Бджола рятує гусці життя

Бджола рятує гусці життяОдного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:
— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…
Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.
Так бджола урятувала гусці життя.

Двісті слів брехні

Двісті слів брехніБуло собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:
— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.
І тут раптом помітили брати у лісі вогник.
— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.
Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.
— Скажу брехню: скакав пес на свиню.
— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!
Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:
— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.
А Петро каже:
— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.
Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.
— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.
— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.
А змій каже:
— Це правда.
І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.
Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:
— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.
— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.
Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.
— Добрий вечір, поганий змію!
Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.
— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.
— Дай вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.
— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?
— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.
Починає Іван свою брехню казати:
— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:
— Моя сокира скоро має народити сокиренят.
— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.
Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.
А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір’я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.
— Чого хочеш? — питає піп.
— Собі шлюб годити і батька охрестити.
А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:
— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.
Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.
А змій питає:
— Що ж ти іще бачив на небі?
— Бачив свого батька і твого батька.
— А що ж мій батько робить? — питає змій.
— А возить на собі мого.
— Брешеш, — каже змій.
А Іван каже:
— Цього мені й треба!
Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:
— Грійтеся, дорогі браття!

Знавець латини

Знавець латиниОдин хлоп мав сина та віддав його до латинської школи до міста. Вертає син на село, а батько питає:
— Ну, що там сину, чи вмієш по-латинськи? (А він якраз накладав фіру гною).
— Та чому ні! — каже син.
— А як називається по-латинськи гній?
— Гноятус! — каже син.
— А вила? — питає батько.
— Вилатус!
— А віз?
— Возатус!
— Ув! — каже старий, — добре тебе навчили! Відтеперка, — каже, — бери вилатус, а ними гноятус та кидай на возатус!

Іван-королевич, його сестра і змій

Іван-королевич, його сестра і змійБув собі король, і поїхав він дивитись на військо. Їздив-їздив, обдивився — усе як слід справно. Крикнув:
— Задоволені, хлопці?
Поїхав у другий кінець і там крикнув. Всі солдати одказують йому:
— Задоволені всі, ваша величність!
От він сів на коня і поїхав додому, а жарко було так, що не доведи Мати Божа. Захотілося королеві води напитися, а додому ще, може, яких-небудь оставалося верст двадцять або й більше. Що тут робити? Пити так хочеться, що аж душа горить. Дивиться він, аж на стороні від дороги геть блищить болото.
— Піду, — думає собі він, — та хоч болотяною водою промочу горло, коли нема криничної.
Під’їхав він ото до того болота, прив’язав коня там, може, до лози чи до якого куща, і пішов сам в болото, став там та й стоїть — не може зігнутися, щоб напитися води, а по коліна в воді стоїть. Став виходити з води — так ні: так його й присмоктало, і ноги не витягне з багна. Силкувався він, силкувався — нічого не вдіє. Став він та й думає:
— Коли б який чорт случився та порятував, вже б нагородив добре за те.
Коли дивиться — аж летить злий дух та й каже:
— А даси те, що в тебе дома є, про що ти не знаєш, то я тебе вирятую з біди.
— Дам, дам, голубчику, тільки вирятуй.
От той злий дух ухватив його, так і випер з болота, поставив його коло коня, а сам полетів.
Приїздить король додому, аж чує, що його жінка привела заразом двоє дітей: хлопчика і дівчинку, — так він так аж за голову вхопився.
— Боже мій! Що ж я наробив: чорту невинні душі подарував!
Іде до жінки та й хвалиться їй: — Так, — каже, — і так, така-то й така-то пригода мені трапилась у дорозі: подарував нечистій силі обох діточок, і з голови мені вийшло, що я тебе дома оставив важкою.
— Знаєш, — каже вона, — чоловіче, що?
— А що, жінко?
— Зірвемо поміст у такій-то хаті та заховаємо їх обох туди, під той поміст. То поки підростуть, будемо туди їм їсти подавати, а як виростуть, то тоді можна буде їх в другу землю перевезти: може-таки, як прийде злий дух, то не знайде їх під помостом.
— Правду ти, жінко, кажеш. Так воно і буде: заховаєм діток під поміст, може-таки, він там їх не знайде.
Ото велів король зірвати поміст, зробив там для дітей таку хатку, зробив дірочку в куточку, щоб можна було їм подавати туди їсти і пити, і закрив знову тим самим помостом зверху.
