Смерть

Був собі чоловік багатий, і був він недобрий хазяїн; і не вибувають у його наймити. Підходить до його парубок, здоровкається і каже:
— Треба вам, хазяїне, робітника? Мені люди посовітували.
— Треба, — каже.
— Ну, так найміть мене на год.
— Можна, — каже, — що тобі за год?
— Мені грошей не треба, я лічити не вмію. А нехай, як я год прослужу, хазяйка ваша зварить мені борщу та каші у маленьких горщечках, тільки щоб не сердилася, як буде варити.
Вона сказала:
— Я сердитись не буду, коли ти так дешево наймаєшся до нас.
Він став і вибув год, служив хорошо.
— Тепер, — каже, — хазяйко, варіть борщ та кашу.
Зварила, не сердилась.
— Розстеляйте платок, ставляйте борщ і кашу разом туди, покладіть паляничку, мисочки і дві ложки.
Поклала вона все, згорнув він у платок, подякував хазяїну і хазяйці, забрав ту годовщину, що заслужив, і пішов собі. Зійшов на стовпову дорогу, іде довго-недовго, зустрічає його Смерть. Женщина чорна уся, як вугіль.
Здрастуються. Смерть питає:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я заслужив собі обід, так іду, щоб кого зустріти і пообідати, щоб не одному.
— А я за тобою давно шукаю, — каже Смерть, — я тебе хочу умертвити.
— Ну, — каже, — сядемо, покушаємо, коли я заслужив обід, так хоч не голодний буду, а коли умертвити, так і умертвити. Сідаймо ж та покушаем.
Розіслав платочок, паляничку ножиком розрізав, у мисочку борщику насипав, кушають, підливає він з горщика. Поїли борщ, давай кашу їсти; виїли і кашу. Встали, помолились Богу, за обід подякували. Тепер він і каже:
— Коли ваше бажання, так і умертвіть, коли вже намітили мене, так нема що.
— Ні, я, — каже, — не буду тепер тебе мертвити, бо я за тридцять літ так не кушала, як оце покушала. А іди собі і живи. Ось тобі на п’ятдесят літ одстрочки, а тоді я тебе і умертвлю, я тебе знайду.
Розпрощалися і пішли собі. Смерть собі, а він собі. Уходить він у слободу, а у нього нема ні отця, ні матері, і сам він не зна, відкіля він. Знаходить він людей і питає:
— Чи не знаєте, може, кому треба робітника, щоб мене найняли?
— Ось, — кажуть, — тут дід є, що шукає робітника.
Він і йде до діда і каже:
— Здрастуйте! Люди казали мені, що вам треба робітника, так мене наткнули, і я прийшов.
Найнявся він і служить. У того діда є дівчина, дочка підходяща, їй заміж треба йти. Служить він місяць і другий, робить добре. Полюбив його дід і баба. І питають вони у дочки:
— Чи згодна ти йти заміж за наймита?
— Як ви, — каже, — згодні, то і я згодна.
— Ну гукни його.
Вона гукнула.
— Чи згоден ти узять мою дочку за себе?
— Як ви згодні та вона згодна, то і я згоден.
— Ну йди попа договорювати.
Пішли попа договорили, обвінчався, свадьбу одгуляли і живуть год і другий добре. Стало хазяйство у них краще, ніж було, пішли вони вгору. Пожили вони год і два, старі позанедужали і померли в один день. Поховали їх в одну яму. Остався він і живе з жоною, і діти у них є. Багатіють вони, синів поженили, дочок повіддавали заміж. Підходить п’ятдесят літ, підходить Смерть.
— Оце я прийшла тебе умертвити, оце уже вийшло п’ятдесят літ, що я тобі одстрочки давала.
— Смерте, моя мати, мені добре жити, у мене усе є, куди не повернусь, усе є, і мене почитають і поважають.
— А може б, умертвити?
— Ні, проминіть, я ще хочу жити.
— Ну, — каже, — живи, коли не хочеш умирати.
Розпрощалась і пішла собі.
Як узяв жить, і сини його вже померли, і внуки поженились, а він став уже негодящий нікуди, і ніхто його не вважає ні за віщо, він, як головешка, качається, ніхто його не доглядає, усі від нього одцурались і Смерть від його відцуралася.

Хто мудріший?

