Лисоволова дівка та Цвіркуновий Гаврило

Лисоволова дівка та Цвіркуновий ГаврилоНу, а це вже не пісня, так зате правда. Ось слухайте.
В нашім селі живуть поряд два сусіди: Лисовіл та Цвіркун. Ну, що ж ви думаєте, дідова Лисоволова дівка та закохалась у Цвіркунового Гаврила, і так закохалась, що й жити без нього не може, одно й визира через тин до Цвіркуна, щоб побачити Гаврила. А Гаврило її геж кохав. І от одного разу дід Лисовіл зробив ярмо, й треба було продовбати підгорля в ярмі. Він гукнув дочку та й каже:
— Піди, доню, до діда Цвіркуна та попроси у нього свердла й долітця, щоб продовбати підгорля в ярмі.
Як почула вона, що її батько посила до Цвіркуна, й так рада була, що може побачити Гаврила, та мерщій побігла. Прибігла, коли вони вечеряють. Вона тоді й каже:
— Свердели, вечеряли, полудрабок батько. Пху, пху, що це я набалакала, наговорила: дайте мені жолобчастого Гаврила, батькові під горлом продовбати.

Костинин син

Костинин синДесь-не-десь, в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар, та ніде не найде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював.
А в тому царстві та був чоловік Костин, та було у нього три сини, усі богатирської поведінки. От раз цар і посилає своїх слуг.
— Підіть, — каже, — покличте мені найменшого Костининого сина.
Той приходить.
— Що, — каже, — можеш ти мені відвоювати у змія сонце і місяць і все, що на небі?
— Ні, — каже, — не можу, спитайте середущого.
Покликали і того.
— Ні, — каже, — і я не можу, хіба найстарший брат.
Кликнули і найстаршого.
— Я, — каже, — можу, тільки треба нам трьох богатирських коней; женіть, — каже, — три табуни, може, і вибереться.
От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандибає на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку — тільки на коліна впала.
— Ну, — каже, — це буде найменшому братові; женіть ще три табуни.
Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тільки саму задню з двома ногами та з двома крилами й облишив.
— Це, — каже, — середущому братові буде; женіть ще три табуни.
Пригнали ще, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, тільки з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у нього і просяться:
— Пусти нас, Костинин сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.
Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди.
От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли, попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змійового двірця — аж там найменшого брата стрілка лежить. От пішли вони в той двірець, аж там усякі й напитки й наїдки. Закусили вони, спочили; черга йти найменшому на сторожу. Той відмагається, Костинин син і каже:
— Ось вам, братця, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть, і коня пускайте.
А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.
Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.
— Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?
— Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика п’ять років свині попасе, то тоді сюди ворон його кості занесе.
— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Стали вони битись, не дав йому Костинин син і вгору глянути, побив на мотлох, язики повідрізував і в кишеню поховав. Пішов у двірець, аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку — сухі собі; він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукать.
От приїхали до другого двірця, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у двірець, а там напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили. Черга середущому на сторожу йти. Той відмагається.
— Ну, так, — каже Костинин син, — я піду.
Знов наказує їм, як і той раз:
— Тільки, — каже, — глядіть, не проспіть! Як буде мило з рукавичок капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть.
От то сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; з’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.
— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!
— Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика десять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.
— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Як почали ж вони битись, як почали битись. Вже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.
— Так-то, — каже, — ви мене стережете?
Та от то погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку.
Приїздять до третього двірця, а його стрілка як упала там, так половину двірця і знесла. Пішли вони у двірець, підкріпились.
— Тепер же, — каже, — глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.
От то сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.
— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!
— Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика п’ятнадцять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.
— Ні, — каже, — брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.
Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.
Шкода, — каже, — що таке добро та такій погані зостанеться.
От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:
— Який, — кажуть, — гарний котик, візьміть його.
— Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.
Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.
— Це, — кажуть, — наш приятель, — та й узяли його.
От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.
— Ти, — каже мати на найстаршу, — перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, — каже на другу, — стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, — на третю — яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.
Він усе слухає, та як вислухав — до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:
— Викиньте, — кажуть, — йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.
От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.
Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.
От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:
— Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.
— Постій, може, ще подавиться.
От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні — ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:
— Ей, — каже, — відчиніть, бо з кузнею проглину.
А ковалі й кажуть:
— Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.
А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:
— У тебе батько був?
— Був.
— А косарів наймав?
— Наймав.
— А опочивати їм давав?
— Давав.
— Дай же й мені спочити та води напитись.
Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.

Як литвин побився

Як литвин побивсяЯк литвин побився з кимось, то потім росказував:
– Він мене обухом, а я його – лаптьом, лаптьом. І що ви думаєте? Мене повезли як пана, а він побіг, як собака.

Три чарівних уздечки

Три чарівних уздечкиЖив колись на світі старе́нький панок-вдовець і мав у себе трьох синів: двох розумних, а третього дурня; і дурень усе було сидить у грубі і мне в попелі пузирі. Як же прийшла пора батькові умирати, то він, зізвавши до себе усіх, заповідав, щоб вони, де його поховають, приходили по очереді три ночі зряду кождий особне до його на могилу: старший на першу ніч, середульший на другу, а дурень на третю. І послі, як уме́р, вони його поховали і одпоминали; то дурень, діждавшись темноï ночі, виліз із груби і, побачивши, що у братів повні хати гостей, п’ють та бенкетують, спитав старшого: чи піде він на могилу до батька? — і почувши, як сказав той: не хо́чу, — побрів сам, нікому не сказавши, до могили і сів із-боку коло ïй. У саму ж глуху ніч земля на могилі розступилась і батько, вилізши наверх з ямы, спитав: «А хто тут сидить?» Як же почув, що обізвався дурень і розказав, що старший казав: іти не хо́чу, — то він, оддаючи йому уздечку, велів, щоб коли йому буде яка нужда або чого треба — то потряс би уздечкою, і до його прибіжить зараз чорний кінь; тогді вліз би йому у праве ухо, а у ліве виліз і загадував коню, чого йому треба. А сам поліз уп’я́ть у яму, і могила затулилась.
