Біла Челядина

Біла ЧелядинаБув собі цар. Він мав три сина і три дочки.
Як цар умирав, наказав:
— Слухайте моєї волі, хлопці. Як хто буде дівчат сватати, то ви їх віддавайте.
Умер цар. Минув рік чи два. І от якось полягали брати і сестри спати. А надворі вітер віяв, і хтось стукав у вікно: «Вийди надвір». Ніхто не хотів надвір виходити — лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер. Каже він:
— Дай за мене старшу сестру.
Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку вивів її і віддав Вітрові за жінку А як віддавав, зняв із її пальця собі на пам’ять перстень.
Опівночі світив місяць і гуділа надворі завірюха. І знов хтось постукав у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не схотів виходити, лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць. Каже він:
— Дай за мене середущу сестру.
Нічого робити — треба батькову волю виконувати. Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів її і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв собі на пам’ять перстень.
Настав ранок. І заходилося сонце гріти-припікати. Раптом почувся надворі голос: «Вийди надвір». Знову вийшов найменший брат.
А то прийшов жених Сонце та й каже:
— Дай за мене свою меншу сестру.
Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв собі на пам’ять перстень.
Повставали старші брати — сестер нема, нема кому їсти варити. Розсердилися старші на меншого і давай його колошматити — чого, мовляв, дівчат заміж повіддавав? Образився найменший брат та й вирішив покинути їх, податися у мандри світом.
Ось іде він, іде, аж дивиться — граються хлопці палицями.
— Дозвольте, і я з вами буду гратися, — каже царевич.
Став він із ними гратися. А тут саме по дорозі баба нагодилася — йшла собі та несла дзбанки з водою. Найменший брат кинув палицю і — трісь! — влучив у дзбанки. Ті розлетілися на друзки, а баба спересердя каже:
— Аби ти тоді оженився, синку, коли Білу Челядину знайдеш!
Нічого робити — мусив наймолодший брат податися на пошуки Білої Челядини. Кого не зустріне, в усіх питає:
— Де знайти Білу Челядину?
Ніхто не знав. Аж якось трапився царевичу старий дідок, та й каже:
— Є в цім краю вербова долина. У ту долину Біла Челядина приходить щодня, щоб поспати опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.
Знайшов царевич ту долину. Біла Челядина собі спала, а хлопець тим часом тихенько забрав рушницю, хорта й сокола. А тоді збудив дівчину:
— Уставай! — каже.
Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:
— Ти переміг. Я буду твоя жона.
І така була вона гарна, що у світі кращої не знайдеш!
Узяв царевич її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по чотири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений».
Але царевичу страх як цікаво було, що ж у тому хліві. Узяв він якось та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Подивився змій хижим оком і каже наймолодшому братові:
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.
Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з’їв три хліби, повернулася до нього чверть сили, й лопнули три обручі.
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і чотири хліби.
Дав йому царевич штоф вина і чотири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з’їв чотири хліби, повернулася ще чверть сили і лопнуло п’ять обручів.
— Дай мені ще штоф і три хліби.
Той бере й дає. І як випив змій те вино, як з’їв той хліб, повернулася до нього вся сила, він надувся страшенно, і всі обручі полопали.
А Біла Челядина якраз поверталася додому. Змій здійнявся в небо, схопив жінку недалеко від хати й поніс далеко-далеко. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:
— Будеш мене шукати в Золотих горах, у Скляних дворах!
Нічого робити — йде царевич у ті Золоті гори, Скляні двори шукати, жінку свою визволяти.
Ішов-ішов, притомився і сів коло криниці спочити. Прийшла якась дівчина воду набирати. Дивиться чоловік — аж то дочка його старшої сестри. Попросив він води напитися, а як напився, то кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дочка додому й каже:
— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.
Мати подивилася і впізнала свій перстень.
— Приклич того чоловіка сюди, — сказала мати.
Він прийшов, а сестра каже:
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та й жінки не маю, — каже брат. Зажурився він та й питає в сестри: — Твій чоловік — Вітер. Може, йому відомо, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?
— Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.
Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері — зайшов Вітер до хати.
— Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка йому їсти та й питає:
— Чоловіче, якби котрий мій брат з’явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.
Сестра далі веде:
— Менший тут.
— Ану, покажи його.
Вона показала, а Вітер каже:
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?
А вітер каже:
— Не відаю. Але ж зажди — нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.
Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:
— Я йду спитаю своє птаство.
Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.
Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік — аж то дочка середущої сестри.
— Дай мені напитися води, — попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.
Приходить дівчина додому та й каже:
— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.
Мати подивилася і впізнала перстень.
— Іди поклич того чоловіка сюди.
Приходить брат.
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.
А сестра каже:
— Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.
Приходить додому Місяць.
— Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:
— Якби котрий брат мій з’явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший — я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.
А жінка каже:
— Та менший тут і є.
— Ану, покажися, — наказує Місяць.
Брат показався.
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?
А Місяць каже:
— Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.
Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали — не знають.
Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться — прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:
— Дай мені напитися.
Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра[1] перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:
— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень.
Подивилася вона — її перстень.
— Іди приклич його сюди, — сказала вона синові.
Прийшов менший брат, а вона й каже:
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце; він усе освічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?
— Треба його спитати. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік одразу, як прийде.
Приходить Сонце і каже:
— Чую, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Жінка поставила перед ним страву й питає:
— Якби котрий брат мій з’явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, я б його спалив, якби середущий, я б його спалив, а якби менший, за великого гостя би прийняв.
Тоді вона й не криється:
— Та менший тут є.
— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ти скрізь світиш, то чи не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори?
— Сідай за стіл. Повечеряємо, а тоді я спитаю свого птаства. Може, воно знає.
Пішов Сонце питати своє птаство, а воно каже:
— Не знаємо. Але ззаду летить орел, він знає, де Золоті гори, Скляні двори.
Прилетів орел. Сонце каже:
— Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.
І сказав орел царевичу:
— Візьми два відра яловичого м’яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м’яса.
Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:
— Перелетіли ми річку?
— Ні ще.
Орел далі летить. І знову питає:
— Перелетіли ми річку?
— Перелетіли, — каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, і раптом бачить, що річки вони ще не перелетіли. Опинився він ще на цім боці. А коло самої річки б’ються хлопці.
— Хлопці, — питає царевич, — за що ви б’єтеся?
— За татове добро.
— А яке це добро?
— Це така палиця, що як нею махнеш, вода в річці розійдеться на боки. І така шапка, в якій тебе ніхто бачити не буде. І такі черевики, що можна йти по воді й мокрий не будеш. Отаке татове добро.
— Давайте, хлопці, я вас розсуджу, — каже царевич. — Дайте мені всі речі. Я вберуся в них, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий перший із вас спроможеться це добро дістати, тому воно і залишиться.
Почухали хлопці потилиці, віддали царевичу батьків спадок. А він річку перейшов, та їхнє добро не кинув, а пішов із ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.
Дістався він до Скляних дворів, аж бачить, що там грається малий хлопчик. То був його син. Царевич мав при собі золоте яблучко. Вийняв він його, дав дитині й сказав:
— Тримай і скажи мамі, що це від твого батька.
Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко й каже:
— Мамо, це від мого батька.
— А де ж він?
— Тут він був.
Жінка озирнулася — нема нікого. А царевич стояв у чарівній шапці, й того був невидимий.
— Покажися, де ти, — просить вона. Царевич скинув шапку, і жінка побачила його. Зраділа, обійняла, та й почали радитися, як змія подолати (його саме вдома не було).
Царевич каже жінці:
— Спитай змія, де його душа.
Жінка пообіцяла розпитати й швиденько заховала чоловіка. І саме вчасно — бо тут прилетів змій. Жінка дала вечеряти, а тоді ніби ненароком і питає його:
— Скажи, де твоя душа?
— Моя душа у віникові.
Узяла жінка віник, позолотила його і давай замітати. Бачить — нема душі у віникові. Знову питає вона змія:
— Скажи правду, де твоя душа?
— Моя душа в барана в рогах.
Позолотила вона баранові роги. Баран рогами буцався, позолота злетіла, а баранові хоч би що. Питає жінка знову:
— Скажи мені, як воно насправді: де твоя душа?
І розказав їй змій усе, як було:
— Є скеля, а в скелі — коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі й назад входить у скелю.
Розказала все це жінка своєму чоловікові, той зрадів. Узяв булаву, пішов до скелі й став чекати, коли ж коза вийде. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. Не встиг царевич її зловити. Так само було і на другий день. А на третій наловчився він — лиш коза вийшла, хапнула раз трави, а він махнув булавою і вбив її. Тут із кози вискакує заєць. Царевич убив і зайця. А із зайця вилітає качка. Пристрелив чоловік і качку. А з качки випадає яйце. Царевич підхопив яйце у руки, та й бачить: змій летить! Царевич із розмаху кинув яйце об землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.
А царевич забрав свою жінку й сина, поїхав до палацу і жив з ними до кінця.

