Про походження гуцулів

Я хочу вам сповістити, як то предки бились,
Та й розкажу, звідки в горах люди поселились.
Панувала колись шляхта, над людьми знущалась,
З предків наших кров невинна дармо проливалась.
Тато з мамою робили дармо п’ять днів пану
Та ще мусили хвалити систему погану.
Діти в школу не ходили, росли, як звірюки,
Лиш для панів школа була, а селянам — муки.
Продавали селян бідних та й не було ліку,
З красавиців українських робили публіку.
Тоді люди з України спільно згуртувались,
Відмовили труд даремний, шляхті збунтувались.
Збунтувались мозолисті ті селянські руки,
Щоб скинути ярмо шляхти, і скінчаться муки.
Як зібрала шляхта військо, ставили опори,
І мусили утікати козаченьки в гори.
І у горах поселились ці козацькі предки
І створили Гуцульщину — краси осередки.
Живуть в горах так, як орли, славні про них згадки.
Пам’ятайте, що гуцули — козацькі нащадки.

Золотий дзвін

На тім горбі, що над Дністром, колись, кажуть, був невеличкий замок, а довкола нього тулилися хати. Того і поле тепер так називається – “Підгороддям”. Кажуть старі люди, що колись була велика битва і тоті мешканці з Підгороддя захопили ворожий обоз, де був віз з грішми. Приїхали вони додому і з тих грошей відлили дзвін.
Так улискувався золотий дзвін на сонці, аж очі разив, а голосний був, що чула вся околиця. Але турки, що сиділи десь у Кам’янці, чи де там ще, почули про той золотий дзвін і захотіли його взяти собі. Зібралося їх так щось з пару тисяч і стали коло Підгородця. Люди дивляться, що напасть, позапирали ворота і сказали, що будуть боротися до кінця, але туркам не піддадуться, бо ліпше вмерти на рідній землі, аніж бути замученими в неволі.
– Віддайте нам золотий дзвін і ми підемо собі геть! – кричали турки.
– Хто би вам повірив, – відповідають їм люди, які добре знали, що турки слова не мають.
Вороги пішли в наступ, але їх відкинули. Підземними ходами люди послали за допомогою, та турки, видно, тих посланців половили, бо ні їх не було, ні підмоги. А турки лізуть як та саранча.
Людей так багато впало, що вже не було кому боронитися. Ті, що ще були живі, дивляться, що години їх пораховані, закопали золотий дзвін глибоко-глибоко, а самі в нерівнім бою погинули. Турки дзвона так і не знайшли. Поперекидали вони, де що було, повалили той замок до основ, повалили і пішли собі на зламану голову. А як ішли, то проклинали все на світі, що так багато їх там погинуло, а дзвона не взяли.
Минуло багато років; іззвідти, де був закопаний дзвін, потекла вода. Але така чиста, як сльоза, а смачна, що найкращі вина того не докажуть. Ще й від слабості помагала. Часом, як у кого заболять очі, то йшов до схід сонця до тої кринички, промивав їх водою і очунював. Помагала та вода і від болів у череві. А тепер, знаєте, тота цілюща вода ще в більшому пошанівку. Набирають у пляшки, додають газку і відправляють у міста під назвою “Золотий дзвін”.

Гей, ішли наші чумаки в дорогу

Гей, ішли наші чумаки в дорогу,
Гей, в понеділок ярма паровали,
Гей, у вівторок вози підчиняли,
Гей, а в середу воли годували,
Гей, а в четвер воли напували,
Гей, а в п’ятницю з родом попрощались,
Гей, а в суботу молилися богу,
Гей, а в неділю рушили в дорогу,
Гей, а з неділі прийшли до перевозу.

