Попова дочка

Попова дочкаЯк був собі піп да попаддя, та була в ïх одна дочка́. Як вмерла попаддя, піп і каже дочці: «А ну, дочко! Убирайся, підем вінчаться». Дочка пішла на материну могилу да й плаче. Мати виходить із могили й питає дочку: «Чого ти, доню, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли батько хоче на мені жениться». — «Коли так, дочко, скажи ж батькові: нехай він тобі справить плаття таке, як місяць і сонце, і весь прибір до плаття». Батько ïй справів таке плаття, яке вона сказала, і весь прибір, да й каже дочці вп’ять: «Кажу тобі, дочко, убирайся вінчаться». Дочка вп’ять пішла до матері на могилу плакать. «Чого ти вп’ять прийшла плакать?» — питає мати. «Як же мені не плакать, що плаття таке, як ти казала, справив батько та й кличе вп’ять вінчаться?» — «Так скажи ж, дочко, батькові: нехай справить тобі плаття таке, як зо́рі, і увесь прибір до плаття; та тогді, дочко, і повінчаєшся з ним». Піп справив дочці все, як вона сказала, та й каже знову: «Убирайся, дочко, підем вінчаться!» Дочка в третій раз пішла до матері на могилу, а мати й питає. «Чого ти, доню, вп’ять прийшла до мене плакать?» — «Як же мені не плакать, що батько справив все, що ти сказала, і вп’ять-таки хоче зо мною вінчаться». — «Так скажи ж батькові, — каже мати, — нехай він тобі справить кожух свинячий і до кожуха весь прибір, чоботи і платок». Батько вп’ять справив дочці і кожух і усе, що вона хотіла, да й каже, як і попе́реду: «Ну, дочко, убирайся, підем вінчаться!»
От дочка батькові і гово́рить: «Постривайте, тату, піду за́раз уберусь», да й пішла із куклами убираться: сама убралась у свинячий кожух, а кукол трьох убрала у плаття, що ïй батько посправляв; а убравшись, прийшла на горо́д та й поставила трьох кукол коло се́бе, а сама посере́дині. От одна кукла й гово́рить: «Розступись, сира земле, щоб красна дівиця пішла у те́бе!» І друга́ те саме гово́рить, і третя те саме; пішли вони під землю; ідуть, ідуть в інше царство, в інше государство, та й увійшли у ліс, а там стоïть хатка на курячій ніжці. Вони думали, думали, що робить, та взяли та під хаткою й сіли; кукли собі сидять, а попівна стала золотом вишивать.
Коли ïде царенко і каже: «Здорова була! Сідай на віз зо мною». А вона каже: «Як же мені можна з вами сидіть, коли ви царенко, а я попівна і у свинячому кожусі». Дак він каже чоловікові: «Возьми, посади ïï!» А той взяв да й посадив. Поïхали вони і приïхали додо́му. Тут він ввів ïï у хату до своєï матері да й каже: «Мамо! Дозвольте мені на ïй жениться». А мати йому на те: «Як же тобі, сину, на ïй жениться, що ти царенко, а вона попівна у свинячому кожушку!» — «Дак проженем же ïï, мамо, під піч!»
Тогді була субота, а завтра неділя; от він устав вранці да й каже чоловікові: «Давай лишень кухоль!» А вона вискочила із-під печі да й подала йому; но він тільки ударив ïï кухлем, сказавши: «Піди геть під піч, свиня!» Вона побігла да й сидить собі, а він поïхав до церкви. Як тільки він поïхав, вона попросилась у цариці да, прибравшись під піччю, і сама пішла до церкви; прийшла да й стоïть собі на правому крилосі. Царенко, побачивши ïï, підійшов да й питає: «Відкіля ти, голубко?» — «Я із-під Кухлева», — сказала попівна, і як тільки задзвонили на «Достойно» — вийшла з церкви да й побігла собі вп’ять під піч, знову надівши свинячий кожушок.