Летіла сова повздовж села…

Летіла сова повздовж селаЛетіла сова повздовж села, долетіла до броду та — бульк у воду. А мисливець ішов, ту сову знайшов, приніс її додому, поклав проти сонця на солому, щоб висохла. Та сова – полетіла повздовж села, прилетіла до броду та — бульк у воду. А мисливець пішов, ту сову знайшов, приніс її додому, поклав проти сонця на солому, щоб висохла. Та сова — полетіла повздовж села… і т. д.

Іван-Побиван

Іван-побиванУнадився колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну, — каже змій, — завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
— Е, — каже хлопець, — подавиться.
От уранці прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди не подавись!
Змій і дивиться:
— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука й посипалась.
— Е, це дурниця, — каже хлопець. — Здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак, — каже, — дави.
— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван Побиван, — каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його. «Щоб ще мене, — думає, — не вбив».
Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи.
А змій ждав, ждав і побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру:
— Іди, — каже, — води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі невеличку дерев’яну лопату, та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе, — каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру.
— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси: вирви там сухого дуба, та й буде з нас.
— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердився, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше його їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав, та каже: «Мало».
— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходімо тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Пропав». От як почали їсти — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти, — каже хлопець.
Змій як крутнувся — аж огонь пішов.
— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так, — каже, — крутись! — Та ще, та ще: — От як, диви!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай хто сильніше засвище.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись. «Ну, — думає Іван Побиван, — що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
— Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувся.
— Правду кажеш, — каже змій. — Ледве справді очі не повискакували.
Та вже щоб хоч не був з Іваном укупі, то побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
— Давай, — кажуть, — його спалим.
А хлопець підслухав це та десь і сховався на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.

Ангельське життя

Ангельське життя– Як ви там живете вдома?
– Як ангели в небі, прошу пана.
– Як то?
– А так: не їмо, бо немає чого; не опалюємо і не світимо, бо не є чим… Видите, як ангели в небі…

Ой ходив сон по улиці

Ой ходив сон по улиціОй ходив сон по улиці
В тоненькій білій кошулиці
Та здибав дрімоту
Коло бідного плоту.
Питається сон дрімоти:
– Де будемо ночувати?
– Де хатинка тепленькая,
Де дитинка маленькая,
Там будемо ночувати,
Дитиноньку присипляти…

