Ходить сон коло вікон

Ходить сон коло віконОй ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
— Де ми будем ночувати?
— Де хатинка тепленькая,
Де дитинка маленькая,
Там ми будем ночувати,
Мале дитя присипляти.
Щоб виросло, не змарніло,
Щоб тяженько не хворіло,
Сили й розуму набралось,
Своїх батьків потішало.

Івашко і відьма

Як був собі дід да баба, а у їх маленький синок Івашко. Довго просив Івашко батька, щоб він зробив йому човничок та пустив плавать по озеру; та все Івашко був малий, його боялись пустить одного. А як Івашко підріс, уже минув йому десятий год, тоді батько зробив човничок, а мати пішла з Івашком до озера, опустила його на воду і обіцялась навідувать всякий тиждень. Бувало, як наступить п’ятінка, мати прийде к берегу і заспіває:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Івашко скаже човничку: «Пливи, пливи, човничку, до бережка; це моя мати!» Човничок припливе, мати дасть синку їсти-пити, надіне на його біленьку сорочку і оп’ять одпустить човничок в воду.
Так вона навіщала Івашка, а відьма усе чула, ховаючись у кущах біля того місця, куди припливав човничок. Відьма хотіла з’їсти Івашка, і на другу п’ятницю прийшла раньше матери Івашкиної і заспівала:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біленькую.

Та заспівала грубим голосом, так що Івашко узнав не материнський голос і каже човничку: «Пливи, пливи од бережка, бо це прийшла не моя мати». Човничок одплив. Тоді відьма побігла до коваля і просить його: «Ковалю, ковалю! Зроби мені такий голос, як у Івашкиної матери». Коваль зробив їй такий голос, і вона на другу п’ятницю оп’ять пішла раненько до бережка і заспівала тоненьким голоском:

Івашечку, Івашечку!
Приплинь, приплинь до бережка;
бо я тобі принесла їсти-пити
і сороченьку біле́нькую.

Івашко не узнав уже, що це була не його мати, і сказав човничку, щоб він приплив до бережка. Відьма схопила його і потащила до себе, приказала Марусі, дочці, зжарить Івашка, а сама побігла скликать гостей. Маруся узяла лопату, що в пічку хліб сажають, і каже: «Сядь, Івашку, на лопату». Івашко сів, да не так, як вона хоче. Маруся толкує, як треба сісти, а він усе як будто не розуміє і просить Марусю: «Сядь сама, — каже, — покажи мені». Маруся сіла, а він її в пічку, — вона і зжарилась. Сам вибіг із хати, взліз на дерево да й сидить.
Прийшла відьма з гостями, стукає в двері і кричить: «Марусю, Марусю! Одчини двері». А Маруся не чує. «Видно, суча дочка пішла на досвітки — гулять з дівчатами та з парубками, або до подруг пішла — косу у лєнти заплітать». Стукала-стукала і у двері, і у вікна – та й висадила вікно, пролізла в хату, одчинила двері і ввела гостей. Дивиться — в печі жарена Маруся, подала на стол гостям і просить їсти. От і гості і сама відьма, наївшись того м’ясця, вийшли із хати на траву покататься, легли і кричать: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко з дерева: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!» Відьма чує голос, та не бачить — відкіль він? Оп’ять: «Покатаємся, поваляємся, Івашкиного м’ясця наївшись!» А Івашко: «Покатайтесь, поваляйтесь, Марусиного м’ясця наївшись!»
Відьма побачила Івашка і давай гризти дерево під Івашком; гризла-гризла, переламала усі зуби і побігла до коваля, щоб він зробив їй залізні зуби; прийшла назад і оп’ять начала гризти. Догризла до середини; в то врем’я гуси летять. Івашко заголосив: «Гуси мої, гусенята, візьміть мене на крилята, однесіть мене до батенька; у його є много добра, є що їсти і пити». А гуси йому: «Нехай тебе задні візьмуть!» Прилетілі і ті; він і їх просить, але і вони сказали: «Нехай тебе візьмуть ті, що сзаду летять». Прилетіли і задні, взяли Івашка і однесли к батькові і матері, посадили на кришу хати, а самі тут же сіли. Тоді баба напекла пирогов і ділить: «Цей тобі, діду, цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Баба дивиться, дивиться — нічого не бачить. Оп’ять: «Цей тобі, діду, а цей мені!» А Івашко з криши: «А мені?» Вийшла баба із хати, глядь — а Івашко сидить на криші; вот його зараз зняли з криші, а гусей накормили овсом, пшеницею, напоїли і пустили летіть далі. Івашко остався дома і тепер живе, хліб жує і добром гусей вспоминає.

