу!
– Та вже хоч вони і гарні люди, а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішого над тебе.
– Еге ж! — кракнула ворона і впустила рака в море.

Про лисичку-сестричку і вовчика-братика

Про лисичку-сестричку і вовчика-братикаЯк була собі лисичка, та й пішла раз до однієї баби добувать вогню; ввійшла у хату та й каже: «Добрий день тобі, бабусю! Дай мені вогню». А баба тільки що вийняла із печі пиріжок із маком, солодкий, та й положила, щоб він прохолов; а лисичка це і підгледіла, та тілько що баба нахилилась у піч, щоб дістать вогню, то лисичка зараз ухватила пиріжок та і давай драла з хати, та, біжучи, весь мак із його виїла, а туда сміття наклала.
Прибігла на поле, аж там пасуть хлопці бичків. Вона і каже їм: «Ей, хлопці! Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок». Тії согласились; так вона їм говорить: «Смотріть же, ви не їжте зараз сього пирожка, а тоді уже розломите, як я заведу бичка за могилку; а то ви його ні за що не розломите». Бачите вже — лисичка таки собі була розумна, що хоть кого та обмане. Тії хлопці так і зробили, а лисичка як зайшла за могилу, та зараз у ліс і повернула, щоб на дорозі не догнали; прийшла у ліс та і зробила собі санки і їде.
Коли йде вовчик:
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– Де це ти узяла собі і бичка і санки?
– Е! Зробила.
– Підвези ж і мене.
– Е, вовчику! Не можна.
– Мені хоть одну ніжку.
– Одну можна.
Він і положив, да од’їхавши немного і просить, щоби іще одну положить.
– Не можна, братику! Боюсь, щоб ти саней не зламав.
– Ні, сестричко, не бійся! — да і положив другую ніжку.
Тілько що од’їхали, як щось і тріснуло.
– Бачиш, вовчику, уже і ламаєш санки.
– Ні, лисичко! Се у мене був орішок, так я розкусив.
Да просить оп’ять, щоб і третю ногу положить; лисичка і ту пустила, да тілько що оп’ять од’їхали, аж щось уже дужче тріснуло. Лисичка закричала:
– Ох, лишечко! Ти ж мені, братику, зовсім зламаєш санки.
– Ні, лисичко, се я орішо́к розкусив.
– Дай же і мені, бачиш який, що сам їж, а мені і не даєш.
– Нема уже більше, а я б дав.
Да і просить оп’ять, щоб пустила положить і послідню ногу. Лисичка і согласилась.
Так він тілько що положив ногу, як санки зовсім розламались. Тоді вже лисичка так на його розсердилась, що і сама не знала що б робила! А як одійшло серце, вона і каже:
– Іди ж, ледащо! Та нарубай дерева, щоб нам оп’ять ізробить санки; тільки рубавши кажи так: «Рубайся ж, дерево, і криве і пряме».
Він і пішов да й каже усе: «Рубайся ж, дерево, усе пряме да пряме!» Нарубавши і приносить; лисичка увидала, що дерево не таке, як їй треба, оп’ять розсердилась.
– Ти, – говорить, – не казав, видно, так, як я тобі веліла!
– Ні, я усе теє казав, що ти мені казала.
– Та чому ж не таке рубалось? Ну, сиди ж ти тут, а я сама піду нарубаю, — та й пішла у ліс.
А вовк дивиться, що він сам остався; узяв да проїв у бичка дірку да виїв усе в середині, а напускав туда горобців та ще соломою заткнув, поставив бичка, а сам і втік. Аж лисичка приходить, зробила санки та й сіла і стала поганять: «Гей, бичок-третячок!» Тілько він не везе. От вона встала, щоб поправить: може, що не так запряжено; та, не хотячи, одоткнула солому, а оттуда так і сипнули горобці летіти. Вона уже тоді побачила, що бичок неживий; покинула його да й пішла.
Легла на дорозі, аж дивиться – їде мужик з рибою; вона і притворилась, що здохла. От мужик і говорить: «Візьму я оцю лисицю, обдеру да хоть шапку собі зошью».
Узяв да і положив ззаду у воза. Вона замітила, що мужик не смотрить, стала ногами викидувать рибу з воза, а коли побачила, що навикидала уже багато, тоді потихесеньку і сама злізла; сіла біля риби та й їсть собі, — коли біжить оп’ять той самий вовчик.
Побачивши, що вона їсть рибу, прибіг до їй да й каже:
– Здорово була, лисичко-сестричко! Де се ти набрала стільки риби?
Вона каже:
– Наловила, вовчику-братику!
А собі на думці: «Підожди, і я зроблю з тобою таку штуку, як і ти зо мною».
– Як же ти ловила?
– Так, вовчику, уложила хвостик в ополонку, вожу тихенько та й кажу: “Ловися, рибка, мала і велика!” Коли хочеш, то і ти піди, налови собі».
Він побіг да зробив так, як казала лисичка. А лисичка стала за деревом й дивиться; коли у вовчика зовсім хвостик примерз, вона тоді побігла в село та й кричить: «Ідіть, люди, вбивайте вовка!» Люди набігли з кольями та і убили його.