Тогді дурень, узявши уздечку, вернувся додому і поліз у грубу спати. На другий же день, почувши, що гості у братів бенкетують, і, діждавшись ночі, знайшов середульшого і спитав: чи піде він до батька на могилу? Но як сказав і сей, що не хо́чу, то він побрів сам і сів на тім же місці коло могили. У саму ж глупу ніч земля на могилі розступилась, батько з ями виліз наверх, і, узнавши, що сидить дурень, а середульший сказав: не хо́чу, — то він, оддавши йому і другу уздечку, тоже велів: як треба колись буде — щоб він потряс уздечкою, і зараз прибіжить до його рижий кінь; то він щоб уліз йому у праве ухо, а у ліве виліз і загадував коню, чого йому треба. Сам сховався у яму, земля затулилась, а дурень, вернувшись додому, поліз у грубу спати. Проснувшись же на третій день, почув, що усе гості бенкетують, і діждавшись ночі, пішов на могилу, як тільки гаразд смеркло, і сів у тім же самім місці коло могили. Земля розступилась, батько з ями виліз і, побачивши, що сидить дурень, оддав йому і третю уздечку і розказав, що коли йому чого буде треба, то щоб потряс єю — і тогді вже прибіжить до його кінь сивий; щоб вліз йому в праве ухо, а у ліве виліз і загадував, чого буде треба. Попрощавсь з дурнем, не звелів вже до могили приходити, поліз у яму. Земля затулилась, і дурень, з уздечкою вернувшись додому, поліз у грубу спати.
У те ж саме врем’я цар тієï земельки, де жив дурень з братами, мавши у себе одну дочку́ дівку, построïв терем, чи стовп кам’яний превисокий, і розіслав по царству бумаги, що хто з молодців дістане там дочку́ його, за то́го оддасть ïï і усе царство з нею. І назначив для того три дні, коли хто схоче з царів і панів і усякого народу, з’ïжджатись і сходитись. То до братів дурневих з’ïхалось багато молодців, і брати́ вже туди убирались самі і ко́ней убирали; дурень попросив, щоб узяли і його хоч подивитись, но усі вони, осміявши його, покинули дома. Дак він, узявши перву уздечку і вийшовши за царину у поле далеченько, як потряс уздечкою, то зараз прибіг до його чорний як галка кінь і поспитав, чого треба? — а взнавши, звелів лізти у праве ухо, а у ліве вилазить. І як зробив се дурень, то сам себе не пізнав в дорогій одежі — дуже хороший зробився! А кінь його поспитав: чи бігти по землі, чи піднятись вище? Скочивши раз, полетів, як птиця, і долетівши до царівни, мимо ïï промчався. Тут народ наробив крику, щоб ловити; но він, як птиця, тільки мелькнув, одбіг у поле, зняв з коня узду, сам перемінився, прийшов додому і поліз у грубу.
Як же приïхали брати і навезли гостей до себе, то тільки і мови було, що про теє чудо. На другий же день уп’ять народ збирався, і до братів заïхало товариство і вже готовились ïхать, так і дурень попрохавсь, щоби взяли його хоч подивитись. Но вони, над ним насміявшись, поïхали. Тогді дурень, узявши другу уздечку, вийшов у поле далеченько, потряс уздечкою — і зараз прибіг до його рижий кінь і поспитав: чого треба? — а взнавши, звелів влізти у праве ухо, а у ліве вилізти. І як зробив теє дурень, то став ще в багатшій одежі і кращій, ніж первий раз. І звелів ко́ню нести його од землі високо. Кінь як скочив раз, то дурень і не вглядів, коли став коло царівни і ïï минув; прибігши ж у поле, почув, що народ кричав: «Ловіть!», но вже пізно. Він з коня уздечку зняв, сам перемінився, пішов додому і поліз у грубу. Брати приïхали з гостями і усе розказували теє чудо. А на третій день уп’ять народ туда ж збирався; до братів заïхало товариство, і вже з двора виïжджали, тогді і дурень, узявши третю уздечку, вийшов у поле, потряс уздечкою — і зараз прибіг до його кінь сивий і, взнавши, для чого він званий, звелів пролізти у обоє уха. А як дурень теє зробив, то явивсь ще в багатшій одежі і кращий од первих двох разів і звелів нести його од землі високо. Кінь як скочив раз — долетів до царівни; дурень зірвав у неï із шиï платочок, а вона вдарила його в лоб перстнем — напечаталась печатка. Народ кричав, кричав, що «ловіть», но він пролетів, з коня уздечку зняв у полі, сам перемінився, прийшов додому і уліз у грубу, а печатка на лобі осталася вічно.
