Хто найсправедливіший в світі

Сидить над битим шляхом бідний дід-лірник і жує черствий хліб. Коли це проходить дорогою ще якийсь дідок.
— Добридень!
— Добридень!
— А що це ти поробляєш?
— Таж бачите: хліб їм.
— То дай-но й мені, бо ж голодний…
— А ви хто будете?
— Я, чоловіче, Бог.
— Ні, не дам! Бо ви несправедливий у світі. От я, бідний, з торбою ходжу по білім світі. Не маю ні кола, ні двора…
Так і пішов Бог від нього ні з чим.
Коли це дивиться дід: знов чимчикує якась висока худюща баба з палицею. Ах, трясця матері вашій! Не дадуть і шмат хліба поласувати.
— Добридень!
— Добридень!
— Що це ти поробляєш, дідуню?
— Таж, як бачите, хліб жую.
— То дай-но й мені…
— А ви хто будете?
— Я — смерть.
— О, ви одні справедливі. І для бідних, і для багатих. Вас не підкупить ніхто. Ні цар, ні генерал, ні мільйонер, ні бідак, ні чарівна красуня. То я з вами хлібом поділюся.
Їсть смерть захланно хліб, а дід питає її:
— Де на світі ти, пані смерть, взялася? Від чого вперше почали вмирати люди, чому б їм, приміром, не жити вічно?
— Люди не вмирали колись,— відповідає смерть,— поки жили чесно чоловік з жоною. Коли ж жона зрадила свого чоловіка і полюбилася з іншим, то за кару померла її дитина. Від того гріха з того часу і почали люди вмирати.

Чому люди не знають, коли будуть умирати?

Одного разу Бог пішов на землю подивитися, як живуть люди. Йде він, йде і бачить, як старий дідусь рубає сокирою грушу. Груша молоденька, цвіте, а він рубає. Людоньки, хіба так можна, щоб у цвіту гинуло дерево?!
— Чому рубаєш грушу? Таку шкоду робиш?
— Бо за місяць маю вмирати, нащо мені та груша, дітей не маю, то порубаю на дрова до кухні,— відповів дідусь.
— Будеш жити ще довго і не знатимеш, коли помреш,— сказав Бог і пішов далі.
Зайшов він до хати старого муляра. Бачить він, що розвалилася піч, в хаті безлад, сміття по коліна.
— Ти чому, муляре, не будуєш нову піч?
— Бо маю за тиждень вмирати, обійдуся без печі.
Промовчав Бог, а собі подумав, що довго ще буде жити той муляр.
Прийшов до іншого села і бачить, як дядько ломить огорожу навколо хати.
— Нащо ломиш огорожу?
— Бо маю за три дні вмирати… Нащо вона мені?
— Тепер вже ніхто з вас, людей, не буде знати, в яку хвилину до нього смерть прийде, — сказав сердито Бог.
Через кілька років Бог знову пішов тою дорогою на землі. Бачить: дід, що рубав грушку, садить молодий сад. Муляр збудував нову піч, а жінка його вибілює в хаті ще й квіти вимальовує, а той третій ріже дошки на паркан.

У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.