Котигорошко

КотигорошкоБули собі чоловік із жінкою, і мали вони шестеро синів та одну дочку. Пішли якось сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й питає:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Брати кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де оратимем, то ти за тою борозною й іди.
Пішли вони в поле, потягли скибу.
А Змій, що жив за полем у лісі, взяв ту борозну засипав, а іншу протяг до свого палацу. От сестра, як понесла братам обідати, то й пішла за тією борозною. Ішла, йшла і прийшла до Змієвого двору. Там її Змій і вхопив.
Повернулися брати ввечері додому та й кажуть матері:
— Ми весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як то не прислала? — каже мати. — Адже Оленка понесла, та й досі нема її. Чи не заблукала?
Брати кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шестеро за тією борозною і прийшли до Змієвого двору. Коли це сестра їх зустрічає:
— Ой, братики мої милі, ховайтеся швидше! Зараз змій прилетить та вас усіх поїсть!
Тільки вимовила, а вже Змій летить.
— А, — каже, — людським духом пахне! Чи битися прийшли, хлопці, чи миритися?
— Авжеж битися! — кажуть вони.
Почав Змій із ними битися. Та не довго й бились: як ударив Змій, так і попадали всі шестеро ледь живі. Забрав їх Змій та й закинув до глибокої темниці.
А батько з матір’ю ждуть та й ждуть своїх дітей — нема їх. Так і зосталися жити самі. Живуть, бідкаються, що ото було в них аж семеро діток, а тепер нема нікогісінько.
Одного разу пішла жінка до річки прати, коли дивиться — горошинка по дорозі котиться. Жінка взяла ту горошинку та й з’їла.
Згодом народився в неї син. І назвали його Котигорошком.
Росте й росте той син, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс.
Одного разу копали батько з сином колодязь, докопалися до великого шматка заліза — на сім пудів. Побіг батько людей скликати, щоб допомогли те залізо витягнути, а Котигорошко взяв та й витяг сам. Прийшли люди, здивувалися, що в хлопця така сила. А він ще й підкинув угору те залізо та підхопив — аж поторопіли всі.
Якось питається Котигорошко в батька й матері:
— Чи то правду люди кажуть, що були в мене брати й сестра?
— Е-е, були, синку, в тебе аж шестеро братів і сестра, та не стало їх! — кажуть батько й мати. І розповіли Котигорошкові, що їм трапилось.
— Ну, — каже він, — так я піду їх визволяти.
Батько й мати умовляють його.
— Не йди, синку! Шестеро пішло, та загинули, де вже тобі самому?
— Ні, таки піду! Як же таки своїх рідних братиків і сестричку не визволити?
Узяв він те залізо, що викопав, і одніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, міцну та велику!
От і скував коваль булаву. Взяв її Котигорошко, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть через дванадцять діб.
Та й ліг. Дванадцять діб минуло, на тринадцяту добу гуде, летить назад ота булава! Збудив батько сина, він схопився, підставив руку. Булава як ударилась об руку, так і розскочилась надвоє.
— Ні, — каже Котигорошко, — з такою булавою не можна йти братів і сестру визволяти!
Поніс її знову до коваля.
— Перекуй, — каже, — щоб була міцніша!
Перекував коваль булаву. Котигорошко шпурнув її знову вгору, а сам спати ліг на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить назад ота булава, гуде — аж земля дрижить. Підставив руку Котигорошко — булава як ударилась об неї і ціла зосталася.
— Ну, — каже він, — з цією булавою можна йти братів і сестру визволяти! Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду!
Узяв ту булаву, буханців та сухарців у торбу, попрощався і пішов.
Знайшов він оту давню борозну, що ще трохи знати було, і пішов за нею. Пройшов через поле, через великий ліс, іде та й іде і приходить до Змієвого двору. Коли це виходить йому назустріч дівчина.
— Ой, — каже, — хлопче, чого ти сюди Найшов? Прилетить Змій, то він тебе з’їсть.
— А може, й не з’їсть! — каже він. — Ти хто така?
— Я, — каже дівчина, — Оленка, мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти мене та потрапили до Змія у темницю.
— То ти ж моя сестра, — каже він, — а я Котигорошко, твій менший брат. Тепер я й тебе, і братів наших визволю!
Тут пішов він у льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони вже ледь живі.
— Збирайтесь, — каже, — братики мої милі та сестричко Оленко, та тікаймо швидше додому!
Тільки проказав — коли вже Змій летить.
— Гей-гей, — каже, — хлопче, то й ти прийшов, у неволю схотів?
— Ні, — Котигорошко відповідає, — не в неволю схотів, а з тобою битися!
Та як змахне своєю булавою, аж земля загула!
Як уздрів Змій оту булаву, бачить, що непереливки, та враз Оленку підхопив і звився вгору, аж під хмари.
— Е, — каже Котигорошко, — ідіть, братики милі, додому, до батька й матері, а я піду сестру визволяти!
Забрали тут брати золото та срібло, що було в Змієвому палаці, і пішли додому. А Котигорошко булаву свою на плече взяв і пішов Змія шукати.
Іде собі, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік: руками й ногами у ті гори вперся та й розпихає їх.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Гори розпихаю, щоб шлях був!
— А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— А я Котигорошко, іду сестру визволяти.
— Ну, то й я з тобою піду!
— Ходім.
Пішли вони разом. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік серед лісу рукою махає: як махне — так дуба й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім з нами!
— Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув він вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Що це ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти!
— А як звешся?
— Крутивус. А ви як?
— Котигорошко, Вернигора та Вернидуб. Ходім з нами!
— Ходім.
Пішли вони вчотирьох. Ідуть, ідуть, зайшли у великий ліс. Коли бачать, аж у лісі хатка стоїть. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут і заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко каже:
— Ще довга путь перед нами, треба тут днів зо три перепочити. Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти й ліг спочивати.
