Два голубчики літали,
Золотий камінь хитали.
Хитали вони, впустили,
А кого вони прибили?
Прибили вони молодця,
Ганнусиного хлопця.
А де козаченько коня пас,
Гам барвінок по пояс.
А де Ганнуся ходила,
Там рута й шальвія вродила.
Два голубчики літали,
Золотий камінь хитали.
Хитали вони, впустили,
А кого вони прибили?
Прибили вони молодця,
Ганнусиного хлопця.
А де козаченько коня пас,
Гам барвінок по пояс.
А де Ганнуся ходила,
Там рута й шальвія вродила.
Полковник солдат вчить, як генерала зустрічати. Як спитає генерал:
— Звідки ви?
Відповідайте:
— Полтавські.
— Скільки років?
— 23
— Скільки служите?
— Три роки.
— Звідки обмундирування маєте?
— З цейхгауза.
— А за кожним словом повторюйте — ваше високопревосходительство. А як далі спитає — скільки у вас рот? Кажіть — 16, а 17 нестройова.
— Хто вас вчив?
— Полковник і ви, ваше високопревосходительство.
Завчили солдати. От приїжджає генерал. Полковник вистроїв солдат в шеренги.
Генерал виходить на трибуну й починає.
— Ви чиї?
— Полтавські, ваше високопревосходительство!
Генерал щось збився та й не питає далі, скільки солдатам років, а каже:
— Скільки років служите?
— Двадцять три, ваше превосходительство!
— А скільки вам років?
— Три, ваше превосходительство!
— А скільки у царя-батюшки дочерей?
— Шістнадцять, сімнадцята нестройова, ваше превосходительство.
Генерал бачить, що вони щось не те мелять, та як розсердиться, та як гаркне:
— Откуда вас, таких дураков, набрали?
— З цейхгауза, ваше превосходительство!
— Ну хто вас, сукиних синів, так навчив?
— Ви, ваше превосходительство, і господин полковник!
Пішла Гандзя по буряки,
А за нею два козаки.
А попович попереду:
— Чекай, Гандзю, куплю меду!
— Вина-меду я не п’ю,
Поповича не люблю;
А я люблю Степана,
Що похожий на пана.
Ой кивну я карим оком,
Степан ходить поза током.
Підіть мені приведіть,
Коло мене посадіть.
І свиточка білесенька,
Пригортає злегесенька!
Там-то хлопець, там-то жвавий,
Як виросте — буде бравий!
Як виросте, ожениться
І розуму набереться!
— Там-то Гандзя, там-то гожа,
Пристойная і пригожа.
У гирлі Хортиці, що впадає в Дніпро, є Канцирський острівець, а
на ньому – кріпость. Це навпроти великого острова Хортиця. На тім
острівку, кажуть, є така шкалубина, що в неї сховалося б сто або й
півтораста чоловік. У тій шкалубині три діжки золота. Хід зачинений
дверима, забитий камінням і землею; перед входом поставлено дерев’яний хрест, а біля хреста – череп’яний посуд і рогачі.
У сорок шостому році, якраз через рік після великої води (1845
рік), приходив сюди з Херсонщини дід, літ вісьмидесяти. Став він
копати з німцями той скарб, та на третій день і помер. Німці побоялися і собі перестали копати. Про цей скарб дід той розповідав:
– Ще, – каже, – за запорожців жив мій батько на цьому острівку і
було у нього багато грошей. Як покидали запорожці степи, то і він
помандрував за ними в Туреччину. Тоді в запорожців була така
думка, що як помре Потьомка, то вони вернуться назад, тому вони
нічого не брали з собою, а ховали добро хто в землю, хто в скелі, а
інші – в Дніпро. Сховав і батько гроші. Як забив батько шкалубину,
поставив на дверях хрест та й каже:
– Ходи, синку, сюди!
– Я, – каже, – прийшов.
– Лягай!
– Я, — каже, – давай плакати. Батько силою звалив і давай лозиною періщити.
Усипав скільки влізло, підвів і пита:
– А що, будеш пам’ятати це місце?
– Буду, – каже, – поки вмру!
Після цього пішов батько під Турка і мене взяв з собою. Через
скільки там років почалася війна з нашим царем. Батька вже не було
на світі, а я, каже, козакував. Почув, що запорожці стали тікати у
своє царство, та й собі подався. Перевів нас сюди кошовий Гладкий.