Ростуть там тії діти не по роках, а по годинах, — не так по годинах, як по хвилинах. Ще й півроку не пройшло, а вони вже давно говорять обоє і бігають там, під помостом, — такі повиростали, що якби хто подивився на них, то зроду б не сказав, що вони ще такі молоденькі. Ото проходить рік, прилітає нечиста сила за ними просто до короля й каже:
— Ну, тепер давай мені те, що ти торік подарував!
— Шукай, — каже король, — як знайдеш, то твоє буде. Що ж я тобі таке тоді подарував?
— Е-е!.. Добре ти, — каже, — знаєш, що ти мені подарував. Воно тут було, я знаю добре, тільки не знаю, де тепер ділося. Треба піти розпитатися.
От злий пішов до кочерги і питає:
— Кочерга, кочерга, скажи, де мій подарунок дівся?
— Не знаю я. Я тільки знаю, як з печі вигрібати попіл, чи там огонь, та як добра кухарка, то на ніч мене під піч положить, а як ні, то я отак, як бачите, стою у кочергах цілу добу.
Іде він до рогача і питає його:
— Рогаче, рогаче, скажи мені, де мій подарунок дівся?
— Я б тобі сказав, та й сам не знаю. Я нікуди не ходжу, тільки знаю ото, що вийняти горщик з печі, та як добра кухарка, то положить мене на ніч під піч, а як ні, то я от так, як бачите, і стою у кочергах цілу добу.
Ото йде змій до сокири і питає її:
— Сокиро, сокиро, скажи мені, де мій подарунок?
— Як же я тобі можу сказати, де твій подарунок, коли я сама далеко не захожа. Я от тільки буваю на дровітні, як от часом треба дров нарубати або де кілочок який затесати, а то усе от тута, за лавою, і сиджу, та ще, правда, як добрий господар, то положить на ніч під лаву, а як ні, то я тут і днюю, і ночую.
Пішов він до долота та й каже:
— Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.
— Добре, — каже долото, — скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.
Ото поніс він в одні покої, кинув — боком упало на поміст, поніс у другий, кинув — і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув — застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться — аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили — забрав і полетів.
Довго він летів з ними — може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.
Сидять вони над ним обоє — та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:
— Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.
Посідали вони на того коня обоє і поїхали. І їдуть та їдуть, їдуть та їдуть, коли змій і прокинувся: дивиться — аж нема коло нього дітей. Кинув він раз огнем — не докинув, кинув другий — кінь і питає:
— А що, пече вас, дітки?
— Не дуже, — кажуть.
— Ну, так будемо ще бігти.
Кинув змій і третій раз огнем — кінь знову питає дітей:
— А що, чи ж пече?
— От тепер, — кажуть, — пече, та ще й дуже.
— Ну, — каже кінь, — тепер злазьте, бо як дожене нас змій, то пропадете ви, пропаду й я, усіх нас поїсть.
Позлазили діти з того коня, посідали на полі, а кінь полетів дальше, скільки видно. Не вспів він залетіти на одну гору, а тут уже і змій летить, такий сердитий, що аж іскри з нього сипляться, як із головешки. Ото долітає до тих дітей і каже:
— Ну, тепер я вас поїм, коли зі мною так зробили — утекли од мене.
— Не їж нас: ми дітки ще маленькі, самі не знаємо гаразд, що робимо. Нам кінь сказав, щоб ми сідали на нього, ми й посідали обоє, а він нас і повіз, а куди і на що — ми й самі не знаємо.
Забрав той змій їх і полетів. Летів він з ними ще довше, як перший раз, утомився і сів знову віддихатися, і знов-таки загадав дівчині ськати у голові, а хлопцю чухати п’яти. Дівчина ськає, а хлопець чухає п’яти, а нечиста сила спить. Коли дивляться вони — аж летить летючая птиця і каже їм:
— Ну, дітки, ану тікати, а то пропадете: вас змій поїсть. Сідайте на мене, я вас понесу.
Сіли тії діти і утекли, а змія сонного покинули на полі.
Ото летить та летюча птиця та й летить, коли це змій прокинувся, глянув у ноги — нема хлопця, тряхнув головою — і дівчини нема. Кинув він огонь: раз кинув, другий кинув і третій раз, а летюча птиця і питає:
— А що, дітки, чи не пече вас часом?
— Ох, — кажуть, — пече, та ще й дуже.
— Ну, так злазьте, а то як дожене змій, то й мене з’їсть.
