У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.

Захланний Нестор

Село Нестерівці розкинулося у видолинку, сховане від прохолодних вітрів. А позад нього стримить гора, яку звуть Холодною. Там криничка з цілющою водою, з якої випливає річка Нестерівка, права сестриця Серету.
Поселився, повідають, тут колись бідний селянин-втікач Нестор з жоною. Темний бір боявся рубати для поля, бо могли вчути панські посіпаки. Тому оглянув місце і вирішив обробляти схили Холодної. Тяжко бідувала перші часи родина. Родючу землю кошиками носили на гору. Потім двигали воду. Добре ріс хліб, але діставався він тяжким потом. Недоїдали, недопивали обоє, щоб якось вилізти з біди. Перший хліб вселив надію. Перезимувати було з чим, та й переднівку не боялися. Росла господарка, росла сім’я. На троє синів розжилися. Вже і хата, як відданиця, причепурена, і хліви та комори рублені. Худоба ремигає. Що ще треба?
Не було одного в Несторовій хаті — радості та доброти. Скупий був Нестор.
Тим часом нові люди почали тулитися до їх обійстя. Вторували сини Несторові стежки до дочок сусідських. Весілля не справляли, аби дешевше вийшло. Всіх трьох синів віддав Нестор на сторону. Знову один став, як перст. Знову щоднини таскав на плечах у плетеному кошику гній і грунт, який постійно дощі змивали і зносили в долину. Не витримала довго жона, відійшла спокійно до неба. Сини і невістки поховали матір, а батько не мав часу. Тягав воду на поле, як жону спускали в глибоку могилу.
Взяв Нестор наймичку-сиротину, а сам жив на полі і пильнував.
Якось у неділю спускався в долину до хати. На чім світ проклинав наймичку. Бо то йому не те, то йому не так. Вже люди забрали кращі землі у низах, а йому так і лишалася та горінь.
І от заходився Нестор копати на горі криницю. Але не в добру хвилю і без благословення людського почав ту роботу. Кожна п’ядь діставалася з лайкою, прокльонами та наріканнями…
Не витримав добрий Дух Холодної гори, увірвався йому терпець. За все добре той чоловік платив йому злом і прокльонами. Ссав кров із землі, яку проклинав. Зачахла гора, зів’яло все живе на очах. Тут би благати милосердя, але Нестор старий зсувався з розуму, як пес на гречанці. Злапав у руки довбню і зачав гатити по землі, по своїй годувальниці. Гуркав так, що гора від болю і образи котила камінням, а добрий Дух дрижав. А Нестор супроводив ту страшну молотьбу ще страшнішими прокльонами:
— Щоб ти ся завалила! Щоб ти пропала!
— Щоб ти ся запала! Аби тебе шляк трафив!
— Жеби ти скрижаніла!
Як но вимовив старий Нестор останні слова, загримотіла гора Холодна, застогнала — і зледеніла. Закоцяб там захланний Нестор.
Добрий Дух зела і родючості, ображений Нестором, вирвався з Холодної гори, залишив її маловрожайною, передав її Холодним вітрам. Коли ж добрий Дух виходив з гори, то зробив рану в землі, звідки виприснула криничка, а з неї поніс потічок воду до хліборобів, що жили в долині, змив Несторові прокляття. Під горою Холодною називають село Нестерівці, звідки пливе річка Нестерівка. І нагадують ті назви людям, щоб оберігатися звичок захланного Нестора.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.