Тим часом Змій заніс Оленку за тридев’ять земель, аж за синє море. Залишив її там у своєму заморському палаці, а сам назад полетів, Котигорошка шукати, щоб над ним помститися. Прилетів у той великий ліс, до тої хатки, вдарився об землю та й обернувся на дідка маленького з довгою бородою. До хатки підійшов і постукав у двері.
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.,
Двері відчинилися, а він знов кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли бачить Вернигора — влазить у хатку
дідок маленький, а борода за ним аж по землі волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стінку. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.
Вернигора крутивсь, крутивсь, насилу відірвав свого чуба, кинувся знову варити.
Поки товариші поприходили, вже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом? — питають вони.
— Та задрімав трохи.
Наїлись вони та й полягали спати. На другий день Котигорошко каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода по
землі волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуб та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.
Вернидуб борсався, борсався, насилу з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А чого ти з обідом запізнився?
— Та задрімав, — каже, — трохи.
А Вернигора догадався, що воно було, та вже мовчить собі.
На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме сталося. Нарешті приходить черга Котигорошкові зоставатися. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.
— Відчини!
Відчинив Котигорошко двері, — аж там дідок маленький, а борода по землі волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той дідок до нього пнеться, хоче за чуба вхопити. А Котигорошко й собі — хап його за бороду! А тоді схопив сокиру, потяг дідка в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.
— Коли ти, — каже, — такий, що зразу за чуба берешся, то посидь тут, я знову прийду.
Пішов Котигорошко в хату, а дідок почав борсатися, об землю вдарятися: хоче знову на Змія обернутися, та не може — бороди з розколини не витягне! Вивернув тоді він дуба з коренем та й потяг за собою.
От повернулися товариші додому, питають:
— А що обід?
— Давно готовий! — каже Котигорошко.
Пообідали вони, а тоді він їм каже:
— А ходім лише, я вам таке диво покажу!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема! Тільки слід знати, де дідок того дуба тяг.
— Е, — каже Котигорошко, — то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.
Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.
Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.
— Ну, — Вернигора каже, — це вже моє діло!
Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.
Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й
кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс — густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.
— Е, це вже мені робота! — каже Вернидуб.
Та як почне дерева з корінням вивертати — вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем — тільки його й бачили!
Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться — лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.
— Ого, — каже Котигорошко, — тепер бачимо, що то за дідок був!
А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.
Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.
— Ой, — каже, — братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з’їсть!
— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!
Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!
Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.
Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:
— Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.
Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:
— Куди це ви?
— Та вже час в дорогу вирушати! — кажуть вони.
— А Котигорошко де?
— Та він вже вперед пішов, — кажуть, — а ти з нами йди!
А самі думають: «Заберемо її з собою, щоб вона братові нас не виказала, а там вже якось і від неї відкараскаємось».
Вона їм і повірила. От пішли вони до моря, Крутивус вусами покрутив, вода розступилася, путь їм відкрила, і знову хвилі зійшлися.
Прокидається вранці Котигорошко, дивиться — нема ні сестри, ні товаришів, ані мішків із золотом. Вийшов з палацу, а перед ним море хвилі котить і нікого нема.
— Отакі ви товариші, — каже він, — зрадили мене, ще й сестру забрали, а самого тут покинули!
Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує — пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.
Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Злетів гриф до Котигорошка та й каже:
— Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?
— Перенеси мене через море, — каже Котигорошко, — та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!
— Що ж, летімо, — каже гриф, — тільки візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну голову праворуч, то ти мені й вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м’яса, а як ліворуч — дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м’яса нема!
Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м’яса та й кинув грифові в рот.
Тут зразу й до берега долетіли.
Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав йому на свою ногу.
— Посидь тут, — каже гриф, — а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.
Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, — вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.
Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.
Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.
Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:
— Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!
І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.
Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.
— Та вже нехай, — каже він, — не буду вас карати. Все ж таки допомогли ви мені сестру визволити.
Поділився він з ними золотом та самоцвітами і відпустив їх. А сам узяв сестру за руку і пішов з нею додому.

