Не копай під когось яму

У селі Городниці проживав давно гоноровий граб’я [граф]. Мав фільварок і жив, як у Бога за дверима. А недалеко від нього жив молодий адвокат, відомий на всю округу. Справедливий був, мудрий і виграв багато судів. Хоч маєтку не мав, зате жив не згірш багатого сусіда.
Поколегували сусіди. Граб’я з жінкою нині гостять пана адвоката і пані адвокатову, а завтра самі їдуть у гості. Старий пан не раз спостерігав, що адвокат дуже милий до його молодої жіночки, і ревність вразила горде серце. У кожнім погляді, в кожнім русі обох видів зговір і зраду. Аж схуд старий. Прийшла осінь, і пані адвокатова не могла часто гостювати. Тож адвокат сам приходив і до півночі грав з сусідами в карти. Навіть в думці адвокат не мав чогось гріховного до сусідки. Певно, то була молодість і розум, що зв’язували молодих людей. Кожного вечора граб’я водив сусіда через старий сад, аж до хвіртки і стомлено вертав назад. Ревнощі гризли його все більше з кожним днем. Від жінки відгризався, як скажений пес. Доводив бідолашну до плачу. Адвокат також відчув незрозуміле поводження пана і заказав собі більше туди не йти.
А граб’я закликав собі двох хлопців і каже:
— Ото вам завдаток по п’ятдесят ринських. Там і там викопайте глибоку яму на півтора росту, накрийте гілляками і сидіть збоку. Хто б туди не впав, закидайте камінцями і зарівняйте землею. Наготуйте дерену і закладете ним місце. По всім отримаєте ще по п’ятдесят ринських. Чули?
Хлопці переглянулись, але до грошей були лакомі:
— Чули, пане. То кажете кожного? А як то будете ви, то що? —пожартував один.
— Сип землю, лайдаку, і на мене!
— А хто решту грошей дасть?
— Бог, свинтусу! Марш мені з очей!
Ото вже і ніч спустилася за вікном, стихли голоси, а граб’я ходить по палацу і курить люльку. Минула північ, а пан не має місця. От байстрюки невмивані, певно, поснули в кущах. Як був в халаті — почовгав надвір. Повагався хвилю пан і пішов по стежці в надії, що вже сусід нелюбий в ямі конає. Мудрував так старий, аж зайшов на гілляку — і полетів у яму.
— То я, я… Не кидай!
А хлопці таки намерзлися і поснули в кущах. Як почули тріск і крик, вхопили наготоване каміння — та в яму… Рискалями засипали яму, зарівняли, а зверху вклали дерном. Згинув старий граб’я безславно, і ніхто навіть не знав, де гниють його кості. Хлопці мовчали, коли дізналися, що засипали таки свого пана. Навіть тих п’ятдесят ринських не шкодували. Думали вони: не рий на когось яму, бо сам в неї впадеш!

Хто комусь щось дає, то все для себе

Жив колись самотньо на хуторі біля нашого села Кутиська один старенький дідусь. Мав він вбогу-превбогу хатину та відрадне серце для всіх. Не стало в старенького вже сил самому заробляти на хліб насущний. І мусив жебракувати. Люди допомагали йому, хто чим міг. Дякував він за милостиню і завжди усміхався та приговорював:
— Що ви даєте іншому, то все ваше, то все для себе.
— Як то розуміти? — запитували.
— А так розуміти, люди добрі, як кажу,— відповів дід.
Якось ненароком зайшов дідусь у панський двір, до старої пані. Не відмовила пані дідусеві. Веліла наймитам нагодувати його на кухні і дати бухоня хліба на дорогу. Дідусь став часто заходити до панського двору. Пані вирішила позбутися його. Намовила кухарку спекти пироги з отрутою і дати їх жебракові. Взяв дідусь милостиню та й промовив:
— Дякую вам, пані, красненько за вашу доброту. Хто щось комусь дає, то все для себе.
Пішов дідусь додому. А надвечір поверталися з полювання два сини отієї пані. Проходили біля дідусевої хати і вступили перепочити. Радо зустрів їх дідусь. А коли попросили щось перекусити, то він сказав:
— Нема в мене нічого їсти. Злидні, як знаєте, встиду не мають. Хіба що ті пироги, які ваша мати мені сьогодні дала. Ось вони, поїжте.
З’їли вони по пирогові та й повмирали тут же в дідовій хаті. Зажурився дідусь і прорік:
— Завжди між людьми ходить добро і зло. Ото, кажу вам, добро віддячує добром, а зло — злом.. Хто щось комусь дає, то все для себе. Бо хто, людоньки, під ким яму копає, то сам у неї впаде.

Вередлива лялька

Кримськотатарська казка

Жила собі сім’я: батько, мати і донька. І більше дітей в сім’ї не було, а дівчинці дуже хотілось мати сестричку. Вона просила батька вирізати їй з дерева ляльку. Батько вирізав. Дівчинка пошила ляльці сукенку, панчішки, черевички. Із овечої вовни зробила їй красиве кучеряве волосся — і лялька стала як жива.
Одного разу, лягаючи спати, дівчинка поклала ляльку поруч із собою і зашепотіла:
— Боженьку, Боженьку! Зроби, будь ласка, мою ляльку живою. Буду для неї як старша сестра. Ніколи не буду її кривдити, залишати одну. Я її дуже-дуже любитиму…
Вранці дівчинка прокидається, а лялька сидить в головах і розчісує їй волосся. Зраділа дівчинка, підхопила ляльку і побігла показувати батькам, сказати, що тепер у неї є справжня сестричка!
Дівчинка була щаслива. Вона пошила ляльці нове вбрання, сплела їй вовняну хустку, щоб ляльці не було холодно, шапочку з балабончиком, теплі вовняні чобітки. Вона навчила ляльку співати пісеньки, танцювати, плескати в долоньки, сміятися. Вона подарувала ляльці своє намистечко і сережки. І ввечері, кладучи її спати, розповідала казки і співала колискових пісень.

Continue reading

Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неябияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує.
Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько.
Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого.
— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька. нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця.
Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшука з грішми!
Син дає. Тоді батько знов:
— Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш
— то тоді приходь і поживеш мою худобу, а то господь з тобою, — краще я на сиріт віддам… Син аж засміявся.
— Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!»
От і пішов він; ішов він, — чи довго, чи ні, та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаєте?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства…
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з ’їсте, ніж заробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла.
Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний.
Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тбді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здорові, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой батеньку, батеньку!..
А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.
І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.