Сонце гріє, вітер віє, вербами хитає,
Не женить ся козаченько, на мене чекає.
Лугом іду, коня веду, розвивай ся луже:
Сватай мене, козаченьку, люблю я тя дуже.
Ой коби ти, дївчинонько, була богатенька,
Взяв би я тя за рученьку, повів до батенька.
Ой коби я, козаченьку, була богатенька,
Не дивилаб ся на тебе, на твого батенька.
Тай червоний бурачок тай червона гичка,
Любив мене козачок, хоч я невеличка.
Ой червоний бурачок по плоті повив ся,
Любив мене козачок, зо мною вженив ся.
Ой у млині на камені кукіль не вродив си,
Старий козак, як собака, до днесь не вженив си.
Не вір, дївчи, козакови, та що люльку курит,
Бо він мовит, що тє возьме, а він тебе дурит.
А в дівчини заручини, козак в полю оре,
Нема кому дати знати до козака в поле.
Коло млина конюшина червоно зацвіла,
А дівчина за козаком тяжко затужила.
Ой козаче, козаченьку, жовтого волосся,
Не псуй мені мешканенько, бо то не здало ся.
Он вийду я на город, махну я рукою:
Ой верни ся, козаченьку, тужу за тобою.
Ой верни ся, козаченьку, верни ся, гультаю,
Ой може я твоя буду, ще сама не знаю.
Ой до Гути дороженька, до Гути, до Гути,
Мені козак не родина, тєжко го забути.
Мені козак не родина, ані єго мати,
Я козака не забуду, хоч буду вмирати.
Ой піду я заспіваю від села до села,
Чогось моя головонька смутна, не весела.
Як же ж моїй головоньці веселою бути,
Полюбила козаченька, тяженько забути.
Полюбила козаченька, того світового,
А я його не забуду, доки життя мого.
Довбуш з своїми хлопцями йшов дорогою в село.
Здибав на дорозі чоловіка і запитав:
— Котре тут село багате у вас?
А той відповів:
— У нас цілий повіт і самі бідаки.
— А котре, — каже, — село найбідніше?
— От те просто, де я йду.
— А ти маєтний?
— Та видите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже дивні речі.
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров’я! До-о-об-рий чоловік! Той Довбуш — та як рідний брат, ото як у багачів візьме, то
бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко!
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарствах працювати, бо не маю грунту і нам ні з чого жити…
— Ага! — сказав Довбуш. — А скільки така корова коштує у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят, вісімдесят ринських, скільки можна виторгувати, а старі — по сорок, по п’ятдесят.
— А ви би не хотіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хотів би мати? Але звідки взяти? Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п’ять корів, страшний він бідак. — Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— Та я такий нещасний, як же вам віддячу за те?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг п’ятсот ринських і дав йому.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відізвався:
— Жодному! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То, то, може, ви, пане, Довбуш?
— Вам того не треба знати. Досить, як ви любите Довбуша. Дайте лише адресу, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів,— а село — от видите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п’ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загощу з своїми хлопцями. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли вони в село, то запиталися, де мешкає Гринь. І малі хлопці показали.
Зайшли в хату, застали там жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, газдине?
— Ой, та нащо вам, пане, чоловік? Десь крутився коло хати та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтесь, ми не по нього прийшли, тільки питаємося. А скільки є у вас дітей?
— Та ось троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти. (І так Довбуш уже довідався, що той чоловік правду сказав).
— А поля у вас багато?
— От дивіться, то є город навколо хати, буде півморга.
— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та, бігме, пане, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула щось так трохи, мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, щоб прийшов у нашу хату! Оповідали мені жінки на торзі, що дав їм усього багато. Як я чекаю, вже не раз і бога прошу, щоб тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали, що він дуже красний. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, жінко, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми бідні люди». І вже раз казав мені, щоб молитву замовила за Довбуша. От я чекаю та й чекаю.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой нене! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала би, бо я чула, що він більше ніччю ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить!
— Звідки ви знаєте, газдине, що він там ходить?
— Раз чоловік прийшов і повідав мені.
— Ну, то по середі побачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав своєму старшому хлопцеві, котрий мав касу, щоб витягнув сотку і дав їй.
І тоді вийшли з хати.
А-а, а-а, котки два,
Шарі-бурі обидва.
А ти, котку бурий,
Позаганяй щури.
А ти, котку лисий,
Позаганяй миші.
А ти, волохатий,
Дитя колихати.