На другий же день послав цар усіх оглядати, у кого на лобі осталась печатка. Посланці, обійшовши скрізь і усіх оглядівши, привернули і до братів, і не знайшовши ні на одному печатки, виволокли дурня з груби за ноги, і як угляділи на його лобі печатку — полякались; узявши з собою дурня, повели до царя, і цар, щоб не змінять слова, звелів попам його з дочкою звінчати і дав ïм, щоб вони жили, особу хатину. А сам об’явив, що хто приведе до його козу, на которій золота́ та срібна шерсть, тому вручить царство. Зібралось багато різного народу і по усіх дорогах і стежках роз’ïхались кози́ шукати. Так і дурень упросив жінку, щоб випросила і йому у царя яку-небудь шкапу. А як вона з сльозами випросила водовоза, то він, узявши з собою перву уздечку і сівши на шкапу задом до голови, а очіма до хвоста, узяв у зуби хвіст і, поганяючи долонею, виïхав у поле, а там, вставши, узяв за хвіст, смикнув і зтяг шкуру, стерво покинув собакам, а сам потряс уздечкою, і як прибіг до його чорний кінь, то він, розказавши, чого треба, і взнавши од його, де коза ходить, проліз крізь уха, перемінився зовсім і, сівши на коня, зараз козу піймав, прив’язав до стремена і вернувся назад потихеньку. Недалеко ж од’ïхавши, зустрів одного із тих, що поïхали козу шукати, і той став просить, щоб він узнав, що хоче, і козу йому оддав. Так дурень стребовав із правоï руки од крайнього пальця урізать один сустав, і той согласився; так він козу оддав, а сустав заховав у кишеню.
І як роз’ïхались, то дурень узду з коня зняв і прийшов додому, а той як привів до царя козу, то цар зготував обід, скликав народ і об’явив, що хто ще приведе до його дикого кабана в золоті та в сріблі, то той і царство получить. На другой день зібрався народ, і усі в різні сторони роз’ïхались кабана шукати. І дурень уп’ять намігся на жінку, щоб і йому випросила у царя шкапу. І та як з плачем випросила, то він уп’ять, виïхавши у поле, зтяг шкуру, покинув стерво у полі, а сам потряс другою уздечкою. І як прибіг кінь рижий, то він, розказавши, чого треба, і почувши од його, де кабан ходить, проліз у обоє уха, перемінився, сів на коня і зараз піймав кабана, прив’язав у пояса і вернувся назад.
Недалеко ж од’ïхавши, зустрів уп’ять того, що козу купив, і як став він прохати, щоб і кабана йому оддав, то дурень потребовав, щоб на правій же руці дав одрізать другого пальця перший сустав; і той согласився. Він урізав сустав, заховав у кишеню, оддав кабана, а сам, од’ïхавши, зняв уздечку, коня пустив і вернувся додому. Як же той привів кабана, то цар звелів
готувати обід, усіх скликав і сказав, що хто іще приведе у послідній раз кобилу в золоті та сріблі, то той вже получить і царство. На третій день зібрався народ, і усі роз’ïхались в різніï місця кобилу шукати. Так і дурень на жінку намігся, щоб йому випросила шевлюгу. Вона пішла до царя, і хоч той не хотів давати за те, що двоє вже пропало, но, уваживши на сльози, дав; а сей, виïхавши у поле, также зтяг шкуру, стерво покинув собакам, а сам узяв третю уздечку і потряс. І як прибіг кінь сивий і дурень йому розказав, чого треба, а кінь об’явив, що кобила тепер з ним паслась у полі, то він, пролізши в обоє уха, перемінився, на коня сів і зараз кобилу піймав і вернувся назад. Не доïжджаючи додому, зустрів уп’ять того ж чоловіка і за кобилу зто́рговався, щоб на тій руці урізать третього пальця первий сустав. І як урізав, сховав сустав у кишеню, сам од’ïхав, з коня узду зняв і вернувся додому. А як привели кобилу, то царь звелів готувати обід, поззивав народ і, сидя за столом, об’явив, що завтра вручає царство тому, хто піймав козу, кабана і кобилу. Тогді дурень об’явив, що усе половив він і попродав за сустави на правій руці із пальців, і, вийнявши, поклав на тарілку сустави, а тому звелів, щоб показав руку. Тогді народ здивувався, цар і його жінка зрадувались, повставали од обіда, вийшли усі на двір, а дурень потряс усіми трьома уздечками — прибігли усі три коні; він лазив до усіх у обоє уха і перемінявся так, що із хорошого зробився кращим, а із кращого йще кращим, на конях літав поверх хат і лісів. Коней він не пустив у поле, а поставив з кобилою, кабаном і козою у стайні. Сам зробився царем, ввійшо́в жить у царські будинки, братів зробив панами; бог послав жінці двоïх близнюків-діток; над батьком вистроïв церков, щодня його поминає, сам п’є горілку з бари́льця, і я прихопився тай собі напився — по бороді текло, а в роті не було!

Вовчок-товчок

Вовчок-товчокЖив собі вовчок, що звався товчок. І був він чемним та слухняним, доки не побачив навколишнього світу. Ось як це було.
Одного разу стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи добре ростуть зайчики. А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі.
Вовчок-товчок залишився вдома з маленькими сестричками. Полежав на постелі, погрався із сестричками, а потім йому стало нудно і він вирішив вилізти з нори. Перед ним відкрився світ, якого він ніколи не бачив, — величезні ліси, високі гори, небо та сонце. Здивувався вовчок: таке чудо навкруги, така краса!
Не послухав вовчок наказу своєї матері й вирішив вийти роздивитися світ. Та й не міг він бути чемним і слухняним, бо народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички — виповз із нори. Але недалеко він устиг зайти — у густому лісі серед кущів ліщини хтось ухопив його за шию. І переляканий вовчок знов опинився в темній норі. Це стара вовчиця, що поверталася з лісу, понесла розбишаку додому.
Відтоді мати дуже пильно дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на галявині й аби їхні очі помалу звикали до сонячного світла, навіть тоді одним оком вона дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п’ятеро інших вовченят. Розбишаці не сиділося на місці — він лише й чекав нагоди втекти від матері-вовчиці. А мати боялася випустити малого у світ, доки він не знатиме всі світські науки.
І почала вовчиця вчити своїх дітей.
Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м’ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м’яса — вже й самі просили в матері такої їжі.
Принесла вовчиця зайчика. Як зраділи вовченята! Вони клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він найперший від усіх упивався зубами в найкращий шматок. А невдовзі так оволодів тим ремеслом, що мати-вовчиця могла його вводити в інші науки. І одного разу повела вовчка-товчка на перше полювання.