Позлазили дітки, посідали на степу і ждуть, а птиця полетіла та й полетіла, тільки видно.
Сидять вони, плачуть та й думають, що то їм од змія буде за те, що покинули його сонного на степу, коли дивляться, аж летить змій такий сердитий, як огонь, і каже:
— Ну, тепер я вас поїм, коли ви так зі мною уже другий раз робите.
— Не їж нас, — кажуть вони, — ми діти маленькі, нічого не знаємо. Нам каже летюча птиця: сідайте, я вас понесу, ми й посідали.
Ото забрав змій їх і полетів. Знову утомився і сів віддихатися, загадав дівчині в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати, коли біжить бичок та такий же то поганий та кошлатий, що гидко на нього й глянути, і каже:
— Ей, дітки, пропадете ви, ану краще тікати. Сідайте на мене обоє, я вас понесу.
Посіли тії дітки на того бичка, він і поніс їх, та так скоро, так скоро, що й вітер не дожене — так скоро.
Проснувся змій, дивиться — нема його дітей. Кинув він раз огнем, кинув другий, кинув і третій — бичок і питає:
— А що, дітки, чи пече?
— Пече, — кажуть, — та ще й дуже.
— Влізь, — каже бичок, в ліве вухо, а в праве вилізь, вийми збрую на себе й на мене.
Поліз той хлопчик в ліве вухо, виліз у праве і вийняв одну збрую на себе і на нього, понадівали і біжать, а змій все кида огнем. Пробігли трохи, от бичок і питає дітей:
— А що, чи пече?
— Пече, — кажуть, — не помагає і збруя.
— Полізь же, — каже бичок, — уже в праве вухо, а в ліве вилізь і візьми гребінець, і як вилізеш, то махнеш назад тим гребінцем, то стане ліс густий та здоровий такий, що уже через той ліс огонь не достане нас.
Поліз той хлопець в праве вухо, у ліве виліз, виніс гребінець, махнув тим гребінцем назад, і став ліс такий густий та здоровий, що не проїхати його, ні пішки пройти: так дерево коло дерева й поросло, та все таке ж то претовсте, що й у чотирьох не обнімеш. Летить той змій, долетів до лісу — палить, ломить, трощить, — таке лихо піднялось в тім лісі, що аж земля реве. Ото перебрався якось змій через той ліс, кинув раз огонь, кинув другий, кинув і третій — дістав. От бичок і питає:
— А що, чи пече?
— Пече, — кажуть.
— Полізь же ти, хлопче, знову в праве вухо, а в ліве вилізь, та вийми платочок біленький, та як виймеш, махни ним назад, то стане море: змій уже не перелетить через те море.
Поліз хлопець в одне вухо, в друге виліз, вийняв біленький платочок, махнув назад — і стало море, таке велике, таке велике, що й кінця ніде не видно, та такі хвилі піднялися на тому морі престрашенні, та так лютують та б’ють, об берег, що страшно на них і подивитися.
Подивився змій на те море, подивився і став на тім боці та й стоїть, а бичок пробіг ще трохи, коли дивляться — хатка стоїть. Зайшли вони в ту хатку, а там всього і їсти, і пити, чого тільки душа забажає, те й є, — так на столі і стоїть. От вони напилися, наїлися, віддихнули трохи, а бичок їм і каже:
— Ну, дітки, чи вас до батьків одвезти, чи, може, ви тут зостанетесь?
— Та ми вже, — кажуть, — останемося там, де ви будете, уже будемо разом з вами жити до кінця віку.
— Я вже, — каже бичок, — не хочу жити на світі, заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко й Буйко. Вони вам стануть у великій пригоді.
— Як же ми вас заріжемо? Ви нас від смерті оборонили, а ми отце вас будемо різати?!
Ото як зачав бичок, як зачав умовляти, таки зарізали його, м’ясо з’їли, а кістки застромили в стріху, як казав бичок, і живуть собі обоє в тій хаті. Він ходить на охоту, а вона дома остається: то витопить та їсти зварить, то піде до того моря та води принесе, щоб було що пити, як брат вернеться з охоти. Так собі й живуть. Пройшло уже і з півроку, або й більше, — із кісток бичка виросли Чуйко і Буйко, та такі здорові та гладкі собаки, що страшно навіть і глянути, а приступити ніхто зроду-віку не приступить до них, такі страшні. А змій той проклятий та перекинувся парубком, таким хорошим, що й надивитися на нього не можна і очей не можна одвести, так би все на нього і дивився і день, і ніч, та іще б не надивився. Ото перекинувся він парубком та як прийде та дівчина по воду, то він ходить понад берегом та й балакає з нею. Раз якось прийшла вона по воду, а він їй і каже:
— Недобра ти, як я бачу, сестра для свого брата. У нього на шиї вже платочок нечистий, скільки він місяців його на собі носить, а ти його і не вимиєш. Попроси, щоб він його скинув, та надів на шию другий.
