Жовнірські коломийки – IX

Ой тай мене відобрали хлопцї молодого,
Дали менї пуцувати коньи вороного.
Ой ти коню вороненький, білий, копитистий,
Перебриди бистру річку, камінь каменистий.

Віддали ня за жомніра, хлопця молодого,
Казали ми пуцувати коня вороного.
А я коня випуцував, шабельку пристрою,
Як приїде пан капітан, я го ся не бою.

А як мене відобрали хлопця молодого,
То дали ми пуцувати коня вороного.
А я коня випуцую, а я коня гоя.
Де кватира підхилена, там дівчина моя.
Де кватира підхилена, де двері підперті,
Ото ми сі сподобала дівчина теперкі.

Ой я коня випуцую, припну до драбини,
А шабельку припинаю, йду до білявини.

А як мене молодого асентирували,
Посадили на коника, як намалювали.

А шабельку уціпили, білий ремінь дали,
Посадили на коника, як відмалювали.

А як мене відобрали до коня білого,
А я хлопець молоденький придав ся до нього.

Ой як мене відобрали до коня сивого,
Кінь вороний, я молодий придав сі до нього.
Ой як мене відобрали з четвертої кляси,
Дали мені білий ремінь, червоні кутаси.

А я сяду на коника, нагайки не маю,
Цісарскими острогами коня потискаю.

А я сяду на коника, острогами стисну,
Штири милі до милої, за годину свисну.

А як сяду на коника потисну шпорнами,
Перебирай, сивий коню, кривими ногами.

А я коня випуцував, кабат забружений,
Стоїт капраль наді мною, а я засмучений.

Біда

Жив собі багатий піп, і мав він лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.
Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився, попом став і жодної біди на світі не знаю!»
Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що, відколи він живе, жодної ще біди не знав.
Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові:
— Піди-но прочитай!
Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.
Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджає піп до царя.
— Здорові були, ваша імператорська величність!
— Здоров! — відповідає цар.— Ну, що скажеш?
— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
— Ти зріс, оженився і жодної ще біди не знав?
— Так, ваша імператорська величність.
— Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при ньому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався тоді цар і каже:
— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей!
І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
— Чи вище до небес, чи в землю глибше?
— Скільки на небі зірок?
— Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо цар його викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одежею, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
— Ну що, відгадав загадки? — запитує цар.
— Відгадав, — каже солдат.
Цар питає:
— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
— Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
— Чому ж?
— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри, як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути.
— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
— А ти вірно полічив?
— Прошу перевірити! — відповідає той.
— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю?
— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.
— А піп де?
— На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.

Русавки-Люзони

Русавки-Люзони берут си з дівок, що померли перед вінчанням. У них одна половина жінки, а друга половина риби. Вони виносять усе з води. Вони сидять коло води і співают усякі співанки. Як дуже файно у літі, виходять люзони на беріг, особливо на св. Юрія, на Йвана, на Петра або у Святу Неділю, та співают усяких піснів, вигадуют байки та молитви; люде слухают, та переймают від них. Їх нема у горах, але у далеких краях над великими водами. Вони мают велику силу и ідут лиш великов водов, а до нас у гори не приходять.

