Мавпа і її діти

Мавпа і її дітиЯка школярська наука?
Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.
Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:
— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!
Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:
— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.
Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.
Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.
Така то приповідка.

Сус Христос і Петро

Сус Христос і ПетроРаз Сус Христос ішли з Петром та й прийшли на місце, де затоплені Содома і Гомора. Св. Петро питає:
— Господи! Чо ти через кілька винних душ усі люде там затопив?
Сус Христос йому на то нічо ни казав, та й пішли далі. Але прийшли над море і пішли морем і не потопали. Надлетів рій бджіл і сів Петрові на руку а одна бджола вкусила Петра в руку. Петро бацнув руков у море тай всі бджоли затопив. А Сус Христос питаєт:
— А ти чо затопив всі бджоли?
— Ай, Господи, так мене вкусила одна бджола, шосме не міг усїм стерпіти!
— А видиш, — каже Христос, — так, як ти одній бджолї не міг стерпіти, тай єс усі бджоли затопив, так Бог не міг більше терпіти і усі в тих містах люде витопив.

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кіт

Лисиця, що мала мішок хитрощів, і кітЯкось у лісі здибалися лисиця з котом. Кіт уклонився їй низенько й мовив:
— Добридень, лисичко-сестричко. Як ся маєш у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, як варто йому відповідати. Вона крикнула:
— Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
— Та вчений, лисичко…
— Хто тебе вчив?
— А біда, лисичко.
— Що вмієш робити?
— Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
— Все то є дурниці… Я, ади, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У тебе їх немає і ніколи не буде. Ходи зі мною й дечого навчишся…
Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
— Пані лисице, розв’яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не озвалася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.

Як святий Миколай звірів поживою наділяв

Як святий Миколай звірів поживою наділявОдин чоловік, що звався Проць, їхав лісом і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді… таке назбігалося — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не боїться його.
«Що за дивовижа!» — думає собі чоловік.
А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить на престолі поміж тією звіриною святий Микола — старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха.
І каже святий до медведя:
— Ти маєш завтра з’їсти Панькового вола. Ти, лисе, маєш у Доцьки всі кури поїсти. Ти, дику, маєш знищити побережнику кукурудзу.
І так далі, кожному звірові назначив, що має з’їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже:
— А ти маєш нині досвіта з’їсти Процевого лисого коня, він пасеться на сіножаті під лісом.
А той Проць, як зачув наказ святого Миколая вовкові, то задумав обдурити вовка, а тим самим і святого Миколая. Він замастив болотом коневі лисину. На другу ніч збіглися звірі до святого Миколая і здають перед ним справу, що хто весь день робив. А Проць уже сидів на дереві і підслуховував. Говорив медвідь, лис, дик і аж приходить вовк:
— Я не з’їв лисого коня, — каже вовк, — бо там його не було.
— То з’їж самого Проця, — каже святий Миколай, — бо він тебе обдурив!
Як се наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева. Та й бачить, що рятунку не буде, і став проситися:
— Святий Миколаю, пробач, що я втрутився у твою волю. Накажи вовкові, нехай цеї ночі прийде по мого коня, а наді мною змилуйся.
— Добре, — погодився святий Миколай, — але запам’ятай: кожна звірина має призначену свою поживу. І від долі своєї ніхто не втече, ні людина, ні звір.
З тими словами відпустив він Проця додому, і жоден звір не рушився до нього.