Дочки бідняка

В одного бідняка було три дочки, й усі три дуже вродливі. Одна гарно ткала, друга — шила красиві наряди, а третя була майстринею на всілякі вигадки. Тільки й багатства в бідняка, що старенька хатина, триніжок з домашнього вогнища та порожня скриня. Тому й обминали женихи оселю бідняка. Що візьмеш з чоловіка, який неспроможний справити й весілля дочці.
Довго міркував бідняк, як йому заробити грошей і справити дочкам весілля. Думав-гадав і вирішив взяти у бая в оренду землю, посіяти пшеницю. І якщо пшениця вродить — продати урожай і на уторговані гроші видати дочок заміж.
Прийшов бідняк до бая і розказав йому про свій намір. Бай був дуже жадливий і хитрий. Він уже давно запримітив дочок бідняка. Дуже вже йому хотілося задарма дістати і клапоть землі, на якому стояла хатина бідняка, і трьох красунь-майстринь… Вислухав бай бідняка та й каже:
— Я згоден дати тобі землю, коня, плуг і зерно для сівби. За усе це ти віддаси мені половину врожаю, але якщо пшениця не вродить — ти віддаси мені свою хату, а сам з дочками підеш до мене у найми.
Як не упирався бідняк, але довелося погодитися з умовами бая. Викликав бай муллу, скріпив угоду молитвою і відвів бідняку клаптик найгіршої землі, на якій не тільки пшениця, а й трава в посушливі роки не росла.
Почав бідняк орати землю, а вона затверділа, як камінь, ледве плуг шкрябає зверху. Цілісінький день працював бідняк не покладаючи рук, а увечері не витримав, сів на горбик, заплакав і звернувся до Бога: «Господи, якщо ти бачиш мої страждання, якщо ти чуєш мій голос, допоможи мені, моїм дочкам, і ми вік будемо славити твоє ім’я». Сказав він так, підвівся, пройшовся наостанок плугом по горбку, а під ним була глибока яма, на дні якої лежав глечик, повний золота.
Виліз бідняк із ями і заквапився додому, притискаючи до грудей глечик. Дорогою йому трапився мулла, і бідняк розповів йому про свою вдалу знахідку і замовив молитву на знак подяки. Не встиг бідняк прийти додому, як примчав бай і силоміць вирвав у цього з рук глечик:
— Яке ти маєш право привласнювати собі багатство, що лежить у моїй землі?! Хочеш, щоб я подав на тебе до суду і запроторив до в’язниці?..
Нічого не відповів бідняк баю, навіть не став з ним сперечатися. Залишившись наодинці з дочками, розповів їм усе і, як доказ, показав єдину золоту монету, затиснуту в кулаці. Найменша дочка й каже батькові:
— Не журіться, тату, я придумаю, як помститися жадібному баю.
Минуло небагато часу, і по селу пішли чутки, що до моря на лікування їдуть дочки іранського шаха, що дівчата — одна гарніша за іншу, і що вони обов’язково проїдуть через село. Почув про це бай і вирішив будь-що запросити до себе в гості відомих красунь, аби чутки про його гостинність долинули до вух самого шаха.
Наступного дня, увечері, біля будинку бая зупинився просторий фаетон, з якого вийшли три багато вбрані дівчини. Бай вибіг їм назустріч і низько поклонився. Найменша дівчина й каже:
— Шановний жителю села, ми — дочки іранського шаха, випередили наш караван, який прибуде сюди завтра вранці. Нам хотілося б орендувати або купити гарний будинок, щоб було де переночувати…
— О ваші високості! — упав на коліна бай. — Мій дім до ваших послуг. Для мене буде високою честю зробити послугу для прекрасних дочок іранського шаха.
Дівчата увійшли в дім і відрекомендувалися господарю:
— Мене звати вашою мовою «Така, як я», — сказала найстарша дочка.
— Мене звати вашою мовою «Та, що гірша від мене», сказала середульша.
— Мене звати вашою мовою «Де ми будемо танцювати», — сказала найменша.
Бай приготував для дівчат багату вечерю і сам почав їм прислуговувати.
Старша дочка й каже:
— За дорученням нашого батька, іранського шаха, ми повинні взнати ім’я людини у вашому краю, якій найбільше поталанило. І якщо така людина знайдеться, на неї очікує подарунок від самого шаха і гаманець з тисячею золотих динарів.
Як тільки-но бай почув ці слова, він розхвилювався і сказав:
— О ваші високості! Мабуть, сам Бог направив ваш фаетон до воріт мого дому! Два тижні тому я викопав на своїй землі глечик із золотом і вважаю, що мені найбільш поталанило в нашому краю!
Дівчата здивовано перезирнулись, і бай, відчувши, що вони йому не вірять, кинувся до сусідньої кімнати, виніс глек і поставив його перед дівчатами.
— Виходить, ви і є той чоловік, який буде удостоєний подарунка від самого шаха і одержить гаманець з тисячею золотих динарів, — сказала найстарша дочка.
Усю ніч пригощав бай знатних гостей. Він і не помітив, як найменша дочка підсипала йому в напій снодійного. Бай заснув мертвим сном, а дівчата зав’язали у вузол батьків скарб, приготувалися вийти, і тут найменша дочка помітила на полиці коробочку, в якій лежала бритва для гоління. Дівчина дістала її з коробочки і зі словами; «Я хочу залишити пам’ять цьому гостинному господареві…» — відрізала йому півбороди.
— Я також не хочу залишатися перед ним в боргу, — сказала середня і поголила баю вуса з одного боку.
— Хіба я менше в боргу перед ним, ніж ви? — сказала найстарша і, взявши з рук середульшої гостру бритву, поголила баю півголови.
Дівчата поклали на місце коробочку з бритвою і, сміючись, вийшли з дому, сіли у фаетон і поїхали, помахавши на прощання слугам.
Бай прокинувся, протер очі, дивиться, а від гостей і сліду нема. На столі стоїть красивий глек, а поряд гаманець, набитий монетами.
Бай тремтячими руками взяв глек і висипав з нього суху землю. Розв’язав гаманець, а там лежали кінські каштани… Бай вибіг надвір і схопив за плечі слугу:
— Куди поділася така, як ми?
— Такої, як ви… я в житті не бачив, — пробелькотів сторопілий слуга, зі страхом позираючи на бая.
— А та, котра гірше від мене?! — не вгавав бай.
— Гірше від вас навряд чи є хтось на білому світі, — відповів слуга.
Збіглися усі слуги і з острахом дивляться на бая. А той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?! Де, я вас запитую!
— Де хочете, — відповідають слуги, — зараз ми покличемо музикантів…
— Не потрібні мені музиканти! — заревів бай. — Ловіть їх! Ловіть, я вам наказую!
— Кого ловити? — запитують сторопілі слуги.
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, що гірша від мене!
Слуги вирішили, що їхній господар збожеволів, і заперли його в комірчині. Той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?
Прийшла дружина бая, глянула на нього і розвела руками:
— У такому вигляді ви ще збираєтесь танцювати? Справді збожеволів, — підтвердила вона догадку слуг і наказала не випускати чоловіка з комірчини.
Подейкують, що бай і досі сидить у комірчині і кричить:
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, котра гірша від мене!
Відтоді його прозвали «Божевільним баєм». А щодо бідняка, то той залишив свою хатину родичам, а сам з дочками перебрався в далеке село, де купив собі будинок, повидавав дочок заміж і доглядає внуків. Кажуть, він любить повторювати: «Ніколи не відбирай у людини те, що їй подарував Господь Бог…»