Гай-гай…

Гай-гайЖив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті.
— Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.
І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:
— Та чи побачу ще тебе? Гай-гай!
Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно паскудний! Каже:
— Я тут!
— А ми не кликали тебе, — відповідає батько.
— Я не глухий, чув, як ти крикнув: «Гайгай!»
— То я зі своїм сином прощався: «Гай-гай, — кажу, — чи побачу я ще тебе, сину, за свого життя?»
— Ну, — каже чорний чоловік, — щоб ти знав: я головний серед усіх нечистих, і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив це слово, я подумав, що ти мене кличеш.
І Гайгай уже намірився було йти геть. А потім щось собі надумав, повернувся і спитав чолов’ягу:
— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?
— Іде у світ на заробітки, бо вдома така скрута, що не можемо дати собі ради.
— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.
Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець слівце докинув:
— Я, батьку беруся!
Гайгай поплескав його по плечу:
— Такого легеня мені й треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші.
І дав батькові мішок золота.
Чорний-чорнезний чоловік із хлопцем миттю щез. А батько, геть зажурений, вернувся додому. Проте чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!
А що сталося з сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу, до пишної кімнати, й наказує:
— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти, їсти й пити, чого душа забажає. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи згоден?
— Згоден.
Гайгай замкнув двері, й хлопець лишився в кімнаті один.
Так перебув він рік. За той час обріс і став дуже брудним. З’явився Гайгай.
— Вірно ти служив. Можемо з тобою вже розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.
— Та добре вже, зостануся, — погодився хлопець.
Витерпів він і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.
Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровенний хлопчище, тільки страшно подертий і такий нечистий, що аж почорнів.
— Такого відданого слуги, — каже дідько, — у мене ще не було. Тому не хочу тобі віддячити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?
— Як на мене, то добре було би. Лиш хто піде за мене — такого немитого і оброслого?
— То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які б я не міг виконати. Інакше пропадете — і ти, і твоя жінка!
— Хай буде!
Нечистий на радощах аж підскочив:
— Ну, тоді готуйся. Ідемо сватати.
— Так оце — неодягнений, нечистий?
— Так, слухайся мене…
Сіли вони у бричку і рушили в путь. Спинилися аж перед високими царськими палатами. Гайгай, вбраний у срібло-злото, пішов до царя. Привітався й каже:
— У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!
А в царя на відданні були аж три доньки.
— Я дуже радий, — сказав цар сватачеві. — Але таке вже це діло, хай кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легеня.
Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.
— А де молодий? — питають дівчата.
— Там, у бричці. Йдіть і подивіться…
Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку а там сидить хлопчище — страшний, волохатий, одягнений у дрантя.
Вернулася до палацу й каже:
— Я його не хочу.
Побігла середуща, але і їй не сподобався хлопець.
— Ну, бачиш, — каже цар, — твого сина не хочуть дівчата.
— А може, ще полюбиться третій?
— Хай іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.
Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула царівна його з одного боку, з другого… «Хлопець ніби непоганий, тільки б обчистити!» — подумала про себе. Повернулася до батька і сказала:
— Непоганий молодий, мені подобається.
— От бачиш, — засміявся до царя Гай-гай, — будемо сватами.
Сіли за стіл домовлятися, коли весілля. Гайгай довго не засиджувався, швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:
— Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?
— Так!
— Тепер три дні будеш тільки купатися.
Коли хлопець вийшов із триденної купелі, став такий красивий леґінь, що любо було глянути на нього.
