Ходить дрімота коло плота

Ходить дрімота коло плотаХодить дрімота коло плота,
А сон коло вікон.
Питається сон дрімоти:
– А де будем ночувати?
– Де хатина тепленька,
Де дитина маленька.
Ти ляжеш у ніжках,
А я ляжу в головах.
Ти будеш дрімати,
А я буду присипляти.
Щоб спало — не плакало,
Щоб росло — не боліло
На головоньку, на все тіло.

Іван Голик і його брат

Іван Голик і його братДесь у тридев’ятому царстві, в тридесятому державстві жили собі князь із княгинею, і були в них два сини.
Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоїть три дуби. Глянув на них князь і питає старшого сина:
— Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?
— Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.
— Що ж, — батько каже, — буде з тебе хороший хазяїн. А ти, — питає меншого, — що б ти з цих дубів зробив?
— А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!
Розгнівався князь на такі слова:
— То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!
Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит-риба, вона його враз і проковтнула.
Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.
А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.
Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив.
От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:
— Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!
Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують — хтось усередині кричить:
— Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!
Почули вони це та з переляку як кинуться! — і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити?»
А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.
Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.
їдуть вони, їдуть, під’їхали до моря, коли бачать — сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:
— Піди спитай, що то за чоловік?
Пішов слуга, питає:
— Хто ти такий?
— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такі будете?
— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.
— Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.
Переказав те слуга князеві.
Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи — все убрання.
Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.
— Вже коли береш мене з собою, князю, — каже, — так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся — пропадемо усі.
Князь сказав: «Добре, слухатимусь», — і всім наказав слухатись.
Їдуть вони, їдуть, коли це — мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:
— Ні, — каже, — почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.
Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!
їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода:
— Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.
Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв’язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.
їдуть понад берегом, коли бачать — рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:
— Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.
— Нащо?
— Не питай нащо, а купуй.
Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.
Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев’яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому — одразу вбиває.
Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.
А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:
— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.
— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.
Погодився князь.
— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
— Чого Ти, князю, плачеш?
— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.
— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.
Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?
— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.
— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!
І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!
— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.
От догуляли до вечора. Тут змій і каже:
— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!
Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:
— А чого ти, князю, плачеш?
Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.
— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!
Щуки миттю пірнули у воду й попливли.
Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:
— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!
І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:
— Отже, тобі й наша відслуга!
Подякував Іван Голик двом щукам і побіг
до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
— А що, перстень є?!
— Є, — каже Іван.
Коли це змій сам іде, сердитий такий.
— Що ж, досі персня нема?
— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.
Посміхнувся змій і каже:
— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.
Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:
— Твій перстень?
А вона зашарілася й каже:
— Мій.
— Як твій, так візьми, та наперед не губи.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,
змій князеві й каже:
— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!
По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!
— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.
От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір’я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:
— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.
— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.
Князь гукнув:
— Кличте сюди Івана Голика!
Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.
Князь тоді й каже:
— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!
Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:
— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.
Вислухав Іван і каже:
— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
Вранці приходить князь на подвір’я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:
— Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.
Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують — так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:
— Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.
Змій каже:
— Добре, хай поїде.
Князь покликав Івана Голика й наказує:
— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його — аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю — аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б’є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:
— Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!
— Мені, — каже він, — нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.
Зітхнула вона й каже:
— Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.
І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір’я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:
— А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.
Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї — вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.
Змій каже:
— Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.
По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь — до Івана Голика на пораду.
Іван Голик як свисне — прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:
— Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться — я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий — я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.
Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються — немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився — ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов — не побачив комара. Вдруге обійшов — літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь до неї: — «Оце моя!» — і підводить до змія.
— Що ж, — змій каже, — як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.
Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:
— Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
— Добре, — каже князь, — все зроблю, як ти кажеш.
От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє — чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювали б трохи!
— Ні, — каже князь, — сьогодні ж поїдемо!
От узяв він свою молоду, своїх людей
зібрав, сіли й поїхали.
Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.
Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:
— Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?
А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати — як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:
— Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.
Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.
Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір’я. Тоді, впавши, й каже:
— Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана — той його й ухопив.
Підбіг і безрукий:
— Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?
Іван Голик на те каже:
— Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам
з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.
От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.
їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.
Доїхала до них і каже служницям:
— Подайте тим калікам оці гроші.
Служниці хотіли подати, а безногий і
каже:
— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?
Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:
— Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?
— Така вже біда в мене! — каже вона.
— Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!
Коли це під’їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:
— Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.
Іван Голик каже:
— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.
Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.
— Коли ж він літає? — питають.
— Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.
— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! — вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:
— Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!
Безногий і каже:
— Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.
— Беріться за мене, — каже змій, — понесу, тільки не душіть мене.
Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:
— Оце цілюща вода!
Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:
— Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!
Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум’ям. Як почали вони тоді змія душити! — він давай проситися:
— Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!
Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.
Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.
Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.
Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:
— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!
Заплакав князь і каже:
— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.
От Іван Голик підвів його та й каже:
— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!
Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:
— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.
— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.
А князь каже:
— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.
Іван Голик і каже:
— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!
Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:
— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!
Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:
— Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! — а що то Іван Голик — вона й не пізнала.
Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:
— Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принеси до мене в сад.
От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.
Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.
Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:
— Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.
— Ні, ще, мабуть, зарано, — каже князь, — княгиня ще на ґанок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.
Іван Голик і каже йому:
— Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!
От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ґанку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.
Тільки догнали до воріт — свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв — вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ґанку, та до князя — та в ноги!..
— Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!
Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.