— Е, та то такий платок, що його з шиї не можна скидати: бичок казав, щоб він його носив до кінця віку.
— То візьми на часинку та махнеш тим платочком на це море, то воно розійдеться, тоді я перейду до тебе та побалакаємо трохи.
Прийшла вона додому і каже брату:
— Ти б скинув той платок, я б його вимила. Бачиш, який він — як ганчірка, а ти ще його на шиї носиш.
Довго брат не хотів його скидати, а далі й скинув і віддав їй, а сам пішов на охоту. А вона взяла, побігла скоріше до моря, як махнула тим платком, так моря як і не було. Змій прийшов аж у хату, так їй розказує та научає:
— Гляди, — каже, — як прийде твій брат додому, то ти занедужай та й лежи і стогни, а як він спитає, чи не хочеш часом ти чого, то ти йому скажи, щоб він дістав заячого молока.
— Добре, — каже вона.
Тим часом вона глянула у вікно, аж і брат іде з охоти.
— Ох, лихо мені! Де ж я, — каже, — тебе діну? Брат мене через тебе буде лаяти. Тікай собі скоріше із хати.
— Куди ж я буду тікати, коли брат твій уже недалеко? Він мене побачить, то ще підстрелить. — А тут він не так брата боїться, як Чуйка і Буйка, щоб не розірвали. — Сховай мене куди-небудь!
— Куди ж я тебе сховаю?
— Он скриня стоїть велика, така, що можна влізти, — сховай у скриню!
— Лізь же скоріше у скриню, а то ось уже брат коло самої хати.
От він скоріше ускочив у ту скриню, вона його зачинила і лягла сама на полу і сопе, тобто слаба стала.
Брат одчинив хату, Чуйко і Буйко ускочили в хату і зараз до тої скрині: гавкають коло неї та лапами гребуть.
А вона лежить на полу та:
— Ох, ох! Повиганяй свою прокляту собачню з хати: ще мене розірвуть. На біса ти їх сюди понаводив повну хату! Повигонь їх на двір — нехай там сидять.
Крикнув він на Чуйка й Буйка — вони посідали біля порога. Він увійшов у хату і каже:
— Давай, сестро, обідати, як є що.
— Та там з печі витягни собі та побідай, бо я нездужаю і піднятися. Я чула від людей, що мені б помогло заяче молоко. Якби ти пішов та дістав мені того молока, то я б напилася і здорова б була.
— Добре, — каже брат, — ось побідаю та трохи віддихну, то я тобі дістану.
Ото пообідав, віддихнув трохи і пішов з Чуйком і Буйком в ліс шукати зайців. Іде та й іде, коли дивиться — стоїть заєць. Він до нього націлився з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а заєць і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі в пригоді стану. Проси — все тобі зроблю, що тільки тобі треба буде.
— Мені треба заячого молока: сестра моя дуже слаба, казали люди — як нап’ється, то видужає.
— Не дам я тобі свого молока, бо наше молоко — певна отрута для людей, а краще я тобі дам свого старшого сина, то більша поміч буде.
— Ну, добре. Давай свого старшого сина!
Ото взяв він зайченя і пішов додому. Приходить у хату, тільки що одчинив двері, а собаки так і кинулися знову до скрині, так її лапами деруть та тягнуть насеред хати. А в тій скрині та знову змій сховався, як побачив, що Іван-королевич вертається додому з Чуйком і Буйком.
— Та прожени отих проклятих собак, — каже сестра, лежачи на полу: — На біса ти їх понаводив сюди: ще й мене, недужую, з полу стягнуть та розірвуть.
Крикнув він на собак — вони посідали коло порога. Сам сів на лаві, чи, може, там на осліні, і питає:
— Чи нема, сестро, часом, чого побідати? Я їсти хочу.
— Витягни сам собі з печі та й обідай, бо я не здужаю і підвестись. Якби ти мені дістав лисячого молока, то б я напилася, і мені б зараз полегшало.
