Хома та Ярема

Хома та Ярема —
Та ріднії браття,
Що на Хомі й на Яремі
Однакові плаття:
Що на Хомі жупанок,
А на Яремі каптанок,
Що на Хомі кобеняк,
На Яремі чортма й так,
Що на Хомі безрукавий,
А на Яремі так подраний.
Що Хома обідрався,
А Ярема обшарпався.
Що Хома да Ярема
День вони були у бога,
Вони були у бога
Да ласо вживали:
Вживав Хома редьку,
А Ярема часничок,
Узяло Хому зверху,
А Ярему за висок.
«Яремушка, брат рідной,
Тільки матки не одной!
Не то, брате, наше діло
Отак проживать!

Continue reading

Як чоловік хотів повіситись

Один раз у сараї дядько захотів повіситься. Бо щось він ходив цілий рік і йому все була невдача, всі його ображали і йому сумно було цілий рік. Ну він і захотів повіситься. Думає: «Ну, повішусь, да й квит!»
Пішов. Він був товстий такий, повний. І взяв не мотузку, а з коня пряжку, вуздечку. І причепив. І каже:
— Господи, поможи, щоб мені довго не висіть і бистро кончиться тут.
А в утлі сидів чорт. Ну й він, чорт цей, почув цеє, що він попросив Господа Бога. І він (чоловік) тільки зашморгнув мотузку на шию, і тута тая вуздечка лопається, і він обривається, падає додолу. І цей чорт устає й йому говорить:
— Оце так. Якби ти не споминув Господа Бога, то я б тебе на волосині повісив.

Порада

Було це в Збаражі 1896 року. В гарячу пору під жнива посходилися в неділю селяни в пивницю одного купця (прізвище його забув, давно то було). Зайшов сюди Іван Франко. Сів за столик.
А в тій пивниці та сидів один поліцай, який знав Франка. Загледів цей поліцай письменника, підійшов до нього та й сів поруч:
— Цо пан,— спитав він,— освіжитися прийшли?
— Так-то,— відповів Франко,— дуже вже палить воно надворі.
Слово за словом, то й розговорилися. А поліцай був підпивший, то став розповідати письменнику про своє гірке життя, про те, як мало дають за роботу, що хочеться йому перейти кудись в інше місце.
— О,— вигукнув Франко,— у мене якраз і для вас робота є.
— Яка? — зрадів поліцай.
— Та знаєте, камінь на дорозі бити. Заробіток гарний, а головне… — сказав Франко. Та вже поліцай не вчув цих слів, він втік. Він втік, бо в пивниці всі котилися сміхом.
— Ви думаєте, що так йому погано вже й живеться? Лише похвалитися хоче, що живе добре, — сміється з вас, бідаків.

Десь ти, сину, свою милу любиш

— «Десь ти, сину, свою милу любиш,
Що ти її раненько не будиш?»
— «Ти, мати, порадниця в хаті!
Порадь, мати, як милу карати!»
— «Озьми, сину, дротянії віжки:
Зв’яжи милій рученьки й ніжки;
Озьми, синку, нагайку—дротянку,
А спиши милу, як чорну китайку.»
А з вечора комора шуміла,
А до світа вже мила зомліла.
Пішла свекруха невістку будити,
А за кров’ю не можна ступити!
— «Мати, мати, порадниця в хаті,
Порадила-єсь як милу карати,
Порадь, мати, як милу сховати!»
— «Озьми, сину, сивую конину:
Втікай, втікай, сину, з лиха на Вкраїну!»
— «Не можна, мати, з лиха утікати:
Що наробив — треба одбувати!»
На милую домовину тешуть,
А милого розоньками сечуть.
Уже милую до гробу впускають,
А милому головку стинають!

Мова природи

Був у пана льокай. Та й той пан все собі варив якесь таке зілля, що від того всьо знав — що ся в світі діяло і що ся ще буде діяти; але тому льокайові було заказано, щоб він нічого не кушав того.
А він такой раз покуштував того зілля, хоць му заказано було, та й тогди він вже также знав все: що, де, яка птиця говорить, ци який звір, ци лист шумить на деревині — то він все вже розумів. І пан за то його нагнав геть, що він покушав того зілля і так го закляв, що якби він кому о тім сказав, що розуміє, то би зараз умер.
Та й він тогди пішов собі геть — до свого села, оженився і зачав вже собі сам газдувати. Та й він мав свій салаш овець, то раз так поїхав на той салаш з жінков: жінка їхала на клячі, а він на коні. По дорозі кляча зачала ржати, а він тогди засміявся, бо кляча казала до коня: «Міні тяжче, ніж тобі, бо я іду самочверть, а ти ідеш самодруг!» Так казала, бо кобіта була у тяготи і кляча также була жеребна, бо негодна була за конем постигати самочверть.
Але як газда на то засміявся, то жінка зачала його припирати: «Чого ти ся смієш, та й чого?» А він не хотів їй повісти, казав, що як повість, то умре. Але жінка того не слухала, лише доконечне хотіла знати, чого він ся сміяв. Тогди він їй знов каже: «Як вже так хочеш, то іди, стели ми на лавку, бо я буду вмирати і тогди ти повім всю правду!» Та й она му зараз постелила на лавці, щоби вмирав.
Тогди газда вийшов ще на двір — подивитися ще на своє газдийство, а там собі ходили курки та й когут. І чує газда, що когут каже до курок: «От який той газда дурний! Я не одну жінку маю, а ось кілько, та й над ними старшую, що мусять мя всі слухати, а він одній бабі не може ради дати! Якби, — каже, — добрий газда, то би си намочив посторонок в солі та й би газдиню тим добре набив, а не умирав би задурно!» Та й газда тото вислухав і так зробив: взяв, намочив посторонок, жінку добре вибив, вишмарував,— то вже тогди не питалася го ніц більше, докіль жила.

Калина-малина під яром стояла

Калина-малина під яром стояла,
Під яром стояла, з яром розмовляла.
— Як ти, милий, умреш, а я буду жива,
Скажи мені, милий, де твоя могила?
— А моя могила край синього моря,
Край синього моря, де трава шовкова.
— А я тую травку серпом позжинаю,
Я тую могилу та й порозкопаю.
Я тую могилу та й порозкопаю,
Я з милого кості та й пособираю,
В глибокім Дунаю їх повимиваю.
В глибокім Дунаї їх повимиваю,
Шовковим платочком їх повитираю.
Шовковим платочком їх повитираю,
В вишневім садочку їх я поховаю.

Про передставлення блаженного Варлаама

А блаженний Варлаам, син болярина Івана, ігумен монастиря святого Дмитра, що його учинив христолюбний князь Ізяслав, відійшов у святий город Єрусалим, пройшовши святі місця, і повернувся до свого монастиря. І знову по якомусь часі пішов у Костянтинград, обходивши й тут усі монастирі і скупивши що [треба] на потребу своєму монастиреві, подався відтак у свою країну. А йшовши в дорозі, вже будучи в своїх краях, запав у люту недугу, а коли дійшов до города Володимира і зайшов до монастиря, що там був поблизу города, якого звуть Свята Гора, заснув тут із миром у Господі, дійшовши кінця свого життя. Заповів тим, що були при ньому, щоб доправили його до монастиря блаженного Теодосія і там поклали його, а все те, що купив у Костянтинграді, ікони та інше все на потребу, повелів віддати блаженному. Вони ж учинили, як заповів їм, і допровадивши тіло його, поклали в монастирі блаженного Теодосія на правому боці в церкві, де й донині є гріб його, а все доручене їм віддали до рук преподобному.