Неподалік за хащею було широке поле, а там пас отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до овець: іти проти вітру, аби собаки не почули, від кущика до кущика, аби ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай заплющить очі. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і чимдуж тікати.
Вовчок-товчок зробив усе, як вона навчила. Він крутився біля отари, аж доки не вхопив ягнятко. А коли загавкали пси, вовчок-товчок був уже далеко.
Молодий вівчарик після того почав краще доглядати овець. Тепер він чекав на вовка. Але надумав для забави підманути село. І почав кричати з усієї сили:
— Вовк! Вовк! Допоможіть!
Збіглися люди. Хто з вилами, хто з граблями — а вовка нема. А хлопчинка радіє, що йому вдалося обдурити все село.
А вовчок-товчок це все бачив, бо сидів неподалік у кущах. І коли селяни сердиті пішли геть, вибіг із кущів і вхопив ягня.
Дарма тепер вівчарик звав на допомогу — ніхто йому не вірив і не озирався.
А вовчок сміявся:
— Походив малий брехач!
Він уже знав усі світські науки, і мати-вовчиця сказала:
— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.
Іде вовчок у світ через гори, ліси. І дуже він зголоднів. Зустрічає лисицю-сестрицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Подивився вовчок на корову — і аж слинки йому потекли. І каже він лисиці:
— Ану, сестричко, повези й мене.
— Не можу, сани поламаються, — відказує лисиця.
— То я покладу хоч одну ногу.
І лисиця дозволила йому покласти одну ногу. Але сани відразу затріщали.
— Ой, чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.
— Та то мої кості тріщать — такий я голодний, — відповів вовчок-товчок.
— Добре, сідай на сани.
Та щойно він сів — сани затріщали й поламалися.
Лисиця репетує:
— Що я тобі казала? Тепер мені полагодь сани!
Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав лисиці сани.
— Що ти робиш, дурню? — розсердилася лисиця. — Давай сюди сокиру, я піду зрубаю якесь дерево: тут треба заново майструвати. А ти хоч корівку мені постережи.
— Добре, добре! — зрадів вовчок, а в самого аж слинки течуть. — Я її постережу!
Тільки-но лисиця відійшла, як він роздер корову. Добряче наївся і втік. Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:
— Стережеш корову?
Та ніхто не відзивається. А коли вона підійшла й побачила, що зробив розбишака, то тільки вхопилася за голову.
А вовчок-товчок уже собі й думає: «Раз я саму лисицю зумів перехитрити, то вже можу сміливо рушати у світ!»
Вийшов він на дорогу, яка вела в село. Бачить, їде господар малим возиком. А возик на кам’яній дорозі так підкидає, що з нього щось упало. Вовчок придивився — а то солонина.
— Оце щастя: поласує моє черево ще й солониною! — думає вовчок. А далі міркує: — Тільки солонина, видно, солона. І мені захочеться пити. Побіжу я зараз до потічка і добре нап’юся!
Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і забрав той шматок. Вовчок-товчок повернувся — а солонини вже нема. Він заревів:
— Оце я дурень! Хто ж наперед п’є воду а потім їсть?!
Іде він далі — аж бачить: край дороги вгодований вепр.
«Ой, у цього добра солонина! Лише як її дістати?» — думає вовчок.
— Доброго дня, веприку!
— І тобі, псу, доброго! — відповідає вепр.
Вовчок-товчок розсердився:
— Як ти смієш звати мене псом, коли я справжнісінький вовк?
— Ой, та ти не сердься. Я тебе не впізнав.
— Добре, — був готовий помиритися вовчок. — Але ти дай шматок солонини — щоб черево поласувало.
А вепр відказує:
— Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Краще сідай мені на спину, і я понесу тебе до стада, де пасуться молоденькі свині. Там тобі буде з чого вибрати.
Вовчок зрадів і сів на спину вепра. А той приніс його в село і почав кувікати.
— Чого чи кувікаєш, веприку? — питає вовчок.
— Аби збіглися всі свині з малими поросятами! — хитрує старий вепр.
Аж тут збіглися — тільки не свині з поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вони вовчика товкти — хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став він вовчком-товчком навіки.
Ледве добіг до лісу. Ліг він там перепочити і думає:
«Ой, ще я не дуже розумний. От і старий дурний вепр мене перехитрив!».
Блукає вовчок лісом, а черево від голоду аж до попереку прилипло.
Раз іде йому назустріч чоловік. Вовчок-товчок перегородив йому дорогу та й каже:
— А я тебе з’їм!
— Добре, добре, — каже чоловік. — Дай лише кину палицю, аби не була тобі на заваді.
Вовчок-товчок спинився і чекає, доки той викине свою палицю. А чоловік задув у палицю і плюнув вогнем — вовчок, на щастя, устиг прихилитися, тільки шерсть йому на хребті обпалило. А тоді так чкурнув, що тільки листя за ним здійнялося. А чоловік — слідом.
Край лісу орав оранку бідний селянин. Вовчок — просто до нього:
— Чоловіче добрий, сховай мене десь. Я тобі віддячу.
У борозні лежав порожній міх, і селянин заховав вовка туди.
Ловець вискочив на поле — а вовчка нема. І повернувся в ліс.
Селянин випустив розбишаку, а той накинувся на нього:
— Тепер я тебе з’їм!
— Отака твоя дяка за те, що я врятував тебе від ловця? — питає вовка орач.
— Заховав не заховав, а я тебе з’їм! — гарчить вовчок-товчок. — Бо ти мене у селі побив.
— Я тебе ніколи ще не бачив! — дивується бідний селянин.
— Бачив не бачив — мушу тебе з’їсти, бо я зголоднів!
Тут із лісу вибігла лисиця:
— Що у вас за сварка?