Ходить сон коло вікон

Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
— Де ми будем ночувати?
— Де хатинка тепленькая,
Де дитинка маленькая,
Там ми будем ночувати,
Мале дитя присипляти.
Щоб виросло, не змарніло,
Щоб тяженько не хворіло,
Сили й розуму набралось,
Своїх батьків потішало.

Івашко і відьма

Як був собі дід да баба, а у їх маленький синок Івашко. Довго просив Івашко батька, щоб він зробив йому човничок та пустив плавать по озеру; та все Івашко був малий, його боялись пустить одного. А як Івашко підріс, уже минув йому десятий год, тоді батько зробив човничок, а мати пішла з Івашком до озера, опустила його на воду і обіцялась навідувать всякий тиждень. Бувало, як наступить п’ятінка, мати прийде к берегу і заспіває:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Івашко скаже човничку: «Пливи, пливи, човничку, до бережка; це моя мати!» Човничок припливе, мати дасть синку їсти-пити, надіне на його біленьку сорочку і оп’ять одпустить човничок в воду.
Так вона навіщала Івашка, а відьма усе чула, ховаючись у кущах біля того місця, куди припливав човничок. Відьма хотіла з’їсти Івашка, і на другу п’ятницю прийшла раньше матери Івашкиної і заспівала:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Та заспівала грубим голосом, так що Івашко узнав не материнський голос і каже човничку: «Пливи, пливи од бережка, бо це прийшла не моя мати». Човничок одплив. Тоді відьма побігла до коваля і просить його: «Ковалю, ковалю! Зроби мені такий голос, як у Івашкиної матери». Коваль зробив їй такий голос, і вона на другу п’ятницю оп’ять пішла раненько до бережка і заспівала тоненьким голоском:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біле́нькую.

Івашко не узнав уже, що це була не його мати, і сказав човничку, щоб він приплив до бережка. Відьма схопила його і потащила до себе, приказала Марусі, дочці, зжарить Івашка, а сама побігла скликать гостей. Маруся узяла лопату, що в пічку хліб сажають, і каже: «Сядь, Івашку, на лопату». Івашко сів, да не так, як вона хоче. Маруся толкує, як треба сісти, а він усе як будто не розуміє і просить Марусю: «Сядь сама, — каже, — покажи мені». Маруся сіла, а він її в пічку, — вона і зжарилась. Сам вибіг із хати, взліз на дерево да й сидить.
Прийшла відьма з гостями, стукає в двері і кричить: «Марусю, Марусю! Одчини двері». А Маруся не чує. «Видно, суча дочка пішла на досвітки — гулять з дівчатами та з парубками, або до подруг пішла — косу у лєнти заплітать». Стукала-стукала і у двері, і у вікна – та й висадила вікно, пролізла в хату, одчинила двері і ввела гостей. Дивиться — в печі жарена Маруся, подала на стол гостям і просить їсти. От і гості і сама відьма, наївшись того м’ясця, вийшли із хати на траву покататься, легли і кричать: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко з дерева: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!» Відьма чує голос, та не бачить — відкіль він? Оп’ять: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!»
Відьма побачила Івашка і давай гризти дерево під Івашком; гризла-гризла, переламала усі зуби і побігла до коваля, щоб він зробив їй залізні зуби; прийшла назад і оп’ять начала гризти. Догризла до середини; в то врем’я гуси летять. Івашко заголосив: «Гуси мої, гусенята, візьміть мене на крилята, однесіть мене до батенька; у його є много добра, є що їсти і пити». А гуси йому: «Нехай тебе задні візьмуть!» Прилетілі і ті; він і їх просить, але і вони сказали: «Нехай тебе візьмуть ті, що сзаду летять». Прилетіли і задні, взяли Івашка і однесли к батькові і матері, посадили на кришу хати, а самі тут же сіли. Тоді баба напекла пирогов і ділить: «Цей тобі, діду, цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Баба дивиться, дивиться — нічого не бачить. Оп’ять: «Цей тобі, діду, а цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Вийшла баба із хати, глядь — а Івашко сидить на криші; вот його зараз зняли з криші, а гусей накормили овсом, пшеницею, напоїли і пустили летіть далі. Івашко остався дома і тепер живе, хліб жує і добром гусей вспоминає.