Ой мати, мати, єсть дяк у хаті

«Ой мати, мати, єсть дяк у хаті.
Співає, жартує, не дає спати!
І єще, мати, грає зо мною!»
«Бий єго, доненько, хоч кочергою!»

«Боюся, мати, щоб не вкаляти,
Волю я дяченька поцілувати.
Жупан новенький, дяк молоденький,
Не буду бити, бо хорошенький.

Ба, єще, мати, буду прохати
У постілоньку до себе спати».
«Ой доню, доню, буде з бідою,
Коли дяк ляже спати з тобою!»

«Ой мати, мати, буду тривати,
Хоч мене буде дяк зачіпати».
«Хоч дяк жартує, але не пустує,
Нехай же, доненько, переночує».

Поти ся грали, поки не спали,
Заки-м ся з собою не обізнали.
Обізнавшися, почне дяк спати,
А дівчинонька почне плакати.

Дівчинонька дрімле, а дяк співає.
Погляда в віконце, чи вже світає.
«Ой єще, дяче, барзо раненько,
Присунься до мене, моє серденько».

Проспавшися, дяк почне співати,
А дівчинонька почне плакати:
«Ой дяче, дяче білого лиця,
Подобно з мене юж молодиця!»

Ой прийшла мати доньки питати:
«Чи гаразд було, доненько, спати?»
«Ох, спала-м, спала, ледве-м устала,
Тоже-м ся, мати, страху набрала!»
«Ой доню, доню, жарту не знаєш,
Що ся так барзо дяка лякаєш!»