Жінка-змія

У одного господаря був наймит. Такий видався, що ніколи не піде у компанію. Ото інші хлопці заходять до нього, щоб затягнути куди з собою, і якось заволокли його до корчми, чи що там. Недовго він пробув там, вийшов з тієї компанії і пішов лісом. Але у село не попав. Ходить він, ходить по тому лісі і довгенько ходить, ніяк не вийде на свою дорогу. Раптом зустрічає він змію, полоза. Повзе та змія прямо до нього і каже йому:
– Я тебе з’їм.
А наймит їй відповідає:
– Ти мене завжди встигнеш з’їсти.
Тоді змія стала таке казати:
– Не буду я тебе їсти, краще зроби те, що я тобі скажу. Як вернешся ти додому, хазяїн буде гніватися на тебе, що ти так довго баривсь, що не було йому з ким чого робити і що до цеї пори хліб у нього стоїть на полі. Відправить він тебе снопи возити, будеш возити, я тобі допоможу. Набирай на вози добре, але всього хліба з поля не забирай, залиш півкопу, більше не треба, тільки одну півкопу. Попросиш свого господаря, нехай у нагороду дасть тобі ту півкопу за теє, що ти служив. Грошей од нього не бери, одну тільки півкопу проси собі. Як уступить тобі хазяїн півкопу, то запали ії, звідти вискочить панна, ото і буде твоя жінка.
Вислухав це все наймит, йде до свого господаря робити, як йому змія приказувала. Став возити у свого господаря хліб з поля та сам дивується: сам возить, сам складає, поїде у поле, набере стільки снопів, що аж вози тріщать… Управився той наймит з хазяйським хлібом, став просити собі останню півкопу. Відступає йому свій заробіток, нічого не просить у свого господаря, нічого йому не треба, тільки півкопу бажає для себе. Ото одступає йому господарь ту півкопу. Заїхав він до тієї копи, запалив її, так змія йому правду сказала: вискочила звідти панна. Після цього наймит став готуватися до одруження, намагається, щоб місце йому було на хату. Дали йому пани місце, де хату побудувати, жінка йому таку поміч дає, що сам він нічого й не робить. Хата поспіла у нього, як слово мовити, в хаті є все, чого тільки треба в хазяйстві. Той наймит нічого не тямить, ходить тільки та дивується. Куди загляне, то всього понаготовлено, понапрано; хазяїн такий став той наймит, що в селі кращого нема.
Жив він так, може, й довго на хазяйстві, але піти у дорогу йому заманулося. Було в нього три паровиці жита посіяних, вертається він додому, а йому кажуть: твоє жито не зібране, стоїть ще й досі на пні. А вже пізня пора. То бувало жінка старалась, а тепер покинула хліб у полі. Думає він, щоб то це значило? Е, став казати, гадина таки гадина. Йде додому сам не свій, так розгнівався на жінку за теє жито.
Ввійшов після дороги в хату, щось лежить на подушках, жінки не видно, а то гадина велика така звернулася в клубок і лежить на подушках. Він тоді вже згадав, як йому колись жінка приказувала: «Борони Боже звати мене гадиною; не дозволяю тобі так мене називати, бо залишишся без жінки». Тепер він згадав за цеє, та вже пізно, назад не можна вернути. Йде до того, що наймит мав добру господиню, вона і сама пристала до нього, і зробила йому дуже багато добра, а він не схотів шануватись і залишився без жінки. Дуже тяжко йому стало, плаче він, що такої біди наробив, коли гадина та обізвалася:
– Плач не плач, то вже буде так, як є. Жаль тобі стало жита?.. Піди у комору: в засіках все воно лежить, я витереблювала з колосків і по зернятку носила додому, все так упорала та треба мені туди йти, де вперше ти мене зустрів.
Полізла вона, а наймит все йде та голосить по ній, як по мертвій. В лісі зупинилася вона і обкрутнулася кругом ліщіни. Каже до свого чоловіка:
– Цілуй мене, і так гляди, щоб я часом тебе не вкусила.
Поцілував він ії раз, вона висить на дереві і питає його:
– Що ти чуєш в собі?
Той говорить:
– Як поцілував тебе, то здається мені, я знаю тепер, де що на світі діється.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз.
Вона й питає, як він поцілував її:
– А тепер що чуєш?
– Тепер я розумію мову, як що між собою тварина говорить.
Вона знов йому каже:
– Цілуй ще раз і вже в останнє.
Поцілував він ту гадину, тепер став знати, що під землею робиться.
– Тепер підеш ти до господи, – каже йому гадина, – оженися, і коли хочеш добре жити, то не кажи жінці правди. Біда моя, випросив ти мене у Бога, а тепер я знов стану гадиною…
Сказала та поволоклась в гущавину. Наймит оженився потім знов, і раз якось говорили воли один до одного, то йому смішно стало з їх мови, а жінка угледіла, що він сміявся. Причепилась, скажи, чого сміявсь, він хотів послухатись жінки і признатись за все, та півень йому послужив. Крикнув, що жінці не варто правди казати, а наймит тоді до розуму, і що там жінка не робила, таки не признався нізащо.

В кого мати рідна — воленька гуляти

В кого мати рідна — воленька гуляти,
В мене ж молодої — ще й мачуха люта.
Посилає мене до броду по воду,
До броду по воду ще й по холодну.
Та ще й приказала, щоб повненькі брала,
Щоб повненькі брала, ні з ким не стояла.
Щоб повненькі брала, ні з ким не стояла,
Ні з ким не стояла, та й не розмовляла.
З-за крутої горки де взялись три вовки
Та взяли дівчину під білії боки.
Та взяли дівчину під білії боки,
Повели дівчину на яри глибокі.
Ой що первий каже: — Мої білі руки!
А другий же каже: — Мої білі груди!
Ох, а другий каже: — Мої білі груди!
А третій же каже: — Уся моя буде!
З-за крутої горки, з-під чорної хмарки,
Відтіль вилітає пара голубоньків.
Ой ви, голубоньки, летіть додомоньку,
Ой да накажіте батькові рідному —
Нехай мені батько волів не кохає,
Нехай мені мати рушників не дбає;
Нехай мені мати рушників не дбає,
Мене молодої на світі немає,
Тільки руса коса по полю літає.