Кобиляча голова

Кобиляча головаЯк був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що завжди рано уставала та усе робила, а бабиній – як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: «Ідіть же, — говорить, — да щоб мені багато напряли». Дідова дочка до світа встала та усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, та й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить: «Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш». Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому та й каже: «Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, так і не вставала до світа!» А та, прийшовши, скільки не божилась, що то її починки, так куди — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, та і нав’язалась на діда: «Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!».
От дід запряг кобилу та посадив дочку на віз, і сам сів, та й поїхали. Їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку та й повів у хату, а хата була одчинена, та й каже: «Оставайся ж, доню, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить». Та сам пішов з хати та й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка і каже. «Це мій батечко дровця рубає!»
Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
Дівчина встала і одчинила.
– Дівчино, дівчино! Пересади через поріг.
Вона пересадила.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
Вона постелила. – Дівчино, дівчино! Положи мене на піл».
Вона положила.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
Вона і укрила.
– Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь.
Вона як вилізла із ушей, так стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску та й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не впізнав; а після вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда: «Вези і мою дочку туди, куда свою возив».
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
– Не велика пані, і сама одчиниш, — каже дівчина.
– Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг.
– Не велика пані, і сама перелізеш.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
– Не велика пані, і сама постелиш.
– Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.
– Не велика пані, і сама ляжеш.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
– Не велика пані, і сама укриєшся.
Тогді кобиляча голова схватилась и з’їла бабину дочку, та кісточки в мішочку і повісила, а сама оп’ять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать: «Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!» Що прожене баба її, то вона оп’ять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові: «Поїдь та подивись, що там із моєю дочкою робиться». От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, а баба розсердилась да собачку і убила.

Ворона і рак

Ворона і ракЛетіла ворона по-над морем, дивиться — рак лізе; хап його и понесла в ліс, щоб, сівши десь на гілці, хорошенько закусити. Бачить рак, що приходится пропадать і говорить вороні:
– Ей, воро́но, воро́но! Знав я твого батька і твою матір — славні люди були!»
– Угу! — відповідає ворона, не розкривши рота.
– І братів і сестер твоїх знав, що за добрі люди!
– Угу!
– Та вже хоч вони і гарні люди, а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішого над тебе.
– Еге ж! — кракнула ворона і впустила рака в море.