Кобиляча голова

Кобиляча головаЯк був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що завжди рано уставала та усе робила, а бабиній – як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: «Ідіть же, — говорить, — да щоб мені багато напряли». Дідова дочка до світа встала та усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, та й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить: «Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш». Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому та й каже: «Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, так і не вставала до світа!» А та, прийшовши, скільки не божилась, що то її починки, так куди — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, та і нав’язалась на діда: «Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!».
От дід запряг кобилу та посадив дочку на віз, і сам сів, та й поїхали. Їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку та й повів у хату, а хата була одчинена, та й каже: «Оставайся ж, доню, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить». Та сам пішов з хати та й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка і каже. «Це мій батечко дровця рубає!»
Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
Дівчина встала і одчинила.
– Дівчино, дівчино! Пересади через поріг.
Вона пересадила.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
Вона постелила. – Дівчино, дівчино! Положи мене на піл».
Вона положила.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
Вона і укрила.
– Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь.
Вона як вилізла із ушей, так стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску та й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не впізнав; а після вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда: «Вези і мою дочку туди, куда свою возив».
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:
– Хто в моїй хаті, одчини!
– Не велика пані, і сама одчиниш, — каже дівчина.
– Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг.
– Не велика пані, і сама перелізеш.
– Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.
– Не велика пані, і сама постелиш.
– Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.
– Не велика пані, і сама ляжеш.
– Дівчино, дівчино! Укрий мене.
– Не велика пані, і сама укриєшся.
Тогді кобиляча голова схватилась и з’їла бабину дочку, та кісточки в мішочку і повісила, а сама оп’ять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать: «Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!» Що прожене баба її, то вона оп’ять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові: «Поїдь та подивись, що там із моєю дочкою робиться». От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, а баба розсердилась да собачку і убила.

Ворона і рак

Ворона і ракЛетіла ворона по-над морем, дивиться — рак лізе; хап його и понесла в ліс, щоб, сівши десь на гілці, хорошенько закусити. Бачить рак, що приходится пропадать і говорить вороні:
– Ей, воро́но, воро́но! Знав я твого батька і твою матір — славні люди були!»
– Угу! — відповідає ворона, не розкривши рота.
– І братів і сестер твоїх знав, що за добрі люди!
– Угу!
– Та вже хоч вони і гарні люди, а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішого над тебе.
– Еге ж! — кракнула ворона і впустила рака в море.