Приïхав царенко з церкви да й каже матері: «Яку я, мамо, гарну панночку бачив у церкві! І спитав ïï: відкіль вона? А вона сказала: з-під Кухлева». Сподобалась царенкові панночка, поïхав неборак шукать Кухлева; ïздив цілу неділю; вернувсь в суботу да й каже матері: «Не найшов панночки». А попівна сидить усе під піччю. Прийшла неділя, він встав вранці да й кличе чоловіка: «Дай лишень, — каже, — мені рушник!» Попівна вибігла й подала йому рушник, но він ударив ïï рушником і прогнав від себе. Оп’ять поïхав він до церкви. Вона випросилась у цариці, наділа плаття таке, як місяць і сонце, пішла до церкви да й стала на правому крилосі. Царенко оп’ять підійшов до неï, питає знову: відкіль вона? «Із-під Рушниківки», — каже попівна. «Поміняємось, серце, кольцями!» — «Не треба, у мене своïх багацько». Тільки задзвонили на «Достойно», вона побігла додому, роздяглась да й сидить під піччю.
Приïхав із церкви царенко да вп’ять і каже матері: «Мамо, яку я гарну панночку бачив!» Поïхав царенко знову шукать Рушниківку, довго ïздив, а не найшов нічо́го, і, вернувшись, розказав об своïй недо́лі матері; а попівна слухає під піччю да сміється. Прийшла знову неділя, встав царенко вранці да й каже: «Ей, хлопче, подай гребінець!» Попівна вискочила із-під печі і подала гребінець йому; но він гребінцем тільки ударив ïï і, сказавши: «Піди геть, свиня!» — оп’ять прогнав під пічку. Як тільки після сього царенко поïхав до церкви, вона оп’ять випросилась у цариці і, надівши плаття таке, як зо́ри, пішла і собі до церкви і стала на правому крилосі. Царенко побачів іï і оп’ять спитав: відкіля вона? «Із-під Гребінцевки», — сказала попівна. «Поміняймось, серце, кольцями!» — «Поміняймось». І вони помінялись. Потім, як задзвонили на «достойно», попівна за́раз побігла додому; дивиться, а наймички у цариці вареники роблять; от вона і просить: «Дайте, — каже, — дівчата, і я зліплю вареничок». — «Добре, зліпи, коли єсть охота». Попівна вареник зліпила да і вліпила в його те кольце, що выміняла у царенка.
Вернувсь царенко з церкви, а попівна уже сидить під піччю. «А що, мамо, пора снідать, — каже син цариці, — нехай лишень дівчата дадуть чого поïсти: чи нема вареників, або що? Так за печінки й тягне!» Поставили на стіл макитру, і царенко тільки що взяв на шпичку первий вареник — жирний да смачний, да положив його в рот з голодухи, аж щось об зуби забряжчало; дивиться, а то те кольце, що він оддав попівні. Як закричить він на всю хату: «Хто, — каже, — ліпив вареники? Сейчас мені сюди подавайте!» Наймички перелякались: «Ми, паничику, — кажуть, — ліпили; далебі, ми! Тільки один вареничок зліпила попівна, що сидить під піччю». — «Кличте ïï сюди! Побачим, — може ви брешете, вражі дочки!» Покликали попівну. Вона зперва наділа найкраще своє плаття, а тогді вже й вийшла — така красавиця, що луччоï нема й на світі; вийшла да й цмок царицю в ручку. Царенко зробився сам не свій од радості; став рядком з попівною, узяв ïï за білу рученьку да й каже: «Благословіть нас, мамо; нехай піп нам руки зв’яже — нам на щастя, вам на утіху!» Цариця благословила діток; вони перевінчались да і живуть собі, хліб жують, решетом воду носять, а постолом добро возять.

