Сестривечір, добричко…

Сестривечір, добричко– Сестривечір, добричко. Чи ти не телила моїх бачок?
– Телила, телила! Під моїм ночом стогували, мої брехи засобачили, а в гледочку пощилила, аж там ядунята гарчать, я за гук та й туди, аж воно вертом перечервенилось, дригами нож, нож. Телячила, телячила, захвостило задерю, геть поочеретило до бігу.

Попович Ясат

Попович ЯсатДесь був собі піп і мав три сини: два розумних, а третій дурень, Ясат називався. Але він був собі лицар, та тільки про те ніхто не здогадувавсь.
От обізвавсь по цілій країні цар:
— Хто мені дістане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того віддам дочку й дам йому половину царства.
Ясат і каже попові:
— Я, таточку, зможу такого коня добути.
Написали до царя, а цар відписує й кличе до себе, а Ясат відказує:
— Як йому треба, то нехай сам до мене приїде.
Приїхав цар і каже:
— Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?
— Я, — каже. — Приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.
Пригнали таки табун. Ясат вибрав щонайміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю.
— Ну, — каже, — це буде моєму найстаршому братові: давайте ще з чого вибирати.
Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав щонайміцнішого, торкнув мізинцем під перса, так той кінь і загруз у землю по коліна.
— Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір.
А тут уже нема, лишився тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув — не вкопався.
— Ну, — каже, — нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє, то й поїдемо.
От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться, аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає:
— Чого це ви тут поприковувані?
Одна й каже:
— Я тут прикована, і тільки-тільки до опівночі доходить, до мене прилітає змій із трьома головами.
Друга каже:
— А до мене в саму глупу північ прилітає змій з шістьма головами.
— А до мене, — каже третя, — саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванадцятьма головами змій.
От вони так розпитались та й поїхали. Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть:
— Щось це непевне, не заїжджаймо.
А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже:
— Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.
Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить — їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кості не занесе.
Тоді вилазить попович Ясат із-під містка, бере шаблю, закладає йому за плече.
— Ні, — каже змій, — ходім битись он на ту гору! Дмухни, — каже змій, — на цю гору, щоб вона стала кам’яна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш, — відповідає Ясат.
От як клятий дмухнув, так гора й стала кам’яна. От бились, бились, а далі Ясат змія вбив, спалив і на вітер пустив, щоб і в попелі не притаївся, нечиста сила, а коня взяв і до стайні завів, а сам знов сів під містком.
Так, саме в глупу північ, земля стугонить — їде на коні, ще кращому, вже шестиголовий змій: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; соколе, об землю не бийсь: тут нема, хто б з нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, так того і ворон кості сюди не занесе.
Вилазить Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече.
— Ходім на ту гору битись.
Пішли. От і каже змій:
— Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Дмухнув клятий, — стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів — ще кращого.
Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам:
— Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту гору мені на поміч.
Сказав це, а сам і пішов під місток.
Звернуло з півночі, аж земля стугонить — їде на такому вже гарному коні змій з дванадцятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.
— Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий, стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, — та й той навряд, — та його тут і ворон кості не занесе.
Аж ось вилазить попович Ясат із-під містка, закладає йому шаблю за плече:
— Ходім битись!
— Ходім, лишень, он на ту гору.
Прийшли, а змій і каже:
— Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив’яна.
— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.
Клятий дмухнув, — стала гора олив’яна. Стали вони битись; б’ються та й б’ються, далі — як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, так той загруз ув оливо по самі посохи.
Став тоді проситись Ясат на відпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, — нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться — аж уж не те, що капає кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.
А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають!
— Чого це вони на мене сідають? — питає Ясат.
— Це, — каже, — кров твою пить.
А на клятого сідає галич, вороняччя, от він питає Ясата:
— Чого це вони сідають?
— Це, — каже Ясат, — вони твоє м’ясо їстимуть.
Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не причаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!
Виїхали. От і каже Ясат:
— Забув хустину, що шию зав’язував.
— Ось тобі нашу, — кажуть брати, — та не вертайсь.
— Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.
Вернувсь до двору, аж ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та, що до неї їздив із трьома головами, каже:
— Коли б я знала, хто мого вбив, я б перекинулась йому на дорозі вже то гарною чистою криницею, — він напився б води, та й лопнув би.
— А я, — каже вже та, що до неї їздив із шістьма головами, — перекинулася б яблунею з такими яблучками, то він якби з’їв, то й лопнув би.
— А я, — каже та, що до неї приїздив дванадцятиголовий, — стала б вогнем, то я б його спалила.
— А дивіться, який славний півник, треба його спіймати.
А Ясат тоді — фурр! — та й доганяє братів.
Їдуть та й їдуть, коли так перед ними така славна криниця — вода така чиста. Брати й кажуть:
— Нумо, нап’ємось!
А Ясат як став, як став відговорювати, — таки відговорив, і не напились.
Їдуть далі, аж стоїть над шляхом таке славне дерево з яблучками, та такими прекрасними! Брати й кажуть:
— Ану, зірви по десятку: невже це нас тут хто битиме або лаятиме?
А Ясат знов як став уговорювати, — таки не зачепили яблук.
Їдуть та й їдуть, аж тут на степу де не візьметься вогонь — увесь шлях заступив. Брати ті пішли, а Ясатів кінь ногою зачепився за вогонь: виходить — винуватий! Тоді зміїха давай за ним гнатись: він не втече, вона не дожене, він не втече, вона не дожене. Коли стоїть кузня, і там коваль Василь. Ясат у ту кузню і зачинився. А двері так, як на долоню — товсті, ковані залізом.
— Віддай мені, — каже Василеві, — Ясата!
— Пролижи двері, то я тобі його на язик посаджу.
Лизнула раз, за другим разом уже дірку пролизала.
— Всаджай язика, я тобі його віддам!
А він тим часом обценьки розпік, тільки що всунула — аж він її за язик обценьками! А тоді й убили її.
Тоді попович Ясат віддав коня цареві, а той дав дочку за нього й відділив половину царства. То вони там і тепер живуть-проживають.