— Добре, дістану. Підожди, пообідаю та трошки віддихну.
Ото достав із печі, що там було, пообідав, забрав з собою Чуйка і Буйка і пішов лисячого молока доставати, іде та й іде, коли дивиться — аж біжить лисиця. Він націлився в неї з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а вона і каже йому:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі все дам, чого тільки тобі треба.
— Мені треба лисячого молока.
— Наше молоко — певна отрута, а краще я тобі дам свого старшого сина: то буде більша поміч.
Забрав він з собою старшого сина лисиці і пішов додому. А там уже змій і підговорює його сестру:
— Гляди ж, — каже, — як брат твій прийде живий, то пошли його ще за вовчим молоком!
Не вспів він це сказати, коли глянь у вікно, аж іде Іван-королевич і веде за собою лисицю, він тоді під подушку, вона прикрила його зверху, а сама лягла. Тільки що брат відчинив хату, а Чуйко і Буйко так і кинулись до подушки. Вона як закричить:
— Оце понаводив собачні в хату! Ще мало своїх, ходиш по лісу, тільки збираєш. Уже який раз прошу, щоб молока приніс, так не послухаєш. Як маєш водитися з собаками, то краще піди та принеси мені вовчого молока, а то ось який день не зможу і з полу злізти.
— Добре-добре, принесу. Підожди трохи, пообідаю та віддихну.
Пообідав і пішов вовчого молока діставати. Іде та й іде, коли дивиться — стоїть вовк. Він до нього з ружжа націлився, а вовк і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: я тобі в пригоді стану. Скажи, чого тобі треба?
— Мені треба вовчого молока.
— Не дам я тобі, — каже вовк, — вовчого молока, бо наше молоко — певна отрута, а краще дам я тобі свого старшого сина, то більше помочі буде.
Забрав він того старшого сина вовка, пішов додому, а змій, як побачив у вікно, що йде брат і за ним Чуйко, Буйко, заєць, лисиця і вовк, та не вспів у скриню сховатися — підліз під піл та й сидить, а вона сіла на полу і ноги спустила додолу, щоб його не видно було. Тільки що він відчинив хату, Чуйко і Буйко так і кинулись під піл:
— Та забери цих проклятих собак: ще мене з полу стягнуть та розірвуть.
Він крикнув на них, вони й посідали коло порога.
— Ти б, — каже сестра, — мені приніс медвежого молока, я б напилася, то б одужала, а то бігаєш по лісу з собаками, на що й до чого? Хіба своїх у тебе мало? Ось понаводив повну хату, а прошу молока, так і допроситися не можу.
— Та підожди уже — дістану, не клопочи ти моєї голови: зараз пообідаю та трошки віддихну, та й піду.
Ото пообідав, забрав із собою собак і пішов. Йде та й йде, коли дивиться — з нори ведмідь вилазить, десь, видно, тільки що проснувся. Він на нього націлився, а медвідь і каже:
— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: тобі в пригоді стану, скажи тільки, чого тобі треба?
— Мені, — каже, — треба медвежого молока.
— Не дам я тобі медвежого молока, бо наше молоко — певна отрута, а краще дам тобі свого першого сина, то більша поміч буде.
Взяв він медведя та й пішов додому.
Бачить змій, що ніяк не допроситься сестра, щоби брат звіриного молока приніс, бо ж він хотів, щоб тим молоком вона його отруїла, от і каже їй:
— Гляди ж, як прийде брат і не принесе молока, то ти пошли його в такий-то і такий сад, нехай він нарве там для тебе груш і яблук.
Приходить брат у хату, а за ним повна хата звірини. Чуйко й Буйко нюхнули по хаті, так зараз і кинулися до скрині, дряпають її лапами та гавкають. А сестра лежить на полу та:
— Ох, ох, проси, проси… Боже мій, не… ох, ох… не допросишся, навів собак повну хату, нема й ногою де ступити, як казала, принеси молока, — не послухав. Хоч би тепер змилувався та приніс мені з такого-то й того саду груш та яблук. Та утихомир тих проклятих собак, бодай вони тобі виздихали!
Крикнув він на собак, вони посідали коло порога, сам він пообідав і пішов у той сад діставати груш та яблук. Приходить у той сад, струсив грушу, назбирав у платок груш, підійшов до яблуні, поліз і яблук нарвав там, скільки треба було, і вертається додому. Іде дорогою та й думає:
— Як же це я вліз в чужий садок, набрав груш і яблук і додому йду? Неначе — злодій. Треба зайти до хазяїна та хоч сказати йому.