— Де це таке видано? — каже чоловік. — Я його сховав від ловця, а він грозиться мене з’їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.
А лисиця каже біднякові:
— Я не можу вас чесно розсудити, поки не побачу, як ти ховав братика-вовчика.
— Покажи їй, — мовив розбишака і заліз у мішок.
А чоловік мішок зав’язав і почав товкти дурного вовчика! Лисиця сміється, а вовчок благає:
— Пусти мене, добрий чоловіче! Ой, пусти!
— Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з’їсти? — каже бідний селянин.
— Ніколи вже не буду гострити зуби на м’ясо, лише пусти!
І чоловік випустив вовчка. Побіг він по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуть у село. Прийшов до крайньої хати, а на дворі господиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на поросятко, аж слина тече. Але на двір іти боїться.
Думає собі: «Коли ще раз люди позбігаються з ціпами та вилами, то ноги мене не винесуть».
Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито та й ну хлебтати помиї. Тобі вовчок швидко змудрував:
— Помиї — то вода, а у воді — риба. Я не давав обіцянки, що не їстиму риби.
Скочив він у двір, вхопив із корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:
— Біда навчить розуму!
Та й казці кінець.

Переможець зміїв

Переможець зміївБув один король, мав три доньки. Прийшла жебруща баба до нього, щоб їй дарував хліб. Найстарша донька винесла їй дарунок, гроші. А та баба каже королеві:
— Та найстарша донька буде мати без мужа дитину.
Король на те усердився і казав бабу замкнути, а панну доньку казав всадити до покою і дати їй дванадцять дівок, щоб її пильнували, аби не виходила ніде.
Тим часом у одного з міністрів був бал, на котрий прийшли також ті дівки, що були коло панни королівни на варті. Як вони віддалилися на бал, тоді прибіг один з міністрів і щось собі з королівною поговорили. Він вийшов од неї на бал, а дівки поприходили з балу на варту.
І так у кілька місяців дивиться королева-мама свою доньку, що вона така повна зробилася, що її сукні не обстають. Казала вона кравцеві, щоб їй інші сукні поробити. А знов у кілька місяців дивиться, що її сукні не обстають, і зобачила тоді, що донька її при надії, вагітна.
Сказала матка королеві. А король казав зараз видрукувати книжку і цілому світу оголосити, щоб його доньку, котру виправляє в світ, не важився ніхто ані одної ночі переночувати, бо мав би за то великий штраф.
Так вона ходила, просилася на ніч, але ніхто не хотів переночувати. Вона старалася, щоб принаймні під вечір могла бути близько села, щоб могла хоч під стріхою якою або оденком (стогом) ніч переночувати. Але вже коли приходив час до пологу, вона просилася в жінки одної, щоб та її прийняла, бо є при надії. А та жінка каже:
— Ідіте до старого ксьондза в селі, то він вас переночує.
Так же вона пішла до ксьондза і каже йому свою біду. А ксьондз каже:
— Добре, я переночую.
Так розказав дати їй осібний покій, вона там собі була і злягла. Чує дівка, наймичка ксьондза, що там плаче дитина в тім покою, де ночує подорожна. Так ксьондз тоді зібрався, взяв паличку в руку, книжку під пахву і пішов до баби (акушерки). Запукав у вікно. Баба схопилася, зібралася і пішла за ксьондзом; та й дитину відобрала від тої королівни, сина. На другий день до хресту. Так баба вибирала ім’я для тої дитини.
Ксьондз дивиться в календар, яке свято тої днини. А там написано, щоб інакше ім’я не надати, лишень Василь-царевич, і на те ім’я охрестив хлопця. Ксьондз той тримав тую невісту з дитиною тринадцять неділь. А той хлопець такі збитки робив, що вже ніц не вистачило, ані крісла, ані каналів, що де сяде, там під ним уломиться. Той хлопець каже до своєї мами:
— Чому не йдемо від ксьондза далі? Нам дід казав, ніде ніч не переночувати, а ми сидимо тут вже тринадцять неділь.
Нім пустилися в дорогу, пішла вона з дитиною до церкви до виводу. А хлопець, та дитина, куди йшов, де ступав у церкві, то камінні плити під його ногами попукали. З церкви забралася матка з дитиною, і пішли в дорогу. І де прийдуть до якого міста, то каса королівська була для неї всюди створена (бо король, як її виправив з дому, такий розказ до кас видав касирам). Вона набрала собі грошей, купила, що потрібно, і пішла далі. Спішать з міста, бо треба в дорогу, аби прийти до села на ніч.
Вона йде, а її син-царевич одного разу каже:
— Що так спішиш, мамо? Ти не знаєш, що ми будемо ночувати під мостом на дорозі, бо я хочу свого коня відобрати?
Так вони пішли під міст, полягали і лежать. Чують же здаля, так, може, з милю, з дві, їде Гриць Зелізняк. Хлопець каже:
— Чуєш, мамо, же їде, то я мушу від нього коня взяти.
А мама каже:
— Де ти годен від нього такого сильного коня відобрати, коли під ним аж земля дуднить.
Зелізняк приїхав ближче мосту, кінь йому спотикнувся, і він коня питається:
— Чи ти на мене яку неславу причуваєш, що спотикнувся? — І він, Зелізняк, сам до себе каже: — Є в світі Василь-царевич, допіру має рік, дванадцять місяців. Іще він молод, молода трава, а тут ані ворон кості його не занесе.
А втім одзивається Василь-царевич з-під моста:
— Не дивися, що я молод, молода трава, що ворон кості тут не занесе, а як добрий хлопець, то сам по світі ходить.
Так Зелізняк до царевича каже:
— Чи будемо розходитися, чи будемо битися?
