Дев’яносто дев’ять золотих

Кримськотатарська казка

Сусідили в одному селі багатий та бідний. Щоразу, коли вони приходили до мечеті молитися, наприкінці бідний неголосно промовляв: «Господи, прояви свою милість, пошли мені сто золотих, та тільки рівно сто — і жодним золотим менше! Якщо ти виконаєш моє прохання, я принесу в жертву десять овець і запрошу на подячний молебен усе село».
Набридло багатому слухати щоразу одне й те ж саме прохання і вирішив він зло пожартувати з сусіда. Багатий поклав до свого парчевого гаманця дев’яносто дев’ять золотих і наказав слузі, щоб той, коли в хаті бідного нікого не буде, прокрався і підвісив гаманець до стелі.
Повертаються сусіди з мечеті, бідний заходить до оселі і помічає гаманця, що звисає зі стелі. Зняв бідний гаманець, висипав золото, порахував — дев’яносто дев’ять золотих! Помолився бідний Богу і заквапився до сусіда-багатія похвалитися Божим подарунком. Багатий уже вкотре висміював його перед односельцями. Бідний показав багатому гаманця і каже:
— Хочеш переконатися в Божій милості? Ти весь час сміявся наді мною, що Бог мою молитву ніколи не почує. А він почув і послав мені гаманець із золотом!
— Але ж у гаманці дев’яносто дев’ять золотих, а ти прохав сто! І щоб на жодного золотого менше…
— А ти звідки знаєш, скільки в гаманці золотих? — запитує бідний.
Багатий йому відповідає:
— Це я вирішив трохи покепкувати з тебе! Перевірити, чи візьмеш ти дев’яносто дев’ять золотих, чи ні. Ти ж клявся, що менше ніж сто золотих не візьмеш… Отже, ти, до того ж, обманив іще й Всевишнього!
— Але ж ти забув додати сюди ще й вартість гаманця, адже він парчевий і коштує не менше ніж золотий, поглянь на нього!
Багатий відповідає:
— Що мені на нього дивитися, це мій власний гаманець! І якщо ти не повернеш мені гаманця із золотом, доведеться мені відвезти тебе в місто до судді, нехай він нас розсудить!
— Гаразд, — відповів бідний, — я згоден поїхати до судді, нехай він розсудить нас.
Холодного морозного ранку поїхали сусіди в місто. Багатий — в теплій овечій шубі, підперезаний дорогим поясом, верхи на доброму коні, а бідний у рваному халаті, верхи на своєму старому худому віслюку. Не проїхали вони й півдороги, як бідний зупинився;
— Все, я далі не поїду. Я промерз до кісток і повертаюсь додому. Тобі добре, ти в теплій шубі.
Нічого робити, довелося багатому віддати свою шубу бідному. Шуба ж бо коштувала менше ніж один золотий.
Одягнув бідний шубу, підв’язався дорогим поясом, а багатий одягнувся у рваний халат. Ідуть вони, їдуть, вже й місто замаячило вдалині, а бідний знов зупиняє свого віслюка:
— Все, я далі не поїду! Я пішки повертаюся додому. Тобі добре: ти на коні, під тобою сідло, а я іду на ребристій спині віслюка — і в мене вже всі кісточки болять.
Нічого не вдієш, довелося багатію поступитися сусідові своїм конем. Адже ж коня можна було купити лише за один золотий. Виліз бідняк на коня, багатий осідлав віслюка, і незабаром вони в’їхали в місто та прийшли до міського судді. Суддя наказав кожному з них викласти свою скаргу.
Першим, усе як було з гаманцем, розповів багатий. А по всьому й каже:
— О шановний суддя! Цей бідняк не тільки гаманець, а, видно, й коня мого хоче привласнити!
А бідний лиш посміхається:
— Бачте, шановний і справедливий суддя! В цього брехуна повертається язик називати мене бідним! Його послухати, то й моя нова шуба і цей дорогий пояс також належать йому…
Багатий вкрай розлютився:
— Ти хочеш сказати, що цей порваний халат, який на мені, це не твій халат, а мій?! Ах ти, голодранцю нещасний! Та я тебе…
Але суддя не дав багатому договорити:
— Якщо ти й далі ображатимеш цього високоповажного добродія, то я накажу аскерам прив’язати тебе до стовпа і всипати сорок палиць…
I щоб остаточно вирішити, хто ж із цих двох усе-таки правий, суддя попросив показати йому гаманця із золотом.
Бідний подав йому гаманець. Суддя переконався, що в ньому й справді дев’яносто дев’ять золотих, і, дивлячись на арабський напис, вишитий на гаманці, запитав:
— Хто з вас мені скаже, який вислів вишитий на цій парчі?
Багатий знизав плечима, його ніколи не цікавило, що ж вишито на його гаманці. А от бідний посміхнувся. Колись тут, у місті, він проходив повз базарний ряд, де продавали гаманці, і запитав, скільки ж коштує такий зелений гаманець, який бачив у багатія. Продавець назвав ціну. Тоді бідний спитав: а що означає вишитий на гаманці візерунок? Продавець відповів, що це слова з молитви, і в перекладі з арабської означає: «Бережи тебе Аллах!»
Посміхнувся бідний і каже:
— Шановний суддя! На цьому гаманці вишиті слова, які в перекладі з арабської мови звучать так: «Бережи тебе Аллах!»
Суддя присудив бідному парчевий гаманець із золотом, а багатого за богохульство, за його наклеп на достойну людину наказав покарати сорокома ударами палиць. Вирок тут же виконали.
Повернулися сусіди в село. Багатий ліг на м’яку постіль і лежав доти, доки не загоїлися на його спині рани від палиць. А бідний, як і обіцяв, зарізав десять овечок та й запросив усе село на подячну молитву.

