Шибениця

ШибеницяЗа якийсь злочин суд присудив повісити хлопа. Перед смертю кажуть йому на суді:
– Ну, що бажаєш перед смертю, то сповнимо тобі.
– Коли так, то най сам собі підберу дерево, на котрому маю висіти.
Суд погодився на це. Пішли до лісу, чоловік підібрав собі тоненьку берізку та й каже:
– От на оцю берізку, прошу, вішайте мене.
– Але це дуже тонка і тебе не видержить.
– То я можу почекати, поки підросте.

Дідова дочка й бабина дочка

Дідова дочка й бабина дочкаБули собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові сказала:
— Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати ніякої, і женитися не буду.
Поховав дід бабу та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», — а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив жити. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От вона усю худобу забрала і помандрувала з дочкою жити до діда. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки — все лає її та гризе.
Оце було як підуть дівчата на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені пряжу, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, бабина дочка, узявши пряжу, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитись, що дід свою дочку жалує, і почали вони вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо: не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б віддав у найми її де-небудь, може, було би із неї хоч щось!
— Куди ж я віддам її в найми? — каже дід.
— Та веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була!
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і шкода рідну кровиночку.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, я й сама піду десь найду собі службу.
— Добре, — каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде вона та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, і так заросла бур’яном, що й не видно її. Каже яблунька:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене — я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила яблуньку і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона підійшла до криниці, а криничка їй говорить:
— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі.
Коли біжить такий поганий собака та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи… Собака сказав:
— Спасибі, дівонько!
І пішла дівчина далі.
Коли стоїть піч — й така облупана, що дивитися страшно, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, а дівчина пішла далі.
Іде та йде, — а на зустріч її жінка та й каже:
— Здрастуй, дівчино!
Дівчина відказала їй:
— Доброго здоров’я!
— Куди ти йдеш, дівчино? — поспитала жінка.
А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене, — сказала жінка.
— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.
— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
— Добре, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали повзти гадюки, ящірки, жаби і всякий звір! Та кожне до корита, понаїдались усі й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як скінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, за сіль, за все і сказала:
— Хочу додому, спасибі вам!
Хазяйка їй каже:
— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалися, жінка вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала, — спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під’їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика, та й каже:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь». Ото заїхала, дивиться — повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
— Напийсь, собі набери барильце й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька і каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» — та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і покотилися у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
— Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!
А добра ж — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла всякої всячини, і напосіла на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:
— Нехай збирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
— Добре, — відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур’яні яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
— Оце буду я руки мазати. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене — я тобі у великій пригоді стану!
— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!
— Та нехай тебе лиха година маже, не буду я мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака — такий поганий, що гидко й глянути, — та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
— Оце буду я об такого поганого пса руки бруднити! — і пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала їй:
— Доброго здоров’я, тіточко!
— Куди ти йдеш, дівчино? — запитала жінка.
А дівчина й каже:
— Іду, тіточко, щоб де найнятися.
— Наймись у мене, — сказала жінка.
— Добре, — відказала дівчина, — наймусь. А яке ж у вас діло?
— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:
— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, щоб не гаряче було, тільки тепленьке; вилий у корито і замішай борошном. Та не бійся, щоб не бачила, щоб не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться, куди кому треба. Зумієш так зробити?
— Зумію, — відказала дівчина.
Увечері дівчина затопила піч, приставила окропу, та як закипіли казани у ключ, — мов грім загримів, бо казани великі були, — тоді бабина дочка набрала борошна мірку туди всипала й замішала не пійло, а лемішку. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали злазитися гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита — як ухватить та й ошпариться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, попадали і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас така чудна скотина: наїлись і полягали, та й не встають?
— Як — не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та у крик:
— Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала жінка, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила й дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, ще й шліфоване. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намисто брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків.
«Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а піч закрилася й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати!
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — а вода з кринички так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась і каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що аж листя не видно, та такі гарні — срібні та золоті. От вона й каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця привезу». А яблунька і каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька і гукає:
— Ідіть, тату, забирайте добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися — аж там самі попечені жаби й гадюки! Дід із бабою в крик:
— Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла!
Отак вони собі живуть і хліб жують. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Від чого писар догори ніс дере

Від чого писар догори ніс дере– Дивись, тату, від чо́го це: інший колосок, як поглянеш, так до землі і припада́, а інший як стовбур стоïть?
– Гай, гай! – каже батько, – бачу, що ти ще нерозумний, і того не втелепав; з дуба виріс, а ума, бачу, не виніс! Ото котрий повний, то так до землі і припада, а котрий пустий, то так до гори і дереться.
– От тепер же то я, тату, й догадавсь – від чого се наш писар Іван Гургуня так до гори ніс дере!

Ведмежа лапа

Ведмежа лапаСидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь:
– Здоров, кума! Де ти рибки наловила?
– Он там на річці; піди й собі налови.
Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює:
– Ловись, рибко, маленька й велика.
А лисиця своє:
– Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст.
А ведмідь говорить:
– Що ти, кумо, там говориш?
– Я говорю: ловись, рибко, маленька й велика.
Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне — ніяк не витягне. І говорить:
– От багато риби начіплялось на хвіст.
А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів:
– Ідіть на річку ведмедя бити.
Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.
Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль. Йде в село до баби і приговорює:

– Іду, бреду на сосновім костилі,
На дубовій палці.

Йде й приговорює:

– Усе село спить,
Уся вода спить,
А одна баба не спить,
На моїй шкурі сидить,
Моє м’ясо варить,
Мою шерсть пряде.

Підійшов ведмідь до дверей і стукає колодкою:
– Отвори, бабо, оддай мою лапу!
Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.
Ведмідь без оглядки побіг у село; а баба стала жить-поживать і добра наживать.

Бісова тіснота

Бісова тіснотаВарив чумак у степу куліш. Але якось повернувсь незграбно, зачепивсь за казан і геть куліш вилив. А тоді й каже:
— Ну й бісова тіснота тут — ніде й повернутись.

Покараний ангел

Покараний ангелОдного разу сталося так, що ангел згрішив перед Богом, а пан Бог спустив його з неба на землю, аби покутував гріх цілий рік. Тоді ангел перекинувся хлопцем, прийшов до одного господаря і найнявся в нього служити. Та так добре робить, що господар не може надивуватися. Що господар загадає — то ангел уже наперед робить.
От уже скоро й рік служби скінчиться, а хлопець ні разу за той час не засміявся. Одної неділі каже господар до нього:
— Запрягай, небоже, воли, та поїдемо до міста.
Запряг хлопець воли, набрав їм паші, посідали вони з господарем на віз та й їдуть.
Їдуть вони коло церкви, а там якраз служба Божа правиться. Хлопець тоді скочив із воза, як набрав каміння та як почав кидати у вікна церкви, — господар дивиться і не знає, що йому казати. Проминули вони церкву і їдуть коло корчми. А хлопець скинув капелюха і хреститься. Господар тільки дивиться і мовчить, їдуть вони далі. Приїхали до міста — дав хлопець волам їсти, а господар пішов десь у справах.
Увечері повернувся господар і каже:
— Запрягай воли, бо будемо їхати додому.
Хлопець запряг воли, коли дивиться — гончарі так б’ються горшками, що курява здіймається. А він тоді як почне сміятися, що господар аж здивувався. Приїхали вони додому, випріг хлопець воли, загнав до стайні, дав волам їсти та й заходить до хати. А господар його й питається:
— Скажи мені, небоже, правду. Як ми їхали до міста, нащо ти кидав у церкву камінням?
А хлопець і каже:
— Як я не мав кидати камінням, коли тоді в церкві правилася служба Божа, а нечистий сидів на вікні й натягав волову шкіру зубами, бо вже не мав де писати тих людей, що в церкві говорять та дрімають, як служба Божа правиться.
І знов господар питається:
— А коло корчми нащо ти скинув капелюх і хрестився?
Каже хлопець:
— Там була купка людей, які радилися, як би образ святого Миколая змалювати. А я скинув капелюх і просив Бога, аби їм пан Бог допоміг.
І знов питається господар:
— Ти в мене служив цілий рік і ніколи не засміявся. А чого ж ти тоді сміявся, коли гончарі билися горшками?
А хлопець каже:
— То так було: один гончар украв у другого гончаря горня, і почали вони горшки бити. А я з того сміявся, що земля з землею та за землю б’ється.
І відразу по тому, як скінчив бесіду, хлопець щез. Повернувся він на небо та й став знову ангелом.