Як одна жінка чотирьох турків убила

Тоді ж за моєї молодості, за мого часу, бо старі люди як згадають за те врем’я, то було розказують такий случай, що як одна жінка та чотирьох турків убила. От яким родом воно й було на тім боці – недалеко й відсіль, верст за сорок.
Стояла у лісі хатка; у тій хатці жив чоловік із жінкою. Находять на той край турки. Чоловік, злякавшись турків, забрав тілько двоє діток та й утік, а жінку таку, що от-от розсиплеться, покинув у хаті на божу волю, бо її не можна було ні на коня посадить, ні на віз покласти… От, як осталась та жінка сама, дитину ізродила, зачала себе очищать; окропи гріє, а бачить у вікно, що прибігло два турки кіньми. Кого бояться — тих два й прибігло. Аж один з коня та в хату!.. Вона той окріп, що гріла, стрівши турка на порозі, як лине йому межи очі, так він і не кавкнув… та труп його сховала. А другий жде-жде, — не виходить товариш, — та й собі в хату. Так вона й тому так. А послі вп’ять два прибігло, вона й тих так: одним мечем повоювала — усе окропом-таки.

По горі, горі зацвіла шельвія

По горі, горі зацвіла шельвія,
Попід ту гору ходила Марія.
Марія ходила, шельвію ломила,
Ревними сльозами за мужем плакала.
На очка чорнява, на личко, як ружа:
— Ой той лях їде, що вбив мого мужа!
Заходить ї гадка, гадає втікати.
— Не втікай, Маріє, скажу тя лапати,
Бо я тебе хочу за жену си взяти!
Ой Марія стала, за бога згадала:
— Одверни мні, боже, я тому не рада!
Заходить ю голос з високого неба:
— Най іде Марія, жени ти не треба!
Узяли Марію за русяви коси,
Прип’яли Марію у саду до сосни,
Викресали огню у суху порохню,
Запалили сосну зверха і зісподу:
— Гори, сосно, гори, а ти, смоло, капай,
На Марійоно тіло, на Марійну главу!
Най Марія терпить великії муки,
Коли не хотіла за жену ми бути!
— А хто сидить дома, а хто робить в полю,
Най ся йде дивити на мою неволю!
А пан каже, що то смола, а то чиста вода,
На Марійно тіло єсть то охолода.

Оповідки Богуслава Радошевського: чудо з робітником

«Сказання про чудесні й визначні явища у православній церкві»

У літо 1628, місяця травня, дня 10, прийшов у монастир Печерський Київський лядський єпископ, що називався київським, на ймення Богуслав Бокша-Радошевський, і повідав мені сам, розказавши, що в літо 1626 при київському печерському архімандриті Захарії Копистенському, а він був у своєму місті, званому Чорногородка, пішов подивитися на робітників, що земну загорожу, тобто вал, охрест міста робили (бо почав руйнуватися, в давні-бо часи насипався).
«Стояли ми поверх загорожі тієї й дивилися на робітників, і тут велика частина землі валу з гори відкололася й упала до ями, де працювали робітники. Більшість відбігла неушкоджена (а було їх багато), і тільки одного із них уся земля покрила, що більше п’яти ліктів на ньому лежало. Побачив це я, вельми опечалився, що на моїх очах така смерть тому чоловікові випала, і почав плакати і, звинувачуючи себе, говорив, що це сталося через мої гріхи.
І пішов у дім, де тоді жив, повелівши іншим робітникам відкопати його, землею притолоченого, як уже мертвого.
Ішов я і плакав, і прийшов мені помисел про чудотворну Печерську лавру, і тоді впав лицем на землю і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитися, кажучи:
— О пресвята Діво, котра собі вибрала на поселення в цій країні Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого свого імені! Покажи й нині, як завжди, багатьом благість і милість показуєш, що з вірою приходять до твоєї Печерської церкви і від серця закликають тебе, збережи того чоловіка неушкодно живого, якого засипала земля, хай і я піду й поклонюся тобі у церкві Печерській і подякую за добродіяння це, знаю-бо, немає вже іншої надії, окрім твоєї благодаті, о царице Небесна!
І так я казав й більше, і обіцявся сам іти до Печерського монастиря і подяку в церкві перед усіма учинити пресвятій Діві й милостиню дати. Обіцяв я й чоловіка того на поклоніння в подяку послати. Коли ж молився я і вельми про це печалився, прийшов хлопець (уже минуло десь дві години оролойні, тобто дзиґарові) і сказав мені:
— Пане, уже до голови чоловіка прокопали, гадаємо, що живий є!
Я ж, це почувши, почав більше молитву простиряти до пресвятої Діви й обіцятися відвідати Печерську церкву, і коли так чинив, другий прийшов, кажучи:
— Не печалься, пане, сподіваємося, що живий буде, до голови-бо його прокопали, очима мигає й дивиться.
Я ж, те почувши, порадів і тоді сам пішов туди й побачив його, що головою покивує (не був ще весь викопаний), та й подякував Богу. І так помалу викопали його, живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом обнятого й нажаханого. І тоді той, що був викопаний, почав говорити й попросив пити, я ж повелів йому дати вина склянку, і випив її. І так благодаттю Божою й молитвами пречистої Діви Печерської залишився здоровий і знову з іншими співтоваришами своїми почав працювати.
Я ж прийшов, за обітницею моєю, й подяку учинив, уклякнувши посеред тутешньої Печерської церкви, перед усіма Господу Богу і пресвятій Діві Марії, що преславно чудодіє у цій своїй святій церкві, що від гіркої смерті чоловіка преславно збавила (як я розумію і всі, що там були тоді), будь-якої надії жити позбавленого і вмерлого воскресила силою Сина й Бога свого, Господа нашого Ісуса Христа, йому ж з безначальним його Отцем і пресвятим добрим і животворящим Святим Духом належить усіляка слава, честь і поклін навіки. Амінь».