А як убрався у парадний одяг, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!
— Тепер можемо їхати до царя на весілля.
Повезли з собою і музик, покликали високих гостей — з’явилися до царя з великою пишнотою.
А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? — думають собі про нареченого. — Хоч посміються усі з нього!» Відхилилися дверцята, й вийшов такий леґінь, що старша із жалю аж зомліла. А середуща миттю схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…
— Ну, — шепоче хлопцеві нечистий, — дві душі вже мої, і то твоя заслуга! А скоро і третя — твоя наречена — дістанеться мені.
Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дідьку, я ж тобі найду такі завдання, що голову об них поламаєш!».
Смуток запанував у царських палатах: дві доньки загинули. Цар схилився на край столу сльози закапали з очей. Але треба весілля справляти, коли вже почали. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.
— Ну, — говорить хлопцеві, — живи з жінкою в палаці — пануй над моїми землями! А через три роки я прийду. За той час мусиш придумати такі три завдання, які я б не міг виконати.
І щез, наче крізь землю провалився.
Хлопець почав царювати. Добре йому велося, але час швидко минав. Промайнули три роки, і Гайгай — мовби з неба впав:
— Ну, легеню, час: давай таке завдання, яке було б мені не під силу.
Хлопець сушив собі голову, сушив, та й придумав. Каже:
— Постав мені за одну ніч палац із чистого срібла-золота, і щоб до палацу вів кришталевий міст із височенними стовпами, а на тих стовпах золоті пташки співали.
Гайгай хитро посміхнувся і згинув. Хлопець тішився з того, що вигадав нездійсниму річ. А треба сказати, що жінці він не зізнався, яку оказію має з нечистим.
Рано повставали цар із царицею, та й не впізнають, де знаходяться: замість старого палацу — золота палата, від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст із високими стовпами, а на стовпах пташки золоті співають.
Не знає хлопець — чи радіти, чи журитися.
А нечистий знову перед ним:
— Ну, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.
Хлопець каже йому сердито:
— Усі гори у царстві за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло й каміння знести сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, хай зеленіє засіяне поле!
— Ще тяжче завдання, — сміється Гай-гай. — Та не біда, щось будемо робити.
Рано встають цар із царицею і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння; а там, де стояли гори, поле зеленіє.
Тепер хлопець злякався. Дідько виконав такі тяжкі завдання! Тільки одне зосталося — і доведеться душу занапастити.
— Чого ти такий смутний та невеселий? — стривожилася жінка. — Така краса сталася, а ти не радієш!
Що робити? Довелося їй розказати про угоду із Гай гаєм.
— Зосталося останнє завдання. Якщо і те нечистий виконає, нам буде кінець!
Жінка подумала і каже:
— Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!
З’явився нечистий і питає:
— Де молодий цар?
— Та він чогось нині дуже задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.
— Дай нову роботу — мушу її зробити ще сьогодні.
І молода жінка, довго не розмірковуючи, вирвала кучеряву волосинку зі своєї пишної зачіски:
— Бачите цю волосинку? Треба її вирівняти. Мусить стати пряма, як стріла!
Гайгай засміявся. Взяв волосинку за два кінці й легенько натяг:
— Готова робота. Пряма волосинка.
— Ану лиш відпустіть її!
Відпустив нечистий, а волосинка ще більше скрутилася.
— Треба, щоб стала рівна!
Гайгай пробував усяко, але нічого не виходило. Коли добряче намучився, вдарив себе рукою по лобі й каже:
— Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!
І всунув волосинку у вогонь. А та — звісна річ! — зашкварчала й лишила по собі кульку попелу.
— Такий ти силач?! — сміється з дідька жінка. — Тоненьку волосинку — і не зміг вирівняти. Забирайся з хати!
Гайгай, як побачив, що програв, вдарився об землю і розсипався на порох. І миттю воскресли ті сестри, що втопилися.
— Ну, ходи сюди, — покликала жінка чоловіка. — Третє завдання нас порятувало. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що у них довге волосся, а розум короткий, неправильно вигадане.
І відтоді вони добре жили.