А царевич відповідає:
— Не на тоє я з тобою зійшовся, щоб розходився, але на тоє, щоб з тобою бився.
Зелізняк каже:
— Но, бий же мене.
А царевич каже:
— Якже, ти маєш мене вперед бити, не я тебе.
І ударив пікою царевича, аж піка надвоє переломилася. А царевич на тоє каже: що його блоха укусила.
І каже до Зелізняка:
— Тримайся моцно, бо я як ударю, би-с не злетів з коня.
Він же його як ударив тим кавалком піки, так Зелізняк на дванадцять сажень з коня злетів. Потому взяв його ще під пахву і як кинув з моста, так Зелізняк по шию в землю забився, і там його лишив. Так сів, узяв маму на коня і поїхав.
Їдуть через один ліс. Надибають у тім лісі двір. Доїжджають до того двора, і йому кінь спотикнувся також. Каже:
— Коню, чи ж я тобі тяжкий, чи ж мама тяжка?
А кінь на то відповідає і каже:
— Ти мені не тяжкий, ані твоя мама, але твоя мама буде тобі тяжка.
А він, царевич, на тоє злостився, і як витяг нагайку, як ударив коня, аж до кості дорубав тою нагайкою. Вони приїхали до того двора, так каже до мами:
— Є там що їсти і пити, але нема кому зварити.
Мама каже:
— Я сама зварю, коби було що.
А він потому не хотів, аби мама сама варила, і поїхав до міста шукати собі слуги. Але ж було далеко від того лісу до міста, їздив цілий день, не міг найти міста і вернувся додому. А той Зелізняк видобувся з землі і приходить до свого двора. Але слухає, що Василь-царевич їде до його дому, і каже ховатися, щоб його сховала мама царевича. Так він, царевич, приїхав і пообідав, а по обіді пішов на шпацир (на прогулянку). Зелізняк виходить до його мами і каже:
— Коби-с могла свого сина стратити, я би-м з тобою оженився.
Мама каже:
— Як я можу його стратити, коли він є дуже сильний.
Він каже:
— В однім місті є змія, що собою воду залягла. Якби він ту змію звоював, то він би іще раз приїхав додому. А може, не звоює, то його змія заїсть.
Василь-царевич приходить додому і застав свою маму в ліжку, що слаба лежить. Він питається мами:
— Що ти такого?
А вона каже:
— Я дуже слаба, не знаю, чи з того вийду. Але іще би-м вийшла, коби-с ту змію звоював і з неї печінку мені привіз. Я би-то з’їла, може, би-м подужала.
Він, царевич, сів на коня і поїхав.
Приїжджає там, де та змія є. Там сидить королева донька у повозі, що її має та змія їсти. Приїжджає він до неї і питається:
— Що ти тут робиш?
Вона йому каже:
— Ти утікай, бо ще і тебе з’їсть.
А він каже:
— Не бійся, може, я ще і тебе вирятую.
Але дивиться — летить змія, прилітає до брички і каже:
— Нема так, як у короля, бо є що з’їсти, випити і закусити.
А Василь відповідає їй на то:
— Уважай, аби-с закускою не удавилася.
Вона, змія, зараз скочила вбік від брички, каже:
— Нема тут такого, аби мене поборов. Є тільки в світі Василь-царевич, котрому тепер півтора року. Але він ще молод, молода трава. А втім тут ворон кості його не занесе.
Він каже:
— Не дивися, що молод, молода трава. Як добрий хлопець, сам по світі ходить.
Так змія каже:
— Но, то ходи на залізний тік зо мною поборотися.
Приходять обидва на залізний тік, і каже змія до царевича, аби кидав нею до землі. А він каже:
— Кидай ти мною, бо я тобі перешкодив, бо ти би-с панну королівну з’їла і знов би-с була воду залягла.
Та й змія вхопила Василя-царевича і кинула ним до землі так міцно, що царевич застряг в залізнім току по коліна. Він як схопив змію, як кинув нею, аж вона застрягла в тім залізнім току по пояс, і зняв, зірвав їй шість голов (бо вона мала дванадцять голов). Але вона вирвалася з току, ухопила царевича і кинула ним на залізний тік, аж царевич по пояс застряг. А він виліз із току, схопив змію і кинув нею, що застрягла по шию. І здіймив їй, зірвав ще других шість голів. Розпоров її і витяг з неї печінку. Взяв собі в хустину, приходить до брички, де та панна є, і каже до неї.
— Їдь собі тепер спокійно додому, бо змія вже не живе.
Він сів на коня і поїхав собі додому. Дав мамі ту печінку зварити, а сам ліг спати. І спав дванадцять діб. А вона ту печінку зварила і дала Зелізнякові їсти. А Зелізняк як її з’їв, та й каже:
— О, вже я тепер трохи міцний.
Вона йому дає шаблю та й каже:
— На, рубай його, мого сина.
А він каже:
— Та я би-м йому й шкіри не перетяв, а він якби зірвався, то б мене забив.
Потому Зелізняк каже:
— Жеби ще поїхав до другого міста, а там є змія моцніша від тої, котру він забив.
Царевич рано встає, а мама знов у ліжку стогне. Син питається:
— А що, не помогла мамі та печінка?
Вона відповідає:
— Ні, але поїдь до другого міста, там є також змія. А якби-с міг її забити і печінку привезти, то я би-м від неї була здорова.
Так він сів на коня та й поїхав. Приїжджає, а там є другого короля донька в бричці, що її має змія з’їсти. І питається королівни:
— Що ти тут робиш?
А королівна каже:
— Мене має змія з’їсти.
Так він уп’яв свого коня коло брички, а сам вліз до брички та й сів коло королівни. Він дуже здрімався і каже до королівни:
— На тобі шпильку. Як я засну, а змія надлетить, жеби-с мене тою шпилькою уколола, то я збуджуся.