Кисіль

Ой мій милий заболів,
Киселичку захотів, —
А як я-то, молода,
Не лінивая була —
О, як пішла по селу
Добувати киселю!

Не добула киселю.
Да купила овса:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

I забрала овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та принесла той овес
Та додому увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ой посипала овес
На холодній печі:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ох і сох той овес
Руський місяць увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

І забрала той овес
У запаску увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай.
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Та пішла по селу
Добувати жорнів, —
Не добула кам’яних,
Та й добула луб’яних:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Ізмолола той овес
На мучицю увесь:
Ой рано-ранесенько,
На мучицю увесь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя!
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
На шістнадцять неділь,
Ой рано-ранесенько,
На шістнадцять неділь:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Учинила кисіль
У безодній діжі,
Ой рано-ранесенько.
У безодній діжі:
«Цить, милий, не вмирай.
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай.
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Уже кисіль кисне,
А з милого дух тисне:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

Ой як пішла по селу
Добувати сита,
Ой рано-ранесенько,
Добувати сита:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Не добула сита,
Та добула борони,
Ой рано-ранесенько
Та добула борони:
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Процідила вранці
На чотири пальці,
Ой рано-ранесенько
На чотири пальці:
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Приставила до печі,
Уже милий без речі!
Ой рано-ранесенько,
Уже милий без речі.
«Цить, милий, не вмирай,
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай.
Радість дорога моя!»

А вже кисіль клекотить,
З милого дух виходить.
«Цить, милий, не вмирай!
Киселичку дожидай!
Не вмирай, не вмирай,
Ти надьожа моя,
Дожидай, дожидай,
Радість дорога моя!»

Поки кисіль іскипів,
Уже милий одубів.
«Якби дома була,
То б я вмерти не дала.
Я казала зранку:
«Бери, милий, дранку!»
Тебе чорт же напер,
Та й у добрі — умер.
Якби була знала,
То б я й тую зняла».

Про мертвого кума

Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.

Дівоча гора

Була у нас вродлива дівчина, і в неї дуже хлопці закохувалися. А два хлопці, як дуби! Так їй сподобалися, що сама не знала, за котрого вийти заміж. А хлопці були собі добрі приятелі, ніколи не сварилися, тільки приходили до дівчини та й очікували: котрого собі вибере. А вона колись говорить їм:
— Я вас обох однаково кохаю, але за двох заміж вийти не можу…
На ті слова обидва застановились.
— Та вже ж так, — каже перший.
— Виходить, що так, — доповнив другий.
А вона їм:
— Підемо до Теребовлі, а потім як буде, так буде…
Так і зробили. Дівчина вийшла на високу скалу та й кличе:
— Хто з вас скоріше до мене видряпається, той буде мій!
Гей, як не скочуть хлопці, як не почнуть дертися на скалу. Та що з того, коли обидва разом прибули до дівчини. У ту хвилину під ними запалася земля — і всі троє влетіли у яму, де їх присипало. З того часу на тому місці почало бити чисте джерело, а люди обсадили його вербами і назвали той горб Дівоча гора.

У неділю рано во всі дзвони били

У неділю рано во всі дзвони били;
Тоді брат з сестрою гарно говорили:
— «Сестро ж моя, сестро! час тя заміж дати!»
— «Оддай мене, брате, не за селянина;
Оддай мене, брате, да за міщанина:
У міщанина новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я:
По новій деревні люблю походжати,
В великій сім’ї люблю розмовляти!»

Ой брязнули ключі в стайні на помості;
Ой приїхав братець до сестриці в гості:
«Добривечір, сестро! чи дужа, здорова?»
— «Не питайся, брате, чи дужа, здорова;
Запитайся, брате: яка моя доля?!
Нагайка-дротянка кров’ю обкипіла;
Шовковая хусточка в ручках зотліла;
А вже ж мої очі не доспали ночі;
А вже ж мої руки да й дознали муки;
А вже ж мої ноги зазнали дороги».
— «Ото ж тобі, сестро, новая деревня,
Новая деревня, великая сім’я;
В новій деревні любить походжати;
В великій сім’ї любить розмовляти!»

Як курка врятувала Залісці

На непрохідній драговині з озерцями й ямами-вирами долини Серету закладено на початку шістнадцятого століття кам’яну фортецю, залишки якої збереглись до сьогодні. Зазнавала фортеця багато ворожих турецько-татарських нападів. Бувало, після довгої облоги татари не могли здобути її і, залякані злими прикметами, тікали з-під Залісців, як здоровий від прокаженого.
Влітку 1675 року турецький паша спільно з татарською ордою окружили Залісці. Два рази наступали бусурмани на фортецю, лізли, як сарана, гинули в драговині, але не змогли її здобути. Хоробро оборонялись жителі навколишніх сіл разом із військовою залогою. Гарматними пострілами давали нещадну відсіч ворогові.
Тоді вороги вдалися до свого ворожіння — розмови потаємної з аллахом. Вивезли з свого табору чорну курку і стали дивитися, куди вона побіжить. Налякана курка з пронизливим кудкудаканням кинулась у бік турецького війська. Мусульмани сприйняли це як вказівне передбачення аллаха, як «злу прикмету» щодо виграшу в бою. Вороги зникли, залишивши містечко в спокої… Ось така дивна оказія сталася: курка врятувала Залісці.