Перевертень

Ще як я малою була, то жила в нашому селі дівка одна. Варкою звали, і славна вона була. Багато сваталося до неї парубків, але ні за кого не хотіла вона віддаватися.
У нашому селі жив парубок Василь. Ще змалечку батьки заручили його з тою дівчиною Варкою. Раз косив він з батьком сіно і напився зимної води. Щось йому до вечора стало гірше, почув він себе слабим і через три дні помер. А було на ту пору йому вже шістнадцять літ. І от стали люди казати, що ночами ходить той Василь до Варки. Помітили, що вона ніби трохи не при своєму розумі. Вийде, бувало, на берег, сміється, балакає, все кличе когось Васильком. Дивляться люди: сама дівка стоїть… З кожним днем танула вона й танула, як та свічка на вогні.
Настали Зелені свята. Як от все в селі, пішли дівки за зіллям, і Варка з ними. От нарізали вони зілля, а по дорозі додому зогляділись, що нема з ними Варки. Гляділи, кликали, ніде її не було. Вже й вечоріти стало, і вернулися дівки додому без Варки. То її забрав у лісі той перевертень Василь. Бо перевертні, чи там ще кажуть перекрутні, сидять в лісових болотах. Так не було її день, другий, а на третій прали жінки шмаття і знайшли в річці Варчину хустину. Наступного дня їден чоловік з своїм сином затягав волоком рибу і знайшов тіло Варки. Поховали її, як було звично колись, на роздорожжі.

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга

Чогось мені тяжко-важко, на серденьку туга;
Нема мого миленького, нема мого друга!
Ой приїхав мій миленький в неділю раненько;
Зліз з коника, привітався: — День добрий, серденько!
Ой чи здорова, чи не тужиш чого?
Чи не маєш над мене іншого?
— «Перед богом присягаю,
Що іншого не маю,
Тілько тебе, серце моє, над життя кохаю!»

Про смерть Пинті

Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чебрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чебрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п’яту. Ішов, смутно співаючи:

Біжком, хлопці, біжком, бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути й до Ясіня повернути,
До Ясіня та до Річки, до Дзвінкової Марічки.

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?

Марічка одвічала:

— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую.
Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.

Пинтя се слово зрозумів і сказав:

— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?

А Марічка одвічала:

— В мене двері остолові, а замки в ня оцільові.

Пинтя каже:

— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.

Та як підклав Пинтя лівоє плече:

Стали замки полівляти.
А як підклав правоє плече:
Стали двері попущати.


Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки з вінця стрілив прямо
в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом.
Тоді Пинтя собі заспівав:

— Було тобі не вірити й правду не казати,
Бо через твою бесідицю в землю повертати.

Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, айбо не хотів. Тіль¬
ки сказав своїм товаришам:

— Беріть мене на топори, несіть мене в Чорні гори,
Най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють.
Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.

Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді
зайшов сам у яму і сказав:

— Сріблом-златом поділіться, по домівках розійдіться.

І з цими словами вмер, і його казка скінчена.

Коли милий на войну йшов

Коли милий на войну йшов,
Своїй милій наказував:
— Кедь не прийду за рік, за два,
Не чекай мя, мила, нигда!
Без два рочка го чекала,
На третім го зчарувала,
Аж ся під ним земля нукала.
В четвер вечер по вечері
Сидить Ганця на постелі,
Тримать ножку у купелі;
Білий Янчік візля дверей:
— Ганця, Ганця, що ти робиш,
Чом ми дверка не отвориш,
Ой чи ти спиш, чи ти чуєш,
Чи на мене очікуєш?
— Ой я не сплю, іно чую,
І на тебе очікую.
Лівов ручков отверяла,
Правов ручков го вітала:
— Вітай, вітай, голубонько,
Щось ми прийшов додомоньку?
Милий, милий, що робити,
Чи вечерю готовити,
Чи челядку й обудити?
— Ні вечерю готовити,
Ні челядку й обудити:
На то пан бог темну ніч дав,
Аби челядь спочивала,
Бо ся в полі укопала.
Мила, мила, уроб волю,
Поіскай ми главку мою!
Мила волю уробила,
Главку йому поіскала.
— Милий, милий, що тобі є,
Же ти власки побутніли,
Білі личка почорніли?
— Я на війні з краю ставав,
Дрібний дождик на ня падав,
Же ми власки побутніли,
Білі личка почорніли.
— Мила, мила, уроб волю,
Випровадь ня ко Дунаю,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному!
Мила волю уробила,
Ко Дунаю спровадила,
Ко Дунаю, ко тихому,
Ко лісові, ко темному.
— Мила, мила, щось зробила,
Жесь си дідька спровадила?
Мила ся го так улякла,
На коліна пред ним клякла:
— Ой боже ж мій, що-м зробила,
Та я дідька спровадила!
— Мила, мила, враться назад!
Бо я юж не є твой милий,
Лем я дідько справедливий!
Скоро вна ся повернула,
На порох ся розсипала.

Зцілення біснуватого в Печерській церкві

Повідав нам Ян Древецький, скарбний київський, що чоловік, на ім’я Іван, житель села Зарубинець, яке держить сам від пані віденської, мав біса лютого і бував од нього люто мучений. Хотів збавитись од нього і зцілитись, приходив у багато місць, на яких зцілення бувають, як повідають, що утримуються латинниками; приходив туди (зокрема в Сокаль, Лежанськ, Святий Хрест, Калварію, Ченстохов та Журовичі що уніяти тримають) і в них сповідався та причащався, віру їхню приймаючи, але жодної користі знайти не зміг, хіба ще й гірше бував мучений.
У літо ж 1627, на празник Успіння святої Богородиці, прийшов до Печерського чудотворного монастиря, де, при божественній літургії стоячи, коли проголосив священик: «Достатньо про пресвяту, чисту і преблагословенну» та інше, заволав великим голосом біс із нього:
— Маріє, не муч мене, уже-бо виходжу із нього! — і тоді вийшов.
Чоловік же впав на землю як мертвий, аж пострашилися люди всі, охрест його стоявши. Після ж закінчення богородичної пісні встав здоровий і відтоді зцілився та й пішов додому, славлячи Бога та святу Богородицю і всім повідаючи про зцілення у Печерській церкві молитвами пресвятої Богородиці, що про нього були, у славу Бога, славленого у Тройці, йому ж належить усіляка слава, честь та поклоніння на віки віків. Амінь.

Які харчі – така й робота

До хазяїна найнявся наймит та виїхав косити. Ото приїхав та й розмовляє з тією торбою, що з харчами була:
— Торбо, торбо, що в тобі є?
— Хліб та цибуля.
— Спати.
А хазяїн і послав на підслухи наймичку та як довідався, як наймит розмовляє з торбою, посила наймичкою другу торбу.
— Торбо, торбо, що в тобі є?
— Ковбаса, сало, паляниці, книші!
— Косити!