Ото надумався так собі і ходить по садку, дума, чи не найде де-небудь хазяїн або хоч сторожа. Коли дивиться, аж стоїть у садку дім. Ото, дума, певно хазяїн живе, зайду я туди. Одчиняє він двері, а до нього змій кинув огнем раз, кинув другий, а королевич йому і каже:
— Ей, нечиста сило, за що ти мене огнем печеш? Я твого огню не боюся, бо я вже печений. Чуйко, Буйко, беріть його!
Ті кинулися і в хвилину рознесли на кусочки. Тоді Іван-королевич забрав яблука і груші та й пішов додому.
Приходить, а сестра і каже йому:
— Піди, братику, там-то й там на баштан, де кавуни по три пуди лежать. Принеси ще нині один кавун, мені здається, що як одну скибочку з’їм, то зараз мені і полегшає.
— Добре, — каже брат, — підожди трошки, я пообідаю та віддихну.
Ото пообідав і пішов на той баштан. Аж справді кавуни такі здорові, як бочки лежать. Вирвав він одного кавуна і несе поперед себе, дійшов додому і думає:
— От це я взяв на баштані кавуна та йду, як злодій, нікому не сказавши. Треба піти та сказати хоч сторожу, як хазяїна не найду.
Йде, дивиться — стоїть дім (а там змій живе), увійшов він у двері, а змій огнем — кинув раз, кинув другий.
— Ей, злий дух, — каже королевич, — не печи мене: я вже печений. Чуйко, Буйко!
Чуйко і Буйко як кинулися, так у хвилину і рознесли змія на куски. Забрав королевич кавун і пішов додому. Приходить туди, а той змій уже в скрині сидить. Відчинив королевич хату, собаки так і кинулися до тої скрині. Дряпають її лапами, що аж вікна дзвенять.
— Та вижени отих проклятих собак, якого це вони бісового батька возяться з тією нещасною скринею. В мене й так голова болить, як не розвалиться, а вони, прокляті, тут ще підняли крик.
Ото він обізвався до них — вони посідали біля порога. Сів він за стіл і обідає, а вона й каже йому: — Чула я од людей, що там-то і там-то є млин, і у тому млині така мука, що якби я з’їла коржа із неї кусочок, то зараз би одужала. Піди та принеси мені її хоча пригорщу.
Пішов він за мукою. Справді, думає, сестра слаба!
А змій виліз із скрині і каже їй:
— Із млина уже твій брат не вернеться — там двері зачиняються, і він пропаде у млині, а якщо часом вернеться і прийде додому, то я з ним буду битися. Якщо я його подужаю, тебе тоді за жінку візьму, а якщо він мене подужає, то ти виріжеш із мене кусочок м’яса, виймеш із мого рота зуба, напечеш пиріжків і зуб той положиш в пиріжок, і щоб ти йому дала той пиріжок з’їсти.
Ото пішов її брат у млин за мукою. Іде та й іде — коли зустрічає його чоловік на дорозі:
— Куди ти, чоловіче, ідеш?
— Іду, — каже, — в млин за мукою.
— Гляди ж, як набереш муки в млині, то іди і не оглядайся назад, бо там млин на дванадцять осад і на дванадцять дверей зачиняється, і як ти оглянешся, так вони всі дванадцятеро дверей і замкнуться — там ти і пропадеш.
Розійшлись вони. Пішов він до млина — млин відчинений. Зайшов він туди, набрав муки і йде назад, вийшов за двері та й глянув назад (хотів знати, чи йдуть за ним його собаки), а двері — трась! — і зачинили собак. Іде він уже сам без своїх собак, аж наганяє знову того чоловіка:
— Здоров, дядьку!
— Здоров. А що, набрав муки?
— Набрав, — каже.
— А бач, я ж тобі казав, щоб ти, як будеш вертатися з млина, не оглядався назад, а ти мене не послухав — оглянувся таки. Тепер же іди додому та гляди — нескоро: там віддихни, там поспи, там переночуй, бо якщо прийдеш додому скоро, то тебе змій розірве — він там у твоєї сестри і живе. Як ти прийдеш додому обідати, то сестра його на той час сховає то в скриню, то під піл, то під подушку, а сама й ляже та й стогне. Що ото тобі сестра не казала, куди вона тебе не посилала, це все навчав її змій, щоб тебе в дорозі хто-небудь зі світа згубив, бо він сам, бач, боявся, не так тебе, як твоїх собак, а тепер їх нема: в млині зосталися, — так змій уже з тобою одним справиться. Гляди ж, не поспішай додому, бо буде тобі лихо!