Чи багатий?

Чи багатий?Жінка: – Як ти міг незнайомому віддати в оренду поле і обійстя?
Чоловік: – Не журися, мусить бути багатий.
Жінка: – А ти звідки знаєш?
Чоловік: – Хіба не виділа: він такий молодий, а вона погана й стара.

Іван царевич і мудра жінка

Іван царевич і мудра жінкаЯк були собі цар да цариця; да у ïх не було дітей; да були вони такі бідні, що і ïсти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, дивиться — коли криниця. От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. Він став проситься: «Пусти́ мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічо́го! Да і пообіщав; а те і каже з криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? Пришлить його мені за́раз!»
На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж стоïть хатка. А вже смеркалось, так він і зайшов туда на́ ніч; а там живе П’ятінка святая. За́раз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», — да й розказав, куди і чого він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд же, що ти до мене зайшов: я тебе научу, куди іти: там є двоє воріт, так ти не йди у ті ворота, що колком заперті, а в ті, що замком, да ще на ïх стремить на́ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за́раз ворота самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття ïх лежатимуть на бе́резі — усіх одинадцяти вмісті, а однієï особо; дак ти теє і возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона буде шукать своего плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому буду матір’ю. А ти мовчи. Вона опять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою. От ти озовись і оддай ïй плаття.
Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ті прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ті нічо́го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в черному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.
На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.
От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо́го, молись богу да лягай спать», — да за́раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на́ вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо́го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.
От він раз пішов у сад да зійшов на могилку; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду́». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони… На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за́раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко́го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.
А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо́го не гово́р, а усе читай». От ве́рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо́го не гово́р». Так і зробили. Ве́рховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічо́го — плюнув да й поïхав назад.
Тоді вони оп’ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не ïдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар ïде. От вона і каже: «Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою». Так і зробили. Батька приïхав, побачив, що вже нічо́го не можна зробить, розсердився і сказав: «Щоб же ти була річкою три годи!» — да і вернувсь додому.
Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: «Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти ïх поціловав — ти не цілуй, а то за́раз забудеш мене». Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір’ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти́ тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля готовить.
От у суботу, уже як шишки стали бгать, дівка одна пішла до колодязя по́ воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться — коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіï пішли і собі туда, тільки уж ніко́го не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. «Я, — гово́рить, — прийшла вам помагать шишки бгать». Зліпила два голуба да й посадила ïх на віко́нце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і гово́рить другому: «Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?» — «Забув, забув!» — «Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?» — «Забув, забув!» — «Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?» Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неï, став ïï ціловать і про́сить батька свого, щоб ïх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.

Вовк, їжак і лисиця

Вовк, їжак і лисицяЩо за дивина, — сказав вовк, угледівши їжака, котрий лежав, згорнувшись у клубок, обставлений довкола шпичаками, як ножами. — Він не схожий на жодне живе створіння! Це постраховисько і ганьба для всього лісу!
— А він таки благословить свою потворність, — сказала лисиця, — вона спасає його від твоїх зубів.

Лисоволова дівка та Цвіркуновий Гаврило

Лисоволова дівка та Цвіркуновий ГаврилоНу, а це вже не пісня, так зате правда. Ось слухайте.
В нашім селі живуть поряд два сусіди: Лисовіл та Цвіркун. Ну, що ж ви думаєте, дідова Лисоволова дівка та закохалась у Цвіркунового Гаврила, і так закохалась, що й жити без нього не може, одно й визира через тин до Цвіркуна, щоб побачити Гаврила. А Гаврило її геж кохав. І от одного разу дід Лисовіл зробив ярмо, й треба було продовбати підгорля в ярмі. Він гукнув дочку та й каже:
— Піди, доню, до діда Цвіркуна та попроси у нього свердла й долітця, щоб продовбати підгорля в ярмі.
Як почула вона, що її батько посила до Цвіркуна, й так рада була, що може побачити Гаврила, та мерщій побігла. Прибігла, коли вони вечеряють. Вона тоді й каже:
— Свердели, вечеряли, полудрабок батько. Пху, пху, що це я набалакала, наговорила: дайте мені жолобчастого Гаврила, батькові під горлом продовбати.