Посію я гречку на печі скраєчку

Посію я гречку
На печі скраєчку.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Не вродила гречка,
А вродила редька.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Стала редька підростати,
Стали вори ворувати.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Ой піду я в поле,
Засяду на вори.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Не спіймав я вора,
Спіймав свою тещу.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Став я ворожити,
Став я тещу бити.
Бариня ти моя,
Судариня ти моя.

Святі допомогли

Їхав один дядько зимою в місто, настала завірюха. Він заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас Маківське. Кінь і пристав. Дядько нокав, нокав, а кінь не йде. Дядько й каже:
— Дай помолюсь я Миколі угодникові, він допоможе мені з провалля виїхати!
Помолився він Миколі угодникові, а кінь усе стоїть. Він нокає на коня, а кінь стоїть — стомився.
Постояв дядько, посумував, а тоді дума: «Помолюся ще Марії діві».
Та й «діва» йому нічого не допомогла — стоїть кінь…
«Дай, — думає дядько, — помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара та ще й з дитиною, нічого не допоможеться».
Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня, як стьобне, а кінь навалився на одну голоблю та й переломив її. Дядько розсердився та як закричить:
— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну голоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на другу, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.

Ти поїдеш, муй миленький: я о тя гадаю

Ти поїдешъ, муй миленький: я о тя гадаю:
Ей чи любитъ ти такъ мене, як я тя кохаю.
Обіжайте, обмовляйте своїми язиками;
Вже не, буде жадної зміни нігди межи нами!
Ах я бідна несчастлива, що буду чинити,
Що не можу над милого іншого любити?
Нехай мині весь світ дають—не хочу нічого;
Бо вже нема і не буде над миленького!
Ой, господи милосердний! глянь на мене нині:
Не дай мині загинути, молодій дівчині.
Не дай мині загинути, да й мому милому;
Коли маєш счастя дати, дай разом і йому!
Ото я тя, боже, прошу і буду просити:
Дай же мині як найбільше з миленьким пожити.
Шумить річка невеличка да й шумить як з лука;
А вже-ж мині, сердце моє, з тобою розлука.
Ой як тяжко каменеві без води плинути;
Ой так тяжко, сердце моє, без тебе тут бути!
Два голуба воду пили, а два колотили;
Бодай тії не сконали, що нас розлучили:
Що они нас розлучили з коханої пари…
Бодай тії не сконали, да й щастя не мали!
Ей місяцю, місяченьку! не світи нікому,
Тілько мому миленькому як піде до-дому!
Ей місяцю, місяченьку, засвіти тихенько,
Світи мому миленькому, як іде, видненько!

Як цапи врятували вівцю від смерті

Ішов лис лісом, здибається з сумним вовком та й питається вовка: «Чо ти так засумувався?» — «Нема моїх товаришів, я з ними погнівався і не маю з ким ходити». А лис каже до него: «От будем і оба». Вовк утішився, що має уже камрата, що має з ким ходити. Ідуть вони та й надибають свиню, що плекає поросята. Вовк напав на ню та й заїв її. Вже їдять оба. Лис каже до вовка: «Ти є сильний звір». — «О, я дуже є сильний». Та й ідуть знов оба. Але дивиться лис, а під дубом шопортається у листячку заєць. Лис забіг з-за дуба та й зайчика того злапав. Лис несе ід вовкові та й каже до него: «О, я ще є сильніший звір, як ти. О, я якого звіра теньгого несу в зубах». А вовк каже до него: «Я навіть його в писок не маю що брати». Та й зайчика пролиг. Але ідуть, ідуть вони та й надибають там вівцю. А вовк каже до вівці: «Тепер ти, небого, моя». — «Як ти, небоже, будеш мене їсти, коли я з вовнов?» — «Ти, — каже, — не питай; от будеш видіти». А вона каже до него: «Чекай, пане великий, пущу свій голосок у лісочок, що вже мене тут ніхто чути й видіти не буде».
Вовк став перед вівцев та й зарів. Вона пустила свій голос у лісок; та й надлетіло два цапи. «Чекай-но ти, небоже, зараз її з’їш, але ходи з нами». Вивели вони його на рівний пляц та й сказали до него: «Стій ти тут на середині, оден розбігнемся з одного боку, а другий — з другого боку; як ми тебе перескочим, тогди ти і нас поїш». А вовк сказав до них: «То най буде».
Розлетілися цапи до вовка; як гримнули вовка в черево, аж повилазили з вовка кишки. А цапи кажуть тогди до вівці: «Видиш, небого, відратували-м тебе від смерти».
Вже ходить вівця з цапами і до сего часу.

