Не оддала мене мати за сапожниченька

Не оддала мене мати за сапожниченькаНе оддала мене мати за сапожниченька,
Та оддала мене мати за розбойниченька.
І звечора на зорі собиралися вори,
К білому світу, на світанні із розбою йшли.
Він попереду йде, дев’ять коників веде,
На десятому сидить, в правій руці шаблю держить.
Доїжджає до двора: — Здрастуй, милая моя,
Здрастуй, милая моя, ’дчиняй нові ворота,
Ще й конюшеньки нові та кучері молоді.
Пійди, мила, погляди, чи всі коні вороні?
Бери плаття шовковеє, йди на річеньку пери,
Не розгортуючи, не розвертуючи.
Мила серця не впинила, взяла плаття й розгорнула,
Розгорнула й розмотала, жалібненько заплакала:
— Не єсть ти мій чоловік,— великий розбійник,
Убив брата мойого, ще й шурина свойого,
Убив брата рідного, а шурина вірного.
Покотилась голова так, як маковочка,
Стрепенулась душа так, як ластівочка,
Розсипались жовті кості, як жар по печі,
Розлилася кров гаряча, як вода по землі,
Розослались чорні кудрі, як трава по ’блозі.
— То не я його вбив,— вбила темна ніч,
Я на його накричав, щоб з дорожки зворочав,
Він з дорожки не звернув,— з пістолетика вжарнув.

Comments are closed.