Бідний вовк

Бідний вовкОто був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
— А чого, тобі їсти? — каже Бог.
— Чого дай, то дай!
— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака!
– Їй-богу, — каже, — вовк!
— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови! — каже.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?
Лає:
— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Та брешеш, — собака!
— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо! — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов.
— Здоров, свине!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, – каже, — вовк!
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:
— Чого це ти, — каже, — кричиш?
— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:
— Скажи, чого це стільки народу біжить?
— Та це ж, — каже, — для тебе.
От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.
Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:
— Здоров, чоловіче!
— Здоров!
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
— Вовк.
— Брешеш, — собака!
— Ні, – каже, — їй-богу вовк!
— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!
Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.
Бідний вовк і каже:
— Ні, – каже, — братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:
— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!
— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
— Ні, – кажуть, — не можна: злазь!
— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
— Спасибі, – каже, — Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.

Зміїний перстень

Зміїний перстеньВ одному селі жила бідна жінка, і мала вона сина Івана. Посилає вона сина купити хліба. Іде Іван і дивиться: хлопці тягнуть у ліс пса. Іван каже:
— Хлопці, куди ви його тягнете? Продайте мені цього пса.
Віддає він їм гроші і вертається додому без хліба, але з псом. Мати і починає сварити його:
— Що ти, Іване, думаєш! Я тебе послала за хлібом, а ти мені псів водиш.
Посилає його мати за хлібом другий раз. А він дивиться: несуть хлопці кота.
— Куди ви його, хлопці, несете? — питає.
— Несемо його в ліс, бо він не годен мишей ловити.
— Продайте його мені.
І купив у них того кота. Приносить його додому, а мати сварить:
— Що ж ти приводиш мені то псів, то котів? У нас і так нема чого їсти, а тут ще й їх годуй.
— Нічого, мамо, хай у нас будуть песик і котик.
Посилає мати Івана третій раз за хлібом. А він дивиться, хлопці б’ють гадюку. Він їм кричить:
— Не вбивайте, я куплю її у вас!
І забрав собі ту гадюку. Годував її рік. І гадюка так виросла, що вже могла його везти. І ось каже йому гадюка:
— Сідай на мене, поїдемо до моєї матері. Вона тобі дасть, що захочеш. Буде тобі давати гроші, золото, але ти нічого не бери, лиш кажи, хай дасть золотий перстень.
Приїхали вони до старої змії, а вона й питає:
— Що тобі, Іване, дати за те, що врятував мою дочку?
Пропонує стара змія хлопцеві золото, гроші, а він нічого не хоче, лиш золотий перстень. Стара змія віддала йому перстень і пояснила, як ним користуватися:
— Із правої руки перекинь на ліву, і що задумаєш, то зразу буде. І нікому про цей перстень не кажи.
Узяв Іван той перстень і думає: «Моя мама так бідно живе. Треба зробити, щоб у нас був добрий палац». Перекинув він перстень із правої руки на ліву, і відразу де не взявся палац і велике хазяйство. Що хочеш там було: коні, свині, кури, гуси. Уже Іван із мамою добре живуть.
Якось пішла чутка, що цар має віддавати дочку. Та й вирішив Іван до неї посвататися. А цар дав йому завдання:
— Якщо зробиш точно такі чобітки, як у моєї дочки, то піде за тебе, а як не зробиш, відрубаю тобі голову.
Приходить Іван додому, перекинув перстень із правої руки на ліву — є чобітки, як у царівни. Віднесла їх мама царівні. Подивився цар — чобітки, як викапані!
— Ну що ж, — каже, — раз таке діло, то віддам за нього дочку. Але хай виконає ще одну роботу: хай зробить точно таке плаття, як у моєї дочки. Щоб було шите й не шите, краяне й не краяне. То буде весільне плаття.
Іван узяв перстень, перекинув із правої руки на ліву, і з’явилося точно таке плаття, як у царівни. Цар побачив і каже:
— Віддам за нього дочку, але хай ще зробить дзеркальний шлях від мого палацу до церкви. А повз дорогу з обох боків щоб росли дерева. І щоб коли молоді йшли до шлюбу, дерева ті цвіли, а коли молоді поберуться і вертатимуться з церкви, щоб дерева вже вродили.
Іван перекинув перстень із руки на руку, і все те збулося.
Подумав цар і каже до дочки:
— Це щось не те. Як будеш із ним жити, то вивідай, що до чого. Не своїм розумом він усе це робить.
Одружилися молодята, відгуляли пишне весілля та й почали жити і хазяйнувати. Питає одного разу жінка:
— Що ти маєш, Іване, такого, що в тебе все так добре виходить?
Іван довго не хотів признаватися, але жінка не відступалася, і він розповів про перстень. Узяла вона той перстень, коли чоловік спав, перекинула із правої руки на ліву і зачарувала Івана у стовп. А сама поїхала додому.
А пес каже котові:
— Ходімо відвідаємо Івана, побачимо, як він там живе.
Приходять, а Іван у стовпі. Зажурилися пес і кіт, не знають, де шукати господаря. Ходили вони, ходили, і кіт почув, що у стовпі ніби хтось говорить. Видряпався кіт на стовп, заліз до Івана, а Іван каже:
— Вирятував я вас із біди, вирятуйте й ви мене!
Та й розказав, як усе було.
Вирушили кіт із псом до царівни за перснем. Ішли вони полями, лісами, горами й дійшли до моря. Кіт сів на пса, і пес поплив. Перепливли вони море і добралися до того палацу, де жила царівна. Кіт заходить туди, а царівна саме вмивається. Кіт ухопив перстень, вибіг до пса і побігли вони до моря. Прибігли, кіт сів на пса і попливли. А перстень у кота в роті. Пливли вони, пливли, кіт і каже псові:
— Пливи швидше.
А перстень упав із рота і пішов на дно.
Вийшли вони на берег і думають: «Що робити?» Та й надумали. Почали ловити й бити жаб. А одна жаба, найстарша поміж ними, каже:
— Не бийте, я вам що хочете зроблю.
— Нам нічого не треба, — кажуть кіт і пес, — лише дістань нам із морського дна перстень.
— Зараз буде, — каже жаба.
Та й дає завдання всім жабам, щоб шукали на дні морському перстень. Жаби знайшли його і віддали котові. Кіт і пес узяли перстень і побігли до Івана. А Іван узяв перстень, перекинув із руки на руку — і стовп розвалився. Вийшов Іван зі стовпа, перекинув перстень із правої руки на ліву і зачарував царівну в такий самий стовп, як вона його зачарувала. А сам оженився на такій бідній дівчині, як він сам колись був.