— Добре, не буду поспішати. Спасибі вам за раду.
Пішов ото. Де віддихне, де заночує, аби згаяти час як-небудь. Надходить уже скоро додому. А змій побачив, що він іде без Чуйка та Буйка, вийшов до нього та й каже:
— Ну тепер, Іване-королевичу, час тобі зі мною розрахуватися — я тебе з’їм.
— Ей, — каже, — не їж мене! Позволь хоч обмити своє грішнеє тіло. А то як же ти мене будеш їсти — я стільки днів був у дорозі, на мені тіло чорне, як на кабані, грязі більше, як м’яса.
— Ну, — каже, — правду ти кажеш, іди ж та обмийся.
Пішов він, наносив у казан води, розложив під ним огонь і гріє, а сорока прилетить та все:
— Прилий, прилий.
От він візьме та й приллє водою огонь. Як знову дрова розгоряться, то сорока прилетить та все:
— Прилий, прилий.
То він знову водою приллє огонь. Грів-грів, а вода все холодна.
Змій не витерпів, прибіг, кричить, щоб ліз він у воду та мився скоріш. Поліз він у воду, вимився і каже:
— Позволь же ще мені полізти на цей явір, що перед хатою стоїть, нехай я хоч з білим світом попрощаюсь.
— Ну, лізь уже, лізь, прощайся, та скоріше злазь, бо вже мені дуже їсти хочеться.
Поліз він на того явора, свиснув раз, свиснув другий раз, свиснув і третій раз — Чуйко і Буйко, заєць, лисиця, вовк і медвідь так і прилетіли. Вони вже давно в млині двері прогризли, та не знали, куди бігти, а то, як почули свист, так зараз і прибігли. Прибігли, кинулися на змія — і кусочка не осталося від нього, так і рознесли, поки Іван-королевич зліз з явора. А його сестра взяла скоренько кусочок м’яса, вихватила із рота у змія зуб, у тісто заткнула — і в піч. Зліз брат з дерева і думає:
— Перше ж я пообідаю, а після розрахуюся з сестрою.
— Чи є що обідати?
— Отам бери в печі! Ох, ох, ох, Боже ж мій, ох, ріже ж мене, ох, мучить мене, ох, не можу ж я піднятися, щоб тобі насипати! Ох, коли ж я одужаю? Ох, за що ж мене Господь такою тяжкою болістю покарав! У печі є борщ і пиріжки зо два, то бери та й їж, ох, ох!..
Таке витворяє, що неначе справді вмирає. Вона думала, що брат ще й досі нічого не знає, що вона його посилала за звіриним молоком, щоб його отруїти, і за грушами та кавунами, щоб його там змій розірвав.
Ото брат наївся борщу, витяг з печі пиріжок, тільки що вкусив зубами, а зуб як вискочить з пиріжка в лоб, так неживий і покотився. Чуйко кинувся його рятувати, зачав лапою гребти того зуба — зуб вискочив з голови королевича та в голову Чуйка, покотився і Чуйко неживий. Кинувся до Чуйка Буйко. Давай лапою витягати з лоба той зміїний зуб — зуб вискочив та в Буйка. Ото уже лежать утрьох неживі. Став ведмідь кігтями дерти зуб — вискочив зуб і його вбив. Підскочив до ведмедя вовк, гребнув лапою, зачепив зуба — зуб вискочив із ведмедя та в лоб вовку — лежить і вовк неживий. Остався тільки заєць та лисиця. От лисиця хитра й каже:
— Ну, тепер твоя черга, чорте куций!
— Ні, ні, не моя, чорте довгохвостий!
— Та рятуй ти, чорте куций!
— Рятуй ти, чорте довгохвостий!
Торгувались-торгувались, таки стало так, як хотів заєць.
Лисиця лягла за вовком та через спину лапою гребе, та й назад гребне, та й знову назад, дума, як зачепити зуб, то він вилетить угору! Тільки все не попадає. Ото підняла вона голову — ось той зуб, і думає собі:
— Ось на тім місці якраз треба положити лапу, самій сховатися і після так дряпнуть.