Ой не коси, мій татойко, сіна

Ой не коси, мій татойко, сіна,
Бо заросишся по самії коліна.
Нехай тії косарики косять,
Которії набік шапойку носять.
Косарі косять, а вітьор повіває,
Зелена трава од коси вилягає.

Як лісничі Потоцького провчили

У Потоцького ліси дуже здорові були. У нього були там і лісничі, і куренні. То, звісно, панський ліс — крадуть та й продають.
От довідався пан Потоцький, що так його ліси переводять: «Стій же, я вам дам!»
А лакей, що з ним їздив, і підслухав та тим:
— Стережіться, — каже, — братці, бо Потоцький дочувся, що ліс продаєте, то казав, що швидко приїде ліси оглядати!
Ті лісничі, як почули, мерщій позгромаджували свіже гілля, свіжі пеньки снігом поприкривали — і ждуть уже Потоцького…
Коли піднялася така хуга: світу не видно — мете!.. А в лісі аж виє. Бачать: приїздить якийсь чоловік до куреня — кобеняком нап’явся, у простій одежі. Зліз з санок; а зараз і пізнали вже, що то сам пан Потоцький, та й нічого…
— Здорові, люди добрі, пустіть коло вас погрітися!
— Сідай, грійся! — кажуть.
От посідали всі коло багаття, і пан Потоцький з ними, балакають. Потоцький і каже:
— Продайте, хлопці, мені дерева!
— Що, як то: панське добро та щоб ми продавали!.. Такого доброго пана!..
— Я вам, — каже, — і могоричу поставлю!
— Могорич, — кажуть, — станови, вип’ємо, а дерева не продамо: ми панського добра стережемо, як ока!
Вийняв Потоцький з саней боклаг горілки — так, може, відер два поставив.
Сидять, п’ють…
То, бач, він хоче їх підпоїти: сам там півчарки вип’є, а їх напуває… Та мужика одуриш!
Попили ту горілку, він таки лізе:
— Продайте, хлопці!
— Та раз тобі, — кажуть, — сказано, невіро, що панського добра не продаємо без пана!
Він знову: А може б ви, хлопці, продали?..
— Гей, хлопці! — гукнув атаман: — А візьміть лиш його — чого воно, оця невіра, сунеться!
Хлопці так і розіп’яли Потоцького та й давай шкварить… Ушкварили йому, може, з півсотні.
— Ото, щоб ти не підбивав добрих людей на зле діло! Їдь, та нікому й не кажи!
Потоцький знявся, поїхав, та вже нікому й не хвалився, чого заробив!.. А лісничі раді, що провчили пана.

А хто бачив, а хто чув,а хто в мене сей ноч був?

А хто бачив, а хто чув,
А хто в мене сей ноч був?
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

Був у мене попів син,
Давав мені волів сім.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

А я дурна не брала,
Билам шестьма орала.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

А семого продала,
Погонича найняла.
Соловія, соловія, чудо-чуд,
Канарі оченька, ох, ох, ох!

Скарб у Крутому яру

Біля Крутого Яру на горі стоїть дуб, а біля того дуба запорожці сховали скарб. Сховали, кажуть, і закляли на дванадцять голів.
Білянський чоловік зарізав дванадцять курей і пішов копати. Положив голови на те місце, де гроші, копнув лопатою і каже:
– От тобі дванадцять голів!
А воно з-під землі і гука:
– Дванадцять, та не чоловічих!
Він злякався та й давай тікати звідти, так ті гроші там і зосталися.