Добра наука

Добра наукаУчитель до учня: — Які ти знаєш четвероногі тварини?
Учень: — Кінь, корова, собака!
Учитель: — А ще?
Учень: — Свиня, вовк, цап!
Учитель: — А ще?
Учень: — Дві курки.

***

Учитель гімназії запитує гімназистку:
— Як майбутній час від дієслова «люблю»?
— Вийду заміж.

Переможець змії і дракона

Переможець змії і драконаБув один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:
— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
— Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.
Дав йому один крейцар.
Зустрів його старець знову на дорозі:
— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
— Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, нá і тобі крейцар.
Зустрів його старець і третій раз на дорозі:
— Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
— Чим же тебе обдарую, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. — Урізав йому плаща кусень: — Візьміть, залатаєте сукенку свою.
Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:
— Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам тобі полумисок грошей.
А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:
— Чого ти, воячку, плачеш?
Повідає:
— Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.
— Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.
Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарха:
— Чи жиє він?
Повіли монарху, що жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:
— Чого ти плачеш?
— Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.
— Не бійся нічого, стань наліво.
І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:
— Така і така річ, тепер певно згибну.
— Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.
Так він і зробив і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:
— Устань!
А він не встає. Кричить:
— Зараз встань!
Не встає. І третій раз закричала, а він не Встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б’є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни, і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є — чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.
Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:
— Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити і зараз воно збудеться.
А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.
Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забили, бо був би весь люд з’їв.
Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.
— Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.
І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його і найстарша повідає:
— Он принц, котра би пішла за того принца?
— Я не піду, — відказує середуща.
— І я не піду, — каже старша.
А наймолодша повідає:
— А я піду.
Кинула хустку через море, він ся хустки вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:
— Чого ти собі сумуєш?
— Сумую собі, що я з свого краю пішов, а не знаю, де він є, в котрім боці.
— Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.
Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:
— Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.
А йому тота панна веліла повісти:
— Заскоро мене вітаєш, завтра вранці будеш вітати о дев’ятій годині.
Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильної, дала йому пити:
— Пий, аби завтра о дев’ятій годині, як ся буде вітати з тобою, відразу її стяв, бо вона би тебе згубила.
А вранці панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопів не могло її підняти, а він, як ся тої води напив і ту шаблю взяв, то ту бабу зараз ізтяв. Тамка зараз весілля з тою принцесою зробив, а після того сіли в карету і поїхали туди, де воячок був. Приїжджають, а з ножика кров капає.
— Ого! Вже мій товариш не живе, — повідає своїй жінці.
— Не переживай, якби я знала, де він похований, то врятую, бо маю воду цілющу і живущу і зможу його оживити.
А воячка його рідна жона забила, бо змовилася з міністром і вже з міністром жила.
От принц із своєю дружиною приїхали до того міста і питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, відкопав тіло його, принцеса взяла води цілющої і живущої, зараз його оживила. А принц з лютості великої вихопив шаблю, влетів у палац, зараз того міністра і тоту принцесу зрадливу стяв.
А воячка забрали вони із собою на скляну гору, і воячок середущу панну собі за жінку взяв, і так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цілющу і живущу і дужу.

Циганська бесіда

Циганська бесідаЗустрівся циган із паном та й каже:
— Пане велькоможний! Чи жиє тота корова, що здохла минулого року? Жирне молоко давала.
— Що мелеш, дурню? Як може жити, коли здохла?
— Та, пане велькоможний, то я так говорю, щоб до бесіди стати. Чи не маєте закурити?

Про-о-пали ж теперічки усі миряни!

Про-о-пали ж теперічки усі миряни!Сів Охрім з своєю жінкою Солохою на великопісні запуски запускати. Солоха чи що з’ïла, чи не з’ïла, а Охрім усе поïв, і печене, і варене, да іще один цілу макітру гречаних вареників ум’яв. І не здужа, сердега, вже встати з покуття не може – і каже жінці:
– Солоха, Солоха! Ке лишень сюда подушки.
– На що тобі? Хіба на примосці місця мало?
– Ох, лишечко ж мені! – лементує Охрім.
– Та що там таке з тобою?
– Ох, голубонько ж моя Солоха! Скажи ж мені: чи усі миряни сьогодні ïли вареники?
– А як же, усі!
– Про-о-пали ж теперічки усі миряни!