Та як дряпнула — зуб вискочив та їй в голову, так і покотилася лисиця. Остався один заєць і думає собі:
— Як би то так зробити, щоб вийняти зуб і самому не пропасти? Прикочу я до лисиці колодочку, а сам гарненько роздивлюся, в яке місце зуб застряв, сховаюся за колодочку та з-за колодочки й буду виймати його. Якщо попаде у лапу, то не вб’є, а як одіб’є лапку, то буду й на трьох скакати, адже ж часто буває так, що охотники відбивають нашому брату ногу — живуть же вони якось і на трьох, так і я буду жити.
Ото побіг, найшов десь на дровітні колодочку, прикотив її до лисиці кругом разів десять, роздивився, де той зуб, сам сховався за колодочку і вуха прищулив, дряпнув раз, дряпнув другий — не вилазить зуб: зайчик маленький, так сили нема, а тута ще й не дістане добре: лисиця гладка, а в зайця передні ноги короткі. Скотив зайчик колодочку на лисицю і поставив її якраз над зубом, сам став за колодочкою, прищулив вуха, протяг лапку, дряпнув — зуб вискочив та в колодочку так загруз, що й не видно його звідтіля.
Зайчик такий радий, такий радий, що його зуб не вбив. Стрибав, стрибав по хаті і побіг в поле дивитися, аж лежить в яру здохла корова, а коло неї так багато птиці, як комашні — кругом так і обліпили те стерво. Вліз заєць туди, всередину, і сидить. Коли це прилітає орел і з ним орлята на поживу до того стерва. Тільки що посідали їсти, а зайчик вхопився за орлятко і держиться. Просить орел, щоб заєць віддав йому дитину, так ні, не дає.
— Як принесеш, — каже, — мені трохи живущої води, то тоді віддам.
— Дай же, — каже орел, — мені в’язку бубличків, бо коло тієї криниці, де живуща і цілюща вода, кругом стоять з дрючками маленькі діти, і як почну брати воду, то вони мене вб’ють.
Ото заєць дістав в’язку бубликів, почепив орлу на шию — і полетів той, тільки видно. Прилетів туди, дивиться — дітки. Він скинув з шиї бублики, розсипав коло криниці. Діти кинулися збирати бублики, а він набрав живущої і цілющої води і полетів назад. Прилетів до зайця, віддав йому воду, а заєць розірвав орленя до половини, помазав перше цілющою водою — обидві половинки злились докупи, помазав живущою водою — воно й ожило. Він тоді його пустив, забрав воду і тоді побіг до своїх. Прибіг туди, помазав живущою водою, помазав і цілющою — всі пооживали.
Тоді королевич взяв свою сестру, прив’язав її до того явора, що стояв перед порогом, поставив перед нею відро вугілля і друге відро, щоб вона повне сліз наплакала, а сам пішов до свого батька.

Як циган у пана обід видурив

Як циган у пана обід видуривЦиган потрапив до пана, коли той обідав.
— Що треба? — сердито гукнув пан.— Ти зіпсував мені обід.
А циган дуже хотів їсти й каже:
— Но, паночку, на цей раз перебачте, бо я прийшов спитати, що коштує така грудка золота, як ваша голова.
Пан подумав, що в цигана справді з’явилося золото, І наказав жінці подати обід.
Як попоїв циган, збирається додому. Пан нагадує:
— Ти щось казав про грудку золота.
— Та я не знаю, чи є в кого така грудка.
— А тоді що брешеш? — сердиться пан.
— Я лише звідався, пане, що воно би коштувало, ко-би у когось було стільки золота.

Ой ну, люлі, коте-котинку!

Ой ну, люлі, коте-котинку!Ой ну, люлі, коте-котинку!
Та виорем нивку,
Та посієм материнку,
Материнку будем рвать,
Малу дитинку колихать,
Мала дитинка буде спать.
Заколихавши та свою дитинку,
Побіжу я на часинку.
На часинку, на час, на часочок
Пішла в вишневий садочок,
Чую своєй дитини голосочок.

Краюшка хліба

Краюшка хліба– Що це з тобою робиться? – каже батько своєму синові. – Чи у тебе лихоманка, чи що, що ти нічого і не ïси? Чи ïв ти сьогодні що?
– Ні, – каже син, – мати уранці дали краюшку хліба, та черству, я хотів в ведро обмочити, та не влізла, так я і суху згриз; більш нічого не ïв.