Кримськотатарська казка

Жив колись падишах, і був у нього візир, старий та мудрий чоловік. Настав час — візир помер, і падишаху треба було призначити нового — одного з двох помічників старого візира.
Довго міркував падишах, котрого з двох йому вибрати? Помилишся у виборі — сам же й пожалкуєш. І радитися з вельможами не хотілося: скажуть потім, що в падишаха не стачило розуму обрати гідного. Вирішив падишах провести випробування: викликав він обох помічників і ставить їм таке запитання:
— Що, на вашу думку, важливіше в житті — багатство чи щастя-доля?
Задумалися сановники. Один і каже:
— Звичайно, багатство, ваша величносте. Ви в нашій країні найбагатша людина, і завдяки цьому країна наша процвітає. Чутки про вашу щедрість долинули до багатьох країн. А, як кажуть мудреці, «якщо господар багатий і щедрий, то й слуги живуть у достатку».
Другий помічник подумав-подумав та й каже:
— А я, ваша величносте, вважаю, що в нашому житті найважливіше — це щастя-доля. Згадайте вашого батька. Коли він прийшов на престол, у країні панували голод і хаос. Кожен бай вважав себе ханом і не бажав коритися падишаху. Вашому батькові, завдяки його розуму і щастю-долі, вдалося перемогти непокірливих баїв і об’єднати країну. Він був в усьому щасливий: в боях, в торгівлі, в змінні завоювати довіру не тільки своїх підлеглих, а й сусідів. Завдяки розуму й щастю-долі він залишив вам сильну і багату державу…
На чию користь вирішити суперечку? Падишах задумався, глянув у вікно і помітив торговця дровами, який щодня приносив на кухню в’язанку дров.
— Нехай вашу суперечку розв’яже ось цей дроворуб, — сказав падишах. — Запитайте в нього.
Першим до дроворуба пішов той, який вважав, що найголовніше в житті — це багатство. Підійшов і подарував дроворубу золотий динар.
Здивувався дроворуб:
— За що мені така нагорода?
— За працьовитість і старанність, — відповідає вельможа. — Ти багато років приносиш до палацу дрова і, яка б не була погода — спека, мороз, дощ чи вітер, — ти жодного разу не залишив кухню без дров. Я звільняю тебе від цієї важкої роботи. Відпочинь, поживи собі на втіху.
Повернувся вельможа до палацу та й каже:
— Я подарував йому всього лиш один динар. Це для бідняка ціле багатство. Завтра він вже не прийде сюди…
А падишах і каже:
— Ну що ж… зачекаємо до завтра.
Скинув дроворуб з плечей важку в’язанку дров і почвалав додому. Дорогою зайшов до крамниці, де товпилося багато людей, і попросив продавця зважити йому всіляких солодощів та гостинців на один золотий динар.
Продавець загорнув йому цілу купу усілякого товару і, коли дроворуб приготувався наповнити ним свій мішок, торговець йому й каже:
Спочатку заплати за товар, а потім уже складай його в мішок.
Як не доводив дроворуб, що він віддав продавцеві золотий, йому ніхто не повірив. Усі почали сміятися над ним і виштовхали з крамниці.
Наступного дня дроворуб пішов до лісу, нарубав дров, завдав собі в’язанку на плечі і знов попрямував до палацу. Біля воріт його зустрів здивований вельможа і запитав, на що він потратив свій золотий. Дроворуб розповів вельможі все, як було. І тоді той подарував йому тисячу срібних динарів.
Узяв дроворуб торбинку зі сріблом на плечі і пішов додому. Іде й міркує, як завтра піде з дружиною на базар і накуплять вони на ці гроші їжі, одягу, куплять коня і корову, овець та курей і заживуть багато й щасливо.
Не встиг дроворуб дійти додому, як на нього згори налетів орел, який, мабуть, гадав, що за плечима в дроворуба не торбинка, а заєць. Ухопив торбинку з грошима в пазурі і полетів з нею вгору.
І знову довелося дроворубу нести в’язанку дров до палацу. І знову зустрів його біля воріт здивований вельможа. Розповів йому дроворуб про все, як було, нічого не приховав. Тоді вельможа наказав слузі привести доброго коня, а на додачу до коня дав торбинку із золотом.
Іде дроворуб додому, веде за повід коня з дорогоцінним скарбом і міркує. Міркує про те, що збудує собі новий будинок, купить багатий одяг і що всі сусіди, навіть найбагатші, проходячи повз нього, зніматимуть перед ним шапки…
Ішов дроворуб через ліс, і раптом, не знати звідки, вибіг на дорогу вовк! Кінь злякався, вирвався з рук дроворуба та й кинувся навтіки від вовка.
На четвертий день, коли біля воріт палацу знову з’явився дроворуб із в’язанкою дров за плечима, падишах каже:
— Тричі цей чоловік ішов від нас з багатством у руках, але, мабуть, так і не став багатим і щасливим.
Настала черга другого вельможі випробувати дроворуба на щастя-долю. Підходить він до дроворуба, дає йому за дрова лише одну срібну монету і каже:
— Купи собі за цю монету перше-ліпше, що трапиться тобі дорогою додому…
йде дроворуб додому, дивиться — сидить біля дороги молодий вівчар і плаче. Дроворуб у нього запитує:
— Що трапилось, чому ти так гірко плачеш?
Молодий вівчар йому відповідає:
— Доручив мені господар пригнати на базар отару овець. Уночі в степу накинулися вовки і вся отара розбіглась. Тепер усе моє багатство — ось ця вівчарська палиця…
Згадав дроворуб пораду вельможі та й каже:
— Продай її мені. Я тобі дам за неї срібну монету.
Іде дроворуб з палицею на плечі і думає про те, що вдома на нього чекає голодна родина, що доведеться іти на поклін до багатого сусіда.
Дорогою через ліс проходив мимо старої яблуні й вирішив принести дітям яблук. Почав збивати палицею яблука, і йому прямісінько на голову впала його ж торбинка зі срібними динарами…
Приніс дроворуб багату знахідку додому, а дружина йому й каже:
— Це Бог тобі щастя послав. Завтра п’ятниця, піди-но ти завтра в сусіднє село, в мечеть, і помолись Богу, подякуй йому за все.
Послухався дроворуб дружину й удосвіта вирушив у сусіднє село, де була мечеть. Вирішив він скоротити дорогу і попрямував через поле. Йде мимо чагарника і чує — кінь ірже. Заліз дроворуб у кущі та й бачить: стоїть його кінь, повіддя в ногах заплуталось, торбина в траві лежить. Вивільнив дроворуб коня, взяв торбину, виліз на коня — і додому!
Три дні чекали дроворуба падишах і його вельможі, але так і не дочекалися. І довірив падишах посаду візира тому з вельмож, який на перше місце поставив розум і щастя-долю…