Бідний Іван і попадя

Бідний Іван і попадяДавним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.
Каже йому попадя:
— Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш — добрі гроші заплачу.
Іван не від заробітку, то й погодився.
От і каже йому попадя:
— Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, відтаскаю». Іван і не знав того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в наливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, а тепер вона хоче і сліди змить.
Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:
— Дивись же, кидай аж насеред річки.
Узяв Іван мішок на плечі, аж присів, і поніс до річки. Приніс, укинув у річку та й каже:
— Ну й важкущий-таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:
— А як же ти, сякий-такий, носив, як він ось тут і лежить?
Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його підгонить:
— Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.
Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й поніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, — дума, — відпочину».
Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:
— Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші платить! Як же ти, бісів сину, робиш, мішок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?
Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:
— Ну, тепер ти в мене не втечеш!
Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов камінець, прив’язав та й укинув з найкрутішого берега.
— Ху! — зітхнув Іван і поплентався до попаді, ледве ноги несе.
Ішов він, ішов, коли глядь — з другого кінця іде батюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби Божої додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
— А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!
Схватив Іван камінь і вбив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
— Хто йде?
— Чорт попа несе! — відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив’язав два камені до шиї та й укинув з крутого берега.
— Аж тепер, — каже, — ти не вилізеш!
Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його однією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів уморити чоловіка, а ще йому в рай».
Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та весела.
— На ж, — каже, — Іване, тобі гроші за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.
Взяв Іван гроші та й каже:
— Якби знав, що мені з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тільки відніс його втретє, вертаюся до вас, аж глядь — з другого боку прямо в двір біжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злість, думаю: «Так доки я за ним буду бігать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечі та в річку його, ще й два камені до шиї прив’язав. Тепер уже чорта вилізе!
— А-а-а! — закричала попадя та й зомліла.
— Вам і сам дідько не вгодить! — сказав Іван та й пішов своєю дорогою роботи шукати.

Сини сліпого царя

Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні леґені, а третій недолугий, боязкий, ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:
— Що то ви зажурилися?
— Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, — відповіли леґені.
— Не знати, не знати, — сказав на те старий. — А може, й допоможу.
І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.
— Чи ви, діду, могли б зарадити? — зазвідали царевичі разом.
— Сам-один я нічого не вдію, — пояснив старий дідо. — Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, — і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі — одне потятко – пташеня. Скільки разів воно защебече — стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.
Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.
— Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, — сказав йому старий. — Але ти — нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!
Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.
Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:
— Хлопці, поможіть мені поховати мерця!
Брати не хотіли йому помогти.
— То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу — і гайда!
Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:
— А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?
І почали сміятися з дурня.
На те молодший брат відповів:
— Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса — ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров’я.
— Най буде так, ти непогано думаєш, — мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.
Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.
А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру (вогнище) та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:
— А який тобі хосен (яка користь), якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу — понесу тебе туди, куди ти зібрався.
Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:
— Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!
Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! — захоплювався хлопець. — Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки — вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.
— Мій нянько осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.
Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.
Спустився він із гори, а вовк дорікає:
— А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!
Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:
— Ну, з’їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти татоша, але не дотуляйся до кантара (вуздечки).
— Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.
Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його кантар виглядав ще файнішим!
«Раз уже я добрався сюди — най буде, що буде! А яке то — кінь без кантара?» — зміркував царський син.
Ледве дотулився він до кантара — татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:
— Ох, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!
Леґінь узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:
— Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене — я віднесу вас куди треба.
Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:
— Правда, було би добре дістати й красну дівчину?
— То неможливо, — мовив хлопець.
— А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.
Так і сталося. Молодий король був нежонатий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди увійшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.
Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори.
Раз лишень вовк каже:
— А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив’язував, бо якщо прив’яжуть, то там уже й залишуся.
На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв’язаним. І що там довго говорити — коня прив’язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.
— Видиш, видиш, — почав докоряти, — казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив’язі.
— Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?
— Много не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев’ять овець.
— Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.
— Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, — нагадав добрий вовк. — Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб’ють — самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.
Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.
Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою.
Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало — і кров не капала із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.
Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.
По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів — дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало потя, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі.
Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і виголосив присуд — смертну кару старшому й середущому. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому — най ідуть, куди видять!
А тоді царевич повінчався з красною дівицею. Старий передав йому царство. І казці кінець.

Як цап хизувався перед бараном

Якось узимку ходить баран містечком і збирає сіно, що порозтрушувалося з возів. На ґанку лежить цап і гріється на сонці. Цап побачив барана, та й давай глузувати, сміятися з нього:
— Гей ти, опудало-мужичище! Убрався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сурдуті.
— Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало, — каже баран.
— А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко танцювати, — каже цап та скік із місця. Зіп’явся на задні ноги, передні задер вгору та мах на один бік головою. Круть на другий бік рогами. Верть хвостиком. Зігнув шию дугою, ще й борідкою потряс.
Баран витріщив очі на цапа й каже:
— Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, кому з нас краще.
Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз із очима. Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. У лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.
Як скрутить мороз цапа, — цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.
— Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап барану. — Скидай швидше кожуха, хай я трохи погріюсь!
— Чи то можна, щоб такий пан та вбрався в простий кожух? — каже баран.
Тоді цап заходився просити барана:
— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!
— Та йди вже, чваньку, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, а того, що свити не має. Та це, бач, не вперше, коли сурдут коло кожуха боки гріє.