Два голубчики літали,
Золотий камінь хитали.

Хитали вони, впустили,
А кого вони прибили?

Прибили вони молодця,
Ганнусиного хлопця.

А де козаченько коня пас,
Гам барвінок по пояс.

А де Ганнуся ходила,
Там рута й шальвія вродила.

Як полковник солдат навчив

Полковник солдат вчить, як генерала зустрічати. Як спитає генерал:
— Звідки ви?
Відповідайте:
— Полтавські.
— Скільки років?
— 23
— Скільки служите?
— Три роки.
— Звідки обмундирування маєте?
— З цейхгауза.
— А за кожним словом повторюйте — ваше високопревосходительство. А як далі спитає — скільки у вас рот? Кажіть — 16, а 17 нестройова.
— Хто вас вчив?
— Полковник і ви, ваше високопревосходительство.
Завчили солдати. От приїжджає генерал. Полковник вистроїв солдат в шеренги.
Генерал виходить на трибуну й починає.
— Ви чиї?
— Полтавські, ваше високопревосходительство!
Генерал щось збився та й не питає далі, скільки солдатам років, а каже:
— Скільки років служите?
— Двадцять три, ваше превосходительство!
— А скільки вам років?
— Три, ваше превосходительство!
— А скільки у царя-батюшки дочерей?
— Шістнадцять, сімнадцята нестройова, ваше превосходительство.
Генерал бачить, що вони щось не те мелять, та як розсердиться, та як гаркне:
— Откуда вас, таких дураков, набрали?
— З цейхгауза, ваше превосходительство!
— Ну хто вас, сукиних синів, так навчив?
— Ви, ваше превосходительство, і господин полковник!

Пішла Гандзя по буряки

Пішла Гандзя по буряки,
А за нею два козаки.
А попович попереду:
— Чекай, Гандзю, куплю меду!
— Вина-меду я не п’ю,
Поповича не люблю;
А я люблю Степана,
Що похожий на пана.
Ой кивну я карим оком,
Степан ходить поза током.
Підіть мені приведіть,
Коло мене посадіть.
І свиточка білесенька,
Пригортає злегесенька!
Там-то хлопець, там-то жвавий,
Як виросте — буде бравий!
Як виросте, ожениться
І розуму набереться!
— Там-то Гандзя, там-то гожа,
Пристойная і пригожа.

Скарб на острові Канцирському

У гирлі Хортиці, що впадає в Дніпро, є Канцирський острівець, а на ньому – кріпость. Це навпроти великого острова Хортиця. На тім острівку, кажуть, є така шкалубина, що в неї сховалося б сто або й півтораста чоловік. У тій шкалубині три діжки золота. Хід зачинений дверима, забитий камінням і землею; перед входом поставлено дерев’яний хрест, а біля хреста – череп’яний посуд і рогачі.
У сорок шостому році, якраз через рік після великої води (1845 рік), приходив сюди з Херсонщини дід, літ вісьмидесяти. Став він копати з німцями той скарб, та на третій день і помер. Німці побоялися і собі перестали копати. Про цей скарб дід той розповідав:
– Ще, – каже, – за запорожців жив мій батько на цьому острівку і було у нього багато грошей. Як покидали запорожці степи, то і він помандрував за ними в Туреччину. Тоді в запорожців була така думка, що як помре Потьомка, то вони вернуться назад, тому вони нічого не брали з собою, а ховали добро хто в землю, хто в скелі, а інші – в Дніпро. Сховав і батько гроші. Як забив батько шкалубину, поставив на дверях хрест та й каже:
– Ходи, синку, сюди!
– Я, – каже, – прийшов.
– Лягай!
– Я, — каже, – давай плакати. Батько силою звалив і давай лозиною періщити.
Усипав скільки влізло, підвів і пита:
– А що, будеш пам’ятати це місце?
– Буду, – каже, – поки вмру!
Після цього пішов батько під Турка і мене взяв з собою. Через скільки там років почалася війна з нашим царем. Батька вже не було на світі, а я, каже, козакував. Почув, що запорожці стали тікати у своє царство, та й собі подався. Перевів нас сюди кошовий Гладкий.

Коломийки про козаків (VI)

Сонце гріє, вітер віє, вербами хитає,
Не женить ся козаченько, на мене чекає.