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.
— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.
— Бо дурна, — каже другий.
— А може, баба щось знає? — питає перший.
— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.
Побігли за старою, догнали, питають:
— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
— Та чому ви не взяли собі бодай половину?
— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!
Жандарми розсміялися.
— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.
— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мусив ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з ташкою!»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.

Зів’яла рожа ожила

Що так було, то було. Але то було давненько. Послухайте… Жила в нашому селі дівчина, красуня на всю околицю, як пишна рожа. Та така вже лагідна, спокійна та добра, що травинки не наступить. І закохалася та дівчина у працьовитого і доброго парубка, але з бідного дому. А батьки дівчини були багачами. Коли побачили вони, що бідний парубок крутиться біля їх воріт, то підняли галас на всю хату.
— Та де таке видано, де таке чувано, щоб донька статечних родичів та йшла заміж за першого-ліпшого обірванця. Сміх та й годі, — кричав батько, аж вікна тряслися.
Мати дівчини підтримувала чоловіка, вгомонювала дочку, але закривала очі на таємні зустрічі залюблених.
Багач дав добрі гроші шинкареві, щоб забрали бідняцького хлопця із села. Минув рік, ба й два, і дівчину насильно віддали заміж за багатого. Проливала сльози, тужила, почала сохнути, в’янути і заснула. Всі до неї, а вона — холодна стала. Готували похорони, хлипав гіркими сльозами батько, бо мучила його совість, ховав у долоні мокрі очі від людей.
Над ранком появився в селі перший наречений покійниці, прийшов з далеких країв, де довгі роки відбував військову службу. Коли ж почув, що померла його колишня наречена, то опустив голову з жалю. Прийшов до покійниці, а вона — бліда лежить. Стиснулося серце парубка, схилився над нею. Його гарячі сльози потекли по її обличчі — і від них вона ожила, піднялася і оглянула всіх присутніх. Прийшов чоловік, прибігли сусіди. Підійшла до неї мама й заговорила:
— Прости, дитино, наш гріх перед тобою. Як будеш далі жити? Кого, доню, вибереш?
Дочка стиха розповідала…
Росла у саду рожа, до неї щоранку і щовечора приходив огородник, підливав, чистив, пестив милими словами, відкривав їй таємні почуття свого серця. Він полюбив рожу. Рожа щораз ставала ще пишнішою, барвистішою, пахучою.
Та прогнав багач того огородника, прийняв іншого, з холодним серцем. Новий огородник байдуже проходив біля рожі, не підливав її вчасно, не знаходив розмови з нею. Настала спека, висушила землю, обірвала приплив соків до рожі, а вітри-суховії пошарпали її листочки. Почала рожа сохнути, а далі зовсім зів’яла. А садівник ходив понурий і байдужий.
Одного разу з далекої дороги йшов втомлено перший огородник. Звернув з дороги в сад, зайшов на квітник, щоб сказати миле слово до рожі, напоїти її свіжими соками. І стало йому тяжко, коли почув:
— Вашу рожу, що зів’яла без догляду, викинули з квітника.
— Не може того бути!
І показали йому посохлу рожу, що лежала на стежці саду і тільки своїми корінцями, що міцно трималися дерну, подавала надію на життя. Підняв рослинку, вклав у землю. Підливав, віддавав їй все тепло своєї душі. Ожила рожа, розрослася густим кущем і розквітла червоно-червоно, наче вогняні жаринки. Щасливими були і рожа, й огородник.
— То хто мав право зірвати квітку з рожі? — спитала донька.
— Перший огородник, — загомоніли враз всі сусіди.
— А що думають батьки?
— Нехай буде так, як люди кажуть: першому нареченому повинна належати наша донька…