Щастя саме не приходить

Жили два сусіди. У одного був син Роман, а в другого дочка Зіна. Дуже дружно жили вони між собою. Діти разом росли, були дружними між собою, а коли виросли, то покохались по-справжньому. Уже і весілля малось бути, та трапилось велике горе. Зіна раптово осліпла. Ніхто не знав, звідки це воно взялося таке лихо. Яке вже тут весілля, коли і світ не милий. Батьки Зіни від горя скоро померли. Залишилася Зіна круглою сиротою та ще й сліпою. Якби не Роман та його батьки, покінчила б із таким життям. Поховали вони і батьків, і Зіну доглядають як рідну. Але ж Зіна все одно не живе, а мучиться. Став Роман їй говорити, що дарма, що вона не бачить, а він її любить і хоче взять за жінку. Але Зіна і слухати не хотіла про це.
— Яка з мене буде жінка?
От надумав Роман піти до ворожки, порадитись, може, вона щось допоможе. Ворожка жила в їхньому селі. Пішов він до неї. З відкритого вікна почув гомін. Зрозумів, що в неї гості.
«Як невчасно я прийшов», — подумав він. Хотів іти назад, та почув такі слова, що змусили його послухати. Ворожка розказувала про Романа і Зіну. Радісно сміючись, вона розповідала, як зробила Зіну сліпою. Аж остовпів Роман під хатою, коли таке почув. Зрозумів, що це зібрались всі відьми та ворожки і хвастаються, хто кому що зробив. Чує, один питає:
— А як далі буде з нею, колись буде вона бачить чи ні?
А ворожка каже:
— Тільки одна фея з підземного царства може допомогти їй, а більше ніхто. А до підземного царства дуже далеко. Пішки йти десять років. Ще ніхто ніколи туди не доходив!
Почув це Роман і з тим пішов додому. Нікому не розказував він про те, що почув від ворожки.
Каже він батькам, що йде у світ шукати того, хто зможе допомогти Зіні. Попросив батьків, щоб Зіну забрали до себе. Може, він не скоро повернеться. Взяв харчів у торбу, а в пазуху взяв маленький вузлик з пшеницею і другий з рідною землею. Попрощався та й пішов, куди передом стояв.
Вже цілий рік Романа нема. Журяться вони за ним, ждуть. Зіна так змучилася, що зовсім злягла, бідна. Бачать батьки, що скоро і її не стане.
А Роман не одну пару постолів стоптав, ходячи. Десь трохи підробить на харчі, а то і так добрі люди давали. У лісі з лука якогось звірка заб’є, викреше кресалом вогонь, спече на огні. Одного разу йшов він лісом і натрапив на людей. Сиділи вони купою, тісно тулячись одне до одного. Розбалакався він з ними. Виявилось, що це лісові люди, все життя живуть у лісі. Вони можуть з однієї пшеничини наробити багато всякої їжі і напоїв. Зимою вони мучаться від холоду, буває, замерзають на смерть, але вони вміють оживляти один одного. Так і живуть.
Каже їм Роман:
— Я навчу вас вогонь добувати, а ви мене навчіть того, що вмієте.
Розпалив їм вогнище. Вони подивувались, а нагрілись біля вогнища — повеселіли. Навчили вони Романа і їжу з однієї пшеничини готувати, і мертвих оживляти.
Віддав їм за це Роман кресало, а вони йому чарівного камінця дали.
Пішов Роман далі.
Йшов, йшов, стомився, сів трохи відпочити. Наробив їжі з пшениці (половину її він оддав лісовикам). Сів, обідає. Коли бачить — прилетіли дві голубки, посідали недалеко та й дивляться на нього. Хотів він кинути голубкам щось поїсти, коли де не взявся орел і теж сів недалеко. Зрозумів Роман, що орел полює за голубками, взяв лук, щоб убить орла.
Вмить орел кинувся на голубку, вхопив її, але не злетів, бо Роман вчасно вистрілив і попав йому в голову. Орел мертво повалився на землю, не випускаючи голубку з кігтів.