Лугом іду, коня веду, розвивай ся луже:
Сватай мене, козаченьку, люблю я тя дуже.
Ой коби ти, дївчинонько, була богатенька,
Взяв би я тя за рученьку, повів до батенька.
Ой коби я, козаченьку, була богатенька,
Не дивилаб ся на тебе, на твого батенька.

Тай червоний бурачок тай червона гичка,
Любив мене козачок, хоч я невеличка.
Ой червоний бурачок по плоті повив ся,
Любив мене козачок, зо мною вженив ся.

Ой у млині на камені кукіль не вродив си,
Старий козак, як собака, до днесь не вженив си.

Не вір, дївчи, козакови, та що люльку курит,
Бо він мовит, що тє возьме, а він тебе дурит.

А в дівчини заручини, козак в полю оре,
Нема кому дати знати до козака в поле.

Коло млина конюшина червоно зацвіла,
А дівчина за козаком тяжко затужила.

Ой козаче, козаченьку, жовтого волосся,
Не псуй мені мешканенько, бо то не здало ся.

Он вийду я на город, махну я рукою:
Ой верни ся, козаченьку, тужу за тобою.
Ой верни ся, козаченьку, верни ся, гультаю,
Ой може я твоя буду, ще сама не знаю.

Ой до Гути дороженька, до Гути, до Гути,
Мені козак не родина, тєжко го забути.
Мені козак не родина, ані єго мати,
Я козака не забуду, хоч буду вмирати.

Ой піду я заспіваю від села до села,
Чогось моя головонька смутна, не весела.
Як же ж моїй головоньці веселою бути,
Полюбила козаченька, тяженько забути.
Полюбила козаченька, того світового,
А я його не забуду, доки життя мого.

Допомога Довбуша біднякові

Довбуш з своїми хлопцями йшов дорогою в село.
Здибав на дорозі чоловіка і запитав:
— Котре тут село багате у вас?
А той відповів:
— У нас цілий повіт і самі бідаки.
— А котре, — каже, — село найбідніше?
— От те просто, де я йду.
— А ти маєтний?
— Та видите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже дивні речі.
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров’я! До-о-об-рий чоловік! Той Довбуш — та як рідний брат, ото як у багачів візьме, то
бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко!
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарствах працювати, бо не маю грунту і нам ні з чого жити…
— Ага! — сказав Довбуш. — А скільки така корова коштує у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят, вісімдесят ринських, скільки можна виторгувати, а старі — по сорок, по п’ятдесят.
— А ви би не хотіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хотів би мати? Але звідки взяти? Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п’ять корів, страшний він бідак. — Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— Та я такий нещасний, як же вам віддячу за те?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг п’ятсот ринських і дав йому.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відізвався:
— Жодному! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То, то, може, ви, пане, Довбуш?
— Вам того не треба знати. Досить, як ви любите Довбуша. Дайте лише адресу, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів,— а село — от видите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п’ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загощу з своїми хлопцями. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли вони в село, то запиталися, де мешкає Гринь. І малі хлопці показали.
Зайшли в хату, застали там жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, газдине?
— Ой, та нащо вам, пане, чоловік? Десь крутився коло хати та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтесь, ми не по нього прийшли, тільки питаємося. А скільки є у вас дітей?
— Та ось троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти. (І так Довбуш уже довідався, що той чоловік правду сказав).
— А поля у вас багато?
— От дивіться, то є город навколо хати, буде півморга.
— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та, бігме, пане, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула щось так трохи, мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, щоб прийшов у нашу хату! Оповідали мені жінки на торзі, що дав їм усього багато. Як я чекаю, вже не раз і бога прошу, щоб тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали, що він дуже красний. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, жінко, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми бідні люди». І вже раз казав мені, щоб молитву замовила за Довбуша. От я чекаю та й чекаю.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой нене! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала би, бо я чула, що він більше ніччю ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить!
— Звідки ви знаєте, газдине, що він там ходить?
— Раз чоловік прийшов і повідав мені.
— Ну, то по середі побачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав своєму старшому хлопцеві, котрий мав касу, щоб витягнув сотку і дав їй.
І тоді вийшли з хати.