Про лисичку-сестричку і вовчика-братика

Про лисичку-сестричку і вовчика-братикаЯк була собі лисичка, та й пішла раз до однієї баби добувать вогню; ввійшла у хату та й каже: «Добрий день тобі, бабусю! Дай мені вогню». А баба тільки що вийняла із печі пиріжок із маком, солодкий, та й положила, щоб він прохолов; а лисичка це і підгледіла, та тілько що баба нахилилась у піч, щоб дістать вогню, то лисичка зараз ухватила пиріжок та і давай драла з хати, та, біжучи, весь мак із його виїла, а туда сміття наклала.
Прибігла на поле, аж там пасуть хлопці бичків. Вона і каже їм: «Ей, хлопці! Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок». Тії согласились; так вона їм говорить: «Смотріть же, ви не їжте зараз сього пирожка, а тоді уже розломите, як я заведу бичка за могилку; а то ви його ні за що не розломите». Бачите вже — лисичка таки собі була розумна, що хоть кого та обмане. Тії хлопці так і зробили, а лисичка як зайшла за могилу, та зараз у ліс і повернула, щоб на дорозі не догнали; прийшла у ліс та і зробила собі санки і їде.
Коли йде вовчик:
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– Де це ти узяла собі і бичка і санки?
– Е! Зробила.
– Підвези ж і мене.
– Е, вовчику! Не можна.
– Мені хоть одну ніжку.
– Одну можна.
Він і положив, да од’їхавши немного і просить, щоби іще одну положить.
– Не можна, братику! Боюсь, щоб ти саней не зламав.
– Ні, сестричко, не бійся! — да і положив другую ніжку.
Тілько що од’їхали, як щось і тріснуло.
– Бачиш, вовчику, уже і ламаєш санки.
– Ні, лисичко! Се у мене був орішок, так я розкусив.
Да просить оп’ять, щоб і третю ногу положить; лисичка і ту пустила, да тілько що оп’ять од’їхали, аж щось уже дужче тріснуло. Лисичка закричала:
– Ох, лишечко! Ти ж мені, братику, зовсім зламаєш санки.
– Ні, лисичко, се я орішо́к розкусив.
– Дай же і мені, бачиш який, що сам їж, а мені і не даєш.
– Нема уже більше, а я б дав.
Да і просить оп’ять, щоб пустила положить і послідню ногу. Лисичка і согласилась.
Так він тілько що положив ногу, як санки зовсім розламались. Тоді вже лисичка так на його розсердилась, що і сама не знала що б робила! А як одійшло серце, вона і каже:
– Іди ж, ледащо! Та нарубай дерева, щоб нам оп’ять ізробить санки; тільки рубавши кажи так: «Рубайся ж, дерево, і криве і пряме».
Він і пішов да й каже усе: «Рубайся ж, дерево, усе пряме да пряме!» Нарубавши і приносить; лисичка увидала, що дерево не таке, як їй треба, оп’ять розсердилась.
– Ти, – говорить, – не казав, видно, так, як я тобі веліла!
– Ні, я усе теє казав, що ти мені казала.
– Та чому ж не таке рубалось? Ну, сиди ж ти тут, а я сама піду нарубаю, — та й пішла у ліс.
А вовк дивиться, що він сам остався; узяв да проїв у бичка дірку да виїв усе в середині, а напускав туда горобців та ще соломою заткнув, поставив бичка, а сам і втік. Аж лисичка приходить, зробила санки та й сіла і стала поганять: «Гей, бичок-третячок!» Тілько він не везе. От вона встала, щоб поправить: може, що не так запряжено; та, не хотячи, одоткнула солому, а оттуда так і сипнули горобці летіти. Вона уже тоді побачила, що бичок неживий; покинула його да й пішла.
Легла на дорозі, аж дивиться – їде мужик з рибою; вона і притворилась, що здохла. От мужик і говорить: «Візьму я оцю лисицю, обдеру да хоть шапку собі зошью».
Узяв да і положив ззаду у воза. Вона замітила, що мужик не смотрить, стала ногами викидувать рибу з воза, а коли побачила, що навикидала уже багато, тоді потихесеньку і сама злізла; сіла біля риби та й їсть собі, — коли біжить оп’ять той самий вовчик.
Побачивши, що вона їсть рибу, прибіг до їй да й каже:
– Здорово була, лисичко-сестричко! Де се ти набрала стільки риби?
Вона каже:
– Наловила, вовчику-братику!
А собі на думці: «Підожди, і я зроблю з тобою таку штуку, як і ти зо мною».
– Як же ти ловила?
– Так, вовчику, уложила хвостик в ополонку, вожу тихенько та й кажу: “Ловися, рибка, мала і велика!” Коли хочеш, то і ти піди, налови собі».
Він побіг да зробив так, як казала лисичка. А лисичка стала за деревом й дивиться; коли у вовчика зовсім хвостик примерз, вона тоді побігла в село та й кричить: «Ідіть, люди, вбивайте вовка!» Люди набігли з кольями та і убили його.