Зів’яла рожа ожила

Що так було, то було. Але то було давненько. Послухайте… Жила в нашому селі дівчина, красуня на всю околицю, як пишна рожа. Та така вже лагідна, спокійна та добра, що травинки не наступить. І закохалася та дівчина у працьовитого і доброго парубка, але з бідного дому. А батьки дівчини були багачами. Коли побачили вони, що бідний парубок крутиться біля їх воріт, то підняли галас на всю хату.
— Та де таке видано, де таке чувано, щоб донька статечних родичів та йшла заміж за першого-ліпшого обірванця. Сміх та й годі, — кричав батько, аж вікна тряслися.
Мати дівчини підтримувала чоловіка, вгомонювала дочку, але закривала очі на таємні зустрічі залюблених.
Багач дав добрі гроші шинкареві, щоб забрали бідняцького хлопця із села. Минув рік, ба й два, і дівчину насильно віддали заміж за багатого. Проливала сльози, тужила, почала сохнути, в’янути і заснула. Всі до неї, а вона — холодна стала. Готували похорони, хлипав гіркими сльозами батько, бо мучила його совість, ховав у долоні мокрі очі від людей.
Над ранком появився в селі перший наречений покійниці, прийшов з далеких країв, де довгі роки відбував військову службу. Коли ж почув, що померла його колишня наречена, то опустив голову з жалю. Прийшов до покійниці, а вона — бліда лежить. Стиснулося серце парубка, схилився над нею. Його гарячі сльози потекли по її обличчі — і від них вона ожила, піднялася і оглянула всіх присутніх. Прийшов чоловік, прибігли сусіди. Підійшла до неї мама й заговорила:
— Прости, дитино, наш гріх перед тобою. Як будеш далі жити? Кого, доню, вибереш?
Дочка стиха розповідала…
Росла у саду рожа, до неї щоранку і щовечора приходив огородник, підливав, чистив, пестив милими словами, відкривав їй таємні почуття свого серця. Він полюбив рожу. Рожа щораз ставала ще пишнішою, барвистішою, пахучою.
Та прогнав багач того огородника, прийняв іншого, з холодним серцем. Новий огородник байдуже проходив біля рожі, не підливав її вчасно, не знаходив розмови з нею. Настала спека, висушила землю, обірвала приплив соків до рожі, а вітри-суховії пошарпали її листочки. Почала рожа сохнути, а далі зовсім зів’яла. А садівник ходив понурий і байдужий.
Одного разу з далекої дороги йшов втомлено перший огородник. Звернув з дороги в сад, зайшов на квітник, щоб сказати миле слово до рожі, напоїти її свіжими соками. І стало йому тяжко, коли почув:
— Вашу рожу, що зів’яла без догляду, викинули з квітника.
— Не може того бути!
І показали йому посохлу рожу, що лежала на стежці саду і тільки своїми корінцями, що міцно трималися дерну, подавала надію на життя. Підняв рослинку, вклав у землю. Підливав, віддавав їй все тепло своєї душі. Ожила рожа, розрослася густим кущем і розквітла червоно-червоно, наче вогняні жаринки. Щасливими були і рожа, й огородник.
— То хто мав право зірвати квітку з рожі? — спитала донька.
— Перший огородник, — загомоніли враз всі сусіди.
— А що думають батьки?
— Нехай буде так, як люди кажуть: першому нареченому повинна належати наша донька…

Золото є, а радості нема

Кримськотатарська казка

Жили собі на світи два сусіди. Один багатий бай: дім — повна чаша, другий бідняк — повна хата дітей. Як тільки наставав вечір, багатий брав на засув ворота, випускав у двір злих собак і спав, прислухаючись до кожного шурхоту: чи не злодії бува?
А бідний щовечора повертався з роботи, приносив у вузлику крупу, дружина варила суп і годувала дітей та чоловіка. Поївши, бідняк брав саз і, граючи на нім, співав дітям веселі пісні, а діти підспівували йому. Бай не раз чув, як веселиться сім’я бідняка, і дуже дивувався. Якось він глузливо запитав у того:
— Послухай, сусіде, даю свою голову на відруб, що, коли у твоїй кишені півдня ритися, то й копійчини у ній не знайдеш! Чого це ти і твоя сім’я щовечора так веселитеся?
— Маючи хату, в якій можна ходити пригнувши голову, маючи їжу, від якої не зажирієш, маючи дітей, які вже навчились бігати, про що мені ще турбуватись і чого сумувати?
— Але ж діти твої незабаром виростуть, і ти мусиш подумати про їхнє майбутнє, — каже багатий сусід. — Ну, та гаразд, я подарую тобі горщик золота, і коли твої сини стануть джигітами, ти купиш кожному з них дім, коня і дружину.
Приніс бідняк золото додому, показав його дружині, дітям. Довго міркували над тим, як їм зберегти дорогоцінний дарунок, а потім узяли та й закопали горщик у дворі під деревом.
І відтоді затихли у дворі бідняка сміх, пісні, гамір. Лягаючи спати, він ні на хвилину не забував про золото, а багатий сусід, задоволений своєю винахідливістю, лиш посміхався у вуса.
Нарешті бідняк не витримав: на світанку він викопав горщика із золотом і прийшов до сусіда. Прийшов і сказав:
Забери, будь ласка, свій подарунок! Ти мені не горщика із золотом подарував, а величезну макітру клопотів.
Сказавши, поставив перед сусідом горщик і квапливо пішов додому.
Наступного дня у дворі бідняка знову залунали жарти сміх, пісні, на заздрість багатому сусідові.

Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі у великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри!»
Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він (соловейко) хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».
Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, щось дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, — неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж у мені можеть ся велика перла помістити?!»
Та й полетів собі.