Печерська церква Пресвятої Богородиці

Був у варязькій землі князь Африкан, брат того Якуна, що в утечі згубив золотом тканий жупан, коли вів війну з Ярославом проти лютого Мстислава. В цього Африкана були два сини: Фріянд і Шимон.
По смерті брата Якун вигнав обох небожів із їхніх володінь. І прийшов Шимон до нашого правовірного князя Ярослава. Він прийняв його, тримав у пошані і віддав своєму синові Всеволодові, зробивши його старшиною при цьому князі. Й прийняв Шимон велику владу від Всеволода. А причина його любові до святого монастиря Печерського ось яка.
В часи князювання Ізяслава в Києві прийшли половці на Руську землю, і Ярославовичі: Ізяслав, Святослав і Всеволод пішли їм назустріч. З князями був і цей Шимон. Коли ж прийшли вони до святого Антонія для молитви та благословіння, старик розкрив свої праведні уста і ясно оповідав їм про загибель, що ждала їх. А цей варяг упав у ноги старому і молив, щоб зберегтись йому від такої біди. І сказав йому блаженний:
– Мій сину! Багато впаде од вістря меча, і коли ви побіжите від ваших супостатів, будуть топтати вас, наносити вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся і будеш покладений в церкві, що тут побудується.
І ось на Альті вступили в бій дружини, і з Божого гніву переможені були християни і втекли; їхні воєводи з великою силою вояків упали в битві. Тут же, серед них, лежав і поранений Шимон. Він поглянув на небо і побачив церкву, превелику, яку й перед тим уже бачив на морі. І згадав він слова Спасителя, і сказав: “Господи! Визволь мене від цієї гіркої смерті молитвами твоєї Матері та преподобних Антона і Теодосія”. І ось зненацька якась сила вирвала його з оточення мерців: він вигоївся з ран і всіх своїх застав цілими та здоровими. Тоді, прийшовши до блаженного, почав оповідати дивні речі:
– Мій батько Африкан, – говорив він, – зробив хрест з мальовничим зображенням богочоловічої подоби Христової, нової роботи, як шанують латиняни, великості на три лікті. Віддаючи пошану цьому зображенню, мій батько поклав на крижі його пояс, тягарем 50 гривень золота, і на голову золотий вінок. Коли ж мій дядько Якун вигнав мене з моїх володінь, я взяв пояс з Ісуса й вінок з його голови. А він, звернувшись до мене, сказав: “Ніколи не клади цього вінка на свою голову, а неси його на приготовлене для нього місце, де побудується преподобним церква в ім’я Моєї Матері. Віддай його в руки цьому преподобному, щоб він почепив його над моїм жертовником”. Я упав, заціпенівши зі страху, і лежав, як умерлий. Вставши, я похапцем увійшов на корабель. І коли ми пливли, піднялась велика буря, так що всі впали в розпач за своє життя. І почав я кричати: “Господи, прости мені! Я вмираю тепер за цей пояс – за те, що взяв його від чесного Твого і людиноподібного образу”. І ось побачив я наверху церкву й подумав: що це за церква? І був до нас голос: “Та, яку збудує преподобний в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її великість і висоту: якщо виміряти її тим золотим поясом, то завширшки вона буде 20 разів, завдовжки – 30, а у висоту стіни і з верхом 50. У цій церкві ти будеш покладений”. Ми ж усі прославили Бога та втішились великою радістю, що визволились від гіркої смерті. Ось і досі не знав я, де збудується церква, що показалась мені перший раз на морі, і другий раз – така ж щодо великості та краси, коли я лежав при смерті на Альті. І ось тепер почув я з твоїх чесних уст, що я буду покладений в церкві, яка тут збудується.
І витягнувши золотий пояс, він віддав його преподобному Антонієві зі словами:
– Ось міра й основа, а ось вінок; нехай він буде почеплений над святою трапезою.
– Мій сину! Відтепер ти будеш називатися не Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
А закликавши святого Теодосія, він сказав:
– Ось яку церкву хоче побудувати цей Симон.
І віддав в його руки пояс і вінок. Відтоді велику любов мав Симон до святого Теодосія і давав йому багато маєтку на будову монастиря. А ця церква була закладена в 1073 р. за часів правовірного князя Святослава. Сам князь своїми руками почав копати рів, дав сто гривень золота в допомогу блаженному і поклав міру церкви тим золотим поясом відповідно до голосу, почутого з неба на морі.