Да оре мужик при дорозі

Да оре мужик при дорозі,
Гей, гей, при дорозі.
Да повісив торбу на березі,
Гей, гей, на березі.
Ой там дівки воду брали,
Гей, гей воду брали.
Вони, суки, торбу вкрали,
Гей, гей, торбу вкрали.
Ой на воді ноги мила,
Гей, гей, ноги мила.
В школу, бідна, заблудила,
Гей, гей, заблудила.
Мати ж її запитала,
Гей, гей, запитала:
«З ким ти, доню, ночувала?
Гей, гей, ночувала!»
«Ночувала-м з школярами,
Гей, гей, з школярами.
Під чорними соболями,
Гей, гей, соболями.
Всю ніч з дяком жартувала,
Гей, гей, жартувала.
Спати дяку не давала,
Гей, гей, не давала!»
«Іди ж собі, доню, з дому,
Гей, гей, доню, з дому.
Не чинь дяку й мні сорому,
Гей, гей, мні сорому!»

Семенова пригода

У моєї матері та був родич Семен. Він чумакував і все, було, розказував, яка йому одного разу пригода трапилася…
Поверталися чумаки з Криму. В Семена були молоді воли, від тяжкої далекої дороги вони зовсім пристали і мамин родич одбився од валки, залишився далеко позаду один у степу. А було це на річці Гайчурі, десь між Гуляйполем і нашим селом Катеринівкою.
Як побачив Семен, що зовсім одстав, зупинився він, випряг волів і пустив їх попастися. Тепер уже можна було й не поспішати: до дому лишилося недалеко. Чумак приліг біля воза та й невдовзі задрімав. І от сниться йому, що прийшов він до шинку. А тут чорт домовляється з шинкарем, щоб той купив у нього роги: ні за що нечистому напитися. Шкода стало Семенові чорта. Ну, який же він буде чорт без ріг? Підходить, нібито чумак до рогатого та й каже:
– Не продавай! Я дам тобі на горілку грошей.
Поліз у кишеню, дістав золотих і подає чортові…
Од такого чудернацького сну Семен прокинувся. Побідкався, помолився, а тоді давай полуднувать чим Бог послав, їсть він, коли бачить – із придорожнього яру виходить здоровенний дядько. Волосатий, брудний, до пояса голий і в руці ножаку тримає. Вийшов – і до Семена! Чумак тоді схопився і сховався за воза.
Підійшов здоровило до мажі, і почали вони кружлять: той із хлібом і салом одступає, а той із ножем наступає. Кружляли-кружляли навколо воза, а тоді волосатий чолов’яга й каже:
– Оддай мені харч!
Семен дістав клунок з харчами та й кинув йому через воза. Ухопив той, розв’язав і почав уплітати. Поїв трохи і каже:
– Поїм усе, бо тобі вже їжа не знадобиться. Я тебе уб’ю, щоб не посвідчив кому про мене.
Пробував чумак одпроситись:
– Їж, усе забирай, тільки одпусти мене живим…
Та куди там! Лопає злодюга та регоче. А тоді давай Семенові про себе розказувать:
– Мені, – каже, – циганка наворожила, що мене скоро хтось уб’є, так я її, щоб не пащекувала, живою в землю закопав… Мене не так просто вбити.
“Оце так, так! – думає Семен. – У такого не одпросишся!” І вирішив він піти на хитрість. Коли дядько надто захопився їжею, чумак став помаленьку до нього наближатися. І як тільки той, наколовши шматок сала на ніж, почав підносити їжу до рота, Семен сильно вдарив йому під лікоть. Так сильно, що ніж пішов аж у горло й виліз на шиї! Злодюга й дуба дав…
Одтяг чумак мертвяка до яру, вкинув його туди, запріг хутенько воли і подався доганять товаришів…
Проходив час. Уже два роки минуло, як сталася та пригода, а Семен нікому про неї не розказував. І ось знову повертаються чумаки з Криму. Доїхали до того пам’ятного Семенові місця та й стали на спочинок. Ну, материн родич, нікому нічого не кажучи, пішов понад яром ніби прогулятися. Дійшов туди, де він трупа кинув, аж лежить у кущах здоровенний кістяк, саморобним шкіряним паском підперезаний! Чумак придивився і побачив на паску капшук. Він за той капшук, а звідти так і посипалися золоті монети! Згадав тоді Семен, як йому колись приснилося, що нібито він гроші дає чортові на горілку – і стало йому якось моторошно. “Це, мабуть, нечистий мені віддячує!” – подумав.
Забрав золото й вернувся до валки. З того часу Семен уже більше не чумакував. Розбагатів, побудував синам добрі хати, повіддавав дочок заміж і став жить та поживать. Ходили чутки, що сам чорт йому помагає.

Із-за лісу, лісу тьомного

Із-за лісу, лісу тьомного,
А із-за садика зельоного
Наступала тучка громная,
А другая непохожая,
Со вітрами, всьо з морозами,
Із дощами із холодними.
Дочка к матері в гості їхала,
Вона їхала, не доїхала,
Добра й лошадь притомилася,
Колясочка обломилася,
Серед ліса становилася,
Серед ліса, ліса тьомного,
Серед садика зельоного,
Проти куща та й вишньового,
Проти гнізда соловйового.
— Соловеєчко-разнопташечко,
Підіймися ти у горушку,
Полетімо у сторонушку,
Накажи ж ти моєму батюшці,
Іще к тому родной матушці,
Нехай вони не прибираються,
Дочки в гості не сподіваються.