Гроші – смерть

Чоловік знайшов у лісі гроші. Як відкопав їх – то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на весь ліс дереться:
-Кгвалт! Смерть!
Той ліс був чималенький і в ньому сиділо 12 чоловік гайдамаків, то ті гайдамаки почули, як той чоловік став кгвалтувати, і прийшли. Прийшли, роздивилися – що за чудо! Хоча й гайдамаками були, а все ж здивувалися. То вже не б’ють того чоловіка, а питають:
– Де ж та смерть, чоловіче?
– А це ж гроші в скрині, – каже той чоловік, – це ж смерть і є!
– Хто?! Це смерть! Ну, підожди, відступись-но ти, ми ще цієї смерті не боїмося!
То отой чоловік відступивсь, а гайдамаки взяли тую скриню і потяглися в гущавину з нею. Гайдамаки пішли і той чоловік затим теж пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було; гайдамаки коло тої скрині стоять – от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: “Коли б мені така сила грошей!” Одні після цього пішли купувати ласощів; шість чоловік пішло за ласощами, а других шість готують обід. Так це змовилися ті, що за ласощами пішли; щоб не ділити грошей, то оце накупимо ласощів, прийдемо і віддамо ці лакгомини тим, та й отруїмо цими лакгоминами, то вони й не знатимуть нічого, як наїдяться отрути. Гроші тоді ми самі поділимо… А ті, що обід готували, змовилися на тих, що пішли, і насипали в страву отрути та й чекають. Нехай прийдуть, то наїдяться, щоб полопались…
Таке одні одним готують, і одні про других нічого не знають.
Так і вийшло, що одні других нагодували трупкою, так і не постереглись, як наїлися трутизни. Так і пропали всі дванадцять. А той чоловік, що знайшов гроші, прийшов до них, мертвих, і каже до мерців:
– От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от всі пропали; бачте, що я правду казав. Тепер я заберу гроші!

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі у великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри!»
Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він (соловейко) хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».
Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, щось дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, – каже, — неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж у мені можеть ся велика перла помістити?!»
Та й полетів собі.

Дівка-скуска

То був еден пустельник і мав сина, що з ним разом від маленької дитини жив у лісах. Виріс той хлопець ладний, а нічого не знав. Далі вже, як му стало двадціть літ, зачав напирати на тата: «Ходім, тату, подивити сі, що там за лісом, та й ходім!» Не хотів старий, не хотів, далі що робити. Зібрали сі оба та й пішли. Вийшли вни з ліса, приходять до села, а там на вкрай села кузня стоїть. Увійшли вни до тої кузні: людей повно, коваль робить. То тому хлопцеві дуже сі подобало, як коваль залізо кує, та й каже:
— Тату, ану й я стрібую!
— Добре, синоньку, стрібуй!
Пішов той хлопець до горна, а там залізо розпечене в огні лежало. Він не питає, бере тото залізо голов руков, несе на ковадло та й кує. Всі люди аж задеревіли з диву, а старий швидко хлопця взяв та й пішли далі. Йдуть уни селом, аж там молода дівчина по воду йде. Той хлопець дивит сі на ню, дивит — що то? Ще такого не видів! Та й питав сі:
— Тату, а то що таке?
— То, синоньку, скуска! — каже старий.
— Ей, тату, як би нам у лісі таку скуску мати!
Ну, як старий тото почув, вже му стало за досить вандрувати по світі.
— Ходім,— каже,— синоньку, назад у лісі
Прийшли до тої кузні, знов уступили, а старий каже до сина:
— Ану, синоньку, йди ще троха покуй.
Пішов той хлопець — еге! Як хопив голов руков розпечене залізо, як не крикне:
— Йой, тату, та бо то пече!
Вся рука струпом стала!
— А видиш, синоньку! — каже старий.— Що то значить скуска. Ти лиш раз на неї подивив сі та й уже твоєї сили не стало. А що ж би то було, якби ти довше пожив на світі!
Та й з тим уни сі забрали та й пішли знов у ліси, і вже молодого не кортіло більше в світ меже люди.

Як миша віддячила левові

Дрімав собі лев спокійно під деревом у лісі. Нараз надбігла миш і побігла по нім. Збудився лев і рикнув страшно із злости, що єго збудила миш, зловив ю в лаби і держить.
— Як ти сміла мене будити? — гукнув громовим голосом на перестрашену миш. — Заплатиш мені за тоє життям твоїм!
— Ах, пане мій і царю, — сказала покірненько перестрашена миш, — даруй мені тую провину… Що тобі прийде з моєї смерти?… Будь милостив, даруй мені життя, а я тобі за то колись відплачуся!
Засміявся страшний лев на таку бесіду миші і сказав:
— Ти дрібна, дурна… І як же ти мені можеш відслужитись?… Іди до своєї діри! Марш!
І пустив ю на волю.
Незадовго потім попався лев в сіти з реміння і шнурів, котрі люди на него були наставили. Лев шарпався, злостився, но сітей порвати не міг. Заричав із злости сильно…
Рик той зачула миш, — тая сама. Пізнала голос льва. Біжить і каже:
— Чекай, царю мій і пане мій, я тебе виратую!
Побігла, закликала з п’ятдесят других мишей, самих свояків своїх, дітей і внуків, і каже:
— Гризіть сіти, і я буду гризти!
Кинулись миші з острими зубами на сіти і давай гризти! Гризуть, аж хрупотить. Не минула годинка — сіти були розгризені, і лев став знов свобідний, подяковав мишці і пішов поважно в ліс.
А наука для нас з того яка?… Не горди ніким, хоть би найслабшим і найбіднішим, бо і найслабший, і найбідніший може тобі в пригоді велику услугу зробити.