Який розум старший?

Який розум старшийЯкось два мудреці засперечалися, який розум старший: навчений чи вроджений?
— Давайте, — каже один, — перевіримо. Хай народ нас розсудить.
Зібралися люди. Мудрець, що стояв за навчений розум, дав кішці тримати свічку, аби він міг читати книжку. Люди кажуть:
— Навчений розум старший.
Другий мудрець пустив мишку. Кицька як побачила — випустила свічку і побігла ловити мишку. Люди кажуть:
— Вроджений розум старший.
І я кажу: вроджений розум старший. Дурня вчи — не вчи, а він дурнем і зостанеться. А хто вчиться, хай не думає, що він учений. Бо того, що ми не знаємо, більше того, що ми знаємо.

Сестривечір, добричко…

Сестривечір, добричко– Сестривечір, добричко. Чи ти не телила моїх бачок?
– Телила, телила! Під моїм ночом стогували, мої брехи засобачили, а в гледочку пощилила, аж там ядунята гарчать, я за гук та й туди, аж воно вертом перечервенилось, дригами нож, нож. Телячила, телячила, захвостило задерю, геть поочеретило до бігу.

Попович Ясат

Попович ЯсатДесь був собі піп і мав три сини: два розумних, а третій дурень, Ясат називався. Але він був собі лицар, та тільки про те ніхто не здогадувавсь.
От обізвавсь по цілій країні цар:
— Хто мені дістане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того віддам дочку й дам йому половину царства.
Ясат і каже попові:
— Я, таточку, зможу такого коня добути.
Написали до царя, а цар відписує й кличе до себе, а Ясат відказує:
— Як йому треба, то нехай сам до мене приїде.
Приїхав цар і каже:
— Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?
— Я, — каже. — Приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.
Пригнали таки табун. Ясат вибрав щонайміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю.
— Ну, — каже, — це буде моєму найстаршому братові: давайте ще з чого вибирати.
Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав щонайміцнішого, торкнув мізинцем під перса, так той кінь і загруз у землю по коліна.
— Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір.
А тут уже нема, лишився тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув — не вкопався.
— Ну, — каже, — нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє, то й поїдемо.
От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться, аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає:
— Чого це ви тут поприковувані?
Одна й каже:
— Я тут прикована, і тільки-тільки до опівночі доходить, до мене прилітає змій із трьома головами.
Друга каже:
— А до мене в саму глупу північ прилітає змій з шістьма головами.
— А до мене, — каже третя, — саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванадцятьма головами змій.
От вони так розпитались та й поїхали. Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть:
— Щось це непевне, не заїжджаймо.
А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже:
— Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.
Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить — їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кості не занесе.
Тоді вилазить попович Ясат із-під містка, бере шаблю, закладає йому за плече.
— Ні, — каже змій, — ходім битись он на ту гору! Дмухни, — каже змій, — на цю гору, щоб вона стала кам’яна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш, — відповідає Ясат.
От як клятий дмухнув, так гора й стала кам’яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївся, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.
Так, саме в глупу північ, земля стугонить — їде на коні, ще кращому, вже шестиголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того і ворон кості сюди не занесе.
Вилазить Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече.
— Ходім на ту гору битись.
Пішли. От і каже змій:
— Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Дмухнув клятий, — стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів — ще кращого.
Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам:
— Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту гору мені на поміч.
Сказав це, а сам і пішов під місток.
Звернуло з півночі, аж земля стугонить — їде на такому вже гарному коні змій з дванадцятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий, стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, — та й той навряд, — та його тут і ворон кості не занесе.
Аж ось вилазить попович Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече:
— Ходім битись!
— Ходім, лишень, он на ту гору.
Прийшли, а змій і каже:
— Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив’яна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Клятий дмухнув, — стала гора олив’яна. Стали вони битись; б’ються та й б’ються, далі — як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, так той загруз ув оливо по самі посохи.
Став тоді проситись Ясат на відпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, — нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться — аж уж не те, що капає кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.
А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають!
— Чого це вони на мене сідають? — питає Ясат.
— Це, — каже, — кров твою пить.
А на клятого сідає галич, вороняччя, от він питає Ясата:
— Чого це вони сідають?
— Це, — каже Ясат, — вони твоє м’ясо їстимуть.
Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!
Виїхали. От і каже Ясат:
— Забув хустину, що шию зав’язував.
— Ось тобі нашу, — кажуть брати, — та не вертайсь.
— Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.
Вернувсь до двору, аж ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже:
— Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі вже то гарною чистою криницею, — він напився б води, та й лопнув би.
— А я, — каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, — перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби з’їв, то й лопнув би.
— А я, — каже та, що до неї приїздив дванадцятиголовий, — стала б вогнем, то я б його спалила.
— А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.
А Ясат тоді — фурр! — та й доганяє братів.
Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця — вода така чиста. Брати й кажуть:
— Нумо, нап’ємось!
А Ясат як став, як став відговорювати, — таки відговорив, і не напились.
Їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть:
— Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?
А Ясат знов як став уговорювати, — таки не зачепили яблук.
Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь — увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить — винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню і зачинився. А двері так, як на долоню — товсті, ковані залізом.
— Віддай мені, — каже Василеві, — Ясата!
— Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.
Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала.
— Всаджай язика, я тобі його віддам!
А він тим часом обценьки розпік, тільки що всунула — аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.
Тоді попович Ясат віддав коня цареві, а той дав дочку за нього й відділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.

Чи багатий?

Чи багатий?Жінка: – Як ти міг незнайомому віддати в оренду поле і обійстя?
Чоловік: – Не журися, мусить бути багатий.
Жінка: – А ти звідки знаєш?
Чоловік: – Хіба не виділа: він такий молодий, а вона погана й стара.