Про горду качку

Про горду качкуОдна качка плавала по воді. Аж надбіг лис.
— Добрий день, качечко! — каже лис.
— Здорові були, добродію! Що там доброго скажете?
— Та не маю коли, бо біжу з села, — каже лис. — Чи то ви — та качка, що люди кажуть, що нема кращої на ціле село?
Качка аж не стямилася з радощів.
— Та, може, і я, — каже горда качка.
— То ходіть же борше зо мною до села! Бо вже господиня аж гине вас побачити! Ви не знаєте, які ви на все село славні, навіть у місті за вас знають!
Горда качка, небагато думаючи, штрик на берег; а лис хитрий тоді за шийку цуп! «Оттак, — каже, — гордість не одному шию скрутила!»
Тож уважайте, не будьте горді!

Провчений журавель

Провчений журавельГолодний вовк на болоті піймав гуску і почав її трощикувать прямо з пір’ям і кістками. Одну кістку не перетер на зубах, застряла в горлі, стояла впоперек горла. Вовк вертівсь, вертівсь, нічого не міг поробить. Уже він надувавсь проковтнуть і силкувавсь вихаркнуть, кістка не подавалась ні назад, ні наперед. Вовк побачив журавля, побіг до його і почав прохать: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я загину ні за понюх табаку». — «А що тобі, вовче, треба?» — «Витягни мені з глотки кістку, я тобі чим-небудь оддячу». Вовк роззявив свою пельку. Журавель підійшов, застромив свою голову в рот вовкові, нащупав носом в глотці кістку і витяг звідтіль. А далі журавель каже: «Ну, давай же мені, вовче, що-небудь за роботу». — «Що ти, довгов’язий, очманів, чи що? Ти моли Бога, що твоя голова осталась ціла». — «Так ти ж сам поступивсь оддячить за роботу, я ж тебе од смерті заборонив». — «Оце тобі, журавель, і оддяка, що пустив тебе живим; а будеш домагаться, так буде й тобі те, що гусакові».
Журавель дай Бог ноги од вовка і з того часу боїться до його підближаться.
Через тиждень, а може, й через два дикий кабан натрапив на дохлого зайця і почав його глитать. Кабан дуже проголодався, гаразд не пережовував, ковтав цілком. Одна дебела кістка з заячого плічка, не пережерта зубами, попала в глотку і стала впоперек. Кабан прибіг до журавля і каже: «Будь ласкавий, рятуй мене, а то я подавився і ніяк не ослобонюсь од кістки». А журавель каже: «Ні, брате, я за це діло не берусь, я вам не лікар. Я одному поміг і навіки закаявся». — «Ради Бога, одрятуй, я тобі оддячу». — «Знаю я вашу оддяку, один научив, тепер годі». — «Та що ти, Бог з тобою, я ж тобі ніякого зла не чинив. Заборони мене од смерті, вік буду за тебе Бога молить». — «Ні, боюсь; може, ти й порядошна звірина, тіко тепер я через поганих і хорошим не вірю. Своя шкура дорожча твоєї».
Журавель піднявсь і полетів од кабана. А кабан так і загинув од кістки.

Про віщуна та когута

Про віщуна та когутаБув віщун давно колись; він знав, що яка птаха по своєму говорить; раз пішов він у ярмарок из жінков; мав коні, кобилу жеребну а жинка була тяжка. Жинка сиділа на кобилі, а чоловік на коні; чоловік йшов конем на перед у воду у брід, кобила йшла за конем; кобила си пошпотала загнула голову під себе, кінь зніс голову до гори, нащурив уха, подивив си на кобилу а вона си залудила, а кінь засміяв си тай каже: Ти спадеш у воду! — А кобила каже: Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка несеш; не чуєш, чи сидить він на тобі чи ні; тобі смішно а мені ні, бо я жеребна а жінка тяжка, а штири душі велика вага! — Чоловік сидів на коні, почув се, та засміяв си з того; жінка зачала чоловіка просити, аби він сказав, з чого він си сміяв, а йому не мож було того казати, бо він би зараз умер (він лиш сам міг знати — віщун); він був добрий газда, пестив дуже жінку. Вона сказала: Мусиш сказати, хоть умирай. — Дома увійшли у хату, а жінка каже: Ну кажи! — А він: Сучи свічку ! — Всукала. Неси лудиньє прилюдне з комори! — Внесла. Убрав си. Стели постіль, як до смерти! — У него було дванадцять курей, кіт и пес. Кіт сів на лавицю коло него, трясе головов, тай плаче, що аж сльози капають. Пес учув з надвірьї, що кіт плаче, увійшов у хороми тай каже до кота: Чо ти так плачеш? — Плачу, бо газда хоче за правду умирати. — А пес заскавучив, тай упав під поріг тай плаче. А когут вілетів на піч, тай з печі на грядку, там уздрів муху, тай каже, до курей: Ідіть сюди, маємо будженицю! — Кури прилетіли а він дзьоб тай з’їв самий муху, та засміяв си. Дивить си, а тут пес тай кіт плачуть; а когут до них та питає: Чо ви плачете? — Плачемо за газдов. Хто нас буде тримати? Такого газди не буде, (а газда все те розумів)! — А когут на се: Як тот газда дурний, такі і ви дурні. Коли він такий дурний, що хоче жінці правду казати, то най гине. Чому я маю дванадцять жінок, а як найду одно зерно, я його не їм, а їх усїх скличу, а як вони збігнуть си, а я хапну тай самий з’їм. Я ні одній правду не оповім. А як би газда взяв гарапник та побив жинку, та і сказав, що з оцього я сміяв си, то тогди він би був чоловік, а так він дурень! — Газда це слухає тай каже до жінки: Дай гарапник из стіни; я любив з ним ходити, я хочу з ним і умирати. — Подала. Він жінку за плече та гарапником, тай каже: Я з того сміяв си! А видиш, ти би перестала жити, як би я далі бив. — Він не сказав правди тай жив, аж помер, як Бог хотів!

Паперовий сокіл і мотиль

Паперовий сокіл і мотильОдин хлопчик зробив собі паперового птаха-сокола, помалював його гарно і пустив на шнурочку високо-високо. Летить паперовий сокіл, аж бачить метелика, що низько літає з квітки на квітку. І каже гордий сокіл:
— Ти не підлетиш так високо, як я! Дивися! Я лечу аж під хмари!
— Це правда, — сказав мотиль. — Але я не завидую тобі. Хоча ти великий і мальований, але прив’язаний на шнурочку і в кождій хвилині можуть тебе стягнути на землю. А я хоч і малий і низько літаю, але свобідно, а воля — то найбільший скарб на світі!