Визволив Роман голубку, але вона була мертва. Оглянувся Роман і побачив біля себе молоду красиву дівчину. Взяла вона голубку, поцілувала і гірко заплакала. Коли трохи заспокоїлась, каже йому:
— Це моя сестра. Ми дочки заморського царя. Лютий чарівник давно полює за нами. Ми втекли від нього і залетіли аж сюди, дуже далеко від дому. І от таке горе зробилося.
Тоді Роман згадав, як його лісові люди вчили оживляти мертвих. Взяв він чарівний камінець, поводив ним по голубці, сказав чарівні слова, і голубка відкрила очі. Потім стрепенулась і зробилась дівчиною. Такою ж, як і перша. Пораділи вони. Стали дівчата дякувати Роману. Розповів він їм і про себе, куди і чого йде. Кажуть дівчата:
— Треба тобі до нашого батька, він тобі допоможе. Щоб йти пішки — це п’ять років треба, а ми тебе зробимо голубом і полетимо разом.
Стали його перетворювать, а нічого не виходить. Питають:
— Що в тебе є таке з речей?
Показав він їм вузлики з пшеницею і з рідною землею.
— Треба це викинути, — кажуть вони.
— Ні, я не викину це ніколи!
Тоді порадились вони і зробили його птахом, а вузлики прив’язали йому на спину. Самі теж зробились голубками і полетіли.
День і ніч вони летіли, не спочиваючи, нарешті прилетіли додому. Цар-батько дуже дякував Романові за дочок. Розказав йому, як дійти в підземне царство.
— Пішки, — каже, — три роки йти, а птахом і за день долетиш. Чуть сонце зійде, ти вилітай і лети прямо до сонця. Увесь час до сонця, а якщо воно сховається, то знай, що ти в підземному царстві. Сядеш на землю, підскочиш три рази і станеш знову таким, як був.
Подякував Роман за все. Зробили його птахом, з вузликами своїми полетів він у свою дорогу.
Все сталося так, як казав йому заморський цар. Сів він у підземному царстві, зробився Романом, так із своїми вузликами на спині пішов шукати царицю підземного царства. Не довго й шукав, бо вона сама йшла йому назустріч. Поклонився він їй низенько і розповів про своє горе.
— А скільки років ти йшов до мене? — питає цариця.
Розповів Роман про голуба і як прилетів сюди птахом.
— А що то за вузлики у тебе на спині? — питає цариця.
І про це розповів їй Роман.
— Неси ж, — каже вона, — ці вузлики назад додому і обсиплеш свою кохану цією пшеницею і землею. Тоді вона знову буде здоровою. Тільки поспішай, бо вона ледве жива.
Роман зажурився. Тут підійшли до нього два молодих хлопці. Такі гарні, як намальовані.
— Це, — каже вона, — мої сини. Хочу, щоб вони заморських сестер за себе взяли. Поведи їх до сестер.
Поробились усі хлопці орлами і полетіли. Як зустрілись підземні царевичі з сестрами-голубками, відразу ж покохались. Стали відразу весілля гулять, а Роман додому поспішає.
Так орлом і прилетів у двір. Зайшов у хату, а його кохана уже мертва. Збиралися вже поряджати її. Взяв Роман камінця, оживив Зіну, а коли ще й обсипав її пшеницею та землею, вона відразу ж стала здоровою. Побачила Романа і заплакала від радості.
— А мені, — каже, — ворожка сказала, що тебе вже нема живого. Я теж не могла так жити.
Тоді розказав Роман усе про ворожку, що це вона їм такого горя наробила. Розказав про все, що було з ним у дорозі і де він бував. Тоді люди пішли до ворожки-відьми і прогнали її геть із села.
А Роман із Зіною жили щасливо. Своїм дітям наказували, щоб любили святий хліб і рідну землю, бо дорожчого нема нічого у житті, вони і сліпого роблять зрячим.