І заснув. По часі дивиться панна, аж тут летить змія. Вона будить його, але жалує колоти шпилькою.
Але дивиться, а змія вже близько. Тоді вона його уколола, а він пробудився. Змія прилетіла дуже близько і каже:
— Нема то, як у короля, є що їсти, пити і в чим закусити.
А царевич відповідає:
— Уважай, щоб ти закускою не удавилася.
А змія каже:
— Нема тут такого, щоб зо мною поборовся. Є в світі Василь-царевич, але ще молод, молода трава, а втім тут ворон кості його не занесе.
А царевич каже:
— Не дивися, що я молод, молода трава. Як добрий хлопець, сам по світі ходить.
А змія каже:
— Ходи зо мною на мідний тік боротися.
Він дав тій панні королівні ножика та й каже:
— Дивися на мого коня. Як буде з храпів кров текти, щоб ти вузду відрізала. Най тоді кінь їде в світ, бо я вже жити не буду.
Так приходять вони на мідний тік, і каже змія:
— Кидай же тепер мною.
А царевич каже:
— Кидай вперед мною, ти багато води пустила до міста; бо ти би-с була королівну з’їла і знов воду залягла.
Схопила змія царевича та й кинула ним по пояс у мідний тік. А він зірвався з мідного току, кинув нею, а вона лишень застрягла по коліна. Та й він зірвав їй шість голів. Так вона злапала його і як ним кинула, що застряг у тік по пахви. Каже до змії:
— Бійся Бога, дай мені відпочити, бо наші діди і прадіди, як воювали, один другому позволяли відпочивати.
А вона каже:
— Відпочивай або не відпочивай, а ти мусиш своєю головою тут наложити.
Виліз він з мідяного току і кинув змії черевик аж до брички, але так сильно, що той черевик бричку поламав, а королівна проте міцно спить. Схопив він змію і кинув, що вона застрягла по пояс. І зірвав їй знов шість голів. Вона вихопилася з току, злапала його і ним кинула у тік, що знов застряг по пахви. І знов він проситься, аби йому дала відпочити. Він виліз і кинув другий черевик до брички, що аж ту королівну збудив. Вона дивиться, що коневі з храпів кров іде, та й вузду ножиком відрізала і коня нагнала. А кінь прилітає там, де царевич зі змією б’ється. Кінь як злапав змію, так зірвав їй дванадцять голів, замало ще і царевичеві не зірвав. А царевич забрав печінку зі змії і пішов до корчми.
А та панна йде і здибає міністра. Міністр каже до неї:
— Де ти йдеш?
А вона каже:
— Я вже йду додому, бо там якийсь подорожній змію забив.
А він каже:
— Вернися зо мною і покажи мені, де та змія є забита.
Так вона його приводить до тої брички поламаної та й каже:
— Тут вони боролися.
А міністр взяв ту кров, що коневі з храпів текла, і нею умастився. І каже до панни:
— Присягни передо мною, що ніхто ту змію не убив, лише я.
Та й вона мусила присягнути, що не буде казати. Міністр приходить з тою панною до палаців. Там зараз король зобачив і урадовався, що веде живу панну, питається:
— Хто її вирятував?
А вона каже, що міністр надійшов тоді, як змія бігла їсти, то й її забив. Тоді зараз король казав музик спровадити, аби тішилися, балювали.
А той Василь-царевич в корчмі і питається корчмаря:
— Що то, — каже, — є, що так весело в королівськім палаці?
А корчмар каже:
— Це тому, що міністр один вирятував доньку королеву від змії.
А царевич:
— Може би, і я там міг подивитися.
А корчмар каже:
— Ой-ой, чому ні?
Так царевич приходить до королівського двора, і його та панна сама зобачила, що він її вирятував від смерті. Та й зараз побігла до свого тата, до короля, та й каже йому:
— Я мусила фальшиво присягати перед міністром, бо хотів мене забити. То не він, але Василь-царевич вирятував мене.
Так зараз Василя-царевича казав король запросити і угостити, а міністра питається, чи він не мав знаку тої змії, що він її забив. А міністр каже, що там, на місці, де забита змія, є ще кров. Так король взяв свої гості, міністрів, Василя-царевича, і йдуть на то місце, де є змія убита. Приходить міністр до брички та й каже:
— Я її тутка убив.
А царевич питається:
— А де ж та печінка з неї?
Міністр каже, що пси порозтягали. А царевич каже:
— Ходи, я тобі покажу, що ще не розтягнули.
І показує їм ту печінку в хустині, і голови показує позривані на землі. І просить Василь-царевич короля, аби позволив міністрові за брехню раз щигля в ніс дати. А король каже:
— Добре.
Василь-царевич як дав йому щигля в ніс, то ніхто не видів, де його кості розлетілися. Повернув король з гістьми до свого палацу. Василь-царевич просив короля, щоб йому дав дванадцять буханців хліба і дванадцять кварт горівки. Він увесь хліб з’їв і горівку випив, сів на коня і поїхав додому. Але королівна дала йому половину свого перстеня, а він їй дав свій сигнет (перстень з печаткою) і казав до неї:
— Дивися на той сигнет. Як я буду жити, то той буде чимраз ясніший, а як умру, то він буде чорний, як з рогу.
Як приїхав додому, так зараз дав печінку мамі зварити, а сам ліг спати і знов дванадцять діб спав. А мама ту печінку зварила і дала Зелізнякові їсти. Так він, як її з’їв, каже:
— Я тепер його вже заб’ю.
А вона, мама, дає йому шаблю і каже:
— На, рубай!
А він каже:
— Нащо я маю його сплячого рубати, коли я його і так зарубаю, як будемо з собою говорити.
А царевич як устав, так дивиться на свою шаблю та й каже до шаблі:
— Будем тепер уже прощатися.
Зелізняк приходить до нього і каже:
— Як ся маєш, брате?
А він відповідає:
— Що ж тобі питати, як я ся маю, ти йди питайся мами.
А Зелізняк каже:
— Я тепер маю тебе зарубати.
А він каже:
— Який же ти дурень, що ти кажеш, що маєш мене зарубати! Ото іди в ліс, вирубай дуба, вибий на нім золоті літери, що тут лежить той, хто зміїв звоював і світ очистив, що тепер вода є вільно людям.
Зелізняк пішов, дуба вирубав та й золоті літери вибив. Викопав яму, гріб вимурував Василеві-царевичу. І прийшов царевич на свій гріб, і там Зелізняк Василеві-царевичеві стяв голову, закопав його до гробу і того дуба там поставив.
А королівна мала двоє дітей від Василя-царевича, обидва хлопці. Так вони ходили до школи, і кождий школяр прозивав їх, що вони бенькарти, безбатченки. Але вони, проте, добре училися. І вже взяли то до розуму, що те неладне, що їх прозивають, і як котрого злапають, то виривають або руку, або ногу. А їх тати ідуть до діда скаржитися. Дід, король, ганьбив їх обидвох за то, що вони суть такі збиточні. А вони обзиваються до свого діда:
— А де наш тато?
Мама тоді глянула на сигнет, що він уже чорний, і сказала:
— Ваш тато не живе.
Але дітям-близнятам не було більше, лишень по чотири місяці. Один називався Ясь, а другий Антось. Ясь — старший та й каже до Антося:
— Ходімо в світ тата шукати.
Та й ідуть вони лісом, і каже Ясь:
— Що з того, що ми йдем, а нас можуть якісь збої забити.
Приходять вони до скали і кажуть:
— Тут будемо пробувати, які ми замоцні.
Ясь як ударив скалу ногою, так скала ціла розлетілася на мак, що так було на тім місці рівно, як на підлозі. Антось приходить до другої скали, взяв її на мізинний палець і кинув так далеко, що не було видіти, де вона упала. І кажуть:
— Тепер знаємо, які ми сильні, та й не боїмося.
Ідуть далі лісом і надибали той дуб на гробі їх тата. Читає Ясь і каже до Антося:
— Тут є наш тато в тім гробі похований, но, добуваймо.
Відкопали. Бере тіло Ясь, Антось голову. Приложив голову до тіла і каже:
— Який наш тато був файний!
Ясь каже:
— Коби могли-смо так зробити, щоб наш тато був живий.
А Антось каже:
— Чому ні?
Та й копають у гробі другу яму вбік; посідали там оба в тій ямі, а тата вложили в гріб. Надлітає орел із своїми дітьми. Влетів до гробу і дзьобає татові очі. А Ясьо заскочив та й дітей, орлят, полапав, а старий орел утік. Літає він і плаче за своїми дітьми. А Ясь каже:
— Не плач, а принеси такої води, щоб наш тато ожив, а ми тобі твої діти віддамо.
Орел каже:
— Добре, я принесу.
Ясьо мав флящину від атраменту (чорнила). Антось также. Орел злетів до них, вони причепили флящинки йому до крил, а він полетів по воду, по живущу і по цілющу. Та й приносить їм тої води. Антось взяв одне орлятко і роздер надвоє. Взяв воду цілющу, полив, та й воно зцілилося докупи; та й ще дав йому живущої води напитися, та й воно ожило і полетіло. Ясь і Антось виносять тата з гробу на плац. Ясь взяв голову татову, приложив до тіла і помастив тою цілющою водою. Голова зрослася з тілом. Потому дали татові води живущої напитися, та й тато ожив. Каже Ясь до тата:
— Чи ми не маємо тут якої родини?
А тато каже:
— Маєте тутка бабу.
А Ясь питається:
— Де вона сидить?
Тато каже:
— Тут недалеко, в тім дому.
Ідуть вони на подвір’я, але Зелізняк учув, що Василь-царевич іде. Та й каже до жінки:
— Іде царевич, твій син.
А вона каже до Зелізняка:
— Чи ти його не вбив на смерть?
— Я його вбив.
— То забий його ще раз, як прийде до хати.
А Зелізняк каже, що пан Біг два рази не карав, лише раз:
— Дам йому кавалок хліба і пару грейцарів на дорогу, та най собі йде.
Приходять діти, звіталися з дідом і з бабою і посідали собі. Ясь і Антось кажуть до діда:
— Ходіть з нами до городу. Який маєте город, чи такий файний, як наш?
Ходять по городі, а Ясь каже:
— Наш кращий.
Антось каже до діда:
— Ставай мені на долоню, — та й положив долоню на землю, — чи ви дуже тяжкі.
А дід каже:
— Якби-м тобі став, то би-м тобі руку зломив.
Антось каже:
— Ставайте поволі.
Як йому дід став на руку, як його підніс, як кинув ним угору, то летів дві години догори, а дві години згори. Ясь дивиться, що дід летить згори, побіг і як ударив його в плечі рукою, так кості діда розсипалися на дрібний мак. Так обидва приходять до хати і сваряться.
Каже баба:
— Що ви сваритеся?
Ясь каже бабці все то, що в городі діялося і що сварилися за діда, бо один кинув його вгору, а другий ударив, аж кості розсипалися. А бабка як то учула, засмутилася. Царевич каже до Яся:
— Іди, вирви мені дуба з коренем, а ти, Антосю, копай яму в хаті.
Як приніс Ясь дуба, так закопали того дуба в яму і бабу прип’яли ланцюгами до дуба. Дали бабі в’язку соломи і бочку води, а другу бочку порожню, і каже син:
— Як з’їж ту в’язку соломи, вип’єш бочку води, а порожню бочку наплачеш повну сліз, тоді до тебе вернуся.