Соловейко і його поради

Соловейко і його порадиОдин чоловік піймав соловейка і хотів його з ’їсти.
Але пташок каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.
Почувши це, чоловік пустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради.
Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.
Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!
Та й полетів собі.

Мавпина любов

Мавпина любовЩе була одна мавпа і мала також п’ятеро молодих. Пішла вона до лісу збирати поживу і забавилася довго, не могла нічого призбирати. А тих п’ятеро молодих посварилося в дуплі, коли вже дуже поголодніли. А за що посварилися? За те, що одно другому казало: «Мені мати дасть перше, бо мене найліпше любить». І друге так казало, і третє, і п’яте. Посварилися за те і почали битися. Одно з них було найсильніше і те побило тамтих четверо; котрим ударило до землі, кожде викинуло надвір перед дупло. Всі четверо були убиті, лиш одно живе.
Коли мати прийшла і побачила четверо забитих, лиш одно живе, спитала, що то за робота. А те живе відповіло: «Ми посварилися. Я був найсильніший та повбивав тамтих».
Мати лише сказала: «Мені були всі однаково милі, я була би вас усіх рівно обділила!» Вхопила мати й те п’яте, гепнула ним до землі: «Такі мені були тамті милі, як і ти!»
Так мати робить із недобрими дітьми.

Про милосердя і заздрість

Про милосердя і заздрістьБула собі вдовиця і дуже бідно жила. І мала вона одну дочку. Дивиться вона, іде до них бідний чоловік. Прийшов до хати і просить жінку, щоби дала йому якусь милостинь, бо він бідний. І жінка дала йому останній кусник хліба. Дідо подякував і сказав:
— Дай Бог, щоби оте, що зачнете робити, ледве до вечора скінчили.
І дідо пішов. А мати каже до дочки:
— Знеси полотно та наміряєм трохи, щоби продати та купити їсти.
Дочка внесла полотно, та як зачали міряти, то міряли цілий день і так багато наміряли, що й подіти нема куди. Стільки його, що ніколи в них стільки не було. І хліба купили за то полотно, і вбралися. Так їм той дідо поблагословив.
А багата сусідка позавиділа бідній, що в неї вже дещо появилося в хаті. І спитала в сусідки:
— Звідки ви то все маєте?
Жінка розказала, як вона дала дідові останній кусник хліба і як дідо її поблагословив, сказав, щоб цілий день вона робила те, що зачне робити.
— А я якраз взялася полотно міряти і так за цілий день наміряла його цілу хату.
Багата сусідка побачила, як той дідо вдруге йшов, і каже:
— Ходіть, діду, до мої хати.
Дідо йде, а вона скоренько вкроїла кавалок хліба і дала в руку дитині. Дідо ввійшов, а вона відібрала в дитини той хліб і сказала:
— То я вже останній кавалок хліба вам даю.
І дідо подякував. І сказав:
— Якщо ти почнеш щось робити рано, щоби ледве до вечора скінчила.
Знесла вона до хати полотно, щоби міряти. Але дуже захотілося їсти. Мати каже:
— Біжи, дочко, винеси води. Нап’ємося та й будемо міряти.
І сталося так, що вони то полотно не міряли, а цілий день носили воду й пили. Так їм той дідо поблагословив. Так наділив їх за їх заздрість. А то був святий Миколай.

Невдалий кінь

Невдалий кіньОдин кінь був невдоволений своєю долею. Нарікав він на господаря, що шерсть йому псує сідлом, натирає упряжжю. Підійшов якось кінь увечері до річки, і побачив себе у воді. Зажурився, що невдалий. Поглядаючи лебедя, який плавав на воді, подумав: «От якби в мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи менша, ніж є, а ноги — довші й тонші. Та щоб чоловік не стирав сідлом моєї шерсті. Добре б мати природне сідло. Пошли мені, доле, таку вроду!..»
Прокинувся кінь другого дня і відчув себе зовсім іншим. Зрадів дуже, забажалося йому побігти до своїх товаришів, похвалитися перед ними своєю красою.
На толоці пасся табун коней, і він побіг туди. Коні помітили, що до них наближається якась невідома потвора, і кинулись тікати. Перетворений кінь здивувався.
— Гей, стійте! — закричав він.— Хіба не пізнаєте мене? Я ж той самий гнідий, що вчора разом з вами пасся!
Та коні не слухали, задерли хвости і тікали не озираючись.
«Що за диво? Чому вони жахаються мене? — думав він.— Страшний їм видався? А може, я дуже бравий і їм стало соромно, що проти мене вони невдалі?»
Коні повтікали з толоки в село, і тільки біля своїх дворів кожен відсапнув і озирнувся: чи не наздоганяє страховисько. Верблюд залишився сам на толоці і засумував. «Що б воно значило?— думав собі.— Невже я такий страшний, що приятелі мої перелякалися?»
Пішов він до річки, нахилився до води, побачив там своє відображення — і сам злякався: з води на нього дивилося велике двогорбе страховисько. Тепер кінь жалкував, що даремно нарікав на свою долю і вроду, та було вже пізно.
З того часу повелися на світі двогорбі верблюди.