Про лисичку-сестричку і вовчика-братика

Про лисичку-сестричку і вовчика-братикаЯк була собі лисичка, та й пішла раз до однієї баби добувать вогню; ввійшла у хату та й каже: «Добрий день тобі, бабусю! Дай мені вогню». А баба тільки що вийняла із печі пиріжок із маком, солодкий, та й положила, щоб він прохолов; а лисичка це і підгледіла, та тілько що баба нахилилась у піч, щоб дістать вогню, то лисичка зараз ухватила пиріжок та і давай драла з хати, та, біжучи, весь мак із його виїла, а туда сміття наклала.
Прибігла на поле, аж там пасуть хлопці бичків. Вона і каже їм: «Ей, хлопці! Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок». Тії согласились; так вона їм говорить: «Смотріть же, ви не їжте зараз сього пирожка, а тоді уже розломите, як я заведу бичка за могилку; а то ви його ні за що не розломите». Бачите вже — лисичка таки собі була розумна, що хоть кого та обмане. Тії хлопці так і зробили, а лисичка як зайшла за могилу, та зараз у ліс і повернула, щоб на дорозі не догнали; прийшла у ліс та і зробила собі санки і їде.
Коли йде вовчик:
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– Де це ти узяла собі і бичка і санки?
– Е! Зробила.
– Підвези ж і мене.
– Е, вовчику! Не можна.
– Мені хоть одну ніжку.
– Одну можна.
Він і положив, да од’їхавши немного і просить, щоби іще одну положить.
– Не можна, братику! Боюсь, щоб ти саней не зламав.
– Ні, сестричко, не бійся! — да і положив другую ніжку.
Тілько що од’їхали, як щось і тріснуло.
– Бачиш, вовчику, уже і ламаєш санки.
– Ні, лисичко! Се у мене був орішок, так я розкусив.
Да просить оп’ять, щоб і третю ногу положить; лисичка і ту пустила, да тілько що оп’ять од’їхали, аж щось уже дужче тріснуло. Лисичка закричала:
– Ох, лишечко! Ти ж мені, братику, зовсім зламаєш санки.
– Ні, лисичко, се я орішо́к розкусив.
– Дай же і мені, бачиш який, що сам їж, а мені і не даєш.
– Нема уже більше, а я б дав.
Да і просить оп’ять, щоб пустила положить і послідню ногу. Лисичка і согласилась.
Так він тілько що положив ногу, як санки зовсім розламались. Тоді вже лисичка так на його розсердилась, що і сама не знала що б робила! А як одійшло серце, вона і каже:
– Іди ж, ледащо! Та нарубай дерева, щоб нам оп’ять ізробить санки; тільки рубавши кажи так: «Рубайся ж, дерево, і криве і пряме».
Він і пішов да й каже усе: «Рубайся ж, дерево, усе пряме да пряме!» Нарубавши і приносить; лисичка увидала, що дерево не таке, як їй треба, оп’ять розсердилась.
– Ти, – говорить, – не казав, видно, так, як я тобі веліла!
– Ні, я усе теє казав, що ти мені казала.
– Та чому ж не таке рубалось? Ну, сиди ж ти тут, а я сама піду нарубаю, — та й пішла у ліс.
А вовк дивиться, що він сам остався; узяв да проїв у бичка дірку да виїв усе в середині, а напускав туда горобців та ще соломою заткнув, поставив бичка, а сам і втік. Аж лисичка приходить, зробила санки та й сіла і стала поганять: «Гей, бичок-третячок!» Тілько він не везе. От вона встала, щоб поправить: може, що не так запряжено; та, не хотячи, одоткнула солому, а оттуда так і сипнули горобці летіти. Вона уже тоді побачила, що бичок неживий; покинула його да й пішла.
Легла на дорозі, аж дивиться – їде мужик з рибою; вона і притворилась, що здохла. От мужик і говорить: «Візьму я оцю лисицю, обдеру да хоть шапку собі зошью».
Узяв да і положив ззаду у воза. Вона замітила, що мужик не смотрить, стала ногами викидувать рибу з воза, а коли побачила, що навикидала уже багато, тоді потихесеньку і сама злізла; сіла біля риби та й їсть собі, — коли біжить оп’ять той самий вовчик.
Побачивши, що вона їсть рибу, прибіг до їй да й каже:
– Здорово була, лисичко-сестричко! Де се ти набрала стільки риби?
Вона каже:
– Наловила, вовчику-братику!
А собі на думці: «Підожди, і я зроблю з тобою таку штуку, як і ти зо мною».
– Як же ти ловила?
– Так, вовчику, уложила хвостик в ополонку, вожу тихенько та й кажу: “Ловися, рибка, мала і велика!” Коли хочеш, то і ти піди, налови собі».
Він побіг да зробив так, як казала лисичка. А лисичка стала за деревом й дивиться; коли у вовчика зовсім хвостик примерз, вона тоді побігла в село та й кричить: «Ідіть, люди, вбивайте вовка!» Люди набігли з кольями та і убили його.

Бідний Іван і попадя

Бідний Іван і попадяДавним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.
Каже йому попадя:
— Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш — добрі гроші заплачу.
Іван не від заробітку, то й погодився.
От і каже йому попадя:
— Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забандюжилось, відтаскаю». Іван і не знав того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попики, що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в наливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, а тепер вона хоче і сліди змить.
Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:
— Дивись же, кидай аж насеред річки.
Узяв Іван мішок на плечі, аж присів, і поніс до річки. Приніс, укинув у річку та й каже:
— Ну й важкущий-таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:
— А як же ти, сякий-такий, носив, як він ось тут і лежить?
Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попадя його підгонить:
— Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.
Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й поніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазить. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, — дума, — відпочину».
Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:
— Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші платить! Як же ти, бісів сину, робиш, мішок з попом знову дома. Може, ти його й не носив?
Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:
— Ну, тепер ти в мене не втечеш!
Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов камінець, прив’язав та й укинув з найкрутішого берега.
— Ху! — зітхнув Іван і поплентався до попаді, ледве ноги несе.
Ішов він, ішов, коли глядь — з другого кінця іде батюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби Божої додому). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
— А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!
Схватив Іван камінь і вбив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
— Хто йде?
— Чорт попа несе! — відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив’язав два камені до шиї та й укинув з крутого берега.
— Аж тепер, — каже, — ти не вилізеш!
Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його однією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів уморити чоловіка, а ще йому в рай».
Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та весела.
— На ж, — каже, — Іване, тобі гроші за роботу, аж тепер ти молодець, батюшка не вернувся.
Взяв Іван гроші та й каже:
— Якби знав, що мені з вашим батюшкою така морока буде, то й не брався б. Тільки відніс його втретє, вертаюся до вас, аж глядь — з другого боку прямо в двір біжить, та ще й з хрестом. Узяла мене злість, думаю: «Так доки я за ним буду бігать?» Як тарахнув каменюкою, схватив на плечі та в річку його, ще й два камені до шиї прив’язав. Тепер уже чорта вилізе!
— А-а-а! — закричала попадя та й зомліла.
— Вам і сам дідько не вгодить! — сказав Іван